Тема 1.1.

Європейський союз та Європейські співтовариства

План.
1. Поняття, характерні ознаки та склад Європейського Союзу.
2. Історичні передумови утворення та основні етапи формування ЄС.

1. Поняття, характерні ознаки та склад Європейського Союзу.

Останні п’ятдесят років на європейському континенті здійснюється повномасштабний
процес глибокої політичної, економічної та правової інтеграції між країнами Європи. У рамках
цього процесу на початку 90-х років минулого століття був створений Європейський Союз як
унікальна форма міжурядового співробітництва країн європейського континенту та
наднаціонального економічного та правового регулювання. У юридичній сфері ЄС поки що є
єдиним прикладом успішного функціонуючої наднаціональної правової системи у рамках
окремо взятої регіональної міжнародної організації.
Європейський Союз – це унікальне міжнародне наднаціональне та інтеграційне утворення,
яке є яскравим прикладом успішного політичного та правового співробітництва та економічної
інтеграції. ЄС – це особливий вид міжнародних публічно-правових об’єднань і спосіб взаємодії
суверенних держав.
Характерні риси й особливості Європейського Союзу
ЄС радикально відрізняються від будь-яких інших міжнародних організацій цілим рядом
характерних рис й особливостей.
1. Європейський Союз мають власну систему інститутів, які самостійно здійснюють
повноваження, що входять у сферу ведення інтеграційних утворень і мають право прийняття
обов'язкових правових актів (Рада ЄС, Європейська комісія, Європейський парламент, Суд ЄС).
До числа інститутів з особливим статусом відносить Європейська рада. Прийняті ними в межах
їхньої компетенції нормативно-правові акти поширюють свою дію на всіх суб'єктів
європейського права; їхнього рішення створюють, як правило, права й обов'язки не тільки для
держав-членів й інститутів ЄС, але й в рівній мірі також і для приватних фізичних й юридичних
осіб. Такого роду інститути можуть складатися як з офіційних представників держав-членів
(Рада ЄС), так і з осіб, формально незалежних від держав-членів і здійснююче керування
справами ЄС, керуючись тільки спільним інтересом інтеграції й правом ЄС (наприклад, ЄК, Суд
ЄС)
2. ЄС має власну автономну правову систему. Унікальність правової системи ЄС
характеризується верховенством та прямою дією її норм у країнах-членах ЄС. Джерелами права
ЄС виступають як установчі акти так й акти, безпосередньо прийняті інститутами ЄС. Саме ці
акти вторинного (похідного) права містять основну масу норм, що регулюють суспільні
відносини, пов'язані із процесом європейської інтеграції.
3. ЄС має власний автономний бюджет. Одна з найважливіших особливостей бюджетної
системи ЄС полягає в тому, що вона формується не за рахунок внесків держав-членів, а за
рахунок власних коштів. У бюджет ЄС надходять всі податки й збори від імпорту
сільськогосподарської продукції, переводиться частина коштів, що надходять від податку на
додану вартість, а також відрахування від внутрішнього валового доходу держав-членів, що
становлять не більше 1,2% ВВП.
4. ЄС має власну валютну систему. Її учасниками стало з 1999 р. переважна більшість держав-
членів (19 з 27). У всіх країнах цієї групи уведена в обіг єдина грошова одиниця - євро. Знак
являє собою, згідно з поясненням Єврокомісії: «комбінацію грецького епсилона (5 літера
грецької абетки), як символу ваги європейської цивілізації, букви E, що значить «Європа», і
паралельних ліній, котрі перетинають знак і свідчать про стабільність євро».
Тендер на постачання металу для карбування монет євро виграв Китай, Лоянський мідний
завод в центральній провінції Хенань.
За критеріями приєднання до нової валюти 2 травня 1998 року для участі в «зоні євро»
Радою ЄС були допущені 11 з 15 держав членів:
Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія,Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінл
яндія і Франція. Дві країни - Великобританія і Швеція - також укладалися в більшість вказаних
критеріїв, але відмовилися увійти до «зони євро» як перші її учасники. У Данії виникли
конституційні проблеми, а у Греції фінансові показники не відповідали необхідним вимогам.
1 червня 1998 року був заснований Європейський Центральний Банк (ЄЦБ). Його штаб-
квартира знаходиться у Франкфурті-на-Майні, Німеччина. Завданнями банку є підтримка цінової
стабільності і проведення єдиної монетарної політики на всій території єврозони.
Введення євро відбувалося поступово: спочатку в безготівковий оборот, потім були
випущені наявні купюри.
1 січня 1999 року в 00.00 годин за європейським часом країни європейського Економічного
і валютного союзу (ЄВС) ввели єдину валюту євро (EUR) і почали використовуватися її для
безготівкових розрахунків. З цієї миті жорстко зафіксувалися курси національних валют країн
учасниць по відношенню до євро, а євро стала самостійною повноправною грошовою одиницею.
На цьому етапі паралельно і рівноправно функціонували і євро і національні валюти. Торги по
євро почалися 4 січня 1999 року.
1 січня 2001 року Греція приєдналася до зони євро і стала 12-ою країною, що затвердила на
своїй території єдину європейську валюту.
З 1 січня 2002 року протягом терміну, який кожна країна визначила самостійно (але не
більше шести місяців), в обігу були введені банкноти і монети в євро, що заміщають колишні
банкноти і монети в національних грошових одиницях. Протягом півроку старі національні
банкноти і монети ще могли обертатися нарівні з євро. Проте після 1 червня 2002 року євро стає
єдиним законним платіжним засобом в країнах Єврозони.
Словенія стала відповідати критеріям в 2006 році і увійшла до єврозони 1 січня 2007
року. Кіпр і Мальта пройшли процедуру узгодження в 2007 році і вступили в єврозону 1 січня
2008 року. Словаччина увійшла до зони євро 1 січня 2009 року, Естонія - 1 січня 2011
року, Латвія - 1 січня 2014 р., Литва – 1січня 2015 року. Румунія планує приєднатися до
єврозони 1 січня 2024 року. Також питання приєднання обговорюється в Чехії, Польщі та
Болгарії, тимчасом як більшість опитуваних громадян Данії та Швеції висловили негативне
ставлення до переходу на спільну валюту.
Крім того, євро також введені в обіг: у карликових державах Європи, що формально не входять
до складу Євросоюзу (Ватикан, Сан-Марино, Андорра і Монако); у заморських департаментах
Франції (Гваделупа, Мартиніка, Французька Гвіана, Реюньйон); на островах, що входять до
складу Португалії (Мадейра і Азорські острови); у сербському краю Косово, контрольованому
міжнародними миротворчими силами; у Чорногорії (раніше - німецька марка).
5. Офіційні мови. Хартія ЄС про основні права закріплює «Союз поважає культурну, релігійну
та лінгвістичну багатоманітність». У європейських інститутах офіційно рівноправно
використовуються 24 офіційні мови:
англійська (залишається як офіційна мова Мальти та Ірландії); болгарська; угорська;
грецька; датська; ірландська; іспанська; італійська; латиська; литовська; мальтійська; німецька;
нідерландська; польська; португальська; румунська; словацька; словенська; фінська;
французька; чеська; шведська; естонська.
Всі рішення, прийняті офіційними органами ЄС, переводяться на всі офіційні мови, і
громадяни ЄС мають право звертатися до органів ЄС і отримувати відповідь на свої запити на
будь-якому з офіційних мов.
На заходах на вищому рівні вживаються заходи щодо здійснення перекладу виступів
учасників на всі офіційні мови (за потребою). Синхронний переклад на всі офіційні мови,
зокрема, завжди здійснюється на сесіях Європарламенту і Ради Євросоюзу.
Незважаючи на деклароване рівноправність усіх мов Союзу, з розширенням кордонів ЄС
все частіше спостерігається "європейська двомовність", коли фактично в роботі інстанцій (за
винятком офіційних заходів) використовуються в основному німецький, французький і
англійський (три робочі мови Комісії) - при цьому будь-які інші мови використовуються в
залежності від ситуації. У зв'язку з розширенням ЄС і вступом до нього країн, де французька
менш поширений, зміцнилися позиції англійської та німецької. У будь-якому випадку, всі
остаточні нормативні документи перекладаються на інші офіційні мови.
 В 2005 на оплату роботи перекладачів було витрачено близько 800 млн євро. Ще в 2004 ця
сума склав 540 млн євро.
Не є офіційними мовами ЄС, незважаючи на те, що є державними мовами країн-членів
ЄС на державному рівні:
• люксембурзький мова - офіційна мова Люксембургу (офіційними мовами також
визнаються французька та німецька)
• турецька мова - офіційна мова Кіпру (грецька)
В якості офіційних мов визнані мови всіх країн-членів.
6. Європейські символи і їх значення
Європейський прапор
Прапор Європи - це яскраво-синє полотнище із зображенням в центрі кола з дванадцяти
золотих зірочок. Ця емблема була затверджена в 1955 році Комітетом Міністрів за пропозицією
Парламентської Асамблеї Ради Європи.
В офіційному поясненні до рішення Комітету міністрів Ради Європи від 9 грудня 1955
р. щодо прийняття прапора говориться: «Як дванадцять знаків зодіаку представляють весь
Всесвіт, так дванадцять золотих зірок представляють всі народи Європи, і ті, які все ще не
можуть брати участі у побудові Європи в єдності і мирі». Кількість зірочок є незмінним, тому що
число дванадцять є символом досконалості і завершеності. У 1983 р. Європейський парламент
визнав прапор Ради Європи символом Європейських спільнот під час зустрічі глав держав і
урядів Європейських спільнот в Мілані на зустрічі Ради Європи. Після формальної згоди Ради
Європи європейський прапор був вперше урочисто піднятий 29 травня 1986 р. перед
резиденцією Європейської Комісії під звуки гімну Європи. З травня 1986 року прапор Європи
став також офіційною емблемою Європейського Союзу (на даний момент членство мали 12
держав).
Гімн Європи
У 1972 році Комітет Міністрів затвердив як гімн Європи музичне аранжування прелюдії до
«Оди до радощів» 9-ої симфонії Людвіга Ван Бетховена, виконану Гербертом фон Караяном.
Гімн виконується під час офіційних європейських церемоній.
Хоча ці символи є спільними для Європейського Союзу та Ради Європи, ці дві організації є
абсолютно різними.
Девіз Європейського Союзу:
In varietate concordia / United in Diversity
Єдність у багатоманітності
7. ЄС має власне громадянство. Громадянство ЄС є похідним від національного громадянства
держав-членів. Кожна особа, що володіє громадянством держави-члена, автоматично отримує
громадянство ЄС. У свою чергу, втрата національного громадянства спричиняє втрату
громадянства ЄС.
Європейська інтеграція, нормативні акти, що приймаються органами влади Союзу в
кінцевому рахунку направлені не до держав, а безпосередньо до людей. В тій чи іншій мірі вони
зачіпають повсякденні інтереси громадян. Юридичним виразом даних інтересів виступають
суб’єктивні права і обов’язки, які ЄС, як і держави, безпосередньо встановлює для фізичних і
юридичних осіб.
Формування стійкого правового зв’язку між громадянами держав-членів є ЄС закономірно
призвело до виникнення інституту громадянства ЄС. Одночасно із створення в 1992 році на базі
трьох Співтовариств організації ЄС, його установчий договір увів інститут громадянства Союзу,
якому присвячена частина друга «Громадянство Союзу», згідно з якою "кожна особа, що має
громадянство держави-члена, є громадянином Союзу" .
Таким чином, сьогодні, подібно іншим федеративним державам, громадяни країн, що
входять в Союз, мають подвійне громадянство: громадянство країни-члена і союзне європейське
громадянство.
8. ЄС має власну територію. Територію ЄС утворюють національні території держав-членів.
Їхні кордони з іноземними державами, що не входять у ЄС, або з відкритим морем утворюють
зовнішній кордон ЄС. На всю територію, що перебуває в рамках цих кордонів, поширюється
юрисдикція ЄС, діють правові норми, прийняті в ЄС.
Територія ЄС в наукові літературі використовується для позначення тої частини
географічного простору, в межах якого мають обов’язкову силу норми права ЄС, рішення його
інститутів
Юридично кордони території ЄС визначаються в установчих договорах, якими засновано
ЄС.
За загальним правилом, територія Союзу являє собою сукупність територій держав
членів. У зв’язку із цим установчий договір обмежується перерахуванням назв країн, які входять
у склад ЄС. При цьому додатково вказується, що його дія розповсюджується також на
європейські території, зовнішні відносини яких здійснюються державами-членами т., останні
формально можуть не входити до складу державної території відповідної країни (наприклад,
Гібралтар – залежна територія Великобританії).
Незважаючи на свою назву, ЄС географічно охоплює територію не тільки Європи,
оскільки деякі держави-члени мають територіальні володіння в інших регіонах земної кулі, на
які також розповсюджується дія установчого договору ЄС та засновані на ньому правові акти.
На даний час до неєвропейських частин території Союзу відносяться (ст.349): в Африці —
Азорскі острови і Мадейра (Португалія), Канарскі острови (Іспанія), Реюньон (Франція); Гвіана,
Гваделупа и Мартініка (Франція), о. Святого Бартоломея, о. Святого Мартіна. Щодо останніх
Радою ЄС за пропозицією Комісії встановлюються умови застосування Договорів.
Багато «заморських країн і територій», що знаходяться під юрисдикцією держав-членів
(Данія, Франція, Нідерланди), отримали особливий (привілейований) статус на підставі частини
4 Договору «Асоціювання заморських країн та територій». Не входячи разом із метрополіями у
склад Союзу, вони в той же час встановлюють із Союзом відносини партнерства, включаючи
здійснення із бюджету Союзу економічної допомоги даним регіонам.
Правовий режим території ЄС як просторової сфери застосування його юридичних норм
знає також ряд інших виключень, наприклад, директива – один із головних нормативних актів
ЄС може видаватися як відносно всіх держав, так і окремих держав-членів.
Із врахуванням неоднорідності ЄС в політичній і соціально-економічній ситуації його
держав-членів, в 1997 році в ДФЄС був включений спеціальний розділ 4 «Посилена співпраця»
У відповідності із ним допускається делегування окремими державами-членами додаткових
повноважень органам ЄС. Джерела і норми права, що видаватимуться на підставі таких
повноважень, будуть розповсюджувати свою дію тільки на територію держав-членів, що
приймають участь в «просунутому співробітництві», в інших країнах Союзу вони відповідно
необов’язкові.
Кількість держав, які делегують Союзу додаткову компетенцію, в різних галузях, повинно
складати не менше 9 держав-членів незалежно від числа країн, що входять у склад ЄС.
Не будучи членами ЄС вказані держави здійснили рецепцію ряду компонентів правової
системи ЄС і визнали їх юридичне верховенство на своїй території.
Виконання цілей, що містяться в Договорах (досягнення чотирьох свобод, тобто свободи
руху людей, товарів, капіталу й послуг, заснування й проведення загальної політики в усі
більшій кількості областей), веде до поступової передачі частини суверенітету держав-членів
європейським інститутам.
Союз домагається виконання поставлених перед ним цілей головним чином шляхом
проведення загальної політики (сільське господарство, рибальство, транспорт, навколишнє
середовище, зовнішня торгівля, розвиток, конкурентна й регіональна політика, енергетика,
митний союз), а також загальних проектів і програм (наукові дослідження й розробки,
телекомунікації, координація економічної політики держав-членів з метою економічного й
соціального зближення, соціальна політика, економічний і валютний союз).
ЄС властиві різноманіття культурних розходжень і повага до них. Кожен офіційний
документ повинен бути переведений на дев'ять офіційних мов; заохочується розвиток мов і
культур малих народів.
 9. Склад ЄС (27 держав-членів), як сама організація, формувався поступово. Першими
учасниками були 6 країн західної Європи: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРН (50-60
рр), Франція. у 1973 році до перших шести членів приєдналася Великобританія (31.01.2020
офіційно вийшла зі складу), Ірландія й Данія, 1981 – Греція, 1986 – Іспанія і Португалія. 1995 –
Австрія, Фінляндія, Швеція. 2004 –Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина,
Словенія, Чехія, Естонія. 2007 - Болгарія, Румунія, 2013 – Хорватія.
Кандидати на вступ:
Албанія
Македонія
Сербія
Туреччина
Чорногорія
Потенційні кандидати:
Боснія і Герцеговина з 2003
Косово
З 14 квітня 1987 р. Туреччина є офіційним кандидатом на вступ до ЄС. Республіка
Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року. Чорногорія отримала статус
офіційного кандидата 17 грудня 2010 року, Сербія - 1 березня 2012, Албанія - 24 червня 2014.
Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до
Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати
референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Однак ці країни є членами єдиної
економічної зони ЄС без набуття членства.
Косово, Боснія і Герцеговина офіційно визнані потенційними кандидатами.
Умови прийняття в ЄС. Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати
Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії - критерії вступу країн в Європейський
союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і
підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають,
щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав
людини, а також принцип правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський союз).
Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка і повинні визнаватися загальні
правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного
союзу.
1) Держава повинна бути «Європейською» (16 таких країн згадуються на офіційному сайті),
однак цей термін не розшифрований (передбачається процедура його тлумачення Судом ЄС), на
практиці, культура, політичні і правові традиції, географічне положення;
2) Повага та відданість поширенню демократичних принципів конституційного устрою,
правової держави;
3) Достатньо високий рівень економічного розвитку, не нижче середнього в ЄС;
4) Відповідність законодавства із правом ЄС.
Процедура прийняття:
1. Подача заявки до Ради ЄС (рішення Ради одноголосне, тобто підтримка всіх держав-членів)
2. Консультації з Європейською комісією ( умови і строки приєднання)
3. Погодження Європарламенту більшістю складу своїх членів.
4. Джерелом права на вступ є договір про приєднання, який підписують всі держави-члени та
країна яка приєднується, та ратифікується всіма державами-членами ЄС.
Умови виходи з членства
Згідно ст.. 7 ДЄС Рада ЄС приймає рішення кваліфікованою більшістю
Відповідно до ст..7 ДЄС Рада ЄС приймаючи рішення про вихід з членства кваліфікованою
більшістю (4/5 членів) за пропозицією 1/3 держав-членів, або Парламенту або ЄК, після
схвалення Європарламентом, які можуть констатувати про явно виражену загрозу тяжкого
порушення державою цінностей ЄС. Державі надаються рекомендації по виправленню ситуації,
невиконання яких тягне прийняття рішення про виключення із членства.
 Намір про добровільний вихід з членства повідомляється до Європейської Ради, яка діючи
кваліфікованою більшістю, після отримання згоди Європарламенту, укладає угоду про вихід та
майбутні відносини з Союзом. Якщо угода про добровільний вихід із членства не була
досягнута, то установчі документи перестають діяти в такій державі по спливу двох років з дати
подання зави про вихід до Європейської ради. Повторне прийняття у членство Союзу
відбувається на загальних умовах. (ст.50 ДФЄС)
Брексіт Великобританії
1975 референдум про вихід – 67,2% проти
2016 референдум про вихід – 51,9% за
2-річний термін виходу, 08.12.2017 підписаний спільний акт про умови виходу
31.01.2020 офіційно вийшла зі складу ЄС
10. Мета ЄС
• створення загального ринку, економічного й валютного союзу;
• сприяння в рамках Союзу гармонійному й збалансованому розвитку економіки;
• стійкому й неінфляційному росту без завдання збитків навколишньому середовищу;
• високому рівню економічної діяльності, зайнятості й соціального захисту;
• зміцненню економічних і соціальних взаємозв'язків і солідарності держав-членів.
• Європейський союз і держави-члени проводять загальну зовнішню політику в області
безпеки.
• Рада Європейського союзу приймає рішення, необхідні для вироблення й реалізації
загальної зовнішньої політики:
• захист загальних цінностей, основних інтересів і незалежності Союзу;
• зміцнення безпеки Союзу і його членів у всіх її формах;
• підтримка миру й зміцнення міжнародної безпеки;
• сприяння міжнародному співробітництву;
• зміцнення демократії й правової держави, а також дотримання прав людини й основних
свобод.
11. З набуттям чинності Договору про реформу (Ліссабонська угода 13 грудня 2007р),
держави-члени ЄС визнають міжнародну правосуб'єктність Європейського Союзу, яка
включатиме право укладати міжнародні договори, а також набувати членства в міжнародних
організаціях у межах своєї компетенції. До цього часу міжнародною правосуб’єктністю володіли
Європейське Співтовариство та Євроатом. Примітно, що з набуттям чинності Договору зникнуть
з вжитку терміни "Європейське Співтовариство" та "Євроатом", які замінить термін
"Європейський Союз". Зникне також "піларна" структура Євросоюзу, яка призводила до
непорозумінь у відносинах з третіми країнами щодо точного розподілу компетенції між ЄС та
державами-членами (перший "пілар" - компетенція (та правосуб'єктність) Європейського
Співтовариства, другий "пілар" – міждержавне співробітництво у сфері спільної зовнішньої та
безпекової політики з єдиною інституційною інфраструктурою, але без міжнародної
правосуб'єктності). Замість цього, Договір встановить чіткі підстави виникнення міжнародної
правосуб'єктності ЄС:,
- випадки, які прямо передбачені Договором;
- випадки, в яких укладення міжнародного договору необхідне для досягнення цілей та завдань,
визначених Договором;
- випадки, в яких укладення міжнародного договору передбачається внутрішнім законодавчим
актом ЄС;
- випадки, в яких укладення міжнародного договору може "вплинути на спільні правила
всередині ЄС".
Водночас, держави-члени зберігають за собою право укладати міжнародні договори за винятком
випадків, коли виникає колізія таких договорів з чинними міжнародними договорами за участю
ЄС. Згідно ст.47 ДФЄС Союз є суб'єктом права.
Згідно ст..47 ДФЄС Союз набуває статусу юридичної особи.
12. Офіційні сайти ЄС:
europa.eu
eur-lex.europa.eu
eeas.europa.eu

2. Історичні передумови утворення та основні етапи формування ЄС

Усупереч поширеній думці, поняття Європейської єдності не виникло виключно з попелу
Першої світової війни, хоча спустошення, вчинені тим лихом, додали певної гостроти цьому
проекту. Історію поняття співробітництва між народами Європи можна простежити від значно
раніших часів.
На початку І тисячоліття Римській імперії вдалося встановити свою владу над величезною
територією, яка охоплювала майже всю сучасну Європу. Після падіння Риму в 476 р. н. е.
франкський король Карл І Великий кількома століттями згодом (IX ст.) спробував знову
створити могутню структуру, заснувавши Священну Римську імперію, яка проіснувала до 1806
р. За свого розквіту вона включала в себе більшу частину Західної і Центральної Європи. XIX ст.
характеризувалося ідеалом держави-нації, яка, як вважалося, відповідає будь-яким вимогам, які
людство могло б вигадати. Але чимало мислителів, таких як Віктор Гюго, Мазіні, Прудон,
Каттанео, були прибічниками об'єднання народів Європи, хоча вони й не виробили ніяких
практичних пропозицій щодо того, як досягти цієї мети.
Одним із перших авторів, що обстоював федеральну структуру Європи, був італієць Ейнауді.
І хоча його праці не дали поштовху політичним діям, вони надали натхнення тим, хто був
готовий втілити ці ідеї на практиці, як наприклад граф Коуденхув-Калерджі. Він заснував
"Пан'європейський рух" - асоціацію, яка складалася, в основному, з інтелігентів і майже не
мала масової підтримки, з причини чого і не проводила політичних дій. Наприкінці 1930-х років
Уїнстон Черчілль, який вбачав у німецькому фашизмі загрозу для всієї Європи, запропонував
створити федеральний союз Британії і Франції, який об'єднав би дві країни за допомогою
запровадження спільного громадянства і єдиного парламенту". Пропозиція виявилася досить
несподіваною, тому ніколи не була реалізована. Проте вона стала дуже корисною для
утвердження федералістської ідеї в поглядах державних діячів.
Передумови утворення
Післявоєнний період
Після перемоги союзних держав над нацизмом у 1945 р. стали очевидними масштаби
фашистського злочину. Європа була повністю спустошена - не тільки через численні людські
втрати, а й економічно. Одразу ж європейські державні діячі поставили перед собою завдання
розробити заходи для того, щоб запобігти повторенню подібної жахливої трагедії. Одним із
необхідних елементів цього стало створення спільних інституцій, які б зробили неможливою
нову війну між народами Європи.
Перші з цих інституцій набули форми організації для надання допомоги країнам, які
постраждали від війни, у відновленні економіки. У 1947 р. Джордж Маршалл - одна з
найважливіших політичних фігур Америки - розробив план, за яким США мали забезпечити
надання країнам Європи суттєвої економічної допомоги у реконструкції економіки і подолання
бідності. Організація, заснована у квітні 1947 р. для розподілу цієї допомоги, дістала назву
Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС). На час свого заснування
вона мала 16 держав-членів. Цей орган зберігся й після виконання своєї початкової функції.
Сьогодні це провідна світова організація з економічного аналізу та прогнозування, яка має назву
Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР)'2.
У галузі оборони всі союзні європейські держави об'єднав Брюссельський договір 1948 р.
Наступного року на зміну цьому об'єднанню прийшла організація, яка зв'язала оборону Західної
Європи й військову допомогу, яку надавали США та Канада, і набрала форми Організації
Північноатлантичного договору (НАТО). Німеччину спочатку не включили до цієї організації,
але їй дозволили приєднатися у 1955 р. У 1949 р. для досягнення співробітництва в культурній,
політичній, правовій та соціальній галузях була створена Рада Європи.
На сході Європи інтеграційні процеси здійснювались в рамках так званого соціалістичного
табору – були створені Рада Економічної Взаємодопомоги та Організація Варшавського
договору – військово-політичний союз, який об’єднав всі європейські держави соціалістичного
табору на чолі із СРСР.
Створення ЄС було обумовлено насамперед тим, що саме в Західній Європі після Другої
світової війни з найбільшою чинністю виявилося протиріччя між інтернаціональним характером
сучасного виробництва й вузькими національно-державними кордонами його функціонування.
Обставини, що склалися в світі в цілому і на Європейському континенті зокрема, диктували
необхідність тісного співробітництва європейських країн. Перш за все було необхідним
ліквідувати наслідки 2 світової війни. Суспільство післявоєнної Європи явно підтримувало ідею
єднання як важливої умови забезпечення миру і соціального прогресу.
Економічні передумови полягають в процесі інтернаціоналізації господарських зв’язків, в
результаті яких відбувається формування міжнародного ринку: транснаціональних корпорацій і
банків, міжнародної кооперації і розподілу праці, зарубіжних інвестицій капіталу і валютних
операцій, міграції робочої сили і т.д.
Економічні передумови – головна, але не єдина причина процесу політичної централізації в
рамках ЄС. Причини цього явища також в особливостях політичної системи Західної Європи.
Політичні передумови сформувалися ще у середньовіччі, і в залежності від територіальної
сфери дії їх можна поділити на внутрішні і зовнішні. Внутрішні характеризують відносини
європейських країн одна з одною (множинність країн на маленькій території призводили до
постійних війн на протязі століть), зовнішні по відношенню до інших (неєвропейських) країн чи
регіонів планети (об’єднання перед можливим агресором, спільним супротивником). Політична
єдність як засіб добитися миру в Європі – одна із головних ідей «плана Шумана», з якого
почалось будівництво ЄС.
Культурні традиції, як передумови також відіграють велику роль. Спільне християнське
віросповідання, європейські за походженням ідеї конституціоналізму, прав людини і поділ влад,
спільна правова культура, разом створюють фундамент для функціонування політичних установ
в рамках Європи.
Основні етапи формування ЄС
І етап європейської інтеграції: План Шумана
Вперше ідею об'єднання країн Європи на політичному рівні на зовсім нових засадах
висловив у 1946 році Прем'єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль, заявивши про
необхідність створення "свого роду Сполучених Штатів Європи".
Перші конкретні кроки на шляху до нового союзу було зроблено завдяки французам Жану
Моне (відомий політичний діяч, його називають архітектором європейської інтеграції) та
Роберту Шуману (міністр закордонних справ Франції на той час), яким належить ідея і план
створення Європейського Співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС). Це відбулося 9 травня 1950
року і відтоді ця дата відзначається як День Європи.
Проблема, який вигляд повинна мати об’єднана Європа, не була вирішена легко. Під час
дискусій політиків вже після Другої Світової війни з’явилися дві концепції:
1. федеративна, що закладала створення союзної європейської держави;
2. конфедеративна, що декларувала створення Європейського Союзу Національних Держав.
Ідею "Сполучених Штатів Європи" (федеративна концепція) пропагували також Вінстон
Черчіль і Конрад Аденауер. “Декларація Шумана” у своїх основах декларувала, що: “доручення
вироблення вугілля та сталі спільному управлінню гарантуватиме створення основ спільного
економічного розвитку, першого етапу Європейської Федерації (...) ”.
Президент Франції Шарль де Голль (1890-1970) виголосив гасло “Європа Батьківщин”,
висловлюючись за тісну міжнародну співпрацю і був противником наддержавних структур.
Обидві концепції мають до сьогодні багатьох прихильників. Для одних сучасний Європейський
Союз абсолютно задовольняє інтеграційні потреби, для інших – існуючий стан є лише етапом
для подальшої інтеграції.
Багато європейських політиків після закінчення Другої Світової війни були згідні з
думкою, що аби запобігти новим війнам і забезпечити своїм країнам свободу і добробут
потрібно здійснити європейську інтеграцію.
 Однак залишилось відкритим питання - як швидко і на яких засадах належить творити
спільноту. Найпалкіші прихильники об’єднання прагнули якнайшвидше створити єдину
європейську країну, інтегровану в усіх аспектах. Жан Моне, творець основних положень
європейських спільнот, автор документу, відомого як “План Шумана”, чудово усвідомлював, що
суспільство Європи ще не є готовим до повного об’єднання і вважав, що інтеграційні процеси
треба реалізовувати поетапно.
Першим напрямком інтеграцієї за планом Шумана були дії в обмеженій, але визначальній
– у секторі вугілля і сталі (в половині ХХ століття це були найбільш стратегічні сфери
економіки). На основі представленої у 1950 році декларації Шумана 18 квітня 1951 року
Бельгія, Франція, Голландія, Люксембург, ФРН та Італія підписали в Парижі договір про
створення Європейського Співтовариства Вугілля та Сталі (ЄСВС), який вступив у дію 23
липня 1952 року. Метою ЄСВС було створення спільного ринку сировини і продукції вугільної
та сталевої промисловості. Головними органами ЄСВіС стала Комісія (наддержавний
виконавчий орган), Спеціальна Рада Міністрів, Парламентські Збори (делегати національних
парламентів) і Суд Справедливості. Створення Європейськї Спільноти Вугілля і Сталі заклало
фундамент для економічного об’єднання Європи. Строковий міжнародний договір укладений на
50 року. Втратив чинність 23.07.2002 року.
Пропозицію Робера Шумена сьогодні прийнято іменувати «планом Шумена», а дату
проголошення відмічають як «день Європи» - офіційне свято ЄС.
24 жовтня 1950 року прем’єр Франції Рене Плевен виступив з ініціативою (що була також
опрацьована Ж. Монне) про створення “європейської армії”. З огляду на “план Плевена” були
розпочаті переговори, в результаті яких 27 травня 1952 року дійшло до прийняття країнами-
членами ЄСВС договору про Європейське Оборонне Співтовариство (ЄОС), який передбачав
утворення європейської армії (тісно пов’язаної з НАТО), також розпочато роботу над
Європейським Політичним Співтовариством (ЄПС). Відхилення у 1954 році Французькими
Народними Зборами (головним чином голосами лівих партій, які того часу були противниками
усієї європейської інтеграції) домовленості Європейське Оборонне Співтовариство одночасно
поховало план створення Європейського Політичного Співтовариства, і таким чином перервало
зародки швидкої та усесторонньої інтеграції Західної Європи. Ініціативу перейняли прихильники
розбудови Спільноти інтересів, що ґрунтувалася на створенні економічних об’єднань і
залежності. На спроби створення політичного союзу Європа чекала ще кілька десятків років.
Саме з Паризького договору почала формуватися нова правова система – право ЄС, першим
джерелом якої став Договір про ЄСВС.
ІІ етап: Римський договір про ЄЕС
Після успіху Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі настала несподівана невдача
у створенні Європейського Оборонного Співтовариства та Європейського Політичного
Співтовариства. Це стало причиною того, що політики країн ЄСВС вирішили сконцентруватися
на економічній інтеграції, переносячи до кращих часів політичне об’єднання. Під час зустрічі
керівників держав та урядів у червні 1955 року створено спеціальний міжнародний комітет під
керівництвом Поля Хенрі Спаака з метою вироблення пропозицій розширення інтеграційних
процесів. На основі висновків комітету 25 березня 1957 року шість країн ЄСВС підписали в Римі
два договори. Один з них утворював Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), що
відповідно до Маастріхського договору 1992 року перейменована на Європейське
Співтовариство (European Community - EC), а другий створював Європейське Співтовариство з
Атомної Енергії (ЄВРОАТОМ)
Римські договори вступили в дію 1 січня 1958 року. Вони передбачали зближення
економічної політики країн-учасниць шляхом поетапного зниження митних зборів та інших
обмежень всередині ЄЕС, координацію економічної політики, впровадження спільної
торгівельної політики стосовно третіх країн, а щодо атомної політики – координацію інвестицій
та досліджень, спільну діяльність у справі розвитку атомної промисловості і мирного
використання атомної енергії.
Створення Європейських Співтовариств було реакцією на утворення в 1949 році Ради
Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) - організації, яка підпорядковувала економіки держав
Східної Європи Радянському Союзу. Прийняття плану Шумана сприяло бажанню розширення
напрямків у військовій та політичній інтеграції.
Водночас з Римськими договорами підписано Конвенцію про спільні інституції, яка
мала на меті створення єдиних органів для усіх Європейських Співтовариств. Парламентські
збори (від 1962 року – Європейський парламент) і Європейський Суд Справедливості ЄСВС
стали органами трьох Спільнот. Окремо створено Раду Міністрів і Комісію ЄЕС і Євроатому.
Спільна Рада Міністрів та Комісія Європейських Співтовариств були створені на основі
Договору про об’єднання від 8 квітня 1965 року. Цей договір вступив в силу 1 липня 1967 року.
Таким чином, у 1967 році відбулося злиття виконавчих органів трьох Співтовариств, в
результаті чого була створена базова структура з такими основними інститутами спільнот.
Поза розвитком інтеграційних процесів, траплялися також кризові ситуації, як наприклад,
так звана інституційна криза в 1966 року. Імпульс був спричинений спротивом Франції до
переходу від принципу одноголосного прийняття рішень до принципу прийняття рішень
кваліфікованою більшістю. Криза завершилася підписанням так званого люксембурзького
порозуміння, на основі якого залишалась засада одноголосності, коли розглядаються “дуже
важливі питання”.
Відбувається формування митного союзу (1968-1986) і подальше розширення сфери
діяльності ЄС. Цілеспрямована аграрна політика доповнюється єдиною політикою в сфері
охорони навколишнього середовища й в області досліджень і технологічного розвитку. Спільна
науково-технічна політика на цьому етапі розвитку ЄС була зосереджена у вугільній,
металургійній промисловості й у ядерній енергетиці.
1970-ті роки: розширення та інновація Європейських Співтовариств
Від початку 70-х років ЄЕС готується до першого розширення. Щоправда, Велика
Британія готувалась до входження до Співтовариства вже у 1961 році, але двічі у 1963 і 1967
цьому перешкоджав президент Франції Шарль де Голль. Поступки де Голля у 1969 році
уможливили початок процесу розширення Економічного Співтовариства. Переговори з чотирма
країнами-кандидатами (Данія, Ірландія, Норвегія, і Велика Британія) розпочалися 30 червня
1970 року. Нові країни-учасниці увійшли до ЄЕС 1 січня 1973 року (за винятком Норвегії,
громадяни якої на референдумі висловились проти входження до Співтовариства).
У 70-х роках незабаром повернулися також до розмов про зближення політичної
співпраці. Від 1970 року зініційовано періодичні консультації, що стосувалися спільної
закордонної політики, визначеної як Європейська Політична Співпраця. У 1974 році створено
Європейську Раду, до якої входили керівники держав або урядів ЄЕС, яка від того часу
збиралася щонайменше двічі на рік і фактично координувала політику Співтовариств.
7 і 10 червня 1979 року проведені перші безпосередні вибори 410 членів Європейського
парламенту.
1 січня 1981 року настає друге розширення Співтовариства – цього разу на Півдні
континенту після входження Греції. Наступним важливим етапом поглиблення співпраці стало
підписання у 1985 році Бельгією, Францією, ФРН, Голландією і Люксембургом Шенгенської
Угоди. Її основною метою стала поетапна ліквідація прикордонного контролю в індивідуальному
пересуванні між державами.
Третє розширення настало 1 січня 1986 року. Воно стосувалося країн Південної Європи
– Іспанії та Португалії.
ІІІ етап 1980-ті роки: Єдиний європейський акт
1986 рік важливий не тільки з огляду на розширення, але і на поглиблення співпраці країн
Європейської Спільноти. 17 лютого в Люксембурзі і 28 лютого в Гаазі підписано Єдиний
Європейський Акт, який модифікував Римські договори. Цей документ відомий перш за все
завдяки програмі приготування у 1993 році до повністю єдиного, вільного від усіляких бар’єрів
внутрішнього ринку. Єдиний Європейський Акт одночасно запровадив істотні зміни
інституційно-юридичного характеру. Між іншим він створив юридичну базу для
функціонування Європейської Ради і Європейської Політичної Співпраці, а також збільшив
юридичну силу Європейського Парламенту. Окрім того, Єдиний Європейський Акт додав до
Договору про ЄЕС ряд напрямків співпраці – у сфері суспільної політики, охорони
навколишнього середовища і наукових досліджень. Єдиний Європейський Акт вступив в силу1
липня 1987 року.
ІV етап 1990-ті роки: Маахстриський договір 1992 року і створення ЄС (12 держав)
За кілька місяців до нового десятиліття сталися події, які повністю змінили геополітичну
карту Європи — падіння Берлінської стіни і крах комуністичних режимів у країнах Східного
блоку. Негайним наслідком цього було подальше розширення Співтовариства — до нього
приєдналася Східна Німеччина. Стало очевидним, що впродовж тривалого часу Співтовариство
також буде стикатися зі значним тиском, пов'язаним із широкомасштабним розширенням на
схід, що без сумніву, не могло не
зачепити основних напрямів політики.
Деякий час здавалося, що Співтовариство майже не зважало на нові події. У 07.02.1991 р. був
підписаний Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу (вступив силу
10.11.1993р.) , яким передбачалося впровадження Економічного та валютного Союзу (ЕВС) до
кінця десятиліття. Тим часом до Європейського Союзу (назва, яку Співтовариство одержало з
укладенням Договору про Європейський Союз) приєдналися три нові держави-члени. Ними
стали Швеція, Австрія та Фінляндія — країни з високорозвиненою промисловістю і високим
життєвим рівнем населення.
Найсильніші імпульси поглиблення інтеграції в ЄС дав Маастрихтський договір про
Європейський союз (він є основною частиною комплексу Маастрихтських угод), підписаний
главами держав - членів ЄС у грудні 1991 р. (Австрія, Швеція й Фінляндія автоматично
приєдналися до нього в результаті свого вступу і ЄС із 1 січня 1995 р.) і уведений у дію в 1993 р.
Він включає три принципово нових якісних моменти:
• по-перше, введення з 1993 р. єдиного громадянства ЄС (є перелік прав й
обов'язків), що існує паралельно з національним громадянством країн - членів ЄС;
• по-друге, формування політичного союзу, що має на увазі проведення інтегрованої
зовнішньої політики, тісне вв'язування внутрішніх політик (особливо в області боротьби зі
злочинністю), зближення юридичних систем, підвищення ролі парламенту ЄС;
• по-третє, формування економічного й валютного союзу (ЭВС), серцевиною
якого покликана стати єдина валюта (євро). До 2002 р. вона повинна була витиснути з обороту
національні валюти країн - учасниць ЭВС, замінивши їх. На відміну від ЕКЮ євро буде не
просто розрахунковою одиницею, по й повноцінною валютою, що функціонує як у вигляді
грошей на рахунках, так й у формі банкнот і монет. Циркуляцію євро буде регулювати створений
Центральний банк ЄС. Цілком імовірно, що згодом центральні банки країн - членів ЄС
вичерпають свої функції, передадуть їхньому Банку ЄС і припинять своє існування.
При аналізі політики Європейського Союзу виділяють три основних напрямки («три
опори»):
- «перша опора» - Європейське Співтовариство (Економічний і валютний союз (ЕВС));
- «друга опора» - Спільна зовнішня політика й політика безпеки ЄС (СЗПБ), у якій все
більшої ваги одержує військова складова - Європейська політика безпеки й оборони;
- «третя опора» - співробітництво держав-членів в галузі внутрішніх справ і правосуддя.
Важливою подією стало підписання Амстердамського договору на Міжурядовій
конференції в червні 1997р.
Амстердамський договір не засновує нових органів, його завданням було внести зміни і
доповнення, як полягають в наступному:
• розширення компетенції ЄС (візова, імміграційна політика, питання притулку, політика
зайнятості, видання актів з питань кримінального права і процесу)
• інституційна реформа: розширення компетенції Європарламенту, введення посади
Верховного представника з питань загальної зовнішньої політики і політики безпеки
• закріплення загальних принципів конституційного устрою і встановлення санкцій до
держав-членів за їх порушення
• включення в право ЄС Шенгенських угод
• зміна нумерації статей
V. Сучасний етап
 2000 рік був присвячений подальшим дискусіям на теми внутрішньої реформи ЄС перед
запланованим розширенням. Обговорено справи, які не були розглянуті в Амстердамі у 1997
році (у тому числі майбутній розподіл голосів у Раді ЄС, система прийняття рішення
абсолютною більшістю голосів). У результаті підписано новий договір на засіданні Європейської
Ради в Ніцці в ніч з 10 на 11 грудня 2000 року. До листопада 2002 року країни п’ятнадцятки
ратифікувати Ніцький договір, відкриваючи дорогу для розширення Європейського Союзу.
Основними пунктами Ніцького договору також стали: розподіл голосів в Раді Європейського
Союзу, система прийняття рішень, склад Європейської Комісії, санкції за недотримання
цінностей і принципів ЄС.
13 грудня 2002 року в Копенгагені завершився переговорний процес для десяти
кандидатів: Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії, Естонії, Кіпру, Мальти, Литви, Латвії та
Словаччини. Ці країни 16 квітня 2003 року підписали в Афінах Вступний Договір з членами ЄС.
7 грудня 2000 року паралельно прийнята, підписана трьома інститутами Союзу ( ЄП,
Радою та Комісією) Хартія ЄС про основні права.
У 2003 році в країнах-кандидатах (крім Кіпру) відбулись референдуми щодо вступу до ЄС
– відповідно до вимог внутрішнього законодавства. Поза деякими побоюваннями про
результати, громадяни нових країн-членів впевнено висловились за вступ їхніх країн до ЄС.
Таким чином, 1 травня 2004 року Європейський Союз став спільнотою 25 країн. Невдовзі до
числа новоприйнятих країн від січня 2007 приєдналися Румунія і Болгарія, чим збільшили
кількість країн ЄС до 27, та у 2013 із вступом Хорватії до 28 країн.
За рішенням Лакенської Європейської Ради 14-15 грудня 2001 року, був створений
Конвент, результатом роботи якого став проект Договору про заснування Конституції для
Європи (Конституція ЄС). Конституція ЄС була підписана 29 жовтня 2004 року але так і не була
ратифікована усіма державами-членами ЄС.
Лісабонські договори і перспективи розвитку Європейського союзу.
Новим важливим етапом розвитку європейської інтеграції стало підписання у 2007 р.
Лісабонських договорів про Європейський союз і про функціонування Європейського союзу.
Договори набрали чинності 1 грудня 2009 р. Обидва документи внесли кардинальні зміни до
структури і змісту Амстердамських і Ніццького договорів.
Лісабонський договір про Євросоюз містить засадничі положення діяльності ЄЄ, а
також змінені положення про ЄЗППБ. Договір про функціонування ЄЄ, який замінив і
значною мірою змінив Договір про заснування Європейського співтовариства, розвиває
приписи Договору про Євросоюз стосовно сфер компетенції і діяльності інститутів та
допоміжних органів об’єднання. До установчих договорів була додана як самостійний
документ Хартія Європейського союзу про основні права.
Лісабонські договори враховують перспективи поглиблення європейської інтеграції.
Тому реформування охопило практично усі сфери діяльності ЄС. Нововведення стосуються
ліквідації поліструктурного характеру Євросоюзу і наділення його міжнародною
правосуб’єктністю. ЄС замінив Європейське співтовариство і став його правонаступником.
Був ліквідований поділ ЄС на три опори. Хоча СЗППБ разом з ЄПБО становлять окремий
напрямок діяльності ЄЄ, яка регулюється Договором про Євросоюз, вона вже не має суто
міждержавного характеру. Її особливість полягає насамперед у окремій процедурі ухвалення
рішень.
З’явилась ціла низка нових сфер правового регулювання, підпорядкованих Союзу. Це
космос, спорт, туризм, енергія, цивільна оборона, адміністративне співробітництво,
гуманітарна допомога тощо.
ЄС отримав додаткові повноваження у сфері СЗППБ та ЄТП.
Уперше в практиці ЄС в установчих договорах передбачений чіткий розподіл
компетенції Союзу на виключну, спільну з державами-членами, доповнюючу та спеціальну.
Розширено коло інститутів ЄС. Замість п’яти їх стало сім. До Європейського
парламенту. Ради, Комісії, Суду та Рахункової палати додалися Європейська рада і
Європейський центральний банк. У їхній діяльності посилились елементи
наднаціональності. Інституційний механізм ЄС став значно розгалуженим. Окрім
допоміжних органів до нього входить велика кількість установ з такими сферами
компетенції, як фінанси, промисловість, медицина, захист прав людини, охорона
навколишнього середовища, транспорт, спільна зовнішня політика і політика безпеки, інте-
лектуальна власність, простір свободи безпеки і правосуддя тощо.
Високий представник з питань зовнішньої політики і безпеки зайняв посаду віце-голови
Комісії і став головною посадовою особою, яка відповідає за реалізацію СЗППБ.
Реформування зазнали судові установи Союзу. Суд ЄС включає тепер Суд,
Загальний суд і спеціалізовані суди. Його повноваження розповсюджуються на усі сфери
діяльності Союзу, окрім СЗППБ. Передбачено збільшення кількості Генеральних адвокатів.
Розширені права фізичних і юридичних осіб стосовно випадків звернень до судових установ
ЄС.
Зменшена кількість видів постанов інститутів Союзу. Основними їх видами для усіх
сфер діяльності ЄС залишились регламенти, директиви, рішення. Спростилися процедури їх
ухвалення. В межах Договору про функціонування Євросоюзу постанови з ключових питань,
що ухвалюються одноголосно або більшістю голосів, стали називатися законодавчими
актами, а їх ухвалення здійснюється на основі звичайної і спеціальної законодавчої
процедури. Постанови, які ухвалюються поза межами законодавчих процедур, віднесені до
незаконодавчих актів.
Значно обмежені повноваження Євратому. Із самостійного європейського
співтовариства він перетворився на організацію, що існує при Євросоюзі. Договір про
заснування Євратому вже не відносять до установчих договорів про Євросоюз, а діяльність
об’єднання підпорядкована ЄС.
Національні парламенти держав-членів отримали додаткові важелі впливу на
діяльність Євросоюзу при підготовці правових актів, шляхом участі у перегляді установчих
договорів тощо.
Таким чином, на міжнародній арені з’явився новий Євросоюз, з яким буде мати
відносини Україна.
 Додаток 1
Основні етапи європейської інтеграції та їхні особливості
Назва Країни, що
№ етапу етапу входили до
Укладені угоди та їхній зміст Основні події
(роки) євроінтег об’єднаної
рації Європи
І Зона Бельгія, Римський угода: ➢ Підписання Римської угоди.
(1958- вільної Італія, ➢ Заснування ➢ Запровадження єдиної
1969) торгівлі Люксембур Європейського економічного сільськогосподарської політики (1962
г, співтовариства (ЄЕС) і р.).
Нідерланди створення Європейського ➢ Підписання Яундської угоди
, ФРН, співтовариства з атомної енергії (1963 р.).
Франція (Євроатом). ➢ Злиття вищих органів ЄЕС,
➢ Скасування митних ЄОВС і Євроатома в єдину Раду і єдину
тарифів. Комісію, які, разом із Європейським
➢ Скасування квот на парламентом і Судом ЄС, створили
взаємну торгівлю. структуру ЄС (1967 р.).
➢ Запровадження спільних ➢ Створення “спільного ринку” і
митних тарифів. реалізація чотирьох свобод, що
➢ Введення спільної забезпечували б його функціонування:
митної політики щодо третіх вільного руху капіталів, товарів, послуг
країн. та робочої сили.
Яундська угода:
➢ Вступ країн, що
розвиваються, в асоційовані
відносини з ЄС.
ІІ Митний Данія, Гаага, грудень 1969 р.: ➢ Активне використання переваг
(1968- союз Ірландія, прийняття нових членів ЄС на митного союзу країн ЄС і
1976) Велика підставі рішення про зовнішньоторговельної політики щодо
Британія розширення ЄС і поглиблення третіх країн (скасування митних зборів і
(приєднали інтеграції. квот, заснування єдиного митного
ся у 1973 тарифу).
р.) ➢ Збільшення кількості
асоційованих членів – з 20 до 66 країн.
➢ 1972 р. – Початок створення
Європейської валютної системи
(введення спільного плавання валют
кількох країн-членів ЄС у певних
межах)
➢ 1979 р. – початок формування
ЄВС.
ІІІ Спільни Греція Маастрихтська угода (1992 р.): ➢ Завершення процесу створення
(1987- й ринок (приєдналас ➢ Усунення чинних на той ЄВС (мета: зменшення коливання
1992) я у 1981 р.), час обмежень щодо вільного валютних курсів, витіснення з
Португалія руху капіталу в Португалії і міжнародних валютних розрахунків
та Іспанія Греції. долара США, стимулювання подальшої
(приєднали ➢ Визначання критеріїв інтеграції)
ся у 1986 вступу до ЄС, а саме: ➢ Введення в дію ЕКЮ.
р.) ➢ дефіцит бюджету не ➢ 1987 р. – створення Єдиного
повинен перевищувати 3% ВНП; внутрішнього ринку.
➢ темп інфляції – не ➢ Усунення митних
більше 1,5% середнього формальностей, які ще залишилися
значення трьох країн ЄС із (огляд товарів, перевірка документів).
мінімальним показником; ➢ Уніфікація технічних
➢ рівень державного стандартів
боргу не повинен перевищувати ➢ Скасування обмежень щодо
60 % ВНП; конкуренції у наданні держзамовлень.
➢ середній річний рівень ➢ Нівелювання різниці в рівнях і
процентних ставок не повинен структурі оподаткування.
перевищувати відповідний ➢ Скасування лімітів на
рівень у країнах з кращими транспортні і фінансові послуги, а
показниками, в цілому – не вище також послуги зв’язку.
20%; ➢ Скасування валютних
 ➢ коливання обмінного
курсу національної валюти до
євро становить  2,25%.
обмежень, що залишилися.
➢ Скасування обмежень при
працевлаштуванні громадян.
➢ Запровадження єдиної політики
в окремих галузях – енергетиці,
транспорті, питаннях соціального та
регіонального розвитку.

ІV Економі Австрія, Амстердамська угода (1997 р.): ➢ Посилення політичної

(1993 – чний Швеція, розширення положень, інтеграції.
2007) союз Фінляндія пов’язаних з охороною та ➢ Активний розвиток валютного
(приєднали захистом прав людини, як союзу
ся у 1995 результат створення єдиного ➢ Вжиття заходів з метою
р.) загальноєвропейського простору стабілізації грошової системи і
свободи, безпеки і законності. закріплення бюджетної дисципліни.
1 травня ➢ Створення Європейського
2004 р. – валютного інституту, який повинен
приєднання готувати всі необхідні засоби та заходи
Естонії, для впровадження з 1999 року єдиної
Кіпру, грошової та валютної політики.
Латвії, ➢ 1999 р. – створення
Литви, Європейського центрального банку.
Мальти, ➢ 1 січня 1999 р. – усі розрахунки
Польщі, за проведення зовнішньоекономічних
Словаччин, операцій здійснюються в євро.
Словенії, ➢ 1 січня 2002 р. – євро вводиться
Угорщини у готівковій формі в обіг у 12 країнах
та Чехії. ЄС.
➢ 2007р. Лісабонський договір
про реформування
2007- Лісабонс 2013 р. Лісабонська угода про внесення ➢ Швидше та ефективніше
теперішні ький приєдналас змін в Угоду про Європейський ухвалення рішень.
часи договір я Хорватія Союз й Угоду про заснування Лісабонський договір спрощує
про Європейської процедури ухвалення рішень у
реформу Спільноти, англ. Treaty of Lisbon ЄС
вання amending the Treaty on European ➢ Модернізуючи інституції ЄС.
Union and the Treaty establishing Запроваджено нову посаду
the European Community. Високого представника з
Офіційне підписання закордонних справ та
Лісабонської Угоди відбулося 13 безпекової політики, який
грудня 2007 року, після чого водночас є Віце-президентом
документ підлягав ратифікації Європейської Комісії. Це
національними парламентами 27 зроблено для ефективнішої
держав Євросоюзу. Станом на діяльності ЄС на міжнародній
13 листопада 2009 року Угоду арені та задля кращого захисту
затвердили всі 27 країн ЄС. інтересів та цінностей Союзу за
Угода набрала чинності 1 грудня кордоном. Створено посаду
2009 року. Президента Європейської Ради.
Європейська Рада обирає свого
Президента на термін до 5
років. Мета створення нової
посади полягає в забезпеченні
постійності та узгодженості у
здійсненні Європейською
Радою своїх функцій. Це
робить також більш прозорою
та послідовною діяльність
усього ЄС. Президента
Європейської Комісії обирає
Європейський Парламент за
пропозицією Європейської
 Ради.
➢ Нові сфери співпраці: зміни
клімату, енергетика
➢ Права людини: Хартія ЄС про
основні права визнана
юридично обов’язковою