33.

Українська суспільна думка Галичини в 20-х - на початку 30-х років ХІХ ст

Місцева інтелігенція намагалася вирішити питання своєї ідентичності через мову, що стало
основним завданням першого, "збиральницького" етапу "національного відродження" в Галичині
зокрема 1.Могильницький став першим ученим, що науково обгрунтував самостійність "руської"
мови, на відміну від польської, російської і церковнослов'янської. Однак, розглядаючи руський простір
по обидва боки Збруча, де вживалася "руська" мова, автор обіймав своєю увагою передусім русинів
колишньої Речі Посполитої. Він, зокрема, не згадував про закарпатських русинів, про Слобожащину, а
під словом "Україна", як і в польській літературі, в регіонально обмеженому значенні розумів лише
територію Київщини. Граматика 1. Могильницького писала про землі "Украины, Подоля и Волиня", що
потрапили під польську корону. Водночас говорилося про мовну єдність по обидва боки австро-російсь
кого кордону, на території сучасної України і Білорусії На думку автора, це може підтвердити будь-хто,
послухавши русинів у "Малороси" (Києві, Чернігові, Брацлаві), в Червоній Русі, тобто в Галичині
(Львові, Перемишлі) та в Білій Русі (Брест-Литовську, Смоленську, Полоцьку).
Услід за І.Могильницьким у середовищі перемишльських просві тителів було підготовлено низку
граматик "руської" мови, що засвідчило виділення мовознавства в окрему галузь народознавства як
науки. Саме мова була в центрі народознавчих досліджень у Галичині до 1848 року. Майже одночасно з
1.Могильницьким закінчив рукопис свого граматичного підручника священик Лаврівський, викладач
Перемишльської духовної семінарії
Лозинський, учений і публіцист. Він у 1833 р. написав польською мовою граматику "руської"
("малоруської") мови, яка з різних причин вийшла друком аж у 1846 р. в Перемишлі (" Автор виступив
прихильником не церковнослов'янської мови, а живої народної, прямо писав про "потребу брати мову з
вуст простого народу...". У передмові до граматики наго лошувалося, що "Мала Русь" територіально
охоплює етнічні землі як у Росії, так і в Австрії, із загальною чисельністю населения понад 15 млн. чол.
Й.Левицький усе життя виступав прихильником старослов'янської мови, етимологічного принципу
правопису (зокрема, за написання ь у кінці слів після твердих приголосних) і вкрай критично ставився
до тих, хто обстоював фонетику. Поставивши собі за мету, як писав О.Маковей, "лучити" мову давньої
літератури з живою народною, він своєї гадки не покинув і "служив двом панам". У листі до
митрополита М.Левицького 16 березня 1841 р. Й.Левицький відверто писав про своє прагнення, щоб
кожний галичанин якнайкраще міг пізнати "языкъ такъ церковный, якоже и простонародный русскій...".
Макаронічної мови не позбувся автор у всіх своїх наступних працях, що гальмувало розвиток
української літературної мови в Галичині на народній основі. Водночас як приклади до граматичних
правил Й.Левицький використовував народні пісні, прислів'я і навіть помістив у своїй граматиці уривки
з "Енеїди" 1. Котляревського" зачинателя нової української літератури.
.