Professional Documents
Culture Documents
Заруб. літ. семінар 4
Заруб. літ. семінар 4
Перший історичний роман створив В. Скотт. У його творчості виявилися характерні ознаки
цього жанру. Тому тип роману, який розробляв митець, отримав назву вальтерскоттівський.
Авторська Автор загалом об’єктивно відображає хід подій, виражає свої думки через дещо
позиція ідеалізованих персонажів.
“Він був цілком згоден із Седриком у тому, що саксам варто було б відвоювати собі
незалежність; ще охочіше погоджувався він царювати над ними, коли ця незалежність прийде.
Але тільки-но починали обговорювати плани, як посадити його на королівський престол — тут
він виявлявся отим Ательстаном Неповоротким, тупуватим, нерішучим і незаповзятливим.
Жагучі й палкі промови Седрика так само мало діяли на його мляву вдачу, як розпечене ядро — на
холодну воду: кілька секунд воно сичить і димиться, а потім остигає.»
З цитаті бачимо, що надії та сподівання Седріка Сакса на знаходили серйозного відгуку в
серцях інших.
Середньовіччя змальоване в романі як кривавий і похмурий період. Роман Скотта дає уявлення
про безмежне свавілля феодалів, про перетворення рицарських замків на розбійницькі кубла, про
безправ'я і убогість селян, про жорстокість рицарських турнірів і нелюдяні процеси відьом. Епоха
з'являється у всій її суворості.
«Повернімося ж тепер до стін замку, чи то пак пресепторії Темплстоу в годину, коли кривава
доля повинна була вирішити, жити чи вмерти Ребецці. Довкола стін було людно і жваво. Сюди,
як на сільський ярмарок або храмове свято, збіглися всі навколишні мешканці. Погляди численного
натовпу були звернені до воріт пресепторії Темплстоу в надії побачити рідкісну процесію… на
протилежному кінці поля був закопаний у землю стовп; довкола нього лежали дрова, між якими
залишався прохід у фатальний круг для жертви, засудженої на спалення. Біля цієї жахливої
споруди стояло четверо чорношкірих невільників. Їхні чорні обличчя, в ті часи мало знайомі
англійському населенню, наводили жах на натовп, що дивився на них як на бісів, покликаних
виконувати свою диявольську справу.»
«У свою чергу дворяни, граючи роль самодержавних володарів, збирали навколо себе цілі
банди, які мало чим відрізнялися від розбійницьких.»
3a. Основні принципи побудови системи образів.
У романах Вальтера Скотта з'являються як реальні історичні особистості, так і вигадані герої.
Ніколи головним героєм роману Скотта не стає реальна особа. Головний герой романів Скотта -
це завжди більш-менш пересічний англійський дворянин. Він чесний і сміливий, шляхетний,
здатний на самопожертву, але не одержимий великою пристрастю. Більш пристрасними,
зануреними в середньовічну стихію ненависті і відчайдушною любові виглядають у Скотта
другорядні герої. Другорядні герої завжди відстоюють одну правду, головний герой хоче
примирити ворожі сили. Скотт завжди вибирає таку головну фігуру, яка, в силу свого характеру і
своєї долі, мимоволі зав'язує особисті відносини в обох ворогуючих таборах.
Скотт не просто звертається до будь-якого періоду історії Англії. Він здійснює вибір таких
періодів і таких суспільних верств, які дають найбільший матеріал для зображення самодіяльності
людей. Для цього він знаходить бурхливі періоди історичних конфліктів. Історія для нього -
боротьба різних сил.
Усіх героїв поділено на кілька груп:
Характеристика Айвенго:
— Годі, собако! — вигукнув пріор. — Тобі, я гадаю, краще за всіх відомо, що ми дотепер у боргу
за недобудований боковий вівтар до храму…»
Автор роману дає читачеві зрозуміти, що життя окремих людей — це лише частка
загального народного життя.
"Коли ми читаємо історичний роман Вальтера Скотта, то ми ніби стаємо сучасниками
епохи, громадянами країни, у якій відбувається дія роману", — писав В. Г. Бєлінський.
На відміну від деяких англійських романтиків (поетів "Озерної школи"), Скотт не був
поборником середніх століть, він і не думав шкодувати про минуле. Письменник оцінював
перспективи соціального прогресу з позицій народних мас, чекав у майбутньому благих змін,
вірив у великі творчі сили народу. Своїми творами В. Скотт завдав, за словами В.Г. Бєлінського,
"страшний удар" тим романтикам, які жалкували про що минає в минуле старому світі. Проповіді
покори, релігійної містики, відчуженості від боротьби за демократичні свободи Скотт протиставив
енергію, тверезий розум, героїзм трудового народу. Скотт звертається до глибокого оптимізму
народу, його здоровому глузду, його невичерпного гумору.
“Велика заслуга письменника, що зумів показати народний рух, створити значні народні
характери. Усією логікою подій, що розгортаються в його романах, Скотт підкреслював
залежність долі окремої людини від ходу історії; він мав здатність розкривати характер кожної
дійової особи як характер, визначуваний історичною епохою. В той же час він прекрасно передав
особливості побуту людей, їх звичаї і устої, колорит країни і епохи.”
Протягом твору Айвенго жодного разу не зрадив лицарським поняттям честі. Простий пілігрим,
чесний і безкомпромісний, цінував справжню святиню, віру у Христа. Він наділений великою
силою, мужністю, хоробрістю Віддано служив королю Річарду, патріот своєї країни. Кохання для
нього дорівнює вірність; чисте і палке. Кохав віддано, не сподіваючись на відповідь. Він здійснив
багато подвигів, за які народ прославив його ім'я в піснях та баладах.
Крім Айвенго у романі присутній ще один справжній лицар. Звичайно ж, це Рі-чард Левине
Серце. Річарда понад усе цікавило життя простого мандрівного лицаря, для нього найдорожче -
слава, яку він здобув самостійно своєю твердою рукою й мечем, ніж перемога, здобута на чолі
стотисячного війська. Це про нього Ревекка, яка спостерігала з башти за поєдинком, сказала: "Він
іде на битву, мов на веселий бенкет. Не тільки сила м'язів керує його ударами - здається, ніби він
усю свою душу вкладає в кожен удар, що наносить ворогу. Це страшне й величне видовище, коли
рука й серце однієї людини перемагає сотні людей". Хоча історичний образ Річарда не був
романтичним лицарем без страху й догани.
Особливу увагу у творі привернули жіночі образи. Якщо білява леді Ровена являла собою
досить типовий романтичний образ прекрасної дами, заради якої лицар здійснював свої подвиги, і
яка у фіналі блискуче грала роль заслуженої винагороди, то образ красуні - єврейки Ревекки -
більш складний. Через своє походження вона поставлена в особливе становище. Смілива й
великодушна Ревекка висловила своє ставлення до подій, що відбувалися. Вступаючи у суперечку
з Айвенго, в якого вона таємно закохана, Ревекка назвала лицарські подвиги пожертвою демону
марнославства, само спалюванням перед Молохом. Ревекка також мала власні поняття про честь.
Саме вона в ситуації вибору між життям і смертю вела філософські суперечки з непокірливим
храмовником про роль долі. Вона здатна була об'єктивно оцінити характер свого жорстокого
викрадача Буагільбера. Вона приречена бути щасливою: Ревекка втілила ідею автора про те, що
"самовідречення і самопожертва пристрастями в ім'я обов'язку рідко бувають винагородженні і що
внутрішня свідомість виконаних обов'язків дає людині справжню винагороду - душевний
спокій...".
Роман закінчився весіллям Айвенго та Ровени, і присутні під час весілля знатні нормани й сакси
зрозуміли, що "мирними засобами могли досягти набагато більших успіхів", "побачили в
союзі цієї сім'ї запоруку майбутнього миру і згоди двох племен; з того часу ці ворогуючі
племена злились і втратили свою відмінність".
Вальтер Скотт по праву вважається творцем історичного роману на Заході. Він творив в
перехідну історичну епоху, коли помітно зріс в середовищі романтиків інтерес до минулого.
Звертаючись до історії, Скотт прагнув уловити її глибинні тенденції, що дозволяють краще
зрозуміти сучасну йому дійсність. Скотт бачив в історії рух, боротьбу, незбориму перемогу
прогресивних сил. Після довгих пошуків Скотту вдалося створити універсальну структуру
історичного роману, провівши перерозподіл реального і вигаданого так, щоб показати - не життя
історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є
справжнім об'єктом, вартим уваги художника.
Новаторство його в літературі ХІХ ст. полягало в тому, що ним були вироблені принципи
історичного методу, що дозволяв створювати захоплюючі, звільнені від надмірної архаїзації мови і
такі, що разом з тим сповна передають своєрідність і характерні риси описуваної епохи, романи.
Щоб створити справжній історичний роман, на думку В. Скотта, потрібно точно уявити собі
приватне життя тієї епохи, її «характер». Історія ж характеру, із його точки зору, - це історія
культури, історія суспільної свідомості. Як пише Б. Реізов, «в романах Скотта, мабуть, вперше в
європейській літературі з'явився на сцені народ: не окремі більш менш видатні особи «простого
звання», а цілі групи, натовпи народу. Народ у нього - це справжній людський колектив, рухомий,
мислячий, такий, що сумнівається, об'єднаний загальними інтересами і пристрастями, здатний до
дії через власну закономірну реакцію на події».
Вальтер Скотт незвичайно розширив межі роману. Ніколи ще роман не охоплював такої
кількості типів, станів, класів і подій. Вміщати в одне оповідання життя всієї країни, зобразити
приватні долі на тлі суспільних катастроф, сплести життя звичайної середньої людини з подіями
державного значення означало створити цілу філософію історії, пройняту думкою про єдність
історичного процесу, про нерозривний зв'язок приватних інтересів з інтересами всього людського
колективу.
У художній літературі Скотт перший поставив проблему історичного буття і долі країни в
плані цілком сучасному і актуальному. Вперше в англійській літературі він створив романи
філософсько-історичного змісту і тим самим виявився великим новатором, увлекших ціле
покоління європейських читачів.Глибока симпатія Скотта до народних мас не викликає жодного
сумніву. Краще, ніж будь-хто інший з сучасних йому письменників, він розповів народне життя
Шотландії в критичні періоди її історії. Несправедливості й утиски економічного, політичного і
релігійного характеру, героїчні повстання доведеного до відчаю народу знайшли в ньому свого
незрівнянного живописця. З дивовижною для того часу сміливістю він показав специфіку гірської
Шотландії, родовий лад і психологію стародавніх кельтських кланів.
В. Скотт художньо з'єднав історичну правду з вигадкою, пояснивши правомочність такого
з'єднання тим, що «найважливіші людські пристрасті у всіх своїх проявах, а також і джерела, які їх
живлять, загальні для всіх станів, країн і епох; звідси з незмінністю витікає, що хоча даний стан
суспільства впливає на образ думок і вчинки людей, ці останні по своїй суті надзвичайно схожі
між собою. Тому їх відчуття і пристрасті за своїм характером і по своїй напруженості
наближаються до наших. І коли автор приступає до роману, то виявляється, що матеріал, який він
має в своєму розпорядженні, як мовний, так і історично-побутовий, в такій же мірі належить
сучасності, як і епосі, вибраній ним для викладу».