Гуморальна регуляція – це різновид біологічної регуляції, при якому інформація передається за

допомогою біологічно активних хімічних речовин, які розносяться по організму кров’ю або лімфою.
Фактори гуморальної регуляції класифікують на три великі групи: 1) справжні гормони –
секретуються спеціалізованими клітинами, які розміщені в залозах внутрішньої секреції («класичні
гормони») або розсіяні в різних тканинах і органах (гормони гіпоталамуса, системи травлення);

2) тканинні гормони – секретуються неспеціалізованими клітинами (простогландини, енкефаліни,

гістамін, серотонін);

3) регуляторні метаболіти – неспецифічні продукти метаболізму, які утворюються в усіх клітинах

організму (молочна і піровиноградна кислоти, вуглекислий газ).

Відзначаються певні відмінності гуморальної регуляції від нервової. Носієм інформації при нервовій
регуляції є потенціал дії, а при гуморальній – хімічна речовина. Нервовий імпульс поширюється по
нервових волокнах з великою швидкістю (до 130 м/с) і призначений конкретному адресату.
Гуморальна регуляція передається посередництвом біологічних рідин і розповсюджується значно
повільніше (з течією крові капіляром зі швидкістю 0,05 м/с). Гуморальний сигнал не має точного
адресата, і діє тільки на ті клітини, які мають до нього підвищену чутливість. Ці клітини називають
клітинами-мішенями. Тому гуморальна регуляція використовується для забезпечення реакцій, що не
потребують високої швидкості і точності виконання, але є досить тривалими.

Розрізняють два види гуморальної регуляції: місцеву саморегуляцію і гормональну регуляцію.

Місцева саморегуляція здійснюється за рахунок тканинних гормонів і метаболітів, які діють лише на
близько розташовані клітини-мішені, а гормональна – за рахунок істинних гормонів, дія яких
поширюється на відстані.

Залози внутрішньої секреції – органи чи групи клітин, які, на відміну від залоз зовнішньої секреції
(екзокринних), не мають вивідних проток і виділяють свої секрети безпосередньо у кров, лімфу або
інші тканинні рідини. Ці залози розташовані в різних частинах організму і складають ендокринну
систему. До ендокринних залоз належать: гіпофіз, епіфіз, щитовидна і прищитовидні залози, тимус,
надниркові. Підшлункова і статеві залози є змішаними, тобто здійснюють і зовнішню, і внутрішню
секрецію. Функцію ендокринної залози виконує і нирка (виділяє в кров ренін, простогландин,
еритропоетин), і серце (секретує в кров передсердний натрій-уретичний гормон).

У складі нервової тканини, розташованої в різних відділах ЦНС і в стінках внутрішніх органів, є так
звані нейроендокринні клітини, які складають дифузну нейроендокринну систему. Ці клітини
виділяють особливу групу біологічно активних речовин, які називають нейропептидами. В стінці
кишечника та інших внутрішніх органів знаходяться особливі клітини, які належать до системи APUD
(система захоплення попередників амінів та їх декарбоксилювання). Ці клітини виробляють
біологічно активні речовини, що мають властивості гормонів (серотонін, дофамін, гістамін). Усі
ендокринні залози забезпечені кровоносними судинами, стінки яких мають високу проникливість. Це
полегшує надходження гормонів у міжклітинну речовину, а потім у кров і лімфу. Залози внутрішньої
секреції іннервуються в основному вегетативною нервовою системою і добре забезпечені
рецепторами.

Термін «гормон» ввели в фізіологію англійські вчені Бейліс і Старлінг у 1905р. Гормони відрізняються
від інших біологічно активних речовин за двома критеріями: утворюються спеціалізованими
ендокринними клітинами та впливають на відділені від місця їх секреції органи і клітини. За хімічною
будовою гормони поділяються на: - поліпептиди та білки (нейропептиди гіпоталамусу, гормони
гіпофізу, підшлункової залози та прищитовидних залоз); - амінокислоти та їх похідні (гормони
щитовидної залози, мозкової речовини наднирників, епіфізу); - стероїди (гормони кіркового шару
наднирників, статевих залоз).

За спрямованістю дії на клітини-мішені розрізняють:

- ефекторні гормони – здійснюють вплив безпосередньо на клітини-мішені;

- тропні гормони гіпофізу – регулюють синтез і виділення ефекторних гормонів;

- ліберини та статини гіпоталамусу – регулюють виділення тропних гормонів гіпофізу і забезпечують

зв’язок ендокринної системи з ЦНС.

Гормони циркулюють в крові у вільному і зв’язаному із білками стані. При сполученні з білками
переходять у неактивну форму. Для всіх гормонів характерний достатньо короткий період
напіврозпаду (від декількох хвилин до декількох годин). Частина гормонів використовується
організмом як матеріал для синтезу нових гормонів, а частина виводиться з сечею.

Основними властивостями гормонів є: - специфічність дії – полягає в тому, що кожен гормон діє
лише на конкретні органи або клітини-мішені і зумовлює лише властиві для нього ефекти;

- дистантний характер дії. Органи-мішені і системи, на які діють гормони розташовані далеко від
місця їх утворення в ендокринних залозах. Так, тропні гормони гіпофіза, який знаходиться біля основи
мозку, діють на щитовидну залозу, наднирники, статеві залози;

- висока біологічна активність. Гормони проявляють свою дію у надзвичайно низьких

концентраціях. Так, щоденна мінімальна потреба в гормонах щитовидної залози для дорослої
людини становить 0,3 мг, інсуліну – 1,5 мг, глюкокортикоїдів – 20 мг.

Розрізняють 5 видів фізіологічної дії гормонів на клітини-мішені:

1) метаболічна дія – викликає зміни обміну речовин в тканинах, які в свою чергу лежать в основі
зміни функції клітини, тканини чи органа;

2) морфогенетична дія – вплив гормонів на процеси формоутворення, диференціювання та росту

структурних елементів організму. Ця дія досягається шляхом впливу на генетичний апарат клітини.
Прикладом може служити вплив соматотропну на ріст тіла та внутрішніх органів, вплив статевих
гормонів на розвиток вторинних статевих ознак;

3) кінетична дія – здатність гормонів запускати діяльність ефектора, включати реалізацію певної
функції. Наприклад, окситоцин викликає скорочення мускулатури матки, вазопресин включає
реабсорбцію води в збиральних трубочках нефрона: при його відсутності цей процес не відбувається;

4) коригуючи дія – зміна діяльності органів чи процесів, які проходять і при відсутності гормону
(вплив адреналіну на частоту серцевих скорочень, активація окисно-відновних процесів тироксином);

5) реактогенна дія – здатність гормону змінювати чутливість тканин до інших гормонів чи біологічно
активних речовин. Наприклад, тиреоїдині гормони підсилюють ефекти катехоламінів, гормон
фолікулін стимулює дію прогестерону на слизову оболонку матки.

Різновидом реактогенної дії є так звана пермісивна (дозволяюча) дія, яка полягає в тому, що ефекти
деяких гормонів реалізуються тільки при наявності іншого. Так, глюкокортикоїди мають пермісивну
дію по відношенню до катехоламінів, а інсулін має пермісивну дію по відношенню до гормону росту.
Згідно сучасних уявлень, дія гормонів зумовлена стимуляцією або пригніченням каталітичної функції
деяких ферментів в клітинах мішенях. Цей ефект може досягатися двома шляхами: 1) взаємодією
гормону з рецепторами поверхні клітинної мембрани і записку ланцюга біохімічних перетворень в
мембрані і цитоплазмі (пептидні гормони і катехоламіни); 2) проникненням гормону через мембрану
і зв’язуванням з рецепторами цитоплазми, після чого гормон-рецепторний комплекс проникає в ядро
і органели клітини, де і реалізує свій регуляторний ефект шляхом синтезу нових ферментів (стероїдні
гормони і гормони щитовидної залози).

Регуляція діяльності ендокринних клітин може здійснюватися декількома шляхами:

- нервова регуляція – реалізується структурами ЦНС, що безпосередньо передають нервові імпульси

до ендокринних структур;

- гуморальна (гіпофізарна) регуляція – здійснюється за рахунок тропних гормонів гіпофіза. Така

регуляція можлива лише по відношенню до щитовидної залози, кіркового шару наднирників і
статевих залоз. Ці ендокринні залози називаються гіпофіззалежними;

- місцева саморегуляція – здійснюється за рахунок зворотних зв’язків. Прикладом може служити

регуляція секреції інсуліну, яка визначається рівнем глюкози в крові. Принцип саморегуляції, що
здійснюється за рахунок зворотних зв’язків, відіграє велику роль і у взаємодії тропних гормонів
гіпофіза з гіпофізалежними залозами внутрішньої секреції, а також у взаємодії гіпоталамуса і гіпофіза.
Так, наприклад, якщо кров містить недостатню кількість тироксину, то відбувається посилене
утворення в гіпофізі тиреотропіну, який стимулює діяльність щитовидної залози. У надлишковій
концентрації цей гормон гальмує утворення в гіпофізі тиреотропного гормона.

Центральною нервовою структурою в управлінні ендокринними залозами є гіпоталамус. Цей орган

забезпечує як нервову, так і гуморальну регуляцію діяльності залоз внутрішньої секреції. Ця
особливість гіпоталамуса пов’язана з наявністю в ньому груп особливих нейронів, здатних до синтезу
спеціальних регуляторних пептидів – нейрогормонів. Таким чином, гіпоталамус є одночасно і
нервовим і ендокринним органом, здійснюючи інтеграцію нервових і гуморальних механізмів
управління функціями організму

Лекція 16

Регуляція діяльності ендокринних клітин може здійснюватися декількома шляхами: - нервова

регуляція – реалізується структурами ЦНС, що безпосередньо передають нервові імпульси до
ендокринних структур; - гуморальна (гіпофізарна) регуляція – здійснюється за рахунок тропних
гормонів гіпофіза. Така регуляція можлива лише по відношенню до щитовидної залози, кіркового
шару наднирників і статевих залоз. Ці ендокринні залози називаються гіпофіззалежними; - місцева
саморегуляція – здійснюється за рахунок зворотних зв’язків. Прикладом може служити регуляція
секреції інсуліну, яка визначається рівнем глюкози в крові.