1

ТЕМА 4 СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ

І. Розв’яжи кросворд та введи нові поняття до словника! (робота на категоріальним
апаратом).
8А Н 4С Е Л Ь М 6Р
3А Х Е
7Б О Е Ц І Й О 9Н О М І Н А Л І З М
Е Л Л
Л 10 АР Е О П А Г І Т И К А
Я 5 О С З
6Є Р Е С Ь Р 11 ТО М І З М М
І И
2Т Г К
Е 1 У Н І В Е Р С А Л І Ї
Р Н
Т
5А В Г У С Т І Н 1А
Л 2А П О Л О Г Е Т И К А
І Н
А О
Н 3А Р І Я Н С Т В О
Т
4П А Т Р І С Т И К А
К

По горизонталі. 1. Загальні поняття, ідеї в філософії Середньовіччя. 2.

Філософська течія в середньовічній філософії, що обстоювала та захищала
християнство як релігію. 3. Єретичний напрям в середньовічній теології, що
заперечувала божественність Христа. 4. Філософський напрям, заснований
«отцями церкви». 5. Християнський теолог і церковний діяч, головний
представник західної патристики, родоначальник християнської філософії
історії, який створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття,
наслідував неоплатоністську онтологію, виходячи не з об'єкта, а від суб'єкта,
від самодостатності людського мислення. 6. Сукупність теологічних або
релігійних доктрин, ідей, що суперечать визнаному в церкві або релігійній
громаді догмату віри або не збігаються з ним. 7. Римський філософ-
неоплатонік, математик і теоретик музики, теолог та політичний діяч пізньої
античності, автор трактатів з логіки і коментарів до творів з логіки Порфирія
та Арістотеля, коментував та перекладав твори Цицерона. 8. Найбільш
значний представник ранньосередньовічної схоластики, родом з Кентерберрі.
9. Напрям в середньовічній філософії, який у диспутах про універсалії
протистояв реалізму. 10. Синтез християнства з неоплатонізмом, за якого
останній використовувався для систематизації вчення Христа. 11. Вчення
Фоми Аквінского.
 2
По вертикалі. 1. Особа, що стверджує неможливість пізнання Бога
жодною релігією. 2. Один з найбільш видатних ранньохристиянських
письменників та теологів, що є найбільш яскравим виразником впевненості
про несумісність філософії та християнського віровчення. 3. Номіналіст,
автор твору «Історія моїх поневірянь». 4. Тип релігійної філософії, для якого
характерне принципове панування теології над усіма іншими формами
пізнання, знання. 5. Грецький християнський теолог, філософ, вчений.
Засновник біблійної теології, автор терміну «боголюдина». 6. Філософське
вчення, що стверджує напрям думки, протилежний номіналізму щодо
питання про універсалії; стверджується, що загальні, родові поняття існують
насправді, а не є лише знаками чи іменами.

ІІ. Поміркуй! (питання для роздумів).

1. В чому логіка зв’язку між античною і середньовічною

філософською думкою (охарактеризуйте неоплатонізм як «місточок» між
античністю і середньовіччям)?

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і

розвитку феодальних відносин (V-XIVст.), якщо антична філософія за своєю
суттю буде комсоцентрична (визначною реальністю буде для неї природа,
Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від
грец. "теос" – Бог).

2. Як Ви розумієте твердження: «Вірю тому, що абсурдно».

"Вірую, тому що абсурдно", - говорив один із християнських

першовчителів Тертуліан. Це тому, що Віра - зовсім інше явище, ніж розум.
Вона живе не в голові, а в серці людини. Бо те, що доступно доказу розуму не
потребує Віри

3. Яким чином філософія стала релігійною (початок середньовіччя)

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. IV ст.) привело

до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На
цьому підґрунті і починається формуватися середньовічна філософія, ідейно-
світоглядним змістом якої є духовно-ідеальне тлумачення реальності

4. Назвіть ключові питання середньовічної філософії.

Основними питаннями, які хвилювали середньовічних філософів, були

питання доказу існування Бога, розмежування теології та філософії.
 3
5. Чим пояснити зміни розуміння любові (любов тілесна, платонічна
любов, лицарська любов) за часи античності і середньовіччя?

Виникали такі різновиди через різне ставлення за часів античності та

середньовіччя.
Неприємно вражає послідовність, з якою грецькі філософи виганяли з
уявлень про кохання і шлюб всі особисті почуття. Аристотель, передовий для
свого часу мислитель, пояснював це так: «Жінка є жінкою в силу відсутності
чоловічих властивостей. Ми повинні бачити в жінці істоту, яка страждає
природного неповноцінністю ».
Для Платона підлегле становище жінки визначається природою і
знаходить історичне вираз у державній та суспільній структурі. У Менандра,
який писав про жінок, загалом, позитивно, зриваються злі слова: «Серед
дивних тварин, що населяють суходіл і море, воістину жахливе тварина -
жінка». Гиппонакт з Ефеса висловлював судження, має бути, виходячи зі
свого власного досвіду: «Лише двічі радує тебе дружина: в день весілля і в
день її похорону».
З цих висловів можна зробити висновок, що основна ціль жінки було
домогосподарство, та догляд за дітьми. Отже в плані коханні існувала тільки
тілесна любов, і то не завжди зі згоди жінки.
Якщо погодитись із думкою, згідно з якою романтизм бере свій
початок з епохи Середньовіччя, то культ вічної жіночності буде яскравим
його натхненним джерелом. Романтизм, заперечуючи родовий інстинкт,
родову сім’ю, шукає особистість у любові та прагне утвердити
індивідуальність. У лицарському культі Прекрасної Дами, в любові до Діви
Марії, ніби повстає особистість у своїй надприродній сутності, в якій
зародилась нова, ледь відчутна любов. «Лише Середні віки створили культ
жіночності, чужий античному світові, який поклонявся мужності. І це був
культ вічної жіночності — божественного начала, це любов до Божества
свого в конкретно-чуттєвій формі, тут особистісне містично сплітається із
всесвітнім». Романтична, лицарська любов у своїй потенції є любов
особистісна і всесвітня, яка перемагає родове начало, що вороже особистості
і всьому всесвітньому. За таких обставин, як зауважує Микола Бердяєв,
Середні віки стають і самою аскетичною епохою, і самою чуттєвою: «чорні
квіти чернецтва» тісно переплітаються із "червоними квітами почуттєвості".
Таким чином своє місце в часи середньовіччя знаходить своє місце лицарська
та частково платонівська

6. Яким бачиться вирішення проблеми людини у християнському

віровченні.

Спасіння — в християнстві, порятунок людини і людства в цілому від

гріха і його наслідку — вічної смерті, що супроводжується осягнення
спасенною людиною Царства Божого. В християнстві спасіння розглядається
як акт незаслуженої любові Бога до людей, яку Він виявляє зі Своєї милості.
 4
Згідно з Новим Заповітом, спасіння від остаточної смерті можливо
для всіх людей, які вірять у життя, смерть, викупну жертву на Голгофському
хресті та воскресіння Ісуса Христа. Спасінню сприяє реалізація віри у
вчинках, але воно не залежить від якої-небудь кількості добрих справ або
здійснення конкретного вчинку. Тільки Бог особисто вирішує чи буде
людина врятована. Згідно з Біблією, на всіх людей чекає тілесне воскресіння,
але спасіння після цього отримають не всі — деякі люди після Суду будуть
назавжди знищені.

7. Ставлення до природи в епоху Середньовіччя.

У ранньому Середньовіччі велику роль у житті людини відігравав ліс та

його багатства. За влучним висловом французького історика М. Блока, ліс
супроводжував селянина «від колиски до домовини». Ліс був основним
будівельним матеріалом, він давав світло й тепло, із дерева виготовляли
знаряддя праці, предмети ремесла й побуту. Проте ліс і все, що в ньому
водилося, перебувало у власності сеньйора. Селяни мали право збирати хіба
хмиз, а ще плоди та ягоди. Зрідка їм дозволяли полювати на дрібних тварин і
випасати в лісі свиней. До того ж, ліс був місцем духовних шукань,
заглиблень у себе. Саме тому в ньому оселялися ченці-самітники, щоб
молитися і вести боротьбу зі спокусами. А ще ліси були місцями пригод
мандрівних рицарів. Іноді в них переховувалися також розбійники, які
нападали на подорожніх і грабували їх. Отже, для декого ліс був притулком,
а на інших там чатувала смертельна небезпека.

8. Охарактеризуйте співвідношення, спадковість і суперечності

апологетики, патристики і схоластики.

Починається середньовічна філософія періодом так званої «апологетики»

(від грец. «апологія» —захист), представники якої виступали з
обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії.
Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні
ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і
негативний.
Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик (бл. 100-165),
Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) -
вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її,
бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба
використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський
світогляд більш істинний, ніж попередній.
Прихильники негативного ставлення до античної філософії -
найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не
лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська
культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні
нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких
 5
цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і
занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна
релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до
природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на
цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу,
самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.
Завершується ж період становлення і утвердження середньовічної
християнської філософії так званою «патристикою» (лат.«патер» — отець),
періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями —
«отцями церкви» — вихідних принципів середньовічної християнсько-
філософської думки.
Найяскравішим представником патристики був Аврелій Августин. Він
пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку,
світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення
світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами.
Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи
поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона.
Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження —
переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери
внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе
через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли
релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали
сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю
внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із
структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови:
чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка
утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час.
Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише
душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула
популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та
екзистенціалізмі.
У міру завершення роботи по оформленню догматичних засад
християнства патристика поступово переходить в схоластику. Патристика
боролася з язичництвом і пропагувала етико-релігійної доктрини
християнства в світі, ще не цілком прийняв нову релігію і яка стверджує його
мораль. Схоластика, спираючись на авторитет Священного писання,
філософські ідеї патристики, прагне включити в ужиток філософствування
спадщина язичницької античності і перш за все спадщини Платона,
Аристотеля, Плотіна і Прокла. Робить це вона для того, щоб осмислити і
раціоналізувати навколишнє людини дійсність. Однією з найважливіших
проблем схоластики виступає проблема співвідношення світу раціонального
знання і світу духовного досвіду. Вирішення цієї проблеми вимагало
співвідношення розуму і віри. Представники схоластики, розмірковуючи про
це співвідношенні, прийшли до висновку про те, що віра і розум повинні
перебувати в гармонійній єдності один з одним. Справа в тому, що розум при
 6
належному використанні веде до наближення до Бога, до єднання з Ним.
Іншими словами, істини розуму і віри не можуть суперечити один одному.
Така суть одного з головних висновків схоластичної середньовічної
філософії.

ІІІ. Робота з цитатами.

Завдання 1. Як ви розумієте тезу апостола Павла: «Мудре цього світу є
безумство перед Богом», бо «Бог обрав немудре світу, щоб посоромити
мудре».

У трактаті "Про плоть Христову" Тертуліан приймає і розгортає тезу

апостола Павла, який сказав, що "мудрість світу цього є безумство перед
Богом", бо "Бог обрав немудре світу, щоб посоромите мудре". Земний розум
та наш земний смисл не здатні охопити його, оскільки сам Бог вхоплює все.
В Бога можна тільки вірити.

Завдання 2. Тертуліан – войовничий прибічник віри, що ставить віру

вище розуму. Будь-яке роздумування, філософствування, на його думку, саме
є єрессю. «Філософи та єретики розмірковують про одні і ті самі речі,
заплутуючи себе одними і тими самими питаннями. Звідки зло і для кого
воно. Звідки взялась людина і як вона виникла? Нещодавно Валентин
(гностик) запропонував ще питання: Яким є начало Бога? Якщо його
послухати, то виходить, що це якийсь фантом…». Всі вчення філософів та
єретиків, на думку Тертуліана, з’явились після істини. «Істина існувала
споконвічно, а заблуда – потім. Вчення наше (християнство) є давнішим за
будь-яке, тому воно й істинне». «Що є спільного між християнами та
єретиками?», – задає він відоме тертуліанове запитання, та стверджує: «Ми
не потребуємо ані допитливості після Ісуса Христа, ані досліджень після
Євангелія. Пізнання, магія, астрологія, філософія, загалом наука були
терпимі тільки до появи Євангелія… Так з появою Євангелія всілякі софісти,
астрологи, маги, волхви, філософи неминуче мають бути покараними». Як ці
висловлювання характеризують співвідношення релігії та філософії в епоху
середньовіччя? Яка Ваша особиста думка з цього приводу.

Тертуліан — войовничий прибічник віри, він ставить віру вище розуму,

який ним всіляко принижується. Всяке розумування, філософствування є
саме єрессю і джерелом релігійних єресей. «Філософи та єретики, — пише
Тертуліан, — розмірковують про одні й ті самі предмети, заплутуючи себе
одними й тими самими питаннями.
 7
Середньовічна філософія зароджується в надрах античної культури в
зв'язку з поширенням християнської віри (I - II ст.) По всьому
Середземномор'ю. У цю епоху в духовному житті народів Західної Європи
цілком утверджується влада християнської церкви.
Положення філософії в середньовічній культурі визначалося ставленням
віри і розуму.
Ідея абсолютної несумісності істинної релігійної віри з суперечливим
людським розумом - «вірую, бо абсурдно» (Тертуліан). Наслідком стало
відкрите неприйняття філософії як спадкоємиці античного раціоналізму.

Завдання 3 Що таке проблема теодицеї? Як вона розкривається в цитаті

Татіана: «Бог був в началі всього, а начало – є розумна сила. Господь до
створення світу був один, з ним існувало як розумна сила і саме Слово, що
було в ньому. Волею його простої сутності зчинилося Слово і слово
зчинилося не даремно – воно стає первонародженою справою Отця. Воно є
начало світу. Це слово сотворило ангелів і людей, які є добрими, оскільки
вільно не переступають волю Бога. Один з ангелів постав проти творця і став
демоном, за яким послідувала частина ангелів, ставши демонами, які ввели
долю, чужу справедливості. Внаслідок цього в світі стало гірше жити.
Свободна воля згубила нас: бувши вільними, ми зробились рабами, продали
себе через гріх: ми самі створили зло».

Теодице́я (лат. theodicea) — релігійно-філософське вчення, що узгоджує

існування Бога як творця і правителя світу поряд з існуванням темних сторін
буття та узгоджує наявність зла й несправедливості з ідеєю мудрості,
благості та всемогутності Бога. Термін введений Вільгельмом Ляйбніцем
1710 року
Тема теодицеї має, безперечно, багатовікову історію в світовій
філософії. Ця проблема присутня майже у всіх релігійно-філософських
системах. Вперше вона виникає у вигляді запитання щодо втручання вищої
сили у справедливий розподіл благ та покарань у змісті міфологічно-
релігійних та епічних комплексів стародавності. Це запитання виливається у
доктрину відплати, вічного існування духовного начала людини у релігії
древніх єгиптян, іудеїв, яка пізніше отримала інтегрований вигляд у
християнстві

Завдання 4. Передумовою моральної поведінки людини Фома

Аквінський вважає свободу волі – свободу вибору між добром і злом. Добро,
на його думку, пов’язане з божественною благодаттю, благом. Зло – менш
 8
довершене благо, яке допускається Богом заради того, щоб в світі
здійснились усі ступені довершеності. Кінцева мета людини і сенс її життя
полягають у пізнанні, спогляданні та любові до Бога. Шлях до цієї мети
переповнений випробуваннями, розум веде людину до морального порядку,
який втілює божественний закон; розум показує, як треба вести себе, щоб
досягти вічного блаженства і щастя. Порівняйте ці уявлення про розум із
поглядами Тертуліанана. Хоч догматика та віровчення християнства
залишаються незмінними, світогляд апологетики та схоластики суттєво
різниться. В чому полягає дана відмінність?

Фома Аквінський наголошував, що розум є провідником до морального

порядку, який приводить до вічного блаженства та щастя.
Натомість, Тертуліан переконаний, що віра та розум це повні
протилежності. Будь-яке роздумування, філософствування, на його думку,
саме є єрессю. За його словами: «Істина існувала споконвічно, а заблуда –
потім. Вчення наше (християнство) є давнішим за будь-яке, тому воно й
істинне».

Завдання 5. Розкрийте проблему універсалій та речей як

філософську проблему загального та одиничного.

Важливий диспут про універсалії — співвідношення загального і

одиничного, суперечка реалістів, які стверджували існування загальних
понять поза людським розумом і до одиничних речей, з номіналістами, що
визнавали реальне існування лише одиничних речей. Концептуалісти
(Абеляр, Іоанн Солсберійський) в спорі про універсалії вважали, що загальні
поняття не існують незалежно від окремих речей, визнавали існування в
розумі загальних понять, як особливої форми пізнання дійсності.

Завдання 6. Поясніть логіку розгортання філософського діалогу

середньовіччя:

А) Вірю, бо абсурдно (Квінт Тертулліан)

Вислів означає метафізичне розуміння Віри без зайвих алегоричних

тлумачень Біблії. Якщо щось в Біблії не піддається логічному розумінню, яке
б воно не було абсурдне, то скоріше воно нами не розуміється - тут перебуває
якась тайна. Тому всупереч античному мисленню, яке піддавало вірі те, що
зрозуміле, Тертуліан протиставляє "чисту віру", оскільки безплідні
розумування над текстами, за словами Тертуліаном, ведуть до "розладу
шлунку" та породжують єресь.
 9

Б) Розуміння є винагородою за віру (Аврелій Августин)

Тільки повіривши в щось ми обов'язково зрозумієм це, бо якщо ми не будемо

вірити, то і приводу для розуміння в нас не буде.

В) Вірю, щоб розуміти (Ансельм Кентерберійський)

Буквально означає «Я вірю, тому я знаю й можу це зрозуміти». Тобто, якщо я

вірю в щось, то я це зрозумію.

Г) Розумію, щоб вірити (П’єр Абеляр)

Буквально означає «я бачу це, тому в це можу повірити». Якщо я знаю як

влаштована та чи інша річ або явище, я можу повірити в її реальність.