Реферат

З дисципліни «Музичне мистецтво з

методикою»
Студентки ІІІ курсу групи Ш-33
Спеціальності 013 Початкова освіта
Сагінової Олени Анатоліївни
 Педагогічна спадщина видатного діяча української музичної
культури, самобутнього композитора-новатора, уславленого майстра
хорової мініатюри, диригента, фольклориста, талановитого
вчителя Миколи Дмитровича Леонтовича(1877-1921) — значне
явище в історії музичної педагогіки. Її складають навчально-методичні
посібники, в яких відбиті знання і досвід двадцятирічної вчительської
праці музиканта, багатий дидактичний матеріал, підібраний для
навчання дітей нотної грамоти і співу, художні обробки українських
народних пісень, розраховані на учнівське виконання.
Педагогічні погляди М.Д.Леонтовича утворюють цілісну
концепцію музичної освіти, основою якої стало ставлення до
народної пісні як найправдивішого за своєю художньою і етичною
сутністю життєвого явища, зрозумілого і доступного для дитячого
сприймання; визнання провідної ролі фольклору в музичній освіті
школярів; прагнення до загального музичного навчання і виховання
всіх дітей на матеріалі кращих творів професійної і народної творчості;
вільного володіння нотною грамотою; взаємозв'язку різних видів
музичної діяльності; розвитку музично-творчих здібностей і художньо-
образного мислення, а також опора на національну інтонаційно-ладову
і метроритмічну основу; поєднання класної і позакласної музично-
виховної роботи; надання процесу музичного навчання його сутнісної
основи-емоційності.
Означені концептуальні підходи Леонтовича до музичного
навчання і виховання школярів дістали ґрунтовне методичне
наповнення у його посібниках. Про це свідчать, зокрема, такі
методичні положення:
• головні завдання музично-естетичної роботи вчителя з дітьми —
професійне навчання їх музиці, виховання стійких навичок нотного
співу і вільне володіння нотним письмом;
• у роботі з дітьми йти від меншого до більшого, від нижчого до
вищого, від елементарного до труднішого. Не хапатися за все зразу, не
квапитись, «поступатися помаленьку, але твердо, щоб вертатись у раз
назад». «Якщо вчитель початкової школи буде хапатися за все зразу,
всьому вчити з першого ж уроку, можна наперед сказати, що його
праця не дасть добрих наслідків. В молоденьких головках зробиться
мішанина, безладдя»;
• уникати будь-якого формалізму в навчанні, механічного засвоєння
матеріалу, не вимагати від учнів докладного знання, як це і робиться у
спеціальних школах;
• на початковому етапі всі вправи слід проводити «на слух», і чим їх
більше, тим краще. Вони допоможуть активізувати музичний слух,
особливо у сприйманні метроритмічної організації мелодії, що у свою
чергу підготовить учнів до студіювання нотної грамоти у її ритмічних
зразках. При цьому «ніяких нот учням показувати не треба, аби
удосконалити слух без підпори його зоровими враженнями, як це
робиться при навчанні нотах»;
• активізувати учнів у процесі розучування пісень та засвоєння нотної
грамоти. Здійснювати це через постановку реальних теоретичних і
практичних завдань, які опираються на набуті знання, використання
пісень, записаних або вивчених самими дітьми, залучення дітей до
створення власних мелодій, використання прийомів релятивної
сольмізації. Привчати учнів до самостійності в співі, часто опитуючи їх
поодинці;
• процес вивчення нової пісні такий: вчитель співає пісню, виразно
вимовляючи слова. Далі пісня вивчається окремими частинами.
Вивчивши одну частину, вчитель, не поспішаючи, береться за другу
частину. Спів пісень проводиться під «такт» учителя та самих учнів.
Увесь процес співу має сприяти активному, зацікавленому і творчому
ставленню дітей до пісні. Залучати учнів до роботи над народною
піснею слід через їх фольклористичну діяльність. Давати учням
можливість складати невеликі мелодії і тим виявляти свою фантазію.
Кожна пісня мусить виконуватися відповідно до тексту, що виховує
естетичне почуття і художній смак дітей;
• робота над правильним співацьким диханням — основою виразного і
чистого співу. Охорона дитячого голосу і дотримання гігієни співу;
• обов'язкове виховання музично-ритмічного і ладового відчуття,
музично-слухових уявлень і пам'яті. Ритмічне виховання - основа
музичної грамотності. Вивчення ритміки йде раніше співу по нотах;
• розвитку музичного слуху сприяють такі фактори: студіювання
пісень напам'ять, ритмічні вправи без нот, слухові мелодійні вправи
без нот, запис ритмічного диктанту, спів ритмічних зразків по нотах,
запис нескладних мелодійних диктантів, спів мелодій по нотах. Діти не
повинні голосно співати — це перешкоджає розвитку музичного слуху;
• обов'язкове навчання всіх дітей нотної грамоти і письма. Починати з
безнотного співу («по слуху») на основі народних мелодій, незамінних
для оволодіння нотною грамотою. Всі слухові вправи ведуться,
безумовно, на слух і чим довше, тим краще для справи. І «у
підготовчий період ніяких нот учням показувати не треба, аби
удосконалити слух без підпори його зоровими враженнями, як це
робиться при навчанні по нотах». Розвиток слуху повинен і бути на
першому плані і проводитися раніше вивчення нотної грамоти;
• саме засвоєння нотного співу починається із вивчення інтервалів
мажорних акордів. Справа навчання нотної грамоти завжди повинна
починатися ґрунтовним ознайомленням слухачів з ритмовою стороною
музики, а не звичайним співом інтервалів. Спів по нотах треба
починати записом та вивченням ритміки пісні, а не її мелодії. Це
звільнить учнів від ритмічних помилок при співі;
• органічний зв'язок музичного навчання з осмисленим слухо-руховим
процесом. Набуття навичок метро-ритмічного руху за допомогою
«махів руки»;
• взаємозв'язок музики з іншими видами мистецтва, іншими
предметами. Використання на заняттях кольорових поєднань або
репродукцій живопису.
Наведені положення свідчать про високий рівень методичної
думки М. Леонтовича, їх відповідність не тільки тогочасній музично-
педагогічній теорії, але й сучасній методиці музичної освіти школярів.
Наголосимо на тому, що розвиток музично-слухових уявлень учнів
здійснювався на ладовій основі, про що свідчить логічно продумана
система вправ і завдань. Відповідно до цього, навички читання
нотного письма виховувалися за принципом відносної звуковисотності,
коли музичне мислення дітей не пов'язувалося з певною тональністю.
Значну увагу М.Леонтович приділяв розвитку власної творчості
дітей: «...самостійна творчість учнів розвиває слух учнів і робить їх
більш-менш свідомими в нотній грамоті. Щодо складання невеличких
мелодій самими учнями, то треба їм давати можливість виявити свою
фантазію без усякого впливу вчителя, ...подібні спроби творчості
спричиняють до удосконалення в нотному співі».
М.Леонтович аргументовано обстоював ідею створення шкільних
оркестрів і фактично був першим практиком у цьому виді позакласної
роботи. На його думку, участь дітей в оркестрі є ефективним засобом
їх музично-естетичного виховання, яка дає можливість ознайомлювати
їх з інструментальною музикою, ансамблевою грою, виконавською
практикою.
Крім занять хору і оркестру він впроваджував ідею широких
міжпредметних зв'язків між музикою і літературою, музикою і
живописом, музикою і світлом. Леонтович пропонував використовувати
показ художніх кольорових зображень з одночасним звучанням
певного музичного твору. Він вважав, що поєднання світлових барв і
музики є однією з умов гармонічного мислення про художній образ.
Наголосимо на глибоко гуманістичній спрямованості ідей
Леонтовича, який прагнув до виховання особистості музикою, зве-
личення її духовного життя. Усією своєю композиторською, педаго-
гічною, громадською діяльністю він стверджував ідеали музичного
просвітництва, відстоював ідею обов'язкового музичного навчання всіх
дітей, незалежно від музичної обдарованості, авторитетом своєї
творчості сприяв поширенню власних педагогічних поглядів.
Концепція музичного виховання М.Леонтовича і розроблена на її
основі методика є органічним продовженням розвитку художньо-
педагогічних принципів передових діячів української музичної
культури, насамперед М.Лисенка. Великий вплив на становлення
музично-педагогічних ідей М.Леонтовича мала творча й особиста
дружба з К.Стеценком, авторитет якого як композитора, педагога і
хорового диригента був для нього незаперечним. Він виявляв значний
інтерес до теорії ладового ритму Б. Яворського, в якого навчався
композиції, і який особливу увагу звертав на розвиток музичної
фантазії в процесі слухання музики, залучення дітей до власної
музичної творчості.
Судячи з методичних вказівок М.Леонтовича щодо виховання
навичок співу і читання нотного письма за принципом відносної
звуковисотності, немає сумніву в тому, що йому були добре відомі:
методика музично-ритмічного виховання за системою Е. Жак-
Далькроза, яка набула поширення в школях Києва; методична система
французьких педагогів П'єра Галена — Еме Парі — Еміля Шеве, які
значно спростили прийоми відносної сольмізації за цифровою
нотацією; так званий «Тонік Сольфа» метод навчання музики,
розроблений англійськими педагогами Сарою Глоувер і Джоном
Кьорвеном, в основі якого лежить виховання слухових уявлень
ладових ступенів.
Як співвідносяться педагогічні ідеї М.Леонтовича з досягненнями
європейської музичної педагогіки? Оскільки Леонтович-педагог у своїх
пошуках спирався на педагогічні погляди інших відомих представників
української музичної культури, передусім М.Лисенка і К.Стеценка,
поставимо запитання ширше: Яке місце посіла українська музична
педагогіка в європейській педагогіці початку XX століття?
Проведений аналіз дає підстави для висновку про самобутній і
високий рівень української музично-педагогічної думки у першій чверті
XX ст. Вона увібрала в себе досягнення європейської і вітчизняної
науки, української національної культури, досвід народного
музикування. Більше того, у своїх концептуальних засадах вона
носила випереджувальний стосовно інших країн характер. Йдеться про
гуманістичну спрямованість української музичної педагогіки, визнання
провідної ролі народної пісні в музичному вихованні школярів,
прагнення здійснити музичний всеобуч, забезпечити розвиток
музичних здібностей, вільне володіння нотною грамотою,
використання творчого музикування тощо.
Про плідність педагогічних ідей Леонтовича свідчить поява в
середині XX ст. музично-виховної системи відомого угорського
композитора, фольклориста і педагога 3.Кодая, яка в усіх
принципових позиціях повністю збігається з педагогічними ідеями М.
Леонтовича.
Чи можна пояснити це впливом поглядів М.Леонтовича на
угорського музиканта-педагога? Доводиться константувати відсутність
підстав говорити про те, що 3.Кодаю були відомі ідеї М.Леонтовича.
Очевидно, що його педагогічна концепція стала закономірним
результатом розвитку угорської музичної педагогіки, творчим
доробком композитора. Не випадково цілісна система масового
музичного виховання 3.Кодая належить до найвизначніших досягнень
європейської музичної педагогіки XX ст.
Однак ім'я Леонтовича-педагога у цьому зв'язку не згадується. На
жаль, йому не судилося реалізувати свої педагогічні задуми, сприяти
поширенню своїх ідей. Після трагічної загибелі Леонтовича його
педагогічна спадщина, передана до архівів, стала маловідомою і не
могла виявити належного впливу на подальший розвиток не тільки
європейської, але й української музичної педагогіки, хоча в шкільному
вжитку залишилися художні обробки народних пісень, зроблені
музикантом. Лише у 1989 р. матеріали педагогічної спадщини
Леонтовича були видані в книзі «Практичний курс навчання співу у
середніх школах України» (К.: Муз. Україна, 1989.) Таку назву мала
одна із методичних розробок педагога, завершена ним у 1920 р.
Підготовку книги до видання здійснила дослідниця Л.О. Іванова.
Яке значення мають педагогічні ідеї М.Леонтовича для сучасної
теорії і практики музичної освіти школярів?
Насамперед слід наголосити на їх неперехідній актуальності адже
пошуки нових шляхів і засобів виховного впливу на молодь
підкреслили особливу роль національних витоків, зокрема, народної
музичної творчості, у становленні духовності людини. І педагоги, і
музиканти єдині в тому, що віковічні духовні традиції народу повинні
стати надбанням дітей: рідна мова, пісня, казка мають врятувати їх від
безпам'ятства, безликості й сірості.
Саме тому ідеї Леонтовича щодо провідної ролі народної пісні в
музично-естетичному вихованні, розвитку музично-творчих здібностей
дітей, опори на інтонаційно-ладову і метро-ритмічну основу
української музики, прагнення до загального музичного виховання всіх
дітей на матеріалах кращих зразків народної і професійної творчості,
взаємозв'язку різних видів музичної діяльності, поєднання класної і
позакласної музично-виховної роботи, надання процесу музичного
навчання його сутнісної основи — емоційності органічно увійшли до
сучасної концепції музичного виховання школярів на основі
української національної культури, реалізованої в нинішніх шкільних
програмах з музики. І в цьому вбачається сучасність і неперехідна
цінність педагогічного доробку видатного українського музиканта-
педагога.