Національна медична академія післядипломної освіти імені П. Л.

Шупика
Кафедра управління охороною здоровʼя

Завідувач кафедри: доктор медичних наук, професор Михальчук В. М.

Викладач:доктор наук з державного управління, професор Радиш Я. Ф.

РЕФЕРАТ
на тему:

“Як ви розумієте поняття “місцеве самоврядування?”

Київ 2020
 Зміст:

1. Вступ……….……...………..………...……………………………………….3
2. Поняття місцевого самоврядування, його принципи………………………5
3. Історія розвитку місцевого самоврядування в Україні.................................8
3.1 Київська Русь........................................................................................8
3.2 Магдебурзьке право............................................................................10
3.3 Козацька держава................................................................................10
3.4. В складі Російської Імперії...............................................................11
3.5. В складі СРСР.....................................................................................13

4. Сьогодення місцевого самоврядування. перспективи, виклики.................15

5. Висновок..........................................................................................................18
Список використаної літератури……..………………………………....…….19
1. ВСТУП

Місцеве самоврядування - це продукт тривалого розвитку людської

цивілізації - його витоки сягають родоплемінного самоврядування, що
існувало ще до виникнення держави.

Тим не менше, елементи сформованого місцевого самоврядування

добре відомі саме з античних часів. Наприклад, Закон Юлія Цезаря 45 року
до н.е. закріплював таку організацію міської влади (муніципального
устрою), принципи якої визначили провідний напрям розвитку місцевого
самоврядування у світі. Так, вищим органом міського управління були
народні збори всіх громадян - членів міської громади. Збори обирали
муніципальних магістратів і вирішували найважливіші питання міського
життя. Кожне місто мало муніципальний сенат (представницький орган), а
судову та адміністративну владу здійснювала муніципальна магістратура.
Більш як за двохтисячолітню історію значення цього терміна практично не
змінилося. Зокрема, муніципалітетами в Стародавньому Римі називалися
міста, що користувалися правами самоврядування, а сьогодні - це обрані
населенням міські та сільські органи місцевого самоврядування -
уповноважені громадою органи управління, що з дозволу уряду беруть на
себе виконання громадських завдань та функцій.
Величезне значення для становлення місцевого самоврядування як
самостійного правового інституту і системи органів влади мали комунальні
революції в Західній Європі XI-XIII сторіч, в ході яких з’являється так зване
комунальне самоврядування. Воно передбачало звільнення міста від влади
феодала та створення міських органів самоврядування - виборної ради та
магістрату, які були незалежними від центральної влади.
В епоху комунальних революцій починається і систематизація норм
муніципального права. Так, своєрідним засобом правового закріплення
комунального самоврядування стали перші хартії середньовічних міст Італії
(Мантуя, Феррара, Піза, Кремона), Франції (Сент-Омер, Бове, Камбаре,
Арбуа), Англії (Лондон). Вони закріплювали такі права:

 на створення виборних органів міського самоврядування;

 привілеїв міської громади;

 особистої свободи та майнових прав її членів;

 системи управління містом;

 повноважень структури та порядку формування органів міського

самоврядування.

Комунальна (муніципальна) організація середньовічних міст

характеризувалася тим, що на чолі більшості комун стояла міська рада, яка
обирала одного-двох мерів (Франція) чи синдаків (Італія), у
підпорядкуванні яких перебувала міська адміністрація.
Однак, визначена хартіями структура органів міського
самоврядування була надзвичайно строкатою та залежала від багатьох
чинників - згоди короля чи сеньйора, співвідношення сил в міському
населенні тощо.
Щодо засобів управління, якими володіли середньовічні комуни,
насамперед, можна зазначити, що за загальним правилом комуна вимагала
від своїх громадян клятви на вірність усім новообраним посадовим особам
комуни. Наприклад, за статутом 1182 року міста Бове (Франція), всі
громадяни комуни зобов’язані були присягати на вірність новообраному
мерові та перам (членам міської ради).
Комуна встановлювала різні статуси своїм громадянам залежно від
статків, цеху, часу проживання в місті тощо. Кожен громадянин займав своє
місце в соціальній та політичній ієрархії, мав свої обов’язки. Система
жорстко регламентованих прав і обов’язків разом з податковою системою
була опорою середньовічної комуни.
 Міські комуни відіграли надзвичайно важливу роль у світовій історії,
вони зробили вагомий внесок у становлення нового типу управління, яке
засноване на поєднанні колективного та приватного інтересів. Саме в
міських комунах середньовічної Європи отримали зародження та розвиток
такі форми самоврядування, які стали прототипами місцевого
самоврядування сучасних демократичних держав.

Щодо сьогодення, то актуальність вивчення такого явища, як місцеве

самоврядуваня важко перебільшити станом на кінець 2020 рік. Як відомо,
наразі Україна активно проводить курс на реалізацію норм Закону України
«Про добровільне об’єднання територіальних громад»: відбувається зміна
адміністративно-територіального поділу, створюються обʼєднані
територіальні громади, змінено принципи фінансування ряду підприємств
та установ місцевого підпорядкування, і лише усвідомлений, науковий
підхід зробить реформу ефективною, виправдає оптимістичні очікування
щодо неї.

2. ПОНЯТТЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ЙОГО ПРИНЦИПИ

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 1997 р.

встановив наступне поняття місцевого самоврядування:

«Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та

реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного
об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста –
самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого
самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах
Конституції і законів України.»
 Цей Закон також визначає систему та гарантії місцевого
самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового
статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого
самоврядування.

Подальше становлення сутності цього явища тісно повʼязане з

ратифікацією 1 січня 1998 року Європейської хартії місцевого
самоврядування. Цей документ був створений у 1985 році державами-
членами Ради Європи і покликаний визначати основні принципи та
механізми дії самоврядних органів влади. Децентралізація влади,
застосування принципу субсидіарності (вирішення конкретних проблем на
найближчому до повсякденних потреб людей щаблі влади) є головною
ідеєю хартії - першого нормативно-правового акту такого роду, що гарантує
виконання принципу субсидіарності. Вищі адміністративні органи повинні
вирішувати конкретні проблеми лише у випадку, якщо їх вирішення силами
місцевих адміністрацій є неефективним або неможливим. Документ фіксує
політичні та економічні права місцевого самоврядування, його незалежність
від центральної влади, його обов'язок захищати громадян від зловживань з
боку національної та пан'європейської бюрократії. Принципи Хартії
застосовуються до всіх видів органів місцевого самоврядування.

Хартія складається з Преамбули та трьох частин.

Преамбула - закріплює фундаментальні принципи Хартії, якими є:

 роль місцевого самоврядування в забезпеченні демократії,

ефективного управління та децентралізації влади;

 роль муніципальних утворень в розвитку Європи; необхідність

для муніципалітетів мати широку автономію.

І частина містить основні положення щодо місцевої автономії:

  закріплює необхідність конституційного і законодавчого
регулювання місцевого самоврядування (ст. 2)
 визначає поняття місцевого самоврядування (ст. 3)
 встановлює принципи організації та діяльності органів
місцевого самоврядування (ст. 4). Наприклад, наявність
предметів ведення і повноважень органів місцевого
самоврядування, що дозволяють останнім ефективно
вирішувати питання місцевого значення.

Інші статті першої частини фіксують необхідність чіткого муніципального

поділу (ст. 5), самостійного визначення органами місцевого самоврядування
своєї структури, право наймати муніципальних службовців для
забезпечення діяльності вибраних посадових осіб місцевого
самоврядування (ст. 6, 7). Цілями ще двох важливих статей є обмеження
адміністративного контролю за нормоутворенням органів місцевого
самоврядування (ст. 8) і необхідність забезпечити наповнюваність місцевих
бюджетів (ст. 9). Стаття 10 закріплює право органів місцевого
самоврядування співпрацювати між собою і створювати міжмуніципальні
асоціації, а стаття 11 — можливість судового захисту місцевої автономії.

II частина містить різні положення щодо зобов'язань держав, які підписали

і ратифікували Хартію, виходячи з наміру забезпечити баланс між нормами
Хартії та інституційно-юридичними особливостями держав. Хартія надає
державам право не включати у внутрішнє законодавство деякі положення
Хартії за наявності правового обґрунтування (ст. 12). Зазначена стаття також
закріплює, що принципи місцевого самоврядування обов'язкові для всіх
держав. Таким чином, мова йде про компроміс між необхідністю
дотримання фундаментальних принципів місцевого самоврядування та
гнучкістю щодо внутрішнього права кожної з держав.
III частина регулює процедурні питання, зміст яких зазвичай стандартний і
наявний у всіх конвенціях Ради Європи: підписання, ратифікація та
набрання чинності (ст. 15), територіальна сфера дії (ст. 16), денонсація і
нотифіцікація.
Рада Європи заснувала консультативний орган під назвою «Група
незалежних експертів Європейської хартії», що складається із наукових
працівників кожної з сорока семи держав-членів. Група збирається два рази
на рік для розгляду цілої низки питань, пов'язаних з Європейською Хартією
місцевого самоврядування, а також надає юридичні консультації та
підтримку обраних членів Конгресу Ради Європи, які здійснюють програмні
місії для спостереження за ситуацією місцевого та регіонального
самоврядування в державах-членах Ради Європи.

3. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В

УКРАЇНІ

Місцеве самоврядування кожної країни відображає традиції народу,

рівень розвитку суспільства та умови його існування. Це стосується і
самоврядування України, яке існує з найдавніших часів і має давні традиції.

3.1. Київська Русь

За часів Київської Русі самоврядування набуває значення

громадянського, тобто в його основу покладено виробничу та територіальну
ознаки. Це означає, що громадяни, які самовпорядкувалися, формувалися на
виробничій (купці, ремісники тощо) або територіальній основах (сільська,
міська та регіональна).
Територіальне громадянське самоврядування базувалося на
звичаєвому праві і знаходило свій вияв у народних вічах.
Віче - це збори дорослого вільного населення міст і навколишніх
територій, які скликались для вирішення найважливіших питань. Віче було
найвищим органом самоврядування міських громад.

Зокрема, на вічах обиралися війт (голова) та інші посадові особи, до

компетенцій яких були віднесені судочинство, адміністративне управління,
збір податків тощо.

Економічну основу територіального самоврядування становила

спільна власність членів громади, в тому числі і на землю.

Громада самостійно встановлювала правила господарювання, місцеві

податки, платежі та інші повинності.
Суб’єктом міського самоврядування виступала міська громада, а сільського
- сільська громада (верв), яка об’єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала
землю в корпоративній власності, представляла своїх членів у відносинах з
іншими громадами, феодалами, державною владою.
Після входження українських земель до складу Великого Князівства
Литовського елементи місцевого самоврядування, особливо в містах та
містечках, отримали подальший розвиток у формі вітійства - міська влада
належала війту, який обирався на міському вічі. На таку регламентацію
життя зважали всі, в тому числі й великий князь і держава. Завдяки
громадському самоврядуванню в містах розвивалися ремесло і торгівля.
Міста були осередком незалежності від феодальної сваволі. Місцеве
самоврядування відігравало значну роль у культурному та економічному
розвитку Київської Русі.
3.2. Магдебурзьке право

Новою сторінкою в історії місцевого самоврядування в Україні стало

Магдебурзьке право, яке починає поширюватися на українські міста з
середини XIV ст. Магдебурзьке право передбачало: скасування звичаєвих
норм, виведення міста з-під юрисдикції місцевої державної адміністрації
(феодалів, воєвод, намісників тощо) та запровадження власного органу
міського самоврядування - магістрату, який складався з двох колегій - ради
(адміністративний орган) та лави (судовий орган).
Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право було
дароване Галицьким князем Болеславом-Юрієм в 1339 році, в 1356 році
його отримав Львів, а в 1374 - Кам'янець-Подільський. Поширення
магдебурзького права в Україні значно прискорилося після входження
земель до складу Великого Князівства Литовського та Королівства
Польського. Так, в 1432 р. магдебурзьке право було надано Луцьку, в 1442 р.
- Снятину, в 1444 р. - Житомиру, в 1494 р. (1498 р.) - Києву, в 1498 р. -
Дубну, в 1518 р. - Ковелю, в 1547 р. - Берестечку, в 1564 р. - Брацлаву, в 1584
р. - Корсуню, в 1585 р. - Переяславу, в 1600 р. - Каневу, в 1640р. - Вінниці.
Магдебурзьке право надавалося українським містам Галицьким
князем, Великим князем Литовським або Королем Польським і
оформлювалося так званими магдебурзькими грамотами, які по суті являли
собою те саме, що і хартії західноєвропейських середньовічних міст.

3.3 Козацька держава

Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів

Української козацької держави, що було обумовлено її полково-сотенним
устроєм (XVII - XVIII ст.) Полки та сотні одночасно були військовими та
адміністративно - територіальними одиницями і користувалися військово-
адміністративним самоврядуванням. Запорізька Січ мала свій військовий та
адміністративно-територіальний поділ: 38 військових куренів, 5-8
територіальних паланок, а також оригінальну систему органів управління із
трьох ступенів:
І. військові начальники;
ІІ. військові чиновники;
ІІІ. похідні та шлангові начальники.

Норми козацького права затверджували:

 військово-адміністративну організацію Січі;

 встановлювали правила військових дій;

 діяльність судових органів;

 порядок землекористування;
укладення договорів;

 визначали види злочинів і покарань.

Після підписання в 1654 році договору між Україною та Московською

державою починається процес поступової ліквідації українських форм
місцевого самоврядування. З липня 1722 року в Україні запроваджується
так звана комендантська система, що передбачала адміністративний нагляд
за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку призначених
російських комендантів.

3.4. В складі Російської Імперії

У 1764 році ліквідується гетьманство та скасовується полково-

сотенний устрій України. 21 квітня 1785 року Катериною II були створені
нові станові органи міського самоврядування - міські думи, і процес
уніфікації форм міського самоврядування в Україні за російським зразком
було фактично завершено, хоч і формально магдебурзьке право було
скасовано Миколою I. Внаслідок муніціпальної реформи Катериною II, в
Україні були запроваджені нові установи міського самоврядування, при
чому міське управління поділялося на загальноміське та станове.
Загальноміськими органами стали:

- міський голова;
- загальна міська дума;
- розпорядча міська дума (виконавчий орган).
З метою вирішення справ міських станів створилися управи :
- купецька;
- міщанська;
- ремісницька;
- іноземних ремісницьких цехів;
- найманих службовців;
- робочих.
У загальній думі також існували відділення, які відображали її
становий склад.
Регіональне самоврядування на загальноімперських засадах
запроваджується в Україні після проведення Олександром II земської
реформи 1864 року.
В систему земських установ входили:
- земські виборчі з'їзди, які кожні три роки обирали земських гласних;
- земські збори;
- земські управи.
Земська система функціонувала лише на двох адміністративних
рівнях:
- Губернія
- Повіт
 На рівні губерній формувалися представницькі органи місцевого
самоврядування - губернські земські збори. Вони обиралися за куріальною
системою на трьох виборчих з'їздах.
У виборах брали участь три курії:
- повітові поміщики і промисловці;
- міські купці і власники нерухомості в містах;
- селяни.
Губернські збори на своєму першому засіданні обирали губернську
земську управу у складі шести членів і голови, які вирішували поточні
справи, а контроль за діяльністю земств здійснював губернатор.
Земські і міські органи самоврядування мали свою власність і зробили
значний внесок у розвиток освіти, культури, охорони здоров'я, аграрних
відносин, наукових досліджень. Про ефективність їх діяльності свідчить те,
що наприкінці XIX століття витрати на соціальні потреби на душу
населення в земських губерніях були вдвічі більші, ніж у тих, що не мали
самоврядування.

3.5. В складі СРСР

Після повалення Директорії в 1920 році та встановлення

більшовистського режиму починається трагічна сторінка в історії місцевого
самоврядування. Всі органи місцевого самоврядування в Україні були
ліквідовані та замінені органами "пролетарської диктатури" —
губернськими, повітовими, волосними радами.
Сама ідея місцевого самоврядування, що передбачає децентралізацію
влади, організаційну та фінансову автономність органів місцевого
самоврядування суперечила ленінській доктрині соціалістичної держави,
що за своєю природою була державою централізованою.
Згідно з конституціями радянського періоду вся влада в Україні як у
центрі, так і на місцях, здійснювалася єдиною системою Рад - органів
державної влади.

3.6. Часи незалежності

Перша спроба перетворення місцевих рад в органи місцевого

самоврядування пов'язана з прийняттям 7 грудня 1990 року Закону "Про
місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве
самоврядування".
Наступним кроком у становленні місцевого самоврядування в Україні
стало прийняття 26 березня 1992 року нової редакції Закону "Про місцеві
ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", в якому
місцеве та регіональне самоврядування закріплювалося як основа
демократичного устрою влади в Україні.
З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року місцеве
самоврядування отримало конституційний статус, стало однією із засад
конституційного ладу України.
Важливим етапом було прийняття 21 травня 1997 року Закону "Про
місцеве самоврядування в Україні", який відповідно до Конституції
визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади
організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів,
посадових осіб місцевого самоврядування.
Явищем небувалого значення стало підписання від імені України 6
листопада 1996 року в м. Страсбург Європейської хартії місцевого
самоврядування (ратифіковано Верховною Радою України 15 липня 1997
року, після чого вона стала частиною законодавства України). Тим самим
було закладено законодавчі основи для становлення та розвитку місцевого
самоврядування в Україні відповідно до принципів Європейської хартії
місцевого самоврядування та Конституції Україні.
Незважаючи на те, що відновлення місцевого самоврядування в
Україні триває вже понад 29 років, у його розвитку ще залишається багато
проблем і невирішених питань.
По-перше, ще не забезпечена на практиці організаційна самостійність
місцевого самоврядування, захист від незаконного втручання у справи
територіальної громади органів державної влади. Досить часто
спостерігаються спроби посадових осіб органів виконавчої влади
(насамперед, районних та обласних державних адміністрацій) давати
вказівки органам та посадовим особам місцевого самоврядування, що
прямо заборонено законом.
По-друге, територіальні громади переважної більшості сіл, селищ,
міст України не мають необхідних для виконання функцій місцевого
самоврядування матеріальних та фінансових ресурсів, внаслідок чого багато
комунальних об'єктів (лікарні, школи, водогін, каналізація,
теплопостачання, громадський транспорт тощо) перебувають сьогодні у
занедбаному стані, грошей місцевих бюджетів вистачає лише на виплату
заробітної плати працівникам органів місцевого самоврядування, іншим
бюджетним організаціям.
По-третє, більшість місцевих бюджетів є дотаційними, тобто вони
формується за рахунок фінансової допомоги держави, що ставить під сумнів
фінансову автономність місцевого самоврядування.

4. СЬОГОДЕННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ.

ПЕРСПЕКТИВИ, ВИКЛИКИ.

Про значну увагу світової спільноти до питань, пов’язаних з місцевим

самоврядуванням ( в тому числі і в Україні), свідчить той факт, що одна з
цілей сталого розвитку ООН на 2016-2030 роки присвячена проблематиці
розвитку громад. З огляду на це, в 2015 році був прийнятий Закон України
«Про добровільне об’єднання територіальних громад»

Проте, у необхідності прийняття цього закону відіграла неабияку роль

і внутрішня, соціально-економічна рушійна сила: станом на сьогоднішній
день, залишається невирішеною і стає дедалі гострішою проблема бідності
на селі. Її широкомасштабний і стійкий характер призводить до згубних
змін довготривалої дії. Традиційно. сукупні ресурси й грошові доходи
домогосподарств у міських поселеннях більші, ніж у сільській місцевості (в
2005–2018 рр. на 7–13 %). Рівень заробітної плати в сільському
господарстві, як основної сфери прикладання праці селян, нижчий за
середній по національній економіці (в останні п’ять років на 23–40 %).
Доходи від підприємницької діяльності на селі не перевищують 6 %
сукупних доходів. До того ж, в сільській місцевості залишаються гострими
проблеми зайнятості, а саме:

 зменшення чисельності зайнятих як внаслідок природного зменшення

населення в селах, так і міграції працездатного населення;

 зниження рівня зайнятості, що не перевищує 61 %;

 сезонність і нестабільність зайнятості (відхилення рівня економічної

активності працездатного населення в сільській місцевості за 2000–2017 рр.
між його мінімальним та максимальним значеннями становило 8,5 %, тоді
як в містах – 3,3 %);

 масштабність неформальної зайнятості (частка неформально зайнятих

у сільській місцевості у загальній чисельності зайнятих у віці 15–70 років
на рівні 40–50 %).

Зважаючи на наведене вище, основними стратегічними пріоритетами

сталого розвитку сільських територій є забезпечення продуктивної і повної
зайнятості сільського населення (стабілізація рівня зайнятості не менше 70
%; зменшення частки неформально зайнятого населення до 10 %) та
зростання доходів сільських жителів (щорічне зростання доходів сільських
домогосподарств не менше рівня інфляції при збільшенні частки оплати
праці і доходів від підприємницької діяльності до 80 %). Цьому має сприяти
політика розвитку громади, спрямована на стимулювання підприємницької
діяльності на селі і зростання кількості малих підприємницьких структур,
створення умов для диверсифікації місцевої сільської економіки як надійної
основи підвищення рівня зайнятості та доходів населення. Відповідно до
цих завдань принциповою видається оцінка об’єднаних територіальних
громад щодо їх інституційної спроможності до розвитку сільських
територій всіх без винятку населених пунктів у їх складі. Зарубіжний досвід
децентралізації, зокрема в Швеції, Польщі та інших європейських країнах,
свідчить про успішність цих процесів і про їх позитивний вплив на
соціальноекономічний розвиток країни. Серед основних позитивних
результатів децентралізації слід відзначити активізацію співпраці бізнесу з
місцевою владою, розвиток малого і середнього бізнесу, конструктивне
вирішення громадами власних проблем, формування достатнього рівня
доходів на місцевих рівнях для розвитку громад і самофінансування
проектів, ефективне використання ресурсного потенціалу, диверсифікацію
місцевої економіки з метою забезпечення ефективної зайнятості населення
та зростання рівня їх доходів. Саме ці цілі покладаються в основу реформи
децентралізації в Україні. За результатами її реалізації в країні формуються
певні інституційні умови, що значною мірою визначатимуть напрями і
масштаби розвитку сільських територій. Конструювання нових
інституційної архітектоніки та інституційного середовища, які
відповідатимуть вимогам сталого розвитку сільських територій, потребує
ґрунтовного аналізу проміжних результатів адміністративно-територіальної
реформи в частині формування об’єднаних територіальних громад у
сільській місцевості задля реалізації перспектив і уникнення ризиків для
розвитку всіх сіл.

Однак, на думку деяких дослідників (Т.А. Заяць), реалізація завдань із

підвищення спроможності сільських громад в Україні на основі їх
об’єднання створює певні ризики та загрози:

недотримання принципу добровільності викликає незадоволення і

зрозумілий спротив з боку сільських мешканців;

необхідність дотування значної кількості сільських територіальних громад

через їх низьку податкоспроможність;

часте об’єднання економічно слабких чи малолюдних територіальних

громади з недостатнім потенціалом розвитку;

5. ВИСНОВОК

Під час виконання даної роботи було зʼясовано, що ефективний

розвиток місцевого самоврядування (зокрема, децентралізація влади) є
запорукою поліпшення загальної суспільної обстановки в цілому та
зменшення вираженості соціально-економічної нерівності між містянами та
жителями сільської місцевості зокрема, яка, на сьогоднішній день,
залишається кричущою. Для його здійснення необхідне створення
досконалої законодавчої бази з дотриманням принципів Європейської хартії
місцевого самоврядування, повинна проводитись постійна робота над
помилками із залученням досвідчених міжнародних експертів з даних
питань.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. О. Задорожний. Європейська хартія місцевого самоврядування //

Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст.
голови) та ін. – К.: Парламентське видавництво, 2011. – с. 253

2. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28

червня 1996 року. К., 1996.
3. Європейська хартія місцевого самоврядування в Україні: питання
реалізації та контролю = The European Charter of Local Self-Government in
Ukraine: Issues of Enforcement and Control / М. В. Гірняк; Укр. асоц. місц. та
регіон. влад, Укр. акад. друкарства, Львів. міськрада. - Л.: Каменяр, 2004. -
58 c. - Бібліогр.: с. 54-56.
4. Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Україна в політико-правовому полі Ради
Європи: досвід і проблеми. - К., 1999. - с. 3-15
5. Місцеве самоврядування в Україні та світі. Цікаві факти / Загальна
редакція та упорядкування – Парасюк І.Л., Телешова Ю.В. – К.: [ФОП
Москаленко О.М.], 2016 – с. 2-14

6. Закон України «Про добровільне об'єднання територіальних громад» від

14.05.2020 №157-VIII [Електронний ресурс]. - Режим доступу:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/157-19#Text

7. Касич А. О., Петрушко А. С. Управління процесами децентралізації:

Зарубіжний досвід та стратегічні завдання для України. // Економіка і
суспільство, 2017. - № 13. с. 71–77.

8. Борщевський В. В. Розвиток сільських територій в системі

євроінтеграційних пріоритетів України : монографія / В. В. Борщевський, Х.
М. Притула, В. Є. Крупін та ін. Львів : Ін-т регіонал. дослід. НАН України,
2012. - 217 с.

9. Національна парадигма сталого розвитку України. / за ред. акад. НАН

України, д. т. н., проф., засл. діяча науки і техніки України Б. Є. Патона; вид.
2-е, перероб. і доп. - Київ : ІЕПСР НАН України, 2016. 72 с.
10. Могилова М. М. Об’єднання територіальних громад в Україні:
перспективи і ризики для розвитку сільських територій. / Економіка АПК. -
2019. - № 5. с. 68 - 76.