Матеріал по ігровій діяльності

Лекція 1. Гра як діяльність людини. Поняття та значення гри у

житті дюдини.
Гра – діяльність людини з моделювання іншого виду діяльності з
розважальною чи навчальною метою. Гра відрізняється від роботи тим, що не
ставить перед собою безпосередньо корисної мети (хоча сама гра може мати
свою власну корисність), а також тісно межує з мистецтвом, хоч зазвичай не
створює художніх цінностей.
Словом «гра» позначаються найрізноманітніші, часом малосхожі між
собою явища. Є кілька основних значень цього слова в словниках. Це
діяльність, заняття дітей і заняття, обумовлені сукупністю певних правил,
прийомів, що служить для заповнення дозвілля, для розваги, є видом спорту
(спортивні ігри, військова гра). Це і властиве деяким винам і шипучим
напоям рух пухирців газу ( «грає вино»), і швидка зміна плям світла, фарб і т.
П., Блиск, переливи, виразна мінливість. Це виконання музичних творів (гра
на скрипці) і виконання сценічної ролі (акторська гра). Це навмисний ряд
дій, переслідуючих певну мету, інтриги, таємні задуми. Ми говоримо про
гру уяви, гру природи, гру слів, гру випадку, гру долі ... Окрім ігор людей,
існують ігри тварин. Польський письменник-фантаст і оригінальний
мислитель Станіслав Лем, як би відроджуючи античне космічне розуміння
гри, писав про Велику Гру між Цивілізацією і Природою. «Теорія ігор» - так
називається розділ математики, який досліджує формальні моделі ухвалення
оптимальних рішень в конфліктних ситуаціях. «Політичні ігри», «Онлайн
ігри».
Перші ігри з'явилися у тварин задовго до виникнення людей. У мавп є
не тільки соціальні ритуали, наприклад, шлюбні, а й ігри, схожі на людські.
Людство грається і грає в ігри з доісторичних часів, починаючи з ритуальних
ігор (наприклад, обряду ініціації), а з розвитком цивілізації ігри робилися
дедалі складнішими й відобразили практично всі сфери життя суспільства:
війну, кохання, історію тощо. Ймовірно, найскладніші нині ігри — MMORPG
з режимом мультиплеєра на кшталт World of Warcraft, до якого щохвилини
підключені тисячі користувачів у всьому світі, й у якому щомиті
відбуваються мільйони різних дій.
Феномен гри протягом усієї історії людства притягував до себе увагу
видатних мислителів, філософів, соціологів, психологів, педагогів. Кожному
етапу історії життя людства притаманне своє бачення своєрідного впливу
ігрової діяльності та становлення й формування людини як особистості.
Теорія гри має свою давню історію.
Зарубіжні філософи, психологи, педагоги надавали грі та ігровій
діяльності великого значення. Учені підкреслювальне розвивальне та
виховне значення гри, відмічали її можливості в пізнанні людини самої себе,
показували вплив на розвиток творчої особистості в процесі ігрової
взаємодії, акцентували увагу на значенні гри в процесі пізнання людиною
своїх здібностей.
 Гра – серцевина дозвілля. Гра як величезний пласт культури
різноманітить і збагачує дозвілля людей, відтворюючи цілісність буття
людини. Видатний нідерландський мислитель ХV ст. Йохан Хьойзінга
стверджує, що поняття «людина граюча» виражає таку ж істотну функцію, як
«людина творець».
Давньогрецькі філософи в працях, які присвячували людині та її місцю
у світі, розглядали ігрову діяльність як один з особливих видів суспільної
практики, що відтворюють норми людського життя й діяльності,
забезпечують пізнання та засвоєння предметної та соціальної дійсності, а
також інтелектуального й морального розвитку особистості.
Аристотель високо цінував ігри за те, що вони дають людям
можливість розважитися, відпочити. У грі він бачив джерело, яке сприяє
душевній рівновазі, створює гармонію душі й тіла.
Згідно з Платоном почуття гармонії й ритму дані людині богами для
отримання задоволення. Тому людина знаходить задоволення в ігровій
діяльності й завдяки їй пізнає властивості своєї природи.
Те, що процес пізнання нерозривно пов’язаний з практичною
діяльністю, розкривав у своїх педагогічних трактатах і Дж. Локк, який також
підкреслював значення гри в житті людини: «Для дітей ігри та розваги так
само необхідні, як праця та їжа».
Видатні педагоги минулого, як і філософи свого часу, надавали
особливого значення грі як діяльності приємній, яка без примусу навчає й
формує особистість. Так, великий чеський педагог Я.А. Коменський вимагав
від вихователів уникати догматизму у вихованні, розвивати в учнів потребу в
самопізнанні та самовихованні, рекомендував у цьому процесі всі види
людської діяльності, у тому числі й гру.
Німецький педагог Ф. Фребель одним з перших класифікував гру як
педагогічне явище: ігри окремих дітей і ігри для гурту; ігри корисні й
витончені, наповнені внутрішнім смислом. Гра є природною діяльністю
дитини, і дорослі повинні докласти максимум зусиль для її правильної
організації.
Із зарубіжних учених одним з перших, хто приступив до створення
теорії гри, був К. Грос. Згідно з його теорією гра слугує школою підготовки
організму до життєвих іспитів. Свою теорію гри як катарсис (душевне
очищення) Грос доповнив під впливом ідей З. Фройда. Приводом до гри, яка
очищає душу, є внутрішнє пробудження організму за рахунок внутрішніх сил
та внутрішньої енергії дитини.
М. Монтессорі завдання виховання бачила у створенні таких умов, які
відповідають потребам дитини, допомагають виявити її запити та сприяють її
самовихованню й самоосвіті. Для дітей найбільш значущою діяльністю, яка
допомагає розкриттю особистості, є гра. Монтессорі дає науково розроблену
систему матеріалу для дитячих занять, запропонувала систему ігрових вправ.
Виходячи з вищевикладеного, ігрову діяльність можна назвати
діяльністю синтетичною, тому що вона охоплює й царину розуму, і сферу
почуттів дитини. Гра є потребою зростаючого організму дитини, її
особистих, інтелектуальних зусиль.
Людина грає ролі все життя, починаючи з дитинства.
Гра для дітей – життя, у якому процес самовиховання активний та
результативний.
У грі вільно та природно проявляється головна, тобто ігрова діяльність
дитини, через яку вона усвідомлює та вивчає навколишній світ. У грі вона
отримує широкі можливості для виявлення особистісної творчості, особистої
активності, демонстрації своїх потенційних можливостей. Тільки гра надає
дитині свободу дій та вибору, у ній вона не зазнає психічного закріпачення.
Гра надає дитині можливість ненасильного та повного розвитку її природних
сил та готує її до життя.
Специфіку педагогічного керівництва іграми дітей розкривав у своїх
працях Я. Корчак. Кожна дитина – це особливий світ, і пізнати його зможе
тільки той, хто розділяє з дитиною її прикрості та хвилювання, її радощі та
успіхи. Дитина повинна відчувати сильні руки, чути биття серця близької їй
людини, яка завжди поруч, завжди пояснить та зрозуміє, завжди допоможе та
зможе надати «можливість знайти себе в суспільстві, себе в людстві, себе у
Всесвіті».
Центральним моментом у теорії ігри є рольова позиція дитини.
Американський соціолог М. Мід, психолог Джордж Мід розробили
узагальнену модель «самості», тобто процесу формування дитиною свого
«Я». На думку Дж. Мід, гра виникає як гра, якщо дитина в ігровій дії має
можливість створити «Я»–реальне і «Я»–умовне.
Дитина бере на себе ігрову роль і з її допомогою отримує можливість
повніше усвідомити власне «Я» в процесі взаємодії з іншими людьми, обміну
символами, де визнається здатність людини приймати роль іншої людини як
партнера у спілкуванні.
У праці американського психолога Р. Дреджера «Основи особистості»
розкривається рольова позиція дитини в грі як очікувана поведінка, що
належить до визначеної соціальної структури. Узявши на себе будь-яку
ігрову роль, дитина виступає як самостійний автор ролі, здатний її творчо
розвинути, дофантазувати стосовно свого досвіду, знань, умінь, вражень; як
лідер, що виходить у грі на перший план; як ініціатор і організатор, здатний
запропонувати нову ідею, розподілити інші ролі; як версифікатор та
активний виконавець, який може подавати пропозиції (версії), добре
виконувати правила гри; як спостерігач, що задовольняється роллю глядача,
бере участь у грі лише опосередковано; як бунтар, це конфліктна дитина, яка
постійно з чим-небудь незгодна («дух протиріччя»).
У цих різних ролях «образ-Я» розуміється як ставлення людини до
себе.
Таким чином, термін «гра» – поняття багатомірне – це діяльність і
пізнання, розваги і творчість, наслідування і спілкування, відпочинок і
тренінг. У грі людина одночасно відображає своє ставлення до довкілля і в
той же час отримує інформацію про себе від інших людей або атрибутів
ігрової діяльності.
Є три способи пояснення гри, зазначає дослідник психології гри Е.
Грос. Це теорія відпочинку, теорія надлишку сил і теорія вправи або
самовиховання.
Вітчизняні психологи й педагоги також приділяли велику увагу грі й
підкреслювали значну її роль у процесі виховання дитини як особистості. У
своїх працях К.Д. Ушинський звертає увагу на значення гри в розвитку
морально-вольових сторін особистості, визначає діагностичний і
прогностичний характер ігор, піднімає питання про озброєння педагогічних
кадрів теорією і практикою ігрової діяльності. «У грі дитина живе, і сліди
цього життя глибоко залишаються в неї, ніж сліди дійсного життя, у яке вона
не може поки що ввійти через складнощі її явищ та інтересів», «... у грі
дитина випробовує свої сили й самостійно розпоряджається своїми
створеннями».
К.Д. Ушинський стверджував, що в грі діти шукають не тільки
насолодження, але й прагнуть до самоствердження через цікаве й важливе
для них заняття. У грі дитина прагне жити, відчувати та діяти. Гра – вид
діяльності, який надає дитині ключі до розуміння свого «Я», а також є
першим етапом до здійснення індивідуального підходу до виховання дитини.
Видатний педагог А.С. Макаренко надає великого значення виховним
функціям гри, яка є школою підготовки до життя, роботи. Гра надає дитині
можливість нестандартно поводити себе в умовно-реальній ситуації. У грі
дитина активно виявляє особистісне ставлення до того, що відбувається,
навчається вільно відстоювати свою точку зору. Ціннісний початок гри
заключається не тільки в тому, що в ній дитина виступає в ролі творця й
найбільш повно розкриває свої потенціальні здібності, але й ігрова діяльність
сприяє збереженню фізичного й психічного здоров’я гравців. Найбільшого
ефекту у вихованні особистості можна досягти під час ігрової взаємодії.
Елементи рольової гри були присутні в усіх справах колонії ім. М. Горького,
комуни ім. Ф. Дзержинського: ребусники, ігри-імпровізації, ігри-атракціони
тощо.
Високу оцінку системі роботи А.С. Макаренка, де ігри складають один
з головних елементів, дав В. Терський: «У захопленні іграми в нас виникла
велика спільна робота наукового характеру, дуже глибока й дуже широка. Це
стало ґрунтовною роботою з плануванням, проектами, точним записом
результатів використовування кожної гри і з постійною творчістю».
В.О. Сухомлинський разом зі своїми колегами-вчителями надавав
багато уваги не тільки устаткуванню навчальних кабінетів, майстерень,
створенню великої пришкільної ділянки з садом, городом, виноградниками,
пасікою, але й спортивним та ігровим майданчиками. Побудували майданчик
атракціонів, оформили в школі кімнату казок, а на шкільному дворі і в
околицях школи різні казкові і ігрові «куточки» – «Смарагдове царство»,
«Печеру відкриттів», «Країну Ліліпутію». Біля школи було три голуб’ятні,
вишикувалася «Алея поколінь» – за традицією цієї школи кожний
першокласник садив тут дерево і ростив його до останнього дня навчання,
багато хто відвідує «свої» дерева й до цього дня.
У школі Сухомлинського щорічно проводилася безліч
найрізноманітніших конкурсів, оглядів, олімпіад, фестивалів, змагань, у тому
числі й з технічної творчості. Кожний учень, який брав участь у них, за 10
років своїми руками будував до 50 різних моделей і технічних пристроїв –
від паперових кораблів і вертушек до моделей космічних кораблів і
електромобілів.
Військові ігри регулярно проводяться в школі Сухомлинського. «Ніде
так не розкривається моральна сутність особистості. Ніде так людина не
заявляє голосно товаришам про свою душевну сутність, як у військовій грі,
та ще в напруженій фізичній праці, де байдужість або лінь одного роблять
неможливим успіх усього колективу», – писав В.О. Сухомлинський.
В.О. Сухомлинський, ставлячи великі вимоги до педагога, одним з
основних його умінь вважав уміння проникнути в духовний світ дитини:
«Десь у найпотаємнішому куточку серця в кожної дитини своя струна, вона
звучить на свій лад, і щоб серце озвалося на моє слово, потрібно самому
настроїтися на тон цієї струни». Допомогти зробити це без вольової дії на
особистість дитини можна тільки завдяки грі. Гра – «це величезне світле
вікно, через яке в духовний світ дитини вливається цілющий потік уявлень,
понять про навколишній світ. Гра – це іскра, що запалює вогник
допитливості».
Про вплив гри на особистість дитини в процесі виховання й навчання
неодноразово писала А.П. Усова: «У грі формуються всі сторони душі
людської, її розум, її серце і воля, і якщо говорять, що ігри передбачають
майбутній характер і майбутню долю дитини, то це правильно у двоякому
значенні: не тільки в грі висловлюються схильності дитини й відносна сила її
душі, але сама гра має великий вплив на формування дитячих здібностей, а
отже, і на її майбутню долю».
Про значення гри в житті особистості писав Д.Б. Ельконін. Він
визначає гру як «діяльність, у якій створюються соціальні взаємини між
людьми поза умов безпосередньої утилітарної діяльності.
Відомі чотири рівні розвитку дитячих ігор, які визначив Д.Б. Ельконін.
Перший рівень – це ігрові дії дитини, які відтворюють поведінку
дорослих і спрямовані на іншу людину, тобто ігри, які передбачають
найбільш просту форму людського спілкування.
Другий рівень – ігрові дії, які послідовно відновлюють систему
діяльності дорослих з початку й до кінця.
Третій рівень пов’язаний з виділенням у грі певної ролі дорослого та її
виконанням.
Четвертий рівень передбачає здібність гнучко змінювати тактику
поведінки й переходити від однієї ролі до іншої в межах розвитку сюжету
однієї й тієї ж гри, контролюючи не тільки свою, але й чужу рольову
поведінку, розігруючи в грі цілісну сюжетно-рольову виставу
 Д.Б. Ельконін прийшов до висновку, що в дітей на першому етапі в
іграх прослідковується лише вивчення предметної їх діяльності, другий етап
відображає систему взаємин між людьми, третій етап – передбачає
підпорядкування гравця правилам суспільної поведінки та суспільних
взаємин між людьми.
Учений для визначення змісту поняття про рольові ігри використовує
не уявлення про ролі, а уявлення про соціальні відносини, так що в результаті
рольова гра визначається не шляхом вказівки ролей, а шляхом вказівки
соціальних відносин, у які вступають гравці, приймаючи на себе виконання
тих або інших ролей.
Л.С. Виготський виділяє й парадокси гри:
1. Дитина діє по лінії якнайменшого опору (одержує задоволення), але
навчається діяти по лінії найбільшого опору. Гра – школа волі.
2. Звичайно дитина випробовує й переживає підкорення правилу в
ситуації відмови від того, що їй хочеться, а в грі підкорення правилу є шлях
до максимального задоволення. Гра дає дитині нову форму бажання, тобто
співвідносить бажання з роллю в грі та її правилами. У грі можливі вищі
досягнення дитини, які завтра стануть її реальним рівнем, її мораллю.
60-і роки завдяки І. П. Іванову та іншим сподвижникам комунарської
методики були відзначені сплеском творчих ігор. Розробивши теорію
конструювання творчих справ, визначивши принцип чергування творчих
доручень у дитячих колективах, педагог тим самим дав дітям прекрасну
можливість у пізнанні своїх творчих сил, інтелектуальних організаторських
можливостей. Комунарська методика, або, як її ще називають, «педагогіка
співпраці», має багато послідовників (О.С. Газман, В.А. Караковський, С.Д.
Поляков та ін.).
Дослідник ігрової діяльності школярів С.А. Шмаков справедливо
стверджує, що «гра – найважливіша універсальна сфера «самозвеличення»
дитини, у якій відбуваються могутні процеси «само»: самонатхнення,
самоперевірки, самопізнання, самовизначення, самовираження й
самореабілітації».
Гра, на думку вченого, є «сукупністю способів взаємодії дитини зі
світом пізнання й відкриття», а також «знаходження свого місця в ньому».
У своїх працях С.А. Шмаков виділив низку положень, які
відображають сутність феномена гри:
1. Гра – багатогранне поняття. Воно означає заняття, відпочинок,
розвагу, забаву, змагання, вправу, тренінг, дозвілля, у процесі яких виховні
вимоги дорослих до дітей стають їх вимогами до самим себе, отже, активним
засобом виховання й самовиховання. Вона виступає з самостійним видом
діяльності дітей різних віків, принципів і способів їх розвивальної
життєдіяльності, методом пізнання дитини й методом організації її життя та
неігрової діяльності.
2. Ігри дітей є найвільніша, природна форма вияву їх діяльності, у якій
усвідомлюється, вивчається навколишній світ, відкривається широкий
простір для вияву свого «Я», особистої творчості, активності, самопізнання,
самовираження.
3. Гра, володіючи синтетичною властивістю, вбирає в себе сторони
інших видів діяльності, виступає в житті дитини багатогранним явищем.
Вона – перший ступінь діяльності дитини-дошкільника, початкова школа
його поведінки, нормативна й нормальна діяльність молодших школярів,
підлітків і юнацтва, свої цілі по мірі дорослішання учнів.
4. Гра є потреба дитини, що змінює: її психіку, інтелект, біологічну
фундацію. Вона – специфічний, чисто дитячий світ життя дитини. Гра є
практика розвитку.
5. Гра – шлях пошуку дитиною себе в колективах співтоваришів, вихід
на соціальний досвід, культуру минулого, теперішнього часу й майбутнього,
повторення соціальної практики, доступної розумінню.
6. Гра – свобода саморозкриття, саморозвитку з опорою на
підсвідомість, розум і творчість. Продукт її – насолода її процесом, кінцевий
результат – розвиток реалізовуваних у ній здібностей.
7. Гра – головна сфера спілкування дітей. У ній розв'язуються
проблеми міжособистісних взаємин, сумісності, партнерства, дружби,
товариства. У грі пізнається й отримується соціальний досвід стосунків
людей. Гра соціальна за своєю природою й безпосередньому насиченню,
будучи відображеною моделлю поведінки, вияву й розвитку складних
самоорганізуючих систем і практикою творчих рішень, переваг, виборів
вільної поведінки дитини, сферою неповторної людської активності.
Механізм саморозкриття дитини в грі більш глибоко розкривається у
О.С. Газмана, який відзначає, що гра завжди виступає одночасно як би у двох
вимірюваннях: у теперішньому часі й майбутньому. «З одного боку, вона
дарує миттєву радість, служить задоволенню реальних потреб дитини, з
іншого – завжди направлена в майбутнє, оскільки в ній або моделюються які-
небудь життєві ситуації, або закріплюються властивості, якості, стани,
уміння, навички, здібності, необхідні особистості дитини для виконання нею
соціальних, професійних, творчих функцій, а також фізичного
загартовування організму, що розвивається».
Природа створила дитячі ігри для всебічної підготовки до життя, вона
пов'язана з усіма іншими видами діяльності людини. Гра виступає як
специфічна дитяча форма пізнання, праці, спілкування, спорту, мистецтва
тощо. Звідси стає очевидним, що розуміння сутності гри для дітей шкільного
віку й можливість побудови теорії педагогічного управління ігровими
процесами пов'язане з необхідністю цілісного погляду на гру як на складну
систему, що інтегрує в собі три взаємозв'язані структури: гру – стан, гру –
спілкування, гру – діяльність.
Існують різні види класифікацій дитячої гри. Зокрема, з погляду
соціальної педагогіки виділяють три сторони гри: суверенність, характерна
для раннього дитинства й молодшого шкільного віку; експериментальність
як простір перевірки накопичуваного соціального досвіду, властива дітям 9–
12 років; і перший ступінь пізнання, що відбувається в підлітковому віці.
 Класифікація Ю.Н. Кумоткіна і Р.І. Сухобської не зачіпає внутрішніх
процесів ігрової діяльності, вони пропонують визначити типи ігор,
керуючись трьома основними параметрами:
· Ступенем складності гри (кількість учасників, час, необхідний для її
проведення, складністю поставлених перед дитиною завдань).
· Ступенем проблемності вирішуваного завдання.
· Ступенем використовування імпровізації в процесі ігрової діяльності.
Найважливішими з психолого-педагогічної точки зору для школярів є
такі положення:
гра пом'якшує тягар наслідків помилок і невдач (дає відчуття радості,
задоволення, упевненості в собі і своїх силах);
у грі слабо виражений зв'язок між засобами й метою, вона дає простір
для фантазії й варіативності (у ході гри можна міняти цілі відповідно до
нових засобів або міняти засоби стосовно нових цілей);
➢ гра розвивається за певним сценарієм, вона рідко буває
хаотичною й випадковою;
➢ гра проектує дитину на сприйняття зовнішнього світу, і вона ж є
трансформацією навколишнього світу;
➢ гра сприяє залученню людини до цінностей культури й
відображає певні ідеали й культурні цінності, що існують у
суспільстві;
➢ гра – це свого роду соціалізація, у процесі якої відбувається
формування життєвої позиції;
➢ колективна гра виконує й психотерапевтичну функцію, тобто
сприяє пристосовуванню до умов соціального життя надалі;
➢ гра – це засіб для розумового, етичного, фізичного, естетичного
розвитку особистості;
➢ у грі розвиток пізнавальних здібностей значною мірою
визначається можливістю використовування монологічного й
діалогічного мовлення.
Французький соціолог Роже Кайюа у книзі «Les jeux et les hommes»
(Ігри та люди)[6] визначив гру як діяльність, що обов'язково має наступні
властивості:
• радість: діяльність приваблює своїм легким характером
• відмежованість: час і місце гри чітко визначені
• невизначеність: результат діяльності неможливо передбачити
• непродуктивність: участь у грі не має жодних корисних наслідків
• правила: така діяльність має правила, відмінні від буденного
життя
• вигаданість: супроводжується усвідомленням іншої реальності.
Властиву людині здатність гратися та грати в ігри вивчало багато
психологів, серед яких Мелані Кляйн, Жан Піаже, Вільям Джеймс, Зігмунд
Фрейд, Карл Юнг, Лев Виготський. З психологічної точки зору гра особливо
важлива в ранньому віці [7], коли формується психіка дитини, її характер.
Дитяча гра не тільки допомагає дитині розвиватися фізично, а й розумово та
соціально[8].
Таким чином, у теоретичних роботах вітчизняних і зарубіжних
психологів і педагогів, присвячених питанням походження й психології гри,
ігрова діяльність розглядається як необхідний етап у розвитку кожного
індивіда на всіх етапах становлення його як особистості.
Таким чином, можна виділити основні «Теорії походження та
призначення гри в житті людини»:
а) «Теорія відпочинку», «Гра як протиставлення трудовій діяльності» за
Г. Спенсером
б) «Теорія зайвих сил» Ф. Міллера;
в) «Теорія функціонального задоволення» Карла Мюллера;
г) Теорія біологізаторського походження гри Карла Гроса;
д) Теорія духовного розвитку дитини у грі; «Трудова теорія гри»;
«Історична версія» походження гри Д. Б. Ельконіна;
э) Йохан Хейзінге: «Культура зародилася в грі і розвивається як гра».

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B0

Лекція 2. Сутність та завдання гри, її функції

Філософи стверджують, що «гра – це особлива форма життя, вироблена

або створена суспільством для управління розвитком дітей; у цьому плані
вона є особливе педагогічне творіння, хоча творцем її були не окремі люди, а
суспільство в цілому, а сам процес виникнення й розвитку гри був «масовим»
… процесом, у якому природно-історична закономірність «пробивалася»
через різноманітну свідому діяльність окремих людей»

Грі властиві такі функції:

1.Соціальні: комунікативна, гедоністична, рекреаційна, компенсуюча.
2.Культурологічні: культуротворча, естетична.
3.Педагогічні: виховна, дидактична або навчальна, розвиваюча,
функція тренінгу, психотехнічна функція
· орієнтаційна – створення уявної ситуації, яка б орієнтувала дитину на
певні норми поведінки в житті суспільства, на придбання якихось навичок і
вмінь, а так само духовних цінностей;
· коректуюча – функція, яка вносить зміни у свідомість дитини щодо її
поведінки, де дитина в грі намагається зробити стрибок над рівнем своєї
звичайної поведінки;
· заміщаюча – коли властивості речі зберігаються, але значення їх
перекидається, тобто центральним моментом стає думка; у грі дитина оперує
значеннями слів, що заміщають річ;
· розвивальна – коли в грі у дітей ефективно розвиваються всі психічні
процеси (пам'ять, сприйняття, мислення, увага, сенсорні якості –
орієнтування в просторі та часі у властивостях предметів, розвиток
мовлення);
· терапевтична – що застосовується для корекції різних відхилень у
поведінці дітей (непристосованості, агресивності, замкнутості).
Соціально-психологічні й педагогічні функції гри є провідною ланкою
в процесі формування особистості.
Педагогічні функції ігрової діяльності продиктовані стратегічним
завданням перетворити групу учнів у єдиний діяльнісний організм:

· досягнення результату діяльності;

· проживання соціально-ціннісного ставлення;

· вияв і самоутвердження індивідуальності.

Ігри мають свої особливості:

· колективний характер діяльності (безпосередні виконавці, глядачі);

· актуальність змісту, яка дозволяє додати грі гострий, наступальний

характер;

· педагогічний підхід до розподілу ролей (доручення ролей і лідерам, і

учням, які потребують корекції своїх недоліків);

· гра – одноразова за природою, залежить від творчості й імпровізації

учасників).

Гра – одна з провідних форм соціалізації, засвоєння правил спілкування.

Ураховуючи специфіку роботи в дитячих організаціях, можна виділити три
основні критерії ефективності соціалізації дитини:

- Інтеріоризація соціального досвіду (когнітивний) · наявність

знань про різні типи соціальних відносин; · усвідомлення залежності свого
успіху від розвитку суспільних відносин; · знання особливостей соціального
спілкування.
- Прагнення до участі в соціальних відносинах (мотиваційний) ·
потреба до соціального спілкування в різних групах дітей і дорослих; ·
спрямованість на досягнення результатів у соціальній діяльності; · адекватна
оцінка своєї участі в діяльності.
- Участь у пошуку шляхів реалізації своїх можливостей
(діяльнісний) · участь у соціально значущій діяльності; · вияв ініціативи
й активності в діяльності; · творчий підхід до діяльності .
Інтеграційним критерієм ефективності процесу соціалізації є
сформована готовність до соціальних дій. Однією з актуальних проблем
сучасної психології й педагогіки є проблема готовності людини, яка росте, до
різних видів діяльності, до творчого виконання конкретних життєвих успіхів.
Готовність до того або іншого виду діяльності розуміється в сучасній
філософській, соціологічній, психологічній літературі як цілеспрямований
вираз особистості, що включає її переконання, погляди, стосунки, мотиви,
відчуття, вольові й інтелектуальні якості, знання, навички, установки,
налаштованість на певну поведінку, діяльність.
Потреба особистості в грі і здатність грати характеризується особливим
баченням світу й не пов'язано з віком людини. Проте прагнення до гри
дорослих і дітей мають різні психологічні підстави.
Необхідність гри й мистецтва для людини Л.С. Виготський пояснював,
застосовуючи образ воронки: «Шеррінгтон порівнював нашу нервову
систему з воронкою, яка повернена широким отвором до світу й вузьким
отвором до дії. Світ уливається в людину через широкий отвір воронки
тисячею зовів, потягів, роздратувань, мала їх частина здійснюється і як би
витікає назовні через вузький отвір. Абсолютно зрозуміло, що ця нездійснена
частина життя, що не пройшла через вузький отвір нашої поведінки, повинна
бути так чи інакше зжита (тобто виявлена)».
Продовжуючи думку Л.С. Виготського, можна міркувати так: доросла
людина, яка вже вчинила вибір одного з можливих життєвих шляхів, живе у
сфері вузького каналу воронки, а гра, мистецтво дозволяє їй в умовному
плані пережити інші можливі варіанти життя, невикористані в реальному
плані.
У дитини все по-іншому. «Варто тільки поглянути на дитину, – пише
Л.С. Виготський, – щоб побачити, що в ній заключено набагато більше
можливостей життя, ніж ті, які знаходять своє здійснення. Франк говорить,
що якщо дитина грає в солдата, розбійника і коня, то це тому, що в ній є
реально заключений і солдат, і кінь, і розбійник».
Інакше кажучи, якщо дорослий у грі «пробує», «переживає» вже не
використані можливості життя, то дитина програє, «приміряє» ще не
використані, не вибрані можливості. Саме це й робить гру могутнім засобом
соціалізації дитини, залучення її до норм і цінностей суспільства.
Здатність «розширювати» канал воронки в кожної людини залежить від
того, якою мірою вона, застосовуючи досвід дитинства, може користуватися
ігровими ролями в реальному житті.
Гра виконує роль передбачення наочної й духовної діяльності. У ній
завжди міститься елемент спортивної, трудової, художньої або пізнавальної
діяльності. У грі присутнє спілкування як діяльність і ціннісна орієнтація.
Гра – завжди фізичне або духовне діяння, що вправляє сили людини. У
грі незмінно є об'єкт додатку сил. Тому гра завжди стає проекцією якогось
виду людської діяльності. Ігровий підхід є ефективним засобом спонукання
до корисної діяльності й поведінки (Щуркова Н.Е.).
Правила, ролі, змагання
Гра завжди проходить за певними правилами, які встановлюють
обмеження на дії гравця. Ці правила не обов'язково повинні бути ясно
сформульованими чи усвідомленими , бо коли кошенята граються між
собою, вони атакують один одного, але при цьому не випускають пазурі й не
кусають так, щоб завдати рани.
Гравці можуть виконувати ролі, уявляючи себе кимось іншим. Коли
чотирирічна дівчинка пропонує
- Давайте гратися, уяви, що я Колобок.
Дорослий партнер приймає правила гри і, прикидаючись Вовком,
відповідає
- Колобок, колобок, я тебе з'їм.
На що свідома правил гри дитина, дає відповідь:
- Не їж мене, я тобі пісеньку заспіваю.
Ігри часто мають чітко встановлені правила. Відхилення гравця від
правил у таких іграх зазвичай розглядається іншими гравцями
як шахрайство, і призводить до конфліктів, образ, припинення гри.
У грі може брати участь один або кілька гравців. У грі, що розрахована
на одну людину, гравець ставить перед собою складне завдання, яке
намагається розв'язати, дотримуючись встановлених для себе правил. Ігри
для багатьох гравців часто ставлять перед собою завдання виграти,
здобути перемогу над іншими, тобто гра є змаганням. У іграх з елементами
змагання гравці можуть утворювати команди – колективи, які намагаються
досягти спільної мети. Відповідні ігри називаються командними.

Лекція 3. Класифікація ігор: характеристика та особливості ігор за

віком, за часом, за місцем дії, за змістом, за інтелектуальним та фізичним
навантаженням

Класифікувати ігри - це створити (з'єднати) порядки ігор, супідрядних

їх призначенням, складених на основі врахування принципових і загальних
ознак і закономірних зв'язків між ними. Класифікація ігор повинна дозволити
орієнтуватися в їх різноманітті, дати про них точну інформацію.
Складність класифікації ігор полягає в тому, що вони, як і будь-яке
явище культури, відчувають серйозний вплив динаміки історичного процесу
будь-якої нової формації, ідеології різних соціальних груп. Складність
класифікації ігор також в тому, що вони відрізняються одна від одної не
тільки формальною моделлю, набором правил, кількісних показників, але
перш за все цілями. Ігри з однаковими правилами, інформаційною базою
можуть бути досить різними, так як використовуються в різних цілях: в
одному випадку - для аналізу функціонування системи, в іншому - для
навчання учнів, в третьому - як тренінгу для прийняття рішень в
модельованих ситуаціях, в четвертому - для розваги і т.д.
К. Гросс поділяє ігрові явища на чотири групи: бойові, любовні,
наслідувальні, соціальні.
А. Гомм ділить всі ігри на дві групи: гри драматичні та ігри, побудовані
на "спритності й удачі".
 В.Всеволодский-Гернгросс розбив на три основні з особливою
категорією суспільної практики: драматичні, спортивні та орнаментальні.
Крім того, він висуває ще три проміжних типу: спортивно-драматичні. Так,
драматичні гри він ділить на 1) ігри виробничі: мисливські та рибальські,
скотарські та птахівницькі, землеробські, 2) ігри побутові: громадські (війна,
влада, торгівля, школа та ін.) І сімейні; 3) ігри орнаментальні; 4) ігри
спортивні: прості змагання, зі стязанія з річчю.
Я. Корчак виділяє окремо хороводи, спокійні ігри, ігри на перевірку
сили і знань.
Спроб класифікації ігор чимало. Найкращий системний підхід до
класифікації ігор зроблений Е.І. Добринською і Е.В. Соколовим, які
класифікують ігри «за змістовною ознакою» (військові, спортивні, художні,
економічні, політичні); «за складом і кількістю учасників» (дитячі, дорослі,
одиночні, парні, групові); «за тим, які здібності вони знаходять і тренують»
(фізичні, інтелектуальні, змагальні, творчі тощо).
Звісно, що мають право на існування гри-танці, ігри-пантоміми, ігри-
пісні, ігри-театралізації, гри-хороводи, ігри-ритуали і церемоніали і т.п.
Можна виділити в самостійні типові групи наступні ігри:
власне дитячі ігри всіх видів;
ігри-святкування, ігрові свята;
ігровий фольклор;
театральні ігрові дійства;
ігрові тренінги та вправи;
ігрові анкети, запитальники, тести;
естрадні ігрові імпровізації;
змагання, змагання, протиборства, суперництва, конкурси, естафети,
старти;
весільні обряди, ігрові звичаї;
містифікації, розіграші, сюрпризи; карнавали, маскаради; ігрові
аукціони і т.д.
Величезний вплив на виникнення нових ігрових форм надає
телебачення. В дозвільної практиці дітей і дорослих склалися і утвердились
найбільш структурно оформлені ігрові ТБ-моделі, та кі, як КВК. "Поле
чудес", "Що? Де? Коли?", "Останній герой», «Форд Буаярд», «Інтуіція», «Хто
зверху», «Куб», «Діти проти зірок», «Хто проти блондинок» тощо, що мають
сюжетне простір, яскраво виражену форму.
Такі класифікації досить умовні!!!!!!
Тож, враховуючи різноманітні ситеми і підходи до класифікації, ми
можемо синтезувати наступний матеріал.

Більшості ігор властиві чотири головні риси:

1. вільна розвивальна діяльність;

2. творчий, значно імпровізаційний характер діяльності;

 3. емоційна піднесеність діяльності, суперництво, змагальність,
конкуренція;

4. наявність прямих і непрямих правил, що відображають зміст гри,

логічну й тимчасову послідовність її розвитку.

Серед різноманіття ігор, які використовуються в роботі з дітьми,

розрізняють такі їх види:

➢ Творчі: сюжетно-рольові, ігри-драматизації, гра-праця, ігри-

імпровізації, ігри-марення, ділові ігри.
➢ Ігри з правилами: жваві, спортивні, ігри на місцевості, настільні;
інтелектуальні (дидактичні, пізнавальні, електронні).
➢ Розважальні: ігри-жарти, ігри-спілкування, танцювальні ігри.
➢ Комп'ютерні ігри.
➢ Народні ігри.
➢ Азартні ігри.

Кожний вид гри слід розрізняти за такими принциповими зовнішніми й

внутрішніми ознаками (показниками, прикметами, знаками, визнанням). До
зовнішніх ознак ми відносимо її зміст, форму місце проведення, склад і
кількість учасників, ступінь регулювання й управління, наявність аксесуарів.
Зміст – визначальний бік гри як такий, він становить єдність усіх
складових елементів; її властивостей, внутрішніх процесів, основної ідеї гри,
її значення як соціального явища. Зміст – це те, що містить у собі гра. За
змістом ігри з готовими правилами розрізняють таким чином: спортивні,
жваві, інтелектуальні, будівельні й технічні, коректувальні, жартівливі
(забави, розваги) і т.ін.
За змістом вільні ігри розрізняються за тією сферою життя, яке вони
відображають: військові, весільні, театральні, художні; є позитивні
соціально-етичні ігри й асоціальні. Зміст дає підставу підрозділяти ігри на
самобутні й комплексні, що об'єднують у собі органічно ігри різного виду.

Форма гри - є спосіб існування й вираз змісту. Вона означає внутрішню

організацію змісту й пов'язана з поняттям «структура».

Класифікація. Ігри розрізняють:

1. за часом проведення. Такі ігри називають сезонними або

природними (зимові, весняні і т.п.) і розрізняють за обсягом часу (тривалі,
тимчасові, коротко-тимчасові, ігри-хвилинки);

2. за місцем проведення – настільні, кімнатні, вуличні, дворові ігри.

Ігри на повітрі, ігри на місцевості (у лісі, у полі, на воді), ігри на святі;
 3. за складом і кількістю учасників. Розрізняються ігри за віком,
статтю, складом, кількістю учасників. За кількістю учасників розрізняються
одиночні, індивідуальні, парні, групові, командні, масові ігри;

4. за ступенем регулювання і управління існують ігри запропоновані,

організовані дорослими, витівником, ігровиком, стихійні, імпровізовані,
експромтні;

5. за наявністю або відсутністю необхідних для гри аксесуарів

(інвентаря, предметів, іграшок, костюмів). Розрізняються ігри без предметів і
з предметами, комп'ютерні ігри, ігри-автомати, ігри-атракціони.

Різноманіття видів, типів, форм ігор неминуче, як неминуче

різноманіття життя, яке вони відображають, не дивлячись на зовнішню
схожість, ігор одного типу, моделі.

Сюжетно-рольові ігри

Сюжетно-рольові ігри – ігри, у яких на основі життєвих або художніх

вражень, самостійно або за допомогою дорослих творчо відтворюються
дітьми соціальні відносини або матеріальні об'єкти, називаються
У рольовій грі діти відображають оточуюче їх різноманіття дійсності.
Граюча дитина приймає на себе ту або іншу соціальну функцію, яку вона
здійснює у своїх діях. Рольова гра вважається вищою формою розвитку
дитячої гри.
Дійсність, що відображається в дитячих іграх, стає сюжетом рольової
гри. Чим ширше сфера дійсності, з якою стикаються діти, тим ширше й
різноманітніше сюжети ігор. Рольові ігри дітей молодшого шкільного віку
набагато відрізняються від ігор дітей середнього і старшого віку. Таким
чином, діти грають у схожі ігри в будь-якому віці, але вони грають у них по-
різному. Разом з сюжетом, треба розрізняти зміст рольової гри. Змістом гри є
те, що дитина виділяє як основний момент діяльності дорослих. Діти різних
вікових груп грають при грі з одним і тим же сюжетом, вносять у цю гру
різний зміст.
Для молодших школярів основним змістом гри стає відтворення
реальних дій дорослих людей з предметами. Граючи в обід, наприклад, діти
ріжуть хліб, варять кашу, миють посуд, при цьому відтворюючи одні й ті ж
дії.
Для дітей старшого віку основним змістом стають стосунки між
людьми. Це вчить дітей підкорятися певним правилам. Знайомлячись через
гру з суспільним життям дорослих, діти залучаються до розуміння суспільних
функцій людей і правил взаємин між ними.
Змістом рольової гри в старшокласників стає підкорення правилам, що
витікають з узятої на себе ролі.
 У дорослих відбувається процес як додаткового самоствердження,
розваг.
Усі рольові ігри, так чи інакше, вирішують своїм впливом на учасників
три основні завдання: виховні, освітні, розважальні. Між рольовими іграми
неможливо провести чітку межу. І кожна рольова гра є способом проведення
дозвілля, тобто є розважальною.

Для успішного проведення рольової гри необхідно визначити її

конкретні класифікаційні ознаки рольової гри:
1. За територіальною ознакою – це настільні рольові ігри. Це
найпростіші до технічних вимог ігри. Гравцю необхідний папір і ручка, а
також розроблена система правил і інформаційних карток. Більшість ігор
передбачає наявність підготовленого ведучого, але й існують ігри, у яких
можна грати без нього. Попередня підготовка гравців не обов'язкова.
2. Павільйонні рольові ігри. Це ігри, які проводяться в приміщенні і в
яких можливе моделювання значних за протяжністю територій і процесів.
Бажана наявність антуражу й відповідного спорядження. Для цих ігор
необхідна присутність ведучих, які регулюють хід гри. Підготовка учасників
залежить від рівня складності цієї гри. Можливе включення елементів
настільних ігор.
3. Рольові ігри на місцевості. Для проведення рольової гри на
місцевості необхідні елементи антуражу, костюми для учасників, ігрове й
туристичне спорядження. Для проведення масштабних рольових ігор
необхідна присутність підготовлених фахівців у галузі проведення ігор, які
наперед готують гру й займаються підготовкою учасників.

Рольові ігри можна розділити за рівнями складності, які часто

збігаються з тематичним розподілом ігор:

1. Військові ігри. Це ігри типу «Зарниця». Опрацьовування

біографічних і командних легенд і моделювання економіки, політики й
культурної сфери. Обов'язковістю організаторів гри є створення образу
ігрового світу, умов і законів його існування, а також контроль за
дотриманням правил у ході гри.
2. Казкові ігри. Це ігри, у яких присутні казкові персонажі. При
підготовці необхідне підвищення рівня гравців і відповідальності
організаторів.
3. Історико-етнографічні ігри. Можуть проводитися за мотивами як
історичних подій, так і літературних творів, або за власними розробками
організаторів. Проведення історичних і, особливо, історико-етнографічних
ігор вимагає детальної розробки легенд, моделювання духовної сфери,
елементів матеріальної культури вибраного для гри періоду. Це сприяє
детальному знайомству учасників з умовами життя модельованого періоду.
4. Інформаційні ігри. Це найспокійніший клас ігор, тому що їх
учасники вельми обмежені у виборі активних ігрових дій. Дії в таких іграх
зведені до мінімуму, елементи інформаційної гри можуть бути присутні в
іграх будь-якого класу, але для певного кола гравців інтелектуальна гра
становить великий інтерес і в чистому вигляді.
Необхідно відзначити, що рольова гра служить важливим джерелом
формування соціальної свідомості, не просто копіюють навколишнє життя,
вони є виявом вільної діяльності, заснованою на трудовому зусиллі, русі,
інтелектуальній напрузі.

Режисерські ігри.

Режисерські ігри – це ігри, у яких діти й дорослі не приміряють на

себе ролі, а оперують з предметами й іграшками, додаючи їм вигадане
значення за сюжетом гри. Це – різновид рольової гри. Учасники наділяють
ролями предмети, іграшки, розвиваючи сюжет одночасно з ролями інших.
Таким чином, у режисерській грі діти не приймають на себе конкретні ролі, а
діють за багатьох персонажів ігрового сюжету. Режисерські ігри можуть бути
груповими. Лідери таких ігор по суті справи виступають як режисери,
визначаючи точність виконання ролей товаришами, управляючи взаємодією.
У таких іграх особливо інтенсивно нагромаджується досвід узгодження
задумів і спільних дій.
До класу рольових ігор належать ігри-марення, ігри «про себе», ігри,
побудовані на уяві. Ігри-марення можуть бути реалізовані в малюнку. Діти
«малюють» війну, навколишній світ, придумуючи ролі зображеним героям,
одушевляючи малюнок внутрішніми монологами, діалогами. Існують ігри-
марення, дії яких протікають в уяві, а сюжет навіяний або життєвими, або
запозиченими літературними ситуаціями. Ігри-марення можна віднести до
художніх ігор, у яких дитина грає з більшим задоволенням, ніж актор у п'єсі.
Гра-праця. У кожній грі є перш за все робоче зусилля й зусилля думки.
Гра-праця – це робота, супроводжувана грою уяви, виконувана із
задоволенням. Різновидом гри-праці є будівельні сюжетні ігри, у яких
закріплюються знання про навколишній світ, освоюються загальні дії й
процеси праці. Наприклад, робота на «фабриці іграшок», виготовлення
костюмів, будівництво «гаража», «міста», збірка предметів з конструктора.
Ігри-театралізування розігруються в класичній театральній формі
(сцена, завіса, декорації, костюми, грим) або у формі масового сюжетного
видовища. Театралізованні ігри на відміну від сюжетно-рольових
припускають наявність глядачів (однолітки, друзі, батьки). У їх процесі в
дітей формується вміння за допомогою образотворчих засобів (інтонації,
міміки, жесту) точно відтворювати ідею художнього твору й авторський
текст.
Ігри-драматизації є виконанням дітьми якого-небудь сюжету.
Сценарій служить лише для імпровізації. Ігри-драматизації можуть
виконуватися без глядачів (усі учасники), а можуть носити характер
концертного виконання. Драматичний конфлікт, становлення характерів,
гострота ситуацій, емоційна насиченість, властиві казкам, короткі, виразні
діалоги, простота й образність мови – усе це створює сприятливі умови для
проведення ігор-драматизацій. Методика проведення ігри-драматизації
полягає в наступному:
1. Ознайомлення з твором, який пропонується до інсценування.
2.Розподіл ролей і читання з інтонацією.
3.Розігрування невеликих епізодів з двома персонажами для розвитку
відчуття партнерства.
4.Готуючись до драматизації, можна розділити учасників на кілька груп
для того, щоб у тієї групи, у якої п'єса вийде краще, та й гратиме.
5.Підсумок роботи – драматизація п'єси, казки.
Буквальне відтворення учасниками казки, п'єси буде грою в тій мірі, у
якій вони зможуть вільно, самостійно, у вільній інтерпретації передати
взаємодію й стосунки героїв.

Ділові (імітаційні) ігри

Ділові (імітаційні) ігри – це ігрова імітаційна модель, яка відтворює

умови, зміст, стосунки, динаміку тієї або іншої діяльності. У системі ділових
ігор розрізняються:
1. організаційно-діяльнісні ігри;
2. організаційно-комунікативні ігри;
3. організаційно-розумові ігри;
4. імітаційні.

Отже, ділова гра застосовується як засіб імітації ухвалених рішень,

проведення в штучно організованих ситуаціях різного плану. Імітація (від лат.
Imitatio) – наслідування кому-небудь, чому-небудь, відтворення чого-небудь,
повторення, відтворювання. У ділових іграх імітація сприяє наближенню до
реальної практики, діяльності з метою навчання чого-небудь. Вони
відрізняються від інших методів навчання, по-перше, імітацією діяльності
реальних соціально-економічних систем; по-друге, учасники гри виступають
у тих або інших ролях лише для придбання досвіду подолання конфліктів і
ухвалення ділових рішень; по-третє, ділова гра – завжди метод колективного
навчання; по-четверте, у ділових іграх спеціальними засобами створюється
емоційний настрій для активізації інтенсифікації процесу навчання.

За Платовим, характерними ознаками ділової гри є:

1.Підготовчий етап – де ставиться мета підготувати тих, кого навчають,

до участі в грі.
2.Розподіл ролей між учасниками гри.
3.Відмінність рольових цілей при виробленні рішень.
4.Взаємодія учасників, які виконують ті або інші ролі.
5.Наявність загальної мети у всього ігрового колективу.
6.Колективне вироблення рішень учасниками гри.
 7.Реалізація в процесі «ланцюжка рішень».
8.Наявність керованої емоційної напруги.
9.Багатоальтернативність рішень.
10.Наявність розгалуженої системи індивідуального або групового
оцінювання діяльності учасників гри.

Ділові ігри для підлітків і юнацтва є способом освоєння сфери

субординаційних взаємин у колективі й суспільстві, конфліктів, проектів
діяльності, експертизи навчання, дозвілля.
На відміну від дорослих ділових ігор ігри учнів побудовані на основі
спілкування. Ю. П. Азаров відзначає, що «… якщо ігрове спілкування не
захоплює найголовніший пласт людського життя, якщо не розкриває дітям
найголовніші цінності нормативного плану, та така гра неминуче обертається
в забаву. Гра без високого духовного змісту завжди приречена на
звироднілість».

Дидактичні (ті, що навчають) ігри. (Інтелектуальні ігри)

Переважно пізнавальне навантаження, функцію інтелектуального
розвитку беруть на себе Дидактичні ігри – різновид ігор з правилами,
спеціально створювані педагогікою (у тому числі й народній) з метою
навчання й виховання дітей. У грі дитина з великим інтересом і бажанням
виконує те, що зовні їй здається дуже важким і нецікавим. Одним з перших
сказав це В.О. Сухомлинський: «Дитина за своєю природою – допитливий
дослідник, відкривач світу. Так хай перед нею відкривається чудовий світ у
живих фарбах, яскравих і трепетних звуках, у казці й грі, власній творчості.
Через казку, фантазію, гру, через неповторну дитячу творчість – правильна
дорога до серця дитини».
Необхідно відзначити, що навчання й дозвілля – явища для дитини
взаємозв'язані.
Гра як дидактичний засіб, як «шлях дітей до пізнання світу, у якому
вони живуть і який покликані змінювати», використовується в школі,
особливо в підлітковому віці в мізерних дозах. Залежно від того, наскільки є
вивченими закономірності ігрової діяльності, вдається більшою або меншою
мірою використовувати її для педагогічних цілей. Перед сучасною школою
стоїть конкретне завдання – навчитися педагогічно управляти дитячою грою,
ураховуючи її виховні потенціали й психологічні особливості розвитку
дитини в грі.
Виховно-освітній зміст дидактичних ігор формується у вигляді задачі,
проте для дітей ця задача не виступає відкрито, а реалізується непрямим
чином, через задачу ігрову, ігрові дії й правила. Захоплення грою мобілізує
інтелектуальні сили дитини, а наявність цікавості, жарту, гумору полегшує
виконання задачі. Найважливішим секретом гри є те, що вона побудована на
інтересі й добровільності. Примусити грати не можна, захопити грою можна.
Цей вид ігор є не що інше, як ігрове навчання. Повчальний характер
дидактичних ігор заснований на найважливішій закономірності ігрової
діяльності дітей і підлітків – прагненні діяти за мотивами уявної ситуації.
Дидактичні ігри засновані на змаганні в знаннях. Виграє той, хто
володіє найбільшою інформацією. За допомогою дидактичних ігор діти
вчаться порівнювати й групувати предмети як за зовнішніми ознаками, так і
за їх призначенням, вирішувати завдання, у них виховується зосередженість,
увага, наполегливість, розвиваються пізнавальні здібності. Гра може
прищепити молодій людині постійний потяг до поповнення знань, яких не
вистачає, примусити його згадати те, що він узнав під час навчання.
Інтелектуальні ігри пов'язані також з такими предметами, як фізика, хімія,
література (буріме, переверти, кросворд, ребус), географія.

За характером матеріалу, що використовується, дидактичні ігри

підрозділяють на три групи:

1.Наочні (дидактичні іграшки й матеріали).

2.Настільно-друкарські: ігри, засновані на підборі картинок за

принципом схожості (лото, доміно), або складання з частин цілого (пазли,
кубики з картинками), а також ігри типу «Важка подорож», «Лабіринт».
Розвиваючи логічне мислення, настільно-друкарські ігри несуть важливе
пізнавальне навантаження, а саме знайомлять дітей з представниками
тваринного і рослинного світу, з призначенням предметів побуту, з технікою,
соціальними явищами природи і т.п.

3.Словесні ігри включають більшість ігор-загадок, ігор-подорожей.

Загадки: національні, тематичні, жартівливі, музичні. Вони

пропонуються гравцям на різні теми і сфери діяльності, згідно тематики
клубно-масового заходу, де вони використовуються.

Результативність дидактичних ігор залежить, по-перше, від

систематичного їх використовування, по-друге, від цілеспрямованості
програми ігор у поєднанні із звичайними дидактичними вправами.
Складність словесних ігор у тому, що вони частіше за все не є
пов'язаними з безпосереднім сприйняттям предметів, явищ, а вимагають
певного абстрагування: у них діти оперують уявленнями, самостійно роблять
висновки, помічають логічні помилки, проявляють уважність, швидкість
реакції.
Іноді дидактичні ігри розглядаються дуже вузько – лише як засіб
інтелектуального розвитку дитини.
Деякі дидактичні ігри несуть у собі уявну ігрову ситуацію, мають
сюжет, вимагають розігрування ролей. Наприклад:
Для розвитку вміння вести діалог у молодших школярів
використовується гра «Магазин іграшок», для розпізнавання тварин – гра
«Упізнай по голосу», для запам'ятовування героїв казок – інсценування «З
якої я казки?»
За допомогою дидактичних ігор діти вчаться порівнювати й групувати
предмети як за зовнішніми ознаками, так і за їх призначенням, вирішувати
завдання; у них виховується зосередженість, увага, наполегливість,
розвиваються пізнавальні здібності.
У міру того, як функція навчання ставала приналежністю школи,
відбувалася диференціація дидактичної гри.
Вона розділилася на ігри, що використовуються з метою навчання
(власне дидактична гра й ігрові прийоми на уроках), і ігри, що забезпечують
позакласну виховну роботу й дозвілля школярів: тут зустрічаються всі види
ігор, що розвивають дітей морально, інтелектуально, фізично, естетично.
У дітей молодшого віку (6–8 років) – ігри-заняття, ігри-вправи. До них
відносяться мозаїки, розрізні картинки, різні лото, ігри на узагальнення й
виділення істотної ознаки цілої низки предметів гри на спостережливість
(«Що змінилося?», «Чого тут не вистачає?», «Що зайве?»). Сюди входить
цілий ряд словесних ігор, завдання яких практично ті ж («Навпаки», «Що
це?», «Фанти»).
Багато з подібних ігор широко поширені серед старших дітей. Підлітки,
наприклад, люблять ігри, пов'язані з тренуванням кмітливості, швидкості
реакції, спостережливості. До таких ігор можна віднести головоломки всіх
видів, настільні ігри, забави, деякі фокуси, цікаві задачі, загадки.
Пізнавальні ігри містять у собі величезні можливості для розширення
обсягу інформації, що отримується дітьми в ході навчання, стимулюють
перехід від цікавості до допитливості, є прекрасним засобом розвитку
інтелектуальних творчих здібностей, знижують психічні й фізичні
навантаження.

Пізнавальні ігри

Широке розповсюдження отримали пізнавальні ігри, у яких основний

момент – змагання (частіше всього – командне). Ці ігри формують потребу в
розширенні кругозору, розвивають творче мислення.
До них відносяться майже всі пізнавальні ігри-конкурси, що
проводяться в процесі позакласної роботи (Турнір ерудитів, Слід мрійників,
«Що? Де? Коли?, КВК, вікторини, конкурси знавців-казкарів,
кіносценаристів, акторів, фантастичних проектів). Ці ігри емоційні,
колективні за своєю суттю, учать слухати інших, уміння коректно
висловлювати свої думки, переживати за інших членів команди.
Вони вимагають попередньої підготовки як дорослих, так і дітей, які
спочатку з потреби, а потім і із власної волі звертаються до популярної
літератури. При проведенні їх необхідно строго враховувати обсяг знань, що
є, а також вік дітей.
Для молодших дітей ігри повинні носити більш емоційний характер і по
можливості містити елементи жвавих ігор, щоб діти не сиділи. Можна
провести конкурси вигадників казок. Казка може бути на певну задану тему,
вільна, її можна інсценувати.
Для старших підлітків цікавіше проходить гра в написання сценаріїв.
Особливий інтерес для підлітків становить гра «Аукціон знань». Це одна
з небагатьох ігор, які володіють можливістю продемонструвати школярам
важливість уміння переносити знання з однієї галузі в іншу. У цій грі діти в
обстановці емоційного підйому яскраво вираженого колективного змагання
повинні показати суперникам якомога більше відомостей про предмет або
явище з найрізноманітніших галузей науки, техніки, мистецтва.
До пізнавальних ігор можна віднести такі ігри, направлені в основному
на процес соціалізації: «Хто я?», «Моє місце у світі?», «Хто навколо мене?»,
«Яким я здаюся іншим людям».
Інтерес підлітків і старшокласників до подібних ігор пояснюється
відчуттям дорослості, що виникає. Ці ігри не вимагають спеціальної
підготовки, місця й добре відомі («Думки» – коли треба за висловом про тебе
самому вгадати, хто про тебе так сказав; «Асоціації» – за вільними
асоціаціями вгадується людина, яку загадали; ігри, у яких треба зобразити
кого-небудь з присутніх – пантомімічно або словесно – угадати, кого
зображали).
Ці ігри дають можливість з'ясувати уявлення школярів один про одного,
про ідеального однолітка, про згуртованість дитячого колективу. Усі ці
знання можуть дати напрям самовихованню, корекції особистості дитини.
Особливістю цих ігор є те, що вони майже завжди вимагають участі
педагога, вихователя, узагалі дорослого, краще на правах гравця. Педагог
може вчасно внести корекцію, зняти зайву напруженість, максималізм,
властивий віку, інакше можливі образи, конфлікти. Іноді дорослий може
перевести гру в жартівливу форму, щоб запобігти небажаних моментів. Самі
підлітки і навіть більш старші діти погано вміють це робити.

Ще ігри.
➢ Настільні ігри (настільно-спортивні) спортивний теніс,
настільний теніс;
➢ настільно-друкувальні: настільні ігри з олівцем: кросворд,
чайнворд, ребус, головоломки, анаграми.
➢ Плакатні ігри з естради, їх групування (ігри з залом, приказки,
аукціони, загадки, шаради, логогрифи, крилаті слова, скоромовки, буріме).
Реквізит для ігор з естради повинен бути яскравим і великим за
розміром. Він з’являється на сцені по мірі необхідності, щоб не втратити
привабливості. Велике значення має музичне та художнє оформлення,
використання інших технічних засобів. Такі ігри зацікавлять присутніх своєю
видовищністю, театральністю дійства.

До пізнавальних ігор відносяться також орієнтаційні ігри.

 Це свого роду навчання дорослого життя: як поводитися в певній
ситуації, знаходити виходи з конфліктних ситуацій, спілкуватися з людьми
різного віку, як поводитися в тій або іншій ситуації.
Такі ігри містять елемент профорієнтації. При чіткій, продуманій
організації такі ігри дають більше, ніж розповідь, бесіда.
Гра повинна проходити в обстановці інтелектуального змагання,
емоційної напруги, необхідності самостійно ухвалювати рішення – тоді
інформація, яку одержують школярі, засвоюється повніше й легше.

Ігри-подорожі

Широке розповсюдження отримали ігри-подорожі – у них у яскравій,

захоплюючій формі розвиваються інтереси, формується пізнавальна
активність школярів.
У ці ігри можуть грати діти будь-якого віку, у будь-який час.
Гра-подорож дає багатющі можливості для фантазування, розвитку
уяви. Подорожувати можна по різних країнах, інших планетах, книгах. У
подорож можна відправитися одному, удвох, групою або великим
колективом.
Широко поширені ігри-подорожі по певних країнах. Змістом такої гри
може бути будь-який розділ знань: біологія, медицина, історія, географія.

Подорожі можуть бути:

- простими;
- короткочасними;
- складними;
- тривалими;
- багатоетапними.

Іноді ігри-подорожі проводять заочно (по листах). Проте, це набагато

менш ефективний спосіб виховної дії, ніж колективна розгорнена гра
«Подорож по рідному краю», «Подорож у майбутнє» і т.п.
У цілому пізнавальні ігри відрізняються тим, що значно рідше носять
стихійний, самостійний характер. Пізнавальні ігри – сприятлива сфера
співпраці дорослих і дітей, яка сприяє створенню атмосфери змагання,
взаємодопомоги.

Жваві ігри (рухливі)

Наступним видом гри є жваві ігри – найважливіший засіб фізичного

виховання. Вони завжди вимагають від гравців рухових дій, направлених на
досягнення умовної мети. У цих іграх дитина показує межі своїх фізичних
можливостей, що вона набагато рідше проявляє в навчальній і трудовій
діяльності. Особливість жвавих ігор – характер змагання, творчого,
колективного. Головна ознака – наявність активних дій: біг, стрибки, лазіння
по канату, гра в м'яч і т.п. Виховне значення жвавих ігор не зводиться до
розвитку тільки таких цінних фізичних якостей, як швидкість, спритність,
сила, витривалість, гнучкість, а й розвиваються й інтелектуальні якості:
спостережливість, пам'ять, логічне мислення, кмітливість.
Серед жвавих ігор є такі, які спеціально направлені на виховання
окремих сторін особистості гравців, наприклад, витримки й самовладання,
взаємовиручки й товариства.
Рухливою називається гра, побудована на фізичних діях. Для них
характерні самостійні, творчі дії, що виконуються в рамках правил.
Сюжет, правила і фізичні дії складають зміст рухливої гри. Змістом гри
зумовлені її форми, тобто така організація дій учасників, яка надає
можливість широкого вибору засобів для досягнення поставленої мети,
задоволення самим процесом гри.
Змістом і формою рухливої гри зумовлюються такі її методичні
особливості: 1) образність; 2) самостійність дій без суворої регламентації
витрачених зусиль; 3) невимушеність, природність рухів; 4) творча
ініціатива учасників. У теорії гри відрізняються два види рухливих ігор:
Власне рухливі (елементарні) вони є:
- складовою частиною багатьох клубних заходів;
- умови проведення, правила, кількість учасників можуть бути
різними;
- від учасників не вимагають спеціальної фізичної підготовки;
- назви ігор можуть бути різними і саме ігри мають велику кількість
варіантів.
Спортивні (складніші):
- стислі умови проведення, тверді правила, точна кількість учасників;
- учасники з певним рівнем підготовки;
- назви спортивних ігор єдині і постійні;
- кращим гравцям присвоюються спортивні розряди

Жваві ігри бувають літні й зимові.

Улітку. Добре вписуються жваві ігри в тривалу прогулянку, турпохід,

турзліт. Для організації уваги добре підходять атракціони або веселі
поєдинки, ігри на свіжому повітрі. Тут необхідно враховувати погоду, місце,
оскільки місце для жвавих ігор повинне бути рівним і просторим.
Узимку. Широкі можливості розкриваються для колективних поїздок
на каток, за місто на лижах. Цікавий досвід об'єднання зимових ігор і забав у
цілісний ігровий комплекс – свято зимових ігор, яке включає такі ігри, як
«Безстрашні мисливці» – битва з чудовиськом, якого повинні закинути
сніжками; «Поєдинок вершників» – стягнути супротивника з «коня», а також
найпринаднішою грою на зимових ігрищах – зміст і штурм фортеці.
Там, де жваві ігри, там немає місця нудьзі. Кожна гра має своє ігрове
завдання: «наздожени», «піймай», «знайди».
 Жваві ігри можуть бути малої, середньої, великої й максимальної
рухливості.
Жваві ігри бувають командними, груповими, парними, одиночними, ігри
без розподілу колективу на команди; ігри "перехідні" до команд;
Активність у грі слід використовувати з метою виховання
організаторських навичок.
Малорухливі ігри розраховані в основному на перевірку уваги,
кмітливості. Насамперед, ці ігри використовуються в літню спеку, на
відпочинку, для літніх людей, а також для груп різного віку в комплексі з
рухливими іграми.
Малорухлива, спокійна гра може використовуватися на лоні
природи влітку, у приміщенні під час проведення вечора, дитячого ранку
тощо. У грі можуть приймати участь як усі присутні, так і окремі учасники.
Форми ігри різноманітні: запам'ятати предмети, зосередити увагу і правильно
зреагувати на розповідь ведучого. Подібні ігри зручно використовувати в
масових святах та театралізованих виставах, тому що їх можна включати до
сценарію і залучати до участі у постановці вечора всіх присутніх у залі.
Специфіка деяких ігор цієї групи полягає в тому, що неуважність карається
тим, що будь-який учасник, який не дотримався правил гри повинен віддати
ведучому фант (значок, хустинку тощо).

Комп'ютерні ігри.

Комп'ютерні ігри. Цей вид ігор існує об'єктивно, він завойовує

дозвіллєвий простір дітей, входить у побут школи, літніх оздоровчих таборів,
клубів, вимагає тверезої експертної оцінки фахівців, здатних створити
перспективні ігрові програми. Комерціалізовані комп'ютерні ігри поступово
починають змагатися з телебаченням за обсягом витраченого на них вільного
часу учнів. Електронно-ігрова «наркоманія» формує, викликає, на думку
медиків, нервово-психологічне виснаження. Уже сьогодні серед населення ці
ігри викликають протест. Електронні ігри практично не педагогізовані, їх
програми й сюжети нав'язані людьми бізнесу. Комп’ютеризація сфери освіти і
сфери дитячого дозвілля йде за рубежем величезними темпами. Ігрова
комп’юторика – новий шар ігрової культури сучасних дітей. І з ним необхідно
вважатися. Перспектива розвитку цілеспрямованого дозвілля дітей, учнів і
молоді.

Народні ігри

Народні ігри відомі нам як забава, як форма фізичного загартування,

своєрідна школа виховання, що формує поетичне мислення і мистецькі
смаки. Виникнення народної гри в суспільстві пов’зане із становленням і
розвитком суспільної свідомості, як засобу розкриття історичного укладу
життя українців.
 Поступово створювалися матеріальні умови для подальшого розвитку
раннього мистецтва, починали виявлятися його самостійні форми, тому і
зв’явилися ігри з історії виробництва, мисливства та побуту. Ігрова
діяльність виявилася в мисливських, військових та інших іграх, відтворювала
господарську діяльність.
Народні ігри мають багатовікову історію, вони передавалися з
покоління в покоління, вбираючи в себе кращі національні традицій.
Збиралися хлопчики й дівчатка ввечері на сільській вулиці або за околицею,
водили хороводи, співали пісні, без утоми бігали, граючи в пальники,
салочки, змагалися в спритності, граючи в гилку. Зимою розваги носили
інший характер: влаштовувалися катання з гopи, ігри в сніжки, на конях,
каталися по селах з піснями і танцями. Для всіх народних ігор характерна
любов людини до веселощів, молодецтва.
Ігри – найважливіші чинники культурного життя людини з найбільш
різних шарів її первинної діяльності. Негра і гра з'єдналися в сплавлення
багатообразних форм соціальної структури буття, його традицій, звичаїв,
обрядів, допомагаючи дитині пристосовуватися в житті, пізніше відобразити
його й перетворити. Саме явище образності – уже гра сил духу. Мова, пісня,
танець, ритуал, обряд, міф, культ несуть печатку гри-дозвілля, відображають
хід винахідливості думки, дії, їх творчих початків. Колективна праця людей
підтримувалася ігровим зачином, трудовими піснями, хороводами.
Полювання й рибний лов обставлялися ігровими драматизаціями. Військові
битви насичувалися різноманітними атрибутами ігор-образів: татуюванням,
прикрасами військових костюмів і зброї, страхітливими амулетами,
барабанним боєм. Весільні обряди обростали ігровою драматургією. Народні
ігри присутні у святах як їх складова частина. Наприклад: на Новий рік
проводиться розігрування подарунків з-під ялинки. День Івана Купали: пошук
квітучої папороті, хороводи біля багаття, купання й обливання водою. Свято
Різдва Христова з ворожіннями, ігрищами на вулицях. Збереження таких свят,
а також ігор допомагають зберегти втрачене, скоротити емоційну дистанцію
між минулим і теперішним.
Особливо популярними й улюбленими були такі ігри, як пальники,
російська гилка, піжмурки, городки, ігри з м'ячем.
Народні ігри для дітей цінні в педагогічному плані. Вони роблять
великий вплив на виховання розуму, характеру, волі, фізично укріплюють
дитину, створюють певний духовний настрій, інтерес до народної творчості.
Вражаюча живучість звичаїв, обрядів – у їх органічності, природності, у
розкритті глибинних сторін буття дітей, потрібності людям і обов'язковості в
прикрасі життя людини. Звичаї, обряди, традиції в певному значенні
регламентують життя дітей, додають йому як би ґрунтовність, стабільність,
але й обов'язково підводять його над буденністю. Типових «показових»
звичаїв, обрядів, духовних традицій, офіційно прийнятих, не так уже багато.
Утішає, що є достатньо поширені, особливо в провінції, свої локальні, місцеві
звичаї й обряди, пов'язані з національними, регіональними, природними
особливостями територій, культурою народної освіти, що збереглася,
досвідом попередніх поколінь. У кожному ритуалі як елементу обрядових дій,
як форми символічної поведінки, як вираження культурних відносин і навіть
як методу виховання присутні ігрові компоненти. Головне значення ритуалу –
віддзеркалення форм символічної поведінки, що історично склалися,
віддзеркалення соціальних і культурних цінностей.
Українські народні звичаї включають низку багатообразних, цікавих
ігор, які передавалися з покоління в покоління. Весною за старих часів
проходили найцікавіші свята, після осінньо-зимової сплячки як би все
прокидалося. Образ весни символізував Місяць. Вибирали струнку, високу,
веселу дівчину, яка була одягнена в кольоровий одяг з вінком на голові.
Прихід весни зустрічали веснянками – хоровими піснями, іграми й танцями.
Веснянки були дівочими забавами, і хлопці рідко брали в них участь. З часом
магічні обряди втратили своє значення й залишилися лише дівочі ігри:
«Подоляночка», «Ластівка», «Мак», «Перепілочка» і дитячі ігри: «Довга
лоза», «Дзвін», «Свинка», «Чародії». Багато ігор об'єднувало всіх: «Горидуб»,
«Кіт і мишка», «Вишня», «Журавель», «Піжмурки».
На свято Миколи Чудотворця всі люди прагнули зробити добру справу,
відвідати хворого, допомогти бідним. Днями добродіяння називали це свято.
«Святий Микола не любить, коли на його свята байдикуєш», – так говорили в
народі. Це свято проходить взимку і весною, тому взимку йшли допомагати
самотнім запасати дрова, хатину побілити, а у весняний Микола допомагали в
городі. Увечері всі збиралися вдома, і найстаріший у сім'ї одягав білу сорочку,
тим самим стаючи «Миколою». Він грав з дітьми, розказував казки, загадував
загадки. Усі діти одержували від «Миколи» подарунки. На весняного Миколу
всі виходили на вулицю, водили хороводи, співали, грали. Наприклад, у грі
«Шукаю Миколу» дівчині зав'язували очі, а всі хлопці ставали в коло. Кого
вона вибере, тому Чудотворець Микола завжди прийде на допомогу.

Зонування українських ігор

В залежності від ландшафтно-регіонального поділу, народні ігри

поділяються на:
1. Гірсько-лісові зони – це ігри на витривалість, рівновагу, влучність,
що не потребують великих ігрових ділянок.
2. Ігри степової зони – це ігри на спритність, швидкість. Для
проведення таких ігор повинен бути значний простір.

З усієї різноманітності ігрового фольклору можна класифікувати

народні ігри на групи:

1. «Ігри-пастки» – характеризуються тим, що той, хто водить, повинен

переловити всіх гравців один або за допомогою спійманих у ході гри. Усі ці
ігри починаються з лічилки, що супроводжуються діалогами, піснями.
Наприклад, такі ігри, як «У ведмедя в бору», «Дідусь-ріжок», «Горщики»,
«Шуліка».
 2. «Ігри драматизовані» – у них розігрується яка-небудь дія, також
супроводжувана діалогом, піснею. Це такі ігри, як «Фарби», «У працівники»,
«Пека», «Гуси-лебеді» і ін.
4. «Словесні ігри-фанти» – для них характерний напружений діалог,
іноді з віршованим зачином. Це «Чорного з білим не носити», «Як тебе
звуть?», «Садівник», «Козубенька», «Тільки на цю літеру»

Або в залежності від наповнення, українські народні ігри

розподіляються на п’ять видів:
1. Ігри виробничо-землеробської тематики. До них ми відносимо
такі ігри як: «Мак», «Просо», «Редька», «Коваль».
2. Ігри, що копіюють тваринний та природний світ. До них
відносяться такі ігри як: «Вовк та гуси», «Хрома качка», «Коза», «Квочка».
3. Соціально-побутові ігри – це «Панас», «Відьма», «До баби по сіль».
4. Ритуально-обрядові ігри з використанням дзвіночків, хустиночок,
мотузків, поясів, крашанок та писанок. Ігровий реквізит - згідно тематики
свят.
5. Танки-ігри та хороводи – це «Кривий танець», «Розлилася вода»,
«»Веснянки» та інші.
У давні часи сезонно-обрядові ігри, виробничо-землеробської тематики
«Кривий танець», «Горішок», «Подоляночка» проводились у певні пори
року, у дні календарних свят і супроводжувались обрядовими піснями та
хороводами.
Де які з них починались магічними звертаннями-закличками до сил
природи, птахів. У побутових народних іграх відображено працю
українського народу (землеробство, тваринництво, ковальство, мисливство,
рибальство): «Гуси», «Нема пана вдома», «Коваль». Ігри-ловітки
(«Піжмурки», «Латка», «Квач») - безсюжетні ігри, в яких удосконалюються
навички швидкого бігу. Серед народних ігор можна також виділити ігри-
забави та ігри-атракціони. Вони мають естафетний характер з елементами
змагань: стрибки на одній нозі, закидання м’ячів у рухому ціль,
перетягування каната, ходьба на низьких ходулях, підстрибування та ловіння
ласощів (бублика, цукерки) зубами - «Бій півнів», «Перетягування бука»,
«Пес», ігри комічного характеру «Ледачий Гриць», сюди ж можна віднести
гойдання на гойдалках, катання на саморобних каруселях, лазіння по
гладенькому стовбуру, ліплення снігової баби тощо.
Народні ігри також поділяються на сюжетні та безсюжетні, великої,
середньої та малої рухливості (за ступенем фізичного навантаження). Ігри з
ходьбою, бігом, лазінням (за ознакою руху, що переважає). Так, наприклад,
А. Цьось поділяє народні ігри на рухливі ігри та забави зі співом,
приказками, примовками, ігри з предметами, рухливі ігри та забави зі співом,
приказками, примовками, ігри з предметами, рухливі ігри та забави на
розвиток фізичних якостей (сили, спритності, швидкості тощо).
 Обдумуючи, які ігри запропонувати дітям, слід ураховувати природні
умови. Скажімо, гуляючи в лузі, доречно пограти в «Гусей», «Віночок»,
«Подоляночку»; біля водойми - у «Міст», «Качок і рибалок», «У річку гоп»; у
лісі - у «Грибок» «Горішок» тощо.
Ознаки народної гри:
- Реквізит, що характеризує народний побут;
- Музично-поетичне супроводження;
-Структурно-дійові елементи, відбиваючі специфіку трудової
діяльності.
Значення народних ігор
Народні ігри мають оздоровче, освітнє, виховне значення.
Оздоровче: сприяють гармонійному росту організму дитини; формують
правильну поставу; загартовують організм; підвищують працездатність;
зміцнюють здоров’я.
Дійсний оздоровчий ефект має проведення народних ігор на свіжому
повітрі незалежно від пори року. Це зміцнює мускулатуру, покращує
діяльність дихальної, серцево-судинної системи, збільшує рухливість
суглобів, міцність зв’язок, стимулює обмінні процеси, позитивно впливає на
нервову систему, підвищує опірність організму до простудних захворювань.
Освітнє: формують рухові вміння та навички з бігу, стрибків, метання
тощо; розвивають фізичні якості - швидкість, силу, спритність, гнучкість,
витривалість; дають основи знань з фізичної культури і спорту, валеології,
народознавства, історії рідного краю тощо.
Виховне: виховують моральні та вольові якості дітей; любов до рідного
краю, звичаїв і традицій українського народу; любов до щоденних і
систематичних занять фізичними вправами.
Необхідно відзначити, що староукраїнські традиції ввійшли до плоті й
крові наших звичаїв, і тепер ми не уявляємо Різдва без куті, Великодня – без
писанки, свято Івана Купала – без стрибання через багаття, без колядок, які
заклинають і втихомирюють сили природи, щоб не робили людям і тваринам
зла. А знамениті стародавні вечорниці – саме в них з'явився особливий тип
смішних народних розповідей, байок, небилиць.
Усе це – наша дохристиянська культура, наша найдавніша традиція. І
завдання сучасної молоді полягає в тому, щоб зберегти всі звичаї, традиції,
народні ігри свого народу, які сформувалися протягом сторіч, і передати їх
нащадкам.
Використання народної гри на сучасному етапі. Усі народні ігри
проводяться відповідно до вікових можливостей дітей. Так, наприклад, із
дітьми раннього віку (перший, другий рік життя) використовують переважно
індивідуальні ігри-забавлянки (або з двома-трьома дітьми): «Кую, кую
чобіток», «Мишечка-скреботушечка», «Дибки-дибки», «Печу, печу хлібчик»,
«Тосі, тосі», «Сорока-ворона», «Зайчику, зайчику, де ти бував?», «Котику
сірень кий», «Ой чук, чук».
Із досвіду можна сказати, що з дітьми третього-четвертого року життя
народні ігри бажано проводити на прогулянці. Текст слів у іграх простий, це
переважно заклички: «Дощику, дощику», «Вода холодна», «Зозулю-кавулю»,
«Вийди, вийди, сонечко», «Гайку, гайку», «Ой ходила Марусенька»; рухливі
хороводні ігри: «Курочка-чубарочка», «Кізонька», «Де ж наші ручки?»,
«Подоляночка»; ігри парами: «Моталки», «Дрібу-дрібу-дрібушечки».
Дітям п’ятого року життя доступні і складніші ігри: «М’яч сусідові»,
«Не лови ґав», «Хто швидше», «У навбитки», «У кидка» (розвиток окоміру,
спритності, сили, координації рухів). Окрім цих ігор пропонуються хороводи,
але вже з різними атрибутами - віночком, хусточкою, стрічкою.
Перш ніж запропонувати дітям певну народну гру, треба ознайомити їх
з її походженням, атрибутами та дійовими особами, розповісти, як у цю гру
грали в давнину. Наприклад, як можна ознайомити дітей з давньою традицією
святкування Івана Купала (гра «Горю дуб»). Напередодні свята купальське
дерево прикрашали вінками, квітами, стрічками.
Увечері біля обрядового дерева розкладали вогнище з дубових гілок, і
хлопців парах із дівчатами перестрибували через нього. Уважалося, що в
такий спосіб відбувається очищення вогнем. Із давніх-давен люди вірили, що
вогонь очищує душу від усього злого й наділяє силою та здоров’ям. Саме то
му цей обряд проводили перед жнивами.
Діти з цікавістю слухають про те, що стрибала через вогонь тільки
доросла молодь, а дітлахи стрибали через кропиву, адже так безпечніше. А
якщо кропива все-таки когось і жалила, то це було на користь. Варто
ознайомити дітей із символікою вінкоплетіння – пояснити значення квітів і
кольорів стрічок.
Перед грою «Кривий танець» можна знайомити дітей з історією гри.
Ось одна із версій. Гра виникла дуже давно, у ті часи, коли на нашу країну
нападали татари. Батьки тоді вчили дітей остерігатись ворога й у разі
небезпеки заплутувати свої сліди, щоб чужинці по них не потрапили в село. У
танку імітується саме такий рух — по кривій. Діти водили «кривий» хоровод
по обіді біля церкви на свято Благовіщення. Люди з особливою шаною
ставились до цього свята, коли «Бог благословляє всі рослини».
Тому працювати в цей день вважалося завеликий гріх. Існувало повір’я,
що на Благовіщення навіть птах не в’є собі гнізда. А на свято вранці діти
виходили в поле до бузька (лелеки), показували йому освячений хліб і
промовляли: «Бусень, бусень, на тобі хлібця, а ти нам - жита копу».
Таку інформацію треба добирати до кожної гри, а також підшуковувати
уривки оповідань, народних казок, влучні загадки та прислів’я (наприклад,
ось таку загадку доречно запропонувати перед грою «Коза»: «Не дід, а з
бородою, не бик, а з рогами, не корова, а доїться»). Перед проведенням гри
часто співаємо народні пісеньки, наприклад, перед грою «Сірий кіт» -
колискову про котика, а перед грою «Зайчик сіренький» - пісеньку про
зайчика.
Дітям дуже подобається, коли їм розповідають про виготовлення
атрибутів до народних ігор в давнину. Наприклад, м’яч колись робили з
бичачої вовни, яку скачували між долонями, а щоб м’яч був пружнішим, його
змочували водою. Такий м’яч називався повстяним, і грались ним переважно
старші діти або дорослі, бо він був надто важкий. А спеціально для малят
вовну скачували в кульку й обшивали зверху шкірою. Такий м’яч був легкий і
називався ремінним. Замість вовни використовували також пір’я, пух,
волоски очерету.
У давнину діти використовували для рухливих ігор майже все, що
потрапляло під руку. Із малими формами фольклору можна знайомити дітей
як перед початком ігор, так і розучуючи їх безпосередньо під час гри,
оскільки вони досить ритмічні й легко запам’ятовуються. Прислів’я та
приказки використовуються і для підбиття підсумку гри: «Дружній череді і
вовк не страшний», «Зробили спішно, коли б воно не вийшло смішно»,
«Берись дружно - не буде сутужно» тощо. Такий лаконічний виховний
підсумок, на мою думку, справляє на дітей набагато сильніше враження, ніж
надокучливе моралізування.
Майстерність дорослих і чітко продумана методика проведення
народних рухливих ігор і розваг забезпечать не тільки виховний, а й
пізнавальний та оздоровчий ефект, сприятимуть залученню дошкільнят до
витоків національної культури та духовності, зроблять їхнє дозвілля веселим
та яскравим.
Народна гра - це не тільки активний рух і весела розвага. Це змога для
кожного малюка реалізувати власне «Я» і заразом відчути себе учасником
спільних дій. Не виконавцем, а саме активним учасником! Тому педагог має
бути особливо уважним до того, що саме цікавить дітей, які вони
висловлюють зауваження та пропозиції. Нехай малі веселяться та граються
так, як їм любо.

Ігри-іллюзіони

Ілюзіонізм, званий іноді магія - вид виконавського мистецтва, який

характеризується використанням спритності рук, трюків або спеціальної
апаратури для створення ілюзії порушення звичних фізичних властивостей
добре відомих предметів. Назва походить від французького слова
«illusionner» - «вводити в оману».
Фокуси-головоломки. Фокуси-жарти. Фокуси-маніпуляції. Фокуси-
спроби. Фокуси-ілюзії.

Ігри-атракціони

Ігри-атракціони є частиною клубної ігротеки. Вони користуються, як

правило, великим попитом у відвідувачів клубу. Слово "атракціон" означає в
буквальному перекладі з французького "притягання". Атракціон – це гра, яка
приваблює своєю видовищністю. Більшість із них не потребує ні великої
території, ні громіздкого інвентаря, їх можна організовувати просто неба,
вони доступні будь-якому складу учасників, в них залюбки грають і дорослі.
Стаціонарні атракціони: «колесо огляду», «гойдалки», «гірки».
Стаціонарні ігри-атракціони для ігрових змагань: приз на стовпі. Атракціони-
автомати. Атракціони-мішені. Атракціони із зав'язаними очима. Атракціони
на подолання дистанцій. Атракціони-маніпуляції. Силові атракціони.
Атракціони на балансування. Атракціони на швидкість реакції. Методика
підготовки та проведення ігор-атракціонів.

Азартні ігри.

Необхідно також відзначити і групу ігор, найбільш «живучу» в практиці

дітей і дорослих. Їх називають азартними, корисливими, негативними. За
змістом це можуть бути ігри будь-якого вигляду й типу, але в них корисливий
підхід для гравця важливіше задоволення від процесу гри. Азарт властивий
усім іграм, але азарт негативних ігор – це випадок, випадковий виграш часто
корисливого характеру, що розпалює хворі пристрасті, бажання перемогти за
будь-яку ціну.
Ігри з негативним культурним потенціалом стирають межі розумного,
реальних цінностей, деформують, перекручують сам принцип ігрової
діяльності, завдають збитку естетичному початку гри, її вільній
(безкорисливій) дії. Користь може бути різною: нажива, сенсація, підкорення
або залежність інших гравців і т.п.
Існують відомі азартні ігри – карти, лото, кістки, доміно. Влада
жорстокого азарту таких ігор робить жорстокою підлітків, спонукає до
помсти, до грубості й навіть до злочинів. Негативний результат приносять
порожні, що не дають нічого розуму й серцю дитини, «з'їдають» її вільний
час, привчають до бездумності.
Останнім часом сплеск ігрової активності, частково у сфері
інтелектуальних ігор, – найсильніший лотерейний, комп'ютерний бум, який
захопив учнів, негативно впливає на їх вибір, у які ігри грати, чим займатися у
вільний час.
Таким чином, різноманіття видів ігор вищеназваних неминуче, як
неминуче різноманіття життя, яке вони відображають.
Разом з тим важливо пам'ятати, що справа не у виді гри або в її ігровому
результаті, а в тому, у які взаємини і з ким вступає у ній дитина, які якості
набуває, чого вчиться, що пізнає, що відкриває в собі, як реабілітується,
самовиражається, впливає на навколишній світ.

___________________________________________________________

Лекція: Організація та методика ігрової діяльності. Складові

системи організації ігрової діяльності: організатор - ведучий - аудиторія
- мета і завдання - форма - зміст - емоційно-виражальні засоби -
результати педагогічного впливу.
Організатор ігор - людина, яка знає, як діяти, та вміє діяти під час
створення та проведення ігор.
 Організаторські знання - сума знань у галузі ігрової діяльності:
теорія, методика та організація; поняття цілей, завдань, діяльності; знання
особливостей аудиторії.
Організаторські вміння - це здібності людини швидко та ефективно
застосовувати знання на практиці, діяти з урахуванням набутого досвіду та
ситуації, що склалася використовувати у деяких обставинах раніше
відпрацьовані прийоми; вміти відібрати правильне рішення.
Основні якості організатора ігрової дії – компетентність, активність,
ініціативність, комунікабельність, кмітливість, наполегливість,
самовладання, працьовитість, спостережливість, самостійність,
організованість, особистісність.

Аудиторія як складова ігрової діяльності.

Важлива складова частина – аудиторія яка має формальні, якісні

та діяльні риси.
Аудито́рія (лат. auditorium, від лат. auditor — «слухач») - у збірному
сенсі: це публіка, соціальна спільність людей. Цільова аудиторія – це певна
кількість людей, які об'єднані спільними інтересами, потребами або темами.
До формальних аудиторій відноситься: кількісний склад учасників,
однорідність чи неоднорідність, стать, професія, освіта, національність.
До якісних сторін – підготовленість (рівень знань).
Діяльні риси – рівень активності та самодіяльності людей, які
виявляються у проведенні заходів.
У процесі гри у аудиторії виникають підвиди мети.
Мета перша – насолода, задоволення грою. Друга – це власне ігрове
завдання. Третя пов΄язана з процесом виконання ігрового завдання.
Форма гри - рухлива, чи інтелектуальна атракціон, народна тощо.
Організація ігрової діяльності - жива творча справа, яка вимагає
нестандартних рішень.
Складові методики проведення гри

I. Вибір гри. Під час вибору гри враховується наступне: виховні,

розвиваючі завдання, форми заходу, особливості аудиторії, місце
проведення, пори року, погодні умови.
II. Підготовка та проведення гри: вивчення гри, підготовка
ігрового майданчика, підготовка реквізиту (інвентарю).
III. Керування процесом гри: залучення гравців до гри, організація
болільників, спостереження за діями учасників і колективів, усунен¬ня
помилок, показ правильних індивідуальних прийомів, припинення проявів
індивідуалізму, грубого ставлення до товаришів, регулювання навантаження,
стимулювання необхідного рівня змагань протягом усієї гри. Коментар ходу
гри.
IV. Організація гравців. Прийоми залучення людей до гри.
V. Розташування гравців на ігровому майданчику.
 VI. Пояснення гри.
VII. Спостереження за діями учасників гри.
VIII. Підбиття підсумків гри.
IX. Аналіз гри.

Тема: Ведучий ігрового спілкування.

Ведучий - організатор ігрової дії, головна дійова особа.

Основна драматургія конкурсів та ігових програм – реальне
протиборство знань, талантів, можливостей, уподобань. А головне завдання
для їх авторів – створити найактивніше, найемоційніше видовище, яке
збереже хоча б умовну атмосферу імпровізації.

Природно, що така, розмаїтість жанрових форм викликала до життя і

різноманітні типи ведучих, без яких майже жоден з конкурсів не обходиться.
Слід одразу вказати, що принципи роботи ведучих пізнавальних і
розважальних конкурсів значно відрізняються один від одного.
Пізнавальні конкурси, як звичайно, мають дуже жорстку, системну
драматургію проведення. Це обумовлюється потребою створення
об'єктивних, однакових умов для всіх учасників конкурсів упродовж усього
циклу їх показу. Така драматургія обумовлює і наявність постійних ведучих,
й одноплановість їх екранного образу.
Ведучий пізнавального конкурсу немов би надягає на себе постійну
маску – суворий екзаменатор, наприклад телешоу "Слабкій ланці", добрий
весельчак у "Полі чудес", феноменальна інтелектуалка в "Найрозумніший",
вдумливий професор у "Розумниках за розумницях" тощо. Ця екранна маска
компенсується здатністю до блискавичної імпровізації, глибокого розуміння
психології учасників конкурсу.
Ведучі цих програм, зазвичай, і самі є інтелектуалами, здатними
оцінити не тільки достовірність, але й оригінальність відповіді, скерувати
конкурсну ситуацію в бік загострення психологічного протистояння.
Такий тип ведучого знадобився б і в конкурсах розважальних, однак
там це зовсім не обов'язково.
Ведучий розважального конкурсу, ігрового спілкування – це
шоумен, здатний до певної імпровізації і розмовного контакту. Саме цим він
відрізняється від ведучих просто розважальних програм, які повністю діють у
межах наперед заданого тексту.
Звичайно, більшість реплік ведучого і концептуальний малюнок його
поведінки розписані наперед, однак це не позбавляє його можливості
імпровізовано спілкуватися з членами жюрі, вести "летючі" мікроінтерв'ю з
учасниками конкурсу тощо. Приклад «Танці з зірками», «Україна має
талант».
Особлива сучасна вимога до таких конкурсів – створення пафосної
атмосфери. Задля цього використовується штучно екзальтована поведінка
ведучого. Цю особливість можна простежити на телебаченні під час
телевізійних конкурсів –необхідність пафосної поведінки ведучого. Для його
екранної поведінки і вербальних виступів є нормою імпровізоване
перебільшення, екзальтація, вигуки, надмірна інтонаційна драматизація,
уявні спроби самому повторити певні дії учасників конкурсу тощо. Приклад
«Хто зверху», «Голос країни».
Правила цих конкурсних перегонів – створення захоплюючого,
різноманітного, динамічного видовища із застосуванням усіх можливих
експресивних засобів.
Отже, що головне для ведучого конкурсних і розважальних програм?
Теж саме, що й для будь-якого шоумена – індивідуальний стиль та імідж.
Звичайно, проблема власного стилю – загальна проблема майстерності
ведучого, перед ведучим стоять актуальніші проблеми: майстерність ведення
інтерв'ю та репортажу, уміння зримо мислити під час заходу та багато
іншого.
Але ведучий-шоумен – це передусім стиль та імідж, які відповідають
певній програмі. Саме так, правильно знайдений стиль зовнішності та
поведінки – це стиль самої програми.
Занадто яскрава зовнішність ведучого інформаційних програм,
безумовно, буде відволікати від її змісту так само, як і екстравагантність
ведучого пізнавального конкурсу не відповідає атмосфері інтелектуального
конкурсу. І навпаки – немисливо уявити ведучого розважального шоу в
стриманій професорській "уніформі". Достатньо згадати, що найяскравіші
фрагменти "Поля чудес" – ті, у яких Л. Якубович зодягається в екзотичне
вбрання, подароване учасниками програми.
Теж саме стосується і манери поведінки: стриманість ведучого
розважальної програми неодмінно буде створювати враження скутості,
відсутності свободи імпровізації.
Однак проблема формування іміджу аж ніяк не обмежується
питаннями зовнішнього вигляду і привабливості. Ведучий – передусім
виразник суспільних поглядів, думок, інтересів. Саме його здатність до
інтелектуального й емоційного саморозкриття у сфері суспільного,
культурного інтересу цільової аудиторії і є провідним чинником формування
певного іміджу ведучого у свідомості учасників і глядачів.
Якщо ведучий у своїй діяльності об'єктивно відображає сучасний стиль
життя, напрямок суспільного інтересу, а отже, є адекватним життєвим
реаліям, глядач може пробачити йому багато що з вад зовнішності, або
недоліків індивідуальної поведінки.
Але якщо ведучий використовує власний зовнішній стилістичний
арсенал для розкриття будь-яких, далеких від зацікавленості аудиторії чи
власного розуміння аспектів життя, коли він підміняє органічні прояви
індивідуальності гарно вивченим текстом, його аудиторія рано чи пізно
почне відчувати формальність зовнішніх прийомів.
Саме тому дуже важливим чинником майстерності ведучого є його
вміння живого спілкування з аудиторією. З цього погляду визначними шоу-
менами-ведучими є ведучий пізнавального медичниго шоу "Школа доктора
Комаровського" Євген Комаровський, ведучі Юрій Горбунов, Леся Нікітюк,
С. Притула, Е. Константіновський, В. Остапчук, Ю. Ткач та ін. Вони здатні
одночасно й органічно спілкуватись і з численними учасниками програми, і
постійно бути "на зв'язку" з телеглядачами, ведучи заочну бесіду. Основа їх
успіху – прагнення постійно бути на вістрі актуальних сьогоденних проблем
життя глядачів. І саме ця особливість – одна з найважливіших частин їхнього
екранного іміджу.
І дуже важливо, щоб постійний зв'язок з глядачем був двостороннім.
Найпростіше цей дуже важливий чинник реалізується саме в конкурсах, де у
ведучого є можливість постійно спілкуватись із членами жюрі, виконавцями
та глядачами-учасниками за кулісами.
Неодмінною належністю іміджу ведучого конкурсних і розважальних
програм є його здатність до імпровізації та перевтілення. Останнє, зокрема,
допомагає відчути психологічний стан учасників програми і спрямувати її
розвиток у напрямку максимального загострення драматургічної ситуації,
яке, у свою чергу, вимагає не просто імпровізаційного таланту, а вміння
постійно тримати у свідомості генеральну драматургічну канву програми, не
даючи учасникам збити її нанівець.
Тобто, ведучий постійно повинен відчувати себе практичним
драматургом і режисером програми, контролювати її розвиток,
випереджаючи небажаний перебіг подій, посилюючи її внутрішнє
напруження і видовищність дії.
І ще одна суттєва характеристика діяльності ведучого – мова.
На відміну від сталої достатньо стриманої, коректної і мовно-
канонічної вербальної поведінки ведучого, мова й пластика шоумена повинні
повністю відповідати стилістиці програми і враховувати уподобання цільової
аудиторії, включаючи найекспресивніші зовнішні прояви емоцій.
На жаль, останнім часом цю особливість роботи ведучого
розважальних програм багато хто розуміє занадто буквально. У мові багатьох
ведучих з'являються слова з вульгарного лексикону, буквальні запозичення з
іноземної фахової термінології, стереотипні слогани, поширені в молодіжних
аудиторіях.
Зрозуміло, що такий шлях "до сердець" невибагливого глядача –
найкоротший, але ж він невмолимо підточує засади мовної культури,
пластичної поведінки, поширюючи негативні зразки.
Допускати цього не можна ні за яких обставин. І це вже завдання не
тільки самих ведучих, але режисера та керівництва. На жаль, поки що значна
кількість ведучих, насамперед розважальних програм, іде на поводі в
невибагливої аудиторії.
Крім того, ведучий, наприклад, шоу, може використовувати відверто
ексцентричні, пародійні, перебільшені засоби пластичної та мовної
виразності. Тексти шоу виступів, міміка та пластика ведучих можуть мати
ознаки будь-яких естрадних і мовно-циркових форм. Усе залежить від змісту
хіт-параду, суспільного чи мистецького рівня його елементів. Вцілому,
поведінка ведучих повинна базуватись на пафосних, гумористичних, або
відверто-пародійних інтонаціях.
Однак у тих випадках, коли у гала-концерту, шоу, розважальних
програм з'явиться щось дійсно мистецьке, або суспільно-важливе, ведучому
слід стилем свого виступу підкреслити вагомість цього змістовного
елементу, виділити його із загальної стильової структури програми. У
музичних хіт-парадах це буває тоді, коли певна низка розважальних пісень
раптово переривається справді художнім твором, який однаково високо
оцінюється різноманітними верствами глядачів.
Суттєвим є питання про одяг ведучого хіт-параду, гала-концерту, шоу,
розважальних програм. Його слід добирати відповідно до стилю одягу
відповідної цільової аудиторії, аби посилити ефект співучасті.
Не менш різноманітні вимоги і до манери проведення ведучими
всіляких лотерей.
Стиль ведучого лотереї повністю залежить від загального стилю
оформлення павільйону, драматургії проведення розіграшу та фірменного
стилю самої лотереї, або до стилю заходу, в якому лотерея є елементом.
Манера поведінки ведучих може бути навіть офіційною, вони повинні
підкреслити високий імідж лотереї, її респектабельність і надійність,
колирозігруються серйозні призи адміністрацій області, району, або держави.
А ось розіграш більшості приватних лотерей являє собою своєрідний
естрадний конкурс. І в ньому можуть бути представлені будь-які
драматургічні, пластичні, мовні, акторські елементи, здатні перетворити
лотерею на яскраве, захоплююче видовище.
Майстерність ведучого таких лотерей – це майстерність актора, який
діє в запропонованих режисером обставинах, серед них ексцентрично-
комедійних.
Важливою особливістю розіграшів лотерей є необхідність постійного
контакту як з учасниками розіграшу, так і з глядачами, серед яких зазвичай є
і переможці лотереї.
Ведучий у ролі конферансьє – ведучий концерту, або певної публічної
церемонії – насамперед – різного виду нагороджень. Головна риса
конферансьє – уміння вести програму концерту чи нагородження, одночасно
активно спілкуючись із глядачами. Контакт із залом, уміння налаштувати
глядачів на певне емоційне сприйняття чергового номеру програми –
безумовні вимоги до конферансьє.
Особлива близькість до аудиторії, задушевний тон спілкування
поєднуються в роботі конферансьє з акторським блиском, емоційністю
висловлювань, адекватним атмосфері подій особливостям поведінки.
Це вимагає від нього дуже виразного індивідуального стилю, цікавого
для глядачів іміджу, здатності поєднувати елементи розмовності та сценічної
вишуканості, зовнішнього блиску.
Найважливіші для конферансьє якості – здатність до імпровізування й
імітації імпровізації. Відомо, що краща імпровізація – ретельно підготовлена.
Саме так і чинять кращі конферансьє, не кажучи вже про те, що тексти
виступів готуються заздалегідь. Однак подавати їх треба так, щоб глядачі
сприймали тексти як такі, що народжуються безпосередньо на сцені.
Гарний конферансьє також наділений здатністю чутливого сприйняття
зміни сценічної ситуації, реакцій аудиторії, бо спілкування відбуваються
наживо. Отже, ведучий у ролі конферансьє повинен мати навички
психологічного спілкування, блискавчиної реакції на будь-які незаплановані
прояви людської поведінки.
Суттєвими є також питання зовнішнього вигляду конферансьє. Його
зовнішній стиль повинен відповідати характеру події. На класичних
концертах буде доречний офіційний вечірній одяг, то в другому випадку не
викличуть запитань навіть елементи зовнішньої клоунади, чи ознак
належності до певної молодіжної субкультури.

Головне – бездоганно відчувати стилістику певного заходу, мати

необхідний рівень культури та соціальної відповідальності перед глядачем.
Ведучий програм повинен чітко розуміти, що він є не тільки обличчям
певного заходу – він репрезентує собою стан розвитку різних аспектів
національної культури, а його діяльність є активним чинником формування
цієї культури, певним зразком для глядачів.
Це дуже почесна і водночас дуже відповідальна місія. Виконуючи її,
треба постійно намагатися бути гідним кращих традицій власного народу,
його інтелекту та багатовікової культури.
Таким чином,
а) Маска ведучого - постійний сценічний образ. Типи сценічних
масок: маска «лідер»; маска «інтелектуальна людина»; маска «емоційна
людина»; маска «образ героя»;
б) Основні якості особистості ведучого: освіченість, інтелігентність,
тактовність, доброзичливість, вміння підмічати та оцінювати різні аспекти
нашого сьогоднішнього буття, вміння висловлювати своє ставлення до
проблеми, сценічна привабливість, цікавий та дотепний співрозмовник,
вміння імпровізувати, володіти ігровим матеріалом.
в) Особливості ігрового спілкування. Спілкування - це складний
процес, до якого входять взаємодія, обмін інформацією, взаємовплив,
взаємопереживання, взаєморозуміння. Гра як привід до спілкування.
Вміння організатора ігрової діяльності спілкуватися з аудиторією,
гравцями та іншими учасниками ігрової дії. Макро- та мікросередовище
спілкування у грі. Макросере-довище: ведучий - аудиторія, мікросередовище:
ведучий - учасники гри.
Етапи налагодження контакту між ведучим та макросередовищем
(аудиторією):
- 1 етап - доконтактна ситуація: ситуаційний, соціологічний,
психологічний аналіз аудиторії;
- 2 етап - прийняття рішення про організацію ігрового життя аудиторії:
визначення робочої пружини гри (жереб, змагання, розгадування, пошук
спільності тощо), формування сюжету та правил гри;
 - 3 етап - цілеспрямована організація спілкування: встановлення
вербального контакту, утворення великого кола спільності;
- 4 етап -утворення малого кола ігрової спільності (представлення
учасників ігрової дії аудиторії);
- 5 етап - безпосереднє проведення гри.
Методичні рекомендації по розробці конферансу театралізованої
гри
Передусім організатор ігрового спілкування повинен представляти
коло проблем, які йому необхідно вирішити в процесі підготовки і
проведення гри, незалежно від її класифікації (рухлива, малорухлива або
інтелектуальне). Чітко усвідомивши технічні умови гри, можна приступати
до написання літературної основи майбутньої гри, званої конферансом.
Конферанс в грі – це здатність ведучого уявити пропоновані обставини
таким чином, щоб учасникам заходу було цікаво виконувати доручені їм
завдання, які виникають не для механічного виконання, а скоріше для розваг
і задоволень. Якщо гравцям передати завдання технічним, сухою мовою,
вони можливо будуть грати, тому що очікується отримання призу або якого-
небудь іншого заохочення, але їх дії все-таки будуть носити схематичний
характер: «Раз треба, значить треба!». У грі, таке байдуже ставлення, не
допустимо. Учасник повинен захоплено брати участь в ігрових діях,
втягуючи в них більшу кількість бажаючих.
Отже, конферанс у театралізованому ігровому спілкуванні – це
проміжні виступу ведучого в образі, з поданням основних ігрових завдань,
виходячи з вигаданих, пропонованих обставин. Ведучий ,який представляє
текст ігри в художньо-видовищній формі, завжди буде цікавий для будь-якої
ігрової аудиторії, а особливо, якщо це молодші школярі або підлітки.
Театралізована гра вимагає від провідного з'єднання окремих ігрових завдань
в єдину, захоплюючу програму. Тепер ми знаємо, що таке конферанс.
Перейдемо до наступного етапу – написання текстової основи конферансу
З особистого досвіду практичної роботи, я раджу студентам спробувати
користуватися імпровізаційним текстом. Коли ми знаємо умови гри,
спробуємо нафантазувати, де дана гра може відбуватися. Чому учасник
повинен виконувати ті чи інші фізичні дії не по своїй волі, а за велінням
ведучого. Для цього краще придумати яскраві дієві обставини. Наприклад:
«уявіть, що ви на безлюдному острові...» або « ви – альпіністи, яким
доручено відповідальне завдання – врятувати...» і т. д. Нехай студенти
наговорюють більше тексту, фантазують. Не весь він увійде в конферанс, але
значна частина тексту все ж залишиться.
Повірте, ви помітите, що з'являються цікаві фрази і навіть цілі
пропозиції. Головне не намагайтеся переписувати діалоги, окремі репліки з
будь-яких джерел, особливо інтернету. Такий текст у проведенні гри не
допоможе, а лише відсуне вас від вирішення творчого завдання – підготовки і
здійснення ігрового спілкування. Добре, коли працює група студентів над
одним ігровим блоком. У цьому разі розподіляються обов'язки: хтось просто
вигадує, як би жартує над собою і друзями, інший допомагає першому
фантазувати і підказує йому все нові і нові обставини, а третій намагається
встигнути записати придумане на папері чи диктофоні. Використання
сучасної техніки тільки полегшить практичну задачу
Коли тексту зібралося дуже багато, ми знову звертаємося до технічних
умов гри. Якщо все нами придумано вірно, перевіряємо за хронометражем
(звичайно приблизно) скільки наш конферанс разом з грою займе фактичного
часу, адже гра не може тривати нескінченно.
Наступний етап – це чистка тексту, коли прибираються зайві слова і
навпаки, додаються найбільш вдалі. Тепер потрібно пам'ятати, що ведучий –
це не просто звичайна людина, виконуючий завчений текст, ні він наділений
правами персонажа, значить зобов'язаний діяти в будь-яких обставинах від
імені свого «героя». Це дуже складне завдання, але без її виконання, в
учасників гри, втрачається віра в дійсність що відбувається – «сьогодні»,
«зараз»!
Спробуємо наш текст роздати своїм товаришам і перевіримо його на
слух і тут-то виявиться, що його дуже багато і вона не продовжує дію, а
навпаки, уповільнює його. Таким чином, по крупицях пишеться і коригується
текстове наповнення ігрового конферансу.
У грі головне не створення театралізації, а використовуючи подібні
пристосування, досягти основної задачі – виконання учасником умов гри за
своєю полюванні. Ви б відходите на другий план і учасник сам починає
проявляти свої творчі можливості про існування яких він досі не знав. У
цьому сила конферансу – знайти такі слова, так самому їх відчути, щоб вони
стали частинкою образу. Тоді аудиторія буде повністю у вашій владі. Їх не
потрібно буде змушувати або вмовляти діяти, від їх прагнень брати активну
участь у грі, не буде відбою.

Рекомендована література:
Кукуруз а Н. В, Майстерніст ь ведучого: Навчальний посібник. -
Івано-Франківськ, 2010. - 176 с. ISBN - 978-966-668-244-7
Режим доступу: http://194.44.152.155/elib/local/3206.pdf
_____________________________________________________________
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

Методичні рекомендації з організації рухливих ігор, підготовка

гри.
Підготовка до проведення народної рухливої гри починається зїї
вибору. Вибір гри. Вибір гри насамперед залежить від завдань, поставлених
організаторами. Крімтого, потрібно чітко знати завдання, які
вирішуватимуться грою, рівень розвитку дітей, умови і місце проведення.
Зміст гри повинен відповідати віковим особливостям фізичного і психічного
розвитку учасників. Для дітей молодшого шкільного віку, руховий досвід
яких дуже малий, рекомендуються ігри сюжетного характеру з елементами
правилами і простою структурою («Мак», «Іди, іди,д ощику», «Ой вийтеся,
огірочки» та інші). Поступово від простих ігор потрібно переходити до більш
складних, підвищувати вимоги до швидкості та координації рухів.
В середньому шкільному віці застосовуються більш різноманітніігри.
Діти вже мають певний руховий досвід, тому доцільно використовувати ігри
«Ворона», «Цурка», «Гилка проста». Рекомендуються ігри із швидкими
рухами і стрибками. («Запорожець на Січі», «У довгі лози», «Пускайте нас»).
Для учнів старшого шкільного віку, в зв’язку із зростом фізичних
можливостей, рекомендуються ігри з короткочасним силовим напруженням
(«Перетяжка», «Хвостач», «Вежа»),точними і швидкими рухами («Гилка
складна», «Ходулі»).
Підготовка місця для гри. Народні ігри, як правило, не вимагають
спеціальних майданчиків, тому можуть проводитися як у приміщенні, так і
наповітрі. Під час проведення ігор у приміщенні потрібно передбачити, щоб
не було сторонніх, непотрібних, особливо-гострих, предметів. Народні ігри
на повітрі мають велике оздоровче значення. Майданчик для гри повинен
бути підготовлений: рівний, без сторонніх предметів, взимку його потрібно
очистити від снігу і , по можливості, посипати піском. Якщо гра проводиться
в лісі, необхідно знайти рівну галявину безпеньків та гілля. Доцільно
учасників привчати самостійно готувати місця для гри, робити розмітку,
наводити лінії. Якщо розмітка майданчика вимагає багато часу, то це
робиться до початку гри. Нескладну розмітку можна робити під час
пояснення гри. Межі майданчика повинні бути не ближче 3 м від огорожі,
сітки та інших предметів.
Підготовка інвентарю до ігор. Народні ігри, як правило, не вимагають
складного обладнання. Інвентарем часто служив підручний матеріал: палиці,
камінці,горіхи, квасоля і т.п. Із спеціального інвентарю можна назвати м’яч,
гилку, цукру, скраклі та деякі інші. Однак ігровий матеріал повинен
відповідати вимогам: бути безпечним при використанні, за розміром і вагою
відповідати віковим особливостям дитини. Інвентар, атрибути роздають
після пояснення змісту та правил гри, тобто перед початком проведення гри.
Іноді їх кладуть на обумовлені місця, і діти по ходу гри беруть їх.
Розмітка майданчика. Розмітка майданчика для гри проводиться
заздалегідь або підчас пояснення гри і розміщення гравців. При визначенні
меж майданчика необхідно памятати про техніку безпеки, тому вони повинні
бути віддалені від стіни чи інших предметів на відстані 3метрів. Не можна
розмічати майданчик канавками, кілками, планками, які виступають і тим
самим можуть спричинити травмування гравців.
Організація гравців передбачає їх розташування та місце ведучого під
час пояснення гри, вибір ведучих, капітанів, помічників, розподіл на
команди.
Розміщення гравців і ведучого потрібно передбачити так,щоб вони
добре чули і бачили один одного. Найкраще вишикувати гравців у вихідне
положення, із якого вони почнуть гру. Якщо до початку гри діти стають у
коло, керівник під час пояснення знаходиться між гравцями. Не можна
ставати в центр кола, тому що половина дітей опиниться за спиною Якщо
гравці розділені на дві команди і вишикувані одна проти іншої на великій
відстані, доцільно при поясненні зблизи тикоманди, а потім знову повернути
їх у вихідне положення. В цьомувипадку керівник, пояснюючи гру, стає біля
бокової межі і звертається то до однієї, то до другої команди. Під час
пояснення не можна розміщувати дітей обличчям до сонця або вікна. Під час
проведення народних постійно виникає проблема вишикувати гравців в
шеренгу, коло, колони, змінювати шикування, переходячи з одного в інші.
Тому ведучому необхідно навчитися робити все це швидко і правильно.
Вибір водячого. В організації гри велике значення має вибір водячого,
від якого вимагається активність, винахідливість, ініціативність. Основними
способами вибору є: за лічилками, які дають можливість швидко організувати
гравців, налаштувати їх на об’єктивний вибірводячого. Лічилки
відрізняються чіткістю, ритмічністю, співучістю:
Котилася торба
З великого горба,
А в тій торбі:
Хліб-паляниця,
Кому доведеться –
Той буде жмуриться.
Промовляючи кожне слово лічилки, діти показують по черзі на гравців.
На кому випаде останнє слово, той і стає водячим, або навпаки – виходить із
кола. Перш ніж проводити гру, необхідно відібрати найбільш придатну
лічилку як за змістом, так і затехнікою рахунку. Коли рухлива гра заснована
на діях певнихперсонажів - зайця, вовка, лисиці, що є характерним для ігор
учнів молодших класів, бажано для такої гри використовувати лічилку, у
змісті якої є назва головного персонажа гри.
Жеребкування. Найчастіше воно застосовується в тих випадках,коли
дітей потрібно розділити на дві команди. Наприклад, діти зазагальною
згодою обирають двох найбільш майстерних гравців. Решта – розділяється на
пари. Пари складаються із рівних гравців, які домовляються про назву
кожного. Після цього вони підходятьдо водячих і запитують: - Соломи чи
зерна? Або дерева чи заліза? Іт. п. Водячі по черзі вибирають, говорячи:
соломи, заліза…«Солома» і «залізо» стають біля водячих, які їх вибрали, і
так, поки не утворяться дві рівні команди.
За вибором гравців. Цей прийом має велике значення у педагогічному
відношенні тому, що дозволяє виявити колективне бажання дітей, які
зазвичай вибирають найбільш достойних. За призначенням керівника. Як
правило, до цього вдаються тоді,коли діти ще не знають один одного і не
можуть швидко вибрати найбільш потрібних гравців.
За результатами попередньої гри. Кожен з описаних способів вибору
водячого має свої переваги і недоліки, тому у процесі гри їх варто чергувати.
Розподіл на команди. Різними способами, що спираються на
ініціативу і самоорганізацію дітей, може проводитися розподіл гравців на
команди.
 1 спосіб. За допомогою розподілу за порядковими номерами,
взалежності від кількості команд: перший - другий - третій і т.д. Цей спосіб
розподілу на команди не застосовується серед маленьких дітей, бо вони ще
не засвоїлицю форму лічби.
2 спосіб. Згідно з вибором капітанів команд. Спочатку гравці
вибирають капітанів команд, а потім капітани створюють свої команди за
домовленістю з однолітками. Цей спосіб поділу на команди доцільно
застосовувати в середніх та старшихкласах, коли учні добре знають один
одного і завдяки досить високому рівню розвитку мовлення і спілкування
можуть швидко досягти домовленості.
3 спосіб. Створення постійних команд для проведення народних
рухливих ігор.
4 спосіб. Розподіл на команди шляхом попарної домовленості (ватажки
команд таємно від інших учасників гри обирають коженсобі слово-пароль,
наприклад, один обрав слово "горіх", інший -"яблуко". Діти, які хочуть брати
участь у грі, попарно підходять до них, і ті питають: "Яблуко чи горіх?"
Назвавши слово, дитина переходить на бік того з керівників команд, хто його
уособлює.
У деяких командних іграх доводиться встановлювати право першого
ходу. Яка команда починає гру, можна встановити:
-За результатами попередніх ігор;
-Право вибору команди, яка організованіше підготувала до гри
майданчик та необхідний інвентар;
-Лічилкою між ватажками;
-За результатами певного виду змагання (фізичного або розумового)
між представниками команд. Наприклад, розгадуванням загадок, влученням
м’ячем у ціль, бігом наввипередки до зазначеного місця тощо.
-Шляхом жеребкування. Для цього можуть бути використані дві різної
довжини, проте однакові завтовшки палички. Ставиться умова, що починає
гру та команда, чий ватажок витягне коротку паличку. Один з гравців
затискає обидві палички в кулак таким чином, щоб зовнішні кінці були
суміщені. Та команда, чий ватажок з двох витягне коротку, здобуває право
першого ходу;
-Відгадуванням в якій руці знаходиться предмет (камінчик, фантик,
каштан, дрібна іграшка тощо), парне чи непарне число схованих предметів,
відгадування сторони монети тощо;
-На підставі поваги (наприклад, хлопці, граючи з дівчатами,
пропонують їм на знак поваги до них почати гру першими, або переваги
сильнішої за підготовленістю команди до слабшої);
-Вимірюванням на палиці. В народних іграх дуже часто застосовується
для визначення черговості. Один гравець підкидає її і ловить однією рукою.
Другий гравець береться за палицю вище тієї руки, котра ловила. Так по
черзі переносять свої руки вище до кінця палиці. Чия рука опиниться на кінці
– той і починає гру.
 -Серед маленьких дітей (учні 1-2 класів) того, хто починає гру, можна
визначити, пускаючи паперовий літачок. Для цього між командами
проводиться смуга. Дитина, яка не бере участі в грі, або інша незацікавлена
особа, ставить ноги паралельно до смуги з двох її боків і запускає літачок. На
чий бік він залетить, та команда і починає гру;
Вибір капітанів. Проводиться після розподілу гравців на команди,
виключаючи випадки, коли розподіл на команди здійснюється за
призначенням капітанів. Капітани розподіляють ролі в команді,
встановлюють черговість при виконанні завдань, стежать за дисципліною,
дотриманням правил. Капітани вибираються за бажанням чи за загальною
згодою гравців команди.
Керівництво ходом гри. Для того, щоб розпочати гру потрібно
зробити декілька вступних речей. Для початку потрібно дітям розповісти про
саму гру. Бажано розпочати з історії, тобто, приблизний час її виникнення.
Потрібно разом із дітьми спробувати кілька разів зіграти, дати необхідні
вказівки стосовно самої гри. Якщо у грі присутні образи деяких тварин, то
потрібно розповісти деякі даніпро кожну з цих тварин, щоб діти змогли
краще зорієнтуватися, що їм робити. Разом з дітьми доцільно майструвати
все необхідне: різні атрибути, малюнки, робити обладнання. В ході гри
організатор зосереджує увагу дітей на її змісті, слідкуєза точністю рухів,
робить короткі методичні вказівки, підтримує підвищений емоційний настрій
і товариське співвідношення міжгравцями.
Пояснюючи нову гру, в якій є лічилка, керівнику не слід попередньо
розучувати з дітьми її текст, його бажано ввести в хід гри несподівано. Такий
прийом дасть дітям велике задоволення і звільнить від нудних трафаретів.
Діти, слухаючи ритмічні поєднання слів з рухами, при повторенні гри легко
запам’ятовують лічилку.
Пояснюючи нову гру, потрібно коротко розповісти про хід гри,
пояснюючи роль водячого, дати послухати діалоги і перейти до розподілу
ролей. Розповідь не повинна бути монотонною. Пояснювати гру
слідспокійним голосом, інколи підвищуючи або знижуючи його, щоб таким
чином звернути увагу учасників на той чи інший момент змісту.
Для кращого засвоєння гри пояснення рекомендується супроводжувати
показом.
Зміст гри доцільно пояснювати тількитоді, коли діти грають в неї
вперше. Якщо гра повторюється, достатньо нагадати, описати її основні
моменти, залучаючи доцього самих дітей.
Починати гру потрібно організовано і своєчасно. Затримка її значно
знижує передігровий стан, зменшує готовність дітей до гри.
Гра починається за встановленим сигналом (команда, свисток,сплеск в
долоні, тощо).
Пізніше організатор уважно слідкує за ходомгри і спрямовує діяльність
дітей в певному напрямку.
В процесі гри доцільно робити зупинки і вказувати гравцям на технічні
та тактичні помилки.
 Давати сигнал до закінчення гри найкраще тоді,коли діти отримали від
неї задоволення, але й не перевтомилися. Про закінчення гри можна
попередити словами: «Залишилось трихвилини», «Граємо до одного м’яча».
Несподіване закінчення гриможе викликати негативну реакцію гравців.
Підбиття підсумків гри. Після закінчення гри (особливо великої
рухливості) діти виконують ходьбу з поступовим уповільненням темпу, що
сприяє зниженню фізичного навантаження, або можна запропонувати більш
спокійну гру. Потім підбиваються підсумки. Для цього ведучий створює
спокійну обстановку.
В процесі визначення результатів гри потрібно враховувати не тільки
швидкість, але і якість виконання тієї чи іншої дії.
Оголошувати результати гри потрібно лаконічно.
Під час оголошення результатів необхідно назвати помилки, що були
допущені в техніці і тактиці гри, вказати на шляхи їх виправлення. Доцільно
згадати позитивні і негативні моменти гри, відзначити кращих гравців.

ПРАКТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ
Лічилки
Біжить зайчик слобідкою,
За ним дітки черідкою,
Втікай, зайчику, до гаю,
А то спіймаю.
***********************
Їхала карета,
Дзвоном дзвонить,
Вийшла пані,
Лічить коні:
Раз, два, три, вийди ти.
*****************************
Раз, два, три, чотири,
А нас грамоти учили
І читать, і писать,
І по двоє в ряд ставать.
*****************************
Раз, два, три, Геть іди!
*************************
Покололо, покотило,
По дорозі волочило,
Сонце, місяць і зірки,
На кілочку вийдешь ти.
***************************
Раз, два, три, чотири,
Козі дзвоника вчепили.
Коза бігає, кричить,
Просить дзвоник відчепить.
 **********************************
Раз, два, три, чотири, пять,
Стали в колі ми кружлять.
Покружляли, розійшлися,
Ні на кого не дивися.
***********************************
Вийшла киця Із-зі моря,
Стала биться, Колотиться, Круть, Верть, ВийдиГеть!
*********************************
У зеленому садку
Сидить котик в холодку.
Раз, два, три,
Котик будеш ти.
******************************
Двоє дівчат беруться за руки, чимдуж, обертаються,
приговорюючи:
Дрібу, дрібу, дрібушечки,
Наїлася петрушечки,
Гей, гей, до води,
Наїлася лободи.
На камені,На ломені
Вирвав травку,Положив на лавку,
Хто видіон,Той пішов вон.
**************************
Латка-битка,
Шовкова нитка,
На мені не була,
На тобі ізгнила.
****************************

Народні ігри
Діти молодшого шкільного віку
Сірий вовк, Бездомна лисиця, Двоє мало, третій зайвий, Птахи, Регіт,
Повінь, Оса, Попід руки, Маринка,Бондар, Горщечки, Ріпка, Дзвіночок,
Ворони, Ворота,Буряк, Петрушка, Тягни бука, Коромисло, Фарби, Жмурки,
Панас, Ой летіла зозуленька, Море, Вовк і кози, Хорт, У річку, гоп!,
Переправа через річку, Півник, Сміхота, Пускайте нас!, Вуж, Класики, У
відьми, Крук, Лисиця і Заєць, Рибалки й риби, Рак-неборак, Ковбаса, Убика,
Блоха, Латка, Передай іншому, Подоляночка, Дрібушечки, Голуб, Невід,
Вудочка, Горобці-стрибунці.
Гра «Бездомний заєць». Обирають двох водячих: Мисливця і Зайця‖.
Водячі розміщуються з протилежних боків майданчика. Решту гравців
розподіляють на підгрупи по 3-4 особи. Ці підгрупи утворюють кола у різних
місцях майданчика заячі хатки, в які із своєї підгрупи виділяють по одному
зайцю.За сигналом керівника заєць тікає від мисливця, який прагне його
спіймати. Заєць‖ може сховатися у будь-якій хатці, але її господар виходить
на майданчик. Мисливець продовжує переслідування нового зайця‖. Якщо
мисливець‖ зловить зайця, тоді вони міняються ролями. Періодично зайці у
хатках міняються з гравцями, що утворюють коло. У кінці гри відмічаються
найвправніші гравці. Правила. 1. Мисливець не має права ловити зайця у
хатці‖. 2. Не можна порушувати кордони хатки: перебігти або наштовхнутися
на неї. Двом зайцям не можна довгий час перебувтаи в одній хатці‖. 4. Гравці,
які утворюють хатку, не повинні заважати зайцям: вбігати і вибігати з хатки‖.
Гра «Тягни бука». У грі беруть участь два хлопці. Учасники сідають
на підлогу або наземлю, впираються підошвами один до одного, беруться за
міцнупалицю і тягнуть її. Кожен намагається відірвати суперника відземлі
(підлоги), аби не випустити палицю з рук.
Інвентар: палиця. Правила гри:
1. Тягти палицю починають за сигналом посередника.
2. Переможцем вважається той, хто зумів заставити суперника
відірватися від землі або випустити палицю з рук.
Гра «Півник». Грають три дівчинки семи-десяти років. Дві дівчинки
сідають натраві, простягнувши ноги одна проти одної і поклавши одну
ногуна носок іншої. Зверху ставлять руки так, щоб утворився барєр.Через
нього перестрибує чисто, то стрибає ще, а як не перестрибне, стрибає інша, з
тих, що сиділи.
Гра «Латка». Діти зібралися гратися. Хтось говорить: Давайте гратися
в «Латки»і одразу ж торкається долонею плеча чи спини сусіда.
Тікає,примовляючи: «Латка-битка, шовкова нитка, на мені не була, натобі
згнила!» побитий переслідує втікача, але не промине«полатати» і кожного
іншого, хто потрапить під руку. Ударивши,говорить: «Латка». «Полатаний»
намагається в свою чергупередати «латку» третьому. Якщо не вдається,
повертає її тому, хтойого побив.
Гра «Птахи». Діти жеребкуванням обирають ведучого і «яструба»,
решта – «птахи». Ведучий потай від «яструба» дає назву кожній
пташці:«зозуля», «ластівки», «ворона» і т.д. Прилітає «яструб». Між ним
іведучим відбувається діалог:
- Ти за ким прилетів?
- За пташкою.
- За якою?
- За зозулею (вороною, горобцем та іншими).
«Зозуля» вибігає з гурту, а «яструб» намагається піймати її. Якщож
«яструб» назвав пташку, якої немає серед учасників гри, ведучийпроганяє
його. Гра триває доти, доки «яструб» не переловить всіхпташок.
Гра «Вовк і кози». На майданчику накреслити дві паралельні лінії на
відстані 1-2 модна від одної. Це «рів», де живе «вовк» (для «вовка»
виготовитимаску). Інші – «кози», вони стоять на одному боці майданчика. За
10-12 кроків від «рову». На умовний сигнал ведучого «кози» перебігають з
одного боку майданчика на інший, перестрибують через «рів». «Вовк»
намагається їх спіймати, доторкнувшись до них рукою. Спіймані «кози»
відходять вбік. Коли всі «кози» перестрибують через «рів»,вони
повертаються на попереднє місце і знову перестрибуютьчерез «рів». Після
того як спіймано 3-5 «кіз», гра закінчується. Вказівки до гри. «Вовк» не має
права виходити за межі «рову». «Коза», яка не перестрибнула, а пробігла
через «рів». Вважаєтьсяспійманою. Якщо дітей багато, призначають два
«вовки».
Гра «У річку, гоп!» Дві шеренги стають одна проти одної на віддалі 3-
5 метрів. Ведучий подає команду:
- У річку гоп! – всі стрибають вперед.
- На берег гоп! – всі стрибають назад.
Часто ведучий повторює однакову команду декілька разів. Утакому
випадку всі залишаються на місці. Наприклад:
- У річку гоп! – всі стрибають вперед.
- У річку гоп! – всі стоять на місці.
Хто стрибнув, той вибуває з гри. Гра продовжується до останнього
гравця. Гра «Вудочка». Гравці шикуються у коло на відстані 1 м один від
одного. У центрікола стоїть ведучий з вудкою‖ - шнуром довжиною 3-4 м, до
кінцяякого привязана торбинка з піском масою 150-200 г.Ведучий починає
крутити шнур з торбинкою так, щоб вона переміщувалась по довжині
утвореного гравцями кола. Гравці принаближенні до них торбинки
підстрибують так, щоб вона встигла просковзнути місце їх майбутнього
приземлення. Той хто не змігуникнути мішечка або шнура замінює ведучого.
Виграє той, хтожодного разу не зачепив вудку. Правила. 1. Спійманим
вважається той, хто доторкнувся мішечка або шнура або вудки‖. 2. Коли
мішечок обертається, забороняється відходити із свого місця. 3. Спійманий‖
гравець може залишатися у колі або виходити з нього залежно від
попередньої домовленості.
Гра «Дзвіночок». Із тих, хто бажає гратися, обирається "дзвіночок".
Решта гравців,узявшись за руки, стають довкола нього. "Дзвіночок" грудьми
з розгону або, налягаючи на руки будь-яких двох сусідніх гравців, вагою
власного тіла намагається розірвати "ланцюг", що оточує його. Розірвавши,
він тікає, а інші учасники гри ловлять його. Той, хто спіймає, стає
"дзвіночком". Якщо ж гравців набереться лише троє, то двоє з них стають
один проти одного і міцно беруться заруки. Третій намагається розчепити їх,
налягаючи на руки грудьми. Якщо "замки" не витримують і розриваються, то
один із гравцівтікає, а "дзвіночок" ловить його. Потім вони беруться за
руки,утворюючи нове зчеплення, а гравець, який залишився на місце,
намагається розірвати його.
Гра «Панас». Грають хлопці й дівчата. Когось обирають Панасом,
завязують очі хустинкою, виводять на середину й обертають, питаючи:
— Панасе, Панасе, на чому стоїш?
— На камені!
— Що продаєш?
— Квас!
— Лови курей, та не нас.
 Відпускають Панаса, а самі розбігаються. Він починає ловити дітей, і
той, кого зловить, стає Панасом.
Гра «Ріпка». Діти поділені на два рівні гуртки. Один гурток ріпка,
сідає наземлю в ряді так, що ноги в колінах згинаються, а стопи обперті
наземлю і з’єднані. Другий гурток – посли‖ - стає в ряд навпроти першого
гуртка на відстані кількох кроків і починає гру. Він наближається до ріпки і
хором говорить:
Стук, стук у ворота.
Діти (ріпка‖) запитують: За чим ви прийшли?
Посли: Хазяйка хвора, ріпки захотіла.
Хазяїн поїхали орать, відповідають діти (ріпка‖). Посли відходять.
Опісля знову приходять по ріпку ідістають відповідь:
Поїхали сіять!
На третій раз послам дозволяється рвати ріпку:
Рви, рви, та гляди, коріння не пірви.Тоді посли підходять до дітей
першого гуртка, подають їм руки опираються стопами на стопи своїх пар і
стараються їх підняти ізземлі. Діти (ріпка) впираються і не даються підвести.
Через деякий час послам вдається вирвати кількох ріпок. Пізніше
гурткиміняються ролями так, що ріпки‖ стають послами, а посли займають
місце ріпок‖. Переможе гурток, який висмикав більше ріпок.
Відмінність цієї гри буває така: посли стають спиною до ріпки і
подають руки своїй парі назад, після чого намагаються підвестисвого
противника із землі.
Гра «Регіт». Всі стають у ряд по двоє, а спереду один - "регіт". Регіт
каже: Горю, горю, палаю,
Кого люблю, спіймаю!
Раз, два,три!
Остання пара - лети!
Остання пара біжить, регіт ловить. Кого вловив, з тим стає в пару, атой,
хто лишився, буде реготом. Якщо регіт нікого не вловить, ця пара, що тікала,
стає попереду, а регіт лишається реготом, аж покикогось не вловить.
Гра «Подоляночка». Діти водять хоровод, а один, що стоїть у колі,
робить рухи, що відповідають змісту пісні:
Десь там, десь там подолянка була,
Десь там молоденька була,
Отут вона впала,
До землі припала.
Устань, устань, подоляночко,
Промий очки, як скляночки,
Та візьмися в бочки,Та поскачи скочки.
Скачи, скачи понад бродом,
Як рибонька попід льодом.
Візьми собі панну, которую крайню,
Візьми собі паничка, которого крайничка.
 Той, що посередині, вибирає когось з кола замість себе, і гра
продовжується.

Для дітей середніх класів та старшокласників.

Мисливці й качки, Мур, Запорожець на Січі, Перетяжка, Верни голова,
Жук, Дзвіниця, У довгілози, Лоза, Шагавай, Хвіст, Яструб, Квочка,
Цурка,Гилка проста, Пускайте нас‖.
«Мисливці та качки». На майданчику креслиться велике коло
діаметром 8-10 м абопрямокутник 10 х 10 м. Гравці розподіляються на дві
команди мисливців‖ та качок. Качки розташовуються у середині кола, а
мисливці за його межею (з двох протилежних боків прямокутника). Один з
мисливців‖ тримає у руках волейбольного або гандбольного мяча. За
сигналом керівника мисливці починають перекидати мяч урізних напрямках
прагнучи влучити у качок. Підстрелена качка вибуває з гри і виходить з кола.
Гра продовжується до повного відстрілу качок або певний проміжок часу,
після чого команди міняються ролями. Виграє команда, яка найшвидше
відстріляла найбільше качок. Правила. 1. Мисливці не повинні заходити за
межу кола. 1. Підстреленою вважається качка, у яку влучили мячем або ж
він тільки доторкнувся до неї рикошетом. 2. Якщо у качку влучає мяч, що
відскакує від землі, вона продовжує гру. 3. Качка, яка полишає межі кола
вважається підстреленою.
Запорожець на Січі. На майданчику позначають «Січ» (прямокутник
9Х6 м).посередині пересувається «запорожець», який намагається спіймати
когось із «куренів» (тих, хто перебігає з одного табору вінший). Спіймані
стають «запорожцями» і допомагають у ловахабо виходять з гри.Для
«запорожця» використовують шапку, шаровари.
Яструб. Усі, крім яструба, утворюють колону, взявши один одного
запояс або плечі. Направляючий запитує яструба, який перед ним: Тобі кого
треба? Останнього! То лови його!Яструб кидається до останнього, який
намагається втекти протилежним боком колони і стати перед направляючим.
Відбігати від ряду далі пяти кроків не дозволяється. Спійманий стає
яструбом, а колишній яструб — направляючим.
У довгі лози. Усі гравці стають один за одним, обличчям у потилицю,
на відстанісажня, голову і спину нахиляють. Гравець, котрий стоїть позаду,
розбігається, перестрибує через кожного і стає попереду всіх таксамо, як і всі
гравці. За ним те саме робить другий, третій і т.д. Оскільки при цій грі усі
безперервно посуваються вперед, то, щобне зайти далеко, гравці
розвертаються в інший бік і продовжують грати.
Жучок. Грають переважно хлопці. Гравець стає спиною до інших і
ставить одну руку до вуха. Другу – за спину. Решта гравців шикуються за
ним. Хтось б’є його по руці. Коли той повертається, всі піднімають вгору
великий палець і гудуть, як жуки. Якщо гравець угадає, хтойого «вкусив»,
той стає на його місце, якщо ні, - гра починаєтьсяспочатку.
Цурки. На кілочок, забитий у землю, ставлять паличку, один кінець
якої наземлі, другий на кілочку. Це – цурка. Другою палицею вдаряють
потому кінці, який на кілочку. Цурка летить. Той, у кого вона злетить подалі,
- переможець.
Квочка. У цю гру учні молодшого шкільного віку люблять грати
найбільше напровесні, коли вперше випускають квочку з курчатами на
двір.Забивають у землю кілочок, прив’язують мотузок до кілочка; завибором
хтось із учнів стає за «квочку» і, взявшись за кінець мотузки, приспівує:
Ходить квочка
Коло кілочка,
Водить діток,
Дрібних квіток.
Діти-квіти: «Квок».
Після слів» «діти-квіти: «Квок»» - усі розбігаються хто куди, а квочка
квокче і ловить їх та збирає до купи.
10-11 класи. Перетяжка, Хвіст, Вежа, Гилка складна, Ходулі, Гори.
Перетяжка. Гравці діляться на дві рівні команди: одні залишаються в сінях,
аінші виходять на вулицю. Межа між ними — поріг. Передні беруться за
довгу і рівну палицю, яку потрібно із всіх сил тягти до себе. Партнери,
зрозуміло, допомагають їм. Ті, що перетягли і виграли, отримують назву
ангели, а ті, що програли грішники.
Вежа. Дві команди хлопців по 8 чоловік в кожній, утворюють коло,
тримаючи один одного за плечі. Чотири менших сидають їм наплечі й
тримаються так само. Таким способом обходять навколобудь-якого об’єкта.
Ходулі. Перші кроки починають на низьких ходулях, дійшовши допозначки,
змінюють на вищі ходулі й повертаються назад. Команда чи учасник, які
перші подолають дистанцію, вважається переможцем.
Гилка складна. Гилкою називається палиця, якою б’ють м’яч догори,
тому самагра має таку назву. Гравці виділяють із свого числа того,
хтопочинає гру, хто б’є м’яч, ще й того, хто піддає йому або«підгулює».
Коли є кому підкинути м’яч, то той, хто б’є по ньому,бере гилку обома
руками, від цього удар значно сильніший і м’ячлетить вище й швидше.
Гравці розташовуються на різних відстаняхі кінцях поля, щоб на кожен удар
– короткий чи довгий, високий чинизький – був готовий ловець. Хто спіймає
м’яч на льоту, - ідебити, хто затримає на стрибку, - кидає його підгильному.
Якщо той спіймає, то стає замість гравця, котрий бив, той, хто кинув, замість
підгильного, а той, хто бив раніше, іде в поле. Гра продовжується.
Хвіст. Гравці беруться за хустки й обходять будову (обручі, позначки
тощо). Перший має лозину (скакалку), якою намагається вдарити заднього, а
той у свою чергу намагається уникнути ударів. Обидва повинні триматися за
хустку. Кого вдарили, той стає другим заведучим.
Ігри з елементами загально-розвиваючих вправ. "Батько і діти",
"Мак", "Дрова", "Адам і Єва", "РозбитеЯєчко", "Шевчик", "Ой вийтеся,
огірочки", "Боротьба кажана звітром", "Кіт потягується", "Гуси на воді",
"Пташка", "Мокрий кіт","Пузир", "Боцюн і криниця". Ігри з ходьбою. "Петре,
де ти?", "Панас", "Жмурки", "Підхі двартових", "Звідки ти?", "Гарбуз",
"Огірочки", "Міст", "Нічниймарш", "Дуб чи береза". Ігри з бігом. "Іду на
Ви!", "Гуси", "Пень", "День та ніч","Хатина", "Регіт", "Дуб", "Запорожець на
Січі", "Проводи русалки","Скажений бугай", "Рибалки і риби", "Кіт і миша",
"Квачі парами","Доганяй, втікаючи", "Ворон", "Воробей", "Дикі кози",
"Яструб","У колдуна", "Хрещик", "Лисиця і заєць", "Сірий кіт",
"Кавуни","Мур", "Ковбаса". Ігри із стрибками. "Вовк і кози", "У довгі лози",
"Шагавай","Переправа через річку", "Струмок", "Гречка", "Тинок", "У
річкугоп", "Спутані коні", "Півник ".
Ігри з елементами прикладних вправ (лазіння, перелізання,
переповзання). "Дістати сало", "Стовп", "Повінь", "Скалолаз","Кубло",
"Незграбний ведмідь", "Западня", "Павук", "Куниця ібілки", "Підвісний міст",
"Тунель", "Юркий вуж". Ігри з рівновагою. "Гойдалки", "Журавель",
"Ластівка","Навпереваги", "Жук", "Рак-неборак", "Пересування на
бочці","Дресировка». Ігри з метанням. "Бабу перевозити", "Хто далі
кине","Влучний стрілець", "Захисник кріпості", "Пошивай", "Квач змячем",
"Штандер", "Квочка", "Круговий", "На полюванні","Мисливець і качки",
"Перепелиця", "Мушка", "Шкандибки", "Бабок", "У скраклі" Ігри з
елементами боротьби. "Буряк", "Тягти бука", "Відьма","Ріпка", "Коромисло",
"Бій півнів", "Кіт в мішку", "Дружина ітатари", "Перетягування по линві",
"Княжий острів".
Ігри з елементами танцю. "Сива шапка", "Женчичок", "Гоп-скок",
"Метелиця", "Трійки". Ігри на лижах. "Наздожени втікаючи", "Буксировка",
"Квач налижах", "Лижник без палиць", "Трійки", "Стогони", "Хто
далі","Шеренгою з гірки", "Мисливець на полюванні".
Ігри на воді. "Морський бій", "Швидкий краб", "Коловорот",
"Крокодил", "Колода", "Щупаки"
Рухливі ігри.
Адам і Єва. Діти створюють коло, яке рухається то вправо, то вліво,
промовляють слова. Посередині двоє Адам і Єва (хлопець ідівчина): Адам і
Єва. По раю ходили (двічі).
Ні не їли, ні не пили,
Тільки так робили!
Коло зупиняється, й учасники, що стоять у центрі кола,демонструють
різні рухи, а всі інші – імітують. Закінчивши їх, діти продовжують
промовляти, а коло рухається в протилежний бік.
А як все зробили,
То інших гонили (двічі),
Хто не втік,То його зловили.
Коло розбігається, а двоє, які були всередині, стараються піймати собі
заміну. Спіймані стають Адамом і Євою.
Гопак. Учасників розподіляють на дві команди. Кожна команда
утворює коло, гравці кладуть руки на плечі своїх товаришів по команді. За
сигналом команди присідають і голосно рахують додесяти. Команда, яка
швидше присяде 10 разів, - переможець гри. У гру грають декілька разів.
Мак. Діти утворюють коло, один-два кроки один від одного. Всередині
— дівчина, що починає рухи. Всі співають:
 Ой на горі льон,
А в долині мак,
Мої любі сусідоньки,
Просимо вас, голубоньки,
Зробіть ось так.
При словах: Ой на горі льон - роблять декілька кроків вправо, А
вдолині мак‖ - кілька кроків вліво й затримуються на місці, тапильно
дивляться на дитину посеред кола. При слові: Просимо виконують легкий
поклін, при - Зробіть ось так‖ - виконують рух, що його започатковує дитина
посеред кола. Співаночку співають досхочу, тільки за кожним разом, при
словах: Зробіть ось так виконується інший рух (беруться за руки, присідають,
підіймають руки вгору, беруться в боки, пританцьовують і т.п.).
Ігри з елементами ходьби і бігу.
Зайчик. Учасники беруться за руки, утворюючи коло. У центрі
присідає «зайчик». Діти йдуть колом і співають:
Чому, зайчику, сидишЗажурився і мовчиш?
Зайчик, скік, зайчик, скік,
Зайчик скік, скік, скік.
На слова двох останніх рядків «зайчик» підскакує і стрибає наодній
нозі. Після завершення пісеньки «зайчик» обирає собі заміну, а сам стає в
коло. Гра повторюється. Якщо гравців багато, то, щоб кожен з них встиг
побувати в центрі кола,«зайчиків» може бути одночасно кілька.
Трійки. Усіх гравців ділять на четвірки. Перші, другі та треті номери –
«коні», четверті – «кучери». Кожний «кучер» відводить своїх «коней» у
«конюшню» та«запрягає» їх (з’єднує «вітками» - скакалками). «Конюшні»
розміщені по майданчику прямокутниками (за кількістю «трійок»).За
командою «Трійки, пішли!» «трійки» йдуть одна за одною по майданчику. За
командою «Бігом!» «трійки» біжать. За командою: «Стій» - зупиняються. За
командою: «Трійки, рознесли!» усі розбігаються. «Кучери» ловлять своїх
«коней» та приводять їх у «конюшню». Останній спійманий у кожній
«трійці» стає «кучером». Гра закінчується,коли всі спіймані стоять у
«конюшнях». Гра продовжується зновими «кучерами». Перемагають
«кучери», які найшвидшезібрали своїх «коней» у «конюшню».
Кіт і мишка. Учасники утворюють коло. Один із гравців – «кіт»,
другий – «мишка». «Мишка» втікає від «кота». Учні, які стоять у колі, вільно
пропускають «мишку» під руками і заважають «коту» пробігти під руками.
Коли «кіт» спіймав «мишку» або може її спіймати, то призначають другу
пару. Для того, щоб «кіт» швидше спіймав «мишку», у колі роблять кілька
воріт, через які «кіт» може вільно вбігати і вибігати із кола.
Кіт і миші. Гравці стають в колону по одному, руки кладуть один
одному спереду на поясі. Спереду – «кіт». «Кіт» водить «мишей» по колу
змійкою. Відбувається такий діалог:
- Є миші в стозі?
- Є!
- А не бояться кота?
 - Ой, кіт як поворушить, то всіх мишей подушить!
З цими словами всі «миші» розбігаються, а «кіт» ловить. Кого спіймає,
той стає «котом».
Котики. Гра розпочинається, коли один гравець затискує в руці
невеликий предмет (кубик, м’ячик) і піднімає стиснуті кулаки вгору,
примовляючи:
Ці-ці, ці-ці,
В якій руці?
Поїхав до млина,
Мельника нема.
Ці-ці, ці-ці,
В якій руці?
Одні гравці вказують: У цій! Другі: У цій!. Він розтуляє один кулак: Є!
А тоді другий кулак: Нема! Хто вгадав, той виходить. А решта вгадує вдруге.
Коли вже залишиться хтось один, що вгадує, то хай не помиляється. Як не
вгадає, буде «котиком». А коли вгадає, то «котиком» стає той, хто загадував.
Йому зав’язують очі, виходять на середину майданчика. Усі інші стоять
довкола, і кожний, не називаючи себе. Каже, якою він буде квіткою:
трояндою, мальвою, кульбабою, жоржиною, геранню, проліском, ведмежим
вухом, майором, царською борідкою, червоною рутою… «Котикові»
необхідно здогадатися і запам’ятати, хто саме і якою квіткою назвався, щоб
потім не помилитися. Він починає лічити, вказуючи по черзі на себе й на тих,
що в колі перед ним:
Біг котик,
Через плотик,
В річку впав,
І чуть не пропав.
«Котикові» дозволяється лічити так, щоб останнє слово випадалона
когось із тих, хто в колі. На кого випаде, той виходить вперед іговорить,
якого кольору квітка, що її назву він узяв собі. «Котик» називає квітку. Якщо
скаже правильно, то коло на одного поменшає. А як помилиться, то «квітка»
стане на своє місце у коло. «Котик» далі лічитиме, поки всіх відгадає.
Хлібчик. Спереду стає хтось один. А за ним – усі парами. Перша каже:
- Печу, печу хлібчик!
- А випечеш? – озивається остання пара.
- Випечу.
- А втечеш?
- Побачу.
І зразу ж біжить, а задня пара його ловить. Хто спіймає, з тим станев
парі спереду. А хто залишиться без пари, «пектиме хлібчики».
Горю дуб. Гравці шикуються парами і стають один за одним. Один –
«Горюдуб» - стоїть спереду на відстані і співає:
Горю, горю, палаю,
Кого схочу, спіймаю,
Раз, два, три, перша пара, біжи!
 Гравці першої пари розбігаються на два боки і намагаються з'єднатися
спереду руками. «Горюдуб» намагається одного з нихспіймати. Спійманий
стає на його місце, а «Горюдуб» - у пару вкінці колони.
Горіхи. Один хлопчик, який вважає себе «вовком», ховається, а решта
дітей десь поблизу рвуть траву і примовляють:
Вирву, вирву горішечка,
Не боюсь вовка ні трішечки.
Вовк за горою, я – за другою.
Вовк в жупані, я ж – у кафтані!
Тут зі свого схову вискакує «вовк» і женеться за дітьми. З того, кого він
наздожене, знімає якусь деталь одягу.Коли «вовк» усіх переловить і в нього
назбирається чимало речей,д іти починають вимінювати їх.
Ігри із стрибками.
Гречка. Дві команди стають у колони. Кожен згинає ліву ногу в коліні
ітримає її лівою рукою. Праву ногу кладе на плече попередньому гравцеві.
Зоставшись на одній нозі, починають одночасно стрибатиу певному
напрямку, приспівуючи:
Ой чук, гречки,
Чорні овечки.
А я гречки намелю,
Гречаників напечу.
Виграє команда, яка довше стрибатиме на одній нозі і нероз’єднається.
Ігри з рівновагою.
Ластівка. Усі учасники стають у два ряди обличчям один до одного.
Хтось один лишається між рядами, підходить до когось із ряду, кладе руку
наплече з-за спини:
- Ластівко, ластівко, утечеш?
- Сама поїси?
- Утечу.
- Поїм.
- Хліба напечеш?
- Мені не даси?- Напечу
- Не дам…
Ластівка тікає, бігає навколо тих, хто в рядах. Той, хто стоїть між
рядами, ловить. У цю гру можуть грати і двоє дітей. Один кладе руку на
долоні іншого. Той ляскає по долонях і каже:
«Печу, печу ластівку!»
- «А утечеш?»
- «Утечу!» і тікає, а другий доганяє.
Ігри з метанням.
Штандер. Одного із гравців вибирають за «штандера». Він бере
«галку» (м’яч), підкидує як найвище вгору і кричить: «Штандер, штандер-
Оксана!» Дівчина Оксана повинна підбігти і зловити «галку» (м’яч) після
одного відскоку. Якщо не зловила – вибуває з гри. Виграє той, хто буде
останнім «штандер».
 Крем’яхи. Це суто дівоча гра. Кожна її учасниця повинна мати по
десять камінчиків або круглих черепочків. Один із них має різко виділятися
з-поміж інших кольором. Гравець підкидає кремінчики догори і в тому місці,
де вони мають впасти, наставляє над землею руки. Ті крем’яхи, що впали на
кисті, підкидають знову і намагаються зловити їх на льоту. Якщо кількість
камінчиків виявиться непарною, гравець відкладає один ізних, а решту
підкидає знову. Може статися, що він при цьому незловить жодного. Тоді він
передає решту крем’яхів і право грати іншому. Вважається, що той, хто
грається, стратив і в тому випадку, коли зловить парну кількість камінців або
разом з іншими зловить і міченого. Коли всі камінці розійдуться по руках,
підраховують, кому скільки дісталося. Ту, у якої виявиться їх найбільше,
називають першою.
Ігри на швидкість реакції та спритність
Шуліка. Один з гравців призначається нападаючим - шулікою, а інший
-захисником. Решта вісім-десять гравців стають у колону поодному і кожний
бере за пояс попереднього гравця. Попереду колони розташовується
захисник. За сигналом шуліка намагається доторкнутись рукою останнього
гравця у колоні. Захисник взявшись руки у боки перешкоджає його діям.
Коли шуліці вдалося доторкнутися до останнього гравця, призначаються нові
шуліка і захисник. Гра повторюється. У кінці гри відмічаються найспритніші
шуліки ізахисники. Правила. Гравці колони не повинні руйнувати її
шикування (розєднувати), якщо у цей момент шуліка торкнеться до
останнього гравця, він також вважається спійманим.
Лекця підготовлена на основі: Методичні рекомендації по організації
та проведенню народних рухливих ігор Уклали: студенти групи Ф-31
відділення фізичного виховання Керівник: Прокопенко Ю.С., викладач теорії
та методики фізичного виховання 2010, Кременчуцьке педагогічне училище
ім. А.С.МакаренкаМетодичні
ЛІТЕРАТУРА
1. Цьось А.В. Українські народні ігри та забави. – Луцьк: Надстир’я,
1994. – с.7-11.
2. Горохова скриня. Українські народні ігри/ Упорядник В. Пети. – К.:
Веселка, 1993, 96 с.
3. В.Верховинець. Весняночка. – К.: Музична Україна, 1989, 341 с.

Лекція. Методика підготовки і проведення ігор, конкурсу,

вікторини, змагання.

Знати: визначення, значення, методику підготовки і проведення ігор,

конкурсу, вікторини, змагання
Вміти: з метою оптимального здійснення роботи з аудиторією вміти
розробляти плани-сценарії, чітко визначати мету, зміст, структуру; доцільно
розподіляти серед учасників соціальні ролі, добирати раціональні способи
керівництва їх проведення, враховуючи вікові особливості учасників, їх
інтереси, нахили, здібності.
 План
1. Загальна методика
2. Методика проведення ігор.
3. Методика підготовки і проведення конкурсу.
4. Методика підготовки і проведення вікторини.
5. Методика підготовки і проведення змагань.

Ніщо так не приваблює людей як гра. Людям подобається грати, вони

пізнають оточуюче середовище через гру.
Завдяки грі виробляються важливі фізичні, моральні, вольові,
організаторські навички.
Гра – провідний засіб пробудження активності людини під час
дозвілля. Складові системи організації ігрової діяльності: Організатор →
ведучий → аудиторія → мета та завдання → форма → зміст → емоційно –
вираж. Засоби → результати педагогічного впливу.
Організфційні знання – сума знань у галузі ігрової діяльності.
Організаційні вміння – це здібності людей швидко та ефективно
застосовувати знання на практиці. Компетентність, активність, ініціативність,
комунікабельність, кмітливість, наполегливість, самовладання,
спостережливість – основні якості організатора ігрової дії, тощо.

Загальна методика проведення ігор. Емоційно-виражальні засоби

ігрової діяльності.
Для того щоб ігрова діяльність була максимально ефективна
організатору необхідно:
Мати величезний арсенал ігрового матеріалу і знати етапи
проведення гри:
1 Етап. Вибір гри: Враховувати особливості аудиторії: вік, рід
заняття, соціальне становище тощо;
2 Етап. Місце проведення гри (враховуючи пори року, погодні умови,
площадку);
3 Етап. Підготовка та проведення гри: Вивчення гри; Підготовка
ігрового майданчику, питання техніки безпеки; Підготовка реквізиту;
підготовка конферансу.
4 Етап. Підбір Емоційно – виражальних засобів - це сукупність
прийомів, способів діяльності режисера, за допомогою яких він досягає мети
– творить художньо-естетичну цінність (засоби, що виражають життєву,
реальну поведінку людей (усна мова, дія, рух). Виражальні засоби – слово,
музика, пісня, танок, світло, техн.. засоби тощо.
➢ Засоби художні, тобто твори чи фрагменти творів, міміка, жест,
мізансцени, музика, пісня, образотворчі засоби, хореографія, спорт, прийоми
оригінального жанру;
➢ Технічні засоби (підсилювальна апаратура, мікрофони,
піротехніка, спецефекти, звукозаписи, світлові ефекти тощо)
 ➢ Наочні засоби (декорації, гасла, костюми, фотографії, плакати,
відеоматеріали тощо)
➢ Живе слово – репризи, вірші, іронія, гіпербола, пародія, гумор.
5 Етап. Керування процесом гри: Організувати гравців;
Розташування гравців на ігр. майданчику; Пояснення гри; Спостереження за
діями учасників; Підбиття підсумків гри.
6.Етап. Аналіз гри.

Вимоги до проведення гри:

1. Перед тим, як проводити гру, необхідно не тільки добре знати її

зміст, а й інші важливі моменти: вік, рівень сформованості колективу; місце
проведення.

2. Заздалегідь підготувати майданчик, продумати розміщення всіх

гравців і весь хід гри.
3. Пояснювати правила гри треба коротко і ясно.
Для молодшого шкільного віку не зайвим буде наблизити
пояснення до дійсності. В разі необхідності можна зробити пробне
проведення.
4. Для більшої яскравості є необхідність використовувати прості
побудови або пояснити правила по ходу гри. При проведенні командної гри,
правила краще пояснювати, коли команди стоять близько одна до одної.
5. Необхідно поставити чітке завдання гри (наприклад, зробити
найбільшу кількість влучних кидків).
6. Особливе значення має правильне розміщення гравців, чіткий
поділ на команди.
7. Поділ на команди. Команди складаються приблизно рівні по силі,
враховуючи побажання гравців, вже складені колективи.
8. Розмітку, якщо є необхідність, зробити заздалегідь, до гри або
зробити швидко при поясненні правил гри так, щоб група не залишалася без
уваги організаторів. Якщо розмітка не складна, пропонують зробити її
учасникам.
При проведенні складних ігор слід користуватися участю помічників.

Структура гри:
1. Назва гри.
2. Мета гри.
3. Правила гри.
4. Роль гравців, їх місце розташування.
5. Хід гри.
6. Підведення підсумків.
Для кращого засвоєння гри добре, якщо розповідь
супроводжується показом елементів гри, необхідно вказати на ті помилки і
порушення правил, які були в грі, відзначити кращих гравців. Це сприяє
розвитку їх ініціативи, закріпленню свідомої дисципліни, товариських
стосунків; посилює інтерес до діяльності; сприяє всебічному розвитку.

Поради культпрацівникам
1. Не беріться за гру, яку не засвоїли.
2. Вимагайте чіткого виконання правил гри.
3. Не давайте більш сильним учасникам «закривати» інших,
виставляти своє «я».
4. В команді діє закон «Один – за всіх і всі – за одного». Програш
одного учасника ще не означає програш всієї команди.
5. Боротьба ведеться до кінця при будь-яких обставинах. Кожна
команда (особливо, яка програла) оцінює гру супротивника, висловлює слова
вдячності за працю судді.
6. В кожній грі слід не виводити учасників з гри, а карати
(штрафними очками).

Методика проведення вікторин, конкурсу

Спільне у проведенні конкурсу і вікторини
Конкурсні програми та вікторини допомагають надати заходам
захоплюючого характеру, викликати у інтерес, активність, бажання
удосконалювати практичні уміння, самостійно здобувати знання з книг,
довідників, журналів і газет.
Проводимо їх як окремі заходи або частини іншого заходу для
надання їм ігрового характеру. Вікторини «Що? Де? Коли?», «Поле чудес»,
«Щасливий випадок» - це все окремі заходи; «В гостях у казки» - окрема
частина свята.
Назви:
1. Вікторина про Україну
2. Літературна вікторина.
3. Казкова вікторина.
4. Знавець природи
5. Професії от А до Я.
6. Дитяча вікторина
7. Мистецькі вікторини
8. Музичні вікторини тощо.
Підготовка:
➢ читання рекомендованої літератури;
➢ підбір завдань;
➢ підбір наочних посібників, виготовлення поробок, малюнків,
плакатів;
➢ тематичне оформлення приміщення.
Конкурси – мобільна форма організації роботи.
Вимоги:
1. Провести вчасно і ефективно підготовку.
2. Попередити учасників за 2-3 тижні.
 3. Визначити тему.
4. Роздати завдання.
5. Визначити відповідальних.
6. Визначити рівень знань, умінь і навичок учасників.
7. Дібрати питання (завдання); оформити приміщення
8. Нагороди переможцям.
9. Матеріальне забезпечення.
10. Дібрати доцільне, яскраве унаочнення, музичне оформлення.
11. Журі.
12. Система оцінки і підведення підсумків.
Види конкурсів і вікторин:
➢ Питання і завдання виконуються на конкурсі, під час вікторини.
Учасники заздалегідь знають лише тему.
➢ Питання і конкурси оголошуються заздалегідь, проводяться
консультації добирається література, креслення, схеми, конкурсні завдання
(відповіді на питання вікторини) виконуються до визначеного строку і
перевіряються журі: на кращій малюнок, твір, майстра, виконавця.
➢ Конкурси з великою кількістю учасників відкриваються
урочистостями, оголошуються умови, порядок проведення. Положення про
проведення розробляється заздалегідь. Умови яскраво оформлюються і
вивішуються, оголошуються.
Проведення:
1. Організація учасників..
2. Оголошення теми і мети.
3. Умови конкурсу /вікторини. При проведенні конкурсу
обов’язково розробляється положення.
4. Представлення журі.
5. Проведення.
6. Підсумки. Нагородження переможців.
Підготовка:
- розробка положення;
- вибір журі;
- повідомлення умов учасникам.
Особливості підготовки і проведення вікторини
Вікторина – це пізнавальна справа – огляд, в якій приймають участь
декілька команд, які колективно готують питання і відповіді по даній темі,
або по кільком темам.
Способи проведення:
1. «Ланцюжок» (по колу). Береться участь 5 і більше команд. Перша
задає другій (по колу) питання або кілька питань (їх кількість визначається
попередньо).
Варіанти:
1. Питання підбираються на одну, загальну тему, що обирається по
погодженню команд шляхом конкурсу на краще із запропонованих питань
(кінцеве рішення виносить рада капітанів і ведучих).
 2. Кожна команда обирає свою тему, прийнявши естафету атаки,
називає цю тему, а потім вже атакує.
3. «Змійка» (на загальну тему або на свої теми). Проводиться, як
ланцюжок, тільки естафета передається в будь якому порядку.
4. «Атака віялом» (3-4 команди). Кожна команда по черзі стає
атакуючою і задає питання всім останнім.
5. «Оборона віялом» (3-4 команди). Кожна команда по черзі займає
оборону, їй задають по питанню останні.
Команди готують по декілька питань і задають їх по черзі один одному
Варіанти: Поєдинок на різні теми, задумані кожною командою.
Теми: «Пори року», «Рослини», «Тварини», «Ліс», «Рідний край»,
«Подорожі», «Народна освіта», «Країна і континенти», «Захоплива
музика», «Професії» тощо.
Схема проведення::
1. Організація учасників.
2. Оголошення теми вікторини.
3. Поділ на команди (якщо вікторина командна).
4. Вибір (або оголошення) назв команд.
5. Представлення журі (якщо є).
6. Оголошення системи та критеріїв оцінювання.
7. Проведення вікторини.
8. Підведення підсумків та нагородження переможця.

Методика проведення змагань

Основні типи змагань:
1. Комбінована естафета (за участю команди, що розділена по
окремих етапах).
2. Загальнокомандні виступи: виконання одного або декількох
завдань послідовно кожним членом команди по черзі; виконання одного чи
декількох завдань (послідовно) всією командою.
3. Змагання представників команд: групові і індивідуальні поєдинки
(наприклад, капітанів команд).
Беруть участь дві або більше команд. В окремих видах змагань
виступають одночасно або по черзі, якщо 4 і більше – попарно за
олімпійською системою (хто програв – вибуває із змагань, а переможці
беруть участь у наступному турі).
Враховувати пори року.
Хід змагання:
1. Розподіл по командам.
2. Робота по командам: вибір капітанів, назва, девіз, гімн,
привітання, виготовлення форми, атрибутів у відповідності з назвою.
3. Відкриття спартакіади: вихід, рапорти, парад команд.
4. Представлення судій, підйом прапора, повідомлення порядку
змагань.
5. Тренування по командам.
 6. Змагання команд.
7. Фінал: нагородження команд (в тому числі гумористичними
призами), виступи гостей, команд і суддів, спуск прапора, загальна пісня,
команди йдуть з майданчика з піснею. Тренування можна проводити до
відкриття спартакіади. У цьому випадку судейська колегія оголошує
заздалегідь види змагань.
Види змагань: орієнтовні для всіх пір року:
1. Комбінована естафета «Руки – ноги – голова» з такими
естафетами»: «тачка» (один учасник на руках, інший тримає його за ноги);
«страус» (біжить в такому положенні, що голова одного знаходиться під
пахвою у іншого); «черепаха» (біг накарачках); «триніжка» (біжать вдвох
так, щоб права нога одного була зв’язана з лівою ногою іншого).
2. «Слалом». Команди з різною кількістю учасників шикуються у
підніжжя пагорбу в колону по одному. За сигналом судді команди
піднімаються на гору, виставляють кожний свій контрольний піст
(прапорець), збігають з гори. Шикуються перед стартовою лінією в такому
порядку, щоб той, хто прийшов останнім – був попереду колони з піднятою
рукою.
3. Перетягування канату
4. Стрільба по мішеням, снаряди – м’ячі, шишки, сніжки. Порядок
стрільби: кожен учасник команди стріляє по черзі, команди стріляють
залпом, стріляють снайпери. Положення стоячи, лежачи, з коліна.
5. «Змійка» Команди шикуються на стартовій смузі в колону по
одному. За командою ведучого учасники присідають, кладуть руки на плечі
один одному і гусячими кроками проходять між палками.
Поради організаторам:
1. Участь дорослих в дитячих командах.
2. Придумувати нові варіанти змагань.
3. Призи кожній команді.
4. Ретельно тренуватися.
5. Вносити елементи гумору, казки, пісні тощо.
Спортивні змагання: «Веселі старити», «Козацькі забави», «Роби з
нами, роби як ми, роби краще нас».
Підготовка:
1. Час проведення, мета.
2. Оголошення про проведення.
3. Формуємо команди; капітани.
4. Підготовка команд: назва, девіз, привітання, тренування.
5. Судді
6. Матеріальне забезпечення: прикрасити зал, спортивний інвентар,
картки з цифрами для журі, призи, емблеми команд, гасла для болільників.
1. Вставки – номери художньої самодіяльності від болільників.
2. Тренери для команд.
Проведення:
1. Музика перед початком. Болільники займають місця.
 2. Запрошення команд. Команди займають свої місця.
3. Ведучий: Мета змагань.
Представлення команд, капітанів, журі. Правила гри.
4. Проведення конкурсів
Між конкурсами:
- гра з болільниками;
- номер художньої самодіяльності;
- журі підводить поточний підсумок по конкурсам;
- нагородження переможців.

МЕТОДИКА ( алгоритми) ПІДГОТОВКИ І ПРОВЕДЕННЯ

ГРА
Підготовка:
1. Обрати гру відповідно до завдань виховання з врахуванням вікових
та індивідуальних особливостей учасників, місця, часу проведення,
обладнання.
2. Сформулювати мету проведення та мотивацію діяльності, продумати
інструктаж з ТБ.
3. Вивчити правила гри.
4. При необхідності підготувати обладнання, атрибути, місце
проведення.
Проведення:
1. Організація учасників до гри.
2. Оголошення назви гри. Мотивація діяльності.
3.Поділ на команди (при необхідності).
4. Пояснення правил гри.
5. Інструктаж з техніки безпеки та правил культури поведінки (при
необхідності).
6. Пробне проведення гри або показ гри (при необхідності).
7. Проведення гри.
8. Підведення підсумків. Визначення переможця.

КОНКУРС
Підготовка:
1. Розробити положення.
2. Визначити склад журі.
3. Визначити учасників.
4. Підготувати учасників.
5. Підготувати обладнання, музичне оформлення.
6. Оформити аудиторію.
Проведення:
1. Організація учасників.
2. Оголошення теми і мотивація діяльності.
 3. Оголошення умов проведення та оцінювання результатів на
підставі Положення про проведення.
4. Представлення журі.
5. Проведення конкурсу.
6. Підведення підсумків. Нагородження переможців.

ВІКТОРИНА
Підготовка:
1. Визначити мету і завдання, форму проведення.
2. Скласти завдання.
3. Скласти критерії оцінювання.
4. Підготувати матеріальне забезпечення.
5. Підготувати учасників.
6. Оформити приміщення.
Проведення:
1. Організаційна частина:
- привітання;
- визначення помічників, членів журі (у разі потреби);
- психологічне налаштування;
- визначення правил проведення вікторини.
2. Основна частина:
- Вступне слово ведучого.
- Проведення вікторини (оголошення завдань з обов’язковим поданням
правильних відповідей).
3. Заключна частина:
- Підведення підсумків.
- Аналіз активності учасників вікторини.
- Нагородження переможців.

ЗМАГАННЯ
Підготовка:
1. Визначити час проведення, мету, учасників.
2. Оголосити про проведення
3. Сформувати команди; визначити капітанів.
4. Підготувати команди: назва, девіз, емблема, привітання,
тренування.
5. Визначити суддів.
6. Підготувати матеріальне забезпечення: спортивний інвентар,
картки з цифрами для суддів, призи, гасла для болільників.
7. Підготувати зал або майданчик.
8. Підготувати вставки – номери художньої самодіяльності від
болільників.
Проведення:
1. Організаційна частина:
- Болільники займають місця.
 - Запрошення команд. Команди займають свої місця.
- Представлення команд.
- Представлення суддів.
- Привітання команд.
- Оголошення умов проведення.
2. Основна частина:
- Проведення змагання.
- Між конкурсами: гра з болільниками; номер
художньої самодіяльності; судді підводить поточний підсумок по
конкурсам;
3. Заключна частина:
- Підведення підсумків.
- нагородження переможців.
Методика проведення рольових ігор
Рольова гра — гра розважального характеру, в якій учасники
приймають певні ролі та колективно створюють історію або слідують уже
існуючій (зазвичай із фантастичних творів), у вигаданих ситуаціях діючи
відповідно до своїх ролей. Учасники приймають рішення, спираючись на
словесний образ персонажа, а дії завершуються успіхом чи провалом за
визначеною системою правил, норм та принципів. У межах правил гравці
можуть вільно імпровізувати; їхній вибір у кожній ситуації формує
інсценування та результат гри.
Типи рольових ігор
• Історичні реконструкції
• Настільні рольові ігри
• Рольові відеоігри
• Японські рольові відеоігри (JRPG)
Приклад гри знайдіть за посиланням.
https://naurok.com.ua/scenariy-rolovo-gri-kultura-movlennya-
kompetentnogo-fahivcya-39389.html

Щоб створити сюжетно-рольову гру соціально-психологічного змісту,

необхідно:

· точно сформулювати проблему життя;

· знайти її життєві вияви в найрізноманітніших сферах життя людини (у

гостях, на вулиці, у театрі, при обговоренні важливого питання);

· визначити сутнісну ознаку поняття, яке таїть у собі вирішення

проблеми;

· пошукати персонажі, які могли б зустрітися з такою проблемою;

 · придумати подію, у якій ці персонажі зіткнулися б з труднощами
вирішення проблеми.

Оскільки в грі учень вільний і мимовільно виявляє свої соціальні

переваги, то гра може служити одночасно діагностичним засобом.

Гра

Цілі: Інсценування гри вчить учнів аналізувати й оцінювати складні

проблеми людських стосунків, у вирішенні яких істотно не тільки правильне
рішення, але й обопільна поведінка, структура відносин, тон, міміка, інтонація
і т.п.

· Повідомляється тема, мета й пробуджується інтерес.

· Повідомляються загальні правила співпраці.

· Повідомляються критерії оцінки діяльності й організаційний

регламент.

· Призначаються й інструктуються експерти.

· Висловлюється початкова їх інформація.

· Розподіл ролей, інструктаж їх виконавців.

· Розігрування ситуації.

· Аналіз гри за наперед установленими критеріями.

Драматизація сприяє розширенню поведінкового діапазону учнів,

сприяє розвитку впевненості в собі, інтелектуальному розвитку, допомагає
вирішувати особистості проблеми, що стоять перед ними в даний момент.

На всіх етапах розвитку особистості гра сприймається як необхідне для

її життєдіяльності заняття. І чим старший школяр, тим більше він відчуває
розвивальне й виховуюче значення гри. На ці специфічні особливості гри
велику увагу у своїй практичній діяльності звертали відомі педагоги. „Гра, –
писав С.Т. Шацький, – це життєва лабораторія дитинства, яка дає той аромат,
ту атмосферу молодому життю, без якого ця пора її була б безкорисна для
людства. У грі, цьому спеціальному опрацюванні життєвого матеріалу, є
найцінніше ядро розумної школи дитинства”.

Види ігор можна визначити на основі різнопланової діяльності: ігри

дозвілля, тобто такі, у які діти грають за власним бажанням; ігри педагогічні –
ті, які застосовуються педагогом з метою розв’язання конкретних навчально-
виховних завдань.

Залежно від того, наскільки гнучкими, динамічними й творчими чи

чітко регламентованими є рольові дії, правила й зміст, колективні
розважальні ігри можна поділити на дві групи:

· Ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, драматизації з вільним

розвитком сюжету, гра-жарт, гра-розіграш.

· Ігри за встановленими правилами: рухові, хороводні, спортивно-

загальні, настільні.

У кожній грі є виховуючий і розвивальний потенціал.

Педагогічні ігри диференціюються згідно з педагогічною

спрямованістю: дидактичні (ці ігри організовуються в процесі навчання),
творчі педагогічні ігри (ігрова модель розроблена самим педагогом з метою
досягнення конкретних виховних завдань). Ці ігри, які не регламентовано
чіткими умовами й правилами, містять великі можливості для творчого
самовираження школяра через роль. Роль є тим кермом, яке „запускає весь
механізм педагогічних ігор творчого змісту”.

Педагогічні творчі ігри можна поділити на окремі види:

· Тривала гра – на тривалий час зберігається уявна ситуація, сюжет і

ролі.

· Елементи гри. Мають на увазі ситуації, коли в організацію

колективної діяльності дітей вводиться один з компонентів гри, щоб надати
ігрового забарвлення цій діяльності й активізувати її (роль або уявна
ситуація).

· Гра-творчість. У процесі моделювання таких ігор організаційна роль

педагога мінімальна: він може тільки подати ідею, підвести дітей до думки
або просто прочитати готовий зразок гри.

Після того, як гра закінчилася, не поспішайте розлучатися з її

учасниками. Попросіть учнів відповісти на питання:

Яку роль ви виконували?

Які були ваші завдання?

З якими результатами ви прийшли до закінчення гри?

 Необхідно нагадати, що переможцем вважається лише той, хто
повністю виконав рольові цілі. Така розмова допоможе учасникам зробити
аналіз по «гарячих слідах», виплеснути емоції. Дуже важливий такт педагога
при підведенні підсумків. Педагог дає кожному оцінку його дій, але так, щоб
ваші слова підштовхнули учасника гри до самоаналізу, щоб вони збільшили
віру гравця в себе і свої можливості. Гравці можуть проводити й аналіз своїх
ігрових відчуттів у ході гри. Наступного дня після гри можна провести її
докладний письмовий аналіз; дати огляд-характеристику подій гри та їх
сприйняття учасниками труднощів, що виникають по ходу справи, ідей, які
приходили гравцям у голову.

Можлива й конфліктна ситуація в оцінюванні особистісного вияву в грі.

Розв’язання конфліктної ситуації – завжди рух уперед, а значить духовне
збагачення людини. Щонайперша умова вирішення конфлікту – почергове
висловування кожного учасника гри. Іноді такий простий крок стає простим
розв’язанням конфліктної ситуації, бо як тільки інша сторона вислухана й
зрозуміла її позиція, виразно проступає рішення ситуації.

Часто розгораються амбітні конфлікти: один з гравців претендує на

визнання його високого становища, у якому йому відмовляє інший гравець.
Дуже важливо правильно визначити зміст конфліктної ситуації – це визначає
спрямованість уваги. Іноді зіткнення учасників при оцінці гри називають
«порожнім конфліктом»: зіткнення викликано несприятливим станом одного
з партнерів, який агресивно або грубо висловився про гру одного з учасників.

Педагогу необхідно знати контруктивный вихід з конфліктної ситуації,

коли обидва учасники гри духовно збагачуються, оскільки при розв’язанні
інтереси кожного беруться до уваги.

· Жарт – найлегший, витончений, природний спосіб. Гумор знімає

психологічну напругу, дозволяє гравцям роздивитися суть суперечності й
спокійно шукати раціональне вирішення. Діти дуже люблять гумор, достатньо
жарту – і вони готові вислухати педагога й погодитися з доводами дорослого,
авторитетного, досвідченого педагога.

· Ніжність («психологічне погладжування») – неважкий спосіб для

педагога, який уміє поважати іншого, оскільки завжди зуміє відзначити
достоїнства цього іншого навіть у суперечці, що розгорнулася. Педагог
повинен розуміти, що гравець іде на конфлікт часто через психологічні
особливості свого віку, і тому педагогу зовсім неважко нагадати учаснику гри
його позитивні якості. Проявлена «ніжність» надихає й дає прилив сил,
протест знімається, протиріччя виявляється, розум може спокійно аналізувати
ситуацію.
 · Компроміс – обопільна поступка обох учасників гри, які
усвідомлюють правочинність інтересів кожного: обидва гравці щось
втрачають і щось знаходять при компромісі. На компроміс йдуть в ім'я
інтересів іншого – і в цьому полягає духовне збагачення.

· Третейський суд виявляється неминучим у тому випадку, коли гравці

не в змозі знайти вихід, або коли їх інтереси становлять собою жорстку
альтернативу. Третя особа – авторитетний педагог для обох учасників, вони
наперед обумовлюють, що рішення цього педагога ухвалюється беззаперечно.

· Аналіз ситуації – складний і тонкий спосіб вирішення конфліктної

ситуації, яка полягає в тому, щоб виявити причинно-наслідкові зв'язки і
знайти наслідки ухваленого рішення. Педагог стає, завдяки своєму інтелекту
й досвіду, головним у розгляді даної ситуації, гравець вимушений
підкоритися логіці педагога.

Надзвичайно важливо педагогу, учасникам гри при зверненні до

способів вирішення конфліктних ситуацій не забувати провідних етико-
психологічних ідей, установок. Технологічний арсенал оцінної реакції
педагога підвищується, якщо педагог добре володіє мімікою, пластикою,
жестами, інтонацією, позою. Іноді, ні слова не кажучи, педагог здатний
виказати учаснику гри своє захоплення, своє розчарування, свою радість або
свій смуток з нагоди деяких невдач.

При оцінюванні гри й виконанні ролей учасниками можна

запропонувати картки різних кольорів. Кожний колір означатиме яскравий
вияв тієї або іншої якості особи. Картки можна назвати:

Ватажок

Буря ініціативи

Практичний розум

Майстер компромісу

Найпереконливіший

Заключний етап призначений для того, щоб гравці змогли уявити себе
учасниками ділового спілкування з іншими людьми, свої сильні й слабкі
сторони; урегулювати конфліктні ситуації, усвідомлювати потребу й
необхідність розвитку вмінь спілкуватися.

Рольові ігри ближче за все стоять до категорії «спілкування». У якості

важливих моментів спілкування виступають емпатія й рефлексія. Під
емпатією мається на увазі здатність розуміти психічні стани інших людей;
співпереживання; емоційний відгук; емоційна ідентифікація з іншими.
Рефлексія розглядається як самопоглиблення, зверненість пізнання до свого
внутрішнього світу; бачення своєї позиції з боку; здатність імітувати думки
партнера.

У рольових іграх і емпатія, і рефлексія також є найважливішими

характеристиками, що визначають успішність ігрового процесу. Але в грі
вони мають специфічні особливості, що диктуються двопланністю ігрового
процесу. Наявність емпатії необхідна, по-перше, для реального плану гри – як
урахування психічних станів партнерів. По-друге, високий ступінь емпатії
потрібен при переході від реального плану в уявний – як емоційна
ідентифікація себе з ігровим персонажем, роль якого виконується. По-третє,
знаходячись в уявній ролі, необхідно відчувати рольові переживання
напарника. Саме різні поєднання цих виявів емпатії забезпечують вищий
ступінь гри – рівень артистизму.

Рефлексні особливості особи характеризують інтелект людини, а також

гнучкість її поведінки, тобто здатність орієнтуватися в обстановці. Завдяки
наявності таких характеристик, як емпатія і рефлексія, гра є універсальним
засобом вивчення особливостей спілкування й навчання спілкування.

Рольові ігри

Рольові ігри є одним з найбільш успішних методів визначення

ставлення та розвитку практичних навичок учасників. Ролі можуть
розподілятися тренером або вибиратися випадково чи за бажанням учасників.
У рольовій грі з розподіленими ролями учасники отримують інструкції з
виконання своєї ролі або «сценарій» гри. У грі, що не пов'язана з розподілом
ролей, учасники грають самі себе та демонструють свої власні реакції на
певні ситуації. Рольова гра може бути розіграна перед усією групою або в
малих групах. Нижче наведені декілька різновидів рольових ігор. Знання
різних способів проведення рольових ігор допоможе вам стати більш
успішними в їх проведенні. У пораднику тренера ви зможете знайти поради
щодо використання різних видів сценаріїв і форми проведення рольових ігор.

Драматична пародія. Цей вид рольових ігор розігрується перед усією

групою, він забезпечує можливість демонстрації. Метою є проілюструвати
проблемний підхід та обговорити його. Дія гри базується на інструкціях
тренера. Письмовий сценарій можна використати для того, щоби зробити гру
менш ризикованою для учасників, та для того, щоби переконатись у тому, що
не пропущені окремі важливі моменти. Наприклад, ви можете створити
сценарій, що відображає, як слід проводити та як не слід проводити
конференцію з батьками.
 Негативна рольова гра. Це гумористичний, розважальний та інколи
разряджувальний спосіб проведення рольової гри, коли партнери виконують
певні дії свідомо невірно. Цей вид рольової гри виконується перед усією
групою та передбачає надання вірних указівок для учасників гри. Наприклад,
двоє людей демонструють невірний спосіб ведення бесіди, коли один з
партнерів намагається іншому щось сказати, а інший демонструє абсолютну
неуважність і небажання слухати.
Після огляду й обговорення негативних прикладів попередньої гри на
відео або в пародії гравці «переграють» спочатку всю гру у вірний спосіб.
Наприклад, учасники дивляться й обговорюють переглянутий на відео сюжет
по те, яка два вчителі проводять зустріч із батьками, перевантажуючи їх
надмірною інформацією та не даючи можливості підключитись до бесіди.
Гравці переграють кожну роль у цьому сюжеті в більш ефективний спосіб.
Наприкінці учасник, який виконує роль батьків, розповідає двом учасникам,
які виконують роль учителів, що, на його думку, вони зробили вірно та що їм
треба врахувати для вдосконалення своїх навичок.

Основні кроки:

1. Два або більше гравців представляють усій групі драматичну сценку.

Мета полягає в ілюстрації проблеми або використанні певних навичок, а
також у заохоченні відповідного обговорення. Постановка базується на даних
тренером письмових настановах щодо виконання ролей. Інший варіант
драматичної сценки полягає в тому, що гравці використовують «неправильну
та правильну» техніки. Інші учасники спостерігають неправильний спосіб дій
і критикують його. Далі вони бачать правильний спосіб і обговорюють його.

2. Модифікація вимагає розробки постановки в невеликій групці перед

тим, як показати її всій групі. Існує процедура, яка дозволяє залучити всю
групу:

Розподіліть учасників на стільки груп, скільки ролей існує в даній

рольовій грі. Дайте кожній групі інформацію про постановку й одну з ролей.
Попросіть кожну групу обговорити та визначити стратегії, які будуть
використані в рольовій грі.
Запросіть з кожної групи добровольців, які, власне, гратимуть ролі.
Дайте цим добровольцям достатню кількість часу для уважного опрацювання
ролей.
Проведіть коротке опитування решти групи, глядачів стосовно того, що
вони повинні шукати в рольовій грі. Непогано було б дати глядачам
коротенькі письмові рекомендації щодо предмета їхніх спостережень.
Проведіть рольову гру.
Після гри проведіть загальне обговорення, що включатиме порівняння
планів і очікувань групи з тим, що відбулося насправді. Використовуйте для
дискусії дані глядачам письмові рекомендації.
 Підсумуйте знання, здобуті в результаті рольової гри.
Сценарна рольова гра. Сценарна рольова гра є відносно безпечною
формою рольової гри. Вона може ефективно використовуватися як спосіб
представлення двох точок зору для проведення обговорення або як спосіб
демонстрації набутих навичок. Учасники розігрують перед групою
заздалегідь підготовлений письмовий сценарій.

Матеріали: сценарії та іменні картки для гравців.

Основні кроки в підготовці:

Підготувати сценарій для рольової гри. Краще написати сценарій

простою мовою й заохочувати звичайне спілкування настільки, наскільки це
буде можливо. Сценарій повинен бути відносно коротким, оскільки гравці
читатимуть його, а тривала рольова гра втомлює.
Підготуйте великі іменні картки для рольової гри, які визначають роль,
яку грають учасники.
Доберіть гравців заздалегідь і дайте їм можливість проглянути сценарій.
Тривалість звичайно 10-15 хвилин.

Тема: Ігрові та сюжетно-ігрові програми. Особливості сценарно-

режисерського вирішення ігрових програм

Ігрові та сюжетно-ігрові програми.

Ігрова програма – програма, що скаладається з ігор, поєднаних однією
темою: спротивні, розважальні, ігри на природі, морські ігри тощо.
Сюжетно-ігрові програми – програма ігор, що має сюжет.
Сюжет – сукупність дій, подій, в яких розкривається основний зміст
художнього твору або заходу. Сюжет це стрижень для поєднання
різножанрових ігор або конкурсів. Роль та основне завдання сюжету в
конкурсно-розважальних та ігрових про грамах: логічне поєднання
самостійних ігрових епізодів; сприяє розвитку дії по наростанню, тим самим
допомагає тримати увагу і інтерес глядачів.
Театралізована, сюжетна гра – це своєрідна розповідь, що ведеться
мовою вікторин, жартів, аукціонів, естафет, танців, пісень та ін.
Художньо-ігрові форми дозвілля. Форми художньо-ігрових програм:
КВН, вечорниці тощо. Методичні особливості організації та проведення
художньо-ігрових форм дозвілля.
Сценарій ігрової програми. Прийоми побудови сценаріїв ігрових
програм: сценарій-мозаїка, тематична ігрова програма, сюжетно-тематична
ігрова програма.
Композиційна побудова ігрових програм: експозиція - початок гри;
зав'язка - повідомлення про правила гри; розвиток дії - проведення гри;
кульмінація - мить перемоги; розв'язка - повідомлення про переможців, фінал
- вшанування переможців.

ЗРАЗКИ ІГРОВИХ ПРОГРАМ!!!!!

http://samborska.at.ua/metod_tabir/igrovi_programi.pdf

Основна література та інтернет-джерела:

1. Виховання життєвих перспектив старшокласників засобами
соціокультурної діяльності у вільний від навчання час: Метод. посібник для
вихователів, соціальних працівників та вчителів старших класів, студентів
педагогічних навчальних закладів / Укл. О.Л.Чуланова. – Кіровоград, 2000.
2. Ганнусенко Н.І., Лепін О.В. Шкільні музеї: Посібник для вчителя.
– К., 1991.
3. Гармаш I.I. У годину дозвілля. – К., 1992.
4. Донченко Н.П. Мистецтво гри:/Теорія і практика ігрової
діяльності в умовах дозвілля: Навч. посібник.-К.: ДАКККіМ, 1999.-176с.
5. Загадарчук Г. Соціально-педагогічні проблеми удосконалення
культурнодозвіллєвої діяльності в закладах культури України // Укр.
культура. – 1998. – № 6.
6. Петрова І. Соціальні функції клубів та їх трансформація на
сучасному етапі // Рід. шк. – 2003. – №7.
7. Третяк Т.М. Робота у гуртках – джерело дитячої творчості //
Обдарована дитина. – 1999. – №5.

Інформаційні ресурси
1. http://www.info-library.com.ua/books-text-7115.html
2. http://zakfolkcenter.at.ua/doc/Metodychka_dozvillya_vikovyh_kateho
riy.pdf
3. http://festival.1september.ru
4. http://prazdnik-land.ru
5. http://school.edu.ru/
6. http://www.vozhatiy.ru
7. http://www.library.kherson.ua
8. http://osnova.com.ua
9. http://ostriv.in.ua
10. http://ped-kopilka.ru
11. www.razumniki.ru
12. https://www.docsity.com/ru/osoblivosti-vedennya-dityachih-shou-ta-
igrovih-program/1127604/
https://www.slideshare.net/ysp200997/metod-7145325

Рекомендована література:
Кукуруз а Н. В, Майстерніст ь ведучого: Навчальний посібник. -
Івано-Франківськ, 2010. - 176 с. ISBN - 978-966-668-244-7
Режим доступу: http://194.44.152.155/elib/local/3206.pdf
 Методичні поради організаторам клубної ігротеки
Ігротека – це спеціальне обладнання приміщення для організації
індивідуальної та групової діяльності.
До обов’язкового обладнання відносяться:
1. Комплекти ігрового реквізиту для настінних, настільних та
напільних ігор.
2. Ігровий реквізит для організації рухливих та малорухливих ігор
(за межами ігротеки).
3. Стаціонарні або пересувні ігри-атракціони, комп’ютерні ігрові
комплекси.
4. Комплект аудіо та відеотехніки.
5. Стілажі та шафи, столи, стільці.
Існує три види ігротек:
1. Комплексна - найбільш поширена. Коли в ігротеці зібран комплекс
різноманітних ігор.
2. Тематичні (віддається перевага 1-2 напрямкам ігрової діяльності).
3. Ігротека-прокат (на прокат даються ігри).
В сучасних умовах ігротеки набувають комерційного характеру
(взаємовідносини відвідувачів ігротеки та організаторів ігрового комплексу
на платній основі).

Методика організації роботи:

1. Обладнання та оснащення приміщення.
2. Складання картотеки ігор.
3. Визначення режиму ігротеки.

Підготовка кадрів – в залежності від виду ігротеки.

Працівник повинен вміти:
- спілкуватися з аудиторією;
- користуватися і вміти давати пояснення відносно організації гри та
ігрового матеріалу;
- якщо на базі ігротеки проводяться ігрові програми, він повинен вміти
виступити в ролі ведучого.

В поняття організації роботи в ігротеці входять:

1. Видача реквізиту.
2. Пояснення умов гри та інструктаж по користуванню реквізитом.
3. Контроль або консультація по ходу гри.
4. Прийом реквізиту, перевірка його цілісності.
5. Ремонт, профілактичний огляд санітарно-гігієнічна
обробка реквізиту.
6. Облік та перевірка обладнання (інвентаризація), списання реквізиту.
 Домашнє завдання:
1.Знати: визначення, значення, методику підготовки і
проведення ігорового спілкування.
3. Ознайомитись зі зразками ігрових програм за посиланням
http://samborska.at.ua/metod_tabir/igrovi_programi.pdf
4. Озайомитись з літературою. Кукуруз а Н. В, Майстерність ведучого:
Навчальний посібник. - Івано-Франківськ, 2010. - 176 с. ISBN - 978-966-668-
244-7
Режим доступу: http://194.44.152.155/elib/local/3206.pdf

5.Підготувати сценарій ігрової програми (до 10 червня!!!) 16

червня виставляються семестрові оцінки.