Лекція 4.

ПАМ'ЯТЬ ЯК ПСИХІЧНИЙ ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

Мета: ознайомлення із закономірностями функціонування процесів памяті та
їх видами в нормі та патології.

План.
1. Поняття пам’яті як пізнавального процесу. Мнемоніка.
2. Теорії пам’яті.
3. Види пам’яті та їх класифікація.
4. Характеристика процесів пам’яті.
5. Індивідуальні відмінності розвитку пам’яті.
6. Дисмнестичні синдроми.

Основні терміни теми: пам’ять, іконічна, короткочасна, довготривала,

оперативна, генетична, образна, рухова, емоційна, словесно-логічна,
мимовільна, довільна, процеси пам’яті.

Пам’ять - це психічний пізнавальний процес, який полягає у

запам’ятовуванні, зберіганні або забуванні та наступному відтворенні
індивідом його досвіду. Вказані процеси не є автономними психічними
здібностями. Вони формуються в діяльності і визначаються нею.
Пам’ять є у всіх живих істот. З’явилися дані про здатність до
запам’ятовування навіть у рослин. У найширшому розумінні пам’ять можна
визначити як механізм фіксації інформації, набутої та використовуваної живим
організмом. Людська пам’ять - це, перед усім, накопичення, закріплення,
зберігання і наступне відтворення людиною свого досвіду, тобто усього, що з
нею відбулося. Пам’ять - це спосіб існування психіки у часі, утримання
минулого, тобто того, чого вже немає у теперішньому. Тому пам’ять -
необхідна умова єдності людської психіки, нашої психологічної ідентичності.
У сучасних дослідженнях пам’яті виступає проблема її механізмів. Ті чи
інші уявлення про механізми запам’ятовування складають основу різних теорій
пам’яті. В наш час в науці відсутня єдина та закінчена теорія пам’яті. Велике
різноманіття концепцій та моделей зумовлене активізацією пошуків,
розпочатих , особливо в останні роки, представниками різних наук. До двох
давнішніх рівнів вивчення механізмів та закономірностей пам’яті -
психологічного та фізіологічного - нині додали третій - біохімічний.
Формується також кібернетичний підхід до вивчення пам’яті.

2. Теорії памяті.
Однією з перших психологічних теорій пам’яті, що не втратила свого
наукового значення до наших днів, є асоціативна теорія. В основі даної теорії
лежить поняття асоціації - зв’язку між окремими психічними феноменами, -
розроблене Г.Еббінгаузом, Г.Мюллером, А.Пільцекером та іншими. Пам’ять у
цій теорії розуміється як складна система короткочасних та довготривалих,
більш чи менш стійких асоціацій за суміжністю, подібністю, контрастом,
часовою або просторовою близькістю.
Наприкінці ХІХ століття на зміну асоціативній теорії пам’яті
прийшла гештальттеорія. Для неї вихідним поняттям і одночасно головним
принципом, на базі якого необхідно пояснити феномен пам’яті, виступила не
асоціація первісних елементів, а їх споконвічна, цілісна організація - гештальт.
Саме закони формування гештальту, за переконанням прихильників цієї теорії,
визначають пам’ять.
У цій теорії особливо підкреслювалось значення структурування
матеріалу, його доведення до ціліснісності, організації у систему при
запам’ятовуванні та відтворенні, а також роль намірів та потреб людини в
процесах пам’яті (останнє пропонувалось для того, щоб пояснити вибірковість
мнемічних процесів). Головна думка полягала у тому, що під час
запам’ятовування та відтворення матеріал зазвичай виступає у вигляді цілісної
структури, а не випадкового набору елементів, який склався на асоціативній
основі. Питання про залежність розвитку пам’яті від практичної діяльності
людини не ставився та не вирішувався.
Не було знайдено задовільної відповіді на питання про генезис пам’яті і у
представників двох інших напрямів психологічних досліджень мнемічних
процесів - біхевіоризму та психоаналізу. Погляди прихильників біхевіоризму на
проблему пам’яті виявились дуже близькими до тих, які поділяли асоціоністи.
Єдина суттєва відмінність між ними полягала у тому, що біхевіористи
підкреслювали роль підкріплень у запам’ятовуванні матеріалу і багато уваги
приділяли вивченню того, як працює пам’ять у процесах научіння.
Заслугою З.Фрейда та його послідовників у дослідженні пам’яті було
з’ясування ролі позитивних та негативних емоцій, мотивів та потреб у
запам’ятовуванні та забуванні матеріалу. Завдяки психоаналізу було знайдено
та описано багато цікавих психологічних механізмів підсвідомого забування,
пов’язаних з функціонуванням мотивації.
Десь в той же час, тобто на початку ХХ століття, виникає смислова
теорія пам’яті. Стверджується, що робота відповідних процесів перебуває у
безпосередній залежності від наявності або відсутності смислових зв’язків, які
поєднують матеріал, що запам’ятовується, у більш чи менш великі смислові
структури (А.Біне, К.Бюлер). На перший план при запам’ятовуванні та
відтворенні висувається смисловий зміст матеріалу.
З початком розвитку кібернетики підвищився інтерес до власне
психологічних досліджень пам’яті, тому що це відкривало можливості для
удосконалення мов програмування, його технологій та пам’яті машин. Ця
взаємна зацікавленість призвела до того, що у психології почали розробляти
нову теорію пам’яті, котру можна назвати інформаційно-кібернитичною.
У вітчизняній психології переважний розвиток отримав напрям у
дослідженні пам’яті, пов’язаний із загальнопсихологічною теорією діяльності.
В контексті цієї теорії пам’ять виступає як особливий вид психічної діяльності,
яка включає систему теоретичних та практичних дій, підпорядкованих рішенню
мнемічної задачі - запам’ятовування, збереження та відтворення різноманітної
інформації (О.М.Леонтьєв, П.І.Зінченко, А.А.Смірнов та ін.).

3. Види памяті та їх класифікація.

Існує декілька підстав для класифікації видів людської пам’яті. Одна з
них - поділ пам’яті за часом зберігання матеріалу, інша - за переважним у
процесах запам’ятовування, зберігання та відтворення матеріалу аналізаторів. В
першому випадку виділяють миттєву, короткочасну, оперативну, довготривалу
та генетичну пам’ять. В іншому випадку мовлять про рухову, зорову, слухову,
нюхову, дотикову, емоційну та інші види пам’яті.
Миттєва, або іконічна пам’ять пов’язана з утриманням точної та повної
картини тільки-но сприйнятого органами чуттів, без будь-якої переробки
отриманої інформації. Ця пам’ять - безпосереднє відображення інформації
органами чуттів. Її тривалість від 0,1 до 0,5 секунд. Миттєва пам’ять являє
собою повне остаточне враження яке виникає від безпосереднього сприймання
стимулів. Це пам’ять-образ.
Короткочасна пам’ять являє собою спосіб зберігання інформації
протягом короткого проміжку часу. Тривалість утримання мнемічних слідів тут
не перевищує декількох десятків секунд, в середньому біля 20 (без повторення).
У короткочасній пам’яті зберігається не повний, а лише узагальнений образ
сприйнятого, його найсуттєвіші елементи. Ця пам’ять працює без попередньої
свідомої настанови на запам’ятовування, проте з настановою на наступне
відтворення матеріалу. Короткочасну пам’ять характеризує такий показник, як
обсяг. Він в середньому дорівнює від 5 до 9 одиниць інформації і визначається
за кількістю одиниць інформації, яку людина в змозі точно відтворити через
декілька десятків секунд після одноразового подання їй цієї інформації. Із
миттєвої пам’яті до неї попадає тільки та інформація, яка усвідомлюється,
співвідноситься з актуальними інтересами та потребами людини, привертає до
себе її увагу.
Оперативною зветься пам’ять, яка розрахована на зберігання інформації
протягом певного, раніш визначеного, терміну, у діапазоні від декількох секунд
до декількох днів. Термін зберігання відомостей цієї пам’яті визначається
завданням, яке постає перед людиною, і розрахований лише на розв’язування
даного завдання. Після цього інформація може зникати з оперативної пам’яті.
Цей вид пам’яті за тривалістю зберігання інформації та за своїми
властивостями займає проміжну позицію між короткочасною та
довготривалою. (Наприклад, коли ми виконуємо які-небудь складні дії,
наприклад, арифметичні, то здійснюємо їх частинами. При цьому ми утримуємо
"в голові" деякі проміжні результати до тих пір, доки маємо з ними справу.
Наближуючись до кінцевого результату, конкретний "відпрацьований матеріал"
може забуватися. Аналогічне явище ми спостерігаємо при читанні, списуванні,
взагалі під час виконання будь-якої менш складної дії).
Довготривала - пам’ять, яка здатна зберігати інформацію протягом
необмеженого терміну. Інформація, що потрапила до сховища довготривалої
пам’яті, може відтворюватися людиною скільки завгодно разів. Більш того,
багаторазове та систематичне відтворення даної інформації лише зміцнює її
сліди у довготривалій пам’яті. Остання передбачає здатність людини в будь-
який необхідний момент згадати те, що колись було нею запам’ятовано.
Генетична пам’ять - її можна визначити як таку, в якій інформація
зберігається у генотипі, передається та відтворюється у спадковості. Основним
біологічним механізмом запам’ятовування інформації у такій пам’яті є мутації
та пов’язані з ними зміни генних структур. Генетична пам’ять у людини -
єдина, на яку ми не можемо впливати за допомогою навчання та виховання.
Зорова пам’ять пов’язана із збереженням та відтворенням зорових
образів. Вона надто важлива для людей будь-яких професій, особливо
інженерів та художників. Даний вид пам’яті передбачає розвинену у людині
здатність до уяви. На ній заснований процес запам’ятовування та відтворення
матеріалу: те, що людина може уявити завдяки зору, вона, зазвичай, більш
легко запам’ятовує та відтворює.
Слухова пам’ять - це гарне запам’ятовування і точне відтворення
різноманітних звуків, наприклад, музичних, мовленнєвих. Вона необхідна
філологам, людям, що вивчають іноземні мови, музикам.
Особливий різновид мовленнєвої пам’яті складає словесно-логічна, яка
тісно пов’язана зі словом, думкою та логікою. Даний вид пам’яті
характеризується тим, що людина, яка володіє нею, швидко і точно може
запам’ятовувати зміст подій, логіку міркувань тощо. Цей зміст вона може
передати власними словами, іноді досить точно. Цим типом пам’яті володіють
учені, викладачі вузів, учителя шкіл.
 Рухова пам’ять являє собою запам’ятовування та збереження, а, за
необхідності, і відтворення з достатньою точністю різноманітних складних
рухів. Вона бере участь у формуванні рухових, зокрема трудових та
спортивних, умінь та навичок. Удосконалення ручних рухів людини пов’язане з
цим видом пам’яті. Зазвичай ознакою гарної рухової пам’яті є фізична
спритність людини, "золоті руки".
Емоційна пам’ять - це пам’ять на переживання. Вона бере участь у роботі
всіх видів пам’яті, але особливо виявляється у людських стосунках. На
емоційній пам’яті безпосередньо ґрунтується міцність запам’ятовування
матеріалу: те, що у людини викликає емоційні переживання, запам’ятовується
нею без особливих зусиль і на більш тривалий термін.
Дотикова, нюхова, смакова та інші види пам’яті особливої ролі в житті
людини не відіграють, та їх можливості (порівняно із зоровою, слуховою,
руховою та емоційною пам’яттю) обмежені. Їх роль зводиться до задоволення
біологічних потреб або потреб, пов’язаних з безпекою та самозбереженням
організму.
За характером участі волі у процесах запам’ятовування та відтворення
матеріалу пам’ять поділяють на мимовільну та довільну. В першому випадку
мають на увазі таке запам’ятовування та відтворення, що відбуваються
автоматично, без особливих зусиль з боку людини, без висування нею перед
собою спеціального мнемічного завдання (на запам’ятовування, упізнавання,
збереження або відтворення). В іншому випадку таке завдання обов’язково
присутнє, а сам процес запам’ятовування або відтворення вимагає вольових
зусиль. Мимовільне запам’ятовування не обов’язково є слабшим за довільне. В
багатьох випадках життя мимовільне перевершує довільне.
4. Характеристика процесів пам’яті.
Існує три головних процеси, синтез яких і утворює пам’ять як цілісне
функційне утворення психіки. Під час першого з них - запам’ятовування -
відбувається передусім аналіз та ідентифікація різних характеристик
інформації, яка надходить, її кодування. Другий процес пам’яті - збереження
інформації - пов’язаний з її організацією та утриманням. Третій
- відтворення мимовільне або довільне (останнє зветься також пригадуванням).
Відтворення інформації справедливо можна вважати основною функцією,
основним призначенням пам’яті - надати людині можливість використовувати
дані свого досвіду.
Запам’ятовування можна визначити як процес пам’яті, в результаті якого
відбувається закріплення нового шляхом пов’язування його з набутим раніш.
Характеристики запам’ятовування того чи іншого матеріалу визначаються
мотивами, цілями та способами діяльності особистості. Розрізняють
короткочасне та довготривале запам’ятовування, мимовільне та довільне,
механічне та свідоме.
Зберігання. Те, що людина запам’ятала, мозок зберігає більш чи менш тривалий
час. Збереження, як процес пам’яті, має свої закономірності. Встановлено, що
збереження може бути динамічним та статичним. Динамічне зберігання
проявляється в оперативній пам’яті, а статичне - у довготривалій. При
динамічному збереженні матеріал змінюється мало, при статичному - навпаки,
він обов’язково піддається реконструкції, переробці. Збереження матеріалу
визначається мірою його участі і діяльності особистості. Про збереження
інформації та її зміни можна гадати тільки за наступними процесами пам’яті -
упізнаванню та відтворенню.
Упізнавання та відтворення. Упізнавання якого-небудь об’єкта відбувається в
момент його сприймання. Це означає, що відбувається сприймання об’єкта, яке
сформувалося у людини раніш або на підставі особистих вражень (уявлення
пам’яті), або на підставі словесних описів (уявлення уяви). Упізнавання буває
різним за ступенем точності та повноти. Нижчий рівень упізнавання
виявляється у "почутті знайомства", коли людина не може точно впізнати
ознаки об’єкту, але упевнена, що він є знайомим. Вищий рівень упізнавання,
або повне упізнавання, не викликає у того, хто сприймає об’єкт, жодних
сумнівів у знанні об’єкту сприймання; людина безпомилково зараховує об’єкт
до певної категорії, може точно назвати час, місце та інші ознаки знайомства з
ним.
Відтворення відрізняється від сприймання тим, що воно здійснюється після
нього, поза нього. Відтворення образу об’єкта важче, ніж упізнавання. Так,
учню легше упізнати текст книги за повторним ознайомленням (повторне
сприймання), ніж відтворити, пригадати зміст тексту, коли книга закрита.
Фізіологічною основою відтворення є поновлювання нервових зв’язків, які
утворились раніш при сприйманні предметів та явищ.
Відтворення може відбуватись у вигляді послідовного пригадування, це -
активний вольовий процес. Пригадування у людини відбувається за законами
асоціацій, скорочено. Пригадування вимагає зосередженості уваги, воно
відбувається іноді дуже важко. Відтворення може
бути довільним або мимовільним. Пригадування - це довільне відтворення:
людина заздалегідь має мету пригадати і для цього застосовує зусилля думки та
волі. Мимовільне відтворення відбувається буцімто саме собою. Основою його
є асоціації за суміжністю у часі або просторі, в деяких випадках - також
асоціації за подібністю та контрастом. Розрізняють відтворення безпосереднє та
опосередковане. Безпосереднє відтворення відбувається без проміжних
асоціацій (наприклад, таблиця множення). При опосередкованому
відтворенні людина спирається на проміжні асоціації - слова, образи, почуття,
дії, з якими пов’язаний об’єкт відтворення.
Забування виражається у неможливості згадати або у помилковому упізнаванні
та відтворенні. Забування виявляється у схематизації матеріалу, відкиданню
окремих частин його (іноді суттєвих), зведення нових уявлень до звичних
старих уявлень. Для боротьби із забуванням необхідно знати закономірності
його перебігу:
1. Забування відбувається нерівномірно.
2. необхідно своєчасно організовувати повторення сприйнятого.
3. Забуте одразу ж після сприймання може відновлюватися через деякий час. Це
явище носить назву ремінісценції.
4. Забування відбувається швидше, якщо людина недостатньо зрозуміла
матеріал.
5. Індивідуальні відмінності пам’яті.
Індивідуальні відмінності пам’яті людей проявляються в особливостях її
процесів, тобто у тому, як здійснюються запам’ятовування та відтворення у
різних людей, та в особливостях змісту пам’яті, тобто у тому, що
запам’ятовується.
Індивідуальні відмінності у процесах пам’яті виражаються у швидкості,
точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтворення.
Індивідуальні особливості пам’яті як властивості особистості впливають на
розвиток здібностей, на діяльність людини. Люди з менш розвиненою пам’яттю
витрачають більше часу та зусиль на засвоєння навчального матеріалу, ніж ті,
хто легко запам’ятовує. Залежно від особливостей запам’ятовування та
збереження в пам’яті засвоєного людей можна розподілити на 4 групи:
1) швидко та міцно запам’ятовують, повільно забувають (гарна пам’ять);
2) швидко, але не міцно засвоюють, швидко забувають матеріал;
3) повільно запам’ятовують, але довго зберігають засвоєне;
4) повільно засвоюють та швидко забувають ( найслабша пам’ять).
Люди вирізняються ще й тим, які зазвичай аналізатори беруть найбільшу участь
в процесі засвоєння та відтворення матеріалу, який запам’ятовують. Виділяють
зоровий тип пам’яті ( у багатьох художників), слуховий тип пам’яті (у
музикантів), моторний тип (у спортсменів) тощо.
6. Порушення памяті.
Корсаковський синдром. У 1887 р. С. С. Корсаков вперше описав
порушення пам’яті, пов’язане з хронічним алкоголізмом. Виражений її розлад є
основним клінічним проявом корсаковского синдрому (КС). Порушення
пам’яті (амнезія) є при ньому ізольованим розладом. Інші вищі мозкові функції
(інтелект, праксис, гнозис, мова) залишаються інтактними чи порушуються
незначною мірою. Як правило, відсутні виражені поведінкові порушення. Ця
ознака служить основною диференціально-діагностичною відмінністю КС від
інших станів із вираженими порушеннями пам’яті (наприклад деменції).
Під фіксаційною амнезією розуміють швидке забування поточних подій.
Її тривале існування майже завжди супроводжується антероградною амнезією:
хворий не може пригадати події, що відбулися з ним після того, як він захворів.
Очевидно, що в основі названих двох синдромів лежить єдиний патологічний
механізм — неможливість запам’ятовування нової інформації. Більшість
авторів пояснюють труднощі її засвоєння при КС ослабленням процесу
консолідації сліду пам’яті.
Ретроградна амнезія — це забування подій, що відбулися до початку
захворювання. Як правило, при КС вона поєднується з помилковими спогадами
(конфабуляціями), в основі яких лежать реальні події, неправильно
співвіднесені з місцем чи часом та комбіновані з іншими подіями. Наявність
ретроградної амнезії і конфабуляцій при КС свідчить про те, що поряд з
порушеннями запам’ятовування тут також наявні труднощі відтворення
адекватно засвоєного в минулому матеріалу. Особливістю ретроградної амнезії
при КС є більш виражене забування недавніх подій при збереженні пам’яті про
віддалені події. Обсяг оперативної пам’яті не знижується: без відволікання
уваги хворого він може утримувати в пам’яті значні обсяги інформації.
Семантична і процедурна довгострокова пам’ять, тобто загальні уявлення
про світ, автоматизовані навички довільної діяльності при КС також не
страждають. Наявні також експериментальні і клінічні дані про те, що тут
залишається збереженим мимовільне запам’ятовування.
Крім алкоголізму, причинами цього синдрому можуть бути недостатність
тіаміну (голодування, синдром мальабсорбції, неадекватне парентеральне
харчування).
Розлади пам’яті при деменціях
Порушення пам’яті є обов’язковою ознакою деменції. Остання
визначається як набуте в результаті органічного захворювання головного мозку
дифузне порушення вищих мозкових функцій, що призводить до істотних
труднощів у повсякденному житті. Поширеність деменцій серед населення
дуже значна, особливо в похилому віці: від 5 до 10% осіб віком понад 65 років
страждають на неї.
Традиційно прийнято розділяти деменції на “кіркові” і “підкіркові”. Цей
поділ суттєвий з клінічної точки зору, однак, власне кажучи, самі терміни не
цілком коректні, оскільки морфологічні зміни при деменціях рідко настільки
прицільно обмежуються.
Моделлю “кіркової” деменції вважається деменція альцгаймерівського
типу (ДАТ). Мнестичні розлади є основним клінічним проявом цього стану.
Підвищена амнезія на поточні події зазвичай буває найбільш ранньою ознакою
ДАТ, іноді виступаючи як моносиндром.
На розгорнутих стадіях ДАТ порушення пам’яті характеризуються
поєднанням фіксаційної, антероградної і ретроградної амнезії. На відміну від
КС, внаслідок амнезії при ДАТ порушуються всі види довгострокової пам’яті:
епізодична, семантична, процедурна і мимовільна. Знижується також обсяг і
час утримання сліду в оперативній пам’яті. Однак пам’ять на найбільш
віддалені події тривалий час залишається збереженою.
В основі мнестичних розладів при ДАТ лежить виражена недостатність
процесів запам’ятовування і відтворення інформації. Власне збереження
інформації, цілком ймовірно, не страждає. Важливу патогенетичну роль у
порушеннях запам’ятовування нового матеріалу при ДАТ відіграє
ацетилхолінергічний дефіцит, що призводить до ослаблення процесу
консолідації сліду пам’яті. Наявність цього зближує мнестичні розлади при КС
і ДАТ. Однак, як уже було відзначено, порушення пам’яті при ДАТ мають
більш дифузний характер, торкаючись відносно стійких підсистем.
Страждає довільне і мимовільне запам’ятовування, причому останнє,
ймовірно, більше. Є дані про порушення процедурної пам’яті при “підкіркових”
деменціях. Семантична пам’ять, на думку більшості дослідників, залишається
збереженою. Страждає переважно активне відтворення матеріалу, тоді як
просте розпізнавання відносно інтактне.
Сенільні розлади пам’яті
Легке зниження пам’яті у старечому віці не є патологією. Численні
експериментальні роботи свідчать, що здорові особи літнього віку гірше
засвоюють нову інформацію і відзначають певні труднощі при екстракції з
пам’яті адекватно заученої інформації порівняно з більш молодими людьми.
 Нормальні вікові зміни пам’яті відбуваються у проміжку від 40 до 65
років і надалі не прогресують. Вони ніколи не призводять до істотних проблем
у повсякденному житті, немає в цьому разі й амнезії на поточні чи віддалені
події. Допомога при заучуванні в поєднанні з підказками при відтворенні
значно поліпшує засвоєння і декодування інформації. Ця ознака часто
використовується як диференціально-діагностичний критерій нормальних
вікових змін пам’яті і патологічного її зниження на ранніх стадіях ДАТ. Мовно-
слухова пам’ять при фізіологічному старінні страждає більше, ніж зорова або
рухова.
Вікові зміни пам’яті, імовірно, мають вторинний характер і пов’язані з
ослабленням концентрації уваги і зменшенням швидкості реакції на зовнішні
стимули, що призводить до недостатності процесів кодування і декодування
інформації на етапах запам’ятовування і відтворення.
Патологічним дисмнестичним синдромом літнього віку є “доброякісна
стареча амнезія” чи “сенільний амнестичний синдром”. Crook et al. назвали
аналогічний симптомокомплекс “порушенням пам’яті, пов’язаним з віком”.
Цей термін також широко використовується в іноземній літературі. Під ними
прийнято розуміти виражені порушення пам’яті в літніх пацієнтів, що виходять
за межі вікової норми. На відміну від деменції, порушення пам’яті при
доброякісній старечій амнезії є моносиндромом, не прогресує і не призводить
до грубих порушень соціальної взаємодії.
Психогенні розлади пам’яті
Зниження пам’яті поряд із порушеннями уваги і розумової
працездатності — характерні когнітивні симптоми важкої депресії. У ряді
випадків виразність когнітивних розладів може призводити до помилкової
діагностики деменції (так звана “псевдодеменція”). Патологічні механізми і
феноменологія мнестичних розладів при депресії дуже подібні до підкіркової
деменції. За даними ряду дослідників, подібними при таких станах є також
нейрохімічні і метаболічні зміни, відповідальні за зниження пам’яті (дефіцит
висхідних нейротрансмітерних систем, гіпометаболізм у лобових частках
головного мозку).
 Однак, на відміну від підкіркової деменції, мнестичний дефект при
депресіях є менш стійким. Зокрема, він зворотний при адекватній терапії
антидепресантами. Варто також мати на увазі, що характерна для деяких
пацієнтів із депресією рухова загальмованість, зовнішня байдужність до
навколишнього світу і неучасть у бесіді з лікарем (і в нейропсихологічному
тестуванні) можуть створювати перебільшене враження про наявність у
хворого виражених розладів інтелекту і пам’яті.
Дисоціативна амнезія — це вибіркове витіснення з пам’яті визначених
фактів і подій, як правило, емоційно значущих для пацієнта. Вона має
антероградний характер. Таке порушення пам’яті розвивається переважно
раптово, на тлі вираженої психотравмуючої ситуації, наприклад загрози життю
чи вчинків, несумісних з моральними принципами, та ін. Згідно з
психодинамічними теоріями, в основі дисоціативної амнезії лежать механізми
регресії і заперечення. Стан може мати різну тривалість — від декількох годин
до багатьох років. Однак введення пацієнта у стан гіпнозу або застосування
деяких фармакологічних препаратів дозволяє виявити збереження спогадів.
При психогенній фузі хворий демонструє повну втрату спогадів про
минуле аж до дезорієнтації у власній особистості. При органічних
захворюваннях головного мозку такі порушення пам’яті трапляються вкрай
рідко. Розлади особистості тривожного й астенічного ряду нерідко
супроводжуються суб’єктивним відчуттям зниження пам’яті. Однак об’єктивно
мнестичних порушень не відзначають або їх тягар не відповідає скаргам
пацієнта.
Черепно-мозкова травма нерідко супроводжується короткою
ретроградною амнезією (на період до декількох годин до травми) і більш
тривалою фіксаційною посттравматичною амнезією. Остання характеризується
порушенням пам’яті на поточні події протягом декількох діб після травми при
ясній свідомості хворого. В основі посттравматичної амнезії лежить, імовірно,
дисфункція ретикулярної формації і її зв’язків з гіпокампом, що призводить до
порушення консолідації сліду в довгостроковій пам’яті. Аналогічний стан може
виникати після електросудомної терапії.