Гуни

Дещенко Вікторія 567Т

Хто такі Гуни?
• Гуни – кочовий тюркомовний народ, який з’явився в степах України з Території Монголії та
Китаю, замінивши іракомовних кочовиків, і відкрив епоху Великого переселення народів.
• Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю.
Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї, підкорили племена готів, аланів, слов'ян.
За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до
Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені.
Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли
його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.
Аттіла
Перші згадки
• Вперше про гунів повідомив видатний географ, астроном та математик Клавдій Птолемей,
який жив і творив у середині II століття. У своїй «Географії», що базувалась на дослідженнях
його попередників, він розташував хунів (Chuni) між роксоланами і бастарнами (останні
мешкали в Карпатах). Описуючи Північне Причорномор'я під назвою «Європейська
Сарматія», Птолемей зокрема пише: «…між бастарнами і роксоланами живуть хуни».
Бастарни тоді населяли Карпати, а на лівому березі Дніпра жило сарматське плем'я —
роксолани. Гуни тоді займали південь Правобережної України. У переліку племен
Європейської Сарматії Птолемей згадує ще одне окреме гунське плем'я — савари.
• Перша письмова згадка про гунів, датована 124-м роком, є у Діонісія Перієгета, який
повідомив про прибуття гунського вождя Гуннора на західний берег Каспійського моря.
Докладні довідки про європейських гунів, що дійшли до нашого часу, написали Амміан
(кінець IV століття), Пріск (середина V століття) та Йордан (середина VI століття), праці
Прокопія (середина VI століття).
Перші згадки
• Європейські джерела вперше згадують про гунів у другій половині IV століття,
незадовго після чого їх уже можна було зустріти на території сучасної України.
Євразійський, або ж Великий степ, що простягається від Китаю й аж до Угорщини, і
проходить українським Причорномор'ям, значну частину людської історії – був
улюбленим шосе для кочівників. Саме ним гуни дісталися Європи.
• Гунська навала спричинила нову хвилю переселення
народів, що призвело до загибелі Римської імперії та
утворення варварських королівств у Європі. На українських
землях переселення гуннів спричинило масове залишення
носіями черняхівської культури своїх поселень та занепад
господарства. Племена, що входили до гунського союзу,
залишили свої пам’ятки на території України – це
переважно поодинокі поховання степової зони (Антонівка,
Кубей, Саги, Олешки, Нова Маячка, Біляус, Марфівка,
Дмитрівка, Нікополь та ін.). Такі поховання часто містять
зброю, прикраси, рештки коня з кінським спорядженням.
• Гунни були дуже войовничим народом, більшість своїх багатств вони набували у
воєнних походах. На чолі війська стояв “цар” (у деяких джерелах його називають
“командувачем” чи “полководцем”), що ймовірно обирався з числа старійшин
гунських “царських родів” на час війни і об’єднання племен у військовий союз. У
часи Аттіли влада над союзом племен перетворилася вже на спадкову царську,
фактично необмежену. Нижче царя у війську стояли “логади” – “вибрані”, що не
обов’язково походили з гунських аристократичних кіл; на рівні з ними стояли вожді
союзних германських племен. За даними античних авторів, гунська армія була
неймовірно численною: Йордан називає 500 000 чол. у армії Аттіли; більш реальною
є висунута дослідниками максимальна цифра 100 000 (на момент битви на
Каталаунських полях).
• Основу стратегії гуннів становив принцип безперервного
ведення бойових дій, знекровлення ворога у численних
сутичках перед головним боєм. Кістяк війська становила
кавалерія гуннів, однак вона не була аж надто численною.
Велику частину гунського війська все-таки складали армії
союзних племен (германські союзники могли складати
половину з зазначеного вище максимального числа гунських
воїнів у середині V ст.). Союзники зберігали свою власну
військову організацію, тактику ведення бойових дій та
комплекс озброєння. Власне гунська кіннота була переважно
легкою, вершники були озброєні луками, арканами та
мечами та рідко використовували захисне озброєння. Гунни
були дуже слабкими у пішому бою, про них навіть писали,
що вони “не придатні для пішого бою”
• З цієї причини гунни вербували піхоту з союзних. Існує думка, що кількість
вершників у війську гуннів скорочувалася по мірі пересування на захід, бо землі за
Карпатами не могли забезпечити потрібну для великої кінної армії кількість коней.
Цим, можливо, було зумовлене включення до армії Аттіли великого числа
германських піших воїнів, що загалом негативно позначилося на ефективності
наступальних дій гунського війська у V ст. Дуже розвиненими у гуннів були технічні
війська, що зводили мости, фортеці та обслуговували облогову техніку. У своїх
військових походах гунни користувалися кібітками; на них перевозилися родини та
особисте майно багатих гуннів, а також плоти-понтони для зведення переправ. З
таких візків гунни споруджували стіни укріпленого табору, з-за яких в разі небезпеки
відстрілювалися. Загалом, військове мистецтво гуннів одразу після появи у Європі
надало їм слави “відмінних воїнів”.
Зброя гунів. Відомості
про озброєння гуннів
дає археологія – у
похованнях воїнів
часто знаходять
кінську збрую,
залишки сідел,
бронзові котли, мечі,
кинджали та залишки
лука зі стрілами.
Шоломи, що могли використовуватися гуннами
під час переселення до Причорномор’я, відомі за
знахідками у Передкавказзі, Поволжі та Прикам’ї.
Такі шоломи виготовлялися з заліза, мали
сегментно-клепану конструкцію і напівсферичну,
еліпсоїдну чи грушоподібну форми. Шолом міг
доповнюватися нащічниками (навушниками),
наносником, напотиличником та бармицею
(кольчужною, можливо також шкіряною). Шолом
був властивий лише багатим воїнам, бідніші
носили тверді хутряні чи шкіряні шапки, що
могли пом’якшувати удар.
• У 451 р. в битві на Каталаунських полях (Франція) гунни були розбиті. А
вже у 453 р. Аттіла помер, що врешті призвело до краху його держави.
Після смерті Аттіли гунський військовий союз швидко розпався: проти
гунської верхівки, очоленої дітьми Аттіли Еллаком, Денгізіхом
(Дінтціком) і Ірніком (Ернаком), виступили вожді союзних ґотів та
гепідів. У 454 р. дійшло до битви між колишніми союзниками на річці
Недао, де гунни були розбиті; Еллак пав у бою. Його брати були
змушені вивести гуннів з Паннонії; частина гуннів та їх союзників
переселяється до Нижнього Дунаю (Дакії та Добруджі), частина –
повертається до Подніпров’я чи прямує ще далі на схід, у Приуралля.
На Лівобережжі України у V ст. фіксуються пам’ятки з ознаками
гунської культури, сформованої в Паннонії. Денгізіх ще намагався
відновити гунське правління у Паннонії, здійснивши кілька походів у
межі Візантії, однак потерпів поразку і загинув у 469 р. у Фракії.
Близько 475 р. гунни востаннє переправляються через Істр (Дунай) і
нападають на Фракію. Після цього до Північного Причорномор’я
переселяються інші племена тюркського походження, ймовірно,
споріднені з гуннами: сарагури, уроги, савіри, кутрігури тощо. Деякі з
них, можливо, були нащадками гуннів, що залишилися жити у
причорноморських степах у V–VI ст., однак дані джерел про ці залишки
гунів у Причорномор’ї дуже скупі. Вони були витіснені чи асимільовані
іншими кочовими племенами – болгарами та аварами.