Professional Documents
Culture Documents
екз ідпзк
екз ідпзк
Стародавній світ
Новий час
1. Передумови, етапи, особливості англійської буржуазної революції XVII
ст. «Петиція про право» 1628 р.
Англія у XVI-XVTI ст. зовнішньо ще була типово аграрною країною. Сільське
населення становило 4/5 від загальної кількості. Великі міста - Лондон (200 тис.
жителів), Брістоль, Норіч були явищем нетиповим серед більшості невеликих і
малолюдних міст. Однак уже з'явилися нові галузі промисловості - видобуток
вугілля і виплавка заліза та чавуну, виробництво пороху, скла, паперу, бавовни,
кораблебудівництво. Відбулися зміни в структурі експорту, Англія перестала
вивозити вовну, її замінило готове сукно. Англійські колонії з'явилися на східному
узбережжі Північної Америки та в Західній Африці. Відбувається аграрний
переворот в англійському селі. Поміщики в XVI-XVII ст. зганяють орендаторів зі
своєї землі, перетворюючи ріллю на пасовиська для овець. Вовна, в свою чергу,
служить сировиною для вітчизняної суконної промисловості. Практика
«огороджувань» перетворює основне селянство на малоземельних та безземельних
батраків; вільні робочі руки шукають собі застосування в містах. Частина
розорених селян вдається до актів непокори і навіть до прямих революційних
виступів. Так, в 1607 р. широкий рух проти насильницького обезземелення
розгорнувся серед селян серединних графств - Бекінгемпшіру, Нортгемпшіру та
Лейстершіру. У 1603 р. королем Англії на підставі заповіту Єлизавети І став син
Марії Стюарт Яків VI Шотландський, який прийняв ім'я Якова І (1603-1625). Яків І
заперечував право парламенту видавати закони, вороже ставився до Реформації: У
галузі зовнішньої політики Яків І різко змінив той курс, якого дотримувалася
Єлизавета І. В часи її правління Іспанія та Франція (католицькі країни) були
головними супротивниками англіканської (отже, непідлеглої папі) Англії, а
європейські протестантські князі, переважно німецькі,- її природними союзниками.
Причому така розкладка сил пояснювалася не стільки релігійними незгодами
государів, скільки інтересами зовнішньої торгівлі, завданням витіснення з ринків
торговельних конкурентів.
Після смерті Якова І на престол зійшов його двадцятип'ятирічний син Карл І, який
відразу ж опинився під впливом свого фаворита Бекингема. Новий монарх негайно
вв'язався в нову зовнішньополітичну авантюру - уклав союз із Францією і оголосив
війну Іспанії. Союз із Францією змушував Англію допомагати французькому
королю у його боротьбі проти місцевих протестантів, обложених у фортеці
Ларошель. Це викликало такий протест в Англії, що Бекингем був змушений
розірвати союз із Францією, оголосивши їй війну, і надати допомогу уже
французьким протестантам-гугенотам. Однак у 1628 р. французькі війська
підкорили Ларошель, і абсолютистський уряд Англії був у черговий раз
скомпрометований в очах своїх громадян.
Парламент намагався усіляко стримувати непродумані кроки короля та його
фаворита - вимагав відставки Бекингема, не давав згоди на введення нових податків
і обмежував терміни збору старих тощо. Парламент 1625 р. Карл І розігнав через
декілька місяців. Парламент 1626 р. зазнав тієї ж участі, а його лідери опинилися у
в'язниці. Парламент 1628 р. виступив із знаменитою «Петицією про право».
Вона зводилася до чотирьох пунктів:
1. Населення не повинно змушуватися до виплати податків, не затверджених
парламентом;
2. Ніхто не може бути заарештований інакше, як за ухвалою суду і за законами
країни;
3. Повинні бути припинені арешти цивільних осіб за законами воєнного часу;
4. Повинні бути припинені постої військ у будинках обивателів.
Король був змушений затвердити цю петицію, проте майже відразу почав
порушувати її.
2. Перший етап революції в Англії, соціально-політичні реформи, „ Велика
демонстрація” і „Трьохрічний акт” 1641 р.
У березні 1629 р. і цей «непокірний» парламент було розігнано. Одинадцять років
безпарламентського правління ознаменувалися новими утисками проти
протестантів-пуритан. Соціальною базою цієї релігійної течії була міська
буржуазія, нове дворянство та дрібнобуржуазні елементи міста і села. Одночасно
вводилися нові податки (наприклад, корабельний податок, запроваджений урядом у
1635 p.), що збуджувало невдоволення в усіх верствах населення, незалежно від
релігійної орієнтації.
Шотландія в 1603 р. (за Якова І) об'єдналася особистою унією з Англією, але
зберігала повну автономію. В цій країні значного поширення набув кальвінізм,
населення вороже ставилося до офіційної англіканської церкви. Коли єпископ Лод у
1637 р. зробив спробу з відома Якова І ввести в Шотландії англійський церковний
служебник, це викликало спочатку бунт покоївок у церкві св. Джайльса, а далі -
швидке переростання стихійного виступу плебсу на формування військової ліги
заколотників. У 1639 р. шотландці вдерлися на англійську територію. Після
нетривалого замирення війна знову відновилася у 1640 р.
13 квітня 1640 р. Карл І був змушений скликати парламент, який відразу проявив
свою непокірність і був розігнаний королем уже 5 травня. Цей парламент дістав
назву Короткого. Розгін парламенту викликав виступи населення Лондона 6 та 14
травня. Тим часом шотландці відновили свій наступ. З листопада 1640 р. був
скликаний новий парламент, вибори до якого проходили в умовах неймовірного
збудження і бродіння мас. Більше половини членів нового Довгого (1640-1653 pp.)
парламенту були колишніми членами непокірного Короткого.
Першими кроками нового парламенту стали арешти фаворитів короля - Стаффорда
і Лода. В травні 1641 р. був прийнятий закон про державну зраду Стаффорда, і 12
травня королівського фаворита було страчено. Парламент вимагав і добивався від
короля нових поступок.15 лютого 1641 р. король підписав “трьохрічний акт”, в
якому регламентувалися скликання парламенту (1 раз на три роки) незалежно
від волі короля.Так, у травні 1641 р. Яків І вимушено підписав акт, згідно з яким
парламент не міг бути розпущений інакше, як за його (парламенту) власною
згодою. Була проголошена незмінюваність суддів та їх незалежність від корони.
Наприкінці жовтня 1641 р. розпочалося нове масштабне повстання в Ірландії.
Король, як не дивно, зустрів повідомлення про цей заколот з ентузіазмом - у нього
з'явився вагомий привід розігнати парламент. Випереджуючи події, Довгий
парламент в листопаді 1641 р. виробив важливий документ, відомий як Велика
ремонстрація. Цей акт складався з 204 статей. В ньому вказувалися усі зловживання
численних королівських фаворитів та містилася вимога не призначати нових
чиновників без згоди парламенту. Характерно, що Велика демонстрація була
прийнята незначною більшістю голосів (159 проти 148), це свідчило про
відсутність єдності в лавах парламентаріїв. Карл І особисто з'явився в нижню
палату парламенту з вимогою видачі п'яти лідерів радикального крила.
3. Проголошення республіки у Англії в 1649 р. Зміни в державно-
політичній системі. „Навігаційний акт” 1651 р., „Знаряддя управління” 1653 р.
27 січня 1649 р. 135 членів трибуналу винесли королю смертний вирок, то ж 30
січня Карл І Стюарт як «тиран, зрадник, убивця і ворог держави» був
обезглавлений. Ще 4 січня 1649 р. парламент прийняв резолюцію, яка визнавала
верховенство нижньої палати над палатою лордів та над усіма властями взагалі:
1. Народ, що перебуває під владою Бога, є джерелом усякої справедливої влади;
2. Обрана народом палата общин має вищу владу в державі;
3. Те, що палата общин оголосить законом, і буде таким, незважаючи на
заперечення лордів і короля.
На початку лютого 1649 р. до палати общин було внесено два біллі, один з них
скасовував королівську владу , а другий ліквідовував палату лордів. Офіційно
Англія стала республікою 15 травня 1649 р.
Після ліквідації верхньої палати парламенту і страти короля становище в країні
продовжувало залишатися напруженим. З одного боку, в Англії ширився рух
дигерів, тобто «копачів»,- людей, які захоплювали вільні від обробітку землі у своє
користування. Тим самим робилася спроба ліквідувати приватну власність на
землю. Натомість, з іншого боку, широкий розпродаж земель і маєтків
заколотників, фантастичне збагачення можновладців викликали справедливі
протести у суспільстві. В цій ситуації індепенденти відмовилися виставити
Народну угоду на всенародне обговорення, як це передбачалося їх домовленістю з
левелерами.
Для подолання кризових явищ в суспільстві широкі повноваження були
надані Державній раді з 40 членів. У свою чергу Лільберн виступив з проектом
«угоди вільного народу Англії», за яким парламент з 400 чол. мав обиратися на
один рік шляхом загального голосування усього чоловічого населення, за винятком
слуг, убогих і - тимчасово на 10 років - роялістів. На підтримку його вимог
виступили чотири полки у Солсбері (квітень -травень 1649р.), але Кромвель зумів
придушити цей заколот.
У серпні 1649 р. 12-тисячна англійська армія під проводом самого Кромвеля
висадилася в Дубліні, столиці бунтівної Ірландії. До травня 1652 р. військові
операції проти цієї країни були переважно завершені. На Ірландію поширювались
акти Довгого парламенту про конфіскацію земель папістів та прихильників короля.
Конфіскація була проведена спершу в 10, а згодом ще в 11 з 32 графств Ірландії.
Саме цими землями Кромвель «розплатився» з поставниками армії. Після цього
була проведена демобілізація.
20 квітня 1653 р. Кромвель у супроводі загону мушкетерів розігнав Довгий
парламент, який давно уже став гальмом державного розвитку. У липні того ж року
Кромвель спробував створити новий, слухняний парламент - т. зв. Малий - з
депутатів, висунутих релігійними общинами і доповнених особисто Кромвелем та
Радою офіцерів. 12 грудня 1653 р. поміркована більшість Малого парламенту,
незважаючи на протести свого лівого крила, оголосила про саморозпуск і про
передачу усієї влади Кромвелю. 16 грудня Рада офіцерів проголосила Кромвеля
лорд-протектором (тобто «захисником») Англії, Шотландії та Ірландії. Після
проголошення лорд-протектором він ставав довічним главою республіки.
Новітній час
1. „Новий курс" президента Ф. Д. Рузвельта у США. Закон Вагнера 1935 р.
На президентських виборах 1932 року демократична партія висунула кандидатуру
свого лідера Франкліна Делано Рузвельта. Виборці повірили Рузвельту, який обіцяв
у разі успіху на виборах вивести країну з кризи, і він був обраний президентом
США.
4 березня 1933 року Ф. Рузвельт - президент.. Адміністрація Рузвельта 12 травня
1933 р. схвалила закон про асигнування 500 млн доларів для надання допомоги
безробітним. Загалом же на допомогу цій категорії населення Федеральна
адміністрація з надання надзвичайної допомоги (ФЕРА) витратила понад 4 млрд
доларів. Так, безробітну молодь з квітня 1933 р. почали добровільно вивозити на 6
місяців у лісові табори. Була створена система соціального страхування. Серпневим
законом 1935 р. передбачався соціальний захист (страхування) двох типів -по
старості і на випадок безробіття. Реформи «нового курсу» заклали фундамент
сучасного державного регулювання умов праці та взаємовідносин організованих
робітників з підприємцями. У червні 1938 р. Рузвельт підписав Закон про
справедливі умови праці. Встановлювався мінімум оплати праці - 25 центів на
годину з доведенням до 40 центів у 1945 р. Тривалість робочого тижня не
обмежувалася, але вводилася півторакратна оплата понад норму спершу 44, далі -
42, а з жовтня 1940 p.- 40 годин на тиждень. У статуті про трудові відносини
(Закон Вагнера), підписаному Рузвельтом 5 липня 1935 p., держава офіційно
підтвердила права профспілок, включаючи право на страйк. Оголошувалася
державна підтримка колективних переговорів та укладення колективних
договорів, заборонялася дискримінація членів профспілок та створення
альтернативних робітничих організацій, де б домінували підприємці. «Новий
курс» президента Рузвельта дозволив активізувати економіку, знизити напруження
в американському суспільстві. Однак, практично відразу президент зіткнувся з
опозиційними силами. Вибори 1936 р. зберегли за Рузвельтом пост президента
США, але дозволили республіканцям збільшити своє представництво в обох
палатах Конгресу
2. Доповнення та зміни до Конституції США: 17-28поправки (причини
зміст та оцінка).
Конституція США в новітній період залишалася майже незмінною. За всю історію
існування США було запропоновано близько 10 тис. поправок до конституції, але
прийнято тільки 28, з них діючими є лише 25.
13 травня 1912 р. була подана до розгляду 17 поправка до Конст.
США.Ратифікована лише 8 квітня 1913 року. Ввела в дію прямі вибори сенаторів до
Сенату США, раніше вибори проводились легіслатурами штатів. «1.У складі
Сенату Сполучених Штатів має бути по два сенатори від кожного штату, обраних
людністю останнього на шість років. Кожен сенатор має один голос. Виборці у
кожному штаті повинні задовольняти вимогам, установленим для виборців у
найчисленнішу палату законодавчих органів штату.2.Коли постане вакансія у
представництві якогось штату в Сенаті, орган виконавчої влади цього штату має
видати наказ про вибори на цю вакантну посаду. Законодавчі органи штату можуть
уповноважити орган виконавчої влади вчинити тимчасове призначення, доки
вакансія не буде заміщена на загальних виборах відповідно до вказівок
законодавчих органів.3.Ця поправка не повинна тлумачитися так, щоб вплинути на
обрання чи термін сенаторів, обраних перед набранням цією поправкою чинності
як частини Конституції.»Прийняття 18 поправки до Конституції США (відомої як
«сухий закон») в грудні 1917р. проходило під прапором боротьби з більшовизмом.
Аж до вступу у дію цієї поправки (після ратифікації конгресами штатів у січні
1920р.) прихильники сухого закону таврували своїх опонентів як «большевиків» та
«руйнівників цивілізації».У серпні 1920 р. після ратифікації 3/4 штатів вступила у
дію 19 поправка до Конституції США про надання виборчих прав жінкам.
Прийняття цієї поправки вважається найбільшим досягненням демократичної
адміністрації Вільсона, якому доводилося проводити в життя свій ліберальний курс
в умовах жорсткого протистояння з республіканською більшістю Конгресу.На
президентських виборах 1932 р. переміг демократ Ф. Рузвельт. Перемога
демократів в листопаді 1932 забезпечила прийняття в січні 1933 р. 20 поправки до
Конституції - т. зв. Lame-duck amandement, тобто поправки про невдах. Якщо
раніше новообраний президент приступав до виконання своїх обов'язків у березні
наступного року, а конгресмен – аж у грудні (тобто через 13 місяців), то тепер
термін суттєво скоротився - новообраний Конгрес розпочинав свою діяльність 3
січня, а президент – з 20. Необхідність якнайшвидшої ратифікації XX поправки
конгресами штатів стала очевидною уже в 1933 р., коли збанкрутіла адміністрація
Гувера продовжувала керувати країною аж до 4 березня, а новому складу Конгрессу
довелося чекати до грудня. 1 це за умов найглибшої кризи!
20 лютого 1933 року подана до розгляду 21 поправка - відміна вісімнадцятої
поправки, при цьому дозволяються обмеження на оборот алкоголю на рівні штатів :
1.«Вісімнадцят а поправка до Конституції Сполучених Шт атів цим
скасовується.2.Перевезення чи довіз у будь-який штат, територію чи володіння
Сполучених Штатів спиртних напоїв для постачання чи вжитку, якщо це порушує
місцеві закони, цим забороняється.3.Ця поправка не набере чинності, доки не буде
ратифікована як поправка до Конституції конвентами окремих штатів у порядку,
передбаченому Конституцією, протягом сімох років після подання її Конгресом на
розгляд штатів.»Ратифікована – 5 грудня 1933 р.
3. Законодавство періоду «холодної війни» у США : політичне та
профспілкове (закон Маккарена-Вуда 1950 р., Хемфрі-Батлера 1954 р., Тафта-
Харлі 1947 р. та Лендрама-Гріффіна 1959 р, та ін,).
Після завершення 2 світової війни між США та Радянським Союзом поглибилась
глобальна геополітична, економічна й ідеологічна суперечка- вона тривала з сер.40-
х рр. до поч.90-х рр. 20ст. Це період «холодної війни». Основною причиною
суперечки була різка невідповідність капіталістичного та соціалістичного видів
державного управління. США і СРСР розвиток своєї економіки спрямовували на
посилене функціонування військово-промислового комплексу. Президент
Г.С.Трумен також зіткнувся зі складною ситуацією в США пов’язаною зі
страйками. Він прийняв низку законів, зокрема Закон про скорочення податків
1945., Закон про реінтеграцію військових, який передачав створення Адміністрації
ветеранів., Закон про зайнятість(держава мала забезпечити робочими місцями
максимальну к-сть працездатного нас.). Згодом було ухвалено Закон про
регулювання трудових відносин(Тафта-Хартлі) від 23черв.1947р. він забороняв
проведення страйків державних службовців і передбачав спрощення застосування
посередництва у колективних трудових спорах(між профспілками і роботодавцями)
зрівнявши їх правове становище і відповідальність. Закон заборонив роботодавців
змушувати найманих працівників здійснювати трудові права чи відмовлятися від
них. Кожен хто порушував ці заборони мав бути усунутий від виконання обов’язків
на 3 роки. Початку дозволених страйків передував 2-місячний «охолоджувальний
період», обов’язкове повідомлення про намір його проведення. Закон визначив
порядок укладення колективних договорів. Голови профспілок мали давати
розписку про непричетність до діяльності комуністів. Для вирішення колективних
трудових спорів було ств. Федеральну службу посередництва і примирення. Також
президент мав право встановити 80-денну заборону проведення страйку який
вважав небезпечним для національних інтересів. 23 вересня1950р. Конгрес ухвалив
Закон по внутрішню безпеку(Макарена-Вуда) спрямований проти послідовників
ідеї комунізму. Був створений Комітет з контролю за підривною діяльністю з 5
членів, який мав встановлювати чи була конкретна організація чи особа
«комуністичною». Також заборонявся в’їзд у США іноземцям які якимось чином
пов’язані з Комуністичною партією і її ідеологією. А Президент за законом міг
оголосити надзвичайний стан внутрішньої безпеки. 24серпня 1954р. було прийнято
федеральний Закон Хемрі-Батлера, за яким Комуністична партія визнавалася
незаконною організацією, члени якої не могли бути державними службовцями. Хто
порушував цей закон підлягав покаранню згідно Закону про внутрішню
безпеку1950р. Закон Ледрама Гріффіна 1959р. посилив контроль Департаменту
праці за діяльності профспілок. Він міг встановити порядок проведення виборів до
профспілкових органів, визначати розміри членських внесків, вимагати подання
звітів, копій статутів, постанов профспілок.
4. Посилення влади президента США в роки та після Другої світової війни.
Кін 19 поч 20 ст. державні політичні системи тенденція, посилення органів
політичної влади. В період 1 і 2 світової війни зростання президентської влади,
новий зміст повноважень, які як зазначено у поправці 20 завершуються о півдні 20
січня наступного року, в якому відбувалися президентські вибори і було обрано
президента. Вибори президента двоступеневі. Згідно поправки 22 президент може
обиратися тільки 2 рази підряд, президент займає 2 посади і президента і
п р е м є р м і н і с т р а , ф о р м у є с к л а д у р я д у, п р и з н ач а є с л у ж б о в ц і в . Є
головнокомандуючим збройними силами, має право помилування, може вимагати
надання йому від вищої посадової особи будь якого виконавчого департаменту,
письмової думки, з кожного питання, що належить до компетенції відповідної
посадової особи. 2 світова війна - право необмеженого контролю над експортом,
право регулювати ціни. 1942 рік – максимально використана економіка в цілях
оборони. Не маючи законодавчої ініціативи має право вето. Стосовно
законопроектів Конгресу (10 днів на підписання проекту прийнятого Конгресу).
Має право кишенькового вето, право послання на початку сесії конгресу
(пропозиції щодо прийняття певних законів). З 1967 року президент має право у
випадку відкриття вакансії посади віце президента на власний розсуд призначати
кандидата на цю посаду. Повноваження президента США широкі хоча певні з них
обмежені правом верхньої палати Сенату, наприклад, у призначенні на федеральні
посади, укладені міжнародних договорів.
5. Верховний суд США та його роль у політичній системі країни у XX ст..
40-50-ті роки в житті США ознаменувалися певним піднесенням в сфері боротьби
кольорового населення країни за свої громадянські права. Повернення до мирної
праці сотень тисяч демобілізованих темношкірих зумовило більшу організованість
суспільного життя афроамериканців. Особливо напруженим було становище в
негритянських гетто, де в 1950 р. проживали 4,5 млн чол. (в 27 найкрупніших
містах США). Під тиском афроамериканських громадян Верховний Суд США
змушений був визнати неконституційність расової сегрегації на суспільному
транспорті та в житловому секторі. Так, 3 червня 1946 р. Верховний Суд США
визнав «неконституційною» сегрегацію у громадських автобусах на Півдні. В
травні 1948 р. Верховний Суд оголосив незаконними приватні обмежувальні
договори, що дискримінували кольорових громадян при купівлі чи винаймі житла
(тобто практику недопущення темношкірих мешканців у «білі» райони).
Проте, місцеві власті, не кажучи вже про приватний капітал, знаходили можливості
для ігнорування цих декларативних рішень вищої судової інстанції. В багатьох
штатах зберігалися різноманітні обмежувальні цензи для виборців (грамотності,
осідлості, «доброчесної поведінки» тощо). Навіть за неповними офіційними
даними, в 11 південних штатах приблизно 4 млн негрів були позбавлені виборчих
прав. Намагання вибороти ці права у кожному окремому випадку блокувалися
білими расистами - звільнення з роботи, фізична розправа тощо.
6. Судова система США в сучасний період.
У ніч на 17 червня 1972 р. в приміщенні національного комітету демократичної
партії поліцією були затримані 5 зломщиків, в т. ч. Дж. Маккорд, координатор з
питань безпеки Комітету по переобранню президента Р. Ніксона. Спроби
перекласти вину на безпосередніх виконавців злому виявилися безуспішними. В
результаті розслідування, здійсненого спеціальною комісією Конгресу, виплили на
світло факти таємних оборудок Ніксона та його адміністрації: незаконного
фінансування партії монополіями, провокаційних публікацій в пресі завідомих
фальшивок тощо.
В результаті скандалу, що дістав назву «Уотергейт» (будівля готелю, де
розміщувався національний комітет демократичної партії) президент Ніксон
опинився під вогнем нищівної критики. В серпні 1973 р. розпочалося судове
розслідування уже проти віце-президента Спіро Агню, звинуваченого у
хабарництві, вимаганні та несплаті податків. 10 жовтня 1973 р. суд засудив віце-
президента до трьох років умовно та до штрафу 10 тис. доларів. Агню був
змушений подати у відставку (перший прецедент такого роду в історії США). Віце-
президентом став Дж. Форд, який до того був лідером республіканської меншості в
Конгресі.
27 липня 1974 р. президент Ніксон був підданий суду імпічменту за трьома
статтями звинувачення: 1. Спротив здійсненню правосуддя в «уотергейтській
справі». 2. Зловживання президентською владою. З. Неповага до Конгресу, що
знайшло свій вияв у відмові видати магнітофонні записи розмов президента (18
хвилин стертого запису). Не чекаючи офіційного вироку, президент «добровільно»
пішов у відставку. Дж. Форд автоматично став президентом (що теж було першим
прецедентом такого роду).
40-50-ті роки в житті США ознаменувалися певним піднесенням в сфері боротьби
кольорового населення країни за свої громадянські права. Повернення до мирної
праці сотень тисяч демобілізованих темношкірих зумовило більшу організованість
суспільного життя афроамериканців. Особливо напруженим було становище в
негритянських гетто, де в 1950 р. проживали 4,5 млн чол. (в 27 найкрупніших
містах США). Під тиском афроамериканських громадян Верховний Суд США
змушений був визнати неконституційність расової сегрегації на суспільному
транспорті та в житловому секторі. Так, 3 червня 1946 р. Верховний Суд США
визнав «неконституційною» сегрегацію у громадських автобусах на Півдні. В
травні 1948 р. Верховний Суд оголосив незаконними приватні обмежувальні
договори, що дискримінували кольорових громадян при купівлі чи винаймі житла
(тобто практику недопущення темношкірих мешканців у «білі» райони).
Проте, місцеві власті, не кажучи вже про приватний капітал, знаходили можливості
для ігнорування цих декларативних рішень вищої судової інстанції. В багатьох
штатах зберігалися різноманітні обмежувальні цензи для виборців (грамотності,
осідлості, «доброчесної поведінки» тощо). Навіть за неповними офіційними
даними, в 11 південних штатах приблизно 4 млн негрів були позбавлені виборчих
прав. Намагання вибороти ці права у кожному окремому випадку блокувалися
білими расистами - звільнення з роботи, фізична розправа тощо.