Professional Documents
Culture Documents
білети 22.06.20
білети 22.06.20
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 11
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 12
Дія відбувається у Новій Англії на фермі Ефраїма Кебота у 1850 році. Перед
будинком – кам’яний мур з дерев’яною брамою, за якою – путівець до села.
Будинок ще у гарному стані, поблякли лише віконниці, пофарбовані колись у
зелений колір, та посірішали стіни від часу та негоди. По обидві боки будинку –
два величезних в’язи, вони простягли свої віти над будинком, неначе захищаючи
його та придушуючи водночас. В них є щось від виснажливих ревнощів, від
егоїстичної материнської любові. Від щоденного спілкування з мешканцями
будинку в них з’явилося щось людське. В ясну погоду вони нагадують жінок, котрі
втомлено схилилися над дахом і сушать волосся під сонячним промінням. Коли ж
дощить – їхні сльози монотонно крапають на дах і, скочуючись вниз, зникають у
гальці.
Стежинка від брами, огинаючи прави1й кут, веде до низького ґанку; з цього
ж боку невелика веранда. На другому поверсі два вікна – там спальні Ефраїма
Кебота та його синів; на першому поверсі – два більші вікна, це вітальня. Штори на
них завжди опущені. Поруч кухня.
Затверджено на засіданні кафедри теорії та історії світової літератури імені проф. В.І.
Фесенко
Протокол № 7 від 23 січня 2020 року
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 13
За кожним кроком по коридору оперений кінець стріли терся об підлогу. Металічний скрегіт і
жорстке шелестіння зливалися в один неприємний звук. У шлунку почалися нудотні спазми. Довгі
охристі стіни коридору розпливались і хиталися перед очима; двері класів, з квадратиками
нумерованих матових шиб, здавались експериментальними платами у товщі активізованої рідини,
насиченої дитячими голосами, що декламували по-французькому, співали гімни, обговорювали
питання соціології. Avez-vous une maison jolie? Oui, j'ai une maison très jolie, за стиглих нив
бурштин, за пурпур гір величних над щедрістю долин впродовж нашої історії, діти мої (це голос
Фола), авторитет федерального уряду, сила і вплив його зросли, але не забуваймо, діти мої, що
створені ми як союз суверенних республік. Сполучені, хай бог тебе благословляє, нехай добро
росте, братерством цвіте... Пісня ця, справді гарна, тупо бриніла в голові. Від краю і до краю.
Стара мура. Вперше він чув її ще в Пассеїку. Як він змінився з тих пір, як здивачів! Верхня
половина його "я" витала десь у зоряному царстві ідеалів і юних, дзвінких голосів, а нижня
загрузла в трясовині, що кінець кінцем поглине його з головою. Черкаючи об підлогу, стріла
дедалі більше роз'ятрювала рану. Він спробував був не ступати на цю ногу, та решта три зацокали
так гучно і врізнобій, аж він налякався, що от-от відчиняться двері і хтось з учителів стане йому на
дорозі. В цю критичну хвилину колеги-вчителі були наче пастирі жаху, що загрожували загнати
його назад у клас, до учнів. Легка судома звела живіт, і на блискучих від лаку дошках паркету,
якраз навпроти стенду зі спортивними трофеями, що блимали на нього сотнею срібних очей, він,
не збавляючи ходи, залишив розлізлу, паруючу купу темного посліду. Гидливий дрож перебіг по
гладких, плямисто-сірих боках, але голова і груди, як фігура на носі тонучого корабля, стриміли
уперед
Затверджено на засіданні кафедри теорії та історії світової літератури імені проф. В.І.
Фесенко
Протокол № 7 від 23 січня 2020 року
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 15
Полковник Ауреліано Буендіа підняв тридцять два збройних повстання й програв їх усі. У
нього було сімнадцятеро дітей чоловічої статі від сімнадцяти різних жінок, і всіх його
синів було забито одного за другим однієї ночі — найстаршому так і не сповнилося
тридцять п'ять років. Сам він зостався живий після чотирнадцяти замахів на його життя,
сімдесяти трьох засідок і розстрілу. Вижив навіть після чашки кави з такою дозою
стрихніну, яка могла б убити коня. Він відмовився від ордена Пошани, яким його
нагородив президент республіки. Врешті-решт став верховним головнокомандувачем
революційних сил, наділеним судовою і військовою владою над територією від кордону
до кордону, й людиною, якої уряд боявся понад усе, однак жодного разу не дозволив
сфотографувати себе. Він відхилив довічну пенсію, запропоновану йому після війни, й до
глибокої старості жив з прибутку від золотих рибок, які виготовляв у своїй майстерні в
Макондо.
Затверджено на засіданні кафедри теорії та історії світової літератури імені проф. В.І.
Фесенко
Протокол № 7 від 23 січня 2020 року
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 20
Таксі знову пірнуло в темряву, і я поцілував Брет. Вона відповіла на поцілунок, а тоді
відвернулася й забилась у куток, якнайдалі від мене. Понуривши голову, вона сказала:
— Не займай мене. Будь ласка, не займай мене.
— Що з тобою?
— Це нестерпно.
— Брет!
— Не треба! Ти ж знаєш. Для мене це нестерпно. Ох, любий, зрозумій же, будь ласка.
— Ти не кохаєш мене?
— Не кохаю? Та я вся тану від одного твого дотику.
— Невже ми нічого не можемо зробити?
Тепер вона сиділа випростана. Я обійняв її, і вона пригорнулася до мене; ми затихли. Вона
дивилася мені в очі так, як уміла дивитися лише вона — так, що вже здавалося, ніби то не
її очі. Вони дивилися, невідривно дивилися й тоді, коли будь-які інші очі перестали б
дивитися. Вона дивилася так, наче в світі не існує нічого, на що вона не наважилася б так
дивитись, а насправді ж світ для неї був повен жахів.
— І ми анічогісінько не можемо зробити, — сказав я.
— Не знаю, — мовила вона. — І не хочу вертатися знову в те пекло.
— Виходить, нам краще не зустрічатися.
— Ні, не бачитися з тобою я не можу. Зрештою йдеться ж не тільки про це.
— Не тільки. Але закінчується завжди цим.
Затверджено на засіданні кафедри теорії та історії світової літератури імені проф. В.І.
Фесенко
Протокол № 7 від 23 січня 2020 року