КЗ БМР " Білопільська мистецька школа"

Методична розробка
на педагогічну проблему:
" Розвиток чіткої дикції в класі сольного співу"

Виконала:
Викладач по
класу сольного співу
Устілка Т.В.
 2021р.
Зміст:
1. Вступ: задачі викладача і актуальність проблеми

2. Дикція в аспекті фізиологічних особливостей учнів

3. Голосні звуки та їх роль у розвитку артикуляційного апарату

4. Проблемні приголосні та приголосні - помічники у вокальній техніці

5. Прийоми вирішення проблеми малорухливої нижньої щелепи та покращення

дикції

6. Різновиди дикції та подолання проблем

7. Комплекс підготовчих вправ

8. Додатки

9. Бібліографія
 Дитячий спів - це прекрасний особливий вид музичного мистецтва, який
надає естетичну насолоду та задоволення духовному життю людини. Людський
голос - це природний інструмент. Співацькі уміння та навички володіти голосом
формуються та розвиваються роками. Першими сходинками професійного
співу є мистецькі (музичні) школи, де вокальний клас займає важливе місце в
системі музичного виховання та освіти. Сольний спів розвиває художній смак
учня, розширює і збагачує його музичний кругозір, сприяє підвищенню
культурного рівня.

Задачі педагога-вокаліста – це розвиток голосового апарату учня,

вироблення співочої техніки, виховання художнього вокального смаку та
виконавської майстерності. У вокальному класі завжди повинна бути створена
атмосфера творчості. Вона сприяє формуванню особистості дитини, допомагає
повірити у свої сили.

Одна з головних проблем, яка вирішується на уроках вокалу - це

формування та розвиток співацьких навичок, тобто співацьких дій, що у процесі
системи навчання набувають контрольованого автоматизму. Під час роботи на
своїх заняттях я зіткнулася з однією важливою проблемою, на яку слід, в першу
чергу, з перших занять звертати увагу - це співацька дикція (чітка артикуляція
голосового апарату). Під час навчання у класі сольного співу розвиток цієї
навички відіграє значну роль у професійному виконанні співака. Викладач учню
повинен дати зрозуміти, що гарна дикція є ознакою співочої культури, а 50%
вдалого виконання твору, донесення його змісту та художнього образу до
слухача залежить від чіткої дикції.

Особливо ця проблема почала ускладнюватися у сучасному світі нових

технологій, де розмовна мова відступає на другий план. Електронні листи,
повідомлення замінили природнє спілкування між людьми. А у вокалі немає
слова - немає пісні. Нерідко слухачі, які прийшли на концерт чи в театр не
можуть зрозуміти про що взагалі твір.Тому особливої актуальності набувають
питання, пов'язані з розвитком дикції.
 Учень обов'язково повинен знати, що співацька дикція значно відрізняється
від розмовної. Вона є наслідком знання і розуміння тексту, відчуття музичного
образу; і вимагає активності артикуляційного апарату, який складає такі
голосоутворюючі органи: губи, язик, м'яке піднебіння, щелепи, гортань з
голосовими складками, зуби. Під час співу слова треба вимовляти чіткіше у 2
рази.

Якість артикуляції у значній мірі залежить від індивідуальних

архітектонічних особливостей ротової порожнини людини. Якщо у одних учнів
анатомічна будова має горизонтальну архітектоніку і разом із нею більш рівну
форму піднебіння, то і окраса голосу таких учнів характеризується відповідним
цій будові звучанням, тобто воно більш світле, а інколи занадто відкрите.

Вирішення проблеми:

 звук треба "затемнити" за допомогою голосних "О" і "У", використовуючі

розспівки у різних варіаціях.

Буває будова навпаки - ротова порожнина має овальну форму і звук більш
"темний", "глухий".

Вирішення проблеми:

 звук треба робити "світлим" за допомогою голосних "І", "Є", "А", співати
з різними приголосними.

Допомагають у поєднанні кантилени та чіткої дикції різні варіанти

приголосних та голосних.

Голосний а зручна для співу. При її вимові рото - глоточний канал набуває
рупороподібної форми, положення гортані близьке до співацького. Через це - а
часто використовую як основну голосну для вироблення вокального звучання.
Вона допомагає краще за інші голосні вивільнити артикуляційний апарат.

Голосний о сприяє підняттю м'якого піднебіння, створює відчуття позіхання і

положення глотки при округленні звука, допомагає зняттю скутості,
затиснутості, близькому і плоскому звучанні. Співаємо вправи на вивільнення
звуку на "О" - наприклад, зо, ро, мо, до або поєднуємо у словах "доміно",
"море", "морозець", " "вікно" тощо.
 Голосний у найглибша і "темна" голосна, тому не використовую при
глухому звучанні голосу. В інших випадках "У" допомагає позбутися плоского
звучання, активізує голосові складки, стимулює роботу губ активізує в'яле
м'яке піднебіння, губи і голосові складки, добре вирівнює звучання і тому є
невід'ємною складовою розспівок на наших заняттях.

Голосний і найдзвінкіша з усіх голосних звуків. Вона настроює на головне

резонування, допомагає зібрати й наблизити звук. Використовується при
глухому, затемненому звучанні. При вимові і гортань піднімається, тому ця
голосна протипоказана при затиснутому горловому звучанні. Оскільки голосна і
утворюється при значному скороченні голосових складок, активному їх
змиканні, співаємо вправи на і при сипоті.

Голосний е не всім зручна для артикуляції, тому співаємо вправи на цей

голосний, коли голос звучить краще, ніж на інших. Сприяє активній атац ізвуку.

Складні голосні є, ї, ю, я складаються з двох звуків, утворених з и та

голосних е, і, у, а. Під час співу перший звук миттєво змінюється іншим,
протяжним звуком, щоб не створювалося звучання другого звуку. Спів
складних голосних сприяє формуванню зібраного, близького, яскравого і
високого звучання відповідних простих голосних, а також активізації голосових
зв`язок у момент атаки. При горловому призвуці і затиснутості кореня язика, ці
голосні слід виконувати обережно

.Слід пояснити учню, що вокальна мова має свої особливості, оскільки

носіями вокального звука є голосні. Тому при співі голосні звуки максимально
протягуються, а приголосні звуки вимовляються коротко, швидко.

На початковому етапі навчання учні під час співу, як правило, погано

відкривають рота; в них малорухлива нижня щелепа, напружені м'язи, які її
піднімають, що стає причиною горлового призвуку. При затиснутій нижній
щелепі неможлива гарна вокальна дикція, оскільки ротова порожнина мала для
формування вокальних голосних. Для того, щоб уникнути цієї проблеми у
кожному вокальному класі повинне бути дзеркало, де учень дивлячись у нього
вчиться відпускати нижню щелепу. Велике значення в цій проблемі має сам
характер учня, його сором’язливість, страх, який ми долаємо разом із ним.
Насамперед,на занятті повинна бути спокійна доброзичлива атмосфера.
Викладач спочатку сам показує ту чи іншу вправу, а потім учень намагається
повторити перед дзеркалом.

Вирішення проблеми:

Я, як викладач, озвучую та показую як повинні звучати голосна "А" та "Я" і

яку форму має при цьому рот - нижня щелепа відкривається майже до кінця. За
допомогою своєї руки учень опускає підборіддя і тримає 2-3 секунди (цього
часу достатньо). Потім на розспівках та творах допомагає собі розщеплювати
нижню щелепу, але тільки за умови контролю викладача. Пізніше сам учень
зможе перевіряти правильність звучання голосних за допомогою такого
прийому: під вушними раковинами є "ямка",яка змінює форму під час вірного
відкривання роту і учень вказівними пальцями перевіряє - змінилась форма чи
ні. Для того, щоб звільнити нижню щелепу від напруги часто використовуют
склади „да”, „до”, „де”. Приголосний звук „д” треба вимовляти легко і м`яко,
так як він формується при зближенні щелеп, а якщо у учня щелепа "зажата",
напружена, жорстка вимова складу „до” (з акцентом) може тільки посилити цю
напругу. Гарного відкриття ротової порожнини треба домагатися на голосних а,
о, у. Корисні вправи на дай, най, гай, май тощо. Сполучення ай примушує добре
відкривати рота, опускаючи нижню щелепу.

Голосна "О" повинна бути округлою, завдяки овальній формі рота ( малювати
ротом букву о; на "У","Ю" - губи витягуються у трубочку ( уявляємо собі
уточку, згадуємо трубочку для соку тощо.)

Поряд з голосними звуками завжди стоять приголосні. У вокальних вправах

найчастіше використовуються дзвінкі приголосні, оскільки на цих звуках
активніше працюють голосові складки і вони мають висоту звучання.

Положення артикуляційних органів при утворенні різних приголосних

звуків може позитивно або, навпаки, негативно впливати на наступну голосну.
Зокрема, вимова приголосних к і г добре піднімає м'яке піднебіння. Ці
приголосні допомагають утримувати м'яке піднебіння піднятим, сприяють його
активізації. Водночас вони пов'язані з напруженням кореня язика, тому їх
використовую з обережністю, якщо немає горлового призвуку.
 Уміле поєднання голосних і приголосних дозволяє викладачу впливати на
якість звучання голосу. Наприклад, з метою активізації м'якого піднебіння і
подолання плоского звучання використовую склади "ку "і "гу"

Голосні а, е, і, о, у гарно вирівнюються при співі на одному звуці. Так,

голосний ,у понижує гортань, позбавляючи її природнього положення, звук стає
темним. Краще за все, слід починати з більш округлих „зібраних” звуків „о”,
„у” з приголосним „л”, „г” з неодмінним переходом на інші голосні. .
Приголосні звуки виникають у ротовій порожнині, її органи (язик, м'яке
піднебіння, губи) утворюють перешкоду проходження повітря і звукових хвиль.

В своїй практиці роботу з вокалістами починаю із вправ та розспівок на

сонорні приголосні. Вони допомагають знайти головне резонування, сприяють
м'якій атаці звука; л і м, як приголосні переднього укладу, наближають звук; м і
н посилюють резонування носової порожнини; р добре активізує дихання і
скорочення голосових складок. Далі поступово приєдную до них дзвінкі.

Для округлення звука і досягнення зібраного звучання використовую склади

ду, да, льо, мо. Дзвінкому світлому звучанню сприяють склади ді, зі, мі, лі, ля
тощо. Викладач повинен знати механізм вимови, щоб контролювати дії учня.
Якщо учень з невірно вимовляє слова, на власному прикладі і пояснюю йому
техніку утворення звуку в поєднанні зі словом.

Чітка та виразна вимова голосних та приголосних можлива при повній

свободі апарату. Розбірливість тексту залежить, головним чином, від чіткої
вимови приголосних. Тому треба посилити гучність приголосних, щоб
прирівняти їх з голосними. Це досягається великою ясністю їх вимови (але без
утрирування).

Учень повинен чітко запам’ятати основне правило вокальної орфоепії -

приголосний звук, що замикає склад, під час співу відноситься до наступного
складу, даючи голосному звуку свободу і час для звучання. Для наочності
виписуємо слова пісні на дошці чи під нотами і ділимо їх на вокальні склади:

„Ой ве-сно, ве-сно, днем кра-сна.Що ти нам, ве-сно, при-не-сла?”

Корисний прийом активної вимови слів у ритмі мелодії пошепки, з чіткою

артикуляцією. Цей прийом не тільки укріплює дихальні м'язи, сприяє появі
відчуття опори на диханні, але й тренує артикуляційний апарат. Типовою
помилкою учня є виділення безударних закінчень слів. Тому слід
дотримуватися музичного фразування, що відповідає змісту виконуваного
твору, стежити за дотриманням змістових наголосів у словах.

Для цього користуємося таким вокальним прийомом — пом'якшуємо

звучання сильної музичної частки, на яку припадає ненаголошений склад
тексту, і навпаки. Словесних наголосів для виразного виконання недостатньо.
Кожна фраза має свій „пульс”, свої логічні наголоси, на які потрібно звертати
увагу. Вимова виховується поступово, шляхом тренажу та укріплення
артикуляційного апарату, інших органів, які приймають участь у співі.

Співацька дикція буває млявою або перебільшеною, що залежить від м'якої

або твердої вимови слів. Млявість артикуляції (малорухливі губи, язик, нижня
щелепа, мало відкритий рот) є однією з основних причин поганої дикції під час
співу — голосні і приголосні не мають необхідної ясності та чіткості, звук
набуває одноманітного й невиразного характеру. При цьому, вираз обличчя
(міміка) дитини байдужий, невиразний; відчувається, що спів учня не
пов'язаний ні з якими емоційними хвилюваннями.неправильна
артикуляціяголосних і приголосних звуків негативно відображається на
звучанні голосу, який втрачає особливість дитячих голосів - дзвінкість.

Вирішення проблеми:

Використовую вправи для глухих та дзвінких приголосних. Наприклад, на

приголосну "Р":

 спочатку проричати" на рррррр;

 по нотах гами вверх та вниз;

 проспівати на звук "р" фразу ( уривок твору).

Дуже корисні допоміжні предмети - горіхи, пробка, олівець. Співаємо окремі

фрази або цілі твори. такий метод завжди допомагає, незалежно від віку учня та
класу, в якому він навчається.

Також користуюсь різноманітними поспівками, розспівками,

скоромовками ( див. додатки).
 Іноді спостерігається й інший недолік — перебільшена дикція, яка
позбавляє голос необхідної вокальності. При цьому деякі діти не співають, а
ніби декламують текст пісні. Активна вимова приголосних викликає посилене
скорочення стінок ротоглотки, перетворюючи її у резонатор з твердими
стінками, завдяки чому збільшується дзвінкість голосних під час співу. Слід
пам'ятати, що правильний співацький звук формується при середній силі
звучності й під час помірного вдиху. Навіть незначне його форсування збіднює
тембр, знижує дзвінкість. Надмірна енергія, витрачена при форсованому
звукоутворенні, призводить до неузгодженості роботи голосових органів, навіть
до порушень вокальних функцій (перевтома, незмикання голосових складок,
утворення вузликів тощо). Звучання голосу втрачає м'якість, стає різким,
неприємним, інтонаційно неточним.

Вирішення проблеми:

Викладач сам повинен:

 говорити і співати без будь-якого напруження, бо крикливий спів в учня

часто є наслідком наслідування саме викладача. Окрім того, голосна мова
і спів швидше втомлюють дітей, їхня слухова увага послаблюється.

 стежити за звучанням і зовнішнім виглядом учнів під час співу.

Почервоніле від напруги обличчя, зведені брови, надута шия є наочним
свідченням напруження.

 обирати такі вправи і вокальні твори, які б запобігали крикливості.

Слід пам’ятати, що, уникаючи форсованого співу, потрібно співати "на

диханні" з активною подачею звуку. Менша сила звучання не тільки не
повинна зменшувати активність співу, а, навпаки, збільшувати її.

Не можна, наприклад, говорити про головну роль артикуляції, виділяти

значення дикції, не думаючи про співацький процес у цілому. Для цього
необхідно чітко уявити, до якого взірця прагнути та як досягнути гарних
результатів.

Вирішення проблеми:

 Показ еталонного звучання самим викладачем;

  уважне слухання кращіх учнів під час їх виступів ( аналізування разом з
викладачем)

 прослуховування та аналіз лауреатів та дипломантів професійних

вокальних конкурсів

Одним із найважливіших принципів вокального виховання є здійснення

постійного органічного зв`язку кожної співацької навички з вокальним словом:
дихання і слово, звукоутворення і слово, дикція і слово.

З перших уроків слід поступово розвивати в учнів свідоме ставлення до

співу, що базується на слуховому сприйманні та контролі. Воно може
виникнути лише тоді, коли учень почне розрізняти особливості співацького
звуку, чути його темброві зміни; далі - ступінь округлення звуку, позицію
звукоутворення тощо. Разом з оцінкою звуку буде розвиватися й критичне
ставлення до нього. Наприклад, можна сказати учню, щоб він співав кожен
наступний звук, ніби нанизувати на ниточку маленьке намисто або, щоб уявив
собі, що кожна нота – це крапля у річці, водоспаді; і вони повинні бути
невід’ємні одна від одної. Таким чином, діти будуть наближати свій спів до
правильного професійного звучання. Плавний спів вважається основою
вокального мистецтва і навчити учня „тягнути” звук , а ще й при цьому чітко і
розбірливо вимовляти кожне слово - головне й найскладніше завдання
викладача.

Завжди звертаю увагу на те, що дикція помітно погіршується у співі

складів на верхніх нотах. Особливо це є характерним для дитячих голосів. В
багатьох випадках спостерігається погіршення дикції на перехідних нотах
діапазону.

Для розвитку чіткої дикції я пропоную комплекс підготовчих вправ та

розспівок для початківців:

1. «Коник»10 – 30 сек. поцокати голосно і швидко язиком.

2.«Ворона» промовляючи «ка-аа-аа-ар»,як можна вище підняти м’яке

піднебіння та маленький язичок. При виконанні вправи дивитись у дзеркало.
Повторити 6-8 раз. Спробувати зробити вправу беззвучно.
 3. «Сміх»:під час штучно викликаного сміху покласти долоню на горло і
відчути напруження м’язів.

4. Знаття внутрішньої психологічної напруги, забезпечення м’язового

розслаблення, освоєння діафрагмального дихання – важливої складової
змішаного типу дихання:

 звичайний вдих носом, довгий, плавний видих через рот з витягнутими

губами зі свистом «С», пауза;

 звичайний вдих, на видиху плавно промовляти «Ш» із витягнутими

губами.

Значне місце у розвитку і формуванні дикції займає розспівування. Для

цього можна використовувати вокалізи, уривки пісень, раніше вивчених учнем.
Вправи та поспівки бажано співати зі словами, а також з відповідними
складами, чергувати спів з акомпанементом і без нього. У цілому розспівування
проводиться не більше 10 - 15 хвилин хвилин, адже робота над творами теж
включає різноманітні елементи співацького тренування.

Проблема правильного співацької дикції постає у кожному вокальному

творі, тому підібрані викладачем влучні методи та прийоми допоможуть у
формуванні та розвитку вірної співацької дикції.

Бібліографія
1. Адулов М. О. Керівництво із постановки співацького та розмовного
голосу.-Липецьк, 1996.-С.187-213

2. Апраксина О.А. Методика развития детского голоса. – М.: Просвещение,

1983. – С. 45-50.

3. Дмитриев Л.Б. Основы вокальной методики. – М.: Наука, 1968. – С.437-

440.

4. Добровольская Н.Н., Орлова Н.Д. Что надо знать учителю о детском

голосе. – М.: Просвещение, 1972. – 32 с.
5. Кабалевский Д.Б. Прекрасное пробуждает доброе. – М.: Просвещение,
1984.

6. Люш Д. Розвиток і зберігання співацького голосу. – К.: Музична Україна,

1988. - 138 с.

7. Павленко Т. П. Аспекти фізіології та медицини у постановці голосу –

Вінниця: НОВА КНИГА, 2008.- 56с.

8. Стулова Г.П. Дидактические основы обучения пению. – М.:Просвещение,

1988. – С.31-34.