Тема 1.

ДЕФЕКТОЛОГІЯ ЯК НАУКА

1.1. Предмет, завдання, принципи і методи дефектології

Дефектологія вивчає закономірності та особливості розвитку, виховання та навчання
різних категорій аномальних дітей. Сучасна назва“корекційна педагогіка” або “спеціальна
педагогіка.

Основні принципи і методи дефектології

Дефектологія пов'язана з рядом суміжних наук-психолого-педагогічних і медичних.
Дефектологія має єдину мету і принципи із загальною педагогікою, хоча і розробляє свою
концептуальну систему на основі спеціальних завдань навчання, виховання і розвитку
аномальних дітей.
З метою вивчення психофізичних особливостей розвитку аномальних дітей і
закономірностей їх навчання і виховання дефектологія використовує систему методів
науково-педагогічних досліджень. Особливе значення мають ті методи, які спрямовані на
вивчення індивідуальних відхилень і особливостей різних категорій аномальних дітей.
Дослідження особливостей аномальних дітей, закономірностей розвитку окремих
категорій сприяє підвищенню рівня освіти.
Важливим джерелом отримання відомостей про аномальні дітей є аналіз результатів їх
діяльності - письмових робіт, Малюнків, різних виробів, які характеризують психічні
особливості дітей, їхні уявлення про навколишнє життя. Цей метод відображає
індивідуальність учнів, їх схильності і здібності.
Цінними засобами вивчення аномальних дітей є соціологічні та психологічні методи
дослідження. Серед них анкетування - метод масового збору матеріалу за допомогою
анкет, методи дослідження самооцінки та рівня домагань особистості, соціометрія -
дослідження міжособистісних відносин в групі, а також математичні методи, що
виявляють кількісні показники досліджуваних характеристик.
Дефектологія удосконалює існуючі способи наукових досліджень і розробляє нові.
Зазвичай в психолого-педагогічних дослідженнях використовується не один, а кілька
взаємно доповнюють методів. Таке комплексне застосування різних методів забезпечує
надійність результатів.

1. Історія розвитку дефектології в Україні

З перших років радянської влади в Україні створилися сприятливі умови для розвитку
теорії олігофренопедагогіки. Заклади для розумово відсталих дітей, які організовувалися в
Україні у дореволюційний період на засадах індивідуальної і громадської благодійності та
мали яскраво виражений філантропічно-опікунський характер, стали складовою єдиної
державної системи народної освіти. Поступово, долаючи значні організаційні і змістовні
труднощі, формувалася нова радянська система навчання й виховання цієї категорії дітей.
Подальший розвиток цієї системи зумовлював необхідність проведення серйозних
досліджень як основи розробки нової філософії спеціальної освіти.
Важливим у розвитку теоретичних і методичних основ дефектології стало створення
Інституту фізичної дефективності в Харкові, перейменованого у 1930 р. на Інститут
дефектології. У цьому інституті проводив дослідження відомий учений –
олігофренопедагог О.М. Граборов – основоположник вітчизняної науки про навчання та
виховання розумово відсталих дітей. У 1926 р. він опублікував українською мовою перший
посібник «Олігофренопедагогіка», який став настільною книжкою для студентів і вчителів-
дефектологів.
Надзвичайно цінними були погляди Л.С. Виготського щодо можливості формування у
розумово відсталих дітей вищих психічних функцій. Не заперечуючи вплив біологічних і
соціальних чинників на розвиток людини, розглядаючи їх у динамічній взаємодії, він
водночас надавав перевагу соціальним чинникам у формуванні вищих психічних функцій.
З метою вивчення стану виховної роботи у дитячих будинках та розробки методик
проведення окремих її видів були проведені дослідження (В.А. Тарасевич, Г.О.
Озерянська,Б.О. Бобер, К.Н. Попова, В.В. Семикова, К.Н. Соловйова,А.Є. Токарева та ін.) у
яких висвітлювалися природа порушень і причини їхнього виникнення, засоби подолання.
Окремі дослідження сприяли виробленню оптимістичних прогнозів щодо можливого
подолання негативних наслідків порушень засобами педагогічної корекції. Як результат –
було опубліковано низку наукових праць "До питання про сексуальні переживання у
сучасного нормального і дефективного дитинства" М.М. Тарасевича; "Спадковість і
поведінка", "Роль комбінацій у практиці повсякденного життя", "Динаміка довкілля" А.В.
Владимирського. Отже, кінець 20-х років характеризувався задовільним розв’язанням
багатьох проблем, пов'язаних із вихованням та навчанням розумово відсталих дітей.
За порівняно невеликий проміжок часу в Україні сформувалися ті висхідні організаційно-
методичні засади, які стали базовими для подальшого розгортання науково-методичних
досліджень і розробок у галузі аномального дитинства та обґрунтування нових підходів у
розв'язанні багатьох теоретичних й практичних питань корекційного виховання а також
навчання розумово відсталих дітей.
Основоположними серед них були:
– створення в Україні державної системи навчальних закладів нового типу для розумово
відсталих дітей, діяльність яких ґрунтувалася на педагогічних засадах; розробка
навчально-методичного забезпечення навчання, виховання і підготовки цієї категорії дітей
у звичайних умовах суспільного розвитку;
– захист прав і охорони праці осіб з розумовими вадами і здійснення практичних заходів
щодо їхнього фізичного, морального та соціального оздоровлення;
– підготовка спеціалістів-дефектологів до роботи у закладах спеціальної освіти; –
розгортання наукових досліджень у галузі дефективного дитинства з метою наукового
обґрунтування природи порушеного розвитку, причин виникнення цього стану та засобів
педагогічної корекції вад розвитку цієї категорії дітей;
 – подолання матеріальних і господарських труднощів у житті спеціальних закладів,
створення умов для вдосконалення навчально-виховного процесу.

2. Предмет дослідження дефектології, завдання.

Основним предметом дослідження дефектології є діти зрізноманітними дефектами

психічного чи фізичного розвитку. Забезпечення оптимальних умов їхнього виховання та
навчання для сприяння якомогакращій підготовці їх до самостійного активного
суспільного корисного життя в нормальному соціальному оточенні.

Завдання дефектології
1. Здійснює різнобічне психолого-педагогічне та клініко-фізіологічне вивчення
особливостей та закономірностей фізичного і психічного розвитку різних категорій
аномальних осіб.
2. Визначає структуру дефекту при різних аномаліях і потенційніможливості розвитку
різних сторін особистості кожної категорії осіб зфізичними та психічними дефектами.
3. Розробляє з психолого-педагогічних позицій класифікацію аномальних дітей, розв`язує
задачі диференціації їх навчання та виховання.
4. Обґрунтовує принципи створення та розвитку системи спеціальних закладів для
виховання та навчання аномальних дітей з метою здійснення оптимального впливу на їх
розвиток, формування активної соціально адекватної особистості, підготовку та залучення
до самостійної трудової тасуспільної діяльності.
5. Визначає закономірності та особливості навчально-виховного процесу в спеціальних
закладах для аномальних дітей, цілі, задачі, зміст, принципи, форми і методи їх навчання,
виховання та трудової підготовки.
6. Розробляє спеціальні технічні засоби, що допомагають аномальним особам у їх
пізнавальній діяльності та встановленні контактів з оточенням.
7. Визначає ефективні шляхи та засоби профілактики аномалій розвитку, попередження
дитячої дефективності.
8. Вивчає особливості та шляхи поліпшення життя та діяльності аномальних людей у
соціальному оточенні.
3. Компенсація та корекція аномального розвитку дитини.

Корекція – це спеціально організований педагогічний процес, спрямований на

послаблення, долання порушень розвитку, запобігання їм та сприяння розвиткові
аномальної дитини загалом з метою щонайбільшого наближення до норми.
Видами корекції є загальна та індивідуальна.
Загальна корекція спрямована на розвиток усіх дітей з порушеннями розвитку чи дітей
певної категорії. Відповідно вона проводиться у фронтальній або груповій формі.
Індивідуальна корекція спрямовується на розвиток певної дитини з урахуванням струк-
тури її дефекту та індивідуальних особливостей. Проводиться така робота в індивідуальній
формі. Корекція відхилень розвитку здійснюється як на спеціально організованих з цією
метою заняттях в урочний та позаурочний час, так і процесі вивчення дисциплін,
передбачених програмами освітнього закладу, та під час виховної роботи.

Компенсація – це відновлення, заміщення недорозвинених чи пошкоджених функцій

шляхом використання збережених або перебудови частково порушених функцій.
Виокремлюють два види компенсації:
– внутрішньосистемна, коли відбувається перебудова чи заміщення втрачених функцій у
межах однієї системи (наприклад, вади механічної пам’яті за рахунок пам’яті логічної,
смислової);
– міжсистемна, коли використовуються можливості різних систем (наприклад, у людей з
порушенням зору в процесі розвитку використовуються тактильні відчуття).

Визначені також рівні компенсації.

Біологічний. Компенсація відбувається на рівні розвитку людини як живого організму,
індивіда та характеризується як автоматичний, неусвідомлений процес.
Психологічний. Це суто людський рівень компенсації, що відбувається переважно з
залученням свідомості, волі, особистісних властивостей. Компенсаторні процеси на цьому
рівні відбуваються завдяки тому, що людина оцінює свої особливості й можливості у
зв'язку з наявністю певних порушень та ставить перед собою реальні цілі, які намагається
досягти для збереження позитивного ставлення до себе, самоповаги.
Тому психологічний рівень компенсації відбувається на основі, передусім такого
механізму, як компінг-стратегії. Компінг-стратегії – це свідомі зусилля особистості,
спрямовані на те, щоб дати собі раду в стресових ситуаціях, які викликають тривогу щодо
утримання та збереження позитивної самооцінки, самоповаги.
4. Реабілітація дітей з особливостями розвитку.

Найбільш значущі аспекти дитини для розкриття реабілітації :

1) Ставлення до дефекту дитини - проявляється в таких категоріях: усвідомлення (повне,
часткове) чи неусвідомлення, сприйняття чи не сприйняття (дитиною), пригніченість,
адаптація чи дезадаптація. До того ж ставлення до власного дефекту зумовлене
ставленням людей, які оточують дитину.
2) Становище в сім'ї - гіперопіки чи гіпоопіки (недостатня увага), афективності (надмірність
батьківського роздратування, невдоволення), авторитарності виховання, примусу.
3) Навички самообслуговування. Цей спектр пов'язаний із врахуванням дитячої, вікової і
педагогічної психології. Він містить предметну діяльність, маніпулювання дією, зону
найближчого розвитку, уміння, навчання, наслідування, звички.
Зона реабілітації передбачає формування навичок довільно брати й опускати предмети,
перекладати їх із руки в руку, прикладати зусилля відповідно до розмірів ваги і форми,
предмету.
4) Рухова активність включає корекційні фізичні вправи, руховий режим, розвиток
предметно-маніпулятивної діяльності рук (пальців) та інші.
5) Пізнавальна активність пов'язана зі стимуляцією сенсомоторного розвитку дитини,
який у поєднанні з емоційно-позитивним спілкуванням є основою формування психічних
функцій, представлених у категоріях: мова, вага, цілеспрямована діяльність, емоційна
реакція, комплекс пожвавлення, мислення, уява.
6) Соціальна активність характеризується сімейно-побутовою, комунікативною, суспільно-
трудовою діяльністю, проявом духовних і фізичних здібностей людини в гармонії із
соціальним середовищем, природою.
Система соціальної реабілітації дитини буде ефективною за умови якісного та
повноцінного відновлення фізичного, психічного і соціального статусу дитини з вадами
при мінімальних фінансових затратах, оскільки основні з них лежать на плечах батьків, що
виховують дитину-інваліда.
Першою метою ранньої соціально-реабілітаційної роботи є забезпечення соціального,
емоційного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини з відхиленнями і спроба
максимально розкрити її потенціал для навчання.
Другою важливою метою є попередження вторинних дефектів у дітей із відхиленнями у
розвитку. Це може проявитися через дві основні причини: або ж після невдалої спроби
призупинити просування первинних дефектів за допомогою медичного, терапевтичного
чи навчального впливу, або ж у результаті порушення взаємовідносин між дитиною і
сім'єю, спричиненого, в основному, тим, що сподівання батьків стосовно дитини не
виправдалися.
Третьою метою ранньої соціально-реабілітаційної роботи є пристосування сім'ї, яка має
дітей із відхиленнями у розвитку, щоб максимально ефективно задовольнити потреби
дитини. Адже саме від цього залежить результативність процесу життєвого
самовизначення, а в кінцевому підсумку – самореалізація дитини, її подальша доля. Для
такої сім'ї фахівцями має бути розроблена індивідуальна програма, що відповідає
потребам і стилю життєдіяльності сім'ї.

1.2. Актуальні питання організації спеціальної освіти для аномальних

дітей.

1. Типи установ для аномальних дітей.

Спеціальні навчально-виховні заклади здійснюють навчання і виховання дітей й дорослих

з різними аномаліями слуху, зору, мови, інтелекту, рухів, а також дітей з комплексними
порушеннями розвитку. Більша частина цих закладів належить до системи Міністерства
освіти (спеціальні дитячі садки, школи, спеціальні вечірні школи для дорослих), деякі – до
системи Міністерства соціального забезпечення (дитячі будинки для глибоко розумово
відсталих дітей, для сліпоглухонімих), а окремі підпорядковані Міністерству охорони
здоров’я (клініки для дітей і дорослих з порушеннями мовлення та логопедичні кабінети
при поліклініках, школи-санаторії для дітей з порушеннями психічного розвитку).
У спеціальних навчально-виховних закладах аномальні діти здобувають залежно від типу
шкіл початкову, неповну середню, а деякі – середню освіту.
Навчання і виховання дітей з порушеннями слуху здійснюється в двох типах спеціальних
загальноосвітніх шкіл – інтернатів : для глухих дітей та тих, що погано чують (туговухих), і
пізньооглухлих дітей.
Спеціальні загальноосвітні школи - інтернати для глухих дітей є навчально-виховними
закладами, які розв’язують питання виховання, загальноосвітньої і трудової підготовки
глухих школярів, а також корекції та компенсації недоліків їхнього розвитку. Ці школи
мають у своєму складі 1 – 10 класи і підготовчий клас для дітей, які не одержали
організованої дошкільної підготовки до навчання у школі. Глухі, навчаючись у школі-
інтернаті, здобувають освіту в обсязі неповної середньої загальноосвітньої школи. Учні
складають екзамени, і їм видають свідоцтво за неповну середню школу
Спеціальні загальноосвітні школи - інтернати для дітей з ослабленим слухом і
пізньооглухлих є навчально-виховними закладами, які здійснюють виховання і трудову
підготовку, подолання наслідків зниження слуху й мовної недорозвиненості цієї категорії
дітей. Такі школи мають два відділення: перше – для дітей з легкою недорозвиненістю
мови внаслідок порушення слуху.
Спеціальні дошкільні й шкільні заклади створено і для дітей з глибокими порушеннями
зору. Вони навчаються в школах-інтернатах для сліпих та слабозорих.
Перший тип спеціального загальноосвітнього закладу забезпечує навчання та виховання,
загальний розвиток, трудову підготовку сліпих дітей з повною втратою зору (вони
становлять 6 – 8%), або тих, що мають залишки зору (до 0,04 нормального зору) , а також з
більш високою гостротою центрального зору (0,05 – 0, 08), але з такими
офтальмологічними захворюваннями, які призводять до прогресуючого зниження зору.
Дитячі дошкільні заклади для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату
комплектуються так: ясельна група – діти віком від 2 – 3 років; молодша група – від 3 – 4
років; середня група – 4 – 5 років; старша група – 5 – 6 років; підготовча група до школи – 6
–7 років. Наповнюваність груп – 10 – 12 дітей.Вчитель-логопед проводить навчально-
корекційну роботу із розумового розвитку дітей, навчання правильного мовлення,
правильної звуковимови. Він працює в тісному контакті з лікарем-психоневрологом,
вихователями груп, проводить з дітьми фронтальні, підгрупові та індивідуальні заняття,
веде відповідну документацію.
Дитячий психоневрологічний санаторій лікувально-оздоровчий заклад санаторного
типу
Покази для скерування дітей у психоневрологічний санаторій:
– неврози і невротичні форми реактивних станів; астенічні, церебростенічні,
неврозоподібні стани як наслідок раннього органічного ураження ЦНС; травми черепа,
нейроінфекції, соматичні захворювання;
– неврозоподібні форми психічних захворювань на стадії неповної компенсації;
– початкові прояви психогенних патологічних формувань особистості і патологічних рис
характеру без виражених розладів поведінки та соціальної адаптації;
– загальний недорозвиток усіх рівнів з порушеннями читання і письма, затримки
мовленнєвого розвитку, заїкання.

2. Принципи і організація комплектування спеціальних установ для

аномальних дітей.
1. Принцип комплексності обстеження означає, що достовірний висновок щодо
особливостей дефекту може бути зроблено на підставі спільного висновку різних
спеціалістів (педагога-дефектолога, логопеда, психолога, лікаря-психоневролога або
психіатра, отоларинголога, офтальмолога і лікарів інших спеціальностей, якщо це
необхідно). В ході обстеження визначається характер психічних відхилень, стан слуху,
зору, мови, фіксуються особливості пізнавальної сфери й емоційно-вольової.
2. Принцип усебічності і цілісності передбачає вивчення причин аномального стану та
структури дефекту. У ході обстеження аналізуються особливості кожного пізнавального
процесу дитини (сприймання, предметно-практичного, наочно-образного, словесно-
логічного мислення, логічної пам’яті, уяви); мовний розвиток (активний і пасивний
словниковий запас, граматична будова мови, розуміння); просторова орієнтація;
емоційно-вольова сфера; увага; інтереси, критичність і самокритичність, самостійність;
фізичний розвиток, розумова працездатність, сформованість шкільних навичок та знань.
Усебічне й цілісне вивчення дитини дає змогу визначити структуру дефекту, відмежувати її
первинні й вторинні ознаки.
3. Принцип динамічності допомагає виявити потенційні можливості розвитку дитини
(тобто, як дитина в процесі обстеження використовує різноманітні види педагогічної
допомоги).
4. Принцип індивідуального підходу означає, що з обстежуваною дитиною необхідно
встановити контакт, створити максимально сприятливі умови для діяльності з
урахуванням її стану на момент обстеження, різних індивідуальних особливостей.
Ці принципи забезпечують достатньо високий теоретичний рівень комплектування
навчально-виховних закладів для аномальних дітей, відповідають основним
методологічним позиціям дефектології.

3. Склад і організація зональної та центральної психолого-медико-

педагогічної консультацій.

Спеціалізовані дошкільні заклади для дітей з порушеннями слуху, мовлення, зору,

інтелекту і опорно-рухового апарату допомагають створити сприятливі умови для
диференційованого навчання та виховання дошкільників залежно від основного дефекту.
Корекційне навчання буде залежати від того наскільки своєчасно виявлене мовленнєве
порушення, від ступеня його важкості і початку корекційних занять. Своєчасне виявлення
дошкільників з порушеннями мовлення, правильне комплектування їх у групи та
спеціальне навчання дають змогу добитися позитивних результатів у навчанні й вихованні
дітей та створюють сприятливі умови для подальшого розвитку, навчання у школі.
В дошкільних закладах для реалізації диференційованого навчання і виховання для дітей з
тяжкими порушеннями мовлення створюються такі групи:
– з загальним недорозвитком мовлення (3 – 6 років);
– з фонетико-фонематичним недорозвитком (5 – 6 років);
– для дітей з порушенням звуковимови окремих звуків (5 – 6 років);
– для дітей, які заїкаються (2 – 6 років).

Відбір дітей з порушеннями мовлення в спеціальні дитячі садочки і окремі групи при
масових дитячих садочках, комплектування груп здійснюється на медико-педагогічній
консультації, дотримуючись таких принципів :
1. Відмежування дітей з порушеннями мовлення від інших аномалій. Особлива увага
звертається на правильну діагностику мовленнєвих порушень, поняття первинного і
вторинного дефектів.
2. Віковий. У дитячі садочки, окремі групи приймаються діти з порушеннями мовлення від
2 до 7 років, причому в кожну окрему групу зараховуються діти однакового віку.
3. Диференційованого навчання з різними мовленнєвими дефектами.