1.

Поняття, структура, принципи конституційно-правового статусу людини і

громадянина
Конституційно-правовий статус людини і громадянина - це встановлена
конституцією та іншими законами система юридичних параметрів, яка визначає
фактичне становище людини і громадянина у суспільстві на конкретному етапі
суспільно-політичного розвитку держави.
Вирізняють кілька видів правового статусу:
1) загальний або конституційний статус людини і громадянина;
2) спеціальний або родовий статус окремих категорій громадян;
3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейне положення тощо;
4) статус фізичних і юридичних осіб;
5) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством,
біженців;
6) галузеві правові статуси (адміністративно-процесуальний, кримінально-
процесуальний тощо);
7) статус осіб, які працюють у різних сферах.
Загальний (конституційний) правовий статус — це статус особи як громадянина
держави, члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і
не залежить від різних поточних обставин, наприклад сімейного стану, посади,
освіти . Цей статус є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною
статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й
обов’язки, які надані й гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні
суб’єктивні права і обов’язки, які постійно виникають залежно від трудової
діяльності людей, характеру правовідносин, у які вони вступають, від інших
чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Його не
можна змінити без внесення змін до Основного Закону.
Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості становища окремих
категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців, пенсіонерів,
науковців, учителів, фермерів, селян, робітників, учасників війн тощо). Ці верстви
населення, базуючись на конституційному статусі громадянина, можуть мати
додаткові права, передбачені законодавством.
Індивідуальний статус відбиває конкретні дані про окрему особу (стать, вік,
сімейний стан, освіта тощо). Цей статус рухомий, динамічний, він змінюється разом
зі змінами, які відбуваються з особою в процесі її життєдіяльності.
Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне.
Вони тісно взаємопов’язані, практично нероздільні. Загальний, тобто
конституційний, правовий статус у всіх один. Спеціальних статусів — багато, а
індивідуальних — рівно стільки, скільки громадян.
Виходячи з цього, можна зробити висновок, що правовий статус іноземця, особи без
громадянства — це самостійні категорії. Але якщо вони формуються на основі
правового положення українського громадянства (за винятком іноземців, які мають
дипломатичний статус), є підстави говорити про правовий статус особи в цілому.
Необхідно розмежовувати поняття конституційного і конституційно-правового
статусу людини і громадянина: перший визначається лише конституцією держави, а
другий – як конституцією, так і іншими джерелами галузі конституційного права.
Структура конституційно-правового статусу людини складається із соціально
допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як
громадянина.
У структурі конституційного статусу особи виокремлюють такі елементи:
1) конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина;
2) принципи правового статусу особи;
3) гарантії реалізації конституційних прав і свобод;
4) конституційна правосуб’єктність (правоздатність і дієздатність);
5) юридична відповідальність;
6) громадянство.
Базовим елементом правового статусу особи є конституційні права і обов’язки
людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної
свободи й відповідальності.
Основні (конституційні) права і свободи – це міри можливої поведінки особи у
суспільних відносинах, визнані суспільством і гарантовані державою. Соціальне
призначення основних прав і свобод громадян виявляється у тому, що вони
втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному
розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в
управлінні суспільством і державою, функціонуванні державного й політико-
правового механізму, а також сприяють підвищенню рівня загальної та правової
культури особи, удосконаленню демократичного способу життя.
Основні (конституційні) обов’язки – це міри належної поведінки особи у
суспільних відносинах, визнані суспільством і гарантовані засобами державного
примусу. Вони відображають стан соціальної відповідальності особи перед
суспільством, міру суспільно необхідної, найбільш раціональної та доцільної
поведінки, спрямованої на задоволення інтересів суспільства і особи. Водночас
конституційні обов’язки являють собою морально-етичні вимоги суспільства до
людини спрямувати свою поведінку в русло суспільно необхідних вимог,
узгоджувати її з інтересами інших людей.
Конституції містять два види обов’язків: обов’язки держави та обов’язки індивіда.
Перші не є частиною правового статусу особи. Конституційний обов’язок — це
визначена конституцією вимога певної поведінки особи.
Загалом, можна сказати, що обов’язок є лише один: додержуватися конституції та
законів країни, усі інші обов’язки випливають з нього. У Конституції України його
закріплено в статті 68.
Одночасно в текстах конституцій традиційно визначають й інші обов’язки:
обов’язок шанувати державні символи (стаття 65 Конституції України);
обов’язок не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати
завдані збитки (стаття 66); обов’язок батьків утримувати своїх дітей до їхнього
повноліття (стаття 51 Конституції України, стаття 15 Конституції Угорщини,
стаття 47 Конституції Болгарії); обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про
своїх непрацездатних батьків (стаття 51 Конституції України, стаття 15
Конституції Угорщини).
Принципи конституційно-правового статусу особи – це відображені у
національному законодавстві основоположні, вихідні ідеї, з яких виходить
законодавець при регламентації правового статусу особи.
Під гарантіями реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина
прийнято розуміти систему умов і засобів, юридичних механізмів забезпечення
належної реалізації визначених Конституцією та законами прав і свобод людини та
громадянина.
Конституційна правосуб’єктність за своїм юридичним змістом означає закріплену
законодавством здатність суб’єкта мати юридичні права, обов’язки й здійснювати їх
самостійно або через законних представників, або через органи, а також відповідати
за їх неправомірну реалізацію. Вона включає в себе правоздатність і дієздатність.
Правоздатність – це здатність фізичної особи бути носієм громадянських прав і
обов’язків, які допускаються правом даної держави.
Правоздатність набувається з народження і зникає зі смертю людини. За життя вона
може бути обмежена судом (наприклад, займатись якоюсь професійною діяльністю).
Дієздатність – це здатність громадянина своїми діями набувати та здійснювати
громадянські права, створювати для себе громадянські обов’язки й виконувати їх. В
Україні дієздатність громадянина в повному обсязі настає при досягненні ним віку
18 років. Громадянин не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках
і порядку, встановленому законом. Неповнолітні віком від 14 до 18 років, а також
малолітні віком від 6 до 14 років наділені частковою дієздатністю.
Юридична відповідальність є невід’ємною складовою правового статусу особи,
яка полягає у встановленому законодавством обов’язку правопорушника зазнати
певних негативних наслідків, позбавлення (обмеження) певних благ, належних йому
цінностей, особливо в контексті аналізу спеціального статусу посадової особи.
Наприклад, Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою
України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого
злочину (ч. 1 ст. 111 Конституції України).
Юридична відповідальність має вторинний характер, порівняно з іншими
складовими елементами правового статусу, оскільки реалізується у разі
невиконання чи неналежного виконання відповідною особою своїх повноважень,
вчинення правопорушення.
Важливим структурним елементом правового статусу особи є громадянство –
стійкий політико-правовий зв’язок між державою і особою, відповідно до якого на
неї розповсюджується суверенна державна влада як у межах держави, так і поза
ними. Громадянство створює взаємні права та обов’язки для людини і держави.
Саме з ним пов’язані найсуттєвіші наслідки для обох сторін – обсяг прав, обов’язків
і відповідальності для держави і людини.
За загальним правилом обсяг громадянських прав і свобод не залежить від
громадянства, тоді як обсяг політичних прав і значною мірою соціально-
економічних прав визначають наявністю громадянства. Наявність громадянства —
юридична передумова набуття особою різних правових статусів: громадянина,
іноземного громадянина, апатрида, що породжує різні правові наслідки, впливає на
сукупність прав і обов’язків особи, а отже, на її конституційно-правовий статус.
Принципи конституційно-правового статусу особи – це відображені у
національному законодавстві основоположні, вихідні ідеї, з яких виходить
законодавець при регламентації правового статусу особи. Як правило, вони
знаходять своє закріплення в конституції і повністю відповідають загальновизнаним
світовим стандартам.
В Україні принципи правового статусу людини і громадянина прийнято поділяти на
загальні та спеціальні: перші стосуються всіх осіб незалежно від соціальних ознак,
другі – лише окремих соціальних категорій. Переважна більшість загальних
принципів правового статусу особи прямо закріплена у розділах I і II Конституції
України.
Серед загальних принципів конституційного-правового статусу особи в Україні
можна відзначити принципи:
 найвищої соціальної цінності людини;
  рівноправності;
 поваги до людської гідності;
 вільного розвитку особи;
 визнання міжнародно-правових стандартів у галузі прав людини;
 непорушності, невід’ємності й невідчужуваності основних прав людини;
 невичерпності основних прав і свобод;
 гарантованості основних прав і свобод;
 єдності прав, свобод та обов’язків; неприпустимості зловживання правами і
свободами.
У свою чергу, до спеціальних належать принципи:
 національного режиму іноземців в Україні;
 надання іноземцям притулку від політичних переслідувань;
 національно-культурної автономії національних меншин;
 рівного доступу громадян України до публічної служби;
 невидачі громадян України іноземним державам.
Так, принцип найвищої соціальної цінності людини передбачає безумовний
пріоритет прав і свобод людини в діяльності органів публічної влади. Жодна інша
мета не може слугувати підставою для обмеження чи скасування основних прав і
свобод особи. Органи публічної влади створюються й діють для забезпечення прав
людини, всі інші їх функції є похідними. Визначивши їх як найвищу соціальну
цінність, Конституція України приєдналася до європейського і світового бачення
цього питання, закріпила його загальнолюдське вирішення як обов’язкове для
держави і для всіх інших учасників суспільних відносин.
Принцип вільного розвитку особи чітко закріплений у ст. 23 Конституції. Даний
принцип покликаний забезпечити нормальну життєдіяльність суспільства і кожної
людини. Він надає особі свободу вибору і самовизначення і разом з тим визначає
межі такої свободи.
Принцип непорушності, невід’ємності й невідчужуваності основних прав і
свобод людини знайшов чітке втілення в ст. 21 Конституції України, згідно з якою
«усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є
невідчужуваними та непорушними». Характеризуючи основні права людини як
невідчужувані, Конституція України підкреслює неможливість і неприпустимість
позбавлення людини цих прав і свобод, а також неможливість їх скасування чи
звуження змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних
законів, а також їх невичерпний характер (ч. 1 ст. 22 Конституції).
Принцип єдності прав та обов’язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції
України) полягає у тому, що не повинно бути прав без обов’язків, як не повинно
бути і обов’язків без прав. Даний принцип спрямований на поєднання публічних і
приватноправових засад у праві, узгодження інтересів різних соціальних груп,
громадян і держави в цілому. Сутність його полягає в тому, що праву користування
одним суб’єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов’язок іншого
суб’єкта виконати необхідні для суспільства дії. Носіями прав і обов’язків є
громадяни і їх об’єднання, посадові особи, державні органи і держава в цілому.
Заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян
України як один із принципів конституційного статусу особи випливає з
гуманістичної сутності і призначення Конституції України, демократичних засад
конституційного ладу, проте вона не є абсолютною. Обмеження прав і свобод
людини і громадянина можливе, але лише за наявності підстав, визначених
Конституцією України. Так, ст. 64 Основного Закону встановлює, що конституційні
права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених
Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть діяти
окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Водночас і
в цих умовах не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст. 24, 25, 27,
28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.
Окремі обмеження в реалізації прав і свобод містяться в статтях Конституції
України, що закріплюють основні права і свободи людини і громадянина. Так, у ч. 3
ст. 13 Конституції зафіксовано: «Власність не повинна використовуватися на
шкоду людині і суспільству»; у ст. 41 Основного Закону підкреслюється
непорушність приватної власності. Разом з тим встановлюється можливість
примусового відчуження об’єктів права приватної власності. Але це може бути
застосовано лише як виняток із мотивів суспільної необхідності та за умови
попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких
об’єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в
умовах воєнного чи надзвичайного стану. Частина 3 ст. 13 Конституції України
деталізується у ч. 7 ст. 41 Основного Закону у такий спосіб: «Використання
власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян,
інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі».
Конституція України проголошує принцип національного режиму щодо
здійснення прав, свобод і обов’язків іноземцями. У ст. 26 вказано, що іноземці та
особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки,
як і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України, законами
чи міжнародними договорами України. Зазначений принцип щодо здійснення прав,
свобод і обов’язків іноземцями закріплено і в Законі України «Про правовий статус
іноземців та осіб без громадянства» (ст. 3). Іноземці можуть реалізувати ці права та
обов’язки так само, як і громадяни України.
Принцип невидачі громадян України іноземній державі – випливає з ч. 2 ст. 25
Конституції України: «Громадянин України не може бути вигнаний за межі України
або виданий іншій державі». Із цього правила є винятки, зумовлені міжнародними
зобов’язаннями України. Обмеження щодо невидачі своїх громадян іншим
державам містяться у нормах кримінального права. Відповідно, громадянин
України, який учинив злочин за межами України, підлягає кримінальній
відповідальності за Кримінальним кодексом України. Але це не означає, що цей
громадянин не може бути притягнутий до відповідальності за місцем учинення
злочину, тобто за кордоном.

2. Поняття громадянства і належність до громадянства України

Стаття 1 Закону України «Про громадянство» містить визначення громадянства:
«Громадянство — правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить
свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках».
Схоже визначення містить стаття 2 Європейської конвенції про
громадянство: громадянство означає правовий зв’язок між особою та державою без
зазначення етнічного походження особи.
Отже, громадянство — це правовий стан, який виявляється, з одного боку, у його
загальному правовому нормуванні, а з іншого — в індивідуальному юридичному
оформленні (паспорт громадянина) та є сталим — триває від народження до смерті
громадянина та має загальний порядок припинення.
Конституція України (ст. 4) визначає, що в Україні існує єдине громадянство —
тільки громадянство України. Ст. 25 Основного Закону гарантує громадянам
України, що вони не можуть бути позбавлені громадянства і не можуть бути
вигнаними за межі України або виданими іншій державі. Водночас громадянам
України гарантується право на зміну громадянства, а також піклування і захист тих
із них, які перебувають за межами України.
Інститут громадянства має подвійну природу:
по-перше, є інститутом національного — конституційного права, по-друге —
міжнародного. Тому на національному рівні регламентують порядок набуття і
припинення громадянства, визначають державні органи, які беруть участь у
розв’язанні питань громадянства, а також їхні повноваження, а об’єктом
міжнародно-правового регулювання є передусім права осіб без громадянства,
способи й засоби уникнення випадків безгромадянства, розв’язання проблем,
пов’язаних з подвійним громадянством, а також усунення відповідних колізій
законів.
Ознаками громадянства як певного зв’язку особи з державою є:
1) політико-правовий характер;
2) необмеженість у просторі та часі;
3) максимальний обсяг взаємних прав та обов’язків.
Ще одним близьким терміном, що використовують для позначення відносин
громадянства є піддАнство. Традиційно його продовжують застосовувати в країнах
з монархічними формами правління. Раніше зазначена категорія позначала особисту
належність особи монархові, у межах володінь якого вона народилася, та
засвідчувала залежний нерівний зміст відносин. Нині зміст категорії підданс тва,
окрім деяких країнах, не відрізняється від категорії громадянства.
Статтею 2 Закону України «Про громадянство України» передбачено, якщо
громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави, то у
правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.
Відповідно до вимог ст. 3  Закону України «Про громадянство
України»  громадянами України є:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності
України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України.Такі особи
є громадянами України з 24 серпня 1991 року.
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця
проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом
України «Про громадянство України» від 13 листопада 1991 року проживали в
Україні і не були громадянами інших держав. Такі особи є громадянами України з
13 листопада 1991 року;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991
року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами
внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб,
які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли
повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до
громадянства України. Такі особи є громадянами України з моменту внесення
відмітки про громадянство України ;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та
міжнародних договорів України .
3. Принципи громадянства України
Принципи громадянства України - це вихідні засади, керівні ідеї, що знайшли
своє закріплення в законодавстві та у відносинах між державою та особою.
Принципи було сформульовано в статті 4 Європейської конвенції про громадянство,
які є обов’язковими для кожної держави-учасниці. До них, зокрема, належать
• кожна особа має право на громадянство;
• безгромадянства слід уникати;
• жодна особа не може бути безпідставно позбавлена громадянства;
• ні укладення шлюбу, ні розірвання шлюбу між громадянином держави-учасниці та
особою, яка має громадянство іншої держави, ні зміна громадянства одним із
подружжя під час перебування в шлюбі не впливають автоматично на громадянство
другого з подружжя.
В Україні принципи втілено в Законі «Про громадянство України», але їхній перелік
є розширеним, що відбиває національні особливості цього інституту. Перший
принцип, який закріплено в статті 2 цього Закону це:
1. Принцип єдиного громадянства, який є основним конституційним
принципом і задекларований у статті 4 Конституції України. Принцип єдиного
громадянства має два аспекти: внутрішній та зовнішній.
Внутрішній аспект унеможливлює існування громадянства адміністративно-
територіальних одиниць України.
Зовнішній аспект єдиного громадянства — це невизнання правових наслідків
множинного громадянства.
Множинне громадянство, або біпатризм
Впливати на факти біпатризму Україна з різних причин майже не може, тому суть
принципу єдиного громадянства зводиться саме до невизнання правових наслідків
множинного громадянства. Цей принцип українського законодавства не є спільним
європейським або міжнародним стандартом. Множинне громадянство дозволено в
багатьох європейських країнах: Швейцарії, Молдові, Іспанії, Литві.
2. Запобігання виникнення випадків безгромадянства. Цей принцип означає
недопустимість стану безгромадянства, що досягають за допомогою
законодавчих й організаційних заходів, пов’язаних зазвичай із процедурою
набуття та виходу з громадянства.
Наприклад, вихід з громадянства України можлививй лише, якщо особа набула
громадянства іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими
органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянства.
Або, наприклад, під час прийняття до громадянства України з особи беруть
зобов’язання припинити іноземне громадянство, а самого факту припинення
відносин громадянства не вимагають. А вже протягом двох років після набуття
українського громадянства, особа надає документальне підтвердження виходу з
попереднього громадянства. Осіб без громадянства іменують апатридами.
Безгромадянство вважають негативним явищем, яке намагаються подолати, зокрема
за допомогою міжнародних засобів: відповідних конвенцій, головною серед яких є
ратифікована Україною Конвенція ООН про скорочення безгромадянства (1961).

3. Неможливість позбавлення громадянства. Як і принцип єдиного

громадянства, він є основоположним для вітчизняного законодавства
конституційним принципом, що відображено в статті 25 Конституції України.
Адже право на громадянство належить до основоположних прав людини,
гарантованих міжнародними актами (стаття 15 Загальної декларації прав людини) й
держава немає права його позбавляти. Одночасно позбавлення громадянства не слід
плутати з втратою громадянства, що допускають згідно зі статтею 19 Закону «Про
громадянство України».
Під неможливістю позбавлення громадянства мають на увазі заборону, по-перше,
безпідставного позбавлення громадянства, по-друге, поза волею особи, по-третє,
якщо в результаті особа стає апатридом.
4. Визнання права громадянина на зміну громадянства. Сутність принципу
полягає саме в змозі змінювати громадянство, а не у виході з громадянства без
набуття громадянства іншої держави, як це було закріплено в попередній
редакції Закону. Інакше б це спричинило чимало випадків безгромадянства й
суперечило попереднім принципам.

5. Меможливість автоматичного набуття й припинення громадянства. Цей

принцип стосується шлюбних відносин і недопустимості їхнього впливу на
стан громадянства. Ні укладання, ні розірвання шлюбу з іноземцем
(іноземкою), ні зміна громадянства одним із подружжя в період шлюбу не
веде до автоматичної зміни громадянства другого подружжя. Громадянства
набувають у порядку натуралізації, а факт перебування в шлюбі лише дає
підстави зробити це за спрощеною процедурою.

6. Рівність перед законом громадян, незалежно від підстав, порядку й часу

набуття ними громадянства України. В Україні, як і в багатьох країнах,
спосіб набуття громадянства не впливає на обсяг прав громадян — усі
громадяни є рівними в правах. Натомість у деяких країнах спосіб набуття
громадянства може впливати на політичні права, зокрема в США,
Казахстані, Литві натуралізовані громадяни не можуть бути обраними
 президентами, а в Нікарагуа, Перу й Філіппінах лише громадяни за
народженням мають право бути обраними до національного законодавчого
органу.

7. Збереження громадянства України незалежно від місця проживання

громадянина України. Цей принцип означає, що виїзд громадянина за межі
території держави та постійне проживання в іншій країні не спричинює втрату
ним громадянства України.
4. Документи, що підтверджують громадянство України
Документами, що підтверджують громадянство України, є:
1) паспорт громадянина України;
2) свідоцтво про належність до громадянства України;
3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
4) тимчасове посвідчення громадянина України;
5) проїзний документ дитини;
6) дипломатичний паспорт;
7) службовий паспорт;
8) посвідчення особи моряка;
9) посвідчення члена екіпажу;
10) посвідчення особи на повернення в Україну
5. Порядок набуття та припинення громадянства України
Стаття 6 Закону України «Про громадянство України» передбачає наступні
підстави набуття громадянства України:
1) за народженням (філіація);
2) за територіальним походженням;
3) внаслідок прийняття до громадянства (натуралізація);
4) внаслідок поновлення у громадянстві;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в
дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи
прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя;
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту
батьківства чи материнства;
10) інші підстави, передбачені міжнародними договорами України.
Згідно зі ст. 7 Закону України «Про громадянство України» громадянином
України за народженням є особа:
1) батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами
України;
2) яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних
підставах проживають на території України;
3) яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на
законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням
громадянства іншої держави;
4) яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах
проживають на території України, і не набула за народженням громадянства
жодного з батьків;
5) яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця
в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного
з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано
статус біженця в Україні чи притулок в Україні;
6) яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на
законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням
громадянства того з батьків, який є іноземцем.
Виокремлюють два основних способи набуття громадянства:
1. філіація — набуття громадянства від народження;
2. натуралізація — набуття громадянства через прийняття до нього, тобто надання
громадянства іноземцю на його прохання, що пов’язано здебільшого з переїздом
особи в іншу країну для постійного проживання.
Філіація— набуття громадянства за народженням відбувається двома
способами:
1. за принципом «права крові» (jus sanguinis) — дитина набуває громадянства
батьків незалежно від місця народження, але за умови, якщо батьки (або один з
батьків) мають громадянство цієї держави. Цей принцип поширений у більшості
країн Європи, Азії, Африки;
2. за принципом «права ґрунту» (jus soli) — дитина набуває громадянство держави,
на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків (США,
Канада, Бразилія, Панама, Барбадос).
У законодавстві України й деяких інших держав названі терміни не вживають,
натомість виокремлюють набуття громадянства за народженням, за
територіальним походженням, унаслідок прийняття до громадянства.
Акт про прийняття до громадянства (натуралізацію) в більшості країн видає глава
держави, керуючись висновками, попередньо сформульованими уповноваженим
державним органом (органами). В Україні таким спеціально створеним допоміжним
органом є Комісія при Президентові України з питань громадянства.
Умови натуралізації:
 умова укорінення — вимога постійного проживання на законних підставах
протягом визначеного строку на території відповідної держави. У багатьох
країнах Латинської Америки такий термін становить два роки; у США,
Австралії, Україні — 5; Англії, Алжирі — 7; ФРН — 8; Іспанії, Норвегії,
Австрії, Литві — 10; Швейцарії — 12 років.
 Для осіб, які підпадають під спрощений порядок набуття громадянства:
біженців й апатридів, осіб, які зробили значні інвестиції в економіку країни,
представників титульної нації тощо, вимога постійного проживання зазвичай
становить меншу кількість років. Так, для біженців й апатридів за
законодавством України її скорочено до двох років, для тих, хто вступив у
шлюб з громадянином України — також до двох років.
 визнання й дотримання конституції та законів країни;
 знання мови;
 у США, Австрії, Німеччині й багатьох інших, окрім тестування на знання
мови, треба скласти тест на знання історії, культури народу (в Україні такої
вимоги немає);
 наявність засобів існування, тобто змога себе утримувати й проживати без
соціальної допомоги та допомоги із безробіття;
 у деяких країнах є ще вимога наявності житла (наприклад, згідно із законом
про громадянство Польщі (2012) треба мати житло), до того ж воно не
обов’язково має належати на праві власності, достатньо надати договір
оренди). У законодавстві України такої вимоги немає;
 відмова від попереднього громадянства. В Україні потрібно надати письмово
оформлену заяву іноземця про те, що в разі набуття громадянства України, він
припинить громадянство іншої держави, а протягом двох років з часу набуття
ним громадянства України надасть документ про припинення такого
громадянства. Зазвичай вимагають саме відмову, а не факт виходу, що цілком
узгоджується з принципом запобігання виникнення випадків безгромадянства.
В Україні іноземці подають зобов’язання припинити іноземне громадянство, а
біженці — декларацію про відмову від іноземного громадянства;
 умовою прийняття може бути відсутність судимості.
В Україні відповідна вимога сформульована через заборону прийняття до
громадянства особи:
1) яка вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;
2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до
погашення або зняття судимості) з урахуванням рівня загрози для національної
безпеки держави;
3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України
тяжким або особливо тяжким злочином.
Згідно зі ст. 9 Закону України «Про громадянство України» іноземець або особа
без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства
України при додержанні ними наступних умов:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без
громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців);
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом
останніх 5 років (проживання особи визнається безперервним, якщо її разовий виїзд
за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік – 180 днів);
4) отримання дозволу на імміграцію;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для
спілкування;
6) наявність законних джерел існування (заробітна плата, прибуток від
підприємницької діяльності або власності, пенсія, стипендія, аліменти, соціальні
виплати та допомога, власні фінансові заощадження або фінансова допомога від
членів сім’ї, інших фізичних та юридичних осіб, що мають законні доходи)
Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від
іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної держави до
уповноважених органів цієї держави.
Поновлення в громадянстві можливе для особи, яка мала громадянство даної
держави, але потім з якоїсь причини втратила його. Від натуралізації поновлення в
громадянстві відрізняється, звичайно, спрощеним порядком вирішення питання.
Є ще один спосіб набуття громадянства — дарування. На відміну від
натуралізації, дарування здійснюють за особливі заслуги перед державою або
особам, що становлять державний інтерес. Процедуру проводять у спрощеному
порядку, незалежно від терміну постійного проживання й виконання інших вимог.
У такий спосіб набули громадянство України деякі іноземні, яких було запрошено в
Україну для роботи на керівних посадах.
Часто до способів набуття громадянства додають поновлення в громадянстві,
або реінтеграцію. Поновлення відбувається в разі припинення громадянства,
попередньо набутого за народженням або за волевиявленням особи. Зазвичай
реінтеграцію здійснюють в результаті репатріації — повернення на батьківщину
осіб, що були примусово переселені (наприклад, репатріація депортованих 1944
року кримських татар, євреїв на їхню історичну батьківщину в Ізраїль).

Припинення громадянства — це припинення постійного правового зв’язку особи з

державою. Припинення громадянства може відбуватися в таких формах:
1) виходу з громадянства (з власної волі особи);
2) втрати громадянства (за рішенням компетентних органів);
3) позбавлення громадянства (застосовують як санкцію з боку держави лише в
деяких країнах, в Україні заборонено);
4) за підставами, передбаченими міжнародними договорами.
У статті 18 Закону України «Про громадянство», яка регулює вихід з
громадянства, закріплено такі умови виходу з громадянства:
• виїзд на постійне місце проживання за кордон;
• набуття громадянства іншої держави або отримання документа, виданого
уповноваженими органами такої держави, про те, що громадянин України набуде її
громадянство, якщо вийде з громадянства України.
Крім цього, вихід з громадянства не допускається, якщо особі, яка клопоче про
вихід з громадянства України, в Україні повідомлено про підозру у вчиненні
кримінального правопорушення або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок
суду, що набрав законної сили і підлягає виконанню.
Датою припинення громадянства є дата видання відповідного указу президента.
Разом із тим, при виході батьків із громадянства України, суттєвим постає питання
про громадянство дітей. Закон передбачає такі варіанти розв’язання цієї проблеми.
Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон, і батьки
виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками
з громадянства України може вийти і дитина. Якщо ж один з батьків виїхав разом з
дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а
другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства
України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його
клопотанням. Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання
за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без
громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків,
який виходить з громадянства України, за його клопотанням.
Втрата громадянства відбувається з ініціативи компетентних на те органів і поза
волею особи. Особа одночасно має усвідомлювати, що певні її дії можуть
спричинити таку втрату. Так, згідно зі статтею 19 Закону «Про громадянство»
громадянство України втрачають:
1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув
громадянство іншої держави
Положення зазначеної статті передбачають вчинення активних дій із набуття
громадянства. Одночасно не підпадають під її дію випадки автоматичного
набуття громадянства іншої держави у результаті одруження з іноземцем; якщо
громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного
волевиявлення, і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у
нього громадянства іншої держави; набуття громадянства України та іноземної
держави дитиною від народження; набуття дитиною, яка є громадянином
України, громадянства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями.
Унаслідок анексії Криму громадяни України, що лишились проживати на
півострові, вимушені були набути російського громадянства. Згідно із
законодавством України такі випадки розцінюють як примусове набуття
громадянства, і які не підпадають під дію цитованої статті Закону. Відповідне
положення містить стаття 5 пунту 4 Закону «Про забезпечення прав і свобод
громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15
квітня 2014: примусове автоматичне набуття громадянами України, які
проживають на тимчасово окупованій території, громадянства Російської
Федерації Україна не визнає, і яке не є підставою для втрати громадянства
України.
2) якщо громадянство України набуто особою внаслідок обману, свідомого подання
неправдивих відомостей або фальшивих документів. Саме ці причини найчастіше є
підставою для втрати громадянства України;
3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до
законодавства цієї держави не є військовим обов’язком чи альтернативною
(невійськовою) службою.
Положення пунктів 1, 3 не застосовують, якщо внаслідок цього громадянин
України стане особою без громадянства. Зазначені положення українського
законодавства цілком відповідають з нормам міжнародного права.
Термін позбавлення громадянства в законодавстві України вживають у значенні
санкції за вчинений особою злочин. Позбавлення громадянства України є
неприпустимимвідповідно до основоположного конституційного принципу:
неможливості позбавлення громадянства (стаття 25 Конституції України).
До підстав припинення громадянства України, передбачених міжнародними
договорами України, можна віднести оптацію або трансферт.
Оптація – добровільний вибір одного громадянства із двох у випадку переходу
території за договором від однієї до іншої держави (збереження свого колишнього
громадянства чи перехід у громадянство іншої держави шляхом подачі
індивідуальних заяв).
Трансферт – автоматична зміна громадянства, коли разом із переходом території
автоматично змінюється громадянство незалежно від згоди чи незгоди населення
території, яка переходить під юрисдикцію іншої держави. Наприклад, фактично
трансферт відбувся при об’єднанні НДР і ФРН.

6. Повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань

громадянства.
До системи органів, що беруть участь у вирішенні питань громадянства
України, належать:
1) Президент України;
2) Комісія при Президентові України з питань громадянства;
3) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
громадянства;
4) Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва та
консульські установи України.
Президент України:
1) приймає рішення і видає укази про прийняття до громадянства України і про
припинення громадянства України;
2) визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та
виконання прийнятих рішень;
3) затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань
громадянства.
Комісія при Президентові України з питань громадянства:
1) розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з громадянства
України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції
Президенту України щодо задоволення цих заяв та подань;
2) повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з
громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з
питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх
оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України;
3) контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань
громадянства.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
громадянства:
1) встановлює належність до громадянства України відповідно до ст. 3 Закону
України «Про громадянство України»;
2) приймає заяви разом із необхідними документами щодо прийняття до
громадянства України, щодо виходу з громадянства України дітей у випадках,
передбачених ч. 10–12 ст. 18 Закону України «Про громадянство України»,
перевіряє правильність їх оформлення, наявність умов для прийняття до
громадянства України і відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається
до громадянства України, наявність підстав для виходу з громадянства України і
відсутність підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України,
та разом зі своїм висновком надсилає на розгляд Комісії при Президентові України з
питань громадянства;
3) готує подання про втрату особами громадянства України і разом з необхідними
документами надсилає на розгляд Комісії при Президентові України з питань
громадянства;
4) приймає рішення про оформлення набуття громадянства України особами за
підставами, передбаченими п. 1, 2, 4–10 ст. 6 Закону «Про громадянство України»;
5) скасовує прийняті ним рішення про оформлення набуття громадянства України у
випадках, передбачених ст. 21 Закону «Про громадянство України»;
6) виконує рішення Президента України з питань громадянства;
7) видає особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина України,
тимчасові посвідчення громадянина України, довідки про реєстрацію особи
громадянином України;
8) вилучає в осіб, громадянство яких припинено або стосовно яких скасовано
рішення про оформлення набуття громадянства України, паспорти громадянина
України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина
України для виїзду за кордон та видає довідки про припинення громадянства
України;
9) веде облік осіб, які набули громадянство України, та осіб, які припинили
громадянство України (стосовно осіб, які проживають на території України).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
громадянства, один раз на півріччя інформує Комісію при Президентові України з
питань громадянства про виконання рішень Президента України з питань
громадянства.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
громадянства, здійснює повноваження, передбачені ч. 1 ст. 24 Закону України «Про
громадянство України», стосовно осіб, які проживають на території України.
Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва та
консульські установи України виконують такі ж повноваження, що й Спеціально
уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і
підпорядковані йому органи, але щодо осіб, які постійно проживають за кордоном.
Згідно з Указом Президента України від 27 березня 2001 р. № 215/2001 «Питання
організації виконання Закону України «Про громадянство України» функції
спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань
громадянства покладені на Міністерство внутрішніх справ України. Постановою
Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 р. № 360 затверджено Положення
про Державну міграційну службу України (ДМС).

Відповідно до ст. 1 Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним

органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується
Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує
державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії
нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців
та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Основними завданнями ДМС є: 1) реалізація державної політики у сферах міграції
(імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції,
громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених
законодавством категорій мігрантів; 2) внесення на розгляд Міністра внутрішніх
справ пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сферах
міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній)
міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених
законодавством категорій мігрантів.
Василия липковского 30
кв 101
13 этаж