1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПрАТ «ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ»
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ІНСТИТУТ

Шифр групи: Тучн-8-20-БМ (4,6 здс)

Прізвище, ім'я ,
по батькові студента: Паращук Маріна
Юріївна
Домашня адреса: вул. Руська 253
Найменування організації, посада:______

Курсова робота
з дисципліни: Менелдмент

за темою: Менеджмент як наука і мистецтво. Основні категорії менеджменту

Прізвище та ініціали викладача: Хамига Ю.Я.

Чернівці 2022
 2
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………3
ОСНОВНА ЧАСТИНА………………………………………………………….4
1.Менеджмент – це наука і мистецтво………………………………………….4
2. Система менеджменту………………………………………………………...6
3. Передфаза розвитку теорії менеджменту…………………………………….8
4.Сучасна фаза…………………………………………………………………..13
5.Регулювання та його місце в системі управління…………………………..16
6.Основні категорії менеджменту…………………………………………......19
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….29
Список використаної літератури………………………………………………30
 3
ВСТУП
"Менеджмент” – це надзвичайно широке та багатомірне поняття.
Основа будь-якої науки – це можливість об’єктивно виміряти явища, які
вивчаються. Багато процесів в управлінській практиці важко піддаються
вимірюванню внаслідок того, що відсутній механізм їх описання й аналізу.
Це дає можливість керівникам – практикам стверджувати, що управління є
швидше мистецтвом, якому можна навчитися тільки через досвід і яким
досконало можуть володіти лише люди, які мають до цього талант. Про те,
що управління – це складна наука, говорить головний аргумент науковості –
наявність його загальних принципів, які визначають різні аспекти управління
системами, а також власна методологія та конкретні методики здійснення
процесу управління. 30 жовтня 2018 року для студентів групи ПТБ-11, було
проведено практичне заняття з дисципліни «Менеджмент і адміністрування»
(Менеджмент), асистентом кафедри Менеджменту Шмалій Людмилою
Володимирівною. Тема заняття була дуже цікава та захоплююча
«Мотивування, контроль та регулювання»: мотивація та винагорода; :моделі
мотивації; обговорення конкретних ситуацій мотивації персоналу; контроль в
системі менеджменту; регулювання як функція менеджменту. Менеджмент
як наука має свій предмет і методи його вивчення, свої специфічні проблеми
і підходи до розв'язання їх. Наукове підґрунтя цієї дисципліни складає вся
сума знань про управління, накопичена практикою людської цивілізації і
сконцентрована у вигляді концепцій, теорій, способів, систем управління.
Менеджмент як наука пояснює природу управлінської праці, встановлює
причинно-наслідкові зв'язки, виявляє фактори та умови, за яких спільна
праця людей більш ефективна. У визначенні менеджменту як науки
підкреслюється важливість упорядкованих знань про управління. Вони дають
змогу не лише вчасно і якісно управляти поточними справами, а й
прогнозувати розвиток подій та відповідним чином розробляти стратегію і
політику організацій. Тому наука управління розробляє свою теорію, змістом
якої є закони, закономірності, функції, принципи, методи управлінської
діяльності. Менеджмент як мистецтво управління базується на тому, що
організації — це складні соціально-технічні системи, на які впливають
численні й різноманітні фактори внутрішнього та зовнішнього середовища.
Навчитися управляти можна лише шляхом використання теоретичних знань
у конкретній ситуації. Менеджери мають учитися модифікувати практику з
урахуванням висновків теорії. Такий підхід дає змогу поєднати науку і
мистецтво управління в єдиний процес. В управлінні (як в теорії, так і в
практиці) є багато авторитетних людей, від Ф. Тейлора, засновника
наукового управління, до прихильника гуманізації і розвитку людських
відносин А. Маслоу, живої легенди менеджменту, П. Друкера.
 4
ОСНОВНА ЧАСТИНА
Менеджмент - це наука і мистецтво
Адміністративно - командний стиль – це дотримання суворої ієрархії
управлінського апарату; контроль та регламентація діяльності організацій
нижчого підпорядкування; відповідальність їх перед вищими; людина –
простий виконавець команд вищого органу. Ініціатива карається. Пріоритет
такого стилю – виконання планів виробництва будь-якою ціною, а плани –
це, насамперед, обсяг. Якість, умови праці – вторинні. Такий стиль
управління породжував особливий шар керівників, для яких головне план.
Демократичний стиль (його ще називають партисипативним – від англ.
participate- брати участь) орієнтується на максимальну самостійність усіх
ланок структури управління. Зацікавленість і відповідальність – дві сторони
одного процесу. Спонукальні мотиви – матеріальні та моральні стимули,
відданість фірмі, суспільна значущість виконування роботи. Пріоритети –
якість діяльності і продукції, отже – орієнтація на споживача. Демократичний
принцип управління знаходить своє вираження у сентенції "головне
багатство фірми – її люди". Але найчастіше кожна людина – це водночас і X,
і Y. У цьому й полягає складність. Без мистецтва управління спрямувати
таких людей на працю іноді неможливо. Отже, менеджмент – це вміння
визначати стратегічні й тактичні цілі фірми, організувати персонал на їхнє
виконання. Використовуючи чинники виробництва та мотиви поведінки
людей. Об’єктивна основа менеджменту – відокремлення управління від
власності. Звідси і відмінності підприємства від менеджменту. Інтереси
менеджера невіддільні від інтересів колективу фірми. Він такий же найманий
робітник, як кожен з персоналу фірми. Звичайно, талановитий менеджер –
золотий фонд фірми, бізнесу взагалі, бо він не тільки управляючий, а й
неформальний лідер завдяки авторитету особистості. Він умілий дипломат,
чуйний вихователь і, безумовно, новатор, націлений на інновації. Але так
було не завжди. Ці якості менеджера викристалізувалися у 80-90-ті роки ХІХ
століття, коли змінилася концепція менеджменту. Як будь-яке суспільне,
явище він пройшов у своєму розвитку низку етапів. Великі успіхи
управлінської думки і практики були досягнуті ще в Давньому Шумері та
сформульовані в законах царів Хаммурапі та Навуходоносора. Усього до
нової ери фахівці нараховують три управлінські революції. Четверта
відбулася в ХVІІ-ХVІІІ столітті, коли почав формуватися капіталізм і
визначився індустріальний тип виробництва. Саме тоді й відбулося
відокремлення управління від власності. Управління, ставши професійним
заняттям, поступово перетворюється на менеджмент. Наприкінці ХІХ – на
початку ХХ століття формується концепція, що започаткувала управлінську
революцію – теорія раціональної бюрократії Макса Вебера. Вона була
реакцією на інтенсивний розвиток промисловості. У цей час
5
народжувалися великі ієрархічні структури, визначалися посадові обов’язки
менеджерів, управлінська діяльність набула особливого соціального статусу,
підвищилися її значущість і відповідальність.
Традиційний менеджмент
Проривом у сфері управління вважається концепція наукового
управління Фредріка Тейлора, засновника школи наукового менеджменту. У
межах твердого раціоналізму він сформулював основні принципи системи
управління індивідуальною працею робітників: детальне дослідження
трудових процесів, нормування на основі безпосереднього виміру витрат
робочого часу за допомогою хронометражних спостережень; спеціальна
система відрядної заробітної плати: методом добору, навчання та тренування
робітників; підвищення та розподіл відповідальності за наслідками роботи
між менеджерами та робітниками. Наступний крок у розвитку науки і
практики менеджменту як школи людських відносин і поведінкових наук –
концепція класичної школи адміністративного управління. Її творця Анрі
Файоля вважають батьком менеджменту. Він виклав принцип управління,
визначив характерні види діяльності керівників – планування, організацію,
керівництво, координацію та контроль. Мають певний інтерес для
сьогоденної практики такі принципи:
1. Кожному працівнику – делегування повноважень, достатній для того, щоб
бути відповідальним за виконання роботи;
2. Інтереси організації переважають над інтересами індивіда;
3. Працівники отримують справедливу винагороду за свою працю;
4. Ініціатива заохочується;
5. Гармонія інтересу персоналу й організації забезпечує єдність зусиль, у
єдності – сила.
Анрі Файоль при створенні своєї концепції започаткував кількісний,
системний, ситуаційний підходи. Для шкіл менеджменту характерне
дослідження поведінки людей в організації, її мотивації, проблеми лідерства:
адже головний ресурс фірми – людина. Розвиток науки менеджменту в цьому
напрямку нерозривно пов’язана з діяльністю американського вченого-
соціолога та психолога Елтона Мейо. Згідно системного та ситуаційним
підходами організації розглядають як система взаємозалежних блоків,
елементів, ланок. Прийняття управлінських рішень слід здійснювати на
основі вивчення всієї сукупності ситуаційних чинників.

6
Система менеджменту
Система менеджменту складається з таких блоків: механізм
управління; структура управління; процес управління. Тісний зв’язок
елементів кожного блока, їхня взаємодія утворюють цілісну систему
управління, де кожен елемент виконує свою роль, без чого система стає
неефективною. Механізм ґрунтується на основних принципах, тобто
закономірностях, обов’язкових у практиці управління. Скажімо верхнім
ешелоном управління належить приймати стратегічні рішення, делегувати
повноваження, права, відповідальність нижчим структурам у межах їхньої
компетенції, з’єднувати інтереси організації та індивіда тощо. Визначення
цілей управління – інший елемент цього механізму. Здоровий глузд, реальні
цілі, розуміння їх працівниками та службовцями фірми – запорука
ефективної діяльності. У фірмі має бути ієрархія цілей, яку порівнюють із
деревом ("дерево цілей") зі стовбуром, гілками, листям. У системі управління
важливу роль виконує її організаційна структура. Це, насамперед, розподіл
формальних ролей в організації, що є об’єктом управління, визначення
концепції керівника різних рівнів. Формування апарату управління -
найвідповідальніший момент. Тут головне – характер взаємин, що
складаються між керівником і апаратом. Хоча апарат освячує владу посади, а
не особистості:" Король робить почет". Чи розуміє керівник (директор,
президент) вибудувати систему впливу на апарат, здобути владу над ним?
Адже інакше апарат може підкорити собі менеджера, паралізувати його
волю. Диктат керівника чи апарату – згубний для фірми. Також
неефективною стає структура управління, якщо кожен її підрозділ змушений
діяти за суворими, розробленими на всі випадки життя інструкціями. А
оскільки в будь-якій системі можливі збої, виникають нестандартні ситуації,
то формальне використання інструкції прирікає фірму на невдачу. Недарма
існує такий вид страйку - "робота за правилами". Особливо ефективний він
там, де має дотримуватися суворий погодинний графік діяльності. Погано
також, якщо фірма має надто ускладнену структуру. Інформація що
проходить через багато ланок, нерідко надходить до координуючого органу
перекрученою. Це називається "шумом" в інформаційній системі. Рішення
прийняте центром, уже не буде оптимальним. Деформується власне механізм
зв’язку між підрозділами, нема зворотного зв’язку. А внаслідок цього
відносини між різними структурами виробництва й управління перестають
бути тією сполучною ниткою, завдяки якій можлива керованість. Чим був
"Крайслер" 60-х роках? "Компанія являла собою скупчення малих держав,
кожна з них управлялася своїм сюзереном. Це був клубок міні-імперій,
причому кожна з них не звертала увагу на те, що робили інші". Нового
президента прикро вразило те, що менеджер, який очолював
конструкторський відділ, не підтримував постійного зв’язку з
7
керівником виробничого відділу." Конструкторам і виробничникам слід було
ледве не спати в одній постелі, а вони навіть не дозволять собі фліртувати
один з одним", - жартував президент компанії. У менеджменті важливу роль
відіграють комунікації: без ефективного обміну із зовнішнім середовищем і
всередині фірми не можна вести справи, визначати мету і досягати її.
Менеджер витрачає50-90% свого часу на обмін інформацією та її
оброблення. Вертикальні комунікації –це передача інформації з вищого рівня
на нижчий, і з нижчого на вищий. Особливе значення має зворотній зв’язок,
бо не знаючи реакції нижчих ланок персоналу на те чи інше управлінське
рішення, важко здійснити загальне керівництво, визначати пріоритети.
Цікаве визначення зробив один менеджер, що використовував реакцію
підлеглих як механізм зворотного зв’язку в організації: "Я періодично
організовував витік і інформації дізнавався про реакцію на неї за каналами
зворотного зв’язку... Якщо реакція була позитивною, я виконував намічене,
якщо ні – заново обмірковував план дій".
Сучасний менеджмент
Сучасний менеджмент висуває на перше місце не внутрішні чинники –
раціональну організацію виробництва, зниження витрат, а проблему чіткості
і адаптації до мінливих умов зовнішнього середовища. Уряд, споживачі,
конкуренти – об’єкти постійної уваги менеджменту, організації.
Використовується ситуаційний підхід відповідно до аналізованих конкретних
обставин, що випливають на результати роботи фірми в певний момент.
Розробляються специфічні прийоми ефективного досягнення стратегічних і
поточних цілей. Підприємство розглядається як система, що має суспільне
призначення. Головний ресурс – людина. Мобілізувати її творчу активність
можна лише на основі системи мотивації. Вона - не сліпий виконавець. А
разом із менеджером – генератор ідей. Необхідно створити умови для
реалізації творчого потенціалу працівника, виховувати у нього почуття спів
господаря, співвласника фірми. У своїй книзі "З роблено в Японії" Акіо
Моріта назвав розподіл про менеджмент "Ми всі – одна родина". Він написав
"у японських компаніях немає ніяких секретів чи таємних рецептів успіху.
Найважливіше завдання японського менеджменту – сформувати таке
ставлення до корпорації, як до рідної родини, сформувати розуміння того, що
в робітників і менеджерів одна доля". Лише за таких умов реалізується
спрямованість на інновації, без цього фірма не матиме стабільного
становища на конкурентному ринку. Сучасний менеджмент спирається на
розвинену систему маркетинги, основа якого – задоволення потреб покупця.
 8
Передфаза розвитку теорії менеджменту
Передфаза розвитку теорії менеджменту збігається з періодом
домонополістичного капіталізму. Управління малими підприємствами
здійснювалося на той час практиками на основі досвіду та вміння їх. Цей
досвід передавався від покоління до покоління, однак помітного наукового
узагальнення і дослідження не набув. Великі за обсягом організації та
підприємства були лише в державній, церковній та військовій сферах. З
потреб управління цими сферами виникли і перші паростки теорії
управління, вплив яких відчуваємо й досі. Характерними рисами передфази
теорії управління е ієрархічно-пірамідальна побудова організацій та
підприємств, авторитарний стиль управління, мислення, обмежене статутом
чи субординацією, та інші подібні пережитки. Можна сказати, що в теорії
управління на передфазі переважали проблеми військового
адміністративного управління Передфаза розвитку теорії управління
характеризується спільними рисами для всіх країн. В Росії початок цього
етапу заклав своїми реформами Петро І. Школа наукового управління.
Термін "наукове управління" ввів Ф. У. Тейлор, проте дослідження, які
ввійшли до складу школи наукового управління, пов'язані і роботами Ф. і Я
Гілбергів та Г. Гантта. Ці дослідники вважали, що, використовуючи
спостереження, вимірювання, логіку та аналіз трудових процесів, можна
удосконалити багато операцій ручної праці і досягти більш ефективної
організації всього трудового процесу. Методологія наукового управління
трудовими процесами ґрунтувалася на аналізі змісту праці І виявленні
основних складових її компонентів. Тейлор, наприклад, прискіпливо
вимірював кількість залізної руди та вугілля, яку людина може підняти
лопатою. Подружжя Гілбертів винайшло прилад, названий
мікрохронометром, який у поєднанні з кінокамерою давав змогу визначити,
які рухи виконуються при певних операціях і скільки часу займає кожний з
них Така інформація давала змогу дослідникам переглядати робочі операції,
щоб вилучити непотрібні, непродуктивні рухи. Разом з тим розроблялися
стандартні процедури праці та обладнання, яке відповідало б
антропологічним та фізіологічним показникам людини. Все це було
спрямоване на підвищення продуктивності праці. Тейлор, наприклад, виявив,
що максимальна кількість залізної руди чи вугілля може бути перекидана,
якщо робітники користуватимуться лопатою-совком місткістю 9 кг.
Дослідники, що належали до школи наукового управління, вперше звернули
увагу на значущість людського фактора у процесі виробництва. Вони
надавали великого значення системі стимулів зростання продуктивності
праці, розробляли рекомендації щодо організації її з урахуванням
фізіологічних можливостей людей, обґрунтовуючи норми виробітку,
необхідні перерви у трудовому процесі та ін.
9
Ключовими моментами цієї теорії було стимулювання високої
продуктивності праці, добір людей, фізично і інтелектуально здатних
виконувати певні види праці, та спеціальне навчання їх.Заслугою Тейлора та
його послідовників слід також вважати обґрунтування погреби виділення
управлінської праці як сфери діяльності особливої групи людей, які можуть
досягати в ній високої продуктивності. Поява ніколи, наукового управління
була переломним моментом, після якого управління почали визнавати як
самостійну сферу наукових досліджень. Керівники-практики та вчені завдяки
дослідженням прихильників ніколи наукового управління дійшли висновку,
що методи і підходи, які застосовуються в науці і техніці, можуть бути також
використані для ефективного досягнення цілей організації. У нашій країні
активно розроблялася та частина теорії Тейлора, яка була пов'язана з
науковою організацією праці (ПОП). В 20-ті роки проблемами теоретичної
розробки та практичного впровадження НОП займалися Є. М. Алперович, Л.
П. Бружес, І. О Бурлянсьний, М ї Васильєв, А. К Гастев та ін. Класична
школа (школа "адміністративно-бюрократичного підходу). Наукові
дослідження авторів, які були прихильниками інколи наукового управління,
були присвячені питанням підвищення ефективності праці безпосередньо на
рівні виробництва В 20-ті роки виникла так звана класична школа, яку ще
називають адміністративною школою в управлінні або школою
адміністративно-бюрократичного підходу. Видатними представниками цієї
школи були А Файоль (Франція), Л. Урвік (Англія), Джеймс Д. Муні та А. К.
Рейлі (США), М. Вебер (Німеччина). Ці та інші прихильники класичної
інколи розглядали проблеми ефективності організацій у більш широкому
аспекті, включаючи перспективу та намагаючись визначати загальні
характеристики і закономірності ефективної організації. Можливо, це
пояснюється особливостями трудових біографій цих авторів, більшість з яких
обіймали високі керівні посади в фірмах своїх країн, на відміну від Тейлора
та Гілберта, які починали свої кар'єри простими робітниками. Прихильники
класичної школи намагалися знайти універсальні принципи управління,
додержуючи яких, можна досягти успіху організації. Ці принципи
розроблялися ними у двох напрямах По перше, вони були впевнені, що,
розробивши раціональну структуру організації, тобто здійснивши поділ її па
підрозділи і робочі групи, можна завдяки цьому вже досягти успіху.
Досягненням цього напрям) досліджень було виділення функцій управління,
вперше здійснене А. Файолем. Другий напрям досліджень класиків"
стосувався організації управління людьми Наприклад, німецький учений М
Вебер у понятті бюрократизму не вкладав негативного значення, а розглядав
його як Ідеальний тип організації, що дає змогу досягти максимальної
ефективності.

10
Згідно з цією теорією, бюрократи та організація управління повинна
ґрунтуватися на системі чітко визначених правил поведінки об'єктів
управління, обов'язків, компетенції працівників регламентації їх праці аж до
докладного опису окремих управлінських операцій. У нашій країні в цей
період було закладено основи наукової організації управлінської пращ
(НОУП), що багато в чому відповідало поглядам Вебера. Однак
адміністративне-команди а система управління економікою спотворила в
цілому обґрунтовані погляди "класиків" надмірною централізацією і
регламентацією управління. Школа руху за гуманні стосунки. Для
розглянутих вище фаз розвитку теорії менеджменту характерною була
недооцінка соціально-психологічних та емоційних потреб людини в процесі
виробництва та управління Як реакція на недолік попередніх теоретичних
поглядів, є менеджменті і виникла течія за гуманізацію відносин виробництва
та управління. Недоліком теорій такого роду був "тейлоризм навпаки", коли
створенням позитивних психологічних умов праці намагалися досягти
високої продуктивності. Разом з тим цінними е дослідження, спрямовані на
збереження здоров'я працівників в умовах виробництва, створення
відповідних психо-фізіологічних та ергономічних умов, а також дослідження
мотиваційних характеристик людей у процесі праці. Рух за людські стосунки
зародився у відповідь па нездатність повністю усвідомити людський фактор
як основний елемент ефективної організації. Оскільки він виник як реакція на
недоліки класичного підходу, школу людських стосунків ще називають
неокласичною школою. Видатними представниками цієї школи є Мері
Паркер Фолетт і Елтон Мейо. Фолетт перша визначила менеджмент як
забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб". В теорії
управління відомі експерименти, проведені Е. Мейо на заводі "Уестерн
Електрик" в м. Хоторні (США), що знаменували собою новий напрям
досліджень у теорії управління. Мецо виявив, що навіть чітко розроблені
процедури і робочі операції, висока заробітна плата не завжди -
передумовами високої продуктивності праці, як це вважали представники
школи наукового управління. Експеримент, виявили, що на зростання
продуктивності праці впливають багато факторів, серед яких провідне місце
займають потреби людей та соціально-психологічний клімат у колективі.
Пізніше ці положення були підтверджені дослідженнями Л. Маслоу.
Ґрунтуючись на цих дослідженнях, представники школи людських відносин
вважали, що продуктивність праці зростає, коли керівники виявляють
турботу про підлеглих, консультуються з ними, володіють прийомами
управління людськими стосунками, надають їм можливість спілкування як з
керівництвом, так і між собою, створюючи позитивний мікроклімат у
колективі. Паралельний розвиток психології та соціології, а пізніше
соціоніки та удосконалення методів досліджені. цих наук значно
11
удосконалили вивчення поведінки людини на робочому місці, що зумовило в
50-ті роки від хід від школи людських стосунків і створення нового напряму,
який дістав назву школи поведінських наук (біхевіористської школи).
Представниками цієї школи є К. Арджиріс, Р. Лайнкерт, Д. Мак-Грегор, Ф.
Герцберг. Якщо прихильники школи людських стосунків зосередилися па
проблемах налагодження мікроклімату в колективі, то представники
поведінської школи намагалися падати допомогу працівникові в
усвідомленні своїх власних можливостей для самовиявлення в про цесі праці.
Виходячи і цього, будувалися концепції школи поведінських наук відносно
управління організаціями підвищення ефективності використання людських
ресурсів. У 60-ті роки поведінський підхід став надзвичайно популярним і
охопив майже всю сферу управління в економічно розвинених країнах. Як і
попередні школи, прихильники школи поведінських наук вважали, що вони
знайшли найбільш ефективний шлях розв'язання проблем успішного
управління "від ефективності працівника - до ефективності
організації".Теоретичні дослідження такого напряму у нашій країні
практично не провадилися. Більшість праць у цьому напрямі присвячена
кришці теорії як засобу експлуатації трудящих капіталістами. Сучасна фаза.
Для сучасної фази характерним є застосування "суворих" методів
дослідження, які ґрунтуються на формалізації процесів управління і є
складовими частинами таких наук, як математико, статистика, інженерні
науки. Ці науки і пов'язані з ними галузі знань внесли суттєвий внесок у
теорію управління на всіх фазах розвитку її. їх вплив можна простежити ще в
роботах Тейлора з наукового аналізу праці. Проте до другої світової війни
кількісні методи використовувались у науці і практиці управління ще
недостатньо. Під час війни в Англії для управління ефективною
протиповітряною обороною від нальотів фашистських літаків було вперше
застосовано кількісні методи, згруповані під загальною назвою "дослідження
операцій". Пізніше їй методи виявилися ефективними у вирішенні інших
проблем управління, а в самій математиці розвинувся окремий напрям
досліджень, названий прикладною математикою. Дослідження операцій за
своїм змістом - це застосування методів наукового дослідження до
операційних проблем організації Послідовність застосування методів
дослідження операцій така. На першому етапі фахівці-управлінці ставлять
завдання, тобто структуризують управлінські проблеми, формулюють
перелік обмежень і вимоги до критеріїв ефективності розв'язку їх. Другий
етап,здійснюють фахівці з дослідження операцій. Вони розробляють модель
ситуації. Модель, як правило, спрощує реальність, або подає її абстрактно,
що дає змогу краще зрозуміти складності реальності.

12
Спрощення реальності за допомогою моделі відбувається скороченням
кількості змінних після оцінки суттєвості впливу їх на кінцевий результат.
Кількість змінних скорочують відкиданням несуттєвих і агрегуванням
другорядних. Отже, у моделі залишаються найбільш суттєві змінні. Третій
крок полягає у "випробуванні" моделі наданням змін кількісним значенням.
Це дає змогу об'єктивно описати та порівняти кожну змінну і відношення між
ними. Перевагою кількісного підходу є заміна словесних міркувань та
описового аналізу моделями, символами та кількісними значеннями.
Звичайно, моделі ситуацій, проблем та процесів управління досить складні,
тому поштовхом до застосування їх був винахід і удосконалення
комп'ютерів. Комп'ютери дали змогу дослідникам операцій сконструювати
математичні моделі зростаючої складності, які досить наближені до
реальності і із значною точністю описують її. Отже, кількісні методи є
ефективним знаряддям наукових досліджень в управлінні, у вирішенні
практичних завдань його оптимізації. У нашій країні дослідження операцій
використовувалося в основному для розробки варіантів планових завдань.
Однак такі дослідження не завжди були успішними, оскільки в моделі
складно було закласти суб'єктивні моменти, пов'язані з функціонуванням
адміністративно-командної економіки. Сьогодні це перспективний напрям
оптимізації управління в умовах ринкової економіки. Для сучасного стану
розвитку теорії та практики менеджменту визначальним є концептуальний
підхід па основі взаємного погодження принципів та інструментів
управління. Сучасні концепції менеджменту можна звести до трьох видів
(підходів): процесний, системний, ситуаційний. Процесний підхід був
значною віхою у розвитку управлінської теорії, а його основні складові
застосовуються нині в практиці управління. Вперше поняття процесного
підходу було запроваджено прихильниками школи адміністративного
управління, які намагалися описати функції менеджера. Однак ці функції
розглядалися авторами як незалежні одна від одної. На противагу цьому,
процесний підхід у нинішньому розумінні розглядає функції управління як
взаємопов'язані. Управління можна розглядати як процес, що складається з
серії взаємопов'язаних дій, які називаються функціями управління. В свою
чергу, кожна функція управління також являє собою процес, який
складається з серії взаємопов'язаних дій. Отже, процес управління - це
загальна сума всіх функцій управління. На думку Анрі Файоля, якому
приписують розробку цієї концепції, процес управління складається з п'яти
основних функцій: передбачення (встановлення мети), планування,
організації, розпорядження, координації і контролю.
 13
Сучасна фаза
Для сучасної фази характерним є застосування "суворих" методів
дослідження, які ґрунтуються на формалізації процесів управління і є
складовими частинами таких наук, як математико, статистика, інженерні
науки. Ці науки і пов'язані з ними галузі знань внесли суттєвий внесок у
теорію управління на всіх фазах розвитку її. їх вплив можна простежити ще в
роботах Тейлора з наукового аналізу праці. Проте до другої світової війни
кількісні методи використовувались у науці і практиці управління ще
недостатньо. Під час війни в Англії для управління ефективною
протиповітряною обороною від нальотів фашистських літаків було вперше
застосовано кількісні методи, згруповані під загальною назвою "дослідження
операцій". Пізніше їй методи виявилися ефективними у вирішенні інших
проблем управління, а в самій математиці розвинувся окремий напрям
досліджень, названий прикладною математикою. Дослідження операцій за
своїм змістом - це застосування методів наукового дослідження до
операційних проблем організації Послідовність застосування методів
дослідження операцій така. На першому етапі фахівці-управлінці ставлять
завдання, тобто структуризують управлінські проблеми, формулюють
перелік обмежень і вимоги до критеріїв ефективності розв'язку їх. Другий
етап,здійснюють фахівці з дослідження операцій. Вони розробляють модель
ситуації. Модель, як правило, спрощує реальність, або подає її абстрактно,
що дає змогу краще зрозуміти складності реальності. Спрощення реальності
за допомогою моделі відбувається скороченням кількості змінних після
оцінки суттєвості впливу їх на кінцевий результат. Кількість змінних
скорочують відкиданням несуттєвих і агрегуванням другорядних. Отже, у
моделі залишаються найбільш суттєві змінні. Третій крок полягає у
"випробуванні" моделі наданням змін кількісним значенням. Це дає змогу
об'єктивно описати та порівняти кожну змінну і відношення між ними.
Перевагою кількісного підходу є заміна словесних міркувань та описового
аналізу моделями, символами та кількісними значеннями. Звичайно, моделі
ситуацій, проблем та процесів управління досить складні, тому поштовхом
до застосування їх був винахід і удосконалення комп'ютерів. Комп'ютери
дали змогу дослідникам операцій сконструювати математичні моделі
зростаючої складності, які досить наближені до реальності і із значною
точністю описують її. Отже, кількісні методи є ефективним знаряддям
наукових досліджень в управлінні, у вирішенні практичних завдань його
оптимізації. У нашій країні дослідження операцій використовувалося в
основному для розробки варіантів планових завдань. Однак такі дослідження
не завжди були успішними, оскільки в моделі складно було закласти
суб'єктивні моменти, пов'язані з функціонуванням
 14
адміністративно-командної економіки. Сьогодні це перспективний напрям
оптимізації управління в умовах ринкової економіки. Для сучасного стану
розвитку теорії та практики менеджменту визначальним є концептуальний
підхід па основі взаємного погодження принципів та інструментів
управління. Сучасні концепції менеджменту можна звести до трьох видів
(підходів): процесний, системний, ситуаційний. Процесний підхід був
значною віхою у розвитку управлінської теорії, а його основні складові
застосовуються нині в практиці управління. Вперше поняття процесного
підходу було запроваджено прихильниками школи адміністративного
управління, які намагалися описати функції менеджера. Однак ці функції
розглядалися авторами як незалежні одна від одної. На противагу цьому,
процесний підхід у нинішньому розумінні розглядає функції управління як
взаємопов'язані. Управління можна розглядати як процес, що складається з
серії взаємопов'язаних дій, які називаються функціями управління. В свою
чергу, кожна функція управління також являє собою процес, який
складається з серії взаємопов'язаних дій. Отже, процес управління - це
загальна сума всіх функцій управління. На думку Анрі Файоля, якому
приписують розробку цієї концепції, процес управління складається з п'яти
основних функцій: передбачення (встановлення мети), планування,
організації, розпорядження, координації і контролю. В інших наукових
працях з теорії управління пропонується дещо інший набір функцій:
планування, організація, розпорядництво (командування), мотивація,
керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка,
прийняття рішень, добір персоналу, представництво, ведення переговорів
(укладення угод). Майже в кожній публікації з проблем управління міститься
авторський перелік функцій, який хоча б чимось відрізняється від
запропонованих іншими. Як правило, це пов'язано з особливостями
конкретної системи управління, досліджуваної тим чи іншим автором.
Системний підхід ґрунтується на теорії систем, яка вперше була застосована
в точних науках і в техніці, а наприкінці 50-х років - і в теорії управління.
Системний підхід до управління - це не набір правил чи принципів, якими
мають керуватися управлінці, а загальний спосіб мислення і підходу щодо
організації і управління. Суть системного підходу полягає у пошуку простого
у складному, декомпозицією проблеми на складові частини, аж до виходу на
прості запитання типу: "Є- потрібно визначити".В основі системного
розгляду управління і проблем, які виникають. у ході його здійснення,
лежить поняття системи. Система - це певна цілісність, яка складається із
взаємозалежних частин (елементів), кожна з яких вносить свій внесок у
характеристики цілого Автомобілі, комп'ютери, телевізори - все це приклади
систем. Отже, система складається з багатьох часині, кожна з яких працює у
взаємодії з іншими, для створення цілого, що має якості, яких немає у її
складових частин. Однак
15
складові частини системи взаємозалежні. Якщо хоч одної з них не виявиться,
то вся система або не буде працювати, або працюватиме неправильно. Є два
основних типи системи: закриті і відкриті. Закрита система має жорсткі
фіксовані межі, а її дії відносно незалежні від середовища, яке оточує
систему. Прикладом такої системи може бути годинник, який працює
незалежно від зовнішнього середовища доти, поки в ньому заведена пружина
або є інше джерело енергії. Для відкритої системи характерна взаємодія з
навколишнім середовищем через проникні "кордони" системи (входи і
виходи) Через входи навколишнє середовище впливає на систему, а через
виходи система впливає па навколишнє середовище. Великі складні системи
складаються з частий, які можна розглядати, в свою чергу, як системи Ці
частини називаються підсистемами. Поняття підсистем має надзвичайно
велике значення для управління, оскільки дає змогу створювати всередині
системи необхідні структурні підрозділи для потреб управління: відділи,
сектори, дільниці та ін.
При цьому підсистеми, у свого чергу, можуть складатися з менших підсистем
(частин, елементів) Оскільки вони взаємозалежні, неправильне
функціонування навіть найменшої підсистеми може вплинути на систему в
цілому.
 16
Регулювання та його місце в системі управління
Регулювання - це діяльність із підтримки в динамічній системі
управління виробництвом заданих параметрів. Його завдання - зберегти стан
упорядкованості, котрий задається функцією організації як у підсистемі
виробництва, так і в підсистемі управління. Функція регулювання
детермінується нормативністю: в полі її зору перебуває будь-яке відхилення
від норми. Зміни в самому виробництві фіксуються завдяки диспетчеризації,
що є специфічною формою оперативного регулювання. Отже, саме функція
регулювання забезпечує виконання поточних заходів, пов´язаних з
усуненням відхилень від заданого режиму функціонування організаційної
системи виробництва. Здійснюється вона в процесі оперативного управління
спільною діяльністю людей шляхом диспетчеризації на основі контролю й
аналізу цієї діяльності. У практиці менеджменту функція регулювання
трактується далеко не однозначно. Термін "регулювання" традиційно
знаходить застосування в оперативному управлінні виробництвом, де його
роль полягає в усуненні перешкод і відхилень від заданих планових
показників. Такий же розгляд функції регулювання застосовується в
кібернетиці. В основі його лежить зворотний зв´язок, що використовується
для усунення впливів. Необхідність у регулюванні системи полягає не тільки
у зв´язку з негативними явищами. Найчастіше це пов´язано з потребою
природного динамічного розвитку організації, з появою нових завдань
управління, з переходом системи в новий стан під впливом внутрішніх і
зовнішніх факторів. Мартиненко Н.М. дає наступне визначення регулювання.
Регулюючий вплив на об´єкт управління робить будь-яке прийняте і
реалізоване управлінське рішення. Процес регулювання являє собою
заключну стадію ухвалення управлінського рішення - акт спонукально-
практичної діяльності керівника, який здійснюється за заздалегідь
розробленому і свідомо обраному варіанті. Регулювання - це вид діяльності,
що являє собою вплив керівника на підлеглих таким чином, щоб вони
виконували роботу для досягнення цілей організації. У цьому випадку
функція регулювання пов´язана із широко використовуваним терміном
"управління". Таке поняття керівництва розглядає лише одну сторону
процесу управління - вплив однієї особи (керівника) на підлеглих. Інша
сторона полягає в тому, що управління - це процес впливу керівника на
підлеглих за допомогою різних методів регулювання, а саме вплив, який
здійснюється за допомогою влади і лідерських якостей керівника. Таким
чином, функція регулювання - це процес управління, який здійснюється за
допомогою методів формального впливу і підсиленого (владою і лідерством).
 17
Змістовна сторона функції регулювання виражається в адміністративно-
розпорядницькому впливі керівника на людей, що здійснюють процеси
виробництва та управління. Організація може успішно діяти та протистояти
зовнішньому середовищу лише тоді, якщо вона може змінювати свій стан з
такою швидкістю, як це відбувається у середовищі. Так як організація
постійно знаходиться в динамічній рівновазі з факторами зовнішнього
середовища, то цей процес необхідно підтримувати постійно. У цій ситуації
функція регулювання повинна забезпечувати своєчасну реакцію
підприємства, яка спрямована на адаптацію до зовнішнього середовища чи
нейтралізацію її впливу. Реагувати на вплив зовнішнього середовища може
лише динамічно стійке підприємство. Тому зусилля керівництва
направляється на те, щоб підприємство зберегло свою стійкість, на підтримку
й удосконалення стану його упорядкованості, зв´язків між елементами, що
змінюються. Своєчасно попередити вплив внутрішніх факторів, усунути їх
наслідки допомагає функція регулювання. Виживання в умовах ринкового
середовища, можливість результативно існувати якомога довше - це
найголовніше завдання більшості підприємств. Ці складові успішної
діяльності забезпечуються ефективною реалізацією добре обгрунтованих і
прийнятих управлінських рішень. Між процесом ухвалення рішення і його
реалізацією існує безліч перешкод, на подолання яких спрямована функція
регулювання. Виконання реальної роботи реальними людьми - головне
призначення функції регулювання. Всі інші функції (планування, організація,
мотивація, контроль) не досягнуть своєї мети, якщо не буде результативно
здійснюватися функція регулювання. Вона виконує з´єднуючу роль між
менеджером і об´єктом, на який спрямована його діяльність. Тільки через
здійснення регулювання можливий вплив менеджера на об´єкт управління
для забезпечення його динамічної рівноваги. Як правило, прийняті
управлінські рішення визначають те, що мають робити люди в організації,
яка необхідна робота має бути виконана і хто буде її виконувати. Тому
прийняття рішення є початком реалізації функції регулювання. Функція
регулювання має також і стимулююче призначення. Якщо інтереси людини
співпадають з роботою, то це збільшує ефективність її виконання. Тому від
стимулюючої дії на працівника буде залежати його поведінка. Функція
регулювання має об´єктивну основу в процесах менеджменту. Щоденно в
практиці управління організацією використовується багато різних способів
регулювання, які спрямовані на поведінку об´єктів управління. Тому функція
регулювання є обов´язковим проявом влади, лідерства і підпорядкування, що
органічно існують у системі управління. Адже влада - це можливість
впливати на поведінку інших людей.
 18
Вона належить людині і являє собою реальну волю та можливість діяти й
впливати на інших людей, а щоб впливати - необхідно мати основу влади.
Лідерство - це здатність людини впливати на окрему групу й особистість,
вносячи зміни в їхню поведінку, відносини, напрямок діяльності, досягаючу
визначених результатів. Підпорядкування - це складова частина
повноважень, що виражається в праві даної конкретної особи, що займає
посаду керівника в апараті управління, розпоряджатися ресурсами.
Підпорядкування розуміють як ієрархічну залежність підлеглих від
керівника. Таким чином, регулювання - це процес впливу на об´єкт,
спрямований на усунення або на пристосування до факторів, що впливають
на поведінку об´єкта. В результаті правильної дії функції регулювання
організація спроможна усувати всякого роду невизначеності в системі,
спроможна зберігати "динамічну рівновагу" стосовно різних впливів. Тому
метою регулювання є збереження стійкості організації шляхом підтримки
необхідного співвідношення між різними її елементами, своєчасної ліквідації
можливих відхилень від установлених норм у функціонуванні об´єктів
управління. Так як регулювання має три області прояву (стабілізуючу,
розпорядницьку та дисциплінарну), що відрізняються своєю роллю в процесі
забезпечення стійкості підприємства і конкретним змістом, то це обумовлює
наявність інших цілей, властивих кожному з видів регулювання.
Стабілізуюче регулювання. Даний вид регулювання в значній мірі
спрямований на забезпечення організаційної стійкості підприємства як суб
´єкта ринкової економіки. Воно має регламентно-розпорядчу силу.
Стабілізуюче регулювання спрямоване на упорядкування відносин
підприємства із суб´єктами зовнішнього середовища, також внутрішніх
відносин між різними його частинами. Як регулюючий вплив
використовуються правила, що визначають порядок діяльності підприємства
і його частин, а також система обмежень, що встановлює межі і пропорції,
що їх має дотримуватися підприємство в процесі цієї діяльності. Це статутні
положення, посадові інструкції, розпорядок дня, положення, що визначають
порядок взаємин з постачальниками, споживачами, державними органами
тощо. Процес регулювання вимагає обов´язкового підпорядкування правилам
і обмеженням. Регулювання здійснюється шляхом розробки відповідних
положень (вказівок, інструкцій тощо) і введення їх наказом у практику
використання співробітниками організації. Ці положення вводять на
визначений період часу й вони обов´язкові для виконання. Отже, метою
стабілізуючого регулювання є встановлення визначених організаційно-
соціальних правил, точних розпоряджень до дії, а також меж діяльності й
поведінки працівників підприємства.
 19
Основні категорії менеджменту
До основних категорій менеджменту належать поняття організації,
процесу і функцій управління, рівнів управління, принципів і методів
менеджменту, стилів та культури керівництва (лідерства), комунікації,
управління колективом (групою) тощо. Таким чином, менеджмент є
складовим елементом управління і порівняно з ним охоплює порівняно
вузьку сферу, що включає соціальні системи (людей), метою яких може бути
виробництво товарів та їх реалізація, надання різних послуг споживачам у
рамках певної організації, яка діє в ринкових умовах. Для досягнення цієї
мети у менеджменті застосовується сукупність функцій, принципів, методів,
засобів, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований вплив на
соціальні системи (людей).
Поняття менеджменту:
1) наука і практика керування;
2) організація керування усередині фірми;
3) процес прийняття управлінських рішень.
Під науковими основами управління розуміється система наукових знань, що
складає теоретичну базу практики керування.
Термін «організація управління» являє собою вид діяльності до керівництва
людьми (керування персоналом). Процес прийняття рішень часто стає
самостійною сферою діяльності спеціалізованих підрозділів.
Принципи та методи менеджменту — це правила та способи управління
діяльністю організації. Предметом менеджменту є вивчення законів і
закономірностей цілеспрямованої діяльності організацій, відносин у процесі
управління.
Принциповим є питання про те чи відноситься ця галузь знань до науки.
Для виділення менеджменту в самостійну науку необхідно:
1) наявність самостійного об'єкта дослідження (управлінські відносини);
2) самостійні, специфічні методи дослідження (у менеджменту
використовуються загальноекономічні методики).
На тлі загального уявлення про менеджмент можна дати узагальнену
характеристику менеджера: це керівник, керуючий, що займає постійну
посаду і наділений повноваженнями в сфері прийняття рішень з конкретних
видів діяльності, що функціонує в ринковій економіці.
 20
Категорія «менеджер» поширюється на:
керівників лінійного менеджменту: директорів, керівників виробничих
підрозділів середньої та нижньої ланки управління;
керівників функціонального менеджменту: заступників директора, керівників
функціональних підрозділів та їх частин (бюро, лабораторій, секторів);
організаторів певних видів робіт.
Об’єкти менеджменту – весь склад взаємопов’язаних структурних
підрозділів будь-якого призначення (цехи, дільниці, відділи, сектори,
лабораторії і т. д.). Об’єкт і суб’єкт менеджменту перебувають у взаємному
зв’язку і залежності. Чим більше за обсягом об’єкт менеджменту, тим більше
буде і суб’єкт менеджменту. Це не прямо пропорційна залежність, оскільки
на розмір суб’єкта менеджменту будуть діяти й інші фактори, такі як
організованість об’єкта менеджменту, рівень комп’ютеризації робіт та ін.
Подібний розподіл системи менеджменту на суб’єкт і об’єкт менеджменту і
такий взаємозв’язок між ними має місце на всіх рівнях менеджменту:
верхньому, середньому і нижньому. Керуюча та керована підсистеми між
собою зв’язані за допомогою інформації.
На інформаційні входи керуючої підсистеми впливають фактори зовнішнього
середовища:
постачальники;
власники фірми;
закони і державні органи;
міжнародне оточення;
економіка;
політика;
технологія і т. д.
Крім того, на інформаційні входи керуючої підсистеми впливає виробнича
інформація, що надходить по каналах зворотного зв’язку від керованої
підсистеми. Виходами керуючої підсистеми є плани для низових структурних
підрозділів та команди управління або керуючі впливи, а також звітна
інформація та відомості.
Функції менеджменту
 21
Категорія функцій менеджменту є однією з фундаментальних в теорії
менеджменту.
Функція менеджменту – це вид діяльності, заснований на поділі і кооперації
управлінської праці та характеризується певною однорідністю, складністю і
стабільністю впливів на об’єкт і суб’єкт менеджменту. Кожна функція
менеджменту характеризується однорідністю змісту і цільовою
спрямованістю. Функції є складовими частинами будь-якого процесу
управління незалежно від особливостей (розміру, призначення, форми
власності і т. д.) тієї чи іншої організації. Тому їх називають основними, або
загальними. У теорії і практиці менеджменту існують різні підходи до
класифікації функцій. У вітчизняній теорії управління розрізняють функції
основні (загальні) і конкретні (специфічні). В даний час більшість авторів до
складу загальних функцій включають:
планування;
організацію роботи;
координацію і регулювання;
активізацію і стимулювання;
контроль (облік і аналіз).
Всі основні (загальні) функції управління виконуються в кожному підрозділі
на будь-якому рівні управління будь-якої соціально-економічної системи.
Конкретні функції управління – функції, пов’язані з видами управлінської
діяльності, залежними від особливостей об’єктів управління:
конструкторська підготовка виробництва;
технологічна підготовка виробництва;
управління матеріально-технічним постачанням та ін.
Всі розглянуті функції (основні і конкретні) мають дві загальні
характеристики: вони обидві вимагають прийняття рішень, і для всіх
необхідні комунікації, обмін інформацією. Ці характеристики пов’язують всі
управлінські функції і тому їх часто називають сполучними процесами.
Ієрархія менеджменту
Менеджмент організації – поняття ієрархічне, тобто відноситься до цілком
певного рівня менеджменту.
 22
Ієрархія менеджменту – це службова драбина, ряд посад, послідовність
підпорядкування у порядку переходу від нижніх рівнів до вищих і навпаки.
Протягом багатьох десятиліть організації створювали так звані ієрархічні
структури менеджменту. Для них характерно наступне принципове
положення – ієрархічність менеджменту, при якій нижчий рівень
підкоряється і контролюється вищестоящим. Зміст, форми і методи
менеджменту залежать від ієрархічного рівня його здійснення в організації.
Як правило, на підприємстві можна виділити три ієрархічних рівня
менеджменту:
вищий;
середній;
нижній.
Форма піраміди показує, що на кожному наступному рівні управління
знаходиться менше людей, ніж на попередньому.
Одна з форм поділу управлінської праці носить горизонтальний характер –
розстановка конкретних керівників на чолі окремих підрозділів.
Горизонтально розділена таким чином управлінська робота повинна бути
скоординована, щоб організація могла домагатися успіху у своїй діяльності.
Керівникам вищої ланки доводиться витрачати час на координування роботи
керівників середньої ланки, які, в свою чергу, також координують роботу
керівників нижньої ланки, а ті роботу неуправлінського персоналу, тобто
людей, які фізично виробляють продукцію або надають послуги. Таке
вертикальне розгортання поділу праці в результаті і утворює рівні ієрархії
менеджменту. Організаційна структура і схема управління
Організаційна структура – будова, пристрій організації, яка визначається
складом основних частин, їх взаємозв’язком і взаєморозташуванням.
Фізичне втілення організаційна структура знаходить в схемі управління.
Призначення схем управління, як і всякого креслення, – дати чітке уявлення
про існуючу або передбачувану організаційну структуру тієї чи іншої
конкретної організації. Схема структури управління відображає статичне
положення підрозділів і посад і характер зв’язків між ними. Між частинами
структури встановлюються стійкі зв’язки, що прийнято поділяти на
горизонтальні і вертикальні. Горизонтальні зв’язки забезпечують
узгодженість дій між елементами структури і є, як правило, однорівневими.
Вертикальні зв’язки – це зв’язки підпорядкування, і необхідність їх виникає
при наявності декількох рівнів управління.
 Департаменталізація, або поділ на відділи
23
Це ще одна фундаментальна характеристика організаційної структури. Є
базисом для угруповання окремих посад у відділи та відділів в організацію в
цілому. Менеджери повинні прийняти рішення про те, як командний
ланцюжок об’єднає співробітників для виконання поставлених перед ними
робочих завдань. Відповідно до різних використань командного ланцюжка в
процесі формування відділів виділяють п’ять основних підходів до розробки
структури організації:
лінійної;
функціональної;
дивізіональної;
матричної;
командної і мережевий.
Норма керованості (норма контролю) визначає число співробітників,
безпосередньо підпорядкованих менеджеру. Ця характеристика структури
визначає ступінь, в якій менеджер відстежує дії підлеглих. У відповідності з
традиційними поглядами теорії організаційного будівництва норма
керованості не повинна перевищувати 7 ± 2 підлеглих на одного менеджера.
Однак слід зазначити, що діапазон норми керованості досить широкий і
визначається декількома факторами. На збільшення норми керованості
впливають такі фактори:
Стабільний, рутинний характер виконуваних підлеглими завдань.
Виконання працівниками однотипних робочих завдань.
Всі підлеглі знаходяться в одному приміщенні.
Висока кваліфікація і досвід роботи співробітників.
Виконувана підлеглими робота регламентована правилами та процедурами.
Середня норма керованості в організації свідчить про висоту структури
організації. Для високої структури характерна низька норма керованості і
велике число ієрархічних рівнів; для плоскої структури – висока норма
керованості в горизонтальному вимірі і незначне число рівнів ієрархії.
Централізація і децентралізація
Поняття централізації і децентралізації відносять до ієрархічних рівнів
прийняття управлінських рішень. Централізація означає, що владні
повноваження щодо прийняття рішень концентруються на верхніх рівнях
24
управління організації. Організації, в яких керівництво вищої ланки залишає
за собою більшу частину повноважень, необхідних для прийняття
найважливіших рішень, називаються централізованими.
Децентралізація означає, що владні повноваження щодо прийняття рішень
зміщуються в напрямку нижніх рівнів організації. Організації, в яких
повноваження розподілені по нижнім рівням управління, називаються
децентралізованими. Оптимальний рівень прийняття рішень може бути
вибраний за результатами проведених в організаціях експериментів.
Делегування – це процес передачі менеджерами владних повноважень і
відповідальності співробітникам, які займають позиції на нижчих рівнях
ієрархії. Тенденція сучасних організацій свідчить про стійке прагнення
менеджерів делегувати частину повноважень на самі нижні рівні владної
піраміди, що дозволяє домогтися максимального ступеня гнучкості при
задоволенні кінцевих потреб споживачів і адаптації до зовнішнього
середовища.
Принципи менеджменту
Принципи менеджменту – це найважливіші керівні правила, основні
положення і норми поведінки, керуючись якими органи управління
забезпечують ефективний розвиток організації.
До числа найважливіших принципів ефективного менеджменту відносяться
наступні принципи:
цілісності;
ієрархічної впорядкованості;
цільової спрямованості розвитку;
наукової обгрунтованості і оптимальності менеджменту;
оптимального поєднання централізації і децентралізації;
демократизації.
Головним принципом системного підходу є принцип цілісності.
Принцип цілісності системи
Передбачає необхідність розгляду організації як єдиного цілого, що
складається з взаємодіючих, часто різноякісних, але одночасно сумісних з
орієнтації організації на кінцеві результати елементів. Всі організації повинні
розглядатися як системи у взаємозв’язку, в єдності і у взаємодії всіх їх
функціональних сторін, компонентів і частин. При створенні тих чи інших
25
об’єктів зазначена потрійна цілісність повинна забезпечуватися шляхом
відповідних методів не тільки аналізу, але і обов’язкового синтезу. Причому
слід мати на увазі, що з системних позицій для ефективного розвитку
системи мають значення не будь-які зв’язки, а лише суттєві зв’язки між
елементами
системи, що перевершують за значенням відносини їх з елементами, що не
входять в дану систему. Саме ці зв’язки і визначають інтегративні
властивості системи, які відрізняють її від простого конгломерату і
виділяють з навколишнього середовища у вигляді цілісного утворення.
Інтегративні якості притаманні лише цільовій системі повністю, але не
властиві жодному з її елементів окремо. Наявність інтеграційних якостей
показує, що властивості системи хоча і залежать від властивостей елементів,
але не визначаються ними повністю. Звідси випливають важливі практичні
висновки про те, що система не зводиться до простої сукупності елементів,
що, розчленовуючи її на окремі частини і вивчаючи кожну з них окремо, не
можна пізнати всі властивості системи в цілому.
Принцип ієрархічної впорядкованості
Будь-яка організація складається з «сімейства» розташованих один над
одним (або один під одним) рівнів управління, відображаючи загальну
закономірність природи. Отже, організація людей завжди є багаторівневою,
багатоступеневою, тобто впорядкованою. Така організація зазвичай і
позначається вже відомим словом «ієрархія».
Принцип цільової спрямованості (орієнтації) розвитку
Цілепокладання – це початок всякої управлінської діяльності. Її обов’язковим
продовженням є визначення видів робіт, які потрібні для досягнення мети.
При створенні будь-якої системи (підсистеми):
по-перше, повинна бути чітко визначена мета функціонування, що
представляє матеріально (інформаційно) певну кінцеву частину цілого і
критерій ефективності її досягнення;
по-друге, забезпечена цілісність складу елементів для досягнення заданої
мети;
по-третє, встановлено план функціонування, який визначає порядок взаємодії
елементів для виконання функцій по досягненню заданої мети.
Принцип наукової обгрунтованості і оптимальності менеджменту
Основний зміст цього принципу полягає у вимозі, щоб всі управлінські дії
здійснювалися на базі застосування наукових методів і підходів. Для того
щоб
26
менеджмент став науково обгрунтованим, необхідне дотримання двох
основних умов:
постійне вивчення законів, закономірностей, принципів, методів та інших
компонентів науки управління;
систематичне вдосконалення практики менеджменту на основі останніх
досягнень науки управління та узагальнення передового досвіду в
керівництві організацією.
Управляти науково – це означає широко використовувати в керівництві
організацією системний, комплексний, ситуаційний, розрахунково-
аналітичний підхід, економіко-математичне моделювання, застосовувати
прогресивні комп’ютерні технології управління та ін. Рівень наукового
керівництва визначається головним чином кваліфікацією керівників та
спеціалістів, їх загальною культурою, техніко-економічної ерудицією.
Найважливіше завдання менеджменту – забезпечення потреб ринку з
найменшими витратами ресурсів: людських, матеріальних, фінансових,
енергетичних та інших. У цьому суть оптимальності менеджменту полягає у
виборі найбільш ефективного в конкретних умовах управлінського рішення
на основі всебічного аналізу і вивчення інформації, розгляду безлічі варіантів
рішень і т. п. Принцип оптимального поєднання централізації і
децентралізації в менеджменті. Проблема поєднання централізації і
децентралізації в менеджменті полягає в оптимальному розподілі
(делегуванні) повноважень при прийнятті управлінських рішень.
Визначити рівень централізації можна за такими характеристиками:
Кількість рішень, що приймаються на нижчих рівнях управління. Чим більше
рішень приймається нижчестоящими керівниками, тим більше ступінь
децентралізації.
Важливість рішень, що приймаються на нижчих рівнях. Якщо на середньому
і нижньому рівнях керівники можуть приймати рішення, що стосуються
управління витратами, пов’язаними з матеріальними та трудовими ресурсами
і зміною направлення діяльності організації, то в наявності варіант
децентралізованої організації.
Число функцій, реалізованих на нижчих рівнях. Якщо на нижньому і
середньому рівнях керівники приймають рішення більш ніж по одній
функції, то така організація, мабуть, децентралізована.

27
Рівень контролю за роботою підлеглих. Керівництво вищої ланки в
децентралізованій організації рідко перевіряє повсякденні рішення
керівників нижньої та середньої ланок.
Принцип оптимального поєднання централізації і децентралізації в
менеджменті. Проблема поєднання централізації і децентралізації в
менеджменті полягає в оптимальному розподілі (делегуванні) повноважень
при прийнятті управлінських рішень.
Визначити рівень централізації можна за такими характеристиками:
Кількість рішень, що приймаються на нижчих рівнях управління. Чим більше
рішень приймається нижчестоящими керівниками, тим більше ступінь
децентралізації.
Важливість рішень, що приймаються на нижчих рівнях. Якщо на середньому
і нижньому рівнях керівники можуть приймати рішення, що стосуються
управління витратами, пов’язаними з матеріальними та трудовими ресурсами
і зміною направлення діяльності організації, то в наявності варіант
децентралізованої організації.
Число функцій, реалізованих на нижчих рівнях. Якщо на нижньому і
середньому рівнях керівники приймають рішення більш ніж по одній
функції, то така організація, мабуть, децентралізована.
Рівень контролю за роботою підлеглих. Керівництво вищої ланки в
децентралізованій організації рідко перевіряє повсякденні рішення
керівників нижньої та середньої ланок.
Базові категорії, що характеризують управління персоналом
Вирішальним чинником стабільного і тривалого функціонування організацій,
їх поступального розвитку є високоякісний менеджмент у широкому
розумінні й управління персоналу зокрема. Менеджмент – це
цілеспрямований організаційний вплив на діяльність підприємства в умовах
ринку для досягнення цілей, поставлених перед підприємством, одержання
прибутку (це складний соціально-економічний процес).Менеджмент – це
вміння досягти поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви
поведінки інших людей. Менеджмент як наука – це перш за все управління
людьми, наука про людину, її інтереси, поведінку та взаємодію з іншими
людьми.
Основні функції менеджменту – планування(визначення цілей, майбутнього
стану);організація(формування структури управління, система зв’язків і
відносин), мотивація(спонукання на досягнення цілей), контроль(оцінка й
28
аналіз результатів). Функції менеджменту відображають сутність і зміст
управлінської діяльності на всіх рівнях управління.
Головне завдання менеджменту – зробити людей здатними до спільних дій,
визначаючи їм загальні цілі, наділяючи правами і обов'язками, формуючи
раціональну організаційну структуру управління, забезпечуючи набуття
необхідних трудових навичок і кваліфікаційного розвитку.
Поняття управління в широкому розумінні охоплює всю систему класів і
явищ управління в неживій природі, у живих організмах і суспільстві, а
поняття соціальне управління охоплює усі види управління соціальними
системами. У вузькому значенні поняття управління складається, в
основному, з розуміння лише технологічної організації об’єкта управління.
Поняття менеджмент у широкому розумінні означає загальний принцип
соціального управління, означаючи владу і мистецтво управління людьми. У
більш вузькому розумінні відноситься до галузі управління виробництвом, а
також до безпосередньої організації роботи з досягнення поставлених цілей
(але не до їхньої розробки).
Поняття адміністрування в широкому розумінні означає адміністративно-
державне управління, а в більш вузькому – розробку і постановку цілей,
визначення соціальної політики організації. У цьому більш вузькому
розумінні, поняття управління, менеджмент, керівництво стосовно поняття
адміністрування грають підкорюючу роль, означаючи діяльність скоріше
виконавську, спрямовану на реалізацію поставлених цілей, розробка яких, у
цьому розумінні відноситься до галузі адміністрування. Поняття керівництво
в широкому розумінні означає систему інститутів влади різної ієрархії в
сфері діяльності, а в більш вузькому – безпосереднє управління людьми.
 29
ВИСНОВКИ
У спробі створити технологію управління наука намагалася зробити
керованим і передбачуваним мінливий світ бізнесу. Але всі дослідники
відзначають, що роль невизначеності, тобто того, що не піддається
управлінню і передбачення, як була, так і залишається надзвичайно висока.
Більше того, невизначеність стає головною складовою науки управління в її
вищому виконанні.
Наука намагалася створити технологію управління, щоб стати незалежною
від людського фактору, але знову і знову на перше місце виходить не
технологія, а властивості особистості, не методики, а мислення індивідуума.
Проте будь-яке мислення, в тому числі і менеджера, повинно спиратися на
певний багаж знань. Щоб досягти управлінських цілей менеджер повинен
бути досвідченим як у науці, так і в мистецтві менеджменту.
 30
Список використаної літератури
1. Вахрушев А. Принципи японського управління. М., 2002.
2. Герчиков М.М. Менеджмент. М., 2005.
3. Нефедов А. Управління реальністю. Мінськ, 2002.
4. Севаковіч О.З. Менеджмент не наука, не мистецтво. / / Менеджмент. 2006.
№ 2.
5. Фрад М. Менеджмент як наука і мистецтво. М., 2005
[1] Герчиков М.М. Менеджмент. М., 2005. С. 79.
[2] Вахрушев А. Принципи японського управління. М., 2002. С. 31.
[3] Нефедов А. Управління реальністю. Мінськ, 2002. С. 31.
[4] Фрад М. Менеджмент як наука і мистецтво. М., 2005. С. 301.
[5] Севаковіч О.З. Менеджмент не наука, не мистецтво. / / Менеджмент. 2006.
№ 2.