1. Алба́нці (самоназва — шкіптар) — 1) етнічна група, що говорить албанською мовою.

Загальна чисельність албанців — близько 6,5 млн., із яких близько 2,3 млн мешкають
в Албанії (2011, перепис), близько 1,5 млн — у частково визнаній Республіці Косово
(2011, перепис), близько 750 тис. — в Італії (2014, оцінка; із них близько 200 тис. —
італійські албанці — арбереші); близько 500 тис. — у Македонії (2016, оцінка;
складають прибл. 25% населення), близько 480 тис. — у Греції (2011, перепис),
близько 200 тис. — у США (2010, перепис), близько 150 тис. — у Туреччині (2008,
оцінка), близько 30 тис. — у Чорногорії (2011, перепис), близько 6 тис. — у Сербії
(2011, перепис). Значні громади албанців існують також у Німеччині, Швейцарії,
Нідерландах та ін. країнах.

Існує кілька теорій про походження албанців. Одна з них стверджує, що албанці мають
ілірське походження. Ілірський народ був поширений на території Балканського
півострова до приходу римлян. За цією теорією, албанці є прямими нащадками ілірів.

Інша теорія пов'язує албанців з траками - давнім народом, який жив на території сучасної
Болгарії та Туреччини. За цією теорією, албанці могли переселитися на своїй території з
Тракії.

Третя теорія пов'язує албанців з індоєвропейськими народами, які мешкали на Балканах до

нашої ери. Ця теорія пояснює подібності між албанською мовою та іншими
індоєвропейськими мовами, такими як грецька, латинська та санскрит.

Давній час. Описати давній період албанської історії, зокрема відносини з римлянами та
греками. Розглянути формування первісних племен та князівств.
Давній період албанської історії охоплює тисячолітню історію народу. На початку періоду
албанці складалися з декількох первісних племен, які мешкали на території сучасних Албанії,
Косово, Північної Македонії та частини Греції.

З початку II тис. до н.е. на території сучасної Албанії формувалися первісні племена, зокрема
Ілірів, котрих згодом замінювали візантійці. У 229 році до н.е. Римська республіка завоювала
Ілірію. Після цього, римляни контролювали територію до кінця Західної Римської імперії у
476 році.

За часів римлян албанські землі входили до складу провінції Ілірії. Римляни збудували на
території Албанії дороги, міста та фортеці, що сприяло розвитку торгівлі та культури. Але з
іншого боку, римське військо знищувало місцеве населення та змінювало давню культуру.

У VII-VI ст. до н.е. на території Албанії були утворені первісні князівства, які згодом
об'єдналися в один народ. У III ст. до н.е. з'явилося Іллірійське царство, яке охоплювало
території сучасної Албанії, Косово та частини Сербії.

У V ст. до н.е. на територію Албанії прийшли греки, які засновували колонії та торгівельні
поселення. Вони сприяли розвитку ремесел та торгівлі, що вплинуло на економічний
розвиток регіону. Греки також привезли з собою свою культуру, яка вплинула на формування
албанської культури.

Грецька культура мала великий вплив на мистецтво албанців, зокрема на архітектуру,

скульптуру та живопис. Стіни давніх албанських міст були прикрашені мозаїками та
рельєфами, які були характерні для грецького мистецтва.
Середньовіччя. Розповісти про формування середньовічних албанських держав та їхні
відносини з сусідніми країнами та імперіями. Особливу увагу приділити культурному та
релігійному життю албанців у цей період.
У середньовічній історії Албанії виділяються кілька держав, які сформувалися в різні періоди.
Найбільш відомими з них є держава Арберів, заснована в XI столітті Арбером, який був
визнаний першим албанським царем. Також існували держави Князівства Дукагінів,
Прінціпатів Дукагінів та держава Шкодри, яка існувала до XV століття.

У середньовіччі Албанія мала складні відносини з сусідніми країнами та імперіями, зокрема з

Візантією та Сербією. У XI столітті держава Арберів воювала з Візантією за визнання своєї
незалежності та територіальних претензій. У XIII столітті Албанія потрапила під владу Сербії,
яка управляла країною до XIV століття, коли територію Албанії захопив Османський султанат.

Культурне та релігійне життя Албанії в середньовіччі було досить різноманітним. Албанці

віддавали перевагу християнству, зокрема православ'ю та католицизму, а також ісламу, який
став популярним на початку XV століття за часів Османської імперії. В середньовіччі Албанія
мала розвинуту літературу, мистецтво та архітектуру, зокрема відомі зразки албанської
архітектури такі як крепості та катедральні церкви.
Незалежність. Розповісти про створення незалежної держави Албанії в 1912 році, її
розвиток та взаємовідносини з сусідніми країнами. Описати етнічні та політичні конфлікти,
які відбувалися в Албанії в XX столітті.

В 1912 році, після падіння Османської імперії, Албанія проголосила свою незалежність.
Новостворена держава стала першою албанською державою в історії, але її незалежність
була незміцненою, оскільки уряд не мав достатньої влади на території країни, а також через
територіальні претензії з боку сусідніх країн.

Протягом XX століття Албанія пережила численні етнічні та політичні конфлікти. Одним із

головних був конфлікт зі сусідньою Югославією, яка прагнула анексувати території з
населенням албанського походження. У 1990-х роках, після розпаду Югославії, конфлікти
ескалювали в Косові, яке мало значну албанську менших, і під керівництвом Косовської
звільнення Армії албанці виступили проти сербського уряду. У 1999 році, після тривалих
бойових дій, Косово стало автономним регіоном в межах Сербії.

Окрім конфліктів з сусідніми країнами, Албанія також переживала політичні кризи в самій
країні. Найбільш відома з них була криза в 1997 році, коли країна опинилася в хаосі через
фінансовий крах, що призвело до загального повстання та анархії в країні. Внаслідок цієї
кризи влада у країні змінилася кілька разів.

У 2008 році Албанія стала членом НАТО, а в 2014-му - країною-кандидатом до вступу в

Європейський Союз. Однак, незважаючи на це, Албанія стикається з численними
внутрішніми та зовнішніми викликами, що заважають її розвитку. Наприклад, проблема
корупції та організованої злочинності залишається серйозною загрозою для економічного та
політичного розвитку країни. Також Албанія має складні відносини зі своїми сусідніми
країнами, зокрема зі Сербією та Грецією, пов'язані з територіальними питаннями та
етнічними конфліктами.
Одним з головних викликів для Албанії є також масова еміграція населення, яка призводить
до значного зменшення чисельності населення та викликає серйозні економічні та соціальні
проблеми. Крім того, Албанія має складну політичну ситуацію, пов'язану зі змінами у владі та
розділом влади між різними політичними силами.

Незважаючи на ці виклики, Албанія залишається важливим гравцем на Балканах та в Європі в

цілому. Країна має значний потенціал для розвитку своєї економіки та підвищення життєвого
рівня своїх громадян, а також може стати вагомим членом європейської спільноти в
майбутньому, якщо будуть вирішені всі внутрішні та зовнішні виклики.
Після краху комуністичного режиму в 1991 році Албанія розпочала процес демократизації та
переходу до ринкової економіки. У наступні роки було впроваджено значні економічні
реформи, зокрема приватизацію підприємств та розвиток малого та середнього бізнесу.

У 1992 році була прийнята нова Конституція, яка забезпечила розподіл влади між
законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. За останні 30 років Албанія зробила
значний крок у напрямку демократії та розвитку громадянського суспільства.

У сучасній Албанії економіка зосереджена переважно на послугах та туризмі. Країна має

достатній потенціал для розвитку сільського господарства та промисловості, але рівень
інвестицій ще не досягнув необхідного рівня. Уряд Албанії активно працює над залученням
іноземних інвестицій та залученням нових технологій у різні сфери економіки.

Одним з найважливіших завдань для Албанії є її європейська інтеграція. У 2014 році Албанія
була визнана країною-кандидатом до вступу в Європейський Союз, а у 2020 році отримала
статус країни-кандидата з потенційною можливістю вступу. Уряд Албанії активно співпрацює
з ЄС та іншими країнами для підвищення рівня життя громадян та розвитку економіки.

Одним із важливих етнічних та політичних конфліктів, що відбувався в Албанії, була криза в

1997 році. Це було наслідком падіння пірамідальних фінансових схем, що призвело до
банкрутства багатьох громадян Албанії, а також до розпаду соціально-політичної структури
країни.

Крім того, в Албанії також відбувалися етнічні конфлікти між албанцями та греками на півдні
країни, а також між албанцями та сербами на півночі. Один з найбільш кривавих конфліктів
відбувся на початку 2000-х років на південному заході країни між албанцями та місцевими
греками.

З 2000-х років Албанія стала стабільнішою, але в країні все ще існують проблеми, пов'язані з
корупцією, організованою злочинністю та відсутністю розвинутої економіки. Однак, за
останні роки країна здійснила значні зусилля для модернізації та покращення свого
економічного та політичного стану, а також для підвищення свого статусу на міжнародній
арені.

2.Поділ року на два сезони можна помітити у народних календарях до теперішнього часу,
наприклад, у фінів, австрійців, болгар, албанців, греків та інших народів. На них вказують і
назви деяких місяців у слов'ян, що сягають найдавніших слов'янських назв сезонних періодів
і більш коротких відрізків часу. Рахунок часу за зміною явищ природи у предків давніх
слов'ян підтверджується і зображеннями на ритуальних глиняних судинах перших століть
нашої ери, символіка яких сягає ще глибших хронологічних шарів. На цих судинах, знайдених
на Київщині, на Волині та Молдові, зображені різні явища природи, що відповідають тим
відрізкам часу, для яких вони найбільш характерні (ростки різних рослин, знак сонця, дощу
та ін.).

Найбільш цікаві у деяких відносинах звичаї, що падають на зимовий період, зокрема на

свята. Широко поширений, наприклад, звичай обрядової святкової годівлі худоби. Про нього
є відомості, що стосуються західних і південних слов'ян, греків, албанців, угорців, німців,
австрійців, народів Скандинавії та ін. молочну, і робочу худобу погодувати ситніше і
смачніше. Найцікавіше тут те, що худобу годують у ці дні (у багатьох народів) не просто
рясніша, а залишками трапези самих господарів, до того ж обрядовою їжею: наприклад,
особливими ритуальними печивами у вигляді людських фігурок, тварин, зображень плуга та
інших землеробських знарядь . Іноді печуть такі печива спеціально для худоби.

Характерні риси весняної обрядовості слов'ян, румунів та албанців сягають давньої

загальнобалканської культури, яка у свою чергу має аналогії аж до самого Кавказу.

Ще більш гучні веселощі супроводжували зустріч восени пастухів, що поверталися з літніх

пасовищ. Дата залежала, звісно, від місцевих погодних умов, але й тут намагалися
приурочити цю подію до днів якогось свята, частіше за церковне: до дня св. Михайла (29
вересня), св. Дмитра (26 жовтня), св. Мартіна (11 листопада) або до дня якогось місцевого
святого. Особливо виразні «скотарські» риси у свята св. Дмитра, принаймні, у країнах
Південно-Східної Європи — Румунії, Югославії, Греції, Албанії, Болгарії. До цього дня
найчастіше бувають, за традицією, приурочені усілякі господарські розрахунки, розплата з
пастухами та народні свята. Характерним є чисто пастуське свято в день св. Дмитра
(Демотер) у угорців: у ньому брали участь лише пастухи, нікого стороннього не допускали, і
пастухи бенкетували і розважалися три дні поспіль. Хазяїн стада мав у ці дні пасти сам.

Літо та осінь - час заготівлі продуктів скотарського господарства: м'яса, олії, сиру, вовни. У
народів Європи місцями можна простежити риси дуже давніх уявлень: природі треба
повернути частину, взяту людиною для потреб; ці уявлення сягають епохи присвоює
господарства, коли «людська праця виступає швидше лише як помічник природного
процесу…».

Албанські стригали, закінчивши стрижку овець, обливали їх водою, в якій мили руки та
ножиці і де плавали клаптики вовни: тим самим острижена шерсть мала «відновитися.

Найсуттєвіший прояв глибокої і саме скотарської традиції у світогляді народів Європи — це

традиційний поділ календарного року на два, саме на два, а не на чотири сезони. Звичне нам
розчленування року на чотири сезони (зима, весна, літо, осінь) відбилося у селянському
календарі лише побічно. Перехід від однієї з них до іншого не відзначений жодними
роботами землеробського циклу. Проте ці переходи майже з точністю збігаються з двома
кардинальними точками скотарського року: перегін худоби на гірські пасовища наприкінці
квітня (або на початку травня) та зворотний перегін його на рівнину наприкінці жовтня
(початок листопада). У багатьох народів, саме в тих, де збереглися риси побуту скотарства, ці
дві кардинальні точки ознаменовані святами св. Георгія та св. Дмитро. Рік ділиться навпіл.
«Св. Георгій приносить літо, а св. Дмитро – зиму», – кажуть болгари. Таке ж симетричне
розподіл року навпіл відзначено в албанців, угорців, австрійців, німців, фінів (з невеликими
лише відхиленнями за кліматичними умовами): наприклад, замість св. Дмитра у багатьох
місцях фігурує як вісник зими св. Мартін (11 листопада).

Виразними зразками ремінісценцій солярного культу можуть послужити деякі традиції

албанців, що зберігалися ще на початку XX ст.: Молилися на схід вранці при сході сонця і на
захід - за його заходу, православні осіняли себе хресним прапором при сході світила. Усі
справи, всі найважливіші господарські роботи, обряди сватання тощо намагалися починати в
сонячний (не похмурий) день вранці зі сходом сонця; небіжчика і вдома та на цвинтарі під
час оплакування поміщали обличчям до сонця; у ранньому середньовіччі покійників у
могилах поміщали обличчям на схід

Такі знаки є на монетах іллірійської епохи (I тис. до н. е.) на території сучасної Албанії, в наші
дні ці ж знаки (часто в комбінації зі знаками місяця, а також води, змії тощо) розміщуються
на жіночому традиційному одязі албанців, на каменях, що обрамляють дверні отвори
житлових будинків. старовинні могили хрести.

День весняного рівнодення майже сприймається як свято весни. Найчастіше його зрушено з
астрономічної дати рівнодення на 25 березня — день Благовіщеня. Це свято дуже популярне
у греків, а також у південних слов'ян, румунів та албанців. Він вважався початком нового року
і тому був відзначений різноманітними магічними прийомами, у тому числі розпалюванням
багать. Знаменний та червоний колір у реквізиті святкової обстановки. Серед народів
Центральної та Західної Європи свято благовіщення не мало подібного значення, цього дня
лише помічали та пророкували на майбутнє погоду.

Офіційний початок року — 1 березня, звісно, не міг не позначитися на календарній

обрядовості народів Європи. Особливо це помітно у народів Південно-Східної Європи –
південних слов'ян, румунів, албанців. 1 березня вони дотримувалися різні обряди на честь
відновлення природи.

Серед березневих звичаїв болгар, албанців, греків привертає увагу розвішування на стріхах
дахів червоних хусток, полотнищ. Діти та молодь носили на руках та ногах, на шиї та у волоссі
скручені разом червоні та білі нитки – своєрідні амулети. (Нині цей звичай перетворився на
моду приколювати до одягу маленькі бантики чи пензлики зі скручених червоних та білих
ниток – так звані «мартинички»). Червоний колір - колір сонця, його присутність у святковому
реквізиті (як і запалення багать) дає підстави вважати, що в день офіційного початку року
були здубльовані звичаї весняного рівнодення.

Членування року на піврічні сезони літа та зими, де поворотними датами були або 1 березня
– 1 вересня або 1 травня – 1 листопада, виникло історично та стоїть у прямому зв'язку з
господарською діяльністю.

Першого травня серед кельтського за походженням населення Британських островів було

прийнято розпалювати багаття переважно на високих місцях. Цей звичай донедавна зберігся
у Шотландії. Є він і в Бельгії, Нідерландах, у фінів та лопарів, німців та австрійців, поляків та
чехів. Міфологічні образи травневого свята та його надвечір'я, так званої Вальпургієвої ночі,
породжені релігією давніх німців. Тут також діють надприродні сили, але з сонячне світило у
яких головне, а блискавка і грім.

Близькі до цих дат (1 травня — 1 листопада) межі «літа» та «зими» — двох сезонів, на які
ділила рік давня традиція горян-скотарів Балканського півострова. Серед балканських
скотарів склалася традиція відраховувати початок року від весняної дати, що найбільше
підходить для початку зонального перекочування стад. Найближчою датою православного
календаря виявився день св. Георгія - 23 квітня. Кордоном між літом та взимку став день св.
Димитрія – 26 жовтня. І хоча ці дати стоять далеко від астрономічних сонячних дат, свято св.
Георгія в гірських районах Південно-Східної Європи по суті виявився святом зустрічі сонця,
що сходить.

Докладно описано цей обряд в албанознавчій літературі. По всьому албанському етнічному

ареалу відомі гірські вершини, на які у певні дні року відбувалися сходження для того, щоб
зустріти схід сонця та прославити денне світило запаленням великих багать, піснями та
вітальними вигуками. Ці звичаї перегукуються із відомостями Геродота та інших авторів, які
повідомляли про церемонії поклоніння сонцю, що відбувалися іллірійцями на піднесених
місцях (і справді, археологами знайдено культові споруди у місцях, зазначених
літературними джерелами). Пізніше сходження стали здійснювати також у дні християнських
святих (св. Георгія, діви Марії та ін.), а ще пізніше - в ім'я мусульманських святих.

Димитрів день як кінець літнього сезону та початок зимового відзначали, окрім албанців,
серби, чорногорці, македонці, мусульмани югослов'янського походження. Він вважається
значним днем у греків. До цієї дати приурочувалися всілякі розрахунки: з пастухами, слугами,
ремісниками-відходниками тощо.

В Албанії звичай крутити над головою вінки, що горять, із сухих прутів у день зустрічі весни
засвідчений поки тільки в одній області (на півночі країни), куди могла проникнути в
недавній час мода з Австрії. Описуваний обряд відомий також у Шотландії та Уельсі.

У календарній обрядовості народів зарубіжної Європи є ще один вид ритуального вогню –

так зване різдвяне поліно. Це товстий пень, колода, велике поліно (рідше кілька полін), яке
горіло на вогнищі (в каміні) у житловому будинку, починаючи з святвечора різдва, всі
наступні дванадцять днів і ночей (у пізнішій обрядовості спостерігаються відхилення від
цього правила: поліно горіло тільки ввечері на святвечір та під Новий рік).

Різдвяне поліно відоме майже всім народам Європи. Перше припущення підкріплюється
албанським звичаєм спалювати на струмі після обмолоту м'якіну, оскільки цим «землі
повертається її частина»; золу від прогорілої м'яки розкидали по полях, «щоб повернути
землі родючість».

Звичаї та обряди європейських народів, пов'язані з водою, у XIX–XX ст. зустрічаються

переважно у сильно трансформованому вигляді. З давніх-давен набули широкого
поширення різні магічні обряди — перш за все що зв'язувалися з культом родючості, з
корисними властивостями води. Одним із головних таких магічних обрядів є звичай
викликання дощу.
Тривалі спостереження землероба над явищами природи навчили його правильно
оцінювати користь чи шкоду дощу певні періоди дозрівання посівів. Якщо дощу, коли він був
потрібен, довго не було, зверталися по допомогу до божества: у давнину – до язичницького,
пізніше – до християнського. Молитва як пізніше явище супроводжувалася певними
магічними діями. З огляду на різні кліматичні, соціально-економічні та історичні умови обряд
цей, однаковий за своєю суттю, відбувався у європейських народів у різних формах і в різні
терміни. Найцікавіший звичай викликання дощу, що дожив аж до XX ст. (Звичайно, не в
первозданній формі), зберігся у балканських народів. Він відомий під двома назвами (у
різних діалектних варіантах): пеперуда, папаруда, перперона, пеперуна, прпоруша,
перперуша та ін; додола, дудула, додолойє, дорделиця і т. п. Звичай виконувався в різні
терміни: у Греції — в день Ільїна (20 липня), в Югославії — між Юр'євим (23 квітня) і
Петровим днем (29 червня), в Румунії та Болгарії — між Великоднем і Трійцею. У Албанії
магічні прийоми викликання дощу були приурочені до певних термінів, а проводилися за
потреби.[410]

Звичай цей полягав у тому, що група дівчаток (у минулому дорослих дівчат) на чолі з
пеперудою — голою дівчинкою, закутаною в зелень (у XIX ст. зелень вже зміцнювали поверх
одягу), йшла селом і полями. Учасниці процесії співали пісню про метелика (пеперуда по-
болгарськи означає «метелик»), що летить на небо до бога і благає його про послання дощу,
який принесе рясний урожай. У давнину про послання дощу зверталися з проханнями до
міфологічного громовержця Перуна, пізніше - до Іллі-Пророка, а мусульмани Албанії - до
пророка Мухаммеда. Під пісню пеперуда танцює з підскоками, ніби пурхаючи, а господині
обливають її та її супутниць водою та обдаровують. Траплялося, що учасники таких процесій
ще й купалися перед заключною трапезою на березі річки. На судинах з енеолітичної
трипільської культури зображені подібні танці, крім того, там видно зображення гусениць, з
яких вилуплюються метелики.

3. Весілля в Голоборді/Голо Бордо, як і в інших регіонах Східної Албанії, має унікальні

етнолінгвістичні особливості. У цьому регіоні поряд з албанською мовою, поширеною по всій
території країни, використовується і діалект арбереше, який належить до групи
південноіталійських діалектів.

Однією з особливостей весільної обрядовості у Голоборді/Голо Бордо є тісний зв'язок із

традиційним селянським способом життя. Так, наприклад, весілля проводиться зазвичай у
літній період, у період жнив, щоб не заважати сільськогосподарським роботам. У ході
весільних обрядів активно використовуються елементи албанської народної культури: пісні,
танці, національні костюми та прикраси.

Одним із найважливіших етапів весілля у Голоборді/Голо Бордо є обряд "приготування

нареченої", який проходить у день весілля біля батьківського будинку нареченої. Під час
цього обряду дівчина одягається в національний костюм, накладає на обличчя традиційний
макіяж та приймає благословення від старших родичів. У цей час також відбувається
прикраса нареченого та його родичів квітами та стрічками.

У процесі весільної церемонії використовуються різні релігійні та національні символи. Так,

наприклад, перед входом до церкви наречені переступають через поріг за допомогою
спеціальної підставки, що символізує перехід у нове життя. У церкві молодята обмінюються
кільцями та отримують благословення священика.

Після церемонії розпочинається святковий бенкет, під час якого молодята та гості
пригощаються національними стравами та напоями. Невід'ємною частиною весільного
бенкету є танці та пісні, що виконуються під національні музикальні інструменти. Наприклад,
одним із танців, який традиційно виконується на весіллі, є танець "Валле", який символізує
єдність і гармонію між молодятами та їхніми сім'ями. Крім того, музичні інструменти, які
використовуються для супроводу танців та пісень, такі як гайда, дайре, кеманче, є частиною
національної культурної спадщини Албанії. Все це створює атмосферу веселощів та радості,
яка об'єднує гостей та молодих у цей особливий день.

Однією з ключових ритуальних дій весільного циклу у Голоборді є заклання бика. Воно
відбувається на третій день весільних заходів у будинку нареченого (цей день називається,
нагадаю, кумсто). Різати бика мають на обійсті будинку. До цієї події готуються заздалегідь.
Про дати весілля стає відомо задовго до самих урочистостей, тому у місцевих жителів
прийнято вирощувати до потрібного часу бика (навіть якщо у господарстві не прийнято
тримати бика). Зазвичай це однорічна тварина або віку двох-трьох (або більше) років. Сучасні
інформанти пояснюють цей звичай прагматикою, найчастіше так: мовляв, бик — тварина
велика, а тому м'яса вистачить на частування великої кількості людей. На запитання, чому не
ріжуть, скажімо, корову, більшість наших інформантів відповідала, що вони мають так
прийнято.

Принесення бика як жертва під час весільних церемоній. дуже стара традиція, відома на
Балканах ще за часів Античності і відзначалася класичними авторами. У південних слов'ян
дана практика вже майже не зустрічається, серед албанців на заході Балкан можна знайти
цей звичай лише у віддалених гірських країнах. Зберігся цей звичай та серед мешканців
Голоборди.

До місця закладання бика збираються численні весільні гості і просто цікаві [АМАЕ: Новик
2009: 58–60]. У дії беруть участь кілька чоловіків з-поміж найближчих родичів, які мають
відповідні навички. Час заклання також обумовлений традицією — це відбувається на
початку дня (і тут на перше місце виступає прагматика — потрібно, не поспішаючи,
освіжувати тушу, а також жінки та запрошені кухарі ще при денному світлі повинні встигнути
приготувати різні страви з тваринного м'яса до наступного — основного — дня весільних
заходів).

Коли ріжуть бика, стихає музика та безперервний барабанний бій, що супроводжує різні
весільні дійства практично щодня з ранку до ночі (рис. 6, 7). Носії традиції з повагою
ставляться до жертовного тварині та самому обряду (тут можна навести наступне
спостереження:76-річна Разія Садіку, 1929 р.н., бабуся нареченого по матері, не захотіла,
щоб ми фотографували та знімали на камеру те, що відбувалося, хоча до цього протягом
кількох років дозволяла нам вести будь-яку зйомку та фіксацію всіляких матеріалів, а в
даному випадку просто прогнала нас).

Після цього, коли кров потекла по утрамбованому землею впереміш із соломою двору, гості,
які зібралися побачити цей ритуал, поспішили розійтися - поруч із твариною залишилися
лише ті, хто був призначений розпорядниками весілля свіжувати тушу. Потім до них
приєдналися допомагати жінки. І лише через якийсь час знову заграла музика.

Також на весіллі в Голоборді/Голо Бордо може бути організована традиційна гра "Гусі та
лебеді", де молодята повинні проходити крізь коло, яке утворюють гості, при цьому не
забуваючи цілувати всіх жінок, які стоять на шляху. Ця гра символізує любов, повагу та
взаємодію молодої пари з її близькими та друзями.

Крім того, на весіллі може бути організований традиційний обряд "Кертреп", який полягає в
тому, щоб молодята повинні розірвати листи пшениці, які є символом процвітання і багатства
в їхньому майбутньому житті. Цей обряд також супроводжується танцями та піснями.

Сучасні інформанти частіше називають прагматичну складову такого підходу - бакла, або
баклава, приготовлена з безлічі випечених шарів тіста, потребує просочення сиропом. Добре
просочитися баклаву може і за добу, але пекти коржі в розпал весілля буде ніколи.
Напередодні головного дня весільних урочистостей, коли в будинок привозять наречену,
баклаву заливають цукровим сиропом.Шари прокладають великою кількістю очищених і
розмелених волоських горіхів (з одного боку, це дотримання усталеної рецептури східних
солодощів, що набули поширення на Балканах після османського. очищених і розмелених
волоських горіхів (з одного боку, це дотримання усталеної рецептури східних солодощів, що
набули поширення на Балканах після османського завоювання) Особливу роль у весільній
обрядовості жителів Голоборди відіграють ритуальні страви. є бакла (місцевий діал. з
баклава, порівн.: баклава) Заготовити потрібно велику кількість - баклавою необхідно
пригостити всіх, хто прийшов на весілля. Крім того, напої, які зазвичай подаються на весіллях,
включають традиційний албанський алкогольний напій ракію, вино і пиво. Все це створює
атмосферу радості та веселощів, яка триває допізна.