1.

Поняття народного музичного інструмента

2. Огляд українських народних інструментів. Особливості їх будови, строю
звукоутворення
3. Огляд баянної творчості українських композиторів другої половини ХХ-
початку ХХІ століття К. Мяскова, М.Різоля, В.Дікусарова, В.Подгорного,
В.Власова, В.Зубицького, В.Рунчака.
4. Огляд баянного виконавства першої половини ХХ ст та мистецтво
Я.Орланського-Титаренка, П.Гвоздєва, І.Паницького, М.Різоля.

1. Поняття народного музичного інструмента

Поняття народного музичного інструмента наразі має різноманітні
тлумачення, адже не так давно почало розглядатись. Складністю визначення
поняття є його багатоскладовість. Тобто необхідно визначити для себе окремі
його складові, а потім звести до одного.
Інструмент- знаряддя. Дещо важче визначити що таке музичний
інструмент, адже думки науковців відрізняються. На думку Штофмана,
інструмент- це знаряддя втілення людиною її звукоуяви поза власного тіла в
межах певних задумів. Але в такому випадку плескання в долоні теж називалося
б музичним інструментом. Більш точно визначив поняття музичного
інструмента М. Імханицький. Це звукове знаряддя, яке поза голосових зв’язок
допомагає у вираженні музичних емоцій і думок.
Щодо народного музичного інструменту є кілька напрямків думок. Адже
саме поняття народу є неоднозначним. Народ як нація, етнос, народ як
населення країни, народ як переважна більшість населення нижчого рангу.
У багатьох енциклопедіях визначення народного музичного інструмента
сформоване як інструменти, поширені в народі. Але це визначення ближче до
масового інструмента.
Розуміння поняття народного музичного інструмента ускладнилося на
сучасному етапі, відколи з’явилися вдосконалені хроматизовані музичні
інструменти. На таких інструментах стало можливим виконувати музику різних
жанрів та епох, так звану класику, на відміну від їх первісних фольклорних
прототипів. Інструмент перестає виконувати лише розважальну функцію.
Відтоді, вдосконалені народні інструменти поступово залучаються до
академічного навчального процесу.
Але не перестали виконувати і народну музику на осучаснених інструментах.
Народний музичний інструмент в системі академіченого навчання та
писемної традиції- це ті, які у своїх типологічних фольклорних рисах поширені
в певному національному середовищі для вираження його традиційної музики і
водночас орієнтовані на навчальний процес переважної більшості країни.

Огляд баянного виконавства першої половини ХХ ст та мистецтво

Я.Орланського Титаренка, П.Гвоздєва, І.Паницького, М.Різоля.

Походження цимбалів та їх поширення в Україні

Цимба́ли — струнно-ударний музичний інструмент. Складається з дерев'яного

корпусу, прямокутної, частіше трапецієвидної форми з натягнутими над ним
струнами. Верхня дека виробляється із ялини або смереки, нижня — із явора.
Звук видобувається ударами паличок по струнах (Гуцульщина, Покуття,
Тернопільщина, Наддніпрянщина), або гнучким вербовим прутиком
(Бойківщина

У давній Елладі під час свят лунав примітивний музичний інструмент у вигляді
металевого таза — «кимвал», чи «цимбалум», як його пізніше назвали римляни.
Згодом ця назва поширилась по усій Європі.

В XVI ст. український лексикограф, поет і друкар Памво Беринда у своїй праці
«Лексикон славеноросскій и имен толкованіє» робить спробу надати цимбалам
слов'янської назви: «Бряцало — брязкальце, тоє, что брязчит, яко клепало;
цитра, фестула у органов, цимбал, арф».

На ті часи цимбали вже міцно входять до українського народного

інструментарію. Французький інженер і мандрівник Ґійом Левассер де Боплан у
своєму «Описі України», змальовуючи селянське весілля, каже, що коли молода
йде до церкви, то йдуть «поперед неї скрипка, дуда і цимбали».

В Україну, вважають учені, цимбали могли дістатись різними шляхами. По-

перше, оскільки угорська культура свого часу мала певний вплив на культуру
українського Закарпаття, цимбали могли поширитися на цій частині України
власне з Угорщини. З Закарпаття — прямий шлях через Гуцульщину, Галичину
на всю Україну.

Є теж припущення, що цимбали потрапили в Україну з Білорусі, куди її ще

раніше, у першій половині XIII сторіччя, могли занести німецькі співаки
міннезингери, що супроводили хрестоносців у воєнних походах.

Інструмент, що поширився в Україні, попри певні індивідуальні відмінності,

насамперед у кількості бунтів(рядок струн, настроєних в один тон), способі
настроювання, за своїми загальними ознаками мало чим відрізнявся від
нинішніх народних цимбалів. Він має плаский, схожий на гусельний, корпус.
Щоб звук із нього линув «яскравим гожим, а не закупореним, як у діжці», у
верхній рівній чи опуклій деці вирізують два голосники, через які коливання
повітря передасться з порожнини корпусу назовні.
Струни, спершу жильні, з часом змінилися металевими, кількість яких у хорі
досягала навіть восьми, хоча найчастіше дорівнює чотирьом-п'яти.

Концертні цимбали — тип цимбалів, призначений для концертного виконання

музики. Перший варіант був сконструйований у 1874 році Йозефом Шундою,
музичним майстром при королівському дворі в Будапешті./
Відомі цимбалісти:
Тоні Йордаклі, Молдова- Василь Кречун, Валерій Гуцул, Володимир Сирбу.
Білорусь- Йосип Жинович, Україна- Тарас Баран, Віталій Хорунжий, Андрій
Вовчук.