Олександрійський фаховий коледж культури та мистецтв

Кларнет

Опорний конспект для студентів училища культури з предмета

„Вивчення оркестрових інструментів”

Склав викладач комісії

естрадних та духових інструментів
Дорош В.М.

м. Олександрія
2023р.
 Кларне́т (англ. clarinet, італ. clarinetto, фр. clarinette, нім. Klarinette; від
лат. — ясний (звук)) — музичний інструмент сімейства дерев'яних духових,
винайдений в 1701 році. Широко використовується як сольний інструмент, а
також в симфонічному оркестрі, і вважається одним із найвіртуозніших
музичних інструментів.
Кларнет належить до транспонуючих інструментів, використовуються
кларнети в різних строях, головним чином в строї сі-бемоль («in B») та в
строї ля («in A»). Діапазон кларнета (по запису) від e до с4. Різновидами
кларнета є кларнет-піколо (in Es, рідше in D), басетгорн (майже вийшов із
практики, in F) і бас-кларнет (in B). В партитурі для симфонічного оркестру
партія кларнетів пишеться між партіями гобоїв та фаготів.

Історія інструмента

Кларнет був винайдений в кінці XVII — початку XVIII століття (деякі

довідники вказують як рік винаходу кларнета 1690, інші дослідники ставлять
під сумнів цю дату і вказують, що перші згадки про кларнеті
датовані 1710 роком) Нюрнберзьким музичним майстром Йоганном
Хрістофом Деннером (1655—1707), який у той час працював над
поліпшенням конструкції старовинного французького духового
інструменту — шалюмо. Основним нововведенням, що дозволяє чітко
виявити різницю між шалюмо і кларнетом, є поява клапану на зворотному
боці інструменту, що керується за допомогою великого пальця лівої руки і
допомагає переходу у другу октаву. У цьому регістрі звучання перших
зразків нового інструменту (спочатку називався просто «вдосконалена
шалюмо») нагадували тембр вживаної в той час труби, що називалася
«клярино» (clarino), назва якої, у свою чергу, походить від лат. clarus —
«ясний» (звук). Ця труба дала свою назву спочатку регістру, а потім і всьому
інструменту - clarinetto (італійська назва кларнета) буквально означає
«маленька clarino». Протягом деякого часу шалюмо і кларнет вживалися на
рівних, проте вже в другій чверті XVIII століття шалюмо практично зникає з
музичної практики. Справу Деннера продовжив його син Якоб (1681—1735),
три інструменти його роботи зберігаються в
музеях Нюрнберга, Берліна і Брюсселя. Всі ці кларнети мали по два клапани.
Інструменти такої конструкції були досить поширеними аж до XIX століття,
однак австрійський майстер Паур близько 1760 року додав до двох клапанів,
що існували, третій, бельгійський майстер Роттенбурґ — четвертий, англієць
Джон Хейл в 1785 році — п'ятий, нарешті, знаменитий французький
кларнетист і композитор Жан-Ксавьє Лефевр близько 1790 року створив
класичну модель кларнета з шістьма клапанами.
До кінця XVIII століття кларнет стає повноправним інструментом
класичної музики. З'являються віртуозні виконавці, поліпшують не тільки
техніку виконання на кларнеті, але і його конструкцію. Серед них слід
відзначити Івана Мюллера, який змінив конструкцію мундштука, чим значно
1
вплинув на тембр, спростив передування і розширив діапазон інструменту,
по суті, створивши його нову модель. З цього часу починається «золотий вік»
кларнета.

Французький та німецький кларнет

Чвертьтоновий кларнет Фріца Шюллера (1933 рік)

Удосконалення кларнета продовжилося і в XIX столітті:

професор Паризької консерваторії Гіацинт Клозе і музичний майстер Луї-
Огюст Бюффе (брат засновника фірми "Buffet-Crampon" Дені Бюффе)
успішно пристосували до кларнету систему кільцевих клапанів, винайдену
флейтистом Мюнхенської Придворної капели Теобальдом Бемом і спочатку
застосовувалася лише на флейті. Ця модель отримала назву «кларнет Бема»
або «французький кларнет». Серед інших видатних майстрів, які взяли участь
у подальшому поліпшенні конструкції кларнета, можна назвати Адольфа
Сакса (винахідника саксофона і широкомензурних мідних духових
інструментів) і Ежена Альбера . У Німеччині й Австрії набули поширення
2
так звані «німецькі» і «австрійські» кларнети, що ведуть своє походження від
інструменту з системою клапанів, сконструйованої Йоганном Ґеорґом
Оттенштайнером (1815—1879) спільно з кларнетистом Карлом Берманом,
який випустив «Школу гри на кларнеті» для цієї системи. У 1900-х роках
берлінський майстер Оскар Елері (1858—1936) вніс в неї невеличкі
вдосконалення. Традиційно таку систему називають саме «системою Елері».
Механізм німецького кларнета відрізняється від французького й менш
пристосований для швидкої віртуозної гри. Мундштуки і тростини цих
кларнетів також робляться за технологією, що відрізняється від французької.
Вважається, однак, що інструменти німецької системи забезпечують більшу
виразність і силу звуку. Протягом досить довгого періоду кларнети німецької
системи були широко поширені по всьому світу, однак приблизно з 1950-х
років почався перехід музикантів на кларнети французької системи, і зараз на
німецьких кларнетах грають в основному тільки австрійські, німецькі
і голландські кларнетисти. Крім систем Бема і Елері, існує ще кілька
варіантів розташування клапанів на інструменті, зокрема, на початку XX
століття фірма «Selmer» випускала «кларнети Альбера» (нагадували за
будовою інструменти середини XIX століття), а в 1960-70 -х роках —
«кларнети Марки». Діапазон останніх міг бути розширений вгору на октаву.
Тим не менш, широкого поширення ці інструменти не отримали. Серед
експериментальних зразків різних конструкторів потрібно
відзначити чвертьтоновий кларнет Фріца Шюллера, що призначався для
виконання сучасної музики.
Сучасний кларнет являє собою досить складний механізм. Інструмент
має близько 20 клапанів, безліч осей, ресор, тяг і гвинтів. Провідні фірми-
виробники музичних інструментів постійно удосконалюють конструкцію
кларнета і створюють нові моделі.

Будова кларнета
Кларнети високого строю

Кларнет з усіх сторін

3
 Корпус кларнета in B (а також in A, in C і малих кларнетів in D і in Es)
являє собою довгу пряму циліндричну трубку (на відміну, наприклад,
від гобоя або саксофона, що мають конічний корпус). Як правило,
матеріалом для корпусу служить деревина благородного дерева (чорне
дерево Dalbergia melanoxylon або палісандр). Деякі моделі (призначені для
навчальних цілей або для аматорського музикування) іноді роблять з
пластику. У 1930-і роки джазові музиканти у пошуках нових звучань
використовували металеві кларнети, але такі інструменти не прижилися. У
той же час, наприклад, в турецькій народній музиці металевий кларнет —
один з основних інструментів.
В кінці XX століття, коли виникла проблема скорочення запасів
чорного дерева, деякі фірми стали випускати кларнети зі змішаних
матеріалів, що поєднують переваги дерев'яних та пластикових інструментів.
Наприклад, компанія «Buffet Crampon» з 1994 року випускає інструменти за
технологією Green Line з матеріалу, що складається на 95 % з порошку
чорного дерева і на 5 % — з вуглепластика. Володіючи тими ж акустичними
властивостями, що і інструменти з чорного дерева, кларнети Green Line
набагато менш чутливі до змін температури і вологості, що знижує ризик
пошкодження інструменту, крім того, вони легші і дешевші.
Кларнет складається з п'яти роздільних частин: мундштука, бочонка,
верхнього коліна, нижнього коліна і розтруба. Окремо придбають
тростину — звукоутворюючий елемент інструмента. Складові частини
кларнета герметично з'єднуються між собою, що досягається за допомогою
коркових кілець, злегка змащених спеціальною маззю. Іноді корпус кларнету
може бути цільним, не розділеним на частини зовсім або розділеним тільки
на дві частини (особливо у малих кларнетів). Повністю зібраний сопрановий
кларнет in B має довжину близько 66 сантиметрів.

Складові частини кларнета

Мундштук і лігатура;
Бочечка;
Верхнє коліно (для лівої руки);
Нижнє коліно (для правої руки);
Розтруб.

4
 Мундштук

Мундштук з сучасною лігатурою і тростиною

Мундштук — частина кларнета дзьобоподіної форми, в яку музикант

вдмухує повітря. На звороті мундштука на рівній поверхні розташований
отвір, який під час гри безперервно закривається і відкривається вібруючою
тростиною — звукоутворюючим елементом кларнета. По обидві сторони від
отвору знаходяться так звані «рейки» (rails), відповідальні за обмеження
вібрації тростини. Невеликий вигин в їх верхній частині в сторону від
тростини називається «виїмкою». Довжина виїмки, а також відстань від
вільного кінця тростини до верхівки мундштука («відкритість»
мундштука) — основні характеристики, що відрізняють мундштуки один від
одного і впливають на тембр інструменту в цілому. Різнитися можуть також
форма отвору для тростини, кут нахилу нахилу верхньої поверхні
мундштука, характеристики використовуваного ебоніту та інші. На
сучасному ринку мундштуків представлений широкий асортимент моделей,
серед яких музикант може вибрати підхожий варіант для потрібних цілей
(сольне, камерне, оркестрове виконання, джаз і т. д.).
На ранніх етапах історії кларнета мундштук не був окремою частиною
кларнета і переходив безпосередньо в основний корпус інструмента,
матеріалом для якого служило дерево (наприклад, груша). З виникненням
необхідності відокремлення мундштука від інших частин кларнета, для нього
почали використовуватися міцніші матеріали: слонова кістка, метали та ін
з'явилися в другій половині XIX століття ебонітові мундштуки незабаром
стали по суті стандартом. Вони найбільш часто використовуються в музиці
всіх жанрів і дають широкі можливості управління звуком. Зустрічаються
також мундштуки з скла («кришталеві»), відносно прості в експлуатації й
мають більш відкрите звучання, а також із пластику (які мають нижчою
ціною і менш багатим звуком), які зазвичай використовуються при навчанні.
У Німеччині поширені мундштуки з твердої деревини. Незалежно від
матеріалу, з якого зроблений мундштук, його поверхня звичайно шліфується
і полірується (крім тієї частини, до якої прилягає тростина).

5
 Тростина

Зліва направо: тростина кларнета in B, тростина малого кларнета in Es,

тростина кларнета-сопраніно in As

Тростина (язичок) — звуковідтворювальна (вібруюча) частина

інструмента, що являє собою тонку вузьку пластинку, яка виготовляється з
особливих сортів очерета (Arundo donax). Тростина прикріплюється до
мундштука за допомогою лігатури (на жаргоні музикантів — «машинки») —
спеціального металевого, шкіряного або пластикового хомутика з двома
гвинтами (новітні моделі лігатур можуть мати один гвинт, що дає
двонаправлене загвинчування). Винахід лігатури приписується Івану
Мюллеру і відноситься до першої чверті XIX століття. До того часу тростина
прив'язувалася до мундштука за допомогою особливого шнурка (на
німецьких і австрійських моделях кларнета такий спосіб кріплення тростини
застосовується досі).
На самих ранніх моделях кларнетів тростина знаходилася зверху
мундштука і управлялася верхньою губою, але з кінця XVIII століття почався
перехід до виконання на тростині, розташованій знизу мундштука і керованій
нижньою губою. Рекомендації до такого способу гри містяться в навчальних
посібниках ряду відомих кларнетистів того часу, зокрема, Івана Мюллера.
Тим не менш, багато музикантів, серед яких був, наприклад, відомий
англійський кларнетист Томас Ліндсей Віллмен, віддавали перевагу старому
способу виконання майже до середини XIX століття, а в Паризькій
консерваторії офіційний перехід на викладання з тростиною під мундштуком
був оголошений тільки в 1831 році.

6
Пристрій для обробки тростин

Тростини продаються в упаковках, згідно зі своєю «твердістю» або, як

кажуть музиканти, «вагою», яка залежить від товщини робочої поверхні
тростини. Деякі музиканти за допомогою спеціальних інструментів самі
роблять тростини або переробляють вже куплені (до постановки виробництва
тростин на конвеєр так робили всі кларнетисти). «Важкість» тростини і
характеристики мундштука взаємопов'язані.
У процесі використання тростини досить швидко виходять з ладу через
зношування волокон очерету. Термін служби тростини залежить від сили
вдуваного потоку повітря, «тяжкості» самої тростини, сили тиску на неї та
інших факторів, і звичайно не перевищує місяця при щоденних активних
заняттях.
Тростини кларнета — крихкий і тонкий пристрій. Для запобігання його
випадкового пошкодження використовується спеціальний металевий або
пластмасовий ковпачок, який надягається на мундштук, якщо інструмент
довго не використовується.

Бочечка

Бочонок

Бочечка — частина кларнета, що з'єднує мундштук з основним

корпусом інструменту (верхнім коліном). Крім естетичної і практичної (в разі
пошкодження бочечку легко замінити на нову) функцій, вона також
відповідальна за налаштування кларнета. Злегка висуваючи бочечку з
корпусу або всуваючи назад перед початком гри, можна змінювати загальний
стрій інструменту в межах приблизно чверті тону. Як правило, кларнетисти
запасаються декількома бочечками різної довжини, щоб мати можливість
пристосовуватися до мінливих умов гри (температура, вологість повітря
тощо).

7
Частина клапанного механізму на нижньому коліні

Верхнє і нижнє коліно

Ці частини інструменту розташовані між розтрубом i бочечкою. На них
знаходяться звукові отвори, кільця та клапани. Ззаду нижнього коліна
розташована спеціальна невелика підставка, яка спирається на великий
палець правої руки, який таким чином підтримує вагу всього інструменту.
Інші пальці відкривають і закривають отвори на корпусі інструмента для
одержання звуків різної висоти. Безпосередньо пальцями закриваються і
відкриваються сім отворів (шість на лицьовій стороні інструменту і одне —
на зворотній), для всіх інших використовуються клапани. Елементи
клапанного механізму пов'язані між собою складною системою осей, ресор,
тяг і гвинтів.

Розтруб

Розтруб
Винайдення розтруба приписується Якобу Деннеру (1720-ті роки). Ця
частина інструменту дозволяє витягти найнижчий звук (мі малої октави) і
поліпшити інтонування деяких інших низьких звуків, а також домогтися
більшої точності співвідношення між низьким і середнім регістрами. Розтруб
басетгорна і нижчих різновидів кларнета робиться з металу і вигинається.

8
 Кларнети низького строю

Бас-кларнет

Низькі різновиди кларнета (басетгорн, басовий і контрабасовий

кларнети) дещо відрізняються за своєю конструкцією від звичайних
кларнетів. Крім того, що ці інструменти мають велику довжину (забезпечує
їм нижчі звуки), у них є додаткові частини, які робляться з металу
(використовуються ті ж матеріали, що і для саксофона і мідних духових
інструментів) і для компактності згинаються: «ес» (вигнута трубка, що
з'єднує мундштук з основним корпусом інструмента — на місці бочечки) і
металевий розтруб. У найнижчих різновидах кларнета з металу може також
бути зроблений і весь корпус. Новітні моделі басових кларнетів також
можуть мати додаткові клапани, що розширюють їх діапазон вниз.
Басові моделі кларнета забезпечені особливою невеликою підпоркою,
що розташовується під вигином розтруба. Підпорка підтримує масивний
інструмент, не даючи йому зіслизнути або впасти. Грають на басових
різновидах кларнетів, як правило, сидячи.

Акустика кларнета
Серед дерев'яних духових інструментів кларнет займає особливе місце
за своїми акустичними властивостями. Його звуковий канал є циліндром,
«закритим» з одного боку, що виділяє його з-поміж інших подібних
інструментів:
Нижні ноти, доступні кларнету, звучать на октаву нижче, ніж у
інструментів з такою ж довжиною каналу — флейти і гобою;
У формуванні звуку, особливо в нижньому регістрі, беруть участь майже
виключно непарні звуки гармонічного ряду, що надає тембру кларнета
специфічне забарвлення;
При першому передуванні (збільшенні сили дихання) відбувається
стрибок звуку відразу на дуодециму, а не на октаву, як у інших дерев'яних
духових.
Саме неможливість на перших порах заповнити хроматичним
звукорядом інтервал дуодецими сповільнила входження кларнета в оркестр і
призвела до формування в нього складнішої, ніж на інших дерев'яних
духових, системи клапанів, а також різноманіття самих систем і відмінностей
9
між ними. Додавання нових клапанів, тяг, гвинтів та інших елементів
механізму допомогло розширенню діапазону кларнета, але ускладнило гру в
деяких тональностях. Щоб уникнути труднощів, музиканти використовують
два основні різновиди кларнета — кларнет in A і кларнет in B.

Техніка гри на кларнеті

фрагмент Варіацій Россіні

Кларнет — віртуозний і технічно рухливий інструмент. У

техніці легато він перевершує всі дерев'яні духові інструменти. На ньому без
передування можливе виконання пасажів в діапазоні дуодецими, стрибки на
великі інтервали а також діатонічні й хроматичні гами. Кларнет придатний і
для експресивних мелодій широкого дихання завдяки малій витраті повітря.
Інструмент здатний дати величезну градацію звуку від піанісимо до
фортисимо. Тембр кларнета багатий на обертони, що надають його звучанню
особливого блиску.
Слабким місцем техніки гри на кларнеті деякий час традиційно
вважалося стакато, оскільки подвійний і потрійний удари язика на ньому не
застосовуються, а через досить щільні тростини багаторазове застосування
звичайного одинарного стакато виснажливе, що особливо проявляється в
крайніх регістрах. Проте тривале вдосконалення конструкції тростини і
мундштука, а також підвищення виконавської майстерності сучасних
кларнетистів практично звели цю проблему нанівець.
Найнижчий звук, доступний кларнету — з написання e (мі малої
октави), що звучить в залежності від строю на тон або півтора тони нижче
написаного. Деякі сучасні інструменти виготовляються з додатковим
клапаном, що дозволяє видобувати es (мі-бемоль малої октави). Іншими
способами, окрім як за допомогою цього клапана, цей звук (зустрічається в
партитурах Малера і Респігі, а також у деяких сольних творах сучасних
композиторів) на кларнеті видобути неможливо.
Верхня межа діапазону кларнета, як і інших духових інструментів, не
може бути визначена точно. У більшості шкіл гри на інструменті найвищим
звуком вважається з написання c4 (до четвертої октави), проте сучасні
віртуозні виконавці здатні видобувати й більш високі звуки, а в оркестрових
партитурах, навпаки, партія кларнета рідко переходить за межі середини
третьої октави.
Діапазон кларнету умовно ділять на три регістри: низький (так званий
«регістр шалюмо»), середній («регістр клярино») і високий. Регістри
кларнета більше, ніж інших дерев'яних духових, відрізняються один від
одного за своїм характером.

10
 Нижній регістр («шалюмо»), приблизно відповідний діапазону
однойменного інструменту, починається від самого низького звуку кларнета і
закінчується на звуці g1 (соль першої октави). Формування тембру в цьому
регістрі відбувається за участю майже виключно непарних звуків
гармонічного ряду, що надає його звукам похмурий характер, а
в forte дзвінкий, металевий відтінок.
Середній регістр («клярино») охоплює звуки від h1 (сі першої октави)
доc³ (до третьої октави). Ці звуки беруться з такою ж аплікатурою, як і в
нижньому регістрі, але з використанням клапана дуодецими. Регістр звучить
світло і прозоро і допускає градації сили звучання від ледь
чутного pianissimo до потужного fortissimo, злегка нагадує звук труби (звідки
і назва регістра). У цьому регістрі написано більшість оркестрових соло
кларнета.
Між регістрами шалюмо і клярино знаходиться кілька звуків, що не
мають особливого тембрового забарвлення і звучать тьмяно. Іноді їх
виділяють в окремий регістр, в англомовній літературі званий «горловим»
(throat register).
Високий регістр включає в себе звуки вище до третьої октави. Він
звучить різкувато і дещо крикливо, більшість звуків (особливо найвищих)
можливо виконати тільки forte. У цьому регістрі використовуються
різноманітні варіанти аплікатури, а для досягнення вірної інтонації потрібно
також сильна напруга губ і велика витрата повітря.
В оркестровій та камерній літературі використовуються в основному
нижній і середній регістр кларнета, де найбільш повно розкриваються
виразні можливості інструменту. Сольні твори, що ставлять за мету виявити
не лише виразність, але і техніку володіння інструментом, вже на ранніх
етапах включали в себе звуки всіх регістрів (наприклад, Людвіг Шпор ще в
1808 році вказав виконання в Першому концерті звуку до четвертої октави).
В даний час основними різновидами сімейства кларнетів є кларнети in B та in
A. Кларнет in B (в строї сі-бемоль) звучить на один тон нижче написаних нот
і є зручнішим для виконання музики в тональностях з бемолями при ключі.
Кларнет in A (в строї ля) звучить на півтора тони нижче написаних нот і є
зручнішим для виконання музики в тональностях з дієзами при ключі.
Зі збільшенням кількості ключових знаків (у бік дієзів для кларнета in
B, у бік бемоль для кларнета in A) з'являються певні труднощі при виконанні
певних пасажів і трелей. У посібниках з оркестровки, написаних у XIX
столітті, наводилися приклади особливо важких для виконання побудов, і
композитори, як правило, уникали їх в оркестрових партіях своїх творів.
Якщо була потрібна модуляція на довгий час з дієзної тональності у
бемольну або навпаки, пропонувалося поміняти інструмент на відповідний за
строєм, для чого призначалася пауза (Й. Брамс — Симфонія № 3, перша
частина; Ф. Ліст — симфонічні поеми «Тассо», «Прелюди» та ін.) Іншим
можливим рішенням було введення в оркестр інструментів в обох строях (так
вчинив М. Римський-Корсаков у вступі до опери «Золотий півник», де один з

11
пасажів виконує спочатку кларнет in A, а в наступному такті той же пасаж,
транспонований на півтон нижче, грається на другому кларнеті in B.
Виконання обох пасажів на одному інструменті виглядало б утрудненим).
У концертній літературі, де від соліста вимагається велика віртуозність
і якнайкраще володіння інструментом, композитори вільніше
розпоряджалися мелодійною лінією, однак і там модуляції у далекі
тональності, незручні для виконання, зустрічаються рідко.
Розвиток виконавської і композиторської техніки в XX столітті викликало до
життя нові прийоми гри на інструменті, серед яких — gilissando (запозичене з
джазу), frullato, чвертьтонові інтервали, пізніше — виконання кількох звуків
на одному інструменті одночасно (мультифонікі), освоєння надвисоких
звуків (у четвертій октаві), а також різні звукові ефекти — гра на
відокремленому від інструмента мундштуці, поклацування нігтем по корпусу
кларнета одночасно з відкриттям-закриттям клапанів та інші (наприклад у
творчості В. Рунчака — «Антисонати № 28, 29 і 53»).

12
 Основна аплікатура хроматичного звукоряду.

Основи методики навчання гри на кларнеті.

Комплекс початкових вправ.

Під час гри на кларнеті корпус слід тримати прямо, природно, груди
мають бути розгорнуті, плечі вивільнені. Голову не рекомендується закидати
назад чи схиляти вбік тощо.
Необхідно пам’ятати, що руки ні в якому разі не можна притискати до
тулуба або, навпаки, занадто відводити від нього. Ледь відведені від корпуса
лікті створять зручне положення для гри.
Інструмент тримають легко, вільно, бо напруження рук викликатиме
скованість пальців.
Кларнет тримають таким чином: чотири пальці лівої і три пальці правої
руки розміщують відповідно на відкритих отворах верхнього і нижнього
колін.
Великий палець лівої руки прикриває відкритий отвір з внутрішнього
боку верхнього коліна, а великий палець правої тримають під спеціальною
підставкою з внутрішнього боку нижнього коліна.
Пальці на отворах лежать без натиску, вони злегка зігнуті. Необхідно
стежити, щоб при з’єднанні частин інструмента відкриті голосові отвори на
обох колінах були на одній лінії.
Положення мундштука кларнета при видобуванні звука буде таке:
нижня губа, не напружуючись, прикриває зуби, на неї вільно кладеться
мундштук тростиною донизу і вкладається в рот приблизно на 1- 3 см.. Зуби
верхньої щелепи притискують мундштук зверху, а верхня губа щільно
прикриває його, куточки рота міцно стулені. Роздувати щоки не можна, бо
окремі м’язи обличчя при цьому будуть пасивними і некерованими.
Найперші, початкові вправи повинні бути спрямованими на оволодіння
правильним звуковидобування. Звук при цьому повинен бути рівним
(витримуватись без поштовхів), відповідати вказаній довжині, а головне –
бути інтонаційно стійкім. Необхідно також слідкувати за правильним
диханням, положенням мундштука, губ і за постановкою в цілому.

13
 Постановка пальців лівої руки

Після засвоєння цих вправ можна вивчити просту п’єсу:

Постановка пальців правої руки

14
 Використовування клапана дуодецими

Вправи на інтервал ля-сі першої октави

Далі слід познайомити учня з простою системою щоденних

самостійних занять. Тривалі звуки не рекомендуються грати по ступенях
гами. Їх краще використовувати в послідовності певних інтервалів, чистоту
інтонування яких можна легко контролювати.
Найпростішим матеріалом для цього є тризвуки – мажорні та мінорні.

15
 Мета роботи над вправою в кожній тональності – розвиток дихання і
рівного стійкого звучання всіх звуків. Звук витримується на повний видих в
нюансах: форте, піано, крещендо та дімінуендо.

Початкові вправи та п’єси для кларнета

16
17
Методична та навчально-педагогічна література для кларнета.

1. Диков Б. Методика обучения игре на кларнете. - М.: Музыка, 1983.

2. Мюлбберг К. Теоретичні основи навчання гри на кларнеті. - К.:
Музична Україна, 1975.
3. Розанов С. Школа игры на кларнете. - М.: Музыка, 1982.
4. Диков Б. Школа игры на кларнете. - М.: Музыка, 1975.
5. Гетман В. Азбука кларнетиста. - М.: Советский композитор, 1987.
6. Воловой П. Кларнет. 1 клас. - К.: Музична Україна, 1984.
7. Гезенцвей С. 50 етюдів для кларнета. - К.: Музична Україна, 1974.
8. Мозговенко И. Хрестоматия для кларнета: Пьесы, ансамбли, этюды. -
М.: Музыка, 1973.

18
19