ЯЗИЧКОВІ ДУХОВІ МУЗИЧНІ ІНСТРМЕНТИ

У язичкових звук утворюється від коливання язичка або тростини, яка

буває одинарною чи подвійною. Виконавець бере язичок губами і вдуває
повітря, коливаючись від струменя повітря, язичок то відкриває, то закриває
отвір. Ці періодичні коливання передаються тому стовпу повітря, який завжди є
у трубці, і примушують його звучати. До язичкових інструментів належать
волинка, дримба, сурма, ріжок, баян. Язичкові інструменти мають
відношення до Аерофонів лінгвіальних.

Після губних музичних інструментів виникли язичкові (лінгвальні) духові

інструменти. Серед них привертає до себе увагу сурма – пряма конічна флейта з
подвійною тростиною (подвійним язичком).

Язичкові духові інструменти відрізняються від амбушюрних тим, що

замість одинарного битного язичка вони мають подвійного язичка або подвійну
тростину, обидві частини якої торкаються одна одної під час вібрації. Язичкові
духові інструменти винайдено значно пізніше від амбушюрних, і
використовували їх переважно як військові музичні інструменти нарівні з
трубою, або заміняючи її. У східних народів, серед яких гобой досяг дуже
високого рівня розвитку, він зветься «сурнай» (перс. surna(j)) або «зурна» (тур.
surna, zurna). Звідси походять українська назва цього інструмента — сурма й
російська — сурна.
Сурма знана і як скомороший атрибут, і як військовий сигнальний та
козацький закличний інструмент. Його назва зустрічається вже в літературі XII
– XIII ст. («Девгениево деяние») як сурна, що в перекладі з персидської означає
«святкова флейта». Сурна поширена у народів Кавказу і Середньої Азії. І хоч ми
не маємо автентичних зразків цього інструмента, проте зроблені за окремими
історичними та літературними джерелами реконструкції сурми вказують на її
подібність із сурною не лише за зовнішнім виглядом і конструкцією, а й за
принципом звукоутворення. Усе це дає ученим підстави для висновку про
східне походження сурми. У східних народів, у яких гобой досяг дуже високого
рівня розвитку, він має назву «сурнай» (перс. surna(j)) або «зурна» (тур. surna,
zurna). Звідси походять українська назва цього інструмента — сурма й російська
— сурна.
Су́рма́ – старовинний дерев'яний духовий музичний інструмент. Грали на
ньому «сурмачі». Використовували як військові музики, так і цивільний люд.
Зараз сурми витіснені мідними інструментами. Є спроби відновити сурми в
оркестрах народних інструментів.

Чуєш: сурми заграли!

Час розплати настав (Микола Вороний)

Може, оті сурмачі з сурмами, що поблискують їм у руках, тільки й ждуть,

щоб обернутись і сповістити кожен своєму війську радісну вість? (Олесь
Гончар)

Сопілки й сурми грають,

І скрипочка заводить;
Ох, то ж моя кохана
Танок весільний водить! (Леся Українка)

У Галичині сурма застосовувалася у побуті вівчарів. У перші десятиліття

XX ст. сурма як сигнальний інструмент використовувалася в музичному побуті
галицьких скаутів (пластунів). Під традиційні сигнальні мелодії навіть
наспівували бадьорих пластунських пісень.
 В українській літературі дуже часто плутають сурму з трубою,
ототожнюючи їх, що не зовсім правильно. Сурма — гобоєвий інструмент, а
труба — амбушурний. У ті часи, коли ці інструменти були у вжитку в Україні,
відмінність між ними завжди виразно підкреслювалась. Ось приклад з
української народної пісні:
Ой в неділю дуже рано
В сурми й труби заіграли.
Отже сурма — язичковий інструмент, а труба — амбушурний. У ті часи,
коли ці інструменти були у вжитку в Україні, відмінність між ними завжди
виразно підкреслювано.
Найбільше розповсюдження здобула в козацьку добу і належала до
полкової музики, бо духові оркестри із сурм, труб і тулумбасів були майже у
кожному полку і навіть у сотні. Про це свідчать численні історичні пісні і думи
та записи в козацьких полках. У полковій козацькій музиці сурмачів і трубачів
завжди називали окремо. В одній з українських дум сурма зветься «військовою
суремкою». У цій самій думі вона має епітет «тонкáя».
Сурма — досить віртуозний інструмент з гучним і пронозистим тембром.
Першим описав сурму Г. Хоткевич, а відродив — В. Зуляк. Згодом сурму
намагалися покращити майстри Є. Бобровников, Г. Федькін, К. Свченко Однак
теперішнього вигляду вона здобула в роботі Д. Демінчука. Інструмент цього
майстра досконаліший, має 11 ігрових отворів, за допомогою яких методом
комбінованої аплікатури можна вилучати доволі великий (дві з половиною
октави) звукоряд.
СУРМА — давній дерев'яний духовий ін струмент з конічним корпусом. З
широ кого боку має горлач, з вужчого — пищик з подвійною тростиною. Мала
довільну кількість ігрових отворів і різні розміри
Інколи сурма використовується в аматорській та професійній народно-
інструментальній музиці як оркестровий інструмент: у 1950-х рр. вона входила
до складу Мельнице-Подільського українського оркестру народних
інструментів, знайшла своє застосування в оркестровій групі Українського
народного хору імені Г. Г. Верьовки.
Як сольний інструмент сурма постійно входить до складу Національного
академічного оркестру народних інструментів України.
 Ріжок – найдавніший духовий язичковий інструмент. Він побутував на
території України з часів Київської Русі і мав назву «шоломія», «шоломая» (від
фр. chalumeau – очерет). Існують відомості про використання шалмеїв у Києві
наприкінці XVI ст. для виконання псалмів. Ріжок Ріжок є найпростішим із
шалмеїв. У Росії цей інструмент називається жалєйкою через сумний тембр
звука, хоча в ріжків переважає гучний крикливий звук. Здебільшого ріжок
використовували пастушки для виконання простеньких награвань. Спочатку
ріжок був і сигнальним, і магічно-ритуальним інструментом, але в другій
половині XX ст. він втратив ці функції. У ріжку використовується одинарна
тростина, яку виготовляють з очеретини чи з гусячого пера. Інструмент має
п’ять-шість ігрових отворів і діатонічний звукоряд. Такі ріжки можна побачити
на Житомирщині, Рівненщині, Волині.

Ріг Гуцульський
дерев’яний

РІЖОК — широко розповсюджений інструмент у древніх слов’ян. Зараз

подибується по теренах Східної України і на Поділлі. Робиться з дерев’яної
цівки, у нижню частину якої вставляють ріг тварини.
 У вужчій частині трубки має очеретяний пищик або подвійну тростину.
Кількість отворів буває різною — від 6-ти до 9-ти. Має характерний звук і
хроматичний звукоряд до октави.
Ріжки, були відроджені Пересадою, В. Бобровніковим та О. Шльончиком
− давній музичний інструмент, який і досі поширений по багатьох регіонах,
який являє собою цівку з шістьма ігровими отворами, виготовлену з дерева або
тростини (діам. близько 1 см, довж. 15-30 см), на кінці якої прикріплено розтруб
з коров’ячого або баранячого ріжка. Трость може бути, в разі тростинової цівки,
просто надрізана як у тростянки; в іншому випадку одинарна трость
кларнетового типу прив’язується на косо зрізаній мундштуковій частині цівки.
Є. Бобровніков застосовує й подвійну трость гобойного типу. Він же
створив сім’ю ріжків, які, на жаль, ще не знайшли широкого застосування і
через брак інструментів, і через брак виконавців. (Щоб зарадити такому
становищу, гадаємо, можна було б ввести до курсу музичних училищ та
консерваторій як обов’язкові інструменти в класах дерев’яних духових всі
лабіальні та лінгвальні, або хоч деякі, так би мовити, найголовніші з них).
 Баян - духовий, язичковий, пневматичний, кнопковий інструмент,
відноситься до групи гармонік. Це порівняно молодий народний інструмент.
Його попередниця - хроматична гармоніка - двохрядка, яку у 1880 році
винайшов тульський музикант-самоучка Микола Іванович Білобородов. Він же
створив і перші оркестрові гармоніки.
У 1907році петербурзький майстер Стєрлігов зробив удосконалену
хроматичну гармонь для відомого гармоніста Якова Орлеанського-Титаренко,
який назвав цей інструмент на честь давньоруського співака і музиканта Бояна,
про якого відомо із «Слова про полк Ігорова». Майстер постійно працює над
удосконаленням інструмента. В лівій клавіатурі він розташував баси і акорди у
кварто-квітовій послідовності. Потім з’являється виборний баян, в лівій
клавіатурі якого нема акордів, а є продовженням правої клавіатури. Їх називали
«ліва по правій». Наступний етап - Стєрлігов зробив готово – виборний баян, в
якому ліва з готовими акордами, переключалась на виборну клавіатуру. У 1951
році московські майстри Ф. Фіганов та М.Селезньов на замовлення баяніста
Юрія Козакова, створили перший багатотембровий чотирьохголосний виборно-
готовий баян. Естафету перейняли майстри В. Колчин ( баян «Росія»),
«Аппассіоната» (1960), Ю. Волкович (баян «Соліст» та «Юпітер»). Таким чином
баян за 80 років перетворився у концертний камерний сольний інструмент.
У 1965 році Анатолій Бєляєв стає першим виконавцем на електричному
баяні спільного виробництва майстра Ю. Волковича, італійської фірми «Фар» та
Чиказького музичного інституту.
У 1978 році Ю. Волкович та кандидат технічних наук А. Явелов створили
електронний «Клавіш». За кордоном всі гармоніки називаються акордеоном,
тому що у цього інструмента були «готові» акорди, тобто акорд звучав, коли
натискувати одну кнопку. Тому є два види акордеонів: кнопковий і клавішний,
як у роялі у правій клавіатурі.
Будова баяна, акордеона: права клавіатура у баяна кнопкова 3-5 рядів
хроматичного звукоряду, міх який поєднує з лівою клавіатурою, де знаходиться
п’ять - шість рядів басів з мажорними, мінорними, домінантсептакордами,
зменшеними акордами. На лівій, виборній клавіатурі три хроматичні звукоряди,
які продовжують праву. Крім того, для змінення тембрів, на правій та лівій
клавіатурах розташовані регістри.

Оркестрові гармоніки
В оркестрі найчастіше використовують оркестрові гармоніки. Шість
інструментів мають тільки праву клавіатуру, але відрізняються розміром і
діапазоном: пікколо: соль I- соль IV октав; транспонуючий інструмент (звучить
на октаву вище запису).
 сопрано: «мі» малої – «мі» четвертої октав
 альт: «сі бемоль» великої – «сі» II октав
  тенор: «ля» великої – «ля» I октави, транспортуючий інструмент (звучить на
октаву нижче запису), записується у скрипковому ключі.
 бас (баритон): «до» великої – «ля» I октави.
 контрабас: «мі бемоль» контроктави – «сі бемоль» малої октави, транспонує
на октаву нижче запису.
Партії записуються у басовому ключі. В оркестрі їх можна заміняти
звичайними баянами.

Темброві гармоніки.
Мають тембри духових інструментів.
 флейта–пікколо: «соль» першої – «соль» 4 октав – транспонує на октаву
вище запису;
 флейта – «до» 1 – «мі» 4 – октав;
 гобой - «сі» малої – «фа #» 3 октав;
 кларнет – «соль» малої – «фа» 3 октав
 валторна - «ля» великої – «до» 2 октав, транспонує на октаву вниз від
звучання;
 труба - «сі бемоль» малої – «ля» 2 октав;
 туба – «мі» контроктави – «фа» малої октави, транспонує на октаву вниз від
запису, записують у басовому ключі.

Акордеон.
 Збагачує звучання оркестру, завдяки регістрам. Часто виконують партії
тембрових і оркестрових гармонік.
Основні регістри акордеона мають такі назви:

«Кларнет» — лад (звучить лише нота обраної висоти)

«Скрипка» — лад + розлив (вібрато, звук розладжений на 1—6 Гц —
тупий, або 1,5 —15 Гц — гострий розлив);
«Віолончель» — октава (нижче обраної висоти);
«Бандонеон» — лад + октава;
«Акордеон» — лад + розлив + октава;
«Піколо» — звук на октаву вище обраної висоти;
«Флейта» — лад + піколо;
«Мюзет» — лад разом з розлаженими звуками вище і нижче, іноді з
піколо;
«Челеста» — лад + піколо + розлив;
«Орган» — октава + піколо (звуки на октаву вище і нижче обраного);
«Фагот» — лад + октава + піколо;
«Фісгармонь» — октава + піколо + розлив;
«Квінта» — звуки з інтервалом у квінту;
«Тутті» — усі регістри звучать одночасно.
У нотах для акордеона регістри позначаються над нотним станом
крапками у колі, розділеному на три частини: крапка вгорі позначає піколо,
внизу — октаву, крапки в середній смузі — лад і розливи.
За типом лівої клавіатури акордеони бувають виборними та готовими.
У готовому акордеоні при натисканні однієї кнопки в лівій клавіатурі
звучить акорд (великий/мажорний; малий/мінорний; домінантсептакорд;
зменшений септакорд).
Виборний акордеон — відрізняється відсутністю готових акордів. На
виборному акордеоні ліва рука може виконувати різноманітні акорди на розсуд
композитора або виконавця, що вагомо збільшує можливости цього
інструмента, по відношенню з готовим, однак значно ускладнює техніку гри на
ньому.
ПОЗНАЧЕННЯ ПЕГІСТРІВ
 Волинка (коза, козиці, дуда, дудка, дутка, баран, міх, бордюг,) –
інструмент, відомий багатьом народам. Учені вважають, що вона з’явилася в
Індії, згодом потрапила до Європи, на ній грали стародавні греки і римляни. В
епоху Середньовіччя волинка була поширена серед пастухів. З XVIII ст. цей
інструмент набуває популярності і серед заможних верств населення. З цим
пов’язане удосконалення волинки – французькі музичні майстри 31 розширили
її діапазон до трьох октав, із дорогоцінних тканин виготовляли міх, позолотою
оздоблювали дудочки. Відомі імена волинщиків-віртуозів Батона, Готтетера,
Декуто, Дуе, Дюбюіссона, Філідора, Шарпантьє, Шедевіля та інших. Наприкінці
XVIII ст. у Франції, коли аристократія стає байдужою до стилю «пастораль» –
наслідування старовини, зацікавленість волинкою зникає. Проте у Шотландії,
Англії волинка залишається національним інструментом, і в наш час у цих
країнах існують ансамблі волинщиків, які беруть участь у різних урочистостях
державного рівня. Цей інструмент також популярний у Південній Європі,
особливо в Сицилії, у різних регіонах Румунії і Словаччини. Волинка.
В Україну волинка прийшла на двісті років раніше від Шотландії. На
думку деяких учених, в Україні волинка з’явилася десь у XVI ст. на Волині і
саме звідти і походить назва цього інструмента. Натомість інші дослідники з
цим не погоджуються. Вони зазначають, що на українських етнографічних
територіях цей термін майже не вживається, і волинка поширилася не з Волині,
а її знали ще до XVI ст. в Україні. Відомо, що в Україні волинку
використовували у складі інструментальних ансамблів поряд із гудками і
сопелями. Згодом вона набула поширення серед пастухів і козаків. Таким
чином, волинка досить широко увійшла в побут українського народу, у XIX –
XX ст. вона побутувала у Карпатському регіоні. Там вона мала багато
символічних назв: «дуда», «дутка», «коза», «баран», «міх» та ін. Більшість
синонімів залежать від того, зі шкіри якої тварини вичинено міх. Сьогодні
волинки трапляються в селах Гуцульщини, Бойківщини. Відомим в Україні є
родинний ансамбль волинщиків М. Тафійчука із с. Буковець на Верховині.
Виступи цього колективу неодноразово транслювалися по радіо і телебаченню.
Керівник ансамблю є не лише чудовим музикантом, а й майстром волинок,
сопілок, ріжків та інших духових інструментів.
Є кози (волинки) з головою кози, майже у всіх карпатських регіонах –
Слов’янський, Польський, Чеський, Лемківський, Буковинський – там
традиційно козяча голова, дерев’яна, з рогами, воно дуже гарно виглядає. Це на
Маланку, Новий рік за старим календарем, там обов’язково має бути коза.
В Україні здійснювалися також спроби використати волинку в
професійному народно-інструментальному виконавстві як сольний та
ансамлевий інструмент. Так, волинки входили до складу оркестрових груп
Буковинського ансамблю пісні і танцю та Українського народного хору імені Г.
Г. Верьовки.
Цей інструмент існує в Україні у двох конструкціях, які й представлено у
нашому зібранні.
Дуда являє собою зшитий з козячої шкіри міх, у який вставлено три цівки
з пищиками (одинарні трості): одна з шістьма ігровими отворами, а дві − без
них (бурдонні), які звучать квартою й октавою нижче основного тону
мелодичної. У міх виконавець нагнітає через “сисак” (цівку з роговим
губником) повітря або безпосередньо ротом, або спеціальним, подібним до
ковальського, міхом, який розміщує під пахвою.
Друга конструкція різниться подвійною цівкою з терцовою різницею у
строї між ігровою цівкою і поєднаною з нею бурдонною.
Дуда супроводжує спів і танок, виступаючи як соло, так і в ансамблі з
іншою дудою, або скрипкою, або флоярою.
 Опис та характеристика
Суцільний мішок, який служить резервуаром для повітря, роблять з
козячої, телячої або овечої шкури.
При цьому злуплену з тварини шкуру там, де були задні ноги, відтинають
так, щоб можна було її міцно перев’язати мотузкою. Після цього шкуру
вивертають шерстю всередину. В отвори від передніх ніг та шиї вставляють
дерев’яні головки і перев’язують їх. У верхній частині мішка в головку
вставляють надувну трубку («сисак»), через яку надувають повітря. Сисак
закривається спеціальним клапаном. З боків міха в головки вставляють три
трубки. Одна з них називається бас-гук і складається з двох цівок: довша з
пищиком (тростю) — це бас, коротша цівка з пищиком звучить на квінту вище
від баса-гука. Гуком же, який насаджується на бас, волинщик регулює
настройку баса, при потребі закриваючи чопиком, чим виключається звучання
бурдона. Третя трубка називається ігровою. Вона у волинці є найважливішою,
бо на ній виконують мелодію. В порівнянні з іншими трубками ця деталь
складніша: з твердого дерева роблять дві дудки-карабки з отворами, як у дудці, і
в них вставляють пищики. На одній із дудок-карабок вирізають шість отворів:
п’ять — для пальців, а шостий служить так званим глухим кінцем. В кінці
другої дудочки також вирізають отвір і насаджують звичайний ріг, який
виконує функцію розтруба. На ньому також вирізають два-три отвори. Розтруб з
отворами впливає на тембр звука волинки. Цівка, з’єднана з ріжком, звучить на
терцію нижче від цівки з п’ятьма отворами. Пищики (прості, одинарні)
виготовляються в основному з тростини, іноді трапляються і металеві, як у
баяна. На Україні існувала і простіша за структурою волинка. Вона мала одну
ігрову трубку з п’ятьма чи шістьма отворами для пальців та одну або дві
бурдонні трубки, які настроювались так: коротша на кварту, а довша (басова) на
октаву нижче від ігрової. Трубки волинки можна підстроювати по-різному:
витягуванням їх з головок або ж, навпаки, засуванням у головку (довша цівка
звучить нижче від коротшої), заміною тонкого пищика на товщий (товщий
звучить нижче від тоншого) і, нарешті, накапуванням на пищик воску, від чого
звук його стає нижчим.
Це категорія інструментів епізодичних, так як трембіта, теленка. Це
інструмент, який не має повного діапазону, дві октави, чи дві з половиною.
Виконавці та майстри волинки (кози) Дмитро Дем’янчук та Володимир
Борневський.
Згадки про цей інструмент зустрічаємо в українських народних
піснях:
Діду мій, дударику,
Ти ж було, селом ідеш,
Ти ж, було, в дуду граєш,
Тепер тебе немає,
Твоя дуда гуляє,
І пищики зосталися,
Казна кому досталися
В іншій пісні говориться про те, що на волинці виконували музику до
танців:
Ой пойду я в комору по муку,
Як ударю дудочку по боку,
А дудочка тенени, тенени.
А я в скоки та й у боки,
У присядки та в долоні —
Киш мука по коморі.
Народна приказка: «Біда, як дуда, куди йде, то реве».
Все це свідчить про те, що в побуті українського народу волинка
використовувалась досить широко.
 Дримба. Інструмент, який отримав широке поширення по всьому світу, в
кожному регіоні має свою назву. Найменування інструменту обчислюються
сотнями, ось деякі з них: Абафів, Агач-кубиз, Акіз тамбурасі, Анконч, Бамбаре,
Берімбау, Бінайо, Бівба, Бірімбао, Брумле, Ванни яяй, Варгас, Вархан, Вурган,
Кубиз, Кункон, Мини, Панга, Рбіба, Хамис, хомус, Хуур, Чанг-кобус, Пангар і
багато інших.
Варган - російська назва інструменту, яке походить від
старослов'янського слово Варга, що означає рот, уста.
Свого часу варган активно використовувався членами сицилійської мафії
для передачі зашифрованих сигналів.
Майстри виконавства на дримбі стверджують, що перш ніж почати грати
на новому інструменті, необхідно з ним «злитися» - віддати свою енергію. Для
цього потрібно деякий час носити його як кулон на шиї або покласти в кишеню
і ні в якому разі не передавати варган іншій людині. Тільки дотримуючись ці
умови, інструмент зазвучить без особливих зусиль, приносячи задоволення
виконавцю.
У США дримба отримала назву «єврейська арфа», але чому інструмент
має таке дивне найменування, американці толком пояснити не можуть.
Різновиди
Дримба, яка отримала дуже широке поширення по всьому світу, має дуже
велику кількість різновидів. Деякі історики - мистецтвознавці вважають, що в
багатьох регіонах інструмент з'явився самостійно, незалежно один від одного,
тому у кожного народу він має не тільки свою назву, а й особливості, властиві
варгане тільки даній місцевості. Варіантів інструментів, що відрізняються за
формами, матеріалами, які використовуються при виготовленні, прийомам
звуковидобування дуже багато і ось деякі з них:
Якутський хомус - виготовляється з кованої сталі. Головна відмінність -
звук гучний і тривалий з «тріщать» тембральним забарвленням, що є
результатом збільшеного розміру язичка.
Алтайський комуз - інструмент невеликих розмірів. Петля рамки має
гладко - овальну форму. Інструмент має легкий язичком.
Німецький маультроммель - інструмент досить великих розмірів з
низьким і потужним звучанням.
В'єтнамський Дан Мої - пластинчастий інструмент з м'яким, довгим і
високих звуків. При звуковидобуванні притискається ні до зубам, а до губ.
Непальська мурчунга - невеликий інструмент, що відрізняється
незвичайною формою: язичок подовжений в зворотну сторону. Звучання
дивовижне і неповторне.
Варто також відзначити, що музиканти постійно намагаються
удосконалити свій улюблений інструмент. В результаті таких модернізацій
з'явилися трехязичковие, кулісні, електронні, багатоканальні та інші види.
 Дримба більш відома на Західній Україні, але її звук важко сплутати з
будь-яким іншим інструментом. В залежності від металу та розміру дримби
різниться й звучання. Цей інструмент часто використовують як супутній в
народних музичних ансамблях.

Дримба - інструмент карпатських мольфарок і босоркань .

Це одни з традиційних музичних інструментів українських Карпат - інструмент,
подібний до варгану. Дримба цікава тим, що у багатьох джерелах часто
згадується по відношенню до жінок:
"... традиційно дримба вважається жіночим інструментом. У деяких місцевостях
Карпат «дримбою» навіть називали молоду відьму, яка «спеціалізувалася» на
любовній магії." [Громовиця Бердник. Знаки карпатської магії]
«Але ніхто, навіть найбільший артист, не може у дримбу грати так смачно, як
будь-котра гуцулка, роздобріла від своїх потайних знань і явного досвіду.
Гуцулка сяде собі в залиту сонцем траву на горбі чи десь під смерекою – і світ її
не колише: перебирає пальцем дримбу, і ані Букінґемського палацу їй не треба,
ні мужа, ні любаса, ані горілки.
...Хтозна… може, у дримбі жінки і справді пізнавали себе: до часу байдужих і
лінивих, аж поки не візьмеш їх у руки, а вже як візьмеш – то почуєш такі
соковиті переливи і тонкі зойки, що зайдеться тобі серце і плачем, і співом
одночасно, і не зрозумієш, де ніч, а де сонце, бо лише жіноче тіло так розкішно
здригається від ласки, як тіло дримби від пальців…» [Марія Матіос. Солодка
Даруся]
" - В давнину на дримбах жінки грали, то був жіночий інструмент?
- Жінки більшість іграли, так, у нас був випадок, шо на дримбі весілля відограла
баба старенька." [Тіна Полек. Що таке дримба?]
"Коли ми вирушили у Верховину, то просто вирішили походити по базару,
сподіваючись побачити дримби у продажу, але і тут нас чекав повний провал.
Хоча коли ми розговорилися з літньою жінкою, яка торгувала тютюновими
листям, вона повідомила, що вміє грати на дримбі. Взявши запропонований
нами інструмент, вона досить уміло грала на ньому деякий час, після чого
обтерла об рукав (жест типовий для досвідченого гравця) і повернула її нам,
повідомивши, що вже досить давно не грала на дримбі." [Даллайс Філіп, Стефан
Вебер, Керолайн Брайнер, Джоель Лінгмі. ДРИМБА ГУЦУЛІВ УКРАЇНСЬКИХ
КАРПАТ. ЕТНОМУЗИКОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ]
Як і дримба, і шаманський бубен, дримба не просто створює музику - її
монотонне звучання допомагає розширити підсвідомість, що особливо корисно
під час магічних практик. Тож її популярність серед гуцулок цілком природня -
адже в Карпатах, як і по всій Україні, всі жінки - трошки відьми.

Дримба відомого сучасного

майстра Поткина

Як грати на дримбі?
Дримбу тримають лівою рукою, вузький кінець кладуть на зуби, а звук
викликається ударами пальця по сталевому язичку. Таким чином утворюється
специфічне деренчання. Різні відтінки звуку досягаються за рахунок рухів язика
і губ (що міняють об’єм ротової ями), а висота його залежить від техніки
придихання. Звук дримби неголосний, добре чутний, насамперед, самому
виконавцеві.
Дримба – найменший та найлегший музичний інструмент. Грають на ній в
мажорній тональності. Робочий діапазон – доволі скромний, однак він дає
можливість грати різні мелодії: колядки, коломийки, весільні пісні.
В одній з коломийок співається:
А я собі дримбу куп’ю, хоть би-м була боса
Мені дримба задримбарит коло мого носа
Звук
 Дримба відноситься до різновиду самозвучних язичкових музичних
інструментів. Вона має приємний для слуху надзвичайно оксамитовим, але в
той же час «металевим звучанням», який заспокоює і налаштовує на роздуми.
Неймовірно красиві звуки і обертони, так іноді ще в поєднанні з горловим
співом - це просто неймовірне диво, яке діє заворожуюче і веде від життєвих
реалій.
Справжні професіонали в своєму виконанні для видобування звуку
застосовують губні, мовні, глоткові і гортанні способи, задіюючи при цьому
дихальні шляхи, легені і навіть діафрагму.
Будова
Конструкція дримби дуже проста. Принцип пристрою інструменту - це
нерухома основа, а в ній вільно коливається язичок. Конструкція варгана може
бути як цілісної, тобто язичок просто вирізається в центральній частині
інструменту, так і складовою - язичок прикріплюється до основи. Форма
інструменту буває як дугоподібної, так і у вигляді тонкої вузької пластини.
Дугоподібні варгани виготовляють шляхом кування з металевого прута, по
центру інструменту прикріплюють язичок зі сталі з гачком на кінці.
Пластинчасті варгани - це цілісна пластина з прорізом посередині і з
прикріпленим або вирізаним язичком. Пластинчасті інструменти роблять з
дерева, бамбука, кістки, рідше з металу.
Дідик, який побутує в Карпатах, і дудка з Іванківського району Київської
обл., − цілком подібні інструменти, що різняться від ріжків лиш відсутністю
розтруба (мають вони лише трості кларнетового типу, які прив’язуються до
скошеної мундштукової частини цівки). Як і ріжок, ці інструменти мають
діатонічний звукоряд у межах двох − двох з половиною октав. Практичне
застосування їх надзвичайно обмежене, хоч оригінальний тембр міг би
збагатити палітру наших оркестрів та ансамблів народних інструментів.
Серед язичкових інструментів Україні відомий народний кларнет.
Переважно це регіональний музичний інструмент і частіше зустрічається на
поліссі. Тут він має такі назви: скигля, вільшанка.
Її будова: відкрита дерев’яна циліндрична трубка з навкіс зрізаним
верхнім отвором, що прикривається кларнетоподібною тростиною. Під тиском
струменя повітря, яке вдуває музикант, тростина вібрує і, виконуючи роль
переривника, спричиняє специфічне звучання. Звук – сумний, тужливий, звідси
назва – скигля. Виготовляють його переважно з вільхи, що зумовило і іншу
назву – вільшанка.
За свідченням М. Хая, народний кларнет, який побутує на Гуцульщині,
має там назву «дідик». Слід зазначити, що в давніх джерелах стосовно музичних
інструментів ця назва не зустрічається.
У колекції Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва
України зберігається народний кларнет з Полісся. Його довжина 3’0 мм.,
діаметр трубки – 12 мм. Кларнет має 11 отворів, у тому числі 2 – настроєчних.
 Його стрій «Мі бемоль» мажор. Діапазон – одна октава: мі бемоль 1 октави – мі
бемоль 2. Хроматичний звукоряд видобувається внаслідок часткового
перекриття пальцових обворів.

Пищалка − тип найдавнішого лінгвального інструменту; язичок-трость

відколюється з самого денця цього інструменту, який за будовою цілком
подібний до сопілки-денцівки, лиш без свисткового отвору.
Репертуар пищалки − звичайний сопілковий: реґіональні вівчарські награвання,
пісні та танцювальні мелодії. Цей інструмент, роблений з кори ліщини та верби,
є прикладом “сезонного” музичного інструменту − грають на ньому лиш у
весняно-літні місяці, коли, власне, є можливість виробу його.

Завдання для самостійної роботи:

1. Ознайомитись з діяльністю: В. Зуляк, О. Шльончик, Л. Демінчук, А.
Заярузний, Є.Бобровніков.
2. Видатні виконавці на баяні
3. Видатні виконавці на акордеоні.
4. Прослухати та підібрати записи виконавства на народних
інструментах язикового виду.

Письмово:
5. Сформувати таблицю духові інструменти:

Вид Назва Діапазон Основні штрихи / Основний

інструментів музичного звучання динамічна шкала (епізодичний) /
інструменту застосування в оркестрі
(опис)
Губні Сопілка І, ІІ Транспонуючий В І октаві: від р - Застосовується як
інструмент mf, основний інструмент
записують на у ІІ - від mf – f, оркестру. Як сольний
октаву нижче в ІІІ - f, ff. інструмент виконує
звучання. мелодію, акомпанувати їй
Діапазон - дві з може будь-який
половиною інструмент. Добре
октави, від С2 ансамблює з усіма
октави – G4 духовими інструментами.
Сопілка …… …… ……
Альт
Сопілка …… …… ……
Тенор
Сопілка …… …… ……
Баритон
Сопілка Бас …… …… ……
 Окарина …… …… ……
Денцівка …… …… ……
Дводенцівка …… …… ……
Флояра …… …… ……
Кувиця …… …… ……
Окарина …… …… ……
Зозуля …… …… ……
Теленка …… …… ……
Ріг …… …… ……
Язичкові …… …… …… ……