Сонатно-симфонічним (чи сонатним) циклом називається твір, у якому, як

правило, хоча б одна частина (типово – перша) написана в сонатній формі.

Слід розрізняти поняття сонатної форми, яка розглядалась вище і сонати як
жанру інструментального твору.
Соната як жанр, тобто як вид твору, у переважній більшості випадків є
циклічним твором, сонатним циклом, що складається з декількох
самостійних за формою частин, різних за змістом та характером руху.
Частини сонатного циклу є свого роду фазами розкриття концепції твору в
цілому. Тому співвідношення частин у ньому, на відміну від сюїтного циклу,
більш органічне, і єдність є більш складною.
Іноді зустрічаються й сонатно-симфонічні цикли, частини яких не написані в
сонатній формі, але відзначаються значимістю та єдністю твору (наприклад,
Бетховен. Соната №12 для фортепіано, Моцарт. Соната A – dur для
фортепіано).
Сонатний цикл має такі різновиди, назви яких пов’язані із засобами
виконання.
Камерні різновиди:
1. Соната  – твір для одного чи двох інструментів. Іноді соната для двох
інструментів називається дуетом.
2. Сонатіна  – соната невеликого розміру (маленька соната). Таку назву
діставали і твори, написані в сонатній формі без розробки, що не було її
обов’язковою ознакою.
3. Тріо, квартет, квінтет, секстет, септет, октет, нонет  – це твори
сонатного типу для камерних ансамблів з відповідним числом виконавців
(від трьох до дев’яти). Твори для одних лиш смичкових інструментів
називаються струнними тріо, струнними квартетами і т. д.
Твори для струнних інструментів з фортепіано називаються
коротко фортепіанним тріо, фортепіанним квартетом і т. д. по
загальному числу виконавців. Введення духових інструментів зазвичай
обмовлюється в назві (квінтет з кларнетом і т. д.).
Інструментальний концерт – твір сонатного типу (як правило, тричастинний)
для інструменту з оркестром, специфічною особливістю якого є принцип
змагання сольної та оркестрової партій.
Сонатно-симфонічний цикл класичного стилю зазвичай три- чи
чотиричастинний.
Тричастинний цикл особливо характерний для фортепіанної музики (сонати
Гайдна, Моцарта, частково Бетховена), чотиричастинний – для симфоній.
Чотиричастиннний сонатно-симфонічний цикл вміщує наступні типові для
його окремих частин жанри і форми:
І ч. Сонатне Allegro– сонатна форма.
ІІ ч. Andante чи Adagio – складна тричастинна форма; сонатна форма без
розробки; варіаційна форма, іноді рондо.
ІІІ ч. Менует – складна тричастинна форма.
IV ч. Фінал – сонатна форма чи рондо.
у такому циклі крайні частини – швидкі; друга – повільна; менует – помірно
швидкий. Бетховен вперше взаміну менуету вводить скерцо (означає жарт),
яке також пишеться у складній тричастинній формі. На відміну від менуету,
для скерцо, як правило, типовим є швидкий, стрімкий темп.
Також вперше в Бетховена скерцо іноді знаходиться на другому місці циклу.
Це спостерігається зазвичай у тих випадках, коли темп першої частини
помірно швидкий, внаслідок чого стрімке скерцо вносить значний контраст.
Тричастинний сонатно-симфонічний цикл найчастише складається із
сонатного Allegro, повільно частини та фіналу. Типову тричастинну форму
можна уявити, як розвиток тричастинної форми, в якій середня частина
контрастує з крайніми, як тематично, так і тонально.
Зустрічаються і двочастинні сонатно-симфонічні цикли. Перша частина таких
циклів часто пишеться в сонатній формі, друга – у варіаційній чи у формі
рондо (наприклад, Моцарт. Соната №5; Бетховен. Сонати №19, 20, 27, 32).
У музичній практиці існують п’ятичастинні сонатно-симфонічні цикли, що
складаються чи з двох скерцо, чи з двох повільних частин, чи з частин, які є
свого роду вступом до основних, „нормативних” частин циклу (наприклад,
Бетховен. Квартет cis-moll, симфонія №6; Чайковський. Симфонія №13).
У класичному сонатно-симфонічному циклі музика першої частини найбільш
дієва, активна, контрастна, драматична, іноді конфліктна. Характер повільної
частини – переважно ліричний, споглядальний. Вона зазвичай передає
почуття, роздуми людини, розкриває її внутрішній світ (іноді у зв’язку з
картинами природи).
Менует чи скерцо пов’язані з жанрово-побутовим елементом. Однак вже в
Бетховена роль скерцо в циклі значно зросла: часто тут втілюються
різноманітні картини зовнішнього світу в їх контрастному співставленні.
Фінал, як частина, що завершує твір, характеризується пожвавленим рухом з
рисами танцювальності чи урочистості, епічністю. В ньому можуть
втілюватись великі сцени народного святкування, епічні чи героїчні образи.
Для фіналу, як і для першої частини, характерний швидкий темп,
пожвавлений рух. Іноді частина, що попереджує фінал, не замикається, а
безпосередньо в нього переходить, внаслідок чого ці частини об’єднуються
наскрізним рухом.
Таке об’єднання частин позначається словом attacca (Бетховен. Соната №21,
симфонія №5).
Для тональних зв’язків сонатно-симфонічного циклу типова така
закономірність: крайні частини пишуться в одній тональності (при мінорній
першій частині для фіналу властивий однойменний мажор); повільна частина
викладається, як правило, у близькій тональності – у субдомінантовій,
однойменній, паралельній, рідше – у далекій тональності (наприклад в Сонаті
№3 C-dur Бетховена повільна частина написана в E-dur).
Менует чи скерцо у класиків, зазвичай, пишуться в головній тональності; у
композиторів ХІХ – ХХ століть можливі далекі тональності (наприклад, у
симфоній h-moll Бородіна друга частина написана в F-dur).
Фортепіанний концерт А moll Гріга - одне з визначних творів цього жанру в
європейській музиці другої половини XIX століття. Ліричне трактування
концерту наближає твір Гріга до тієї гілки жанру, яка представлена
фортепіанними концертами Шопена і особливо Шумана. Близькість до
концерту Шумана виявляється в романтичній свободі, яскравості виявлення
почуття, в тонких лірико-психологічних нюансах музики, в ряді
композиційних прийомів. Однак національний норвезький колорит і
характерний для композитора образний лад твору зумовили яскраву
своєрідність гріговского концерту.
Три частини концерту відповідають традиційній драматургії циклу:
драматичний «вузол» в першій частині, лірична зосередженість у другій,
народно-жанрова картина в третій.
Романтичний порив почуттів, світла лірика, затвердження вольового початку
- це образний лад і лінія розвитку образів в першій частині.
Друга частина концерту - невелике, але психологічно багатогранне Adagio.
Динамічна трехчастная форма його випливає з розвитку основного способу
від зосередженої, з нотками драма тизма лірики до відкритого і повного
виявлення яскравого, сильного почуття.
У фіналі, написаному в формі рондо-сонати, панують два образи. У першій
темі - веселий енергійний Халлінг - знайшли своє завершення народно-
жанрові епізоди, як «життєвий фон», відтіняє драматичну лінію першої
частини.