Professional Documents
Culture Documents
Правова культура Античності
Правова культура Античності
(2 години)
План.
1. Традиції звичаєвого права стародавніх греків та римлян.
2. Поява та поширення письмового законодавства.
3. Процедура проведення судових процесів. Види покарань.
4. Право в теоріях мислителів стародавньої Греції та Риму.
1. Затвердження в Стародавній Греції полісної системи мало результатом
активізацію правотворчої діяльності та її поступове звільнення від
релігійно-міфілогічної оболонки. Найдавнішим джерелом права в Афінах
був неписаний звичай., тлумачення якого нерідко довільно здійснювалося
світською або жрецькою аристократією. У Давніх Афінах існувала більш
розвинена правова система, котра може служити зразком права
рабовласницької республіки. У V–VI ст. до н.е. основним джерелом права
стає закон, хоча правові звичаї все ще продовжували відігравати важливу
роль. Перші норми права діяли як у формі звичаїв, так і у вигляду судових
рішень.
Звичаї у ранньому римському праві були головною формою правотворення і
являли собою усталені, поширені правила поведінки осіб у тій чи іншій сфері
діяльності. Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі,
включаючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає лише те, що
для певної сфери діяльності звичай набуває усталеності. З цього приводу
римський юрист Юліан писав: «Звичай, що вкоренився, як закон
застосовується вірно, і це право називається правом, встановленим мораллю.
Бо якщо самі закони пов’язують нас на підставі лише того, що вони прийняті
за рішенням народу, то заслужено пов’язує всіх і те, що народ схвалив, але не
записав. Яке має значення, оголосив народ свою волю голосуванням або
шляхом справ і дій». Право Стародавнього Риму відносило правові звичаї до
категорії усних джерел права. З пожвавленням законодавчої діяльності
держави звичай значною мірою втратив своє значення, хоч і не перестав
слугувати джерелом права. Римські юристи розрізняли кілька видів правових
звичаїв: звичаї secundum legem (на додаток закону), які відіграють
найважливішу роль, сприяють розумінню змісту тих термінів і висловів
закону чи судового рішення, які вжито в особливому, відмінному від
загальноприйнятого значенні (зловживання правом, розумна ціна тощо);
звичаї praeter legem (крім закону) застосовуються у випадку виникнення
прогалин у праві/законодавстві; звичаї contra legem та adversus legem (проти
закону), наявні при колізії закону та звичаю, відіграють незначну роль у
правовій системі. У царський період джерелом римського права були правові
звичаї, пов'язані з релігійною традицією. Привілеєм тлумачення права
володіли жерці - колегія понтифіків. Досить рано стався розподіл релігійних
норм - божественних приписів, що не підлягали обговоренню, і правових
норм (ідо) - установлених людьми для суспільної користі. Релігійні норми
втілилися у священних законах, порушення яких тягло за собою божественну
кару. Спочатку того, хто переступив через священні закони, приносили в
жертву богам, потім це покарання замінили на вигнання. Ще одним
джерелом звичаєвого права стали легендарні царські закони. Вони
регулювали родинні та родові відносини, закріплювали значну владу голови
родини у стосунках домочадців. Звичаєве право визначало правове
спілкування навіть після появи писаних законів: звичай діяв у разі
відсутності законодавчої норми.
Стародавні звичаї регулювали життя общини, порядок ведення господарства, виконання суспільно
корисних робіт, побут, шлюбні та сімейні стосунки, вшанування родинних і общинних богів та ін.
Звичаї були родові, які стосувалися тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього
племені. В обох випадках вони поширювались на весь колектив без будь-яких винятків для
окремих осіб чи груп. Хоч звичаї і не були пов'язані з правовим примусом (бо й самого права в
нинішньому розуміння цього слова ще не існувало), однак вони регулювали поведінку людей у
суспільстві, організовували їхнє суспільне життя і тому від населення вимагали обов'язкового їх
виконання.
Виховання, повага до загальної думки, дотримання традицій загальної поведінки, зрештою
потреба певного порядку і правил співжиття у колективі – все це примушувало людей
підпорядковуватись звичаєвим правилам поведінки, якщо не було державного примусу. За
недотримання звичаїв на винних чекали такі покарання: зауваження, загальний осуд, вигнання з
роду, общини або навіть страта. Поруч з родовими звичаями в перехідний період від родового
ладу до державної організації все більшого значення набувають звичаї, котрі виробляла практика
нових органів — сенату, жрецьких колегій, а потім і магістратів. Таким шляхом поступово склалися
точні формули майнових правочинів, релігійних обрядів, міжнародних угод та ін.
З виникненням держави частина старих звичаїв зберігається: їх бере до уваги і використовує
держава, вони застосовуються під державним примусом, мають державний захист. З них
формується ще одне джерело права — звичаєве право, тобто сукупність загальнообов'язкових
правил поведінки, які відповідали інтересам певної, домінуючої частини населення Риму —
громадян-рабовласників. Звичаєве право складалося не тільки з санкціонованих державою старих
звичаїв, а й з нових, які або створювалися самими державними органами, або внаслідок бага-
торазового повторення громадянами типізувалися; виникало правило, вироблялася норма
поведінки, яка знову ж таки санкціонувалася державою.
Звичаєве право не фіксувалося в письмовій формі, його правила ніде не оголошувалися. Жерці
були його зберігачами і тлумачами та водночас першими суддями в Римі. Тим самим стародавнє
римське право було тісно пов'язане з релігією.