Лекція 5.

Аспекти порівняльного вивчення простого речення

План
1. Склад речення.
2. Предикативність
3. Порядок слів.
4. Повнота речення.
5. Поширеність/непоширеність речення.

Склад речення
Спільною для німецької та української мов є тенденція до двоскладности,
предикативності та номінативності речення. Але між цими мовами існують значні
відмінності в ступені обов'язковості цих рис. Для німецької мови вони є
обов’язковими, в українській існує велика кількість варіацій щодо їхньої
реалізації.
Перша тенденція – двоскладність – передбачає наявність в реченні двох
головних членів: підмета і присудка. Ця типологічна ознака виявляється в
німецькому реченні навіть в тих випадках, де сам зміст суперечить цьому,
наприклад, в безособових реченнях, в яких двоскладність підтримується
формальним підметом es: Es taut. Еs schneit.
Критерій формальності відіграє в синтаксисі німецької мови важливу роль,
тому всі речення класифікуються в першу чергу за формальною ознакою на
односкладні (1) та двоскладні (2). Окремо можна виділити, хоча це й не є
загальноприйнятим фактом, формально-двоскладні речення з формальним
підметом es.
Типовою моделлю елементарного речення в обох досліджуваних мовах є
бінарна структура S–P, яка відповідає двокомпонентній формулі логічного
судження. В НМ ця тенденція до бінарності абсолютизована, в УМ двоскладність
речення не так різко виражена формальними засобами, але й тут «двоскладні
речення становлять основний, найбільш поширений і стандартний тип речення» [].
Односкладна структурна модель речення не є типовою ні для УМ, ні для НМ, хоч
представлена вона в них різними стилями і літературними жанрами.

Засоби вираження підмета та присудка.

Індоєвропейські мови за своєю типологією належать до мов номінативної
будови, тобто до мов, у яких підмет має форму називного відмінка незалежно від
того, чи виражений присудок перехідним чи неперехідним дієсловом. У цих мовах
існує тільки узгодження підмета з присудком у числі й управління додатком з
боку присудка. Однак в багатьох індоєвропейських мовах, зокрема в українській,
німецькій збереглися сліди так званої дативної конструкції, коли носій дії чи стану
приймає форму давального відмінка: Mir ist kalt, warm, heiß. Ihr schwindelt,
schaudert, ist angst und bange. – Мені подобається, здається тощо.
 Для НМ та УМ характерний, здебільшого, однокомпонетний підмет. Це
підмет, який виражений, як правило, одним словом, причому особливості
вживання такого підмета як в українській, так і в німецькій мовах в основному
збігаються. Der Dozent hält die Vorlesung. – Доцент читає лекцію.
До типу однокомпонентного присудка належать присудки, виражені особовою
формою дієслова. При цьому і в українській і в німецькій мовах присудок завжди
узгоджується з підметом у роді, числі і відмінку: Die Bauern begießen Gemüse. –
Селяни поливають овочі.
До типу двокомпонентного присудка в обох мовах належать присудки, які
складаються з двох обов’язкових компонентів. В залежності від складу
компонентів, цей тип, у свою чергу, розділяється на два підтипи: 1) підтип, де
присудок складається із дієслова-зв’язки та іменної частини (тобто складений
іменний присудок) Er ist Dozent. – Він доцент; 2) підтип, де присудок складається
із особової форми дієслова з інфінітивом, що прилягає до нього. Der Student
beginnt den Text zu lesen. – Студент починає читати текст.
Спільним для німецького та українського речення є те, що дієслівний
присудок властивий більшості моделей речення, вироблених у цих мовах.
Як проміжний тип між одночленною та двочленною моделями виступає
німецьке речення типу mich hungert – по суті еліпс повної моделі es hungert mich.
Особливістю цієї моделі є особовий зміст у безособовій формі. Підмет тут
виражений не називним відмінком, а давальним, або знахідним, тобто
синтаксично виступає як додаток: Dem Vater grauset’s, er reitet geschwind. Ein
Fichtenbaum steht einsam... Ihn schlaefert. Особовий зміст цієї моделі легко
доводиться трансформаційними пробами: Mich durstet – Ich habe Durst. Мені
страшно – Я боюся.
Друга тенденція в побудові простого речення, що характерна для обох мов, –
це тенденція до дієслівності/предикативності. Під предикативінстю розуміється
наявність в реченні відмінюваного дієслова у функції присудка.

Предикативність.
Серед типів присудка німецької та української мов спостерігається загалом
значна схожість. По-перше, в обох мовах є як дієслівний, так і іменний присудок.
По-друге, і в німецькій, так і в українській мовах дієслівний присудок може бути
простим та складеним, а іменний присудок - складеним.
Простий дієслівний присудок виражається однією або двома словоформами:
las, schrieb, lese, werde schreiben; читав, писав, читав би, буду писати. Складений
дієслівний присудок складається з так званих функціональних та повнозначних
дієслів у формі інфінітива. У якості функціональних дієслів виступають: 1)
модальні дієслова; 2) їх семантичні синоніми, такі як wünschen, begehren,
brauchen, Lust haben, den Wunsch haben, vermögen, ( es ) nötig haben, die
Möglichkeithaben, imstande sein, auβerstande sein, wissen, verstehen, fähig ( bemüht,
gezwungen, willig ) sein; 3) дієслова anfangen, beginnen, anheben, im Begriff sein,
aufhöhren, schlieβen, Schluss machen, ferigbringen, zustande bringen, fortsetzen,
fortfahren, bleiben, pflegen, gewohnt sein.
Щодо складеного дієслівного присудка існують також розбіжності. По-перше,
в німецькій мові складений дієслівний присудок може складатись не тільки з двох,
але й з трьох частин, тобто з функціонального дієслова + іменник / прикметник /
дієприкметник + дієслово: den Wunsch haben zu reisen, gewohnt sein zu reisen. У
німецькій мові інфінітив вживається з часткою zu в переважній більшості
випадків, в українській мові - без будь-якої частки.
У цьому типі дієслівного присудка НМ з інфінітивом можуть поєднуватися
такі функціональні дієслова як scheinen, glauben: Er scheint krank zu sein. В
українській мові їм відповідає простий дієслівний присудок з вступним словом
«здається». Конструкції lassen + Infinitiv, bekommen, bekommen/erhalten + Partizip
ІІ є також формами складеного дієслівного присудка: Er lässt sich nirgendwo sehen.
Sie bekommt einen Blumenstrauß geschenkt. В українській мові їм відповідає
простий дієслівний присудок: Він ніде не зʼявлявся. Вона отримала букет квітів.
Між формами складеного іменного присудка НМ та УМ спостерігаються
значні розбіжності. Перш за все, слід підкреслити, що в німецькій мові обов'язкова
наявність зв'язки у всіх типах іменного присудка; в українській мові нормою є
нульова форма дієслова-зв'язки в теперішньому часі дійсного способу.
Німецький предикатив завжди виражений незмінною формою, узгодження з
підметом спостерігається тільки в категорії відмінка; предикатив в українській
мові має, навпаки, відмінювану форму, яка узгоджується з підметом насамперед в
роді та числі. Основним відмінком предикативу в українській мові є орудний на
відміну від НМ, де предикатив виражається називним відмінком.
В УМ називний предикативу вживається тільки в теперішньому часі дійсного
способу. Наслідком такої неузгодженості предикативного імені з підметом є такий
вид граматичного плеоназму, який нехарактерний німецькій мові, а саме категорія
роду і числа виражається крім іменника та зв'язки (для числа) ще й в
предикативному імені: Das Zimmer ist gefegt (рід виражений один раз; однина
число – один раз). Кімната підметена (рід виражений два рази; однина – два, але
не формою зв’язки, а формою предикативу): Er ( sie ) war(en) müde – Він (вона)
(вони) був, була, були втомленим, втомленою, втомленими.
У німецькій мові є два дієслова-зв’язки: sein, werden, яким відповідають
допоміжні дієслова УМ «бути, ставати». Але в НМ зв'язковими можуть бути
також дієслова heißen, scheinen, bleiben. В УМ їм можуть відповідати складені
іменні присудки з подібними лексемами: називатись, здаватись, залишатись: Це
називається мститись. Залишається тільки попрощатись.
Схожість між НМ та УМ спостерігається також в плані морфологічної
природи предикатива, у функції якого в обох мовах виступають іменники,
прикметники, займенники, дієприкметники, числівники. Це можуть бути і
прислівники, але прислівниковому предикативу німецької мови не завжди
відповідає прислівник-предикатив української мови: Wer ist dort ? Alle sind hier,
але: Drei Jahre sind vorbei. In einer Stunde bin ich zurück. Die Stunde ist aus. Bist du
schon auf?
 Прийменникові групи в функції предикативу також не завжди знаходять собі
відповідності в прийменникових групах УМ: Er ist in Not, но Die Sache ist von
Wichtigkeit. Er wurde zu einem guten Violinspieler. Ihre Augen waren von einem tiefen
Blau. Das Handtuch ist zum Abrocknen. Das ist zum Lachen!
Крім цих форм присудка в НМ та УМ є фразеологізовані присудки: vom Regen
in die Taufe kommen, in Ohnmacht fallen, zum Wort greifen; потрапити з вогню та в
полум'я, зомліти, взяти слово, дати ляпас. У НМ такі присудки більш поширені,
ніж в УМ, внаслідок тенденції німецького дієслова до двоскладності. Тому в УМ
більшості таких присудків німецької мови відповідає простий дієслівний
присудок: Abschied nehmen - попрощатись, Gebrauch machen - використати, in
Erfullung gehen – реалізуватись.

2.3 Порядок слів. Існують такі види порядку слів:

1) контактний / дистантний;
2) препозитивний / постпозитивний. Ці види виділяються на підставі того, чи
передує одне слово іншому, яке розглядається як відправний пункт в конструкції
порядку слів, або слідує за ним.
Для простого реечення НІМЕЦЬКОЇ мови характерним є контактний порядок
слів у групі іменника, контактне розташування підмета та присудка (фінітного
дієслова) та дистантне розташування присудка; дистантне розташування підмета
та присудка в підрядному реченні.
В УКРАЇНСЬКІЙ мові, навпаки, не таким обов'язковим є контактне
розташування підмета та присудка в простому реченні та їх дистантне
розташування в підрядному реченні: а контактне розташування превалює в групі
присудка.
3) Фіксований / нефіксований порядок слів. Для НМ характерним є поєднання
фіксованості та нефіксованості в системі порядку слів. Українське просте речення
характеризується нефіксованим порядком слів.
Функція порядку слів, що дозволяє розрізняти суб’єкт та об’єкт, підмет та
додаток в НМ та УМ зведена до мінімуму: Die Mutter liebt die Tochter; Мати
любить доньку. Однак, порядок слів у німецькій мові є більш зв'язаним, ніж в
українській мові. Він має більше обмежень у розстановці членів речення. Така
відмінність у можливостях порядку слів пов'язана з роллю та місцем порядку слів.
У німецькій мові порядок слів є провідним синтаксичним засобом для
виділення типів речення: самостійне розповідне, питальне та підрядне речення
відрізняються, перш за все, місцем відмінюваної форми дієслова. В українській
мові ці типи речення не залежать від розташування відмінюваної форми дієслова.
Порядок слів у німецькій мові використовується для забезпечення цілісності та
організації речення як певної завершеної єдності, що реалізується за допомогою
дієслівно-присудкової рамки.
Таким чином, порядок слів у НМ виконує, перш за все, структурно-
граматичну функцію. Натомість в УМ порядок слів є вільним у граматичному
відношенні, його роль в структурному оформленні речень незначна. Відсутня
чітка визначеність місця членів речення, їх розташування можна вважати
абсолютно вільним. Широко розвинена система узгодження та управління, і слова
в реченні розташовуються відповідно до цих граматичними способів.
Щодо розташування головних членів речення в обох мовах розрізняють дві
можливості, а саме: прямий та зворотний порядок слів. На відміну від НМ
розташування підмета та присудка в УМ ні при прямому, ні при зворотному
порядку слів не пов'язане з позицією в реченні. В УМ підмет при прямому
порядку слів може не перебувати безпосередньо на початку речення. Між
підметом та присудком можуть розташовуватися також другорядні члени речення
(зазвичай не більше двох).
У сучасній НМ переважає прямий порядок слів. Загальною для НМ та УМ при
прямому порядку слів є тенденція розташування підмета та присудка в
безпосередній близькості. При інверсії на відміну від німецької мови складові
частини присудка в українській мові поряд з контактним розташуванням можуть
перебувати і на відстані один від одного. При цьому друга складова частина
присудка часто стоїть на початку, а відмінювана - в кінці речення: … und mit
dieser Trauer in der Seele konnte sie von Kleinigkeiten nicht sprechen. З цим горем на
душі говорити про стороннє вона не могла. Отже, для НМ абсолютно
неможливим є місце відмінюваної частини присудка в кінці поширеного
самостійного речення.
На відміну від німецької мови в українській мові можлива інверсія частин
складеного присудка й при прямому порядку слів: Але вони одягнені були за
суворими правилами кращого смаку. В НМ подібна перестановка частин присудка
можлива тільки при інверсії: … gekleidet aber waren sie nach den strengsten
Vorschriften des besten Geschmacks.
Для розташування другорядних членів в НМ має значення ступінь смислового
та синтаксичного зв'язку їх з будь-яким членом речення. З усіх другорядних
членів означення найбільш тісно пов'язане з визначеним словом. Для нього
характерним є безпосереднє примикання до визначеного слова, причому
узгоджені означення примикають препозитивно.
В УМ такі залежні слова як прикметники, займенники, числівники,
дієприкметники, узгоджуються з іменником в атрибутивних відношеннях і
знаходяться в препозиції відносно слова, яке визначається: …..Однак, можлива й
постпозиція присвійних, вказівних та негативних займенників: Обличчя його не
видно гаразд, під плечем ганчір’я якесь, зігнувсь так та зубами цок-цок (А.
Тесленко). Для НМ неможливаю постпозиція вказівних, присвійних та негативних
займенників.
В УМ зустрічається постпозиція означення, якщо воно несе на собі логічний
наголос. У НМ таким означенням можуть відповідати лише препозитивні
означення.
Розташування інших членів речення в німецькій мові є більш вільним і
залежить від їх участі в утворенні структурної рамки; в українській мові
розташування другорядних членів не пов'язане з присудком. Загальним для
німецької та української мов є можливості постановки другорядного члена
речення на перше місце в реченні та його функції. На першому місці в німецькому
реченні, як і в українській мові, може стояти будь-який другорядний член
речення: ….. При наявності в одному реченні прямого та непрямого додатків, в
німецькій мові непрямий додаток передує прямому. В УМ, навпаки, прямий
додаток зазвичай передує непрямому.
З інших другорядних членів в НМ найбільш тяжіють до присудка обставини
дії, особливо, якщо воно виражається прислівником. Тому цей член речення так
само, як і прямий додаток, рідше знаходиться на першому місці. Однак, він не має
фіксованого місця і зазвичай розташовується всередині рамки присудка, ближче
до його відмінюваної частини: …..
Як вказується в лінгвістичній літературі, в УМ місце обставини дії залежить
від її значення і від того, якою частиною мови вона виражена. Обставина способу
дії, виражена якісними прикметником, прислівником зі значенням міри, кількості,
зазвичай ставиться перед присудком: …… Обставина способу дії, виражена
іменником або прислівником, утвореним від іменника, зазвичай стоїть за
присудком: Ми поїхали швидко.
Серед явищ, що характеризують порядок слів у НМ, особливе місце займає
рамкова конструкція. В її основі лежить принцип розташування тісно пов'язаних
за змістом слів на відстані один від одного. Структурна рамка створюється
різними засобами в самостійному (головному) та підрядному реченні.
Рамкова конструкція в НМ виконує функцію об'єднання речення і чітко
структурує речення. Українській мові рамкова конструкція не властива. Структура
українського речення є більш гнучкою. Тут елементи присудка та члени групи
присудка, найбільш тісно пов'язані з ним, а також підмет та присудок
розташовуються в безпосередній близькості один до одного.
Таким чином, між порядком слів НМ та УМ спостерігаються як спільні, так і
відмінні риси. В обох мовах порядок слів може виконувати дві основні функції:
формально-граматичну та семантико-стилістичну. Різниця полягає в різній ролі
цих функцій в обох мовах. В УМ основною функцією порядку слів є семантико-
стилістична функція. Це викликано тим, що порядок слів в УМ є вільним, тобто
жоден член речення не має твердого місця
У НМ обидві функції відіграють велику роль: місця присудка та означення
виконують переважно структурно-граматичну функцію, а місця підмета, додатку,
обставини - переважно семантико-стилістичну функцію.
Таке співвідношення функцій порядку слів в НМ пов'язане з поєднанням в
ньому відносно вільного (підмет, доповнення, обставина) та твердого, фіксованого
(присудок, частково означення) порядку слів. Наявність елементів фіксованого
порядку слів робить структуру речення в НМ більш чіткою, ніж в УМ.
У розташуванні членів групи присудка спостерігаються дві протилежні
тенденції: в німецькій мові слова, найбільш тісно пов'язані з присудком,
розташовуються в кінці речення або перед відмінюваною частиною присудка, в
українській мові - в безпосередній близькості до відмінюваної частини присудка.

Повнота речення.
У повному реченні усі його необхідні елементи мають експліцитне вираження;
у неповному один або кілька елементів представлені імпліцитно. Імпліцитне
вираження деяких членів групи підмета або присудка (а також всієї предикативної
групи) є універсальним для обох мов.
Вербальний еліпс вважається найбільш поширеним видом економії на
мовленнєвому рівні. Можна виділити два види такого еліпсу.
Перший тип спирається на систему паралінгвістичних (позамовних) засобів із
зафіксованим у певному мовному колективі конвенціональним значенням
[Зеленецкий, Монахов 1983, с. 221]. Ці засоби (міміка, жести тощо) слугують для
компенсації елімінованих членів елімінованої структури. Якщо участь
паралінгвістичних засобів у мовленєєвій діяльності має універсальний характер,
то конкретна конвенціональність у кожній мові має свої особливості. Знання цих
оосбливостей важливим для тих, хто вивчає німецьку мову. В більшості випадків
паралінгвістичні засоби, що супроводжують мовлення, слугують для вираження
емоцій мовця.
Другий тип вербального еліпса спирається на контекст та мовленнєву
ситуацію, за допомогою яких компенсуються еліміновані структурно-семантичні
члени синтаксичних конструкцій.
Якщо природа обох типів складає універсальний аспект еліптизації, то
кокретні види вербальних еліпсів складають його характерологічний аспект.
Дослідники останніх років (у першу чергу розмовної мови [Топачевський 2009;
Езан, Неборская 2016]), дотримуються думки, що еліптизація не є такою вже
вільною, як це вважалось раніше, що в кожній окремій мові вона підпорядкована
законам цієї мови, визначається системою останньої і тому конкретні види еліпсів
далеко не завжди співпадають у різних мовах.
Це можна проілюструвати на прикладі вербального еліпсу, що спирається на
контекст діалогічної єдності:
War Peter zu Hause? – Ja, er war dort. Петер був вдома. Так був.
У німецькому прикладі фактично неможливо елімінувати жодний член
речення, тоді як система УМ допускає редукцію відповіді до однієї дієслівної
форми.
Головною сферою поширення еліпса є діалогічне мовлення, основою та
універсальною одиницею якого є діалогічна єдність. Структурний мінімум
діалогічної єдності складає питання та відповідь:
Kommst du am Montag? – Ja, morgen früh.
Ти приїжеш в понеділок? – Так, рано вранці.
При наявності у діалогічній єдності загальнопитального речення (оцінного,
займенникового, без питального слова) допускається вживання в якості другого
члена єдності репрезентантів так (як підтвердження) та ні (як заперечення):
Ти будеш снідати? - Так, (йду); Ні, (не буду)
Ти не будеш снідати? Так, (не йду); Ні, (буду).
Вживання цих репрезентантів є універсальною рисою як для української, так і
для німецької мови. Характерологічною особливістю німецької мови в
оформленні відповіді є наявність трьох репрезентантів: ja, nein, doch, вживання
яких залежить від першого члена єдності, тобто питання. При відповіді на питання
без заперечення вживається nein/ja:
Hast du dieses Buch gelesen? – Ja (ich habe dieses Buch gelesen).
 Nein (ich habe dieses Buch nicht gelesen).
При відповіді на питання, що містить заперечення, використовують nein при
підтвердженні заперечення та doch, коли заперечення не підтверджується:
Hast du dieses Buch nicht gelesen? – Nein (ich habe es nicht gelesen)
Doch (ich habe es gelesen).
Розбіжності редукційного апарату при утворенні еліпсів у НМ і УМ та
інтерференція рідної мови є причинами численних помилок в оформленні
німецького діалогічного мовлення.

Поширеність /непоширеність.
Прості (елементарні речення) різняться за їх характером ускладнення
(збільшення глибини, обсягу) та утворенням складних синтаксичних структур.
У зв’язку з можливостями збільшення обсягу прості речення традиційно
класифікують на поширені та непоширені. Однак через розвиток теорії
валентності розуміння цих традиційних категорій змінилось. Так, речення Berlin
liegt an der Spree, яке традиційно розглядалось як поширене за наявністю
обставини місця, вважається сьогодні непоширеним, тому що присудок
виражений дієсловом з обов’язковою правою валентністю. Отже, основним
питанням обсягу значення вважається встановлення меж розширення обсягу
елементарного речення, встановлення обмежень, що накладаються на його
розширення.
Вважається, що теоретично межі для розширення обсягу речення не існує.
Однак у кожній мові є певні обмеження на збільшення свого обсягу. Загальним
для всіх мов є обсяг швидкодіючою пам’яті. Дія цих обмежень залежить від
функціонального стилю мовлення: найбільш повно обмеження виявляються в
розмовно-побутовому стилі, на іншому полюсі знаходиться науковий стиль. Так,
середній обсяг речення наукового стилю складає 27,8 слів, у той час як в стилі
художньої літератури він складає19,3 слова [Зеленецкий Монахов 1983, с. 230-
231].
Обсяг двоскладного непоширеного речення der Lehrer bewohnt ein Haus можна
розширити за рахунок обох іменних груп:
1) Der junge Deutschlehrer – der in unserer Schule arbeitende junge Deutschlehrer
– der seit dem ersten September dieses Schuljahres arbeitende junge Deutschlehrer;
2) ein kleines Haus – ein kleines Haus hinter dem Park – ein kleines Haus hinter
dem Park am Dorfrand.
Перша іменна група поширюється за рахунок означення, яке можна
продовжити. В УМ такі поширені означення хоча й можливі, але не є типовими.
Обсяг інформації, що репрезентується поширеним означенням в НМ, передається
в українській мові як правило підрядним реченням (молодий вчитель німецької
мови, що працює з першого вересня цього навчального року в нашій школі).
Вживання підрядного речення можливо у цьому випадку також в НМ (der seit dem
1. September dieses Schuljahres), а вживання тут дієприкметникового звороту є
недоречним.
 Обмеження в розширенні обсягу іменної групи за рахунок препозитивного
означення залежить у всіх мовах від синтаксичної моделі: означення, що
виражається прикметником, мають менший потенціал щодо розширення, ніж
означення з дієприкметником. Теоретично не має обмежень для розгортання
постпозитивного означення – за рахунок прийменникових та відмінкових
додатків. Так, субстантивна група рішення загальних зборів може бути розширена
наступним чином: рішення загальних зборів представників профспілок всіх вишів
Запорізької області про поліпшення умов праці допоміжного персоналу.
Вважається, що можливості розширення обсягу субстантивної групи в НМ є також
надзвичайно багатими. Одна тут значно ефективніше діють функціонально-
стилістичні обмеження, в результаті чого ланцюжки генетивних означень
зустрічаються рідше.
В рідній мові при формулюванні або перекладі постпозитивних означень
україномовні студенти часто роблять помилки у розстановці складових означення
на кшталт die Ankunft in Kyjiw der Delegation der deutschen Betriebsunternehmer
замість die Ankunft der Delegation der deutschen Betriebsunternehmer in Kyjiw. Такі
помилки пояснюються інтерференцією рідної мови, де порядок слів є менш
фіксованим. Так, в українській мові можливі такі варіанти: прибуття до Києва
делегації німецьких підприємців; прибуття делегації німецьких підприємців до
Києва.
Як бачимо, більшість способів розширення простого речення стосуються
субстантивних груп. Проте таку можливість мають також дієслівні групи, хоча
можливості розширення тут значно менші. Ускладнення дієслівної групи
стосується уточнення, детермінації протікання дії і тому має характер додатку або
обставини дії. Зазначалось, що не будь-який граматичний додаток або обставина
дії є ознакою поширеності речення. Так, речення ich schenke meinem Bruder einen
Blumenstrauß є непоширеним, тому що обидва додатки складають обов’язкову
семантичну та синтаксичну валентність дієслова schenken.
Засобами ускладнення дієслівних груп є відмінкові та прийменникові групи,
інфінітивні та дієприкметникові звороти, а також інші відокремлення
адвербіального характеру, що визначають спосіб протікання дій та стан суб’єкту.
Збіг багатьох з цих засобів в німецькій та українській мовах є джерелом сталої
інтерференції при вивченні типологічно неспівпадаючих засобів розширення
групи дієслова німецького речення. Результатом такої інтерференції є вживання
речень зі сполучником bevor за структурною схемою інфінітивних зворотів um…
zu, statt…zu, ohne…zu типу (*bevor den Brief zu lesen за аналогією з українським
перш ніж прочитати лист).
Одним із засобів розширення дієслівної групи в УМ є дієприслівниковий
зворот. За своєю семантикою він успішно конкурує з підрядним реченням часу:
Повернувшись зі стажування, студенти приєднались до навчального процесу.
Після того, як студенти повернулись зі стажування, вони приєднались до
навчального процесу. У НМ дієприслівник як форма дієслова і відповідно
дієприслівникові звороти відсутні. Подібні комплекси денотатів в німецькій мові
передаються або прийменниковою адвербіальною групою (Повертаючись додому,
він згадав про ще одну важливу справу. – Während der Rückkehr erinnerte er sich an
noch eine wichtige Sache), або модальним та темпоральним реченням зі
сполучниками indem, wobei, nachdem тощо: Wobei er nach Hause zurückkehrte,
erinnerte er sich noch an eine wichtige Sache.