Professional Documents
Culture Documents
самостійнав робота 2
самостійнав робота 2
процесів національно-культурного
відродження.
СЛОВ’ЯНСЬКИЙ З’ЇЗД 1848 У ПРАЗІ
СЛОВ’ЯНСЬКИЙ З’ЇЗД 1848 У ПРАЗІ — перший з’їзд представників слов’ян. нац. рухів Австрійс.
імперії. Ставив за мету скоординувати й об’єднати зусилля слов’ян. народів, землі яких входили до
складу Австрійс. імперії, для захисту нац. інтересів перед небезпекою наступу пангерманізму.
Відбувся 2—12 червня 1848 у Празі (нині столиця Чехії). У С.з. взяли участь 363 делегати, у т. ч. 61
— у складі польсько-укр. групи з Галичини. Галицьких українців представляла делегація Головної
руської ради у складі І.Борисикевича, Г.Гинилевича, О.Заклинського, Закарпаття — А.Добрянський,
поляків — делегація Центральної ради народової та Руського собору на чолі із кн. Є.-
Г.Любомирським за участю Л.Сапіги, К.Ценглевича та інших.
С.з. прийняв "Маніфест до європейських народів". У документі засуджувалися будь-які форми нац.
гноблення, вищими цінностями проголошувалися свобода, громадян. і нац. рівноправність та
визначалася програма демократ. перетворень, спрямованих на забезпечення рівноправності й
самоврядування слов’ян. народів. С.з. виробив (не встиг прийняти) звернення на ім’я австрійс. імп.
Фердинанда I Габсбурга, в якому висловлювалась ідея перетворення Австрійс. монархії на
федерацію рівноправних автономних народів на чолі з конституційною династією Габсбургів.
Також розроблено проект федеративного союзу австрійс. слов’ян для взаємного захисту й
підтримки їхніх нац. прав, конституції і свободи. Припинив роботу 12 червня у зв’язку з початком
повстання у Празі та обстрілом міста австрійс. військом. Участь у роботі С.з. укр. представників
стала першою маніфестацією на міжнар. рівні незалежницьких прагнень відродженого українства,
його непохитної волі до боротьби за політ. та нац. права.
Ключові слова: Слов’янський конгрес, Весна народів, імперія Габсбургів, панславізм, конституції
Паульскірхе, Павел Шафарик
Слов’янський конгрес це подія,тісно пов'язана з революційною епохоюв – так званою Весною
Народів,що потрясла порядку монархію Габсбургівнавесні 1848 року. Це перша масштабна подія
призначена на налагодження співпраці між слов'янськими країнами габсбурзької імперії,до яких
належали чехи, словаки, поляки, русини (українці), хорвати, словенці, серби.
Це була відповідь слов’янських народів німецькому об’єднанню всіх німецьких земель закладених
в конституції Паульскірхе прийнятої на Франкфуртських національних зборах , що відбувались з 18
травня 1848 р. до 31 травня 1849 р., засідання відбувались в церкві Святого Павла у Франкфурті-на-
Майн і називала всі землі габсбурзької імперії землями німецького народу.[1] Не визначаючи при
цьому,що більшість етнічного складу габсбурзької імперії була слов’янською,що не могло не
обурити всі слов’янські народи. З’їзд мав на меті об’єднати розрізнені рухи слов’янських країн з
метою протистоянню небезпеки германізації їх країн,декларованої конституцією Паульскірхе.
Слов'янський Конгрес у Празі 1848, з'їзд представників слов'янських народів Австрійської імперії,
скликаний за ініціативою Павела Шафарика і Йосипа Єлачича, заходами чеських діячів Ф.
Паляцького, К. Запа, К. ГавлічкаБоровського, Ф. Ріґера та інших з метою протиставити
проголошеному німецьким парламентом у Франкфурті над Майном об'єднанню всіх німецьких
земель Німеччини й Австрії, включно з Чехією.
• висловлення обурення щодо гноблення, якому були піддані всі слов'яни, а також розробка
заходів щодо поліпшення їх становища;
Чесько-словацька;
Югославія;
польсько-русинський.
Перша з них була направлена на питання, пов’язані з: чехами і, друга – хорватами, словенцями і
сербами, третя - поляками і русинами (українцями). [5] Вже 30 травня було обрано представників,
які повинні організувати подальшу посекційнуроботу конгресу.
o Це свідчить про бажання уряду двох імперій знищити навіть спогади про колись вільну і
самостійну державу Богдана Хмельницького, ліквідувати умови для подальшого розвитку
українського народу і його культури.
Культура українського народу кінця XVIII – початку ХХ ст. розвивалася в умовах постійних утисків з
боку влади Російської й Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і руйнування
3апорозької Січі (1775 р.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі і
Слобожанщині (1783 р.), скасування дії Магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840
p.) на Правобережжі, Україна фактично перетворилася на безправну колонію Російської імперії. На
колоніальному становищі опинилися і західноукраїнські землі, що перебували в складі
Австрійської імперії.
Укази російського уряду (указ Петра 1720 р., Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р.)
відкрито забороняли вживання української мови, а це, з одного боку, ускладнювало розвиток
культури, а з іншого, – підштовхувало народ до об'єднання на боротьбу за свої національні права,
сприяло формуванню національної самосвідомості українського народу.
У 1801 р. на царський престол вступив Олександр I, який мав репутацію ліберального правителя.
По всій Російській імперії відчувався подих так званої «нової ери». Генерал-губернатором Україні
був призначений доброзичливий по відношенню до українців князь Куракін. Скориставшись цими
обставинами, дворяни створили в 1805 р. у Харкові приватний університет, який став згодом
центром національно-культурного відродження в Україні.
На початку XIX ст. в Україні з'явилися масонські ложі – організації опозиційної по відношенню до
уряду спрямованості. Одна з них під назвою «Любов до істини», членом якої був І. П.
Котляревський, діяла в 1818 р. у Полтаві. У Києві була організована таємна ложа «Товариство
об'єднаних слов'ян». Аналогічні організації існували в Харкові, Житомирі, Кременці й інших містах
України.
Один з учасників полтавської масонської ложі, повітовий маршал В. Лукасевич був організатором й
ідеологом «Малоросійського таємного товариства». У складеному ним «Катехізисі автономіста»
уперше була сформульована ідея автономії Україною.
Український народ належить до тих народів Східної, Центральної та Південної Європи (білоруси,
поляки, чехи, словаки, македонці, серби, хорвати, чорногорці, албанці), які протягом XIX ст.
перебували під гнітом інших більш могутніх держав і пережили період національно-культурного
відродження. У сучасній літературі утвердилася думка, що українці увійшли в процес
національного відродження доволі пізно і не досягли в XIX ст. кінцевої мети всіх національних
рухів – політичної незалежності.
У широкому розумінні поняття національно-культурного відродження
- усвідомлення себе, свого етносу як нації, як самостійного дієвої особи історії і сучасного
світу. У вузькому значенні – в поняття національно-культурне відродження
включають відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери застосування
національної (української) мови, створення національної системи початкової, середньої
й вищої освіти, науки, мистецтва, театру, кіно.
академічний
культурний
політичний
Другий етап національного розвитку – культурний – відрізняється тим, що мова, яка на першому
етапі була предметом дослідження, перетворюється на мову культури. Народну мову вводять як
обов'язковий до навчальних закладів, спочатку початкові і середні, a згодом і в систему вищої
освіти. Національна мова починає вживатися в науці, технічній літературі, а наприкінці етапу в
політиці, суспільному житті та в побуті верхніх шарів населення.
На третьому – політичному – етапі нація, вже об'єднана спільною мовою і культурою, висуває
вимоги спочатку національно-культурної автономії, потім політичної автономії, і в кінцевому
результаті, створення самостійної незалежної держави.
Національно-культурне відродження почалося у Східній Україні в останній чверті XVIII ст. Його
джерелами було пробудження української народності й збереження історичної традиції. Ця
традиція збереглася в Гетьманщині і в Слобідській Україні, які зберігали ще в XVIII ст. політичну і
культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут почала відроджуватися і розвиватися
українська національна культура. Важливою подією початку українського національного
відродження була публікація «Енеїди» І. П. Котляревського (1798 р.), що поклала початок
існуванню української літературної мови і діяльність Харківського гуртка літераторів-романтиків на
чолі з Г. Квіткою-Основ’яненком. Науковою базою національно-культурного відродження став
Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та
культури.
У 1846 р. з'явилося видатний за своїм змістом історичний анонімний твір «Історія Русів».
«Історія Русів» – найбільший твір української національно-політичної думки, який відіграв важливу
роль у формуванні національної свідомості українського народу. Яскраво, часом у художній формі,
в «Історії Русів» показані картини історичного розвитку України від найдавніших часів до ІІ
половини XVIII ст. Велику увагу приділено історії козацтва, періоду Хмельниччини й Гетьманщини.
Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це була перша
політична історія України, в якій наскрізною є ідея автономізму, республіканізму, протесту проти
національного поневолення і гноблення. Обґрунтовуючи право народу на свободу і державність,
автор книги невідступно йде за теорією природного права народів. Він висловлює думку, що
народ України відстоює своє право на життя і свободу, на свою державність, оскільки всі народи,
що живуть у світі, завжди захищали і вічно захищатимуть своє життя, свою свободу і власність.
У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя-козака –
мужнього захисника вітчизни, народного співця-кобзаря – виразника дум і сподівань українського
народу, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову
першорядним чинником розвитку української національної культури.
Розвитку стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є. П. Гребінки (1812 – 1848
рр.). Наслідуючи кращі літературні і фольклорні традиції, письменник виявив творчу
індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності,
протиставляючи їх високим людським якостям – людяності, працьовитості, доброту. Пристрасною
любов'ю до України, захопленням її героїчною історією пройнята поезія Є. П. Гребінки. Серед його
поетичних переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843 р.) –
один із кращих творів про гетьмана Б. Хмельницького.
Основи українського професійного театру були закладені в Харкові й Полтаві – великих у той час
центрах культурного й театрального життя України. У 1808 р. після тривалої перерви відновилася
робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого в 1812 р. став Г. Ф. Квітка-
Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М. С.
Щепкін, Г. Пряженковська.
Серед українських архітекторів того часу виділявся A. І. Меленський, (1766 – 1833 рр.), який
протягом 30 років був головним архітектором Києва. Він побудував і перебудував в місті чимало
будівель, зокрема корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі,
будинок першого міського театру. На Харківщині та Херсонщині плідно працював П. А.
Ярославський (1750 – 1810 рр.). За проектом професора Київського університету італійця О.
Оберетті був побудований у класичному стилі головний корпус університету св. Володимира в
Києві (1837 – 1842 pp.). У 20-30-х рр. у Львові в стилі ампір була збудована бібліотека Оссолінських,
Львівська ратуша (1824 – 1835 рр.), Народний дім (1851 – 1864 рр.), низка житлових будинків.
Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки
синод російської православної церкви заборонив будувати церкви українського типу. Останньою
церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор
Мотронинського монастиря біля Чигирина (1801 р.). На зміну українській традиції в храмове
будівництво приходить стиль ампір, a пізніше – псевдовізантійський стиль, прикладом якого є
Харківський кафедральний Благовіщенський собор.
Українська скульптура кінця XVIII – І половини XIX ст. також розвивалася під впливом класицизму.
Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середовища, уславилися на ниві
російського мистецтва. Серед них І. П. Мартос (1754 – 1835 рр.), родом із Чернігівської області,
який став професором, a згодом ректором Петербурзької академії мистецтв. За півстоліття творчої
діяльності митець створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі і мармурі, серед них
пам'ятники Мініну і Пожарському в Москві (1804 – 1818 рр.), Рішелье в Одесі (1823 – 1828 рр.).
Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861 рр.) був одним із найвидатніших майстрів українського
образотворчого мистецтва. Його талант яскраво проявився в галузі станкового живопису,
монументально-декоративного розпису та скульптури, він досконало володів технікою акварелі,
олії, офорту, малюнка олівцем і пером. Т. Г. Шевченко є автором понад тисячі творів
образотворчого мистецтва. На жаль, збереглося не більше 165 його робіт, у тому числі
монументально-декоративні розписи і скульптури.
На І половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші
збірки народних пісень – «Українські мелодії» (1831 р.) М. Маркевича, «Пісні польські і російські
галицького народу» у 2-x томах (1833 р.) В. Залеського, збірник «Голоси українських пісень» ,
зібраний і виданий М. Максимовичем (1834 р.). Усе це свідчить про те, що ідеї національно-
культурного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.
Народницький період національно-культурного відродження
На народницькому етапі національно-культурного відродження (1840 – 1880 рр.) керівництво
національним рухом переходить від українського дворянства козацької походження до
демократично налаштованої різночинної інтелігенції, яка створила концепцію про Україну як
«етнічну національність».
Революційні події в країнах Західної Європи знайшли широкий відгук як у східних, так і в західних
землях України. Після придушення польського повстання 1830 – 1831 рр. на Правобережжі та
поширення на цій землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя, центром
українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.
Протягом 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та
політичні дискусії. Їх ідеї про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано
викладені в «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом
братства. Цей твір, авторами якого були М. Костомаров і М. Гулак, написаний в дусі романтизму та
ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими
елементами. Він закликав до перебудови суспільства на принципах справедливості, рівності,
свободи і братерства.
Громади створили в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання для дорослих і
дітей, писали і видавали підручники для цих шкіл, у тому числі і підручники з української мови і
українською мовою, збирали й публікували кращі зразки усної народної творчості. Важливе
значення для формування національної самосвідомості мала робота хат-читалень, створених
громадами в селах, в яких селяни ознайомлювалися з кращими зразками української класичної
художньої літератури мовою оригіналу. Громади виконували велику просвітницьку роботу серед
різних верств українського суспільства, проводили українознавчі дослідження, займалися
вивченням і пропагандою історії й етнографії України, складанням українсько-російського
словника.
У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху в Україні, що свідчило про нове
піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу в Україні з
вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували й надрукували низку
фундаментальних робіт.
У 1873 p. з ініціативи П. Чубинського (1839 – 1884 pp.) в Києві було відкрито Південно-Західний
відділ Російського гоеграфічного товариства, який став першою українознавчою легальною
організацією. Навколо товариства згуртувалася передова інтелігенція (М. Драгоманов, А.
Кістяківський, М. Лисенко) й зініціювала активну науково-дослідну роботу. За результатами
наполегливої фольклорно-етнографічної діяльності колективу вчених-професіоналів і любителів
була опубліковане семитомне видання «Праці етнографічно-статистичної експедиції в західно-
російський край» (СПб., 1782 – 1879 рр.) за редакцією П. Чубинського. Ця робота як найважливіше
джерело вивчення духовної культури та побуту українського народу не втратила своєї цінності й
актуальності і сьогодні. Крім того, П. Чубинський був автором вірша «Ще не вмерла Україна», який
уперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (1815 –
1870 рр.). Цей твір після проголошення Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став
українським національним гімном.
У 40-80-х роках XIX ст. особливу увагу приділяли науковим дослідженням у галузі мовознавства. У
цей час вийшли в світ «Словник малоросійської або південно-східної мови» П. Білецького-Носенка
і «Досвід южнорусского словаря» К. Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні
словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, вийшли у ІІ половині XIX ст. в
західноукраїнських землях. Важливу роль в утвердженні української літературної мови в цьому
регіоні відіграли твори І. Франка, І. Верхратського, К. Студинського, М. Возняка. Завдяки їхнім
зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія «Пам'ятки українсько-російської мови і
літератури».
У нації О. Потебня вбачав ту реальну силу, яка здатна підняти і вивести Україну з політичної
залежності на шлях нового життя. Спираючись на національну ідею, він обстоював право
української культури на самостійне існування і розвиток, тобто робив акцент на ідеї суверенності,
реалізувати яку має право кожен народ, у тому числі й український. Для усвідомлення основ
української національності, на думку вченого, необхідно, перш за все, добре засвоїти українську
мову – без її вивчення і поширення досягнення незалежності неможливо.
За визначенням І. Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов «два головних сина України»,
які підняли українську культуру до світового рівня. Шевченківське слово стало символом самої
України, a політична думка Драгоманова потужною силою, що згуртувала навколо себе кращих
представників українського народу.
Великий український поет, художник, мислитель Т. Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії
духовної культури українського народу; реалістично відобразив у своїх творах життя і побут
українського народу, висловив його мрії і надії. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми
«Гайдамаки» (1841 p.) вивели поета на вершини української літератури. Т Г. Шевченко насамперед
повернув з небуття історичну пам'ять українського народу. Низка поетичних творів Т. Г. Шевченка
присвячена Б. Хмельницькому – організаторові боротьби народу України за незалежність .Його
твори пройняті ідеями соціального і національного визволення України.
Ідеї Т. Г. Шевченка розвинув публіцист, учений і громадський діяч М. П. Драгоманов (1841 – 1895
рр.), діяльність якого відкрила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України.
Ураховуючи потреби нового історичного періоду, він заклав теоретичні основи третього,
політичного етапу національно-культурного відродження в Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. У
публіцистичних статтях та історичних дослідженнях – «Шевченко, українофіли і соціалізм»,
«Неполітична політика», «Брехня не просвіта», «Довгі вуха нової гри» – Драгоманов обстоював ідеї
можливої політичної і національної автономії Україні. Учений уважав, що «без політичної
самостійності чи автономії не може бути й автономії національної». Він уважав за можливе
боротися за політичну і культурну самостійність українського народу на засадах федеративної
системи.
Історична заслуга М. П. Драгоманова полягає в тому, що він, випередивши свій час, перевів
українську національну ідею з культурної площини в політичну, став активним захисником
духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими
указами української мови. За це його піддавали репресіям з боку царського уряду, йому було
заборонено жити на території України, що спричинило вимушену еміграцію M. П. Драгоманова до
Швейцарії, де він продовжив займатися українськими справами і видавав у Женеві український
громадсько-політичний альманах «Громада» (1878 – 1882 рр.).
Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала
філософія. Найбільш відомим серед філософів був C. C. Гогоцький (1813 – 1889 рр.) – професор
Київської духовної академії і Київського університету. Його роботи присвячені аналізу
філософських систем І. Канта і Г. Гегеля. Він відомий також як автор «Філософського лексикону» в
чотирьох томах (1857 – 1873 рр.), що став одним із перших видань філософського словника в Росії.
Видатним представником так званої «філософії серця» («кордоцетризму») в Україні був професор
Київської духовної академії, a потім Московського університету П. Д. Юркевич (1826 – 1874 рр.). У
його творах розкрита специфіка українського менталітету, характерні ознаки національного
характеру і національної психології. Християнське вчення про серце як основу людської душі і
духовно-моральне джерело душевної діяльності філософ розвиває в роботі «Серце і його значення
в духовному житті людини, за вченням слова Божого». Сферу духовного життя П. Юркевич, як і Г.
Сковорода, позначає символом «серце», що є вираженням душевного стану людини. Душа в
глибині людського серця, вона вічна, так само як вічною і безсмертною є людина, повністю
залежна від Бога.
Філософські концепції українських мислителів XIX ст. відбилися і на інших сферах духовної
культури українського народу – літературі, театрі, мистецтві.
Важливим чинником прогресу української культури в XIX ст. є театр, який протидіяв русифікації,
прищеплював народу любов до української мови, глибоку повагу до досягнень національної
культури. У 60-х роках XIX ст. «Артистичне суспільство» в Єлисаветграді вперше в Україні поставило
п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», a в 70-х роках оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за
Дунаєм». У Києві діяв аматорський театр, в якому починали свою творчість композитор М.
Лисенко (1842 – 1912 pp.) і драматург М. Старицький. У 1882 p. в Єлисаветграді за активної участі
М. Кропивницького був створений професійний театр. У трупу увійшли відомі зірки української
сцени М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, Е. Вірін. Театр успішно виступав у Києві,
Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України.
Слухачів кращих оперних сцен Європи й Америки вражали своїм талантом співачки сестри Ганна
та Соломія Крушельницькі.
Великі досягнення були і в архітектурі. Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються
своєю художньою цінністю оперні театри в Одесі (архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер, 1884 – 1887
рр.), Києві (архітектор В. Шребер, 1891 – 1901 рр.) та Львові (архітектор З. Горголевський, 1897 –
1900 рр.), будинок Нової біржі в Одесі (архітектор А. Бернардацці, 1894 – 1899 рр.), Львівський
політехнічний інститут (архітектор Ю. 3ахаревич, 1873 – 1877 рр.).
Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен і П.
Забіла. Л. Позен успішно працював у жанрі скульптури малих форм («Кобзар», «Хазяїн»,
«Переселенці», «Рілля на Україну"), П. Забіла – в жанрі скульптурного портрета (мармуровий
портрет Т. Г. Шевченка, пам'ятник М. B. Гоголю в Ніжині). Серед монументальних творів виділяють
пам'ятник Б. Хмельницькому у Києві (скульптор М. Микешин). B образотворчому мистецтві Україні
утверджується реалізм, який найбільш яскраво проявився в жанрі пейзажу. З-поміж українських
пейзажистів цього періоду виділяють В. Орловськго, С. Світославського, П. Левченка. Найбільш
відомим був харківський художник С. Васильківський, якому вдалося майстерно поєднати
досягнення реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну
красу природи рідного краю. Його пейзажі «Козача левада», (1893 р.), «Дніпровські плавні» (1896
р.), «По Дінцю» (1901 р.) є справжніми шедеврами українського образотворчого мистецтва.
Ідеєю національного відродження пройнята і музика тієї епохи, що розвивалася в річищі народної
пісенної творчості. У І половині ХIХ ст. музична культура Україна розвивається в досить складних
умовах. Основними концертними майданчиками були поміщицькі садиби. Деякі великі
землевласники, такі, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарнавський, Г. Галаган, мали свої
симфонічні оркестри, оперні і балетні трупи. Деякі оркестри продовжили своє існування і після
скасування кріпосного права: вони влилися в музичну культуру великих міст і збагатили її.
Найбільші міста України – Київ, Одеса, Харків, Львів, Полтава – мали власні музичні традиції. У І
половині ХIХ ст. їхня культура розвивалася не так інтенсивно, як у наступні десятиліття. Але саме в
цих українських містах зароджувалося і дало перші паростки демократичне мистецтво, література і
наука. Із відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя починається
новий етап культурного розвитку.
Розвиток української музичної культури в ІІ половині ХIХ ст. тривав в тому самому напрямі, але вже
на засадах професіоналізму. Насамперед це було пов'язано з діяльністю М. В. Лисенка. Його
творчість відкрила новий етап – створення української національної музичної школи і прагнення
підняти її на рівень європейської культури. М. Лисенко був одним із небагатьох українських
композиторів, хто мав професійну музичну освіту. Коло його інтересів було надзвичайно широким.
Діяльність М. Лисенка охоплювала всі галузі професійної музичної культури: він був
композитором, піаністом, педагогом, фольклористом, теоретиком музики, громадським діячем.
Широко відомими стали його опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас
Бульба», вокальні твори під загальною назвою «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», романси на
слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького. Теоретичні роботи композитора заклали основи
української музичної фольклористики. Талановитими послідовниками М. Лисенка були
композитори К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич. Українська музика ХIХ ст.
розвивалася в напрямі професійного мистецтва. Так само як і в світовій музиці, розвивалися
оперні, симфонічні, інструментальні жанри. Міцно спираючись на народні джерела, українська
музика виходила на європейський простір як самобутня національна культура.
Історичні джерела:
SSN 2078-6670. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені
Короля Данила Галицького: Журнал. Серія Право. №4(16), 2017.