МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА

на тему:

Генезис та еволюція класичної гітари

Виконала: здобувач 2 курсу ОС «магістр»

Спеціальність 025 – Музичне мистецтво
ОПП – «Народні інструменти», «гітара»
Семененко Валерія Едуардівна

Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук, доцент
Шемет Л. В.

Харків – 2022
 2

ЗМІСТ

Вступ..........................................................................................................................3

Розділ 1. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ ПОЯВИ ГІТАРИ ТА

НАБУТТЯ НЕЮ СТАТУСУ САМОСТІЙНОГО ІНСТРУМЕНТА

1.1. Перші свідоцтва про гітароподібні інструменти в країнах Стародавнього

Сходу та Європи…………………………………………………………………6
1.2. Віуела de mano та барокова гітара як етапи удосконалення конструкції
інструмента та мистецтва гри….…………………………………………………
Висновки до Розділу 1……………………………………………………………

Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗКВІТ ШЕСТИСТРУННОЇ

КЛАСИЧНОЇ ГІТАРИ

2.1. Особливості перехідного періоду від барокової гітари до

класичної...................................................................................................................17
2.2. Внесок яскравих представників іспанської школи у формування статусу
гітари як класичного
інструмента………………………….....................................20

Висновки до Розділу 2……………………………………………………………..

Висновки………………...……...…………………………………..………………

Список використаних джерел………….….….….…..………….………………

Додатки……………….…………….…….…………………….…………………..
3
 4

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Гітара є одним з

найпопулярніших інструментів в музичній культурі XX – XXI століть. Вона
широко представлена в музиці різних стилів і жанрів: від фольклору, естради і
джазу до академічної творчості. Нині існує велика кількість різновидів гітар зі
своєю будовою, кількістю струн, способом їх налаштування, дизайном.
Як один з численних видів у світі отримала поширення класична гітара, що
має не лише свою форму і конструкцію, але також і найбагатший репертуар. У
зв'язку з чим представляється насущним і своєчасним вивчення походження
цього інструменту, розвитку його музично-виразних можливостей, характерних
стильових і жанрових особливостей репертуару різних епох, еволюції техніки
гри.
Наукові дослідження, подібні до сьогодення, потрібні як для подальшого
розвитку гітарного мистецтва, так і для сучасної музичної культури в цілому.
Крім того, вони можуть зробити істотний вплив на вирішення проблеми
статусу класичної гітари, який нині коливається між приналежністю до
народного, академічного або естрадного музичного мистецтва.
Дослідження історичної еволюції гітарної техніки гри, зміни конструкції
інструменту та способів його налаштування є вельми актуальним, оскількі
дозволяє відчути зв’язок епох в аспекті формування виконавських традицій і
має велике значення у світлі збільшеного інтересу до автентичних
виконавських інтерпретацій.
Мета науково-дослідницької роботи – розглянути генезис та еволюцію
класичної гітари.
Відповідно означеній меті сформульовані такі завдання:
• висвітлити історичні факти щодо паобутування гітароподібних
інструментів у країнах Стародавнього Сходу та Європи;
• розглянути віуелу de mano та барокову гітару як етапи удосконалення
конструкції інструмента та мистецтва гри;
 5

•  виявити собливості перехідного періоду від барокової гітари до

класичної;
• визначити внесок яскравих представників іспанської школи у
формування статусу гітари як класичного інструмента.
Об’єкт дослідження – гітара у світовому музичному просторі.
Предмет – генезис та еволюція класичної гітари.
Методологію дослідження формують фундаментальні роботи з головних
проблематичних питань сучасного музикознавства: Книги Михайленко М.П.
[19], Наукові праці Сомик О.М. [21], Статті Козліна. В.[16]
Мета, завдання і структура дослідження обумовили використання низки
загальнонаукових і мистецтвознавчих методів, серед яких найактуальнішими
є такі:
1) – загальнонаукові методи і підходи:
• теоретичний, за допомогою якого був здійснений науково-теоретичний
аналіз мистецтвознавчої та музикознавчої? літератури;
• історичний – для з’ясування періодизації етапів становлення та розвитку
класичної гітари;
• аналітичний – для здійснення аналізу мистецтвознавчої та музикознавчої
літератури за проблематикою роботи;
• джерелознавчий, що дозволив визначитися з доцільністю використання в
дослідженні тих чи інших джерел за обраною темою і долучити опубліковані
матеріали та наукові праці до дослідницького процесу;
• компаративний метод – для визначення особливостей різновидів
струнно-щипкового інструментарію;
• метод теоретичного узагальнення – для підведення підсумків
дослідження.
2) – система музикознавчих методів, серед яких можна виділити:
• жанрово-стильовий, пов’язаний з дослідженням оригінальних
композицій для гітари Ф. Тарреги;
 6

• структурно-функціональний, що застосований в аналізі Прелюдії мі 

мажор («Сльоза») Ф. Тарреги.
Наукова новизна дослідження полягає у тому, що
- набули подальшого розвитку питання гітарної органології в історичному
контексті.
Практичне значення отриманих результатів. Результати
науково-дослідницької роботи можуть бути використані у виконавській та
музично-педагогічній практиці (зокрема в курсах «Історія та теорія
народно-інструментального виконавства», «Спецінструмент (гітара)»).
Матеріали та висновки роботи передбачають можливість їх подальшого
використання для поглиблених досліджень з даної тематики.
Структура дослідження. Робота складається зі Вступу, двох Розділів,
чотирьох підрозділів, Висновків, Списку використаних джерел (усього 33
позиції) та 9 Додатків. Загальний обсяг науково-дослідницької роботи складає
37 с., з них основного тексту – 26 с.
 7

РОЗДІЛ 1
ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ ПОЯВИ КЛАСИЧНОЇ ГІТАРИ
ТА НАБУТТЯ НЕЮ СТАТУСУ САМОСТІЙНОГО ІНСТРУМЕНТА
1.1. Перші свідоцтва про гітароподібні інструменти в країнах
Стародавнього Сходу та Європи
Гіта́ра (ісп. guitarra) – струнний музичний інструмент родини лютень. Звук
видобувається вібрацією струн і підсилюється резонатором – декою
інструменту. Гітари поділяються: на акустичні, електроакустичні, електро та
напівакустичні. Крім того, гітари розрізняють за кількістю та матеріалом
виготовлення струн, будовою корпусу і призначенням. Гітару використовують
як сольний, акомпануючий та ансамблевий інструмент у різних музичних
напрямах.
Перші свідоцтва про гітару були в країнах Стародавнього Сходу.
Струнні щипкові інструменти, обладнані шийкою, з'явилися дуже давно.
Найбільш ранні свідоцтва про них – це скульптурні зображення у Месопотамії,
які відносяться приблизно до 2 тисячоліття до н. е. Це були інструменти з
невеликим корпусом, що був зроблений з панцира черепахи або з гарбуза і був
обтягнутий, цілком ймовірно, шкірою. Подібного роду інструменти існують і в
наші дні у деяких країнах: в Україні – лютня, на Балканах – тамбуріца, в Ірані –
сітар, у Туреччині – саз, у Греції – базука, у Центральній Азії і на півночі Індії –
двострунний дутар. Він використовується в наші дні в Ірані, Узбекистані,
Таджикистані, Туркменії. У дутара закруглений донизу і усічений у верхній
частині корпус і довгий гриф, у який вкручені колки.
Вирішальним моментом в історії розвитку інструменту є поява нового
резонаторного корпусу, що складається тепер вже з трьох частин: деки,
верхньої деки і двох обичайок, які їх з'єднують. Перші зміни інструменту
відбулися в Китаї у III або IV столітті н. е. з появою юкина (сімейство юаня)
верхня дека якого була зроблена з цілісної дерев'яної пластини. У
Стародавньому Китаї широко використовувались різні види лютні з довгою
шийкою. Особливу увагу привертає так званий Нефер (що в перекладі означає
 8

«краса»). Цей інструмент, за його мигдалеподібний витягнутий корпус, теж

можна вважати одним з попередників нашої гітари. З цього часу інструменти,
подібні до гітари, поширюються і на Середньому Сході. Чудовий зразок одного
з таких інструментів відображено на фресці буддійського монастиря Ертама
поблизу Термеза (Узбекистан), фрагмент якої зберігається в Санкт-
Петербурзькому Ермітажі. Однак поки ще не існує точного датування цієї
фрески: вона може бути віднесена до періоду між I століттям до н. е. і III
століттям н. е.
Недостатність і розрізненість достовірних даних ускладнює наукове
вивчення передісторії гітари. Музикознавці схиляються до думки, що вона
народилася на Середньому Сході і звідти розповсюдилася по Азії і Європі.
Важлива роль у цьому процесі належить і Єгипту. Як зазначає дослідник К.
Омо, «починаючи з IX століття на заході цієї країни європейська лютня
називається Китаро» [1]. Очевидною є спорідненість між нефером і першими
інструментами, зображеними на іспанських манускриптах. Нашестя арабів
могло послужити причиною поширення щипкових інструментів (це стосується і
лютні) у Північній Африці, Південній Європі, але не можна виключити і
певного впливу Малої Азії на цей процес – через греко-романський світ.
Найбільш ранні свідоцтва збереглися про струні інструменти що
резонують з корпусом і шийкою, предки сучасної гітари, відносяться до III
тисячоліття до н. е. Зображення кіннора (шумеро-вавилонський струнний
інструмент, згадується в біблійних переказах) знайдені на глиняних барельєфах
при археологічних розкопках в Месопотамії. У стародавньому Єгипті та Індії
також були відомі схожі інструменти: Набла, нефер, цитра в Єгипті, вина і
ситар в Індії.
Прадавніми попередниками гітари є стародавні струнні щипкові
інструменти з шийкою, що з'явилися в глибокій старовині. Найдавніші
зображення щипкових інструментів знайдені на глиняних барельєфах
Месопотамії (2 тисячоліття до н. е.) та на фосаді буддійського монастиря
Ертама поблизу Термеза (Узбекистан) (1 тисячоліття до н. е.). Значно
 9

подібнішими за конструкцією до гітари вважаються стародавні китайські

інструменти – юань, що відносяться до 3-го тисячоліття до нашої ери – вони
мали верхню та нижню деки та дві обичайки, що їх з'єднували.
Сама назва гітара ймовірно, сходить до назви кіфари – давньогрецького
щипкового інструмента (κιθάρα), схожого на ліру. Пізніше грецьке слово
потрапило до латинської мови (cithara), арабської (‫)قيثارة‬, іспанської (guitarra),
звідки вже було запозичене іншими європейськими мовами, в тому числі й
українською.
Ще одна з версій назви інструменту, яке ми вживаємо в нашому сучасному
світі «гітара» походить з санскриту, і об'єднує два слова: «сангити» яке означає
«музика» і давньоперсидського «тар» українською означає «струна». За другою
версією, слово «гітара» походить від санскритського слова «Кутур», що в
перекладі означає «чотириструнний».
«Кіфара» (κιθάρα) чотири рази згадується в Новому Заповіті [24], проте в
перекладах різними мовами перекладається по-різному: в англомовних як
«арфа» (англ. harp), а в україномовних — як «гусла» (в «Одкровенні») або
«лютня» (І. Огієнко), «цитра» (І. Хоменко) і навіть «кобза» (П. Куліш).
Безпосередніми ж попередниками іспанської гітари ймовірно були
європейська лютня і чотириструнний уд; останній був принесений маврами до
Іберії у 8 столітті. Як в античному світі, так і в середньовічній Європі появу
інструментів, попередників гітари, та їх подальшу еволюцію впродовж перших
століть християнської ери, неможливо простежити через відсутність
достовірних даних. Якщо вірити деяким дослідникам, перше зображення такого
інструменту належить до II століття. Мова йде про барельєф, який прикрашає
надгробну стелу в Меріді (Іспанія). Можна розрізнити лише верхню частину
інструменту. Конструкція його така, що цілком припустиме і більш пізнє
датування. Насправді, інструменти з такою розвиненою конструкцією можна
побачити лише дванадцять століть потому.
Більш архаїчним здається представлений в Утрехтській псалтирі
(820– 830 рр.) «сітар з грифом», який художник-мініатюрист прагнув зобразити
 10

з орнаментальною пишністю. Знаменита Штутгартська псалтир, виконана

кількома десятиліттями пізніше, (ймовірно, у Франції, в Скрипторіумі абатства
Сен-Жермен-де-Пре у 830 – 860 рр.) містить цікаві мініатюри. На них можна
побачити десять прекрасних інструментів, які вже впевнено можна назвати
гітарами. Будова гітари вже у ті часи набуває своїх основних рис: резонатор
корпусу, шийка і колкова система оформлюються як самостійні частини;
струни (від трьох до шести) прикріплюються до круглого виступу, який
вміщується на нижньому краї корпусу. Звук видобувався за допомогою довгого
плектра.
Латинське слово cithara, яким було названо інструменти в Псалтирі,
походить від грецького слова кіфара, що задовго до середньовіччя
використовувалось для позначення різновидів гітари. Назви kitaire, quitaire,
quitarre були введені в ужиток після 1250 року.
Подібні зображення інструментів – попередників гітари, ми знаходимо
лише в X–XI століттях в Іспанії. Їхня конструкція виглядає не настільки
розвиненою.
Починаючи з X століття зображення струнних щипкових інструментів стає
загальноприйнятим. Ми можемо виявити формування і поширення певного
типу інструменту, який по загальному вигляду і способу гри нагадує
стародавній Нефер. Його струни (три або чотири) прикріплені до напівкруглої
підставки на деці і натягнуті за допомогою об'ємистих кілків, вставлених у
колкову систему. Трохи пізніше з'являється інший тип інструменту, схожий з
віолою.
Таким чином, ми бачимо, що інструменти даного періоду поєднували в
собі риси віоли, віуели і гітари. Звук видобувався різними способами:
пальцями, плектром або смичком. Поступово відшліфовується більш точна
техніка, яка, пристосовуючись до будови інструменту, у свою чергу, потягне за
собою вдосконалення його конструкції. Це призведе до остаточного
формування сімейств струнних інструментів.
 11

Починаючи з середини XIII століття відомості про еволюцію гітари, про її

властивості, про роль її в музичному житті стають більш точними. Перші
іконографічні документи походять з Іспанії. Тут зберігся мініатюрами
прикрашений рукопис «Кантиги Святої Марії» (бл. 1250 р.), що представляє
собою зібрання пісень на честь Діви Марії, які склав або запозичив з інших
джерел король Кастилії Альфонс X Мудрий (1230–1284 рр.). У рукописі
невідомий художник зобразив придворних менестрелів під час гри на гітарах.
У «Книзі Благої любові» знаменитого протоієрея з Іти Хуана Руїса,
виділяються два види інструментів: гітара мавританська і гітара латинська [25].
У 1200 році в Іспанії були відомі принаймні два інструменти, що
називалися гітарами – латинська і мавританська (guitarra moresca).
Мавританська мала заокруглену нижню деку, широкий гриф і кілька
резонаторних отворів, латинська натомість мала один резонаторний отвір. З
ХІV століття термыни «мавританська» і «латинська» вийшли з ужитку й обидва
інструменти називалися гітарами.
Мавританська гітара, або середньовічна мандора (лат. Guitare Moresca,
інша назва – лат. Chittara Saraacenica) – струнний музичний інструмент родини
лютень з корпусом овальної форми, з декількома резонаторними отворами,
випуклою нижньою декою та металевими струнами на яких грають виключно
за допомогою медіатора, що призводить до різкого звучання. Головка
інструмента – серпоподібна. Частина опису інструмента знайдена в поемі 1330
року Хуана Руїса «Libra de Buen Amor», де він її описує, як «повнотілу».
Мавританська гітара овальної форми схожа на інструменти, зображені в
манускриптах Беатуса: її нижня дека випукла, металеві струни прикріплені біля
основи корпусу. Грають на ній переважно за допомогою плектра, що викликає
різкість звучання, через що скаржились виконавці та слухачі, про що згадував у
своїх роботах Хуан Руїс. Однак такий інструмент сподобався Христофору
Альфонсу, хоча гітара на той час не знаходить широкого поширення серед
сільських музикантів. Вона, навпаки, припадає до душі коронованим особам,
про що і свідчать зображення на мініатюрах.
 12

Мавританська гітара з рукописного збірника «Кантиги» має форму і

будову рідкісної краси, її широкий корпус має декілька декоративних
резонаторних отворів. Струни кріпляться за допомогою напівкруглого
струнотримача або невеликих кнопок, проходять через підставку і намотуються
на кілки, вставлені в об'ємисту колкову систему.
О0днак згадані вище мініатюри не дають уявлення про прийоми гри. Але
вже в той час стає обов'язковим похиле положення інструмента, звук
видобувається як за допомогою плектра, так і за допомогою пальців. Смичок
виходить з ужитку.
Латинська гітара була більш складною за формою: овальна плоска дека в
нижній частині звужується у напрямку до грифа. Жильні струни на ній
защипували зазвичай пальцями. ЇЇ занадто м'яке звучання, на думку Хуана
Руїса, не підходило для акомпанування співу арабів. Цей інструмент, навпаки,
був до вподоби любителям витонченої музики того часу. Завдяки особливостям
своєї конструкції і звучання, латинська гітара вважається більш близькою
попередницею сучасної класичної гітари.
В країнах Північно-Західної Європи зображення гітари на мініатюрах
свідчать про те, що цей інструмент починають постійно використовувати у
Франції, в Англії, Німеччині. Скульптурні зображення, що і досі прикрашають
великі храми і готичні собори зберегли для нас інформацію про інструменти, на
яких грали у той час. Мистецтво кам'яного декору переживало в ту пору період
свого повного розквіту, і скульптори часто зверталися до образів музикуючих
ангелів. Собори Шартра, Реймса, Страсбурга, Колоні, Екзетера, Беверлі і багато
інших демонструють справжнє відтворення інструментів у камені. Серед них
найчастіше зустрічається гітара. Можна виділити два її види. Перший, складної
форми, був названий англійським музикознавцем М. Ремнанті «аркушем
падуба» (гостролиста) [3]. Краї корпусу цього інструмента своїм візерунковим
поєднанням плавних і гострокутних вигинів нагадують обриси аркуша. У
другого виду гітари лінії бічних країв більш прямі й рівні. Досить проста шийка
закінчується на скульптурних зображеннях плоскою кілковою системою, що
 13

продиктовано, без сумніву, властивістю матеріалу, з якого виконані ці

барельєфи.
У цей час також з'являються гітари менш типової форми. В Англії,
наприклад, охоче конструюють інструменти з масивним корпусом і
декоративно-оформленою верхньою частиною. Форма колкової системи так
сильно заокруглена, що іноді з'єднується з декою. Саме такий зразок
інструменту ми бачимо в руках музикуючого ангела на мініатюрі з Псалтиря
Роббера де Ліля (бл. 1300–1320 рр., Лондон). Незабаром гітара стане
змінюватися в бік спрощення. Етапи цього процесу ми можемо простежити у
Псалтирі королеви Марії (бл. 1310–1320 рр.). Напочатку збірки гітара
зображується у формі цистри (цистра – від франц. cistre – струнний щипковий
музичний інструмент). Вона має корпус грушоподібної форми, що нагадує
сучасну мандоліну, плоскі деки, круглий резонаторний отвір у вигляді
різьбленої розетки, коротку шийку, яка закінчується серповидною голівкою,
гриф з ладами. Згодом корпус інструменту стає більш тонким, елегантної
форми, з довгою тонкою шийкою, що закінчується колковою системою.
Інструмент стає подібним до латинських гітар з рукопису «Кантиги Святої
Марії» [2].
Можна зробити висновок, що способи кріплення струн на той час були
різними. Іноді вони кріпилися до підставки, як у сучасної гітари, іноді – до
виступу закругленої форми або у вигляді трилисника біля основи корпусу. Іноді
струнотримач був подібний до такого, який надалі буде використовуватися для
скрипки і припускав наявність підставки. Частіше за все виконавці тримали
інструмент горизонтально і видобували звук за допомогою плектра.
Єдиний зразок гітари тієї епохи уцілів. Цей інструмент, так званий guittern,
зберігається в Лондоні в Британському музеї. За своїм зовнішнім виглядом він
близький до гітари, знайомої нам по мініатюрам з Псалтирі Роббера де Ліля.
Проте інструмент багаторазово піддавався переробкам і реставраціям, тому
важко уявити його первісний вигляд [див. Дод. 1, 2, 3].
 14

1.2. Віуела de mano та барокова гітара як етапи удосконалення

конструкції інструмента та мистецтва гри
У XV–XVІ століттях значний вплив на становлення барокової гітари мала
іспанська віуела «viola da mano». Віуела мала шість подвійних струн, що
настроювались подібно як у лютні через кварту, а також подібний до гітарного
корпус, хоча раннім інструментам характерне загострене звуження корпусу.
Віуела була більшою, ніж сучасні гітари з чотирма подвійними струнами. У
ХVІ  столітті конструкція віуели мала більше спільного з сучасною гітарою, з її
заокругленими і суцільними ребрами, ніж з альтом. Втім період популярності
віуели в Італії та Іспанії був порівняно коротким, тоді як домінуючим
інструментом в Європі тієї епохи була лютня, а останні опубліковані ноти для
віуели датуються 1576 роком.
Іспанська віуела була відома в Італії та Португалії як viola da mano [1],
проте обидві назви були синонімічними. Найбільш розвинені віуели були схожі
на сучасну гітару, мали 6 подвійних струн, що виготовлялись з Кетгуту. Струни
віуели настроювались так само, як і в сучасноій лютні – по квартах, і лише між
середніми струнами – у велику терцію:
- G C F A D G,
- C F B D G C.
Існували три різновиди віуели:
- Vihоla de mano, струни яких защипували пальцями;
- Vihоla de penola, струни яких защипували плектром;
- Vihоla de arco, грали за допомогою смичка.
Віуела втратила популярність наприкінці XVI століття разом з втратою
популярності складної поліфонічної музики, що складала основу репертуару,
разом з іншим важливим інструментом іспанського та португальського
відродження – арфи з перехресними струнами. Єдиним нащадком цього
інструменту, що використовується дотепер, є португальська violas campaniças.
Значною мірою функції віуели продовжувала виконувати барокова гітара [див. 
Дод.  4].
 15

У той час будова більшості музичних інструментів продовжує

еволюціонувати. Гітара, починаючи з 1470 року, вже має вигляд близький до
сучасного. Твори образотворчого мистецтва, впершу чергу, італійського
походження донесли до нас риси такого інструменту.
Чудовий зразок гітари XV століття відображений у мозаїці, що прикрашає
стіни невеликої студії Ізабелли Дєсте в Мантуї. Однак цей інструмент здається
більш громіздким і менш вишуканим в порівнянні з тим, який можна побачити
на фресках, зроблених Пінтуріккьо близько 1492–1495 років в апартаментах
Борджіа у Ватикані. Істинно сучасною виглядає гітара в руках поета Аккіліні на
гравюрі майстра Маркантоніо Раймонді, виконаної через приблизно
п'ятнадцять років (бл. 1510 р.). На всіх зображеннях того часу, де музикант-
гітарист представлений під час гри, як і раніше переважає горизонтальне
положення інструменту. Гра пальцями починає брати гору над грою плектром.
XVI століття – знаменний період у розвитку гітари, який вважається
першим її золотим віком, хоча цей час не привносить істотних нововведень у
будову інструменту. Якщо до цих пір гітара займала почесне, але не
першорядне місце поруч з віолою, ребекою, арфою, лютнею і псалтеріоном, то
тепер вона раптово висувається на перший план. Ця важлива зміна відбувається
близько 1540 року. Дуже швидко мода на гітару поширюється у Західній
Європі, завойовуючи Фландрію, Англію, Італію. Іспанія в цей список не
потрапляє.
В середині XVI століття в Іспанії, а з кінця XVI і до середини XVIII століть
у Франції та Італії популярною стала барокова гітара. Цей інструмент мав п'ять
п'ять подвійних струн, що настроювались через кварту.
Барокова гітара вживалася переважно для акомпанування в музиці
розважального характеру, а французькі композитори використовували гітару в
балетах. Наприклад у балетах «Феї Сен-Жерменського лісу» (1625) і в «Багатій
вдові» (1626) заради більшої правдоподібності на гітарі грають музиканти,
одягнені в іспанські костюми. У першому балеті виконавці Чакон
«пристосовують звуки своїх гітар до моторних рухів ніг». У другому,
 16

поставленому Його Величністю у Великому залі Лувру, антре гренадерів

розгортаються також під акомпанемент гітари. За повідомленням «Меркюрі де
Франс», у цьому спектаклі парі, що танцювала сарабанду, акомпанував на гітарі
сам Людовик XIII. Рівночасно, в ряді трактатів відзначається дещо зневажливе
ставлення до гітари, як до інструменту, що належить переважно до легкої,
розважальної музики. Наприклад, іспанський гітарист Луї де Брісеньйо
відзначає роль гітари, «щоб співати, бавитися, танцювати, скакати … тупотіти
ногами» [26], а П'єр Тріше зауважив, що гітаристи «сіпаючи всім тілом,
безглуздо і смішно жестикулють, так що гра на інструменті стає неясною і
плутаною». А невідомий автор середини XVII століття згадує: «Єдине, для чого
ще використовували … теорби, лютні і гітари … Ці допотопні жалюгідні
інструменти переробляли в Виель; то кінець їх існування» [26].
Разом з тим існують свідчення і незгасаючої популярності гітари. Так,
Мадмуазель де Шароле на замовленому нею портреті представлена з гітарою в
руках, злегка перебирає її струни. Ватто і Ланкре вводять гітару в зображення
любовних сцен. Випускається і література для гітари, наприклад керівництво
Сантьяго де Мурсії «Короткі правила гітарного акомпанементу», що доповнює
збірник танців (Мадрид, 1714); «Загальні правила і настанови» (Мадрид, 1752–
1754) Пабло Мінгета тощо [див. Дод. 5].
Інструменти перехідної конструкції. Перша гітара з п'ятьма хорами, відома
сьогодні, належить музею Королівського музичного коледжу в Лондоні.
Створена в Лісабоні в 1581 році Мельчіором Діасом, вона являє собою
сполучну ланку між гітарами XVI століття, від яких вона успадкувала свої
пропорції, і гітарами XVII століття. Конструкція гітари Діаса виглядає багато в
чому архаїчною: корпус (нижня дека і обичайки) вирізаний з цілісного шматка
палісандрового дерева, опукле дно, верхня дека підтримується зсередини тільки
двома пружинами. Голівка, навпаки, має майже сучасний вигляд. Будову цієї
гітари будуть повторювати у своїх роботах майстри музичних інструментів
протягом більш ніж двох століть.
 17

Усі відомі гітари з п'ятьма хорами (рядами) багато орнаментовані. Для

виготовлення такого вишуканого предмета майстри використовували цінні
матеріали: рідкісні породи дерева (зокрема, чорне - ебенове), слонову кістку,
черепаховий панцир. Нижня дека і обичайки декорувалися інкрустацією.
Верхня дека, навпаки, залишалася простою і виготовлялася з хвойних порід
дерева (найчастіше з ялини). Для того щоб не придушувати вібрацію,
дерев'яною мозаїкою обробляли лише резонаторний отвір і краї корпусу по всій
його окружності. Орнаментальні прикраси у вигляді арабесок подовжували
бічні підставки. Головний декоративний елемент – розетка, була зроблена з
витисненої шкіри. Очевидно, що власників цих розкішних інструментів
цікавила не стільки сила і потужність інструменту, скільки вишуканість
звучання.
Один з перших зразків гітар дійшов до нас з XVII століття і знаходиться в
колекції Музею музичних інструментів Паризької консерваторії. На ньому
позначено ім'я майстра – венеціанця Крістофора Коко, а також дата – 1602 рік.
Плоский корпус цього інструменту цілком зроблений з пластин слонової
кістки, скріплених вузькими планками коричневого дерева. Ця гітара є
найбільш характерним типом гітар італійських майстрів напочатку XVII
століття. Такі інструменти в Європі вважаються великою рідкістю.
Гітара в епоху романтизму
1774 року неапольський майстер Фердинандо Ґальяно сконструював
гітару, що мала п’ять одинарних струн (замість подвійних), довгий гриф, що
містив 11 поріжків, а також корпус, ближчий до форми вісімки. В 1779
неапольський майстер Ґаетано Віначча сконструював 6-струнну гітару, а згодом
6-струнні гітари почали виробляти у Франції та Іспанії. Ці гітари, попри певні
відмінності, відрізнялися від барокової за рядом спільних ознак. Вони мали
поодинокі струни (замість хору струн), більш виразну криву форму корпусу,
більший розмір корпусу, помірну орнаментику по краях корпусу та навколо
резонансного отвору. На зміну жильним ладам, що підв’язувались догрифу,
прийшли фіксовані лади, що виготовлялися із твердого матеріалу — спочатку з
 18

ебоніту, а пізніше — із металу. Дерев’яні кілки також були замінені

металевими. Серед авторів музики для романтичної гітари — Фердинандо
Каруллі (1770–1841), Фернандо Сор (1778–1839), Мауро Джуліані (1781–1829).

Висновки до Розділу 1.
 19

Як ми бачимо, гітара має цікаву багату історію, що сягає своїм корінням

сивої давнини. В ході нашого дослідження ми виявили дві основні теорії
походження сучасної гітари: з греко-романського світу (кіфара, а потім
латинська гітара) та арабського (уд, арабська гітара), які, скоріш за все,
прийшли туди зі Сходу або Єгипту.

В середні віки, в ході свого розвитку гітара пройшла багато трансформацій

( віуела да мано, барокова гітара); вона була важливою частиною
культурного життя знатних верств населення; протягом століть відбувалися
різноманітні експерименти з формою корпусу, кількістю струн та
резонуючих отворів, що доводить неабияку зацікавленість майстрів і
виконавців у цьому виді інструменту.

Дуже важливим в історії гітари є період бароко, її першим «золотим віком»,

коли гітара висувається на перший план перед віолою, арфою та лютнею,
стає основною у акомпануванні мистецтва балету та різноманітної
розважальної музики.

В епоху романтизму гітара набула сучасного вигляду завдяки майстрам-

неополітанцям Фердинандо Гальяно та Гаетано Віначча, які створили і
закріпили остаточний вигляд і конструкцію основних елементів інструменту.
 20

РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗКВІТ ШЕСТИСТРУННОЇ ГІТАРИ
2.1. Особливості перехідного періоду від барокової гітари до класичної
ХVII століття був періодом, протягом якого гітара пережила ряд
структурних змін. З’являлися нові і незвичайні інструменти , серед майстрів
наабирали оберти інноваці у створенні інструменті деякі з яких тривали аж до
ХІХ ст. Бажання кращого звучання змусило багатьох лютьєрів
експериментувати з різними формами для інструмент. Також в цей час була
велика любов до дивацтва та новизни для заради себе. Напевно,
найвидовищніші гітари, розроблені у ХVIII-ХІХ ст., були тісно пов’язані – ліра-
гітара та арфа-гітара та гарполір.
Гітара арфа Хансена - це перший американський патент на арфової
гітари. Хансен спеціально називає свій «винахід» «арфою-гітарою» (знову
оригінальна назва). Його патент описує два винахід гібриду арфи та гітари з
новою конструкцією бриджа (струни не проходять через деку).  Перший зразок,
про який я знаю, був знайдений у травні 2005 року. (Див.Додаток 7)

Гітара арфа Dahlman – Це ще одна досить «цікава» американська

арфова гітара з подовженням басових струн. За дизайном і концепцією він
надзвичайно схожий на патент Хансена, поданий лише двома місяцями
раніше. Між патентом Хансена та Далмана була невелика варіація у
частині додаткових басів , так званого суб-басу. Патент Далмана ще більш
зручний щипка басових струн. Тому що , струни суб-бас навіть
розташовані у вигляді «дуги, кола».  Далман не давав конкретної назви
своєму винаходу. Відомо багато прикладів інструментів з такою
конструкцією але з дещо іншим розташуванням струн та строєм для суб-
 21

басів. Інструменти, ідентифіковані на даний момент, мають позначку

"Чарльз Акесон". Але яке віднощення Акесон має до Далмана наразі
невідомо.(Див. додаток 8)

Ще одним цікавим гібридом є винахід Джона Ендгунда Енглунд

«Гітаро- мандоліна»
Енглунд розповідає про свій винахід як про «покращення» подібних
інструментів — імовірно, по дизайну Левіна, створеного двома роками
раніше. Інструмент має корпус гітари з двома резонуючими отворами та
двома грифами — одна гітара, одна мандоліна. Енглунд містить
стандартний гітарний гриф та мандоліну з трьох частин (для посилення
звуку). Для додаткового «підвищеного тону» він додаткові струни
(показано чотири) всередину гітари, настроєні клавішами на
обечайці. Його ідея бриджу дуже розумна: стандартний гітарний бридж
(прикручений, а не приклеєний до верху) також служить кріпленням струн
для струн мандоліни - як це відбувається приблизно там, де зазвичай
закінчується корпус мандоліни. Довга металева "трапеція" хвостова
частина, яка утримує струни мандоліни, також служить підставкою для рук
під час гри на гітарній секції. Тоді мандоліна має власний окремий бридж,
де вона зазвичай розміщується, підтримуваний стовпчиком під
ним. (див.Дод 8)
Майже всі арфолютні були зроблені у 1798-1830 рр., Як правило, у
Лондоні Левієна в Парижі).
Едвард Лайт був оригінальним і найбільш плідним винахідником
(його майстерня знаходилась у магазині Баррі) та конуровала Клементі, Харлі,
Вітстоун, Вентура та, нарешті, Левіен у Парижі.
В першу чергу це були арфоліри, арфові гітарі, забезпечені повним набором
ладів по всіх рядках. В цьому випадку, лади не призначені для лівої руки, вони
були у вигляді серії «гайок», за принципом каподастора (пристрій, яке затискає
струни на грифі).
 22

Гітара з розширеним саундбоком була побудована в Англії. Подовження

просто довге прямокутний виступ із власним звуковим отвором. Це, мабуть,
була спроба вдосконалитись звук інструменту за рахунок збільшення резонансу
звукової коробки.
Багато цих нововведень було скасовано, бо вони були надто абсурдні але
три варіанти основної гітари знайшли певну ступінь прийняття.
Спочатку була бас-гітара, яка складалася зі стандартної гітари з
додатковими струнними басами, що налічують два-шість. Вони були нанизані
або гриф зігнутий для розміщення додаткової настроювальної головки,
додаючи другий безладовий гриф.
Два інших прийняті типи гітари – терцгітара та квартгітара – були тісно
пов’язані між собою. Вони були меншими за сучасну гітару і був
налаштований на незначну третину вище: G-C-F-D-G. Квартгітара була ще
менший і був налаштована на кварту вище, ніж сучасна гітара: A-D-G-C-E-A.
Багато композиторів, серед них і Джуліані Діабеллі, писали для цих
інструментів.
У середині XVII століття починається новий період розквіту гітари, який
вважається новим її золотим віком. Цього разу оновлення приходить із Франції.
Для викладання гри на гітарі молодому французькому королю при дворі
закликають прославленого педагога і музиканта Франческо Корбетті (1656 р.).
За вісімнадцять місяців Людовик XIV не перевершив свого вчителя, але не
викликає сумніву факт про істинну пристрасть короля до інструменту. Під час
його правління гітара знову стає улюбленицею аристократії і композиторів. І
знову мода на гітару завойовує всю Європу.
Перша половина XVIII століття – період занепаду. До кінця правління
Людовика XIV (бл. 1715 р.) в історії гітари настає переломний момент.
Королівський двір стає до неї більш байдужим. Широке впровадження в
музичну практику інструментів, що мають більші технічні можливості,
призводить до того, що престиж гітари, як інструменту, призначеного для
 23

виконання професійної музики, знижується. Однак вона, як і раніше, популярна

серед любителів, балаганних акторів і мандрівних комедіантів.
Деякі композитори, такі як Кампіоні, намагаються продовжити стару
традицію. Франсуа Ле Кок, вчитель гри на гітарі імператриці в Бівьєре, а потім
член Королівської капели в Брюсселі, створює серйозну працю (бл. 1730 р.), що
залишилася в рукописному вигляді. Різні нотні збірки, серед них і невидані,
зберігаються в Парижі. Вони свідчать про те, що перекладання пісень і танців
для гітари не втрачали своєї цінності. Прикладом цього може служити збірка
Сантьяго де Мурсії «Короткі правила гітарного акомпанементу», яка доповнює
збірник танців (Мадрид, 1714 р.).
Пабло Мінгет (помер 1801 р.) – учень Сантьяго де Мурсії – не обходить
увагою гітару в своїй праці «Загальні правила і настанови» (Мадрид,
1752– 1754 рр.). Наводячи різні зразки відомих типів табулатур, він
супроводжує їх нотним записом. Це яскравий приклад того, що нові процеси,
які відбувалися в музичному мистецтві, торкнулися й Іспанії.
У середині століття настає глибока криза для гітарного мистецтва.
Невідомий автор згадує: «Єдине, для чого ще використовували... теорби, лютні
та гітари... ці допотопні жалюгідні інструменти переробляли у віели, то був
кінець їх існування» [14]. Анрі Батон, паризький майстер музичних
інструментів, спеціалізувався на такій переробці. Безліч прекрасних гітар були
непоправно зіпсовані або знищені.
Така нелюбов до гітари була, можливо, пов'язана з відсутністю
композиторів, що писали музику для гітари, а також з труднощами
розшифровки табулатур. Покоління, виховане в традиціях усної передачі
виконавських навичок, відходить у минуле.
Друга половина століття – період оновлення. Занепад і на цей раз триває
недовго. Гітара вкотре стає популярним інструментом. Як стверджує Мішель
Брін, ця обставина була пов'язана з появою двох талановитих співаків, які
виступали в салонах. Вони виконували дуети та самі собі акомпанували. Ці
співаки були П'єр Желіот і П'єр де ла Гард. Знамените полотно Олів'є
 24

Бартоломея «Чай по-англійськи у принца де Конте» передає атмосферу тих

світських зібрань [14]. Желіот зображений в момент гри на чудовій гітарі,
хлопчина за клавесином, без сумніву, юний Моцарт під час свого першого
перебування в Парижі (кінець 1763 – початок 1764 рр.) [див. Дод.9 ].
1774 року неапольський майстер Фердинандо Ґальяно сконструював
гітару, що мала п'ять одинарних струн (замість подвійних), довгий гриф, що
містив 11  поріжків, а також корпус, ближчий до форми вісімки. В 1779 р.
неапольський майстер Ґаетано Віначча сконструював 6-струнну гітару, а згодом
6-струнні гітари почали виробляти у Франції та Іспанії. Ці гітари, попри певні
відмінності, відрізнялися від барокової за рядом спільних ознак. Вони мали
поодинокі струни (замість хорів струн), більш виразну криву форму корпусу,
більший розмір корпусу, помірну орнаментику по краях корпусу та навколо
резонаторного отвору. На зміну жильним ладам, що підв'язувались догрифу,
прийшли фіксовані лади, що виготовлялися із твердого матеріалу – спочатку з
ебоніту, а пізніше – із металу. Дерев'яні кілки також були замінені
металевими. Серед авторів музики для романтичної гітари – Фердинандо
Каруллі (177– 1841), Фернандо Сор (1778–1839), Мауро Джуліані (1781–1829).

2.2 Внесок яскравих представників іспанської школи у формування

статусу гітари як класичного інструмента
До середини XIX ст. після багатьох удосконалень головним інструментом
концертних залів стає рояль. Досить популярною залишається також скрипка.
А для гітари настає період занепаду. Виступи гітаристів залучають дедалі
менше слухачів. Різко змінюється громадська думка: відвідати концерт
гітариста означало виявити низький смак. Гітару почали вважати
неблагородним інструментом, для неї припинили творити більшість
композиторів. Поступово гітара майже у всіх країнах, хіба що окрім Іспанії,
втратила свою популярність.
На щастя, період занепаду тривав усього кілька десятиліть, а після цього
розпочався стрімкий розвиток. Початок розквіту гітарного мистецтва
 25

насамперед пов’язаний з ім’ям відомого іспанського гітариста Франсиско

Тарреги Ешеа (1852 – 1909) [див. Дод. 9]. Саме йому належить роль засновника
сучасної іспанської гітарної школи. Багато концертуючи, Ф. Таррега
прославився як видатний музикант. По-новому осмисливши гітару, він сприяв
тому, що вона знову знайшла зацікавлених слухачів і стала концертним
інструментом.
Ф. Таррега також був блискучим композитором. Він створив небагато
композицій, але майже кожен його твір став класикою. Це такі відомі твори
композитора, як «Спогади про Альгамбру», «Арабське капріччіо»,
«Мавританський танець», «Альборада».
Неоціненний внесок Ф. Таррега здійснив і в гітарну педагогіку. Серед його
учнів було чимало відомих виконавців, таких як М. Льобет, Д. Фортеа та ін.
Протягом першої половини XIX ст. було зроблено чимало спроб
удосконалення гітари з метою посилення її звучності. Більшість із цих дослідів
виявилися лише в чомусь вдалими, але не могли повною мірою задовольнити
виконавців та майстрів. Крім того, не всі навіть дуже вдалі конструкції того
часу збереглися, оскільки відомими ставали переважно ті знахідки, які були
використані на інструментах, що належать знаменитим виконавцям. З цієї
причини найбільш значні покращення конструкції інструменту могли бути
реалізовані та впроваджені лише у процесі співпраці гітарного майстра та
виконавця-професіонала. У цьому випадку вдосконалення могли бути не тільки
прийняті, а й затверджені як «еталонні», а сам інструмент об'єктивований як
самостійна та повнозначна одиниця академічного музичного інструментарію.
Завдяки збільшеним технічним і виразним можливостям гітара в перші
десятиліття століття стає предметом повсюдного захоплення, вся Європа
охоплена «гітароманією». Любителі захоплюються нею, віртуози роз'їжджають
по всій Європі з концертами, викликаючи бурхливі оплески захопленої публіки.
Блискучі виконавці, що домоглися світового визнання, здебільшого, вихідці з
Іспанії або Італії, які вимушено покинули рідну країну через війни. Фернандо
Сор, Діонісіо Агуадо, Фердінандо Каруллі, Мауро Джуліані, Маттео Каркассі
 26

пишуть для гітари і займаються викладанням, виховуючи аматорів і

професіоналів. Внаслідок цього з'являється велика кількість шкіл, методичних
посібників, збірників вправ, теоретичних праць. Цим музикантам вдається
знову підняти гітару на рівень професійного інструменту. Любителі і дилетанти
з успіхом виступають в салонах. Поширюються збірники, складені із ефектних
п'єс, танців, оперних попурі, транскрипцій відомих на той час творів.
Перше десятиліття другої половини XIX століття позначені спадом
гітарної лихоманки. За винятком Англії та Іспанії, де гітара, як і раніше,
користується успіхом, в іншій частині Європи вона витісняється фортепіано.
Антоніо де Торрес (1817–1892 рр.) визнаний одним з кращих гітарних
майстрів не тільки на іспанському півострові, а й по всій Європі, де його
називають «Страдіварі гітари». Його внесок в еволюцію гітарима дуже велике
значення. Інструменти, які він конструював починаючи з 1850 року, за будовою
дуже сучасні. Протягом тривалого часу, він шукав концертуючих виконавців
для для своїх інструментів. Ці інструменти в даний час знаходяться в
основному в музеях. Він спроектовує нові норми конструювання інструменту:
- Збільшення об'єму корпусу, який робиться більш широким і глибоким;
- Встановлення вібруючої частини струни (65 см);
- Трансформація грифа, який стає більш широким і трохи більше опуклим
по відношенню до площини деки, довжина грифу доходить до резонаторного
отвору;
- Повернення до кріплення струн за допомогою зав'язувань вузликів,
підставка обладнана поріжком;
- Встановлення оптимальної кількості (сім) віялових пружин і новий
принцип їх розташування.
Найбільш значне удосконалення конструкції інструменту відбулося в
середині XIX століття, коли іспанський майстер А. де Торрес (Antonio de
Torres, 1817–1892) збудував класичну гітару нового типу, що мала ряд
важливих відмінностей. Вони стосувалися, по-перше, збільшення довжини
мензури інструменту (довжина мензури гітар А. де Торреса стала більшою,
 27

варіюючись від 650 до 655 мм), по-друге, – збільшення обсягу та зміни форми
корпусу, і, нарешті, винаходу нової, так званої «віялової» системи пружин,
інакше – плану гітари. Пружини (страти) є тонкими підсилювальними рейками,
приклеєними знизу резонансної деки гітари. Їх форма та розташування
впливають на звук інструменту навіть при змінах у межах десятих часток
міліметру [див. Дод. 10].
Внесення цих змін значно посилило яскравість і силу звуку інструменту,
не вплинувши при цьому негативно на чистоту та забарвлення тону. Ця
конструкція стала не тільки свого роду революцією в гітаробудівництві, а й
певним концептуальним стандартом класичної гітари, що зберігся донині.
Історичне значення досягнень А. де Торреса не підлягає сумніву. Багато
поколінь гітарних майстрів з'явилися його послідовниками. На даний момент
існує низка досліджень, присвячених як детальному аналізу інструментів
майстра, і обставинам його біографії. В якості однією з основних та найбільш
докладних праць можна назвати монографію Х. Л. Романіллоса (José Luis
Romanillos Vega, нар.1932) «Антоніо де Торрес – гітарний майстер: його життя
та робота» [4], в якій автор, крім докладного опису технічних специфікацій
великої кількості інструментів, наводить чимало значних історичних фактів та
документів. У роботі іншого дослідника, найвідомішого британського експерта
в галузі струнних інструментів Р. Кортнелла, крім того, проведено загальний
аналіз принципів роботи майстра, дано деякі схеми пружин, особливості
обробки та основні параметри найбільш типових інструментів майстра [3].
Попри очевидні переваги конструкції А. де Торреса, її визнання все ж таки
відбулося не відразу. Лише знайомство майстра зі знаменитим іспанським
композитором та гітаристом Ф. Таррегою (Francisco Tárrega y Eixea,
(1852– 1909 рр.) та їх подальша вельми плідна співпраця змогла змінити
ситуацію в кращий бік. Майстром було зроблено три гітари для Ф. Тарреги.
Перша, виготовлена з клену в 1869 році, стала основним та улюбленим
інструментом гітариста. Як зазначає Х. Романіллос, цей інструмент володів
приголомшливим тоном і яскравістю, але мав дуже тонку деку (менш ніж один
 28

міліметр), Дослідник також вказує що «двадцять п'ять років безперервної ігри,

часта зміна струн в сукупності з потертостями та подряпинами від нігтів на
деці» [4, с. 181] згодом вивели інструмент з ладу, зробивши його
неремонтопридатним. Дві інші гітари, зроблені вже з палісандра пізніше, в 1883
і 1888 роках, супроводжували Ф. Таррегу протягом усього життя. Остання з них
була передана одному з найкращих його учнів, знаменитому іспанському та
аргентинському гітаристу-віртуозу Д. Прату (Domingo Prat, 1886-1944) [4, с.
182]. Оскільки Ф.  Таррега займав одне з провідних місць у гітарному мистецтві
свого часу як композитор, який концертує гітарист-віртуоз та педагог,
засновник іспанської школи класичної гітари, його прихильність новій
конструкції інструменту як така сприяла його поширенню. Проте особливе
значення для впровадження системи А.  де  Торреса мали також зміни у
виконавській техніці, внесені знаменитим віртуозом, які найбільш повно
розкрили можливості нового інструменту Одним з найбільш помітних
нововведень стало застосування підставки для лівої ноги, що зустрічалося
раніше в деяких виконавців, у тому числі у М. Каркассі та Ф.  Каруллі (про що
також згадується і в книзі Е. Шарнассе [2, с. 60]), але що стало нормою посадки
саме у Ф. Тарреги. Використання підставки стало абсолютно необхідним саме
під час гри на гітарі такої конструкції. Характерні для неї мензура та
збільшений розмір корпусу значно покращили та посилили звук інструменту,
але зробили менш зручною гру на нижніх позиціях (I–V лади) найбільш
звичним для того часу способом, тобто без підставки. Піднесене положення
грифу дозволило стабілізувати положення лівої руки при грі як у верхніх, так і
нижніх позиціях. В результаті значно зручніше стала техніка зміни «далеких»
позицій (мається на увазі миттєве перенесення лівої руки з однієї частини грифа
до іншої), причому навіть з'явилися нові можливості інтонаційної виразності
цього виключно технічного елементу. Така техніка знаходить широке
застосування в музиці Ф. Тарреги та інших його сучасників – Х. Сагрераса
(Julio Salvador Sagreras 1879–1942), М. Льобета, Д.  Фортеа (Daniel Fortea 1878–
1953), втілюючись у вигляді різноманітних глісандо, портаменто, а також у
 29

зіставленні акордів у різних регістрах, у «виокремленні басу» тощо. Як

найвідоміший приклад можна навести дуже показове портаменто на початку
середнього розділу Прелюдії мі мажор («Сльоза») Ф. Тарреги [див. Дод. 11], що
зустрічається у більшості виданих редакцій цієї п'єси (що обумовлено
природністю та неминучістю його виникнення при грі). У першому такті цього
прикладу висхідне ковзання другого пальця з другої в сьому позицію
інтонаційно випереджає наступне технічне (низхідне) легато і підкреслює
«ламентозність» цієї мелодійної побудови.
Слід зазначити, що елементи виконавської техніки, виникнення яких
пов'язане з появою гітари конструкції А. де Торреса, стали широко вживаними і
є своєрідною відмінністю «гітарного стилю», що надає особливого звучання
інструменту щодо емоційності та виразності. Таким чином, можна наголосити,
що саме в процесі спільної діяльності гітарного майстра А. де Торреса та
виконавця-віртуоза та композитора Ф. Тарреги не тільки виник цілком
досконалий та «конкурентоспроможний» інструмент, але й достатньою мірою
була вдосконалена сама техніка гри, щодало можливість говорити про
виникнення «еталону» класичної гітари.
У XX столітті ми спостерігаємо черговий період розквіту гітари,
викликаний зміною ставлення широкої публіки до неї, як до старовинного
виразного народного інструменту. У результаті з'явився ряд обдарованих
гітаристів-віртуозів, переважно іспанців (Таррега, Льобет, Сеговія, Пухоль та
інші), які довели до досконалості мистецтво гри на гітарі і поставили гітару
нарівні з іншими класичними сольними інструментами. І знову, як в епоху
першого розквіту, гітара приваблює до себе численних друзів з числа
найвидатніших композиторів, таких як Туріна, Мануель-де-Фалья, Понсе,
Руссель та інших.
Для двадцятого століття характерні два принципово нових явища:
- відхід від традиційних прийомів композиторського письма;
- нові тенденції тепер зароджуються не в Європі, а в Америці.
Висновки до розділу 2.
 30

Виходячи з дргого розділу, можна зрозуміти, що у переході від барокової

гітари до її теперішнього вигляду було винайдено величезну кількість
музичних інструментів, деякі з них навіть зберіглися до наших часів, а деякі
були настільки безглуздими ,що від них відмовилсь одразу.

І після багатьох удосконалень у дрцгій половині XIX ст. майсстер Антоніо де

Торрес зробив версію гітари ,якук ми всі знаємо : зі збільшеною декою ( у
відмінності від барокової гітари), вяловими пружинами (дерев’яні розпорки
всередені гітари) та ширгшим грифом з 19 ладами.

ВИСНОВКИ

У даній роботі я показала, який цікавий, непростий, популярний, сучасний

інструмент гітара. Робота з даної тематики дала нам можливість
познайомитися не тільки з музичним інструментом, але і з його історією і
сучасністю, відкрила нові сторони музичного світу. Пишучі цю роботу я
дізналася про багто різних інструментів існування яких, я навіть уявити не
могла.

Гітара – інструментт який має неймовірну історію та декілька теорій

походження .

Гітара має декілька основних періодів розвитку:

1. Стародавній (Східний, Стародавньо Грецький ,Стародавньо

Єгипетьський).
2. Середньовічний (барокова гітара,романтична гітара)
3. Перехідний період , інновації та експиременти у створенні музичних
інструментів.
4. Від 19 ст. до сьогодення
31
 32

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Альманах Ренесанс гітари, 2001

2. Вайсборд М. Андрес Сеговія. М., Музика, 1981
3. Відаль Робер Ж. Нотатки про гітару, пропоновані Андресом Сеговією /
Пер. з фр., - М., Музика, 1990, 32 с.
4. Віктор Вовк Самовчитель гри на шестиструнній гітарі (у 5-ти частинах з
нотним додатком 2004, 2-5с
5. Газарян С. "У світі музичних інструментів"
6. Газарян С. "Розповідь про гітару"
7. Гітара в Україні номер 1. 2-23с.
8. Гітара в Україні номер 2. 18-27с.
9. Григор'єв В.Ю. Нікколо Паганіні. Життя і творчість, М., "Музика", 1987. -
143 с.
10.Іванова-Крамська Н.А. Життя присвятив гітарі (спогади про батька), М.,
Об'єднання "Тепломіх", 1995. - 109 с.
11.Історико-біографічний словник-довідник майстрів класичної гітари: У 2 т.
[Упоряд., ред. – Яблоков М.С.], Тюмень, Вектор Бук, 2001-2002 [Т.1, 2001,
608 с.; Т. 2, 2002, 512 с.]Вітошинський Л. Cantabile е ritmico: Про
мистецтво гри на гітарі.  Ленинград, 2006. с.  [Т.1, 2001., 608 с.; Т. 2, 2002
512 с.]
12. Гитара от блюза до джаз-рока / Сост. Б. Дмитриевский, С. Колесник, В. 
Манилов.  Киев, 1986. С 3-18.
13. Іванніков Т. П. Гітарне мистецтво ХХ століття як феномен творчості :
монографія. Кам'янець-Подільський : ПП Зволейко Д. Г., 2018.  392 с.
14.Класична гітара в Росії і СРСР. Словник-довідник російських і радянських
діячів гітари. (Яблоков М.С., Бардіна А.В., Данилов В.А. та ін.), Тюмень-
Єкатеринбург, Російська енциклопедія, 1992. - 1300 с.
15.Комарова І.І. Музиканти і композитори. М .: «Рипол-Класик», 2002. - 476
с.
 33

16. Козлін В. Гітара. Українська музична енциклопедія / Ін-т

мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН
України. Київ, 2006. Т.  1. C.  470-471.
17. Конькова Г. Загадковий світ фламенко. КіЖ. Київ, 1998.  12  серп. С. 5-
17.
18.Мартинов І. Музика Іспанії, М., Рад. композитор, 1977. - 359 с.
19. Михайленко Н.П. Довідник гітариста. Київ, 1998. - 247 с.
20. Семененко Н. Таємниці мадридської гітари Вечірній Київ.  Київ, 1998. 
16 лип. С. 2-15.
21. Сомик О. М. Історія становлення музичного інструменту класична
гітара в контексті європейської музичної культури. Наукові праці
історичного факультету Запорізького національного університету. 
Запоріжжя : ЗНПУ, 2017. Вип. 49. С. 277–279.
URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npifznu_2017_49_55 (Дата звернення:
12.09.2022).
22. Стахович М. А .. Нарис історії семиструнної гітари. // Історія гітари в
особах: електрон. журнал. - (Літ.-худож. Прилож. До інтернет-проекту
"Гітаристи і композитори"). - 2012. - № 5-6. - С. 3-70. - (Про М. А. Стахович:
С. 71-113).
23. Фан Дінь Тан. Театр гітари. Музика. Київ, 1998.  N° 4. С. 5.
24. Филипс М., Чаппел Дж. Гитара для «чайников» (полный
вариант). Москва :  Диалектика, 2006.  С. 383-384. URL: ISBN 0-7645-5106-X
(Дата звернення:17.09.2022 ).
25. Чаппел Дж. Рок-гитара для «чайников». Москва : Діалектика, 2006. 
С. 365-368. URL: ISBN 0-7645-5356-9 (15.10.2022).
26. Черкащина М. Обольстительный голос гитары. Зеркало недели Киіїв,
2001.  9–15 июня. С. 13-14.
27. Шевченко А. Гитара фламенко.  Київ, 1988. с.54-55
28. Шевченко А. Невпокорені ігри фламенко. Музика.  Київ, 1980.  № 5.
С. 22 –23.
 34

29. https://musicalinstruments2016.wordpress.com/
%D0%B3%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B0/
30. http://www.znannya.org/?view=guitar-west_euro
31. Робер де Візе, книга про гітару, присвячена королю: «...ми не повинні
забувати октаву на четвертій струні, вона там дуже потрібна».
32. Шарнассе Е. Шестиструнная гітара: Від витоків до наших днів / Пер. з
фр., М., Музика, 1991. - 87 с.
33. Тушишвілі Г.І. У світі гітари. Тбілісі, Хеловнеба, 1989, - 135 с.
 35

ДОДАТКИ

Додаток 1

Муза із кіфарою, Вазописець Ахіллеса, Берлінська антична збірка

Додаток 2

Муза із кіфарою, Вазописець Ахіллеса, Берлінська антична збірка

 36

Додаток 3

Мавританська гітара

Додаток 4

Зображення 4 Віуела

Додаток 5
 37

Гітаристка. Картина роботи Яна Вермеєра (бл. 1672)

Додаток 6

Арфова гітара Хансена

Додаток 7
 38

Гітара арфа Dahlman

Додаток 8

Гітара Мандоліна Енглунда

 39

Додаток 9

Гітара романтичної епохи (бл. 1830, Париж)

роботи Жана Ніколя Гроберта (1794—1869)
 40

Додаток 10

Франсиско Тарреги Ешеа (1852 – 1909)

Додаток 11

Система пружин. А.Торреса

Додаток 12
 41

Таррега Сльоза 9-16 такт