ТЕМА 3.

КЛАСИФІКАЦІЯ ТРЕНІНГОВИХ ГРУП

План
1. Т-групи
2. Тренінги сенситивності
3. Терапевтичні групи
4. Психокорекційні групи
5. Інкаунтер-групи
6. Балінтовські групи
7. Гештальт-групи
8. Психодрама
9. Групи тілесної терапії
10. Групи арттерапії
11. Групи трансактного аналізу

Література
1. Афанасьєва Н.Є., Перелигіна Л.А Теоретико-методологічні основи соціально-
психологічного тренінгу: Навчальний посібник. Харків : ХНАДУ, 2015. 215 с.
2. Вітенко І., Борисюк А., Вітенко Т. Соціально-психологічний тренінг. Книги – XXI,
2008. 124 с.
3. Зливков В.Л., Лукомська С.О. Теорія та практика психологічних тренінгів. К.
Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2019. 209 с.
4. Карпенко Є. Основи психотренінгу: навч. посібник. Дрогобич. 2015. 78 с.
5. Матійків І.М. Основи тренерської майстерності : [навч.-метод. посіб.] / За заг. ред.
А. І. Якиміва. Львів : Компанія «Манускрипт», 2012. 392 с.
6. Мілютіна К. Л. Теорія та практика психологічного тренінгу : [навч. посіб.]. К. :
МАУП, 2004. 192 с.
7. Технологія організації та проведення тренінгу: навчально-методичний посібник
[Данілович Н.В., Левчук С.С., Несторук Н.О., Хронюк І Є., Ярова Т.В.] / За загальною
редакцією Левчук С.С. Сквира Джерело, 2010. 64 с.
8. Технологія тренінгу / Упоряд. : О. Главник, Г. Бевз / за заг. ред. С. Максименко. К. :
Главник, 2005. 112 с.
9. Чебикін О.Я., Сінєльнікова Т.В. Психологічні основи тренінгових технологій :
монографія. ПНЦ НАПН України. Одеса : ТОВ Лерадрук, 2013. 229 с.
 Тренінги виникли як наслідок спроби інтенсифікувати процес навчання
людей різних видів діяльності, як спосіб формування і вдосконалення
професійних знань, умінь і навичок через різноманітні психотехнічні
процедури.
Тренінг передбачає здебільшого групову форму роботи, що дозволяє
досить легко моделювати процес міжособистісної взаємодії, обігрувати
різноманітні складні життєві ситуації та знаходити адекватні та ефективні
шляхи їх вирішення. Завдяки груповій фасилітації підвищується пізнавальна
активність членів групи, збільшується працездатність, зростає ефективність
навчання та інтенсивність роботи над собою, а також виникає можливість
надання психологічної підтримки окремим учасникам тренінгу.
Груповий психологічний тренінг являє собою сукупність активних
методів практичної психології.
В даний час існують різні тренінгові формати.
1. Характеристика Т-ГРУПИ
Т-група (з англ. training-group – тренінг-група) орієнтована на
відпрацьовування особистих мотивів та емоцій, мотивів інших людей, подій
соціальної взаємодії, групової динаміки. Метою Т-груп (або лабораторних
груп) є розвиток комунікативних умінь, що сприяє оптимізації спілкування
людини з оточуючими.
У 1947 р. К. Левін заснував Інститут національних навчальних
лабораторій для прикладних поведінкових наук, відомий як NTL Інститут,
американський некомерційний центр поведінкової психології – розробник
методології Т-груп, яка актуальна й натепер. К. Левін помер на початку
проекту використання тренінгових груп для підготовки менеджерів
організації, втім його справу продовжили співзасновники Інституту Р. Ліппіт,
Л. Бредфорд і К. Бенне. Натепер NTL Інститут пропонує усім бажаючим
удосконалити свої лідерські та командні якості, зокрема такі складові
ефективної міжособистісної взаємодії як впевненість у собі, емоційний
інтелект, автентичність, активне слухання, вміння давати продуктивний
зворотній зв'язок, майндфулнес (мистецтво керування увагою), навички
розв’язання конфліктів. Освітні тренінгові програми базуються на принципах
емоційного інтелекту – здатності ідентифікувати емоції (як у себе, так і в
інших), усвідомлювати їх потужні наслідки і застосовувати усвідомлену цю
інформацію для управління власною поведінкою.
К.Левін вважається піонером Т-групового руху, однак першими
подібними на сучасні тренінгові групи слід вважати Коннектикутські
воркшопи. K. Lippitt і L. Bradford, працюючи у Федеральному агентстві
безпеки, експериментували з конфронтаційними зустрічами медичних сестер
і лікарів у лікарні Фрідмена у Вашингтоні, а ще раніше німецький психолог
Дж. Морено розробив концепцію зустрічі, де наголошувалося на чесному
поводженні з усіма учасникам групи, щирості у виразі своїх емоцій на
почуттів.
Через 30 років після появи перших Т-груп викристалізувалися три
основні види неструктурованих навчальних груп.
Традиційні Т-групи або групи лабораторного тренінгу – наголошували
на важливості міжособистісних стосунків та розвитку навичок комунікації у
неструктурованому середовищі із розумінням групових процесів і групової
динаміки кожним членом групи.
Групи організаційного розвитку або тренінги міжособистісних
відносин використовували Т-групи для вирішення проблем у взаємодії
працівників організацій, формування так званої організаційної культури, а
згодом – й організаційної ідентичності. Оскільки учасники таких тренінгів
були до того ж й колегами, динаміка інтеракцій мала довготривалий
позитивний і/або негативний вплив на соціально-психологічний клімат
робочих колективів.
Групи самовираження або групи особистісного зростання спрямовані
на зміну настановлень, упереджень, переконань, по суті саме вони нині є
синонімом тренінгів сенситивності. Їх ключова особливість у тому, що в
процесі тренінгу учасники можуть відкритися один одному, поділитися
власними прихованими емоціями, переживаннями, бути щирими без страху
суспільного осуду.
До кінця 60-х років рух Т-груп досяг свого піку. Численні статті
друкувалися у навчальних та ділових журналах, основним було питання, чи
варті Т-групи фінансових і психологічних витрат. Психологи ставили під
сумнів етику проведення терапії у бізнес-умовах, і психіатри засудили Т-
групи як приклад «психологічного шлаку». У 80-90-х роках ХХ століття Т-
групи продовжували функціонувати, але більш популярними стали
терапевтичні общини, психотерапевтичні групи та групи організаційного
розвитку, які по праву вважаються послідовниками Т-груп.
2. ТРЕНІНГИ СЕНСИТИВНОСТІ
Групи тренінгів сенситивності спрямовані на розвиток
самоусвідомлення людини та покращення її взаємин з іншими людьми (по
суті те, що нині зветься тренінгами особистісного зростання). На відміну від
психотерапевтичних груп, де подолання негативних емоційних проявів на
кшталт підвищеної тривожності і депресії відбувається шляхом
терапевтичних втручань, у тренінгах сенситивності беруть участь
психологічно здорові учасники, які прагнуть до самовдосконалення і набуття
таких навичок як асертивність, вміння справлятися з гнівом, вирішувати
конфлікти, долати емоційний дискомфорт, бути відкритими до спілкування з
іншими тощо. Розуміння тренінгів сенситивності важливо оскільки вони
фокусовані на здорових індивідах, успішно соціалізованих, які, прагнуть до
більшого успіху, а не подолання внутрішньо-особистісних конфліктів. По
суті, участь у даному тренінгу зумовлена вираженою мотивацією досягнення,
а краща взаємодія з іншими передбачає чутливість до відмінностей між
людьми – гендерну, мультикультурну чутливість, сенситивність до осіб із
особливими потребами, з іншою сексуальною орієнтацією.
Метою тренінгів сенситивності є допомога учасникам в усвідомленні
власних емоційних реакцій, розумінні групової взаємодії і відповідної
модифікації власної поведінки на основі набутого досвіду. Насамперед
учасники тренінгу мають оволодіти навичками розпізнавання власних емоцій
тут і зараз, вмінням давати та отримувати зворотній зв'язок, використовувати
тренінговий досвід у повсякденних ситуаціях, розуміти вплив своїх слів і
вчинків на поведінку інших та ефективно поводитися у конфліктах.
На тренінгах сенситивності не проводяться дискусії за певною темою,
психоедукація чи вирішення проблем, натомість акцентуєтеся на процесах
групової взаємодії, зокрема почуттях учасників в умовах групи та
обговорення цих почуттів із іншими її учасниками. Форматом тренінгів
передбачено, що група складається із 7-12 осіб, які зустрічаються один раз на
тиждень у певний, визначений ведучим групи час. Існують так звані
тренінги-марафони, де одна зустріч триває від 12 до 24 годин, зазвичай для
позначення ведучого не використовуються слова «тренер», «експерт»,
«вчитель», натомість віддається перевага поняттю «фасилітатор», тобто
особа, яка допомагає учасникам тренінгу використовувати наявні у них
ресурси для самовдосконалення, по суті акцентується на ресурсному підході,
коли сила учасників не в організаторі чи у ведучому тренінгів, а у них самих.
Крім того, тренінги сенситивності так само як і Т-групи є
короткостроковими, передбачають 3-7 зустрічей. На відміну від них
терапевтичні групи складаються з 5-15 осіб, тренер, він же психотерапевт,
займає патерналістську позицію, тобто виступає експертом у вирішенні
особистісних проблем учасників, а власне робота групи триває від трьох до
п’яти місяців.
Загалом, тренінги сенситивності базуються на досвіді, а тому містять
наступні форми роботи: дискусії без заданої теми, рольові ігри за участі усіх
членів групи. Тренінгові групи зазвичай слабо структуровані, тому в процесі
роботи відбувається їх структуризація, формуються міжособистісні стилі
поведінки учасників, звичні способи привернути до себе увагу.
Сконцентровані на собі учасники, схильні до маніпуляцій, агресивні чи
занадто пасивні отримують зворотній зв'язок під впливом якого можуть
змінювати свої моделі поведінки, які поширюються не лише на дану
конкретну групу, а й на їх повсякденне життя в цілому.
Натепер ставлення до тренінгів сенситивності так само як і до Т-групи
є доволі неоднозначним, зокрема зазначається, що учасники в процесі
тренінгу можуть отримати емоційну травму, їх самопочуття погіршиться, а
тому така форма роботи може по праву вважатися неетичною. Наприклад,
попри домовленості, сказане в групі буде винесене поза її межі, чи
неконтактна людина, інтроверт відчуватиме труднощі у взаємодії з іншими
учасниками в групі. Групи сенситивності вважаються такими, що
орієнтуються на принцип «швидше, вище, сильніше», формування
позитивної, певної мірою ідеальної особистості, без врахування
індивідуальних типологічних відмінностей між різними людьми.
Часто замість зміни переконань і цінностей, робота тренінгової групи
зводиться до формування відчуття захищеності, комфорту, можливості
відчути себе приналежним до певної соціальної групи, відповідно, після
завершення тренінгу, учасники відчувають дискомфорт схожий на жалобу за
значущими людьми і знову спрямовують свої зусилля на пошук подібної
тренінгової групи, де відчуватиму себе у безпеці. Розвивається так звана
залежність від тренінгових груп, а особистісне зростання при цьому не
відбувається, навпаки, укорінюються залежні форми поведінки, замість
автономної, самодостатньої особистості, здатної ефективно взаємодіяти з
іншими людьми, формується пасивна, залежна від групи особистість.
Отже, можна стверджувати, що пік популярності Т-груп і тренінгів
сенситивності у США припав на 60-70-ті роки ХХ століття, а натепер цікаві
більше в історичному контексті, а не у практиці реальної психологічної
допомоги.
3. ТЕРАПЕВТИЧНІ ГРУПИ
Поняття групової психотерапії ввів у науковий обіг в 1920-х роках
австрійсько-американський психіатр, соціальний психолог, психотерапевт
Дж. Морено (1889-1974), відомий як розробник методу психодрами.
У 1941 році в державній установі - госпіталі «Сент-Елізабет» офіційно
відкрився психодраматичний театр і офіційна посада фахівця з психодрами.
Згодом психодраматична сцена стала частиною психіатричних відділень
багатьох госпіталів і психологічних факультетів. Так, у 1949 році, зусиллями
Г. Мюррея, театр психодрами з'явився при Гарвардському університеті. У
1942 році Дж. Морено створив в Нью-Йорку Інститут соціометрії і Театр
психодрами.
Засновником дитячої групової психотерапії вважається американський
психолог українського походження С. Славсон (1890-1981), який у 30-х
роках ХХ століття застосував ігрову терапію в роботі з дітьми в єврейській
піклувальної громаді Нью-Йорка. Він об'єднав груповий підхід, психоаналіз і
неформальні методи навчання в «групах активності», в яких діти розігрували
свої внутрішні і міжособистісні конфлікти. У психотерапевтичному центрі
С. Славсона існували різні форми клубної роботи для занять наукою,
мистецтвом, спортом і ремеслом. С. Славсон вперше описав типові роли, які
грають діти в процесі групової психотерапії: підбурювачі, нейтралізаторі,
соціально нейтральні та ізольовані. Діти легко змінюють ці роли у
відносинах один до одного і до групи в цілому; це явище автор назвав
груповою рухливістю. Модифікація «активної групової психотерапії» з
акцентом на вільну дискусію застосовувалася також для лікування підлітків і
дорослих пацієнтів.
На думку Г. Каплана групова терапія важлива як для амбулаторних, так
і для госпіталізованих хворих та є частиною лікувальних заходів. Групи
можуть бути організовані різними шляхами: ціле відділення може
спілкуватися з усім колективом співробітників (наприклад, психіатрами,
психологами, медсестрами) – так звані зустрічі спільнот; група, яка
складається із 15-20 хворих і членів персоналу, має назву «спілкування
команд», а традиційна терапевтична група – регулярна і ситуативна –
складається з 8-10 хворих, що спілкується однин з одним або двома лікарями.
Хоча цілі кожного типу групи різні, у них є і загальна мета: 1) підвищити
усвідомлення хворими самих себе через свої реакції взаємодії з іншими
членами групи, які забезпечують підкріплення щодо їх поведінки; 2) дати
можливість членам групи покращити свої міжособистісні стосунки; 3)
допомогти членам адаптуватися до умов перебування поза лікарнею; 4)
поліпшити зв'язок між хворими та персоналом. Ф. Ліндеманн і Г. Каплан
започаткували дослідження ефективного розв'язання кризи, а також стратегій
кризових інтервенцій і надання психологічної допомоги. У практиці роботи з
екстремальними ситуація й нині широко застосовуються кризові інтервенції,
розроблені цими авторами.
П. Шильдер та Л. Вендер вважаються фундаторами психоаналітичної
групової терапії. П. Шильдер (1939) працював із амбулаторними хворими в
госпіталі Нью Йорка, використовують психоаналітичні принципи в груповій
терапії. Він вважав, що брати участь в психотерапевтичних групах можуть
пацієнти з невротичними розладами, пацієнти з психозами повинні
проходити індивідуальну терапію. Л. Вендер першим запропонував
еклектичний підхід до терапії груп. Він помітив, що госпіталізація у закриті
психіатричні клініки викликає у пацієнтів сильний стрес, який виражається у
відтворенні ранніх емоційних реакцій в родині в групах психіатричного
стаціонару, відповідно робота з такими реакціями і є завданням групового
психотерапевта.
Американський психолог і психіатр, представник неофройдизму,
засновник інтерперсонального психоаналізу Г. Салліван (1892-1949) –
засновник Вашингтонського Психоаналітичного Інституту, розробив
міжособистісний підхід в психоаналізі важких психічних розладів. У 1930
році він організував спеціалізоване відділення на базі психіатричної клініки в
Меріленді. Г. Салліван звільнив весь персонал і сформував новий штат
співробітників з колишніх пацієнтів і тих медпрацівників, яких сам навчив
роботі в умовах «терапевтичного середовища».
М. Джонс у першій половині 1940-х років організував групові
терапевтичні зустрічі в військовому психіатричному шпиталі Мілл-хілл в
Лондоні, а після закінчення війни створив подібний проект у відділенні
реабілітації колишніх військовополонених в Південній лікарні Дартфорда,
передмісті Лондона. Саме М.Джонс вважається піонером соціальної
психіатрії, він надавав великого значення підготовці персоналу, формуванню
терапевтичної команди, демократизації лікарняної атмосфери, соціальної,
сімейної та групової терапії, самоорганізації пацієнтів, що сприяла їх
«душевному дозріванню». Нині терапевтичні спільноти є невід'ємною
частиною національних психіатричних служб Великобританії, Німеччини,
Норвегії, Швеції, Греції, Фінляндії та Італії.
Отже, перший поштовх розвитку групової психотерапії в США
зумовлений підходом Дж. Пратта, другий – застосуванням психоаналітичної
теорії, то третім – поява у 60-х роках ХХ століття гуманістичного руху в
психотерапії. Клієнт-центрована терапія (К. Роджерс) спрямована на пошук і
пробудження позитивних сил, які сприяють особистісному зростанню та
здоров'ю, а основним завданням терапії є встановлення між клієнтом і
терапевтом міжособистісних відносин, що сприяють прийняттю клієнтом
самого себе таким, яким він є, а також прийняття інших. Терапевт не
втручається в психічне життя клієнта, а тільки допомагає йому самостійно
вирішувати свої проблеми, робити вибір і нести відповідальність. Для цього
необхідно встановити теплі, відкриті відносини, позбавлені моральних
суджень і оцінок. Терапевт повинен постійно утримувати в центрі уваги
позитивну сутність ставлення до клієнта. Робота такої групи – складний
динамічний процес, що проходить ряд фаз.
Як зазначають М. Ковальчук і Л. Петровська, складно точно
встановити відмінності Т-груп від груп терапевтичних і пропонують
відповісти на питання «Чим не є Т-група?» Насамперед Т-група виключно
для психічно здорових осіб (виникає логічне питання, чи всі, хто не мають
психіатричних діагнозів – психічно здорові? Пам’ятаєте «Немає здорових
людей, є недообстежувані»?); учасники Т-груп мотивовані на вирішення
міжособистісних конфліктів (внутрішньо-особистісні конфлікти є
показником неврозу тому такі особи мають проходити терапію, а не брати
участь у Т-групах, але ж загальновідомо, що міжособистісні конфлікти часто
зумовлені внутрішньо-особистісними конфліктами учасників). Звідси, ще
більше дискусивності при визначенні меж Т-груп і груп терапевтичних.
4. ПСИХОКОРЕКЦІЙНІ ГРУПИ
Дане поняття набуло популярності завдяки роботі К. Рудестама,
оскільки практично всі автори при визначенні даного поняття посилаються
на його працю «Групова психотерапія». Зазвичай цією назвою об’єднують
практично усі психотерапевтичні, а часто й тренінгові групи. Ці групи
орієнтовані швидше на розвиток і зростання особистості, ніж на позбавлення
від розладів. Якщо не брати до уваги Т-групи, які розраховані виключно на
здорових, нормальних людей, в психокорекційних групах не надається
особливого значення тому, якого роду клієнтів вони обслуговують.
Згідно із G. T. Barrett-Lennard психокорекційні групи – це невеликі
тимчасові об'єднання людей, які мають спеціально призначеного керівника,
який організовує та проводить зустрічі, спрямовані на взаємне дослідження
людей, отримання знань про власну особистість, її розвиток і розкриття.
М. Лакін виділив шість процесів, які, на його думку, є спільними для
всіх видів психокорекційних груп:
1) полегшують вираз емоцій;
2) створюють відчуття приналежності до групи;
3) спонукають до саморозкриття;
4) знайомлять з новими зразками поведінки;
5) дозволяють зіставити особистісні особливості окремих членів групи;
6) сприяють розподілу відповідальності між керівником і іншими
учасниками.
Двома основними параметрами, за якими можна класифікувати різні
типи психокорекційних груп є:
1) ступінь, за яким керівник групи зберігає за собою домінуючу роль в
організації і управлінні її роботою: Т-групи, Групи транзактного аналізу,
Групи тренінгу умінь – раціональне стимулювання.
 2) значення, яке надається емоційному стимулювання членів групи в
порівнянні зі значенням, що надається раціональному спонуканню до роботи
в групі: Інкаунтер-групи, Гештальт-групи, Групи тілесної терапії,
Психодрама, Групи танцювальної терапії, Групи арт-терапії – емоційне
стимулювання.
5. ГРУПИ ЗУСТРІЧЕЙ (ІНКАУНТЕР ГРУПИ)
Групи зустрічей (інкаунтер групи) – це особливий вид групової
психологічної роботи, що фокусується не стільки на груповому процесі як
такому і на процесі розвитку навичок спілкування, скільки на пошуку
автентичності і відкритості в міжособистісних взаєминах. Основні параметри
міжособистісних взаємодій в групах зустрічей: концентрація на почуттях і
переживаннях, усвідомлення самого себе, почуття відповідальності,
саморозкриття, фокусування на те, що відбувається «тут і тепер».
Групи зустрічей або інкаунтер групи виникли на основі групової
психотерапії і концепцій відкритої зустрічі, розроблених в 1960-х роках
К. Роджерсом і У. Шутцем. Концепція відкритої зустрічі ґрунтується на ідеї
інтеграції переживань і тілесних відчуттів, емоційно блокованих фрагментів
особистого досвіду і завершення енергетичних циклів. Кількість учасників
варіює від декількох чоловік до декількох сотень людей. Варіантами груп
зустрічей є так звані групи «марафону», групи Анонімних Алкоголіків і
групи «оголення».
У групах зустрічей ведучий (фасилітатор) проявляє емпатію стосовно
переживань членів групи, не використовує оціночних суджень, практикує
саморозкриття, що сприяє поступовому виникненню атмосфери довіри, а тим
самим свободу дослідження, усвідомлення і вираження учасниками
особистісно значущих фрагментів свого особистого досвіду (думок,
почуттів). Відсутні, як правило, заплановані процедури, які
використовуються для того, щоб структурувати процеси групової динаміки,
подолати опір учасників розкриттю особистісних установок і включити в
груповий процес всіх членів групи. Повноцінне саморозкриття учасників
можливо тільки після того, як група пройде через основні етапи групового
процесу: знайомство; відчуття фрустрації через відсутність структури; перші
спроби саморозкриття і опір цьому; опис минулих, більш безпечних подій і
почуттів; відкрите вираження негативних переживань; вираз будь-яких
переживань, що виникають «тут і тепер»; спроби дослідження особистісно
значущих тем і прояви самоприйняття.
Як зазначає К. Бак, один із найбільш послідовних критиків цього
групового руху, виявлена в інкаунтер-групах виражена тенденція групового
процесу викликати інтенсивні емоційні переживання не завжди є
позитивною, оскільки сильні емоції, що виникають в момент міжособистісної
«зустрічі», можуть виявитися не настільки інтимними, а тим більш – не
настільки значущими для особистості. Він стверджує, що кожен учасник
використовується як інструмент або об'єкт для формування переживань у
інших членів групи і відносини в групі не є особистісними і автентичними.
Отже, цінність отриманого в групі досвіду безсумнівна, але у деяких
учасників з'являється наївна, оптимістична віра в його універсальну
придатність для всіх випадків життя, зокрема скрізь бути відкритим, щирим,
автентичним, виражати свої емоції та почуття без врахування конкретних
обставин. Прагнення до комфорту і підтримки зумовлює ненасиченість
афіліативної потреби, коли затишок, позитивна атмосфера і прийняття групи
стає самоціллю. Звідси прагнення постійно відвідувати тренінгові групи чи
релігійні зустрічі, часто ховаючись від справжніх проблем реального життя,
не вирішувати конфлікти, а уникати їх, не змінюватися самому, а змінювати
групи зустрічей.
Як зазначає К. Рудестам, груповий досвід іноді призводить до
несподіваних неприємних наслідків. Наприклад, в деяких групах прийнято
дотримуватися певних філософських принципів. Як наслідок, очікується, що
відповідні цінності і переконання будуть беззастережно прийняті всіма
учасниками. У таких випадках дисиденти можуть стати об'єктами
переслідувань і жертвами буллінгу. Такі потужні чинники впливу на
особистість, як тиск партнерів, групові норми, зворотний зв'язок і
конфронтація, можуть негативно вплинути на тих, хто легко піддається
навіюванню або примусу, особливо якщо претензії з боку інших членів групи
нереалістичні. Розвиток особистості часто виявляється повільним і болючим
процесом, протягом якого учасники можуть відчувати ворожість, депресію
або здійснювати необачні вчинки.
6. БАЛІНТОВСЬКІ ГРУПИ
Балінтовскі групи – це ефективний метод підвищення професійних
комунікативних навичок, зниження професійного стресу і «емоційного
вигорання». Нині ця технологія використовується не тільки в групах лікарів і
психологів, а й в групах вчителів, соціальних працівників, поліцейських,
священиків та інших фахівців, основою роботи яких є професійна
комунікація. Пріоритетами в роботі балінтовських груп є безпека
обговорення, аналіз і емоційна підтримка її учасників.
В основі діяльності балінтовських груп лежить припущення, що в
процесі роботи у фахівців галузі психічного здоров’я виникають сильні,
часто складно вербалізовані почуття щодо пацієнтів, які на балінт-групах
обговорюються у безоціночній атмосфері, таким чином учасники краще
ідентифікують свої почуття, у них знижується рівень тривоги, підвищується
рівень емпатії, знижується ймовірність появи симптомів професійного
вигорання.
Мікаел Балінт – угорсько-британський психіатр, психоаналітик і
психотерапевт. Спеціаліст із групової психотерапії і групового психоаналізу.
Засновник Балінтовських груп. Ідеї М. Балінта в подальшому вплинули на
розвиток психосоматичної медицини.
На початку 30-х років ХХ століття М. Балінт в Будапешті починає
проводити семінари, на яких він разом з практикуючими лікарями вивчає
психотерапевтичні можливості повсякденної лікарської практики. У 1945
році М. Балінт переселяється з Манчестера в Лондон і відновлює свою
роботу в групах з практичними лікарями. З 1949 року М. Балінт почав
проводити в Тавістокскій клініці постійно діючі дискусійні групові семінари
з лікарями про психологічні проблеми загальної медичної практики, які були
одночасно і дослідницькими, і навчальними.
Аналіз багаторічної роботи балінтовських груп показав, що М. Балінт
запропонував в цій технології дуже ефективний метод, що допомагає лікареві
знизити свою емоційну напруженість в роботі з «важкими» пацієнтами. Це
сприяло тому, що лікарям вдавалося перейти до «міжособистісної
психології», досліджуючи в кожному випадку характер своїх взаємин з
хворими і фактори, що ускладнюють ці відносини, а також пов'язане з цим
зниження ефективності власне лікарської роботи. Згодом така технологія
балінтовських груп допомагала лікарям поступово змінити акцент з хвороба-
центрованого підходу в своїй роботі на пацієнт-центрований.
Отже. робота балінтовської групи спрямована на:
- «дослідження» емоційної і несвідомої частини технології роботи
терапевт-клієнт, лікар-пацієнт усвідомлення її;
- відновлення, захист і попередження професійного стресу і емоційного
вигоряння.
Балінтовська група НЕ займається:
- дидактичним навчанням;
- оцінкою роботи і особистості фахівця;
- оптимізацією і методичною організацією знань і технологій;
- психотерапією учасників;
- вирішенням особистих проблем пацієнта або терапевта;
- алгоритмами діагностики, лікування або курації;
- аналізом знань терапевта;
- пошуком єдино правильного рішення.
У групі заборонені оцінки і поради.
Об'єктами роботи балінтовської групи є: комунікація, емоції, почуття,
ірраціональні ідеї і установки, психологічні захисти, перенесення і
контрпереноси, очікування учасників, сенси.
 Інструментами роботи – асоціації, фантазії, аналогії, аналіз захистів і
переносів, емоційна підтримка.
У балінтовських групах заохочуються різні точки зору, обговорення,
спрямовані на пошук нових смислів у відносинах і нових поглядів на
комунікацію «терапевт-клієнт».
Заняття балінтовської групи досить докладно структуровані і
проводяться в кілька етапів або «кроків». Опишемо їх коротко і зупинимося
на специфічних моментах кожного етапу.
Перший «крок» може бути умовно названий «визначення замовника» з
числа учасників групи. Кожне заняття традиційно починається з питання
ведучого: «Хто хотів би представити на розгляд свій випадок, проблему, що
створюють стан дискомфорту?». Зазвичай після невеликої, а іноді і тривалої
паузи визначається один або кілька бажаючих. Кожного з претендентів на
«замовлення» ведучий просить описати протягом 1-2 хвилин свій випадок в
довільній, але лаконічній формі. Після нетривалої дискусії і вибору група
віддає перевагу одному з «замовників». При голосуванні може виникнути
ситуація, коли два "замовника" отримають однакову кількість голосів. Тоді
право вибору надається обом шляхом переговорів або керівник бере
ініціативу на себе.
Другий «крок» роботи групи передбачає розповідь «замовника» про
складний випадок з практики своєї професійної діяльності. Встановлюються
«м'які» обмеження за часом. Керівник і члени групи уважно слухають і
спостерігають за його поведінкою і поведінкою один одного. Їх
спостереження можуть виявитися дуже корисними для подальшого аналізу
комунікативних труднощів доповідача.
Третій «крок» - формулювання «замовником» питань до групи, які він
хоче винести на обговорення. На цьому етапі ведучий допомагає
«замовнику» сформулювати запити (питання та побажання) групі, в яких
закладено бажання отримати нові знання та (або) групову підтримку.
Доцільно записати питання на дошці або планшеті, тому що всі учасники
групи постійно звертаються до них, зберігаючи точність їх змісту.
Четвертий «крок» - питання групи до «замовника». Цей етап може
проводитися по-різному в залежності від складу учасників, досвіду та
переваг ведучого. У класичній балінтовській групі поведінка на даному етапі
жорстко не регламентована. В цьому випадку всі спонтанні реакції учасників,
їх поведінка і емоційні прояви фіксуються ведучим і можуть бути в
подальшому об'єктом динамічного аналізу (в класичній групі це не
використовується, тому що групова динаміка в ній не є предметом аналізу).
Інший варіант, навпаки, жорстко структурований. Всі учасники задають по
колу «замовнику» по одному питанню. Таких кіл може бути кілька. Хтось з
учасників, який не хоче ставити питання для прояснення ситуації або
проблеми при відповідній черговості, може її пропустити. Це не виключає
для нього можливість задати виник пізніше питання на наступному «колі».
П'ятий «крок» - остаточне формулювання «замовником» питань, які
він хотів би винести на обговорення. Іноді формулювання питань
зберігаються в первісному вигляді. Найчастіше, однак, вони зазнають змін.
Деякі з раніше поставлених питань можуть взагалі втратити свою
актуальність для «замовника», завдяки усвідомленню ним ряду моментів на
попередньому етапі. Зазвичай остаточний список включає 3-5, але може бути
і всього одне питання.
Шостий «крок» - відповіді групи на запити «замовника» і вільна
дискусія. Початок етапу може бути формалізованим.
Всі учасники по колу відповідають на поставлені перед ними
запитання. При цьому «замовник» може забажати почути відповіді на всі
питання по черзі від кожного члена групи або запропонувати, щоб учасники
по колу відповіли спочатку на перше питання, потім на друге тощо. Якщо
деякі питання представляються йому тісно пов'язаними, то можливо, щоб
кожен відповів по колу на першу групу питань, а потім також по колу на
наступну з них. Відповіді можуть відображати почуття учасників групи: "В
цьому випадку я відчуваю себе ...".
 На відміну від 4-го «кроку» ставити або не ставити питання
«замовнику», на шостому кроці відповіді на питання є, як правило,
обов'язковими для всіх учасників групи. Не менше значення, ніж певні
судження і поради, для «замовника» і інших учасників можуть мати відповіді
на кшталт: «У мене теж була подібна ситуація, і я знайшов вихід ...».
Важливо не допускати виразів типу: «Я теж так думаю, як і ...» або «Я не
знаю, що говорити, все вже було сказано». У таких випадках керівнику
доводиться нагадувати, що відповіді є обов’язковими всіх членів групи і
висловлювання точки зору, навіть аналогічної тій, що пролунала раніше,
дуже важливе. Заохочуються на цьому етапі і вільні асоціації на тему:
«Аналогічна проблема». Після висловлювання будь-якого члена групи
«замовник» може поставити йому уточнюючі питання, якщо щось
залишилося незрозумілим. Може бути, що в балінтовській групі один
учасник свідомо чи несвідомо ідентифікує себе із «замовником» або його
партнером по запропонованій ситуації. Висловлювання останніх можуть
бути, наприклад, такими: «Знаєш, я уявив себе на місці ... коли ти казав щось
на його адресу, відтворюючи ситуацію, і при цьому запинався, я відчув себе
напружено». Подібні висловлювання мають особливу цінність для випадок
психотерапевта, та й для інших учасників також. Окремі репліки провокують
продовження обговорення у вигляді подальших його кіл або вільної, але
коректно керованої дискусії. Це призводить до більш глибокого розуміння
проблем, творчого колективного розвитку озвучених точок зору,
несподіваних ракурсів бачення обговорюваної ситуації. Таке обговорення
дозволяє скористатися отриманим зворотним зв'язком учасників
балінтовської групи, який до всього ж і психологічно підтримує.
Зворотній зв'язок від керівника групи до «замовника» здійснюється на
сьомому «кроці». Ведучий узагальнює відповіді групи, висловлює власне
бачення ситуації, представленої «замовником» на обговорення, припущень
про причини появи у «замовника» труднощів тощо (зауважимо, що в різних
видах соціально-психологічного тренінгу ведучі, як правило, інтерпретацію
не дають, у цьому полягає базова відмінність балінтовської групи від
традиційної тренінгової). В кінці роботи ведучий дякує «замовникові» за
наданий випадок і сміливість при його розборі, а учасників групи – за
підтримку учасника.
На восьмому «кроці» «замовник» дає інформацію про свої відчуття.
Його висловлювання можуть стосуватися власного емоційного стану і
вражень про роботу групи. Він може також представити зворотний зв'язок
конкретним учасникам, що містить його думку про ефективність їх
діяльності, подякувати за підтримку або висловитися про свій стан.
Балінтовська сесія може закінчуватися розповідями окремих членів групи
про свої відчуття і враження. Вирішуються також організаційні питання,
приймаються пропозиції.
Ми наголошуємо, що розповідь «замовника» будується в абсолютно
вільній формі. Його не обмежують у часі, а ведучий стежить за тим, щоб
«замовника» не перебивали. Зазвичай, коротко розповівши про передісторії
взаємин з пацієнтом, фахівець більш детально зупиняється на власне
проблемній для нього, конфліктній або кризовій ситуації в процесі лікування.
На закінчення розповіді ведучий допомагає сформулювати питання
оповідача таким чином, щоб вони були центровані на взаєминах лікаря і
даного пацієнта, а не на технічних деталях.
Класична балінтовська група була центрована саме на взаєминах «лікар
- хворий», а не на технічних деталях лікувального процесу (клінічний розбір)
або особистісних особливостях даного фахівця (особистісний тренінг).
Можна сказати, що основне завдання ведучого – утримати групу від
«сповзання» до особистісно безпечного клінічного розбору з його
центральним питанням «Що треба робити з такими пацієнтами?», а з іншого
боку, від «сповзання» до групової терапії учасників, орієнтованої на
опрацювання особистісної проблематики лікарів. І клінічний розбір, і
особистісний тренінг – надзвичайно важливі форми практичної підготовки
лікарів і психологів, але це не балінтовскі група. Основною умовою
продуктивної роботи балінтовської групи є створення атмосфери довіри,
емоційної зацікавленості, що поєднується з відчуттям безпечної відкритості,
балансування між відчуженою атмосферою клінічного розбору і надмірно
щирою ситуацією особистісного тренінгу.
У класичній балінтовській групі поведінку учасників жорстко не
регламентовано, все спонтанні реакції, емоційні і поведінкові, фіксуються
ведучим і можуть бути об'єктом динамічного аналізу.
Україна не входить до Міжнародної Балінтовської Федерації
(https://www.balintinternational.com), країнами-учасницями є Вірменія, Італія,
Ізраїль, Росія, Молдова, Австралія та Нова Зеландія, Нідерланди, Австрія,
Бельгія, Польща, Китай, Португалія, Фінляндія, Румунія, Франція, Сербія,
Німеччина, Греція, Швеція, Швейцарія, Угорщина, США, Великобританія.
7. ГЕШТАЛЬТ-ГРУПИ
Засновник – Фріц (Фредерік) Перлз.
Основні поняття
 Фігура і фон
Люди організовують інформацію, яка поступає, таким чином, що
важливі і значущі події займають центральне місце в свідомості, а менш
важлива інформація відступає на задній план. Функціонування особистості:
ритмічна зміна процесів формування і завершення фігури, коли як фігура
виступає потреба.
Людина обирає з фону те, що є важливим або значущим, і це важливе
або цікаве стає гештальтом. У групах фігурою зазвичай є те відчуття, яке
переважає над рештою всіх відчуттів і думок.
Як тільки потреба задоволена, гештальт завершується, тобто втрачає
свою значущість. Він відступає на задній план, звільняючи місце для
формування нового гештальта. Цей ритм формування і завершення
гештальтів є природним ритмом життєдіяльності організму.
Іноді потребу не можна задовольнити, і гештальт залишається
незавершеним. Таке невідреаговане або невиражене відчуття стає причиною
багатьох нерозв'язних проблем і через деякий час починає впливати на
поточні психічні процеси.
 Усвідомлення і зосередженість на сьогоденні
Для того щоб бути здатним формувати і завершувати гештальти,
людина повинна повністю усвідомлювати себе зараз. Для задоволення своїх
потреб необхідно постійно бути у контакті із зонами свого внутрішнього і
зовнішнього світу. Внутрішня зона усвідомлення включає ті процеси і події,
які відбуваються в нашому тілі. Зовнішня зона є сукупністю зовнішніх подій,
які поступають в нашу свідомість як сенсорні сигнали. Інформація, що
поступає від внутрішньої і зовнішньої зон, майже не оцінюється і не
інтерпретується.
Окрім внутрішньої і зовнішньої зон, існує ще і середня зона, зона
фантазії. Її складають думки, фантазії, вірування, відносини та інші
інтелектуальні або розумові процеси. Неврози виникають внаслідок тенденції
до зосередження на середній зоні за рахунок виключення зі свідомості подій
внутрішньої і зовнішньої зон.
Саморегуляція організму залежить від усвідомлення сьогодення і від
здатності жити повною мірою за принципом «тут і зараз».
 Протилежності
Людина організовує своє сприйняття навколишнього світу через
протилежності. Впродовж всього життя кожен переживає протилежні
почуття. Дуже важливо зрозуміти, що ці протилежності не є
непримиренними суперечностями, а є такими відмінностями, які можуть
формувати і завершувати гештальт. Поступово усвідомлюючи раніше
недиференційовані аспекти своєї особистості і станів, ми зможемо
формувати чіткі гештальти, визначати наші потреби і задовольняти їх.
Члени групи часто обговорюють боротьбу між двома подібними
протилежностями. Цей вид групової роботи отримав назву «Гра в
самобичування». Коли «нападаючий» і той, хто «захищається», ведуть свої
баталії, інші переживають почуття провини, стають пасивними,
пригніченими, нездатними до прийняття рішень.
 Функції захисту
Індивід реагує на загрозу або стрес за допомогою відходу від проблем.
Ці реакції виконують функції захисту, вони спотворюють або переривають
контакт із загрозливою ситуацією. Індивід мовби знижує свій рівень
усвідомлення до тих пір, поки небезпека не мине. Такі реакції є достатньо
адекватними у певних ситуаціях. Проте якщо небезпека діє впродовж
тривалого часу або індивід піддається безлічі небезпек одночасно, то він
може засвоїти, що контакт із середовищем ніколи не є безпечним, і почати
удаватися до оберігаючих дій навіть тоді, коли небезпека йому не загрожує.
Гештальттеорія розрізняє чотири невротичні механізми на межі «Я»,
що перешкоджають досягненню індивідом психологічного здоров'я і зрілості:
злиття, ретрофлексія, інтроекція і проекція.
Злиття – це невротичний механізм уникнення контакту. Злиття
відбувається, коли індивід не може диференціювати себе й інших, не може
визначити, де кінчається його «Я» і де починається «Я» іншої людини.
Буквально «ретрофлексія» означає «різкий поворот на себе». При
ретрофлексії межа між особистістю і середовищем зміщується до центру
«Я», і ретрофлексійний індивід починає ставитися до самого себе так, як він
сам відноситься до інших людей або об'єктів. У ретрофлексійного індивіда
формується ставлення до самого себе як до стороннього об'єкта.
Ретрофлексійний індивід говорить: «Я повинен управляти самим собою. Я
повинен змусити себе зробити цю роботу. Мені соромно за себе».
Інтроекція – це тенденція привласнювати переконання, установки
інших людей без критики, спроб їх змінити і зробити своїми власними. У
результаті межа між «Я» і середовищем переміщається всередину «Я», і
індивід настільки зайнятий засвоєнням чужих переконань, що йому не
вдається сформувати свою власну особистість.
Проекція – це тенденція перекласти причини і відповідальність за те,
що відбувається усередині «Я», на навколишній світ. При проекції межі між
«Я» і середовищем чітко окреслені, але зрушені таким чином, що аспекти
свого «Я», які не приймаються, вважаються такими, що належать
навколишньому світу.
Метою гештальт-груп є розблокування свідомості шляхом звільнення
ретрофлексивного енергетичного потенціалу, асиміляції інтроектів і заміни
проекцій справжніми реальними діями.
 Зрілість
Це стан оптимального здоров'я. Для того щоб досягти зрілості, індивід
повинен подолати своє прагнення отримати підтримку з навколишнього світу
і знайти нові джерела підтримки у самому собі. У гештальттеорії мова йде
про емоційну зрілість. Якщо індивід не досяг зрілості, то він схильний
маніпулювати своїм оточенням для задоволення бажань, а не брати на себе
відповідальність за свої розчарування і намагатися задовольнити свої дійсні
потреби. Зрілість наступає тоді, коли індивід мобілізує свої ресурси для
подолання фрустрації і страху, що виникають через відсутність підтримки з
боку оточуючих і неадекватність самопідтримки. Зрілість полягає в умінні
піти на ризик, щоб вибратися з безвиході. Якщо індивід не ризикує, то у
нього актуалізуються рольові поведінкові стереотипи, що дозволяють
маніпулювати іншими: він може обрати роль «безпорадного», щоб
залишитися залежним, або роль «дурня», щоб отримати інтелектуальну
підтримку.
Основні процедури
Довготривалою метою групи є досягнення особистої зрілості шляхом
позбавлення від старих непродуктивних форм поведінки і створення нових
поведінкових стереотипів, і кожен використовуваний психотерапевтом
прийом повинен підтримувати члена групи на шляху до повного
функціонування й достовірності. У міру зростання усвідомлення члени групи
знаходять нові способи використання природних процесів для встановлення
й припинення контактів з оточенням. Це дозволяє виявляти незавершені
ситуації та завершувати їх.
 Керівник групи відповідає за темп роботи групи. Він може почати із
серії групових вправ, які фокусують увагу на усвідомленні процесів
встановлення і припинення контактів, потім запропонувати добровольцеві
зайняти «гаряче місце». Доброволець повинен дотримуватися принципу «тут
і зараз» й віддавати собі звіт про зміст своєї свідомості. Керівник не
інтерпретує поведінку добровольця і не направляє її на обговорення
конкретних питань. Він слідує за розповідями добровольця і таким чином
підтримує його у спробах усвідомити відчуття і невербальні контакти. Вони
разом, керівник і доброволець, створюють ситуацію «усвідомлення
сьогодення».
Напрями проведення групи її керівниками:
 Група як джерело отримання підтримки. Новий член гештальт-групи
відчуває себе відчуженим, невпевненим і ранимим. Незабаром він починає
розуміти вимогу ролі «працівника», яка полягає в тому, щоб слідувати
вказівкам керівника, направленим на розширення самосвідомості, й брати
участь у поведінкових «експериментах». Інша роль, яку відкриває для себе
учасник групи, – це роль «спостерігача», або «свідка», що вимагає уважного
слухання того, хто «працює», співпереживання йому і непрямого включення
в роботу разом з ним.
 Група як можливість усвідомлення свого досвіду в рамках принципу
«тут і зараз». Керівник може працювати тільки з одним учасником,
використовуючи при цьому решту членів групи для актуалізації значущого
досвіду у даного члена групи. Наприклад, він може попросити тих, хто
вважає, що в достатній мірі усвідомлює себе, описати своє переживання
групової ситуації і стан інших членів групи. Група стає значущою для
індивіда завдяки тому, що забезпечує підтримку і допомогу в реальних
життєвих взаємодіях.
 Група як основа отримання переживань зараз. У цьому випадку
групові заходи розглядаються як каталізатори переживань члена групи в
рамках принципу «тут і зараз». Наприклад, робота учасника, що знаходиться
на «гарячому місці», може стимулювати інших членів групи до ототожнення
з ним і поставити перед кожним з них питання: «Чи подобається мені це?»
 Група як драматизуючий чинник у роботі з індивідом. Членів групи
можна стимулювати до роботи над своїм «Я», залучаючи їх до спонтанних
або керованих експериментів і формувати у них рольові стереотипи, що
дозволяють актуалізувати думки, спогади, мрії і фантазії за принципом «тут і
зараз». Хоча учасники вноситимуть проекції своїх проблем до здійснення
подібних ролей, у них залишиться повне право прийняти або не прийняти
свої особливості, що виявилися, відповідно до своїх потреб.
 Група як динамічний процес. Коли члени групи почнуть фокусувати
увагу на своїх переживаннях під час заняття, групові проблеми можуть вийти
на перший план. Члени групи можуть навчитися питати один одного про те,
що вони хочуть або до чого прагнуть, отримувати зворотний зв'язок,
вирішувати міжособистісні конфлікти, а також надавати підтримку,
допомогу і заряджати один одного енергією, не відчуваючи при цьому
сильної залежності від керівника.
Прийоми, які використовуються в гештальт-групах, можна розділити
на шість функціональних категорій. Вони спрямовані на
розширення усвідомлення,
інтеграцію протилежностей,
посилення уваги до відчуттів,
роботу з мріями,
прийняття відповідальності за себе
подолання опору.
Керівник групи повинен бути досвідченим психотерапевтом, оскільки в
цих групах необхідно ретельно поєднувати фрустрацію і підтримку.
8. ПСИХОДРАМА
Класична психодрама – це терапевтичний груповий процес, в якому
використовується інструмент драматичної імпровізації для вивчення
внутрішнього світу клієнта. Дослідження відчуттів, формування нових
відносин і зразків поведінки є більш ефективними при використанні дій,
реально наближених до життя у порівнянні з використанням вербалізації.
Створення і розвиток психодрами пов'язані з дослідженнями Якоба
Моренно, засновника соціометрії і, як вважають деякі психологи, руху
групової психотерапії у цілому.
Основні поняття
 Рольова гра
Полягає у виконанні якої-небудь ролі у любительській виставі. Дає
можливість активно експериментувати як з реалістичними, так і
нереалістичними життєвими ролями. У цілях дослідження особистісно
значущого матеріалу не можна забороняти під час психодраматичного
заняття членові групи грати будь-яку з ролей – будь то жорстокий вбивця,
спокусник, нереалістичний або гротесковий персонаж.
Психодрама дає можливість подолати стійкі моделі поведінки за
сценарієм. Сценарій – це програма поступального розвитку, сформована у
ранньому дитинстві під впливом батьків, що визначає поведінку індивіда у
важливих моментах його життя.
 Спонтанність
У психодрамі немає спеціально написаних ролей і сценаріїв, актори
можуть ґрунтуватися на знайомих переживаннях або слідувати будь-якому
шляху. Психодрама, дозволяючи учасникам змінити звичні поведінкові
стереотипи, звільнитися від тривоги, здійснити свої людські можливості,
допомагає їм досягти іншого життєвого статусу.
Терапевтичні цілі у психодрамі часто включають знайомство клієнта з
культурними і соціальними обмеженнями з одночасним полегшенням
процесу розвитку творчої спонтанності. Сучасні люди бояться
безпосереднього і емоційного (спонтанного).
Керівники психодраматичних груп не закликають до постійного
перебування у поточній ситуації. Вони можуть присвячувати заняття
минулому або майбутньому залежно від сприйманих ними бажань учасників.
Принцип «тут і зараз» у психодрамі є деяке розширення сьогодення, яке
включає і повторення минулих зустрічей, і підготовку до майбутніх. Упор
робиться на те, що результат реального переживання і емоційного
відтреагування багато у чому відрізняється від результату словесного
обговорення минулих подій і прихованих відчуттів.
 Теле
Спонтанність і творчість – це динамічні поняття. «Теле» – це
двосторонній процес передачі емоцій між клієнтом і психологом,
взаємозв'язок всіх емоційних проявів перенесення, контрперенесення і
емпатії, взаємний обмін емпатіями і визнаннями. Коли члени групи
міняються ролями або намагаються подивитися на світ чужими очима, вони
залучаються до відносин «теле».
Результатом використання поняття «теле» у вивченні груп є визнання
того, що ми бачимо інших не такими, якими вони є насправді, а такими,
якими вони виявляються у ставленні до нас. Групова психодрама є тим
«полігоном», який дозволяє проаналізувати наше сприйняття інших людей.
 Катарсис
Емоційне потрясіння і внутрішнє очищення. Психодрама має
лікувальний ефект – не по відношенню до глядача (вторинний катарсис), а по
відношенню до самого актора, який розігрує драму й одночасно звільняє себе
від неї. Сила випробовуваного учасниками катарсису залежить від їх
спонтанності. Катарсис відчувають як автори конкретної драматичної
ситуації, що використовують особистісно значущий матеріал, так і актори,
що утілюють цю ситуацію на сцені.
Аудиторія у психодрамі може бути також залучена у процес
переживання катарсису. Аудиторія може складатися з тих людей, які не
беруть участі у даній психодраматичній ситуації, але емоційно залучаються
до атмосфери заняття.
 Інсайт
Інсайт – це вид пізнання, який приводить до негайного вирішення або
нового розуміння наявної проблеми. Групова психодрама ставить своєю
метою створення такого клімату у групі, в якому можливі максимальні
прояви катарсису, пізнання й інсайту. Психодрама дає учасникам можливість
наново пережити важливі події свого минулого, використовуючи
різноманітні прийоми. Як правило, найвища емоційна напруга виникає у
групі під час сценічної дії, а не після неї, при обговоренні інформації або
груповому аналізі. Проте іноді інсайт може виникати одночасно з
катарсисом, а також при обговоренні переживань, що виникли в ході
психодраматичної дії.
Основні процедури
Ролі у психодрамі
Керівник групи називається режисером. Режисер допомагає створити
необхідну атмосферу для групової роботи – атмосферу безумовної довіри – і
спонукає членів групи до дослідження їх особистих проблем. Визначаючи
завдання і «запускаючи спектакль», він мовби дає дозвіл скритному,
замкнутому членові групи на експерименти з різними ролями. Режисер грає
три ролі: продюсера, психотерапевта й аналітика. Будучи продюсером, він
управляє груповим заняттям і допомагає членам групи перекласти їх думки
мовою драматичної дії. Продюсер повинен бути надзвичайно чутливим до
всіх вербальних і невербальних проявів, що розкривають психічний стан
акторів і відображають настрій аудиторії, яка спостерігає за заняттям.
У ролі терапевта режисер психодрами намагається допомогти членам
групи змінити невдалі стереотипи поведінки. З одного боку, режисер може не
втручатися у груповий процес, дозволяючи групі самій продовжувати
заняття. З іншого боку, він може агресивно, наполегливо і ласкаво вимагати
від учасників роботи у драматичній дії. Як будь-який лідер, психотерапевт
іноді стає мішенню для коментарів і критики з боку групи; але, будучи
членом групи, він повинен реагувати на ці нападки відкрито і не захищатися
від них.
У ролі аналітика керівник групи інтерпретує і коментує поведінку
учасників, аналізує реакції всіх членів групи на якусь дію.
Той член групи, який є суб'єктом конкретної психодраматичної дії,
називається протагоністом. Протагоніст, зображаючи події зі свого життя,
має рідкісну можливість дати власну інтерпретацію минулій життєвій
ситуації перед групою рівних партнерів, що співчувають йому. За допомогою
режисера, аудиторії і спеціальних творчих прийомів протагоністи
здійснюють дії з принципу «тут і зараз», для того щоб досягти інсайту при
усвідомленні своєї психічної реальності і поліпшити здатність
функціонування у реальному житті.
Учасник, задіяний у роботі з протагоністом, виконує роль
«допоміжного Я», яке втілює всіх значущих інших у житті протагоніста.
Виділяють п'ять основних функцій «допоміжного Я»:
 зіграти ту роль, яку замишляє протагоніст для здійснення
психодрами;
 допомогти зрозуміти, як протагоніст сприймає взаємовідносини з
відсутніми персонажами дії;
 зробити видимими ті аспекти взаємин, яких протагоніст не
усвідомлює;
 терапевтично направляти протагоніста у вирішенні його
внутрішньо- та міжособистісних конфліктів;
 допомогти протагоністу перейти від драматичної дії до реального
життя.
Виконавці ролі «допоміжного Я» повинні грати роль так, як вона
описана протагоністом, або на основі своєї інтуїції.
Аудиторія складається з тих членів групи, які не грають ролей у даній
психодраматичній дії. У завершальній фазі заняття вони демонструють своє
емоційне ставлення до того, що відбувалося, й розкривають власні проблеми
і конфлікти, аналогічні тим, що обговорювалися під час заняття. Аудиторія,
емоційно залучаючись до психодрами, може досягти стану інсайту по
відношенню до власних проблем.
 Фази розвитку психодрами
Першою фазою розвитку класичної психодрами є психічна розминка,
що складається з трьох стадій: поступове розкріпачення рухової активності
учасників; стимуляція спонтанних поведінкових реакцій; фокусування уваги
членів групи на конкретному завданні або темі. Розминка дозволяє членам
групи подолати страх здатися наївним або неспокій з приводу власних
акторських здібностей. Режисер також потребує розминки. Він може вільно
ходити кімнатою, розповідати про деякі свої ідеї, намагаючись створити
відповідну атмосферу для емоційного залучення членів групи до відносин
«теле». Розминка може бути вербальною або невербальною, запозиченою з
інших групових підходів або розробленою самим режисером.
Після розминки група готова перейти до фази психодраматичної дії. В
одних випадках режисер обирає учасника: на основі його відповідності
обраній темі; на основі знання про його минуле або на основі тієї
необхідності, яка виявляється під час розминки. В інших випадках
доброволец-протагоніст сам пропонує для дії свої особистісні проблеми.
Режисер уважно вислуховує розповідь протагоніста про його проблему, для
того щоб отримати достатню інформацію для організації дії. Після того, як
описано конкретну ситуацію, члени групи стимулюються вже не до
обговорення проблеми, а до розігрування вистави.
Протагоніст імпровізує, намагається відтворити минулу ситуацію.
Приміщення, використовуване для психодрами, повинно дозволяти легко
маневрувати своїм простором. Класичне приміщення для психодрами має, як
і в театрі, зал для аудиторії і багаторівневу круглу сцену. На вершині сцени є
частково відгороджений простір і балкон. Різні рівні сцени можуть
відповідати різним рівням уявлень, які на них відіграються.
Протагоніст організовує конкретну сцену, визначає її зміст. Потім для
«допоміжних Я» пропонуються відповідні ролі. Оскільки зазвичай
«допоміжні Я» протагоніст обирає для себе сам, то його сприйняття
відповідності учасників конкретним персонажам з реального життя є
важливішим, ніж їх реальна фізична або особистісна схожість. Іноді режисер
допомагає у виборі, використовуючи підготовленого для виконання ролі
актора або учасника, для якого виконання даної ролі матиме позитивний
ефект. Таким чином, учасники, що є «допоміжними Я», також отримують
значущий емоційний досвід, беручи участь у розігруванні конфлікту
протагоніста.
Під час цього процесу протагоніст часто зазнає дуже сильних
емоційних переживань. При виникненні емоційних переживань протагоніст
має можливість вибору: працювати далі над їх посиленням або обмежитися
досягнутим результатом. Як тільки дія завершується і, можливо, досягаються
катарсис і інсайт, уявлення закінчується.
Останньою фазою класичної психодрами є фаза подальшого
обговорення, або інтеграції. Після повідомлення про свої емоційні реакції
члени групи висловлюють протагоністу конкретні міркування і дають йому
зворотний зв'язок. Залежно від цілей групи під час обговорення учасники
можуть також давати теоретичні інтерпретації інших можливих способів
вирішення конфліктів.
Методики, використовувані у процесі психодраматичної дії:
Впродовж всієї психодрами режисер допомагає протагоністу розвивати
дію, використовуючи певні психодраматичні методики. Серед найбільш
поширених можна відзначити такі, як монолог, двійник, обмін ролями,
відображення.
Монолог – це театральна репліка, в якій протагоніст виражає свої
приховані думки і відчуття як собі самому, так і аудиторії.
Двійник, або друге «Я», є найбільш поширеною психодраматичною
методикою. Двійник намагається стати протагоністом, приймаючи тілесні
пози і переймаючи звички протагоніста, він допомагає протагоністу і
підтримує його. Оскільки двійник виконує функцію внутрішнього голосу
протагоніста, то дуже важливо, щоб він прагнув повністю ототожнитися з
протагоністом і не намагався проявляти свої власні відчуття та реакції,
знаходячись на сцені.
Навіть досвідчені двійники можуть помилятися, тому протагоністи
заохочуються у вираженні згоди або незгоди зі своїми двійниками. Для того
щоб подолати замішання і забезпечити безперервність драматичної дії,
«допоміжні Я» отримують завдання реагувати під час уявлення тільки на
слова протагоніста.
Ідея методики обміну ролями полягає в тому, що протагоніст грає інші
ключові ролі у поставлених ним виставах, а «допоміжне Я» відтворює
поведінку і вислови самого протагоніста. З одного боку, ця методика дає
можливість «допоміжному Я» виконати свою роль точніше на основі
спостережень за тим, як її грає час від часу сам протагоніст. З іншого боку,
ця методика дозволяє зрозуміти ускладнення партнера, віднестися з емпатією
до його переживань, встати на його точку зору.
Відображення тісно пов'язане з обміном ролями. За допомогою
відображення протагоністи можуть усвідомити, як їх сприймають інші люди.
Використовуючи цю методику, режисер просить протагоніста відійти на
задній план і спостерігати за тим, як дублер в образі «допоміжного «Я» грає
його власну роль у психодраматичному уявленні. Відображення допомагає
протагоністам подивитися на свою поведінку з достатньо великої дистанції,
відкриває нові перспективи і викликає у них інсайт.
9. ГРУПИ ТІЛЕСНОЇ ТЕРАПІЇ
Навіть якщо людина навмисно і свідомо не долає стресову ситуацію, на
неї, автоматично відреагує тіло. Переживання відбиваються у тому, як люди
рухаються, дихають, управляють своїми м'язами, а також у хворобах, на які
вони страждають.
Тілесні терапевти ставлять акцент на знайомстві з тілом, що має на
увазі розширення сфери усвідомлення індивідуумом глибоких організмічних
відчуттів, дослідження того, як потреби, бажання й відчуття кодуються у
різних тілесних станах, і навчання реалістичному вирішенню конфліктів у
цій сфері.
 Засновник – Вільгельм Райх.
Основні поняття
 Енергія
Для учасників групи оптимальне відношення до тіла означає розвиток
спонтанного перебігу енергії, що охоплює весь організм від шкірної
периферії до процесів метаболізму. Все, що порушує перебіг енергії у будь-
якій частині тіла, впливає на людське відчуття задоволення й цілісності.
Невротики не можуть управляти збудженням і мінімально толерантні до
болю та задоволення. Вони витрачають велику частину своєї енергії на
включення механізмів психологічного захисту, спрямованих на те, щоб
позбавитися від думок, що травмують особистість, відчуттів, зовнішніх
подій.
Вільна поточна природна життєва енергія («оргонна енергія») є
основою функціонування здорової особистості. Ця енергія, що накопичується
у результаті споживання їжі, рідини й кисню, безперервно тече по тілу
здорової людини.
Біоенергетичні методи мають за мету полегшення самовираження за
допомогою мобілізації енергії тіла і повернення людей до їх первинної
природи. Первинна природа людини – це стан щирого задоволення – це
свобода руху тіла і свобода від м'язової напруги. Розвитку здатності до
досягнення задоволення заважають процеси соціалізації, оскільки,
приймаючи соціальні умовності і задоволення потреб інших, ми при цьому
заперечуємо наші власні первинні потреби.
Групи тілесної терапії заохочують вираження сильних відчуттів, тим
самим допомагаючи учасникам збудити власну енергію.
 М'язовий панцир
Це хронічна м'язова напруга, що ізолює людину від неприємних
емоцій. Коли м'язи напружуються, відчуття притупляються; «м'язовий
панцир» заважає перебігу оргонної енергії вгору і вниз по тілу.
«Панцир» є структурою характеру в його фізичній формі. М'язова
напруга пов'язана з різного роду ситуаціями і травмами, що переживаються
індивідами у процесі їх розвитку. Процес формування характеру і «панцира»
є діалектичною єдністю, в якій безперервно взаємодіють тіло та психіка.
Основою курсу біоенергетики є тема «Ви і ваше тіло». Особистісні
особливості відбиваються у позі, рухах, жестах і типі статури. Тому є
достатньо підстав для вживання анатомічних виразів, що дають уявлення про
фізичну зовнішність людини.
Напругу, що накопичилася у скелетних м'язах тіла, можна виявити в
семи обручах «м'язового панцира». Ці обручі діють як бар'єри на шляху
вільного перебігу життєвої енергії вгору і вниз по тілу. Обручі «м'язового
панцира» розташовані на рівні очей, рота, шиї, грудей, діафрагми, живота і
тазу. До «вегетотерапевтичних» методик входить пряме маніпулювання цими
обручами з метою звільнення від «панцира».
 Грунт під ногами
Мати «грунт під ногами» – означає бути в енергетичному контакті з
грунтом, мати відчуття стабільності й упевненості. Ефективне існування у
реальному світі буквально й означає повернення назад на землю.
Члени групи можуть уникати відчуття «грунту під ногами» з
побоювання або страху перед дуже сильним задоволенням або збудженням.
Членів біоенергетичних груп оцінюють за тим, наскільки тісно вони
стикаються із грунтом. Спеціальні вправи допомагають збільшити потік
енергії, зміцнити контакт з грунтом і відповідно підсилити відчуття себе.
Основні процедури
Напружені пози тіла, активні вправи і вербальні процедури вивільнення
емоцій для мобілізації потоку енергії.
Дихання
Більшість біоенергетичних занять починаються з дихальних вправ і
постійних нагадувань учасникам про контроль за циклом «вдих-видих».
Відомо, що затримання дихання служить ефективним способом
уникнення глибоких плотських переживань: гніву, печалі, страху і
сексуальності. М'язова напруга є наслідком утримання під контролем
сильних і раптових відчуттів. За допомогою спеціальних прийомів м'язового
розслаблення, наприклад розслаблення щелепних м'язів, глибокого і повного
дихання, стримуваним відчуттям може бути дана повна розрядка.
Оцінка тіла і напружені пози
Учасники біоенергетичних груп зазвичай одягнені у шорти. Одягаючи
легкий, такий, що не сковує руху тіла, одяг, вони знаходять повну свободу в
тілесних вправах і дістають можливості ясно бачити тіло і будь-які
фрагменти «м'язового панцира».
Рухові вправи
Ці вправи є ефективними тим, що допомагають повернути членів групи
до примітивного емоційного стану, первинної природи людини.
Заохочення вільних рухів порушує імпульс та заблоковані відчуття.
Група взаємодіє з головним учасником, заохочуючи більш повне вираження
відчуттів. Керівник або партнер по групі можуть коментувати неспівпадання
слів клієнта і його тілесних рухів, наприклад, усмішку, яка часто
супроводжує ворожий жест або зауваження. У біоенергетиці витоки
пригнічених афектів зазвичай обумовлені втручанням негативних
повідомлень і обмежуючих установок батьків. Клієнта можуть попросити
назвати предмет його гніву. Іноді керівник або інший учасник може
полегшити емоційну розрядку, виконуючи роль особистості, на яку
спрямований гнів клієнта.
Група повинна проявляти обережність і не відкидати вираження
людиною сильних негативних відчуттів, оскільки відкидання просто
підсилить психічну напругу, що виникла багато років тому.
У біоенергетичних групах учасники також виражають негативні
відчуття по відношенню один до одного. Бувають випадки, коли можуть бути
корисними боротьба та інші види фізичних контактів. Заохоченню цих видів
фізичної роботи повинна передувати групова зрілість, тобто учасники
повинні навчитися достатньо довіряти один одному, щоб прийняти пряме
негативне повідомлення. Впродовж всього групового досвіду учасникам
нагадують про відповідальність за їх відчуття.
Фізичний контакт
Більшість груп тілесної терапії включають фізичний контакт до
групової взаємодії. За допомогою прямого маніпулювання м'язовими
обручами, званого «вегетотерапевтичними» методиками, заблоковані
відчуття вивільняються в потоці негативних емоцій.
10. ГРУПИ АРТТЕРАПІЇ
Науково обґрунтована арттерапія зародилася як поєднання візуальних
мистецтв і психології в 1940-і роки. «Матір'ю арттерапії» іноді називають
американську психологиню, педагогиню Маргарет Наумбург, хоча сам
термін з'явився в англійській мові в 1930-і та був популяризований
британським педагогом і митцем Адріаном Хіллом. На сьогодні його
використовують на позначення всіх видів занять мистецтвом, які проводяться
у лікарнях і центрах психічного здоров'я. Цей метод дозволяє
експериментувати з відчуттями, досліджувати і виражати їх на символічному
рівні.
Основні поняття
Арттерапія:
1. Надає можливості для вираження агресивних відчуттів у соціально
прийнятній манері.
2. Прискорює прогрес у терапії. Підсвідомі конфлікти і внутрішні
переживання легше виражаються за допомогою зорових образів, ніж у
розмові під час вербальної психотерапії.
3. Дає підстави для інтерпретацій та діагностичної роботи у процесі
терапії. Творча продукція, зважаючи на її реальність, не може заперечуватися
пацієнтом.
4. Дозволяє працювати з думками та відчуттями, які здаються
непереборними.
5. Допомагає укріпити терапевтичне взаємовідношення. Елементи збігу
в художній творчості членів групи можуть прискорити розвиток емпатії та
позитивних відчуттів.
6. Сприяє виникненню відчуття внутрішнього контролю і порядку.
7. Розвиває і підсилює увагу до відчуттів.
8. Підсилює відчуття власної особистісної цінності, підвищує художню
компетентність.
Використання художніх прийомів у процесі проведення групи також
дозволяє глибоко вивчати фантазування й уяву, вирішувати конфлікти між
членами групи і допомагати їм у досягненні гармонії.
Художні здібності або спеціальна підготовка пацієнтів не потрібні для
використання художньої творчості як терапевтичного засобу. Для арттерапії
важливий сам процес і ті особливості, які кінцевий продукт творчості
допомагає виявити у психічному житті творця. Керівник заохочує членів
групи виражати внутрішні переживання спонтанно й не турбуватися про
художні достоїнства своїх творів.
Художня творчість є одним з видів сублімації, коли фантазії творця
сублімуються у творчі зорові образи. Мистецтво може одночасно «направити
в інше русло» і допомогти у вираженні відчуттів злості, болю, тривоги,
страху.
Основні процедури
Керівник групи арттерапії забезпечує групу необхідним матеріалом та
проявляє максимум гнучкості для стимулювання художньої творчості.
Матеріали використовуються найпростіші, такі, як набори олівців всіх
кольорів, глина для ліплення, а також деревинки, камені, шматочки тканини і
папір. Іноді члени групи можуть приносити й інші матеріали, які
стимулюють їх творчу уяву: береговий пісок і кору дерев. Приміщення має у
певній мірі бути просторим для рухів і галасливих ігор. Керівник прагне бути
якомога більш непомітним, для того, щоб сприяти творчості. Учасники
отримують пораду повністю віддатися своїм відчуттям і не піклуватися про
художність своїх творінь. Психотерапевт, що займається арттерапією, не
обов'язково повинен бути художником. Мають значення його інтерес до
проблем художньої творчості, знання патопсихології та групової динаміки.
Процедурні аспекти арттерапії залежать від теоретичної і професійної
підготовки керівника і функцій групи.
Психодинамічна арттерапія
Спирається на ідею, що художня творчість виражає несвідоме.
Фантазії, «мрії наяву» і різні фобії членів групи легше виразити в малюнках,
ніж вербально. У процесі художнього осмислення такого внутрішнього
досвіду учасники часто стають більш відкритими до спілкування. Більшість
керівників груп прямо не інтерпретують художні символи, а допомагають
учасникам зрозуміти їх сенс, встановлюючи безоцінну довірчу атмосферу в
групі, заохочуючи вільні асоціації під час художньої творчості. Члени групи
мають самі використовувати власні асоціації, пов'язані з їх творами, для того
щоб краще зрозуміти себе.
Терапевти, навчені прийомам оцінювання значення й цінностей
художньої творчості, можуть значно підсилити можливості пацієнтів у
розумінні самих себе.
Терапевти, що працюють у сфері арттерапії, допомагають членам групи
у просуванні із символічного рівня на конкретний і з підсвідомого – на
свідомий, заохочуючи пацієнта повторно пережити минулі події, які були
заблоковані й перешкоджали особистісному зростанню.
Вправу «створення загального групового образу» було спеціально
розроблена для груп арттерапії психодинамічної орієнтації. Основна перевага
цієї вправи полягає в тому, що члени групи можуть включатися в художню
творчість конкретного учасника. На початку кожного заняття група обирає
малюнок учасника. Як правило, члени групи виконують малюнки будинку,
потім приносять на заняття. Автор малюнка описує свої відчуття (до того, як
був зроблений малюнок, під час процесу малювання і після того, як роботу
було завершено), розповідає про сенс малюнка, надаючи ряд вільних
асоціацій на нього. Потім решта членів групи описує свої реакції на цей
малюнок і пов'язані з ним асоціації. Ті групові реакції і проекції, які
виявляються близькими до теми малюнка, отримують назву «Колективного
образу» і стають провідною темою даного групового заняття.
Групи арттерапії з орієнтацією на гештальттеорію
Малювання і ліплення розглядаються як такий досвід, який є функцією
постійного процесу усвідомлення кожним учасником свого сьогодення.
Поняття «Відношення фігури і фону» в даному випадку можна
використовувати безпосередньо, оскільки наші думки й відчуття тісно
пов'язані з нашим зоровим сприйняттям.
Керівники гештальторієнтованих груп заохочують учасників жити у
сьогоденні й повністю виражати все те, що вони відчувають. Терапевти
повинні уміти виділяти головне в тому, як клієнти сприймають свої власні
художні твори. Іноді терапевти як зворотний зв'язок можуть доповнити
сприйняття клієнтами їх робіт власним сприйняттям, але ніколи не піддають
аналітичному розбору художній твір з метою з'ясування його «значення».
Інтроспективні образи сприйняття творця несуть більше інформації, ніж
зовнішня реалістичність закінченого твору.
Групи арттерапії з орієнтацією на гештальттеорію проходять декілька
стадій. На ранній стадії розвитку групи заохочується процес особистісної
ідентифікації за допомогою малювання й ліплення. Учасники отримують
дуже прості завдання, що не викликають тривогу, для того щоб звільнитися
від свідомого контролю та спонтанно виразити внутрішні відчуття. Таким
чином, на ранній стадії робота у значній мірі є глибоко особистісною й
виконується кожним індивідуально.
На більш пізній стадії розвитку групи учасники можуть отримати
завдання обрати собі того партнера, якого вони бажають пізнати трохи
краще. Кожна пара отримує папір, кольорові олівці або крейду і
використовує художню творчість для невербальної комунікації на рівні
внутрішніх переживань один одного. Одні пари починають кооперуватися,
інші – змагатися, треті – обмінюватися задумами та способами їх здійснення.
Після закінчення роботи учасники описують свої реакції та спостереження.
Не заохочується аналіз, інтерпретація і захист обраних ними образів.
Члени групи можуть використовувати образотворчі засоби для опису
свого сприйняття групових взаємодій і виявлення при цьому прихованих
конфліктів.
11. ГРУПИ ТРАНСАКТНОГО АНАЛІЗУ
Трансактний аналіз базується на концепції Еріка Берна про те, що
людина є запрограмованою «ранніми рішеннями» відносно життєвої позиції і
проживає своє життя згідно «сценарію», написаного за активної участі її
близьких (в першу чергу батьків), і сьогодні приймає рішення, що
ґрунтуються на стереотипах, які колись були необхідними для її виживання,
але тепер здебільшого є даремними.
Основною метою терапевтичного процесу в традиції трансактного
аналізу є реконструювання особистості на основі перегляду життєвих
позицій. Велика роль відводиться здатності людини до усвідомлення
непродуктивних стереотипів своєї поведінки, які заважають прийняттю
адекватних справжньому моменту рішень, а також здатності формувати нову
систему цінностей і рішень, виходячи з власних потреб і можливостей.
В основі практики трансактного аналізу лежить контракт. Він включає
цілі, поставлені клієнтом перед собою, і шляхи, якими він їх досягатиме;
також до контракту вносяться пропозиції психотерапевта з консультування і
список вимог до клієнта, які він повинен виконувати. Клієнт вирішує, які зі
своїх переконань, емоцій та стереотипів поведінки йому потрібно змінити,
щоб досягти намічених цілей. Після перегляду ранніх рішень клієнт починає
думати, поводитися і відчувати по-іншому, прагнучи набути автономії.
Структура особистості у концепції трансактного аналізу
характеризується наявністю трьох его-станів: Батько, Дитина та Дорослий.
Его-стани – це не ролі, які людина виконує, а певні феноменологічні
реальності, поведінкові стереотипи, які провокуються актуальною ситуацією.
Трансакцією в рамках трансактного аналізу називається обмін діями
між его-станами двох людей. Дії можна розглядати як одиниці визнання,
подібні до соціального підкріплення. Вони виражаються у дотиках або у
вербальних проявах.
В основі трансакцій лежить життєвий сценарій. Це генеральний та
персональний план, що організує життя людини. Сценарій створюється як
стратегія виживання.
Діагностувати его-стани особистості можна шляхом вивчення
вербальних та невербальних компонентів поведінки.
Трансакція – це обмін діями між его-станами двох людей. Дії можуть
бути умовними або безумовними, позитивними або негативними.
Розрізняють трансакції паралельні (додаткові), перехресні та приховані.
При паралельній трансакції очікування людей, які контактують між
собою, відповідають взаємним очікуванням і здоровим людським
відносинам. Такі взаємодії не здатні призводити до конфліктів і можуть
продовжуватися необмежений час. Стимул та відповідна реакція при такій
взаємодії відображаються паралельними лініями.
Перехресні (пересічені) трансакції вже мають здатність призводити до
конфліктів. У цих випадках на стимул дається несподівана реакція,
активізується невідповідний его-стан.
Приховані трансакції відрізняються тим, що включають більше двох
его-станів, оскільки повідомлення в них маскуються під соціально
прийнятним стимулом, але у відповідь реакція очікується з боку ефекту
прихованого повідомлення. Саме це становить суть психологічних ігор.
Таким чином, прихована трансакція містить неявну інформацію, за
допомогою якої можна вплинути на інших так, що вони цього не
усвідомлять.
Трансакція може здійснюватися на двох рівнях – соціальному та
психологічному. Це характерно для прихованих трансакцій, де на
психологічному рівні вони містять приховані мотиви.
Під «погладжуванням» у трансактному аналізі розуміється знак
схвалення. Існує три типи погладжувань: фізичне (наприклад, торкання),
вербальне (слова) і невербальне (підморгування, кивки, жести і тому
подібне). Погладжування даються за «існування» (тобто є безумовними) і за
«вчинки» (умовні погладжування). Вони можуть бути позитивними –
наприклад, дружній фізичний дотик, теплі слова і доброзичливі жести; і
негативними – шльопання, похмурі погляди, лайка.
Можна приймати погладжування або ж цього не робити. Людина може
припускати, що той, хто її «погладжує», або брехун, або маніпулятор. У
трансактному аналізі важливим вважається учити клієнтів приймати
погладжування і при цьому уміти відмовлятися від будь-яких небажаних
умов, які виставляються при погладжуванні. Так само важливо сфокусувати
увагу на зміцненні усвідомлених внутрішніх сил клієнта і на створенні умов,
в яких клієнт усвідомлює у собі нові або до цієї пори заперечувані сили.
Структуризація часу
Згідно Е. Берну, люди структурують час за допомогою шести способів:
відхід (уникнення), ритуали, розваги (проведення часу), діяльність, ігри,
інтимність (любовні сексуальні взаємодії).
Такі трансакції, як ритуали, розваги або діяльність, спрямовані на
досягнення певної мети – структуризація часу й отримання дій від
оточуючих. Тому їх можна позначити як «чесні», тобто такі, що не
передбачають маніпуляції іншими. Ігри ж є серіями прихованих трансакцій,
що ведуть до певного результату, в якому в одного з гравців є зацікавленість.
Ритуалом називається стереотипна серія простих додаткових
трансакцій, заданих зовнішніми соціальними чинниками. Неформальний
ритуал у своїй основі є незмінним, але може відрізнятися у деталях.
Формальний же ритуал характеризується невеликою свободою. Ритуали
пропонують безпечний, вселяючий упевненість і часто приємний спосіб
структуризації часу.
Можна визначити проведення часу як серію простих, напівритуальних
додаткових трансакцій, метою яких є структуризація певного інтервалу часу.
Початок і кінець такого інтервалу можна назвати процедурами. При цьому
трансакції зазвичай пристосовані до потреб всіх учасників так, щоб кожен
міг отримати максимальний виграш протягом даного інтервалу – чим краще
адаптований учасник, тим більше його виграш. Проведення часу зазвичай
взаємно виключають один одного, тобто не змішуються. Проведення часу
формують основу для знайомства і можуть привести до дружби, сприяють
підтвердженню обраних людиною ролей і зміцненню її життєвої позиції.
Грою називається серія прямуючих одна за одною прихованих
додаткових трансакцій з чітко заданим та передбаченим результатом. Вона є
набором, що повторюється, деколи одноманітних трансакцій, що зовні
виглядають цілком правдоподібно, але мають приховану мотивацію. Ігри
відрізняються від проведень часу або ритуалів двома основними
характеристиками: 1) прихованими мотивами і 2) наявністю виграшу.
Відмінність ігор полягає в тому, що вони можуть містити елемент конфлікту,
можуть бути нечесними і мати драматичний результат.
Аналіз життєвого сценарію
Сценарій – це життєвий план, що нагадує спектакль, в якому людина
вимушена грати роль. Сценарій безпосередньо залежить від позицій,
прийнятих у дитинстві, і записується в его-стан Дитина через трансакції, які
відбуваються між батьками і дитиною. Частиною сценарію є ігри.
Згідно Е. Берну, майже вся людська діяльність запрограмована
життєвим сценарієм, що починається в ранньому дитинстві. Спочатку
сценарій записується невербально, потім діти отримують від батьків
вербальні сценарні послання, які можуть відноситися до загального
життєвого плану («ти станеш відомим», «ти ніколи нічого не досягнеш, тому
що ти...»), а можуть стосуватися різних приватних сторін життя людини: так
дитині нав’язують професійний сценарій, сценарій щодо своєї статі, освіти,
одруження-заміжжя і тому подібне. При цьому батьківські сценарні
повідомлення можуть бути конструктивними, деструктивними і
непродуктивними.
 Сценарій виявляється у рухах, жестах, позах, манерах людини.
Важливу роль у створенні життєвих сценаріїв відіграють і фантазії, що
запам'яталися з дитинства, і чарівні казки.
Виділяються сценарії переможця, переможеного і «не-переможця».
Переможцем можна назвати людину, що вирішила у житті досягти певної
мети і добилася свого зрештою. Якщо людина досягла своєї мети, то вона –
Переможець. Якщо ж вона зав'язла у боргах, отримала фізичну травму або
провалила іспит – то вона Переможений. «Не-переможець» – це та людина,
яка може бути прекрасним громадянином, співробітником, старанним і
вдячним долі, лояльною людиною. Такий тип людей прагне не створювати
проблем людям – на відміну від переможців, оскільки ті борються,
залучаючи до боротьби інших, і (у ще більшій мірі) на відміну від
переможених (невдах), які, потрапляючи в біду, намагаються захопити в неї
тих, хто стоїть поряд.
Усвідомивши свої позиції та ігри, особистість може зрозуміти свій
життєвий сценарій. Його аналіз і перегляд є неодмінною процедурою у
трансактному аналізі.
Життєві позиції та їх аналіз
Поняття психологічної позиції є у трансактному аналізі одним з
основних. Перша позиція: «я о’кей – ти о’кей». Ця позиція достатку і
прийняття інших, проте якщо дитина на ній застряє, вважаючи, що все життя
вона залишатиметься найважливішою персоною, то з часом виникнуть
розчарування і негативні переживання.
Друга позиція: «я не о’кей – ти не о’кей». Якщо дитину на початку
життя оточували увагою і турботою, а потім через обставини ставлення до
неї радикально міняється, то вона починає відчувати себе неблагополучною,
життя втрачає позитивні аспекти, аж до формування переконання, що життя
нічого не варте.
Третя позиція: «я не о’кей – ти о’кей». У цьому сценарії головну роль
відіграють депресія і відчуття неповноцінності. Зазвичай це походить від
переживань дитини з приводу того, що вона є залежною від дорослих, менш
цінною, ніж оточуючі.
Четверта позиція: «я о’кей – ти не о’кей». Якщо дитину не
«погладжують», погано з нею поводяться, то вона може вирішити, що «інші –
погані».
Нарешті, п'ята позиція «я о’кей – ти о’кей» схожа на першу, але це
позиція реалізму, вона обирається свідомо, до неї людина приходить через
життєвий досвід, за допомогою переоцінки цінностей. У цій позиції тих, хто
програв немає, але кожен приходить до своєї перемоги: «Життя варте того,
щоб жити».
Життєві позиції виникають не тільки відносно себе та інших, але і
відносно іншої статі. Прийнявши життєву позицію, людина прагне укріпити
її, щоб стабілізувати самооцінку і зберегти своє сприйняття навколишнього
світу. Психологічна позиція людини стає життєвою, і, виходячи з неї, люди
грають в ігри і здійснюють життєвий сценарій.
Сценарні послання й батьківське програмування
Ерік Берн визначає вказівки як найважливішу частину сценарного
апарату і класифікує їх за трьома ступенями.
Батьківські вказівки першого ступеня є м'якими за формою і соціально
прийнятними – це прямі вказівки, що підкріплюються схваленням або
несхваленням.
Вказівки другого ступеня є брехливими і жорсткими, їх впровадження
відбувається обхідним шляхом спокусливих усмішок або загрозливих
гримас.
Третій ступінь (дуже грубі й жорсткі настанови) – це невиправдані
заборони, що вселяються відчуттям страху, – вірний спосіб виховання
невдахи.
Серед інших видів сценарних послань Е. Берн виділяє «поштовх»
(провокація, спокушання, приховане заохочення бути невдахою), «електрод»,
«заповіді» (що виходять від Опікаючого Батька).
 Сценарна матриця – це діаграма, що зображає вказівки, адресовані
батьками і прабатьками наступному поколінню, у значній мірі визначає
життєвий план особистості і життєвий підсумок. Вирішальні сценарні дії
виходять від его-стану Дитини батька протилежної статі; его-стан Дорослого
батька тієї ж статі дає людині модель, яка визначає інтереси й особливості
здійснення життєвого плану. В той же час его-стани Батько обох батьків
наділяють людину «рецептами» поведінки, які складають так званий
антисценарій, який заповнює порожнечі у поступальній ході сценарію і за
певних обставин здатний знищити сценарій.
Також у трансактному аналізі виділяється поняття епіскріпта
(епісценарію), що виникає у тому випадку, коли батьки відчувають себе
зобов'язаними давати своїй дитині повчання й поради в обсязі, набагато
більшому, ніж цього вимагає батьківський обов’язок і нормальне «сценарне
програмування». В епіскріпті виділяються прагнення продовжити своє життя
у нащадках, вимоги власних батьківських сценаріїв або бажання позбавитися
власних важких сценарних характеристик.
Уникнути батьківських директив не можна, але головне для батька
полягає у тому, щоб самому в аутодидактичному процесі звільнятися від
власних директив і показати дитині, що у нього є можливість позбутися
набутих директив. Директиви є викликом людській здатності до розвитку, їх
можна приймати або не приймати, і усвідомлення в собі несвідомих впливів
дає цінний досвід, якого не можна набути іншим шляхом.
Аналіз ігор
Коли люди беруть участь в іграх, хтось з них зазвичай якимсь чином
травмується, і неприємні відчуття, що залишаються після гри, називаються
«рекетними». Найбільш рекетними почуттями, що часто переживаються, є
гнів і депресія.
Трансактні терапевти по-різному визначають рекет: як процес, що
викликає в людини до відчуття нещастя, як «сексуалізацію, трансактний
пошук і експлуатацію неприємних відчуттів» або як «спробу змінити інших
людей».
За допомогою рекетних відчуттів люди нерідко намагаються
привернути увагу членів сім'ї або близьких і відмовитися від своїх справжніх
відчуттів, якими довгий час нехтували або які не викликали ніяких реакцій у
відповідь. Отже, рекетом називається використання рекетних відчуттів з
метою вплинути на інших.
Одна з цілей трансактного аналізу полягає в тому, щоб допомогти
клієнтові усвідомити свої рекетні відчуття і замінити їх аутентичними –
тобто справжніми – відчуттями.
Ігри та їх психологічний аналіз
Іграми у трансактному аналізі прийнято називати серії слідуючих одна
за одною додаткових прихованих трансакцій з певним і передбачуваним
результатом, в якому зацікавлений той або інший гравець. Це набір
трансакцій з прихованою мотивацією, серія ходів, які містять пастку або
каверзу. Виграшем виступає певний емоційний стан, до якого у гравця є
несвідоме прагнення, – і це далеко не завжди позитивне відчуття,
задоволення або радість, а частіше це – негативне відчуття або неприємне
відчуття, що є для гравця «улюбленим».
Для ідентифікації сценаріїв та ігор використовується дидактична
методика «Трикутник долі» («Драматичний трикутник»). Три його вершини
відповідають позиціям Жертви, Рятувальника і Переслідувача. Жертви
страждають, проявляють безпорадність і не можуть відчути, що з ними все
гаразд; Рятувальники відчувають себе в порядку, тільки допомагаючи
Жертвам; нарешті, Переслідувачі критикують оточуючих, маніпулюють
ними, ставлячи в положення Жертви. Внаслідок виникають «рекетні»
відчуття, постійне повторення програшних ролей. Щоб усунути такий
розвиток подій, необхідне осмислення і вжиття свідомих зусиль для розриву
порочного коло.
Е. Берн знаходить шість переваг (винагород) в іграх: внутрішня
психологічна і зовнішня психологічна, внутрішня соціальна і зовнішня
соціальна, біологічна, екзистенціальна.

Погоджуємся з Л. Петровською, за якою тренінг по суті своїй взагалі не

може бути розглянутий тільки як деяка галузь психології. У найширшому
його розумінні (з урахуванням всього різноманіття його форм і масштабів
його використання у 60-80 роках ХХ століття) тренінг швидше можна
віднести до розряду суспільних явищ. Він став «духом часу»,
міжпрофесійним феноменом, до становлення якого причетні як різні наукові
дисципліни, наприклад соціальна психологія, соціологія, соціальна
філософія, етика, так і сфери соціальної практики – психіатрія, освіта,
адміністративне управління, клінічна психологія, адвокатська практика, різні
форми консультування.