Тема 5.

Ситуаційний аналіз у міжнародно-політичних відносинах

5.1. Ситуаційний аналіз як різновид експертизи.

5.2. Прикладний зовнішньополітичний аналіз.
5.3. «Мозкові центри» та їх роль у формуванні порядку денного світової
політики.

5.1. Ситуаційний аналіз як різновид експертизи.

Нормативний політичний аналіз – це, за суттю, застосування політології

та/або теорії міжнародних відносин для проведення прикладного
дослідження, об'єктом якого є наявні реалії політичного життя державно-
організованого суспільства або світової спільноти і яке принципово
орієнтоване на отримання практично корисних результатів. Останнє
положення не слід розуміти надмірно спрощено, хоча б з огляду на те, що
практична корисність може бути не лише безпосередньою, а й непрямою,
причому перша далеко не завжди більша за другу. Нормативний політичний
аналіз актуалізується в трьох видах прикладних політичних досліджень:
змістовному, експертному і модельному.
Із трьох зазначених типів прикладних політичних досліджень
хронологічно вихідним є змістовне. Його генезис (у нормативно-
емпіричному варіанті) відноситься до дуже далекого минулого. Першим
політичним аналітиком по праву вважається вже згадуваний давньогрецький
історик Фукідід, батько аналітичної історії. Повторимося: на відміну від
історії описової для неї характерне поєднання фактографії з аналітико-
прогностичними положеннями. Потужним стимулом до її розвитку стало
розроблення Арістотелем основ політичної філософії як вчення про логіку
історичного процесу, що призвело до формування історіософського підходу,
який став використовуватися в політичному аналізі. Поява політології
послабила його значення, але не такою мірою, щоб можна було вважати його
рудиментом минулого. Його сильною стороною є принцип історизму, тобто
представлення досліджуваного об'єкта не в статиці (станом на якийсь момент
часу), а в динаміці (у процесі розвитку).
У цьому зв'язку потребує уточнення питання про роль принципу
історизму в прикладному змістовному дослідженні, яке за своєю природою
не є історичним. Водночас немає, мабуть, особливої необхідності доводити,
що без достатніх знань про еволюцію об'єкта дуже складно сформувати
адекватне об'єкта дуже складно сформувати адекватне уявлення про нього і
перспективи його розвитку. Отже, фактологічний опис має бути присутнім.
Відповідно, виникає необхідність окреслити, хоча б у першому наближенні,
ту межу, яка відокремлює історичне дослідження від прикладного
політичного. Відповідь на нього в якомусь сенсі дає аналітична історія, в якій
розроблено і застосовується, хоча й не завжди строго, понятійний ряд: етап –
період – епоха – ера.
 До сфери прикладного дослідження входить нинішній етап (наявна
ситуація) і поточний період (незавершений підпроцес). Усе інше (епоха, ера)
належить до сфери історичного дослідження. Прикладне змістовне
дослідження, будучи актуальним, у принципі має безпосередню політичну
корисність, а історичне – лише непряму. Причому, говорячи про цю останню,
слід мати на увазі, що такою володіють не описові, а аналітичні історичні
дослідження.
У найзагальнішому вигляді під експертизою заведено розуміти
опитування висококваліфікованих фахівців (експертів) з метою отримання
від них вторинної інформації про досліджуваний об'єкт. Об'єктом політичної
експертизи, як правило, є наявна політична ситуація або один з її аспектів. У
переважній більшості випадків вона є однією зі стадій процесу підготовки
політичного рішення. На відміну від змістовного дослідження експертиза
проводиться у стислі терміни та за чітко визначеною її організаторами
тематикою.
Поява професійних політичних консультантів, тобто експертів у
повному сенсі слова, пов'язана з появою інституту постійних радників у
державному апараті, а потім у політичних партіях і громадсько-політичних
організаціях. Однак лише з використанням учених як радників стало
можливим говорити про виникнення експертизи в точному значенні терміну,
насамперед завдяки появі нормативного політичного аналізу. У другій
половині XX ст. розвиток політичної експертизи відбувався досить
швидкими темпами, що призвело до появи різноманітних її форм, сукупність
яких подається в такому вигляді (табл. 1.2). Існуюча типологія варіантів
експертизи представлена в таблиці, яка, щоправда, потребує деяких
пояснень. У ній використано дві групи критеріїв, позначених як «участь» і
«регламентація». Перша характеризує кількість експертів і форму їхньої
участі в експертизі, а друга – ступінь регламентації їхньої роботи. За вільної
експертизи вона мінімальна, а за програмованої – максимальна. Необхідність
регламентації зумовлена насамперед тією обставиною, що експертна
інформація призначена для розроблення цілком конкретного політичного
рішення, а отже, має бути строго цілеспрямованою. Перед змістовним
дослідженням таке завдання, як правило, не стоїть.

Таблиця 5.1
Види політичної експертизи

Регламентація
Участь
1. Вільна 2. Регульована 3. Програмована
Консультація «Експертна
А. Індивідуальна Тематична розробка
Інтерв'ю система»
«Мозковий штурм»
В. Колективна (очна) Круглий стіл Імітаційна гра
«Комісія»
Анкетування Анкетування
С. Групова (заочна) «Експертні оцінки»
(відкриті питання) (закриті питання)
 До таблиці включено не всі наявні варіанти експертизи, а лише основні.
З них найбільшого поширення набули колективна вільна та регульована
експертиза (якщо виключити консультацію), оскільки саме вони є
найоперативнішими і не потребують великого ресурсу часу на підготовку і
проведення. На друге місце за ступенем застосовності можна поставити
варіанти групової експертизи, однак її проведення зазвичай пов'язане з
низкою адміністративно-технічних труднощів і потребує значно більшого
часу. Різниця між груповою і колективною експертизою полягає в тому, що
перша не передбачає контактів експертів, тоді як друга, навпаки, передбачає
їхню тісну спільну роботу, дискусію. Вільна та регульована колективна
експертиза використовуються для проведення ситуаційного аналізу. Перед
експертами, які беруть участь у ньому, можуть бути поставлені чотири
категорії завдань:
1. Фактологічна – повідомити наявну в них нову інформацію про об'єкт
(ситуацію).
2. Аналітична – виділити основні особливості ситуації;
3. Прогностична – виявити тенденції еволюції об'єкта, визначити
домінуючу.
4. Операційна – розробити комплекс практичних заходів щодо
стимулювання позитивних і блокування негативних тенденцій у розвитку
ситуації.
Найчастіше під час організації ситуаційних аналізів обмежуються
розв'язанням другого і третього завдань. Фактологічне завдання ставиться
тоді, коли ситуація характеризується високим ступенем невизначеності, яка
може бути як результатом умисних дій (дезінформація, приховування
інформації тощо) або виникати об'єктивно (слаборозвинена, ізольована
країна). Оцінка ефективності експертизи залежить від того, якою мірою було
реалізовано ті завдання, які були перед нею поставлені. У зв'язку з цим не
можна не торкнутися проблеми псевдоекспертизи. Якщо експертиза
організовується для з'ясування думки висококваліфікованих фахівців, то
псевдоекспертиза – для підкріплення їхнім авторитетом уже наявної думки,
вигідної її організаторам. Відповідно, псевдоекспертиза може бути
кваліфікована як суто пропагандистський захід.
Хоча до таблиці занесено далеко не всі, а лише найпоширеніші форми
експертизи, проте вона дає досить повне уявлення не тільки про її сучасний
стан, а й дає змогу простежити основні тенденції її еволюції. Первинними
формами були індивідуальна і колективна вільна експертиза. На основі цієї
останньої розвинулися всі інші складніші її форми, для яких була характерна
яскраво виражена тенденція до посилення регламентації, з одного боку, і
збільшення кількості опитуваних експертів – з іншого. В основі цієї тенденції
лежало цілком зрозуміле прагнення домогтися максимальної об'єктивності,
досягнення якої бачилося тільки через кількісний результат. Чималу роль у
цьому плані зіграла і практика масових соціологічних опитувань, де діє
принцип: «одна людина – один голос» і де надійність результатів визначалася
масштабністю вибірки. У екстремальному варіанті ця тенденція призвела,
наприклад, до того, що в рамках методики «експертних оцінок» завдання
експерта зводилося до проведення суто вимірювальної операції (оцінювання
ймовірності, значущості тощо). По суті, це вже був перехід до моделювання.
Свого піку ця тенденція досягла в 1970-х роках, потім поступово
намітився її спад, оскільки не вдалося вирішити більшості з породжених нею
проблем. Насамперед залишилася невирішеною проблема співвідношення
думки меншості та більшості. Спроби її ігнорувати й обмежуватися лише
констатацією наявності різних думок були заздалегідь неспроможними, бо
зберігали невизначеність: у групових формах експертизи фактично була
відсутня аргументація прихильників різних точок зору. Розроблення дедалі
складніших і, зокрема, інтерактивних (багатотурових) методик опитування
до скільки-небудь серйозних успіхів не привело. Крім того, збільшення
кількості учасників експертизи аж ніяк не підвищувало, а іноді й знижувало
точність результату. Річ у тім, що в цьому випадку зростала ймовірність
включення до складу експертів осіб, які не відповідають тим вимогам, що
пред'являються до експерта.
Усвідомлення значущості вищевказаних проблем стимулювало
повернення до експерта як до явища неординарного і, отже, інтерес до його
мислення (особливо видатних експертів). Це призвело до створення так
званих «експертних систем», тобто комп'ютерних програм, що відтворюють
мислення видатних експертів. Однак їхні можливості виявилися
обмеженими, оскільки інтуїція залишається слабко дослідженим об'єктом
сучасної науки і не піддається моделюванню.
У нормативному політичному аналізі очевидна перевага віддається
колективним формам вільної та регульованої експертизи, насамперед
традиційному круглому столу. Це аж ніяк не випадково, оскільки їх
застосування дає змогу оптимально використовувати сильні сторони логіко-
інтуїтивного методу.
Ситуаційний аналіз – це форма колективної, очної роботи групи
експертів, які висловлюють свою думку в усній формі. Прийнято виділяти
три основні типи такої колективної роботи: круглий стіл, «мозковий штурм»
та імітаційна гра. Перші два можуть застосовуватися в навчальному процесі
без істотного коригування. Що стосується третього (тобто імітаційної гри),
то він може проводитися як у повноформатному, так і в малоформатному
(міні-гра) варіанті.

5.2. Прикладний зовнішньополітичний аналіз.

Прикладний зовнішньополітичний аналіз являє собою вивчення

міжнародно-політичних процесів і явищ, спрямоване на вирішення
практичних завдань підвищення ефективності зовнішніх зв'язків одного або
декількох учасників взаємодії. Потреба в ньому визначається
фундаментальною властивістю невизначеності міжнародно-політичного
середовища. Вона породжує ризики для інтересів, безпеки і самого існування
учасників.
 Прикладний зовнішньополітичний аналіз – спеціалізована галузь
професійної діяльності, тісно пов'язана з процесом вироблення та реалізації
зовнішньої політики.
Підвищення складності міжнародної системи та стрімкий розвиток у
другій половині XX ст. соціальних наук призвели до становлення
нормативного політичного аналізу. Його відмінною рисою стає опора на
теоретичне знання у процесі пошуку рішень практичних проблем (рис. 5.1).
До завдань прикладного аналізу не входить подальший розвиток
теоретичного знання (хоча цей результат може стати корисним побічним
продуктом аналітичної діяльності). Він виступає споживачем
концептуальних напрацювань дослідників-теоретиків, а також посередником
між наукою, завданням якої є пізнання і встановлення істини, і
зовнішньополітичною практикою, що визначається конкуренцією за владу,
власність і безпеку.

Рис. 5.1

Політична Прикладний Політична

теорія аналіз практика

Теоретичні засади аналізу дають змогу насамперед точно визначити, що

саме є предметом вивчення. Крім того, вони допомагають виокремити
найбільш значущі аспекти явища чи процесу й абстрагуватися від менш
суттєвих.
Теорія, як така, не здатна дати відповідь на питання, як буде розвиватися
конкретна ситуація, що стала предметом інтересу замовника. За своєю
природою наукове знання – результат узагальнення. Це означає, що воно не
враховує безлічі істотних нюансів і дає змогу прогнозувати тільки загальні
параметри можливого подальшого розвитку явища або процесу – як правило,
у категоріях імовірнісних очікувань. Від прикладного аналізу, навпаки,
очікується якомога більш деталізоване й однозначне трактування подій.
Теоретичні засади аналітичної роботи формують ту матрицю,
відповідно до якої відбувається збирання та опрацювання відомостей, що
стосуються безпосередньо досліджуваної політичної ситуації. Вона
забезпечує систематизацію і фокусування дослідження.
Незважаючи на міждисциплінарний характер прикладного аналізу,
осьову роль у формуванні його наукового підґрунтя відіграють теорія
міжнародних відносин (ТМВ) і теорія зовнішньої політики. Ці дві наукові
галузі, що сформувалися у другій половині XX ст., продовжують розвиватися
багато в чому паралельно, незважаючи на те що останнім часом часу
намітилося їхнє зближення. Концептуальна відмінність між ними пов'язана з
тим, що теорія міжнародних відносин значною мірою залишається
структуралістською теорією1.
Вона шукає пояснення діяльності держав в особливостях зовнішнього і
внутрішнього середовища: наявні структури (чи то співвідношення сил у
світовій системі в неореалізмі, чи то принципи організації влади всередині
країни в концепції демократичного миру) створюють жорсткі рамки, в яких
змушені діяти політики. Їх вивчення дає змогу виявляти закономірності
поведінки держав. У цьому відношенні представники теорії міжнародних
відносин дотримуються максими німецького канцлера Отто фон Бісмарка,
який визначав політику як «мистецтво можливого»2.
Фахівці у галузі теорії зовнішньої політики прагнуть зрозуміти, як на
дії суб'єкта ухвалення рішень з питань міжнародної проблематики (а його
можна визначати по-різному: як лідера, правляче угруповання еліти,
державну бюрократію загалом) впливають його внутрішні характеристики3.
Робляться спроби зблизити два поля наукового пошуку. У концептуальному
плані підґрунтям цього процесу стала сформульована англійським
соціологом Ентоні Гідденсом теорія структурації4. Вона розглядає вплив
суб'єкта і структури як взаємо обумовлюючий. Таке діалектичне бачення
стало, зокрема, віддзеркаленням усталеної практики здійснення прикладного
аналізу, яка доводить, що прогнозування розвитку міжнародно-політичної
ситуації найуспішніше у разі синтезу двох підходів. У зв'язку з цим аналітики
вже протягом тривалого часу звикли комбінувати положення двох
теоретичних традицій для пояснення міжнародної дійсності.
Вважається, що теорія міжнародних відносин як царина дослідження
вивчає джерела конфлікту і кооперації між державами і міжнародними
акторами в рамках світової системи. Своєю чергою, зовнішньополітичний
аналіз (ЗПА) як самостійне відгалуження ТМВ вивчає специфічний аспект
цієї проблематики, акцентуючи увагу на процесах, за допомогою яких
конкретні міжнародні актори (головним чином державні інститути та лідери)
здійснюють свій вибір.
ЗПА характеризується орієнтацією на конкретного актора, тобто
спирається на припущення, згідно з яким усе, що має місце на державному і
міждержавному рівнях, являє собою результат дій осіб, що ухвалюють
рішення, які діють індивідуально або колективно 5. Академічна теорія
міжнародних відносин, зі свого боку, віддає перевагу дещо іншій мові опису
свого предмета досліджень, яка зводить усе різноманіття міжнародних
відносин до діяльності держав, або, інакше кажучи, ототожнює будь-якого
суб'єкта, що діє у сфері міжнародних відносин, чи то індивідуального, чи то
1
Wendt A. The Agrent-Structure Problem in International Relations Theory // International Organization. 1987.
Vol. 41. No 3. P. 335.
2
Bismark O. Fürst Bismarck: Neue Tischgespräche und Interviews. Vol. 1. Deutsche Verlags-Anstalt, 1895. P.
248.
3
Hudson V. Foreign Policy Analysis. Lanham: Rowman & Littlefi eld, 2007. P. 7–8.
4
Див.: Гидденс Э. Устроение общества: Очерк теории структурации. М.: Академический проект, 2005.
5
Hudson V. M. Foreign policy analysis: classic and contemporary theory / 2nd ed. Lanham : Rowman &
Littlefield Pub., 2014.
групового, з універсальним раціональним актором, еквівалентним
національній державі.
При цьому саме ЗПА, як субдисципліна ТМВ, послідовно дотримуючись
орієнтації на конкретного актора, не ототожнюваного із сучасною державою
на міжнародній арені, – надає методологічного підґрунтя для конкретно-
політичних, прикладних досліджень міжнародних відносин. Отже,
методологія ВПА передбачає опис і пояснення процесів і результатів
ухвалення рішень, що мають стосунок до іноземних суб'єктів, або відомі
наслідки щодо них. У більшості випадків царина дослідницького інтересу
обмежена рішеннями, що ухвалюються тими, хто має повноваження з
перерозподілу ресурсів, і як правило, але не виключно, легітимною владою
національних держав. При цьому об'єктом дослідження можуть бути як
окремо взяті рішення, так і деякі множини, і (або) послідовні серії рішень, що
стосуються конкретної ситуації, яка нас цікавить. Також предметом вивчення
можуть виступати процесуальні аспекти ухвалення рішень, як-от ініціювання
проблеми, формулювання, сприйняття, цілепокладання, порівняння й
оцінювання альтернативних варіантів тощо.
Своєю чергою, засобами пояснення цих феноменів є чинники, що
впливають на процес ухвалення зовнішньополітичних рішень, а також на
осіб, які їх ухвалюють. При цьому ЗПА дотримується багатофакторного
розуміння причинно-наслідкових зв'язків, що «розшукуються», а також
багаторівневого підходу до їхнього вивчення (у даному випадку –
різноманітні, від мікро- до макро-, рівні аналізу). Неминучим наслідком
такого підходу є звернення ЗПА до здобутків різних дисциплін, таких як
психологія, соціологія, теорія організаційної поведінки, антропологія,
економіка тощо, що робить його також мультидисциплінарним
(міждисциплінарним) у якості третьої сутнісної характеристики цієї
субдисципліни.

5.3. «Мозкові центри» та їх роль у формуванні порядку денного світової

політики.

Сполучені Штати вважаються батьківщиною «мозкових центрів» (МЦ),

які стали невід'ємною частиною політичної системи держави.
Для Сполучених Штатів етап становлення системи «мозкових центрів»,
орієнтованих не тільки на задоволення соціально-економічних і
внутрішньополітичних потреб та інтересів державних структур і великого
капіталу, а й зростаючих зовнішньополітичних інтересів та амбіцій, припав
на початок ХХ ст., насамперед на період після Першої світової війни.
Сполучені Штати, у державній ідеології яких було закладено месіанство і
глобалізм, на початку ХХ ст. накопичили достатній економічний та
організаційний потенціал, для того аби розпочати реалізацію своїх
глобальних інтересів і планів. «14 пунктів В. Вільсона» відображали ту саму
креативність, про яку стали писати у ХХI ст. як про характеристику великої
держави, і презентували американський проект із формування такого
світового порядку, який був би «правильним і справедливим» з погляду
американських політичних стратегів і відповідності американським
цінностям.
Перші МЦ з'явилися завдяки пожертвам мільйонерів, які бажали краще
уявляти кон'юнктуру світового ринку і можливості американських компаній,
а також перспективи розвитку міжнародних відносин з погляду убезпечення
Америки та уникнення нових воєн. Було розуміння того, що для успішної
реалізації американських політичних та економічних планів і врегулювання
внутрішніх соціально-політичних проблем необхідні систематичний аналіз,
оцінки та прогнозування. Напередодні ХХ ст. вже було накопичено
величезний науково-аналітичний потенціал у американських університетах, і
потрібно було лише дати новий імпульс більш предметному і
систематизованому вивченню внутрішньо- і зовнішньополітичної
проблематики, оптимізувати і конкретизувати роботу фахівців, щоб вони не
відволікалися ні на яку іншу діяльність (наприклад, викладання в
університетах), а займалися виключно аналітичною роботою. Праця
аналітика стала набувати самостійного та інституційного характеру.
Серед перших «мозкових центрів» були Фонд Р. Сейджа (1907), Фонд
Карнегі (1910), Гуверівський інститут (1919), Комітет з міжнародних справ
(1921), Інститут Брукінгса (1927). Американські дослідники діяльності МЦ
виокремлюють кілька «хвиль», етапів, коли було помічено кількісне
зростання центрів та/або якісну зміну форм діяльності старих центрів. З
огляду на періодизацію, запропоновану в роботах різних авторів, і останні
зміни та тренди в діяльності більшості старих і нових «мозкових центрів»,
можна виділити чотири хвилі або етапи: 1900 – 1945, 1946 – 1970, 1971 –
1991, 1992 – по теперішній час. Кожен із періодів має свої особливі
характеристики, кожен заслуговує на окремий аналіз, оскільки після 1991 р.
відбувалася серйозна трансформація існуючих «мозкових центрів», що
пояснювалося не тільки закінченням періоду біполярного порядку і холодної
війни як його складової, а й початком нового етапу у реалізації планів
Сполучених Штатів.
Передуючи подальшому аналізу, також хотілося б зупинитися на
поняттях «мозковий центр» і «фабрика думки». Перше поняття відповідає
американському терміну «think tank», що відображало буквально
призначення і характер фондів – центрів, що створювалися під час першої
хвилі. Це були справді закриті або напівзакриті неурядові некомерційні
організації, що мали свій фінансовий фонд (капітал творця-мільйонера),
проводили серйозні і масштабні дослідження проблем і ситуацій, які були
важливими для планування американської зовнішньої політики.
Під час другої хвилі «мозкові центри» отримали потужний імпульс для
якісного та кількісного переформатування своєї діяльності. Збільшені
потреби з боку державних і недержавних структур супроводжувалися
масштабним фінансуванням з різних джерел. Однак з'явилися й нові, відмінні
від традиційних фондів центри, такі як RAND Corporation (1948), які, хоча й
мали інші форми фінансування та діяльності, відповідали категорії
класичного «мозкового центру». Вони у своїй роботі поєднували
фундаментальний аналіз із роботою на замовлення (за контрактом) від уряду
та інших великих замовників. RAND Corporation досі залишається дуже
авторитетним, впливовим і таким, що має найбільший бюджет, «мозковим
центром». У цей період було створено такі авторитетні та впливові МЦ , як
Центр стратегічних і міжнародних досліджень (1962), Американський
підприємницький інститут (АПІ) (1962), який відрізнявся від цих центрів як
своєю внутрішньополітичною і соціально-економічною спрямованістю, так і
діяльністю з пропагування консервативних ідей та їхнього наполегливого
просування на всіх рівнях.
Під час третьої хвилі, у 1970-х роках, уже відбувався певний відступ від
класичного формату «мозкового центру», дедалі більше розвивалися
елементи політичної кон'юнктури (хоча кожен центр проголошував себе
надпартійним і незалежним), ринку (ринок ідей), пропагандистський
елемент. Під час третьої хвилі з'явилися такі відомі центри, як Фонд
«Спадщина» (Heritage Foundation, 1973) та Інститут Катона (1977). Фонд
«Спадщина», як і Американський підприємницький інститут, належить до
числа консервативних, неофіційно орієнтованих на Республіканську партію,
що пояснюється посиленням ідей консерватизму і розвитком
неоконсервативної думки у 1970 – 1980-х роках. Центри почали віддавати
пріоритет пропаганді ідей, хоча не відмовилися від консультативної та
рекомендаційної роботи. Американський підприємницький інститут, який
здебільшого опікувався внутрішньо-політичними та соціально-економічними
проблемами, а також Інститут Катона, який відстоював лібертаріанські ідеї,
хоча і зберегли наукові дослідження, що знаходило відображення у
монографіях, що публікувалися, були більше зацікавлені у поширенні ідей, у
здійсненні впливу на громадську думку, що могло б забезпечити (і
забезпечило на певний час) перемогу республіканців.
Холодна війна сприяла посиленню ідеологічного компонента у
діяльності МЦ, а поступове послаблення головного опонента – СРСР, його
політика на завершення біполярного протистояння, що розпочалася після
1985 р., ще більше посилили тенденцію до ідеологізації експертної діяльності
частини «мозкових центрів». Між окремими центрами почалося змагання за
першість у справі просування тих чи інших ідей. У роки правління
республіканців потужний ривок зробили саме консервативні центри, які
отримали величезні фінансові кошти. Зберігають вони цей імпульс до
конкурентної боротьби ідей і зараз. Звісно, не можна заперечувати, що всі
центри так чи інакше працюють на уряд, великий бізнес, партії тощо, хоча в
загальних установчих документах зазвичай проголошується, що вони
працюють на державу, на її інтереси, на суспільство. Одні центри ідейно
ближчі Демократичній партії (наприклад, Фонд Карнегі), інші –
Республіканській партії (як Фонд «Спадщина», АПІ), багато хто
дотримується центристської позиції (Інститут Брукінгса, Рада з міжнародних
справ, Центр стратегічних і міжнародних досліджень).
 Під час четвертої хвилі створення та реформування науково-дослідних
центрів, що розпочалася після 1991 р., відбувалася здебільшого організаційна
та методологічна трансформація існуючих «мозкових центрів», яким було
необхідно адаптуватися до нового етапу в розвитку міжнародних відносин,
що вимагав від них зміни структури досліджень (наприклад, масштабного
скорочення досліджень щодо Росії) загалом, великих наукових програм. Крім
того, подальше розширення ринкових форм у діяльності «фабрик думки»,
посилення конкуренції за здійснення впливу на адміністрацію, конгрес, ЗМІ,
групи впливу, громадську думку штовхали великі МЦ до розширення
дослідницьких форм і каналів присутності на «ринку ідей». У цей період
відбувалося формування центрів, які не приховували своєї політичної
орієнтації та кон'юнктурної спрямованості у аналітичній діяльності. Такі
центри, як «Проект за нове американське століття», що з'явився з приходом
до влади Дж. Буша-молодшого у 2001 р., і Центр за американський прогрес,
створений для ідейного забезпечення політики адміністрації Б. Обами, не
приховували цілей своєї діяльності та відкрито орієнтувалися на дві
опозиційні партії.
Можна констатувати, що протягом чотирьох хвиль створення «мозкових
центрів», «фабрик думки» та «центрів-бутиків» склалася певна система
науково-дослідних центрів різної спеціалізації і організації, яку можна
розглядати як один з інститутів політичної системи США, що має певну
автономність і суттєвий вплив на процес формування державної політики і
міжнародної стратегії.