.

73. Етіологія, патогенез, клініка, діагностика і основні напрями

фармакотерапії туберкульозу.
ТУБЕРКУЛЬОЗ - хронічне інфекційне захворювання, яке характеризується
розвитком специфічних змін у різних органах і тканинах, насамперед у
легенях.
Етіологія. Збудником туберкульозу є мікобактерії. Характерною властивістю
Mycobacterium є здатність жити, інтенсивно розмножуватися в тканинах і
органах людського організму, а також інших живих організмів.
Основним джерелом інфекції є хвора на відкриту форму туберкульозу
людина. Воротами інфекції є дихальні шляхи, травний канал, шкіра, слизова
оболонка мигдалин тощо.
Патогенез. Мікобактерії туберкульозу через вхідні ворота проникають в
організм людини і поширюються через лімфатичну і кровоносну систему.
Мікобактерії адсорбуються у лімфатичних вузлах. Після інфікування
відбувається переважне ураження лімфатичної системи. Настає алергічний
період, під час якого відбувається імунобіологічна перебудова організму
людини: тканини стають підвищено чутливими до продуктів життєдіяльності
мікобактерій і реагують гіперергічно на їх присутність.
СИМПТОМИ
Симптоми туберкульозу легень складаються із симптомів загальної
інтоксикації організму і ураження легень.
Прояви загальної інтоксикації:
• зниження працездатності, слабкість;
• зниження або відсутність апетиту;
• схуднення;
• озноби в нічний час, тривала лихоманка;
• тахікардія;
• депресія.
До симптомів ураження легень відносять:
• тривалий кашель (більше трьох тижнів) супроводжуваний мокротою
іноді з кров'яними прожилками;
• прогресуюча задишка при фізичному навантаженні;
• кровохаркання;
• легенева кровотеча (при важких формах хвороби);
• гострий біль в області грудної клітини, підсилюється при кашлі,
глибокому диханні, чханні, в положенні лежачи.
Напрямки у лікуванні туберкульозу

Напрями фармакотерапії Фармакологічні групи ЛЗ

Вплив на мікобактерії Протитуберкульозні Ізоніазид, рифампіцин,

туберкульозу етамбутол

Обмеження розвитку фіброзу ГК Триамцинолон

Ферменти Лідаза

Прискорення репаративних Імунотропні Туберкулін, вакцина БЦЖ

процесів і очищення порожнин
від казеозу

Прискорення розсмоктування Антиоксиданти Токоферолу ацетат

інфільтратів та заживлення
каверн

Зменшення клінічних проявів Вітаміни Аскорутин, нікотинова

побічної дії хіміозасобів кислота, В1, В2, В12

Усунення алергічних реакцій Антигістамінні Супрастин, лоратадин,

дезлоратадин

При порушенні білкового обміну Анаболічні стероїди Ретаболіл

Лікування хворих на тубекульоз здійснюють поетапно: у стаціонарі, санаторії

та амбулаторно. Протитуберкульозна терапія повинна бути комплексною,
комбінованою і тривалою.
Протитуберкульозні ЛЗ ділять на 2 групи: основні (ізоніазид, рифампіцин,
піразинамід, етамбутол, стрептоміцин) і резервні (канаміцин,
парааміносаліцилова кислота - ПАСК, амікацин, циклосерин, рифабутин,
протіонамід, етіонамід, фторхінолони).
74.Етіологія, патогенез, клінічні прояви і основні напрями фармакотерапії
основних вірусних тропічних захворювань (арбовірусна, флеботомна,
лихоманка Денге, геморагічна лихоманка, лихоманка Ебола).
Арбовірусні хвороби — інфекційні захворювання, які спричинюють РНК-
вмісні віруси п'яти родин Bunyaviridae, Flaviviridae, Reoviridae, Togaviridae і
Asfarviridae.
На сьогодні клініцисти виділяють 3 клінічні групи арбовірусних хвороб згідно
ведучого клінічного симптомокоплекса:
Геморагійні гарячки — жовта гарячка, геморагічна денге, гарячка Ласса,
хвороба, яку спричинює вірус Марбург, хвороба, яку спричинює вірус Ебола,
Крим-Конго геморагічна гарячка тощо;
Енцефаліт або асептичний менінгіт — кліщовий та японський енцефаліти,
гарячка паппатачі, лімфоцитарний хоріоменінгіт, Кемеровська кліщова
вірусна гарячка, Колорадська кліщова гарячка тощо;
Хвороби із гарячкою, артралгіями і висипом — класична денге, гарячка
Західного Нілу, чікунгунья, гарячка Рифт Валлі, гарячка Сіндбіс, хвороба, яку
спричинює вірус Уна тощо.
Флеботомна лихоманда — це гостра арбовірусна, антропонозна,
трансмісивна ендемічна хвороба, яку переносять москіти. Проявляється
короткочасною гарячкою, генералізованим м'язовим болем, своєрідним
кон'юнктивітом, ураженням нервової системи.
Етіологія
Збудник гарячки — вірус Febrigenes pappatasii, якого відносять до роду
Phlebovirus, родини Bunyaviridae. Три серотипи цього вірусу (Sicilian,
Toscana,Naples/Napoli) спричиняють хворобу, при цьому вони не створюють
між собою перехресного імунітету.
Патогенез
Внаслідок укусу москіта вірус проникає через шкіру або слизові оболонки
людини, на місці інокуляції часто істинний первинний афект не виникає, але
іноді можлива поява червонуватої цятки або сверблячої папули, оточеною
зоною гіперемії, регіональні лімфовузли не збільшуються. Розмноження й
накопичення вірусу відбувається швидко. У перші 2 дні вірус із місця
впорскування гематогенним шляхом (первинна короткочасна вірусемія)
поширюється по всьому організмі й надалі протягом 3-9 днів (інкубаційний
період) розмножується в клітинах системи мононуклеарних фагоцитів.
Накопичуючись, вірус повторно виходить у кров (вторинна вірусемія),
спричиняючи клінічну маніфестацію інфекційного процесу.
Клінічні прояви
Початковий період
Інкубаційний період становить 3-9 днів. Захворювання починається гостро
(без продроми), часто раптово. При цьому відзначають озноб, гіпертермію
(39-40°С) тривалістю 2-3 дні, рідше 4-5 днів. Хворі скаржаться на інтенсивний
головний біль, гіперестезію, безсоння, дратівливість, депресію, зрідка
можлива поява менінгеальних ознак, марення, втрати свідомості.
Період розпалу
Біль поширюється на суглоби й м'язи, особливо інтенсивний біль в області
попереку, іноді — хрестця (крижів), спини, живота. Характерні
ретроорбітальний біль, кон'юнктивіт, фотофобія.
Зміни обличчя з набряком його і гіперемією шкіри при гарячці часто
нагадують набряк Квінке.
Привертає увагу одутлість і гіперемія обличчя, шиї, верхніх відділів груді, що
нагадує «сонячну еритему» (симптом каптура), у місці укусу зрідка
первинний афект — папула з гіперемованим віночком, що свербить, при
забрудненні може загноїтися. На м'якому піднебінні можуть іноді з'явитися
невеликі пухирці. На 2-3 день хвороби можлива поява екзантеми
(короподібна, дрібнопапульозна, уртикарна, ерітематозна), що зникає після
зниження температури до норми. Язик сухий, обкладений білим нальотом,
живіт безболісний, хоча у деяких хворих з'являється здуття живота й рідкі
випорожнення до 3-6 разів на добу. Упродовж першої доби захворювання
відзначається тахікардія, що на 2-4 добу змінюється на брадикардію на висоті
гарячки.
Період реконвалесценції
Триває від декількох днів до 2-3 тижнів. Температура знижується критично з
вираженою пітливістю, спостерігають регрес симптомів. У цей період
виражені симптоми астенізації, депресії, можливі невралгії.
Фармакотерапія
Хворих на гарячку госпіталізують до стаціонару без необхідності строгої
ізоляції, але з урахуванням проведення комплексу протимоскітних заходів.
Тривалість постільного режиму залежить від ступеня тяжкості. Етіотропна
терапія не розроблена, призначають патогенетичні й симптоматичні засоби.
У випадках значної церебральної гіпертензії показана лікувальна
спинномозкова пункція, діуретики. За наявності клінічних показань
застосовують антибактеріальні засоби — при вторинних бактеріальних
ускладненнях.
Лихоманка Денге — найпоширеніша арбовірусна інфекція з трансмісивним
механізмом передачі.
Етіологія
Лихоманка Денге спричинюється вірусом Денге (DENV), який являє собою
одноланцюговий РНК-вірус. Існує 4 серотипи вірусу лихоманки Денге, які
відрізняються між собою за антигенним складом: DENV-1, DENV-2, DENV-3 та
DENV-4. Кожен серотип має кілька різних генотипів. Вірусний генотип і
серотип, а також послідовність інфікування різними серотипами, імовірно,
впливають на тяжкість перебігу захворювання.
Патогенез
Вірус проникає в організм через шкіру при укусі людини зараженим
комаром. На місці вхідних воріт інфекції через 3—5 днів виникає обмежене
запалення, де відбувається розмноження і накопичення вірусу в
інкубаційному періоді. Реплікація вірусу відбувається у клітинах—мішенях
системи мононуклеарних фагоцитів (СМФ), таких, як самі фагоцити,
дендритні клітини, гепатоцити (клітини печінки) та ендотеліальні клітини. В
останні 12 годин інкубації відбувається проникнення вірусу в кров. Вірусемія
триває до 3—5-го дня гарячкового періоду. Вірус денге спричиняє серйозну
токсичну дію, з якою пов'язують дегенеративні зміни у печінці, нирках,
міокарді. Ураження печінки призводить до зниження факторів згортання
крові.
Клінічні прояви
Раптове підвищення температури тіла, появи ознобу, сильного розпираючого
головного болю. Лихоманка триває від 2 до 7 днів, температура тіла може
сягати 41 °С. Зниження температури тіла асоціюється зі зниженням віремії.
Якщо підвищення температури тіла триває більше 10 днів, діагноз лихоманки
Денге є сумнівним.
Зовнішній вигляд хворого є характерним: розвивається гіперемія та
пастозність обличчя, ін’єкція склер. На 2–3-й день захворювання на шкірі
обличчя, грудної клітки та згинальних поверхнях кінцівок з’являється
макулопапульозне або макулярне висипання. Висипання зазвичай
зберігається протягом 3 днів, після чого зникає безслідно або залишає легку
пігментацію, висівкоподібне лущення. У більшості пацієнтів після зниження
температури тіла настає видужання, проте період реконвалесценції може
тривати 2 тиж і більше.
Фармакотерапія
Противірусних препаратів, ефективних щодо лихоманки Денге, на сьогодні
не існує.
Підтримувальне лікування полягає у застосуванні жарознижувальних
препаратів, адекватної регідратації та постільного режиму. У хворих із
підозрюваною або підтвердженою лихоманкою Денге необхідно
здійснювати щоденний моніторинг кількості тромбоцитів та гематокриту.
Ацетамінофен може застосовуватися для зниження температури тіла та
зменшення вираженості інших симптомів лихоманки. Слід уникати
застосування ацетилсаліцилової кислоти, нестероїдних протизапальних
засобів та кортикостероїдів.
Регідратація. Пероральна регідратація рекомендується для усіх пацієнтів з
ознаками помірної регідратації, спричиненої блюванням та лихоманкою.
Показанням до проведення внутрішньовенної регідратації є тахікардія,
збільшення часу наповнення капілярів, зміна психічного статусу, зниження
артеріального тиску та діурезу, підвищення гематокриту.
При тяжкій лихоманці Денге необхідно забезпечити центральний венозний
доступ для інфузії розчинів та артеріальний доступ для точного моніторингу
артеріального тиску та показників крові. При встановленні доступів слід
пам’ятати про можливість посилення кровотечі на фоні наявного
геморагічного синдрому. Сечовий катетер необхідно установити з метою
контролю діурезу. Для відновлення дефіциту об’єму циркулюючої крові
застосовуються ізотонічні розчини (розчин Рінгера лактат).
Крим-Конго геморагічна гарячка: (середньоазіатська, узбецька, болгарська
геморагічна гарячка, карахалак) - це гостре арбовірусне, природно-
осередкове, зоонозне захворювання, яку переносять іксодові кліщі та рідше
мокреці.
Етіологія
Вірус, що містить РНК і належить до родини Bunyaviridae.
Основне джерело інфекції — домашні тварини, дикі дрібні ссавці. Передача
від людини людині може відбуватися в результаті тісного контакту з кров’ю,
виділеннями чи іншими рідинами організму інфікованих людей.
Механізм передачі вірусу - трансмісивний, через укус кліща або мокрецю. Не
виключа-ється можливість повітряно-пилової передачі, але як варіанта
контактного механізму.
Патогенез
Вірус проникає через шкіру з укусом кліща або внаслідок дрібних травм при
контакті з кров'ю хворих людей. Вірус проникає в кров і накопичується в
клітинах системи макрофагальних фагоцитів, відбувається його розмноження
з наступною масивною вірусемією. Вірус має вазотропну дію, а також
пошкоджує гіпоталамічну ділянку головного мозку і кору надниркових залоз.
При вторинній, більш масивній вірусемії з'являються ознаки загальної
інтоксикації, ураження ендотелію судин і розвивається різної виразності ДВЗ-
синдром. Важливу роль у патогенезі Крим-Конго геморагічної гарячки
відіграють імунні комплекси. Багато питань патогенезу цієї хвороби на цей
час залишаються невивченими та не проясненими.
Клінічні прояви. Необхідно оцінювати ступінь тяжкості захворювання (легкий,
середньо-тяжкий, тяжкий). Тяжкість стану оцінюється за ступенем виразності
загальнотоксичного, геморагічного синдромів і характеру ураження органів й
систем протягом усього періоду хвороби. У клінічному перебігу виділяють:
1. початковий (догеморагічний) період (Інкубаційний період становить
1-14 днів (у серед-ньому 2-7 днів).;
2. геморагічний;
3. період реконвалесценції.
Відбувається швидке підвищення температури до 39-41ºС, іноді з виразним
ознобом. Сильний головний біль, біль у суглобах, м'язах, попереку, ломота в
усьому тілі. Можливе здуття живота, діарея, блювання, не пов'язане з
прийомом їжі, біль у животі. Рідкі прояви - запаморочення, порушення
свідомості, виражений м'язовий біль, запалення верхніх дихальних шляхів.
При огляді відзначають гіперемію обличчя, шиї, ротоглотки, верхнього
відділу грудної клітки; ін'єкцію кровоносних судин склер і кон'юнктив, сухість
у роті, нерідко позитивне (болісне) постукування по спині у попереку. З боку
серцево-судинної системи - відносна брадикардія, гіпотонія, глухість
серцевих тонів.
Геморагічний період: відповідає періоду розпалу захворювання, починається
з 3-7 дня хвороби й триває від 1 до 10 днів. Виразність ДВЗ-синдрому
визначає тяжкість й прогноз хвороби. При цьому відзначається ряд клінічних
симптомів. Висип на шкірі спочатку петехіальний, у цей час з'являється висип
(енантема) на слизових оболонках ротоглотки, потім з'являється
геморагічний висип на шкірі й слизових, гематоми в місцях ін'єкцій, кровотечі
різної локалізації (про-гностично несприятливою ознакою є шлунково-
кишкова кровотеча, макрогематурія). Тривалість кровотеч 1-10 днів.
Гіперемія обличчя змінюється блідістю, саме обличчя одутле, губи
ціанотичні, є акроціаноз. У цей період характерний біль в животі, блювання,
діарея, збільшена й болісна печінка, болісне колотіння у попереці, у деяких
випадках - олігурія, навіть анурія. Брадикардія змінюється тахікардією (що
вказує на тяжкий перебіг), іноді з аритмією, тони серця глухі, артеріальний
тиск знижений. У 10-25 % випадків - менінгеальні симптоми, можливе
марення; нерідко змінюється поведінка хворого - він стає сонливим, хоча
така розслабленість нетривала й часто протягом доби змінюється на
неспокійність і агресивність.
Нормалізація температури тіла й припинення кровотеч характеризує перехід
до періоду видужання (реконвалесценції). Пульс тривало залишається
лабільним, є гіпотонія, астенія. Після видужання можуть залишатися алопеція
й моно- або полі-неврити.
Найбільш тяжкі ускладнення розвиваються в розпал хвороби й пов'язані зі
станами, що загрожують життю хворого:
• масивна кровотеча,
• гіповолемія,
• набряк-набухання мозку,
• набряк легень,
• синдром Уотергауза-Фредеріксена (гостра надниркова недостатність),
• гостра печінкова недостатність,
• ниркова недостатність,
• тромбофлебіти.
Відносно рідше й пізніше можуть виникнути ускладнення, пов'язані з
приєднанням вторинної інфекції - фокальна пневмонія, отит, сепсис. Прогноз
серйозний. Летальність досить висока, смерть наступає зазвичай на 2-му
тижні хвороби.
Лікування. При лікуванні необхідна ізоляція хворого з дотриманням правил,
спрямованих на захист персоналу від зараження кров'ю хворого, на
знищення переносників. У випадку наявності ДВЗ-синдрому - лікування в
реанімаційному відділенні. Дотримуються обережного транспортування й
повного фізичного спокою до закінчення періоду геморагічних проявів.
Введення лікарських засобів роблять внутрішньовенно (в/в).
Ефективного етіотропного лікування немає. На ранніх стадіях хвороби
можливе застосування рибавірину (2 г на добу, курс - 3-5 днів). Був
отриманий позитивний ефект при в/в введенні імунної плазми крові (150-200
мл), сироватки (60-100 мл) з крові реконвалесцентів, гіперімунного гамма-
глобуліну (гетерогенного) - всі ці засоби застосовують за життєвими
показниками.
Як і при всіх геморагічних гарячках, важливого значення набуває
патогенетична терапія. Проводять інтенсивну дезінтоксикацію, при цьому
необхідно уважно стежити за станом водного балансу, при необхідності
(загроза набряку легень) вводять сечогінні засоби, глюкокортикостероїди
(ГКС). Одночасно застосовують гемостатичні препарати (5 % амінокапронова
кислота, фібриноген, хлорид кальцію, етамзилат) при постійному контролі
стану кровозгортання. За наявності геморагічного синдрому - переливання
крові (краще так званої свіжоцитратної), плазми, а також еритроцитарної
та/або тромбоцитарної маси. Застосовують десенсибілізуючі, серцево-
судинні засоби, препарати, які зміцнюють судинну стінку, при розвитку
набряку легень або бактеріального ускладнення - антибіотики.
Ебола
Хвороба, викликана вірусом Ебола (БВВЕ), раніше відома як геморагічна
лихоманка Ебола, є важкою, часто смертельною хворобою людей. Вірус
передається людям від диких тварин і поширюється серед людей від людини
людині.
Етіологія: Сімейство вірусів Filoviridae включає 3 роду: Лловіу, Марбург і
Ебола.
Патогенез
У патогенезі таких хвороб спостерігається ураження судин, що призводить до
розвитку геморагічного синдрому (або іноді його називають
тромбогеморагічним синдромом або ДВЗ-синдромом) у вигляді
крововиливів у шкіру, внутрішні органи, різноманітних кровотеч, тромбозів
судин.
Клініка: Інкубаційний період, тобто часовий інтервал від моменту зараження
вірусом до появи симптомів становить від 2 до 21 дня. Люди не заразні до
появи симптомів. Першими симптомами є раптова поява лихоманки, м'язові
болі, головний біль і біль у горлі. За цим слідують блювота, діарея, висип,
порушення функцій нирок і печінки і, в деяких випадках, як внутрішні, так і
зовнішні кровотечі (наприклад, виділення крові з ясен, кров в калі).
Лабораторні тести виявляють низькі рівні білих кров'яних клітин і
тромбоцитів поряд з підвищеним вмістом ферментів печінки.
Лікування та вакцини
Підтримуюча ТЕРАПІЯ з пероральним або внутрішньовенним введенням
рідини і лікуванням конкретних симптомів підвищує виживаність.
Апробованого лікування БВВЕ поки не існує. Однак в даний час проводиться
оцінка ряду потенційних засобів лікування, включаючи продукти крові, імунні
і лікарські терапії.
Експериментальна вакцина rVSV-ZEBOV проти вірусу Ебола
продемонструвала високий профілактичний ефект щодо цього смертельного
вірусу в рамках широкомасштабного випробування, проведеного в Гвінеї.
75. Етіологія і патогенез атеросклерозу. Поняття про дисліпопротеїнемії.
Напрями фармакотерапії атеросклерозу. Основні групи гіполіпідемічних
лікарських засобів.
АТЕРОСКЛЕРОЗ - хронічне вогнищеве ураження стінки артерій з
накопиченням у ньому апопротеїн - В - вмісних ліпопротеїнів і холестерину,
реактивним розростанням сполучної тканини з утворенням фіброзних
бляшок, що звужує просвіт судин, наступним їх розривом, виразкуванням,
тромбозом, кальцинозом.
Етіологія
генетичні дефекти;
хронічні інфекції повільного перебігу (спричинені вірусами, зокрема
герпесвірусами, бактеріями, наприклад, хламідіями, хелікобактер пілорі);
дисфункції ендотелію (внутрішньої вистилки судин);
імунні порушення (зміна функцій лейкоцитів і макрофагів);
дисбаланс оксидантно-антиоксидантних систем, надлишок ліпідів у
циркуляції;
зміни гормональної регуляції.
Дисліпопротеїнемія - кількісні і якісні порушення складу ліпопротеїнів крові.
Основними Д. є гіпер -і гіполіпопротеінеміі - відповідно підвищений або
знижений вміст в плазмі крові ліпопротеїнів одного або декількох класів;
аліпопротеінемії - відсутність ліпопротеїнів одного з класів у плазмі крові
Патогенез
На першому етапі ліпопротеїди накопичуються у внутрішньому шарі
артерійської стінки у формі ліпідної плями. На другому етапі вони
взаємодіють з протеогліканами, піддаються окисненню і спричиняють
міграцію з крові клітин, таких як лімфоцити і моноцити, які перетворюються
на макрофаги. На третьому етапі макрофаги засмоктують ліпопротеїди
(ендоцитоз) та перетворюються на пінисті клітини, які вивільняють біологічно
активні сполуки, такі як цитокіни і фактори росту. На четвертому етапі ці
біологічно активні сполуки стимулюють зростання клітин, збільшення розміру
атеросклеротичної бляшки та активацію місцевого запалення. Відбувається
міграція гладеньких м'язових клітин до бляшки та синтез колагену. Такі
процеси призводять до збільшення атеросклеротичної бляшки та часткового
затискання судинного просвіту. Це може призводити до злущення ендотелію
судини, мікророзривів, мікротромбозів або навіть утворення повноцінного
тромбу, який може частково або повністю блокувати просвіт судини.
Напрями фармакотерапії:
- Зменшення утворення ендогенних ліпідів (ХС- холестерину і ТГ -
тригліцеридами );
- Зменшення всмоктування екзогенного ХС;
- Посилення виведення екзогенного ХС з фекаліями.
Статини. До зменшення синтезу ХС приводить конкурентне інгібірування ГМГ
- КоА - редуктази (ГМГ - Гідроксиметилглютарил-КоА; КоА - Коензим А) в
каскаді холестерину, що протікає в печінці. Це викликає (по механізму
зворотного зв'язку) збільшення кількості рецепторів ЛПНЩ в гепатоцитах, що
приводить до захоплення ХС ЛПНЩ і зниженню рівня ХС в плазмі крові,
знижується також вміст ТГ в плазмі крові (гіполіпідемічна дія).
Крім гіполіпідемічної дії статини володіють антидисліпопротеїнемічною дією,
тобто зменшують вміст ліпідів в ЛПНЩ і ЛПДНЩ, а також збільшують їх вміст
в ЛПВЩ.
Секвестранти жовчних кислот (аніонообмінні смоли) зв'язують жовчні
кислоти (ЖК) в просвіті кишечника (за рахунок четвертинних амонієвих груп),
утворюючи нерозчинний комплекс, який виводиться (секвеструє) з
фекаліями. Це стимулює утворення ЖК з ендогенного ХС. Зниження змісту
ендогенного ХС стимулює його синтез, що частково знижує ефект
«вилучення» ХС з плазми крові. Проте, збільшується кількість рецепторів
ЛПНЩ в гепатоцитах і зниженні концентрації ХС ЛПНЩ в плазмі. Рівень ТГ
практично не змінюється або може дещо підвищитися.
Фібрати (похідні фіброєвої кислоти) збільшують активність ліпопротеїнліпаз і
знижують синтез ТГ. Зменшують синтез ЛПДНЩ і збільшують розпад ЛПНЩ.
За рахунок цього знижується зміст ХС.
 Група Назва препаратів

Ловастатин, Симвастатин, Флувастатин, Правастатин, Аторвастатин, Церива

Статини
статин

Секвестанти
жовчних Холестирамін, Колестипол, Хьюарова смола
кислот

Фібрати Гемфіброзил, Фенофібрат, Ципрофібрат, Етофібрат

Антиоксиданти Прямої дії: Токоферол, Рутин, Аскорбінова кислота

Непрямої дії: Метіонін, Ліпоєва кислота, Глутамінова кислота

Ангіопротектор
Пірікарбат, Гепарин, Тиклопідин
и

76. Етіологія, патогенез, клінічний перебіг і напрями фармакотерапії

синдрому Лайелла, Стівенса-Джонсона.
Синдром Лайєлла (токсичний епідермальний некроліз) - дерматоз
алергічного генезу, який гостро розвивається і характеризується
генералізованим некрозом епідермісу з подальшим його відшаровуванням
від дерми і важким ураженням внутрішніх органів.
Етіологія. Найчастіше синдром Лайєлла виникає в результаті сенсибілізації
організму до медикаментозних алергенів (тетрациклін, пеніциліни,
сульфаніламіди, барбітурати, резерпін, аспірин, піразолонові препарати,
вакцини, сироватки й ін.) та інфекційних агентів (стафілококи, віруси).
Патогенез. Основний механізм розвитку синдрому Лайєлла - формування
алергічного васкуліту, при якому відбувається гостре внутрішньоклітинне
пошкодження з раптовим вивільненням великої кількості лізосомальних
протеолітичних ферментів. Основні патологічні процеси спочатку
розвиваються в базальних клітинах шкіри, тому у результаті цього епідерміс
відділяється від дерми. Унаслідок васкуліту у внутрішніх органах
відбуваються гострі дистрофічні процеси, які сприяють генералізації
аутомікрофлори, що нерідко завершується формуванням ендотоксичного або
септичного шоку.
Клінічна картина. Через декілька годин або діб після початку прийому
медикаменту - алергену самопочуття хворого різко погіршується:
підвищується температура, з'являється головний біль, загальмованість,
сонливість, свербіння шкіри, кропив'янка, еритематозні висипання на шкірі.
Характерна болючість як ураженої, так і здорової на вигляд шкіри. Одночасно
виникає ураження слизової оболонки очей, порожнини рота, носа, глотки,
статевих органів. Приблизно через 12 год після розвитку еритеми шкіри і
слизових відбувається раптове відшарування епідермісу з формуванням
міхурів, потім епідерміс відторгається і утворюються обширні ерозії.
Загальний стан хворого різко погіршується у зв'язку з вираженою
інтоксикацією.
Фармакотерапія
1. Парентеральне призначення глюкокортикоїдів (преднізолон,
гідрокортизон).
2. Антиферментні препарати (контрикал, пантрипін) в/в у перші 3 - 4 дні
хвороби для придушення активності циркулюючих протеолітичних
лізосомальних ферментів.
3. Парентерально антигістамінні (димедрол, дипразін) і гіпосенсибілізуючі
засоби (препарати кальцію, натрію тіосульфат, магнію сульфат).
4. Проводять патогенетичну терапію, спрямовану на підтримку життєво
важливих функцій (серцевої діяльності, дихання, водно - електролітного і
білкового балансу).
5. Для профілактики сепсису застосовують антибіотики (слід пам'ятати, що
тетрациклін і пеніциліни при синдромі Лайєлла не рекомендуються).
6. Показане активне місцеве лікування, для чого потрібне створення певних
умов. Бажано мати стерильну палату з бактерицидними лампами, ліжко для
лікування опікових хворих, використовувати стерильну білизну.
Уражені ділянки зрошують глюкокортикоїдними аерозолями, ерозії
змащують водними розчинами анілінових барвників (піоктанін. метиленовий
синій), застосовують примочки з дезинфікуючих розчинів. Порожнину рота і
інші уражені слизові промивають настоєм ромашки, розчинами борної
кислоти, бури, фурациліну, перманганату калію, змазують олією шипшини.
Зовнішньо застосовують також епітелізуючі (солкосерил. актовегін),
кортикостероїдні й антибактеріальні (для профілактики інфікування) мазі.
Синдром Стівенса - Джонсона - гостре токсико-алергічне захворювання,
основною характеристикою якого виступають висипання на шкірі та слизових
оболонках.
Етіологія
Найчастіше синдром Стівенса-Джонсона виникає в результаті сенсибілізації
організму до медикаментозних алергенів (тетрациклін, пеніциліни,
сульфаніламіди, барбітурати, резерпін, аспірин, піразолонові препарати,
вакцини, сироватки й ін.) та інфекційних агентів (стафілококи, віруси).
Патогенез
Вважають також, що у розвитку синдрому Стівенса — Джонсона беруть
участь імуноопосередковані цитотоксичні реакції, які руйнують кератоцити,
що виділяють чужорідні антигени. При синдромі Стівенса — Джонсона у шкірі
підвищується рівень цитокіну — фактору некрозу пухлин, що стимулює
апоптоз клітин епідермісу, або самостійно, або опосередковано через
стимуляцію цитотоксичних Т-лімфоцитів. Апоптоз кератоцитів призводить до
відшарування епідермісу від дерми, що обумлює клінічні прояви синдрому
Стівенса — Джонсона і тяжкість його перебігу.
Клінічний перебіг
Фармакотерапія
77. Етіологія, патогенез ішемічної хвороби серця. Клініка і напрями
фармакотерапії стенокардії.
Ішемічна хвороба серця (ІХС) — захворювання, яке виникає внаслідок
абсолютного або відносного порушення кровопостачання міокарда через
ураження коронарних артерій серця.
Етіологія
Основним чинником появи та розвитку ІХС виступає атеросклероз
коронарних судин.
 Атеросклероз: Основною причиною ішемічної хвороби серця є
утворення атеросклеротичних бляшок на стінках коронарних артерій,
які забезпечують кровопостачання серця.
 Тромбоз: Утворення тромбу на тлі атеросклерозу може призвести до
повної або часткової блокади кровопостачання до серцевого м'язу.
 Спазм коронарних артерій: Артеріальний спазм може сприяти
зменшенню кровопостачання до серця, особливо при наявності
атеросклерозу.
В основі патогенезу ІХС лежить виникнення коронарної недостатності
(недостатність коронарного кровообігу) – порушення рівноваги між
коронарним кровообігом та метаболічними потребами міокарда у різні
періоди життєдіяльності, особливо при фізичних та/або нервово-психічних
навантаженнях.

Стенокардія — це клінічний синдром, що характеризується болем у грудній

клітці (або його еквівалентом) внаслідок ішемії міокарда, викликаної
зазвичай фізичним навантаженням або стресом (біль, однак, може також
виникати спонтанно) і не пов'язаної з некрозом кардіоміоцитів.
Цілі фармакотерапії відносно нападів стенокардії:
- Купірування кожного нападу стенокардії;
- Профілактика нападів стенокардії.
- Покращення якості життя хворих.
Напрями фармакотерапії:
- Зменшення потреби міокарда в кисні;
- Поліпшення доставки кисню та поживних речовин до міокарду.
- Покращення реологічних властивостей крові;
- Застосування препаратів метаболічної корекції.
У випадку, якщо симптоми не піддаються лікуванню медичними
препаратами, або ж стенокардія стає нестабільною, необхідно зробити
ангіограми (рентгенографії) коронарних артерій. Це інвазивний тест, при
якому барвник, який можна побачити у рентгенівських променях, вводиться
в коронарні артерії з метою виявлення будь-яких звужень або закупорок.
Враховуючи кількість, складність і місця розташування звужень, можна
підібрати найдоцільніший метод реваскуляризації. Метою реваскуляризації є
відновлення здорового (адекватного) кровотоку ділянки серця, зі звуженими
артеріями для того, аби послабити симптоми стенокардії, а також запобігти
інфаркту міокарда.
Класифікація антиангінальних засобів:
- органічні нітрати ;
- бета - адреноблокатори;
- блокатори кальцієвих каналів;
- інгібітор пейсмекерних If - каналів синусового вузла;
- засоби, що поліпшують енергетичний метаболізм міокарда.
Для купірування нападу стенокардії використовують органічні нітрати
(нітрогліцерин або ізосорбіду динітрат для сублінгвального застосування), що
забезпечує швидкість (до 5 хвилин) розвитку ефекту. Для лікування
стенокардії використовують органічні нітрати (нітрогліцерин, ізосорбіду - 5 -
мононітрат або ізосорбіду динітрат). Всі органічні нітрати є донаторами
оксиду азоту (NO), який викликає «генералізовану» вазодилатацію. В
результаті зменшується перед - і постнавантаження на серце, що призводить
до зниження потреби міокарда в кисні.
Також за рахунок розширення коронарних артерій поліпшується доставка
кисню до міокарда.
Використовують органічні нітрати (нітрогліцерин, ізосорбіду динітрат,
ізосорбіду мононітрат) у формі сублінгвальних таблеток, аерозолей для
купірування будь - якого нападу стенокардії (навантаження і спокою).
У разі неефективності ЛЗ після одноразового прийому, можна прийняти до
трьох таблеток протягом 15 хвилин з інтервалом 5 хвилин. Тривалість дії
сублінгвального нітрогліцерину - до 20 хвилин, ізосорбіду динітрату - до 6
годин.
Для профілактики нападів стенокардії використовують органічні нітрати
пролонгованої дії: нітрогліцерин, ізосорбіду динітрат й ізоробіду - 5 -
мононітрат в різних формах - ретард - таблетки, таблетки пролонгованої дії,
пластири, мазь, аерозолі.
Бета - адреноблокатори знижують частоту і силу серцевих скорочень, за
рахунок чого зменшується потреба міокарда в кисні. Дія розвивається через
десятки хвилин, що не дозволяє використовувати їх для купірування нападу.
Використовують тільки для профілактики нападів стенокардії навантаження.
Блокатори кальцієвих каналів, розширюючи коронарні судини, покращують
доставку до міокарда кисню та поживних речовин. Використовуються для
профілактики нападів стенокардії спокою і навантаження.
Інгібітор пейсмекерних If - каналів синусового вузла (івабрадин) - це перший
препарат, що володіє принципово новим специфічним механізмом дії -
зниженням частоти серцевих скорочень (ЧСС). Він вибірково блокує іонний
тік що проходить через If - канали синусового вузла, який грає ключову роль в
контролі спонтанної діастолічної деполяризації і регуляції ЧСС. Івабрадин діє
вибірково на рівні синусового вузла, не впливаючи на скоротливу здатність
міокарду, передсердно - шлуночкову і внутрішлуночкову провідність,
реполяризацію шлуночків. Препарат викликає залежне від дози зниження
ЧСС, зменшує споживання кисню міокардом.
До засобів, поліпшуючих енергетичний метаболізм в міокарді, відноситься
триметазидин (рівень доказовості IIB). У міокарді джерелом енергії є
аденозинтрифосфорна кислота (АТФ), яка може утворюватися з вільних
жирних кислот (ВЖК в нормі >90-95%) і глюкози (переважно при ішемії,
гіпоксії). Утворення АТФ з глюкози вимагає менших витрат кисню, чим
утворення з ВЖК, але в результаті гліколізу кількість молекул АТФ
утворюється значно менша чим при ліполізі. Триметазидин сприяє тому, що в
міокарді процес утворення АТФ переважно здійснюється за рахунок глюкози.
Це приводить до зниження потреби міокарду в кисні.
78. Етіологія, патогенез, клінічний перебіг і напрями фармакотерапії подагри.
Терміном «подагра» поєднуютиь групу захворювань, які проявляються
підвищенням рівня сечової кислоти в сироватці крові, повторними нападами
характерного гострого артриту, великими відкладеннями урату натрію, в
суглобах кінцівок і навколо них, пошкодженням нирок, утворенням ниркових
каменів із сечової кислоти.
Етіологія
При подагрі визначається порушення пуринового обміну і розвивається
гіперурикемія (це патологічний стан, що характеризується підвищеним
рівнем сечової кислоти в крові). Причинами накопичення сечової кислоти та
уратів є недостатнє виведення їх нирками (нирковий чи ретенційний тип) та
надмірне утворення уратів (метаболічний чи продуктивний тип).
Патогенез. У розвитку подагри мають значення 3 патогенетичні фактори:
 гіперурикемія та накопичення уратів в організмі;
 відкладання уратів у тканинах;
 гостре подагричне запалення.
При гострому подагричному запаленні відбувається відкладання в порожнині
суглоба уратових мікрокристалів, що зумовлює підвищення судинної
проникності. При цьому фагоцитоз кристалів спричиняє вивільнення
лізосомальних ферментів, у результаті чого розвивається запалення.
Відкладання мікрокристалів в інтерстиції нирок призводить до розвитку
подагричної нефропатії.
Клінічні прояви. Повний розвиток захворювання проходить чотири стадії:
безсимптомна гіперурикемія, гострий подагричний артрит, міжнападна та
хронічна тофусна подагра.
Безсимптомна гіперурикемія - це стадія хвороби, при якій рівень уратів в
сироватці підвищений, але симптоми артриту, подагричні відкладення в
суглобах або сечокислі камені ще відсутні.
Гострий подагричний артрит - ця хвороба вражає переважно суглоби ніг,
найчастіше починається з ураження I плюсневого суглоба стопи, далі в
процес втягуються суглоби плеснових кісток, гомілковостопних, п'яткових
кісток, колінні, кісток зап'ястя, пальців рук і ліктьові. Перед першим різким
нападом подагри хворі можуть відчувати постійну болючість із
загостреннями, але частіше перший напад буває несподіваним і зазвичай
починається в нічний час з різко вираженою болю в запаленій суглобі.
Межприступний період. Напади подагри можуть тривати від одного дня до
декількох тижнів, як правило, вони проходять спонтанно. Наслідків не
залишається, і одужання здається повним. Настає безсимптомна фаза, так
звана міжнападна.
Хронічна тофусна подагра. При відсутності адекватного лікування у хворих на
подагру швидкість продукції сечової кислоти перевищує швидкість її
виведення, в результаті чого в хрящах, синовіальних оболонках, сухожиллях і
м'яких тканинах з'являються скупчення кристалів сечової кислоти. Типовими
місцями відкладення уратів є вушна раковина, передпліччя (вздовж ліктьової
поверхні), гомілки (по ходу ахілового сухожилля).
Лікування при подагрі комплексне. Необхідні швидке і обережне купірування
гострого нападу, профілактика рецидиву гострого подагричного артриту та
ускладнень хвороби.
При гострому подагричний артрит проводять протизапальне лікування,
найчастіше використовують колхіцин, препарат призначають для прийому
всередину в дозі 0,5 мг кожну годину або 1 мг кожні 2 ч. Ефективні і інші
протизапальні засоби: індометацин, фенілбутазон, напроксен і фенопрофен.
При протипоказаннях або неефективності колхіцину та нестероїдних
протизапальних засобів, застосовують системне або внутрішньосуглобове
введення глюкокортикоїдів. Після купірування гострого нападу застосовують
щоденний профілактичний прийом колхіцину або індометацину,
антигіперурикемічних препаратів. Необхідно також домогтися усунення
провокуючих факторів (алкоголю, продуктів багатих пуринами) і зниження
маси тіла у хворих з ожирінням. Антигіперурикемічні засоби досить
ефективно знижують концентрацію сечової кислоти, метою їх застосування
полягає в підтримці рівня сечової кислоти в сироватці нижче 70мг/л, цього
можна досягти за допомогою лікарських засобів, що збільшують ниркову
екскрецію сечової кислоти або шляхом зменшення її продукції. Найбільш
ефективні препарати - пробенецид та сульфінпіразон, пробенецид зазвичай
призначають в початковій дозі 250 мг двічі на добу.
79. Етіологія, патогенез, клінічний перебіг і напрями фармакотерапії інфаркту
міокарда.
Інфаркт міокарда – це ураження серцевого м'яза, викликане гострим
порушенням його кровопостачання.
Етіологія (причини):
 Атеросклероз коронарних артерій: Найчастіше інфаркт міокарда
виникає внаслідок утворення бляшок на стінках артерій, які живлять
серце. Це може призводити до обмеження або блокування
кровопостачання.
 Тромбоз: Утворення тромбу (загустіння крові) на місці вже існуючої
атеросклеротичної бляшки може призвести до зупинки
кровопостачання в окремих ділянках серцевого м'язу.
 Спазм коронарних артерій: Загострення артеріального спазму може
призвести до зменшення кровопостачання до серця.
Патогенез
Гострий некроз у серцевому м’язі виникає або при повній оклюзії коронарної
артерії (тромбом, атеросклеротичною бляшкою), або при гострій
невідповідності об’єму кровопостачання по патологічно змінених коронарних
судинах.
 Ішемія: Недостатнє кровопостачання призводить до ішемії (дефіциту
кисню) серцевого м'язу.
 Некроз м'язових клітин: При тривалій ішемії починається некроз
(вмирання) м'язових клітин міокарда.
 Утворення шраму: Після некрозу виникає запалення, а потім
утворюється шрамова тканина, яка не може контрактувати.
Клінічні прояви
 різкий біль (іноді тільки печіння) в грудях;
 почуття здавлювання за грудиною;
  поширення болю або дискомфорту на нижню щелепу, шию, плечі,
руки, верх живота;
 аритмія;
 задишка;
 запаморочення;
 сильна слабкість;
 холодний піт;
 почуття тривоги та інші.
Фармакотерапія
Тромболітична терапія: Використовується для розчинення тромбів.
Антикоагулянти: Зменшують згортання крові, запобігаючи утворенню нових
тромбів.
Антиагреганти: Знижують здатність тромбоцитів до злипання.
Нітрати: Розширюють судини, полегшуючи навантаження на серце.
Бета-блокатори: Знижують частоту серцевих скорочень і артеріальний тиск.
Антагоністи кальцію: Зменшують судинний тонус і підвищують кисневий потік
до серця.
Статини: Знижують рівень холестерину.
 Тромболітики:
Тромболітичні препарати, такі як алтефілпаза, рекомбінантний тіпа А
фібринолізину, вводяться з метою розчинення тромбів, які блокують артерії,
та відновлення кровопостачання до серця.
 Антикоагулянти:
Гепарин: Зменшує згортання крові та запобігає формуванню нових тромбів.
Лоу-молекулярний гепарин: Наприклад, еноксапарин, також
використовується для профілактики тромбозу.
 Нітрати:
Нітрогліцерин: Розширює коронарні артерії, полегшуючи навантаження на
серце та покращуючи кровопостачання. Зазвичай використовується у формі
під язик.
 Бета-блокатори:
Метопролол, карведілол, пропранолол: Знижують частоту серцевих
скорочень, артеріальний тиск та навантаження на серце, що сприяє
полегшенню ісхемії міокарда.
 Антагоністи ангіотензину II:
Лозартан, валсартан: Зменшують дію ангіотензину II, що сприяє розширенню
артерій та полегшенню навантаження на серце.
 Статини:
Аторвастатин, розувастатин: Знижують рівень холестерину в крові та можуть
мати протизапальні ефекти, що корисні для здоров'я судин.
 Антагоністи адренергічних рецепторів (альдостерону):
Спіронолактон: Може використовуватися для зменшення відновлення
альдостерону, що може призвести до покращення функції серця.
80. Етіологія, патогенез, клінічний перебіг і напрями фармакотерапії
цукрового діабету 1 типу.
Цукровий діабет (ЦД) - це група метаболічних захворювань, що розвиваються
внаслідок абсолютної або відносної дефіциту інсуліну. Він проявляється
глюкозурією, поліурією, полідипсія, порушеннями ліпідного, білкового та
мінерального обмінів.
Етіологія та патогенез. Недостатність вироблення інсуліну є однією з причин,
які сприяють розвитку цукрового діабету. Проте важливо розуміти, що
механізм цього недостатнього вироблення інсуліну відрізняється при
цукровому діабеті типу 1 і типу 2. У людей із цукровим діабетом типу 1 маса
та розміри підшлункової залози менші, ніж у тих, хто не має цукрового
діабету або має цукровий діабет типу 2. Крім того, кількість і обсяг острівців
(структур підшлункової залози, що виробляють інсулін) у людей з цукровим
діабетом типу 1 зменшені порівняно з нормою, і кількість b-клітин, які
відповідають за вироблення інсуліну, також суттєво зменшена.
Патогенез цукрового діабету 1 типу можна розглядати у вигляді шести
послідовних етапів, які поступово переходять один в один. По-перше, існує
генетична схильність, яка обумовлена наявністю певних гаплотипів генів HLA
- системи I, II і III класу. Далі йдуть етапи трігерування або ініціації імунних
процесів, активних імунологічних процесів, прогресивного зниження першої
фази секреції інсуліну, що стимулюється внутрішньовенним введенням
глюкози, та етап клінічно вираженого або маніфестного діабету. Останній
етап - це повна деструкція β-клітин, які виробляють інсулін.
Справжня причина цукрового діабету 1 типу залишається невідомою до
цього часу. Більшість випадків цього захворювання пов'язані з аутоімунними
процесами, але ідіопатичний діабет, хоч і клінічно схожий на аутоімунний,
відрізняється тим, що в аналізах пацієнтів не виявляються маркери
аутоімунної агресії та ознаки запалення в острівцях Лангерганса підшлункової
залози.
Клінічний перебіг
Скарги: полідипсія, спрага, сухість у роті; сухість шкіри та слизових оболонок;
поліурія, часте сечовиділення, що спричинює зневоднення; м’язова слабість,
підвищена втомлюваність; втрата апетиту (на початку можлива поліфагія);
свербіж (місцевий - промежина, волосиста частина голови або
генералізований); хронічне гноячкове або грибкове ураження шкіри.
Для ЦД1Т характерний стрімкий розвиток хвороби. В дебюті захворювання
хворі скаржаться на симптоми вираженої втрати рідини (дегідратації),
прогресивне зниження маси тіла, яке супроводжується наростаючою
фізичною слабістю. Існує схильність до розвитку метаболічного ацидозу. До
20% хворих ЦД1типу на початку захворювання мають кетоацидоз (причиною
якого можуть бути абсолютна або відносна нестача інсуліну внаслідок
несвоєчасної діагностики цукрового діабету або недостатнього чи
нерегулярного введення інсуліну) . Окрім того, слід пам’ятати, що ЦД1Т
здебільшого виникає в дитячому та молодому віці до 30 років.
В основі фармакотерапії ЦД типу 1 лежить довічна замісна інсулінотерапія,
оскільки підшлункова залоза не здатна продукувати ендогенний інсулін.
Показання до призначення інсуліну: 1) кетоацидоз, 2) діабетична кома; 3)
значне схуднення; 4) виникнення інтеркурентних захворювань; 5) оперативне
втручання; 6) вагітність і лактація; 7) відсутність ефекту від застосування інших
методів лікування.
Численні препарати інсуліну, що застосовуються в даний час, відрізняються
один від одного тривалістю дії, ступенем очищення, а також видовою
приналежністю. До препаратів інсуліну короткої дії - початок дії через 30
хвилин після введення; максимум між 2 - 3 год. після введення і тривалість -
до 6 год., відносяться: Актрапід МС і НМ, Ілетін - II - регуляр і Хумулін -
регуляр, Інсуман - нормаль, Берлінсулін Н - нормаль, інсулрап SPP та ін
Хумалог відрізняється більш швидким початком (через 10 - 15 хвилин після
введення) і більш короткою загальною тривалістю дії (3 - 4 год.) в порівнянні
з простим інсуліном. До препаратів середньої тривалості дії - початок дії
препаратів через 2 години після введення; максимум через 8 - 10 год. і
тривалість 18 - 24 ч., відносяться: Протофан МС і НМ, Хумулін - базаль або
НПХ, Лента, Іллетін - 2, Інсуман - базаль, Берлінсулін Н - базаль. До препаратів
тривалої дії - початок дії препарату через 4 - 5 години після введення,
максимум через 8 - 14 год і тривалість 24 - 36 ч., відносяться: Ультратард НМ,
Хумулін ультралента.
Серед різних груп препаратів, що впливають на нормалізацію вуглеводного
обміну при цукровому діабету, слід виділити: препарати, що безпосередньо
стимулюють утворення інсуліну або посилюють його секрецію і препарати,
дія яких спрямована на зниження всмоктування глюкози в кишечнику.
Застосовувані в даний час цукрознижувальні препарати діляться на дві
основні групи: похідні сульфонілсечовини та бігуаніди.
Препарати сульфонілсечовини, які залежно від фармакодинамічної
активності умовно поділяють на препарати першого покоління (толбутамід,
карбутамід, цікламід, хлорпропамід), другого покоління (глібенкламід,
гліпізид, гліклазид, гліквідон), проявляють свій гіпоглікемічний ефект у
добовій дозі в 50 - 100 разів менше в порівнянні з препаратами першої
генерації. Найбільш ефективним препаратом сульфонілсечовини є
глібенкламід. Біологічний період напіврозпаду становить 5 год., тривалість
гіпоглікемічної дії - до 24 ч.
Другу групу пероральних цукрознижувальних препаратів становлять
бігуаніди фенетілбігуанід (фенформін), N, N - диметилбігуанід (метформін) і L
- бутілбігуанід (буформін, глібутід, адебіт, сілубін). Ці препарати не змінюють
секрецію інсуліну і не дають ефекту за його відсутності. Бігуаніди збільшують
у присутності інсуліну периферичну утилізацію глюкози, зменшують
глюконеогенез, всмоктування глюкози в шлунково - кишковому тракті, а
також знижують підвищений вміст інсуліну в сироватці крові хворих, що
страждають ожирінням.