5. Силабо-тонічна система.

Види стоп (хорей, ямб, дактиль, амфібрахій,

анапест).
Ця система віршування розвинулася у ХІХ ст. У мовах східнослов’янських
народів: українців, росіян, білорусів — наголоси не прикріплені до певного
складу слів і припадають на різні (за місцем у слові) склади. І крім того
можуть пересуватися при відмінюванні слів. У багатоскладових словах у
наших мовах крім основного чути й побічні наголоси. Наголошені склади
позначаються не тільки силою вимови, а й деяким подовженням і особливим
мелодійним забарвленням. Усе це чинники інтонації.
Але наша мова також складається зі словосполучень, а також із фраз, і кожна
фраза має свій наголос, який називається логічним або фразовим. Цей
наголос визначає зміст певної фрази. Тому будь-яке речення вимовлене з
логічним наголосом на різних словах матиме різні змістові відтінки. Але
вимова даного речення має і певний тип інтонації, в якому виражається чи то
прохання, чи то вимога з тим чи іншим відтінком. З цими явищами інтонації
зв’язаний ритмічний лад вірша.
У силабо-тонічній системі віршування поєднується принцип
рівноскладовості рядків (силабізму) з принципом сумірності віршових рядків
за наголошеністю складів (тонус гр. «наголос»). Ритмічна організація мови у
силабо-тонічних віршах включає як сумірність віршових рядків щодо
кількості складів, так і певну закономірність у чергуванні наголошених і
ненаголошених складів. Рядки силабо-тонічних віршів мають внутрішню
міру або розмір, який прийнято визначати за допомогою запозиченого в
античному віршуванні поняття стопи.
Стопою в силабо-тонічній системі віршування називають сполучення
наголошених з певною кількістю ненаголошених складів, яке повторюється у
рядку.
У силабо — тонічних віршах застосовуються ті самі основні стопи, що були в
античному віршуванні. Але з заміною довгого складу наголошеним —
короткого — ненаголошеним U.
Основні двоскладові стопи: ямб [ U __ ], хорей [ __ U ]
Трискладові стопи: дактиль [__ UU] амфібрахій [U __ U] анапест [UU __ ]
За аналогією в античному віршуванні також є пирріхій, спондей, бакхій,
антибакхій і т.д.
За допомогою стоп і врахування кількості їх у рядку визначають різні
розміри віршів. Стопи не збігаються зі словами, отже не відбивають
природного членування мови, а є лише умовною мірою для визначення
закономірності чергування ненаголошених і наголошених складів у віршових
рядках. Визначаючи розмір вірша необхідно вказати не тільки на стопу, а й
на те, скільки стоп у рядку.
І. П. Тичина:
Я/єсть/ на/род/, я/ко/го прав/ди си/ла
Ніким звойована ще не була.
U __ /U __/ U__ /U __ /U __/ U (п’ятистопний ямб)
ІІ. І. Франко:
Дух/, що/ ті/ло/ рве/ до/бо/ю,
Рве за поступ, щастя й волю
/ __ U/ __ U /__ U/ __ U/ (хорей)
ІІІ. П. Грабовський:
Ру/чень/ки/ терп/нуть/, зли/па/ють/ся/ ві/чень/ки,
Бо/же/, чи/ дов/го/ тяг/ти?
/ __ UU/ __ UU/ __ UU/ __UU/
/ __ UU/ __ UU/ __ (дактиль)
ІV. П. Грабовський:
Не/ раз/ ми/ хо/ди/ли/ в до/ро/гу/,
Не/ раз/ ми/ вер/та/ли/ до/ ха/ти
/ U __U/ U __ U/ U __ U/
/ U __U/ U __ U/ U __ U/ (амфібрахій)
V. І. Франко:
Об/ри/ва/ють/ся/ звіль/на/ всі/ пу/та/,
Що/ зв’я/за/ли/ нас/ з дав/нім/ жи/ттям/.
/UU __/ UU __ / UU __/ U
/UU __/ UU __/ UU __/ (анапест)
У силабо-тонічних віршах наголоси відіграють ритмічну роль. У зв’язку з
цим у віршах поряд з граматичними і логічними розрізняють і ритмічні
наголоси, тобто такі, які вимагає ритм. Ритмічні наголоси майже завжди
збігаються з граматичними.
Силабо-тонічні вірші здебільшого мають однакову кількість стоп у рядках,
але трапляються вірші, написані різностопним ямбом. Визначаючи розмір
вірша розглядаємо не один рядок, а кілька. («Музика»)
Стопа́ — найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого
у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом).
Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В
українській силабо-тоніці, на відміну від античної версифікації, де за основу
стопи, пойменованої подієм, бралося поєднання довгих (арсис) та коротких
(тезис) складів, вона спирається на природне мовне чергування наголошених
та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру.
Залежно від кількості складів стопа буває двоскладова (ямб, хорей),
трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій), подеколи — чотирискладова
(пеан).
Хоре́ й, або Трохе́ й (грец. choréios, від choros — хор) — в античному
віршуванні — триморна двоскладова стопа з першим довгим і другим
коротким складами.В силабо-тонічній системі — двоскладова стопа, в якій
ритмічний акцент припадає на перший склад, як правило, непарний (—U).
Проте у хореїчному вірші наголоси спостерігаються не скрізь, що
уможливлює варіювання пірихія.
На початках розвитку силабо-тонічної версифікації в європейській ліриці
хорей вживався переважно в жанрі оди, звідки був витіснений ямбом. У
сучасній українській поезії хорей, виникнувши на руїнах силабічного
тринадцятискладника, — найпоширеніший віршовий розмір від кінця 19 ст.,
коли відбулася модернізація Шевченкового вірша, живленого фольклорною
традицією (коломийки, шумки тощо).
Найменш вживаний хорей — одностопний:
Хорей може вживатися й у формі вільного вірша як вільний хорей при різній
кількості стоп у віршовому рядку та астрофічній будові, зберігаючи
традиційне римування:
Має крилами Весна
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч (Павло Тичина).
Двостопний хорей спостерігається не часто, однак у творчості Г. Чупринки
набув активного поширення:
 З жалем, з болем
Понад полем
Крик розноситься чаїний,
Наче в давні
Дні безславні
Плач рабині
На чужині.
Зрідка звертаються автори і до тристопного хорею:
Піднялися крила
Сонних вітряків,
І черешню білу
Вітер розбудив.
І війнув на книги,
Розметав листи…
Серце! Ти не з криги?
Не з заліза ти? (Максим Рильський).
Чотиристопний хорей — найпоширеніший розмір у сучасній українській
ліриці:
Тихо. Зорі потопають
В океані хмар і ночі,
Понад хвилі грім гуркоче,
По каютах скрізь дрімають (…) (П. Карманський).
На відміну від чотиристопного хорею, п'ятистопний спостерігається не так
часто:
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить! (Олена Теліга).
Цікавий приклад шестистопного хорею:
 Та замало буде тихої дороги.
Усміхнеться неня: «Ну і басурман!»
Налигаю місяць на срібляні роги,
Шкереберть на ньому полечу в туман (О. Влизько).
Семистопний хорей вживається впереміж з іншими стопами, частіше
перехідного ґатунку:
Гей, віків та віків,
прокопитило карі навали,
Їхні печі впилися —
алкогольний вогонь затуха…
Вони ж десь позавчора
юних мамонтів сном годували
З свого сивого рубчикового фартуха (І. Драч).
Восьмистопний хорей, постаючи із сполуки двох віршів чотиристопного
хорею в одну ритмічну одиницю, вряди-годи трапляється у віршовій
практиці:
Скільки щастя, що боюся. Залоскоче, як русалка.
Шовковинками проміння перев'яже, обів'є.
Заполонить. Зацілує ніжно-ніжно, палко-палко.
Всю жагу — зоревий трунок, п'яний трунок — ізоп'є (Василь Чумак).
Ямб (грец. íambos — напасник) — в античній версифікації тримірна стопа з
двох (довгий та короткий) складів, у силабо-тонічній системі — двоскладова
стопа з наголосом на другому складі (U—).В ямбічному вірші ритмічний
акцент припадає на парні (сильні) склади, хоч можливі пропуски метричних
наголосів (пірихій), що урізноманітнює багатство віршової ритмомелодики.
Найрідкіснішим в українській поезії є одностопний ямб:
Іду посеред поля я,
Іду;
Голівонька вже крутиться —
Впаду,
Тоді надлине мавонька,
 Як сон (...) (В. Поліщук).
Не часто трапляється й двостопний ямб. Його прикладом може бути строфа
з поеми І. Драча «Смерть Шевченка», подовжена у третьому рядку
гіпердактилічною клаузулою:
Вишневий цвіт
З вишневих віт
Вишневий вітер
Завіває з віт.
Тристопний ямб також не дуже поширений:
Заквіт осінній сум,
осінній сум заквіт.
На віях я несу
гаптований привіт —
і любій принесу,
прохатиму: візьми;
заквіт осінній сум —
заквітнемо і ми (В. Чумак).
Чотиристопний ямб, завдяки своїй гнучкості та місткості, —
найуживаніший в українській поезії:
Яких іще зазнаю кар?
Якими нетрями ітиму
Шляхами з Риму і до Криму
Під гвалт і кпини яничар? (І. Світличний).
Часто спостерігається п'ятистопний ямб:
Гарячий день — і враз достигне жито
І доп'яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий,
Єдиний день — мого життя корона (Олена Теліга).
Шестистопний ямб, що за кількістю складів відповідає александрійському
віршеві, був улюбленим розміром київських «неокласиків», передовсім М.
Зерова, хоч до нього зверталися й інші автори, зокрема Б.-І. Антонич:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко (...).
Семистопний ямб спостерігається серед вільних ямбів:
Зсуваються усе грізніше чорносизі хмари...
Стає на всій землі надто душно, темно, тяжко, млосно...
...І тоскно
В мінливім блискавок червонім миготінні (...) (А. Казка).
Восьмистопний ямб — крайній, помежовий у сучасній ритмо-метричній
системі:
Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,
і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п'янко.
Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.
До інших зір молитимусь і інших ждати ранків (Б.-І. Антонич).
В Елладі ямбом називали жартівливі вірші, що використовувалися під
акомпанемент музичного інструмента — ямбіке. Згодом ямб означає будь-
який сатиричний твір, написаний ямбічним розміром.Пізніше ямб поступово
виповнювався жанровим змістом, що в українській поезії засвідчили збірки
С. Гординського «Слово на каменях. Римські ямби» (1937), М. Бажана
«Ямби» (1940). Ямб вживається у формі вільного вірша як вільний ямб при
різній кількості стоп у віршовому рядку та астрофічній будові, зберігаючи
традиційне римування. Найчастіше такий ямб практикується в жанрі байки і
тому називається байковим віршем. Ямб використвоується й за відсутності
римування в межах строфи, власне, у білих віршах:
(...) Коли нараз мені в чужому краї
не вистачить на подих України,
коли поміж небес та океанів
не втримають мене сріблисті крила, —
зостанеться гарячий попіл предків,
і я розвіюсь над широким світом
 живучими пилинками землиці —
тієї, у якій коріння хліба,
тієї, у якій моє коріння (П. Перебийніс).

6. Рими, їх види. Поняття про внутрішню риму. Способи римування.

Рима - це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює
останній наголошений голосний і наступні за ним звуки.
Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу,
називаєтья клаузулою (лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином,
співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима
— явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви. Функції
рими: 1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова,
включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу
увагу читача; 2) створює багатий звуковий повтор, який посилює
музикальність віршованої мови; 3) є важливим елементом ритму у віршах,
оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є
одиницею ритму; 4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим
віршові рядки об’єднуються у строфи.
Рими класифікуються: 1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в
суголосних словах на: — окситонні (чоловічі); — парокситонні (жіночі); —
дидактичні; — гіпердактилічні. Походження термінів «чоловіча» і «жіноча»
рима пов’язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають
наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на
передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе. Окситонною
(чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі
(чужинí — менí); ця рима має сильне звучання. З особливою силою і
експресією звучать чоловічі рими у Бажана: Козак на північ прудко мчить,
Козак не хоче відпочить. Копито сніг примерзлий б’є, Луною дзенькіт оддає.
Безлюддя й пустка навкруги. Кошлаті гачарі. Сніги. (М. Бажан. «Гонець»).
Цей чотиристопний ямб з чоловічими римами звучить і уривчасто падає, як
удар меча, що вражає свою жертву. Пружність, енерґія і звучне одноманітне
падіння його надзвичайно гармонує з зосередженим почуттям, незламною
силою могутньої натури й трагічним становищем героя твору.
Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на
передостанньом складі (бýду — забýде). Жіноча рима надає закінченню
рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на
кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості. Наприклад:
Тихий сон на горах хÙдить, За рученьку щастя вÙдить. І шумлять ліси вже
тúхше, Сон мені квітки колúше. Спіть, мої дзвіночки сúні, Дикі рожі в
полонúні! (О. Маковей. «Сон»). Дактилічною називається така рима, в якій
наголос падає на третій від кінця склад (вíченьки — нíченьки). Дактилічна
рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі
відчувається співучість вірша. Наприклад: Гори багрянцем кривавим
спалáхнули, З промінням сонця західним прощáючись, Так моє серце жалем
загорíлося, З милим, коханим моїм розлучáючись. (Леся Українка. «Східна
мелодія»). Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає на
четвертий або п’ятий від кінця склад (кíшечкою — усмíшечкою). До цієї
рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності.
Наприклад: Як була я молодою преподÙбницею Повісила фартушину над
вікÙнницею. (Т. Шевченко. «Гайдамаки). Цікавий приклад гіпердактилічної
рими з вірша Дм. Білоуса «Лука лукавий»: Він мурличе, бува, Ходить
кíшечкою. Кусь — і зубки схова За усмíшечкою.

б) Залежно від числа складів, що повністю збігаються, розрізняють рими:

багаті — збігаються звуки не тільки клаузули, а такожі ті, що перед нею
(садівнЬцтво — будівнúцтво, корÙна — ворÙна, кільцé — сільцé, красá —
росá, веслÙ — понеслÙ). Збільшення кількості повторюваних звуків посилює
співзвуччя; бідною називається чоловіча рима з відкритим складом, у якій
збігаються лише кінцеві голосні: сівбá — боротьбá, крупá — совá, менé —
тебé — себé, люблю — молю — мою; в) залежно від кількості слів, що
римуються, розрізняють рими: прості — це такі рими, які складаються з
двох слів: грÙші — хорÙші, рýки — крýки; складні — це такі рими, які
виникають із взаємодії двох-трьох слів: сонце — сон це; колисці — колись
ці; колихати — коло хати; на камені — важка мені; омонімічні — це такі
рими, в яких римуються омоніми: «діти, діти, де ж вас діти?» — народний
каламбур; г) залежно від місця у рядку рими бувають: прикінцеві —
римуються останні слова рядка: «Густа, медова теплотá — високі налива
житá» (М. Рильський); внутрішні — римуються будь-які слова в рядку: «Все
йде, все минає, і краю немає...»

(Т. Шевченко);
д) залежно від того, які частини мови римуються, розрізняються рими
граматичні (одногрупні) — римуються слова, що належать до однієї частини
мови, які діляться на підвиди:
— іменникові (хáти — палáти, грач — помагáч); — прикметникові (чÙрний
— мотÙрний, багáтий — пихáтий); — дієслівні (пúше — колúше, почувáти
— ночувáти). Граматичні (одногрупні) рими вважаються іноді
одноманітними і малоефектними. Більшу силу, загостреність, багатше
звучання мають неграматичні рими, що утворюються співзвучністю слів, які
належали до різних частин мови (годувáти — гордувáтий, крщчі — ревýчий,
пýть — ідýть). Наприклад: Ніч холодною рукою, там, за даллю голубÙю,
розгорнула наді мною зір невидані світú, і дорогою ясною кличе, манить за
собÙю, щоб нервовою ходою міг за нею я пітú... (В. Сосюра. «Ніч»). Тут
різногрупна (неграматична) рима. Заримовано: голубÙю (прикметник) із
собÙю (займенник), а світú (іменник у множині) з пітú (дієслово). Головна
перевага цієї рими в тому, що вона досить свіжа й змістовна. Часто вживані
рими, що втрачають естетичне значення через свою шаблонність (кров —
любов) називаються банальними. Протилежні їм рими є вишуканими. Поети
завжди прагнуть до нових рим, але ці пошуки не повинні перетворюватися в
самоціль: вони тільки тоді виправдані, коли сприяють увиразненню
зображуваного в творі, посилюють мелодійність віршованої мови.

IV. Способи римування РИМУВАННЯ cуміжне ааbb,четвертне аааа,

перехресне аbаb,потрійне ааа,кільцеве аbbа

Суміжне або парне — коли римуються суміжні (сусідні) рядки парами. Таке
римування умовно позначаємо: аа бб вв Наприклад: У місті, де ми не
зустрілись, я знову а Блукаю з тобою, і нашу розмову а Корабликом діти
пускають на воду б Вона запливає, відчувши свободу, б У погляд відкритий
твого океану, в Де, може, і досі шукаєш кохану. в Де, може, мене пам’ятаєш і
досі?.. г Заплутався вечір тоді у волоссі... г А ти розплітав мої коси невміло, д
І мріяла я, щоб вони посивіли д На грудях твоїх, як сивіє світання, е Як гасне
на небі зірниця остання е (Софія Майданська) 2. Перехресне римування —
складніше, в ньому римуються кінцеві слова парних рядків з парними, а
непарні — з непарними; воно найпоширеніше у сьогоденній силабо-тонічній
версифікації. Схема: абаб. Наприклад: Я не скажу і в пам’яті — коханий. а І
все-таки згадай мене колись. б Ішли дві долі різними шляхами. а На
роздоріжжі долі обнялись. б (Ліна Костенко) 3. Кільцеве або охопне
(оповите) римування — коли римуються перший рядок з четвертим, а
другий — з третім. Два рядки з парними римами оповивають згори й знизу
два рядки, які теж римуються між собою. Схема: абба. Згадати лиш, як
дивно шелестить а Грудневий сад, занурений в світання. б Болить
недоціловане кохання, б Вже стільки часу, а воно болить... а
Окремі рядки у віршах можуть не римуватися з жодним іншим рядком. Вони
звуться холостими. Є ще внутрішнє римування, коли кінець рядка римується
з якимось словом з середини віршового рядка: Вже скосили грéчку, осінь
недалéчко, місячна вуздéчка впала на поріг. І трава шепÙче про небесні Ùчі,
що крізь далі нÙчі сяйво шлють до ніг... А туман, де лýки, ломить білі рýки,
глушить ночі звýки маревом густим. Тíні, тíні, тíні... Не дзвенять у сúні співи
солов’íн і за вікном моїм. Пісню калинíву я складаю знÙву, і з людьми
розмÙву серцем я веду... Тишина, ні рýху... Небо землю слýха, падають десь
глýхо яблука в саду. (Володимир Сосюра).
Моноримічно будуються часто вірші для дітей: Ой нумо, нумо а В зеленого
шума, а А в нашого шума а Зеленая шуба. а (Дитяча пісенька). Найчастіше
монорими вживаються у сатиричних та гумористичних віршах.
Цезура (лат. caesura — розтин, розріз, поділ) — пауза в середині рядка, що
поділяє його на дві частини (піввірші). Цезура має ритмотворче значення —
вона підсилює, підкреслює ритм і смислове — виділяє найважливіші слова,
увиразнює висловлену думку. За своєю тривалістю цезура трохи коротша за
міжрядкову паузу.
Рима найчастіше — це суголосся закінчень віршових рядків, рідше
використовується початкова і внутрішня. Це явище звукове, тут збігаються
не букви, а звуки. Рима робить вірш красивим, римовані вірші легше
запам'ятовуються. Співзвуччя посилює зміст, емоційне і ритмічне звучання
твору, надає йому музикальності. Рима виконує інструментаційну,
строфотворну, стилістичну, евфонічну, семантичну функції. Талановиті
поети постійно оновлюють свої рими. Вірші без рими називаються білими.
Закінчення віршового рядка називають клаузулою (лат. clausula —
закінчення) — фінальна частина ритмічного врегульованого віршового рядка,
починаючи з останнього, або константного, наголошеного складу. У випадку
суголосся клаузули говоримо про риму. Для розрізнення рими і клаузули А.
Ткаченко пропонує за старою термінологією виділяти 1-складову, 2-
складову, 3-складову і т. д. На його думку, для рими ця кількісна
характеристика не є актуальною, можна обходитися без характеристики рими
з погляду наголошеності.

Частина вірша до клавзули називається корпусом. У залежності від місця

наголосу в повторюваних словосполученнях розрізняють рими:

 окситонні, чоловічі — односкладові — з наголосом на останньому

складі рядка: добра — гра, коса — росa;
 паракситоині, жіночі — двоскладові — з наголосом на
передостанньому складі: опадають — літають, посуд — сосуд;
 пропаракситонні, дактилічні — трискладові — з наголосом на третьому
від кінця складі: чесності — чудесності, зоряна — зморена;
 гіпердактилічні — чотирискладові — з наголосом на четвертому від
кінця складі: насичуючись — перехлюпуючись, огниками — кониками.

За якістю співзвучності рима буває точною або глибокою, насиченою і

неточною, неглибокою, неповною. Коли в словах, що римуються, збігаються
всі звуки після останнього наголошеного — рима точна: благородний —
народний. Культ чистої (точної) рими плекали "неокласики", не трималися
точної рими поети "празької школи".
Рима, у якій співзвучність приблизна, називається неточною: лине —
турбіни. Неточні рими поділяються на два підвиди:
1) рима-асонанс (співзвучні лише голосні): слова — німа;
2) рима-консонанс (співзвучні лише приголосні): кедр — кадр.
Відкрита рима — слово закінчується голосним звуком: літо — налити.
Закрита — слово закінчується приголосним: туманом — лиманом.
У залежності від кількості складів, які збігаються, розрізняються рими багаті,
що характеризуються значною кількістю співзвуч у словах, які належать до
різних частин мови, різних граматичних категорій: упокорив — осокорів, і
бідні (співзвучні останні голосний і приголосний): сівба — боротьба.
Усі рими можуть бути оригінальними (свіжими, оказіональними — від лат.
оссаsіоnаlis — випадковий, індивідуальний) і банальними (затертими).
Банальними є рими іменників, дієслів, прикметників, числівників, де
римуються тільки закінчення, а кореня слова рима не заторкує. Банальною є
рима, яка виникає внаслідок переліку однорідних імен або прізвищ: сонце —
віконце, співають — вітають.
Одногрупна рима — римування однакових граматичних форм: прикметника
з прикметником, дієслова з дієсловом: німа — голосна, рубати — дбати.
Різногрупна рима — римування слів, які є різними частинами мови: бою —
мою, гармати — зламати.
Рівноскладова рима — охоплює однакову кількість складів: світи — борти.
Нерівноскладова рима — охоплює неоднакову кількість складів: розцвіло —
було.
Омонімічна рима — римуються омоніми: "Діти, діти, де вас діти?!"
Каламбурна рима — побудована на каламбурі, на словах-омонімах,
близьких за звучанням, але різних за значенням. Вона створює комічний
ефект.
Коли знайомлюсь з твором я,
Дивлюсь спочатку на їм я:
Чи молодий це, чи мастистий,
Щоб знати — бити чи мастити.
(В. Дубовик)
Нарощена та усічена — рими з додаванням і відніманням звуків: дере —
дерев, січень — січе.
Йотована рима — з нарощенням або усіченням й: імена — не минай, не
куняй — на коня.
Анаграмна рима — однакові літери різні слова: шапки — шпаки, літо —
тіло.
Тавтологічна рима - - повторюються слова у незмінному значенні: Роки
молоді, поки молоді.
І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
(Т. Шевченко)
Коренева рима: веселка — весна.
Внутрішня рима — римуються слова в рядку: "Все йде, все минає, і краю
немає" (Т. Шевченко).
Проста рима — римуються два слова: руки — круки.
Складена рима — в одну риму входить два-три слова: пророки — про роки,
колисці — колись ці.
Рима-луна. Суть її у тому, що перше римоване слово є часткою Другого.
Засіб рими-луни використовує М. Кузьменко:
Раз я в волості судився
З нашим сільським адвокатом,
Катом, катом, катом, катом.
З нашим сільським адвокатом.
Нас судили судді, вбрані
В сукні й чоботи сап'янці,
П'яні, п'яні, п'яні, п'яні...,
В сукні й чоботи сап'янні.