Повсякденне життя українців у

1917-1921
Пустовойтенко Анна, Масленнікова Валерія, 6-м
Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову
сторінку в історії культури. Це деформувало природний хід культурних
процесів, приглушуючи органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні
тенденції, висуваючи на передній план вузькокласові. У суспільстві панувала
нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя.
Інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших
соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і
сподівання.
Зусиллями української інтелігенції
після Лютневої революції 1917 р.
поширювалися національні культурно-
освітні організації - «Просвіти»

Завдяки їх діяльності багато українців

уперше дізналося про минуле свого
народу, його боротьбу за національне
й соціальне визволення, прилучалося
до скарбниці вітчизняної і світової
культури.
Оголошувалося, що заможне
селянство, поміщики й фабриканти не
мають права брати участь у роботі
«Просвіт».
Більшовики в 1921 р. пішли на
знищення цих національних
культурно-освітніх організацій.
17 лютого 1918 р. Народний
секретаріат освіти України видав
розпорядження місцевим радам «Про
введення контролю над діяльністю
кінематографів і театрів», у якому
зазначалося, що треба «закривати їх,
якщо вони руйнують творчу роботу
Радянської влади у цій галузі»

Народний секретаріат освіти України

Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 15
тис. культурно-освітніх закладів.
Прагнучи якнайширше охопити своїм
впливом населення, особливо
селянство, більшовики створювали
мобільні засоби політичної агітації.
Більшовики не мали собі рівних в
агітаційній роботі. Але забезпечуючи
ідеологічний вплив на маси, вона
вносила в свідомість народу
політизовані сурогати і мало сприяла
підвищенню його культурного рівня.
1917-1920 рр. відзначені докорінною
ломкою старої системи народної
освіти.
За короткий час на приватні й
громадські кошти було засновано 53
українські гімназії, укладено
навчальні програми для шкіл,
розроблено план українізації школи
Згідно з цими вказівками навчальні
плани піддавалися кардинальній
переробці. Гуманітарні дисципліни
пропонувалося викладати на засадах
ідей соціалізму. Скасовувалося
викладання Закону Божого.
Міністерство народної освіти
утримувалося від реорганізації
російських шкіл, в них лише
вводились українська мова, історія і
географія України як обов'язкові
предмети. Українською мовою було
видрукувано декілька мільйонів
підручників.
У липні 1919 р. Раднарком УСРР
схвалив безплатне навчання і
обов'язковість його для всіх дітей віком
від 7 до 16 років.
Передбачалося також скасування
п'ятибальної системи в оцінці знань
учнів
У 1920 р. зроблено нову спробу
створити життєздатну радянську
систему народної освіти. Усі нижчі й
середні державні, громадські й приватні
школи України реорганізовувалися в
єдину загальноосвітню трудову
семирічну школу, що мала два ступені: Перша трудова школа
1-4 класи та 5-7 класи.
Наприкінці 1920 р., згідно з офіційними даними, в Україні налічувалося
21,9 тис. Загальноосвітніх шкіл. За ці роки обліковий склад учнів зріс з 1,7
до 2,25 млн. Однак близько 1 млн дітей усе ще залишалося поза школою, а
сотні тисяч записаних у відповідні класи, за умов голоду і розрухи, не
відвідували заняття. Чимало шкіл не були готові до роботи і через деякий
час закривалися.
В середовищі духовенства і віруючих
України стало поширюватися прагнення до
демократизації церковного життя і
повернення до статусу незалежності
(автокефалії) Української православної
церкви.
Наприкінці весни 1917 р. з ініціативи
протоієрея Василя Липківського було
засновано «Братство воскресіння», яке
очолило рух за утворення УАПЦ. З часом
воно перетворилося на Всеукраїнську
православну церковну раду, що прийняла
рішення про скликання Всеукраїнського
православного собору.
Собор розпочав роботу в січні 1918 р.
Короткочасне панування більшовиків на
початку 1918 р. в Україні
супроводжувалося терором проти
духовенства. В січні 1918 р. в Києві було
вбито митрополита Київського і
Галицького Володимира.
Після приходу до влади в Україні
Директорії ідея автокефалії, нарешті, стала
перетворюватися в реальність. 1 січня 1919
р. Директорія УНР проголосила
автокефалію Української православної
церкви. Але політична нестабільність 1919
р. не дозволила реалізувати це рішення.
Установивши в 1919 р. контроль над Україною, більшовики повернулися до
антицерковної політики.
Таким чином, у 1917-1920 рр. відбулися глибокі зміни в становищі церкви в
суспільстві. Після перемоги більшовиків вона перетворилася на об'єкт
переслідувань і репресій. За цих обставин у православ'ї України
посилювався розкол, формувалися передумови для створення Української
автокефальної православної церкви (УАПЦ).