ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 1

Тема: Психолінгвістика як наука про мовленнєву діяльність

План
1. Психолінгвістика як наука. Предмет, напрями, завдання та основні поняття психолінгвістики.
Головні проблеми психолінгвістики.
Лінгвістика вивчає мову, психологія – мовлення.
Психолінгвістичний підхід виникає, коли психолог починає досліджувати пізнавальні процеси як знаково
опосередковані, а лінгвіст спрямовує свої зусилля на дослідження процесів породження і розуміння мовлення.
Отже, психолінгвістика – маргінальна галузь лінгвістики, спрямована на дослідження розвитку й застосування
мовленнєвої здатності як психічного феномена, її реалізації в механізмах породження та сприйняття мовлення у
проекції на психічну діяльність людини в її соціально-культурній взаємодії та кодову систему мови.
Отже, психолінгвістика – самостійна наукова галузь, що виникала на межі лінгвістики та психології. Об’єднання цих
двох дисциплін в одну дозволяє використовувати понятійний апарат лінгвістики для описування мовної форми
мовленнєвих висловлювань і понятійний апарат психології для описування та пояснення психічних процесів
породження і сприйняття мовлення, онтогенезу мови і мовної спроможності як психофізіологічної функції людини.
Психолінгвістика (грец. psyciie — душа і франц. linguistique — наука про мову) — наука, яка вивчає процеси
утворення, сприйняття та формування мовлення у їх взаємодії із системою мови, а також розробляє моделі
мовленнєвої діяльності та психофізіологічної мовленнєвої організації людини, перевіряє їх у процесі психологічних
експериментів.
Предмет психолінгвістики – співвідношення психічних функцій і процесів свідомості з мовною здатністю й
мовленнєвою діяльністю людини; вербальна організація і вербальна поведінка людини. Предметом дослідження
психолінгвістики (ПЛ) є насамперед мовна діяльність як специфічно людський вид діяльності, її психологічний
зміст, структура, види (способи), в яких вона здійснюється, форми, в яких вона реалізується, виконувані нею
функції. Як зазначає основоположник вітчизняної школи психолінгвістики А.А. Леонтьєв, «предметом
психолінгвістики є мовна діяльність як ціле і закономірності її комплексного моделювання» (120, с. ПЗ).
Іншим найважливішим предметом вивчення психолінгвістики виступає мова як основний засіб здійснення мовної
та індивідуальної речемислітельной діяльності, функції основних знаків мови в процесах мовної комунікації. «У
психолінгвістиці у фокусі постійно знаходиться зв'язок між змістом, мотивом і формою мовної діяльності і між
структурою та елементами мови, використаними в мовному висловлюванні» (ПО, с. 16).
Маргінальність предмета об’єкта психолінгвістики зумовлена поєднанням у цій галузі мовознавства теоретичного
потенціалу й методик двох самостійних наук: психології та лінгвістики із залученням знань із нейрофізіології,
психотерапії, когнітивної науки. Отже, предмет психолінгвістики – співвідношення психічних функцій і процесів
свідомості з мовною здатністю й мовленнєвою діяльністю людини; вербальна організація і вербальна поведінка
людини. Об’єкт – мовна здатність і мовленнєва діяльність особистостей. Об’єктом психолінгвістики також є
людина.
Головні проблеми психолінгвістики: методологія психолінгвістичних досліджень; моделювання й аналіз процесів
породження, сприйняття й розуміння мовлення, механізмів формування в людини мовної здатності; опис організації
ментального лексикону; аналіз дитячого мовлення, мовної свідомості й образу світу; дослідження невербальних
складників комунікації; дослідження психічних механізмів ефективності спілкування, кодування й декодування
текстів; міжкультурне спілкування; оволодіння іншою мовою; проблеми білінгвізму.
Психолінгвістика виникла необхідності дати теоретичне осмислення низці практичних завдань, для яких власне
психологічний чи лінгвістичний підходи виявилися недостатніми. До таких завдань відносяться:
1. Організація мовленнєвого розвитку дошкільника. Розробка та успішність застосування методичних прийомів
розвитку мовлення у дитини потребують знань мовленнєвого онтогенезу дитини, динаміки процесів оволодіння
дитиною знаковою системою, особливості використання мови дітьми.
2. Навчання іноземній мові. Вирішення питань оптимального віку введення іноземної мови, методична організація
процесу навчання у різних вікових групах, ефективність методичних прийомів і т.д. викликало необхідність
психолінгвістичного дослідження двомовності, механізмів породження і сприйняття рідної та нерідної мов,
проблеми внутрішнього мовлення, свідомого та несвідомого у мовленнєвих процесах.
3. Логопедія, навчання розумово відсталих дітей, глухонімих, дітей із вродженими мовленнєвими патологіями.
Практична робота у цьому напрямку передбачає як організацію спеціальної корекційної роботи, так і розробку
альтернативних систем комунікації, що дозволяють надати необхідну знакову підтримку розвитку інтелекту у
випадку неможливості чи тимчасової затримки в оволодінні природнім мовленням.
4. Відновлення мовлення під час його порушення, лікування різних форм афазії та її ускладнень. Афазія – розлад
мовлення, обумовлений ураженням кори півкуль головного мозку за збереженні слуху та мовленнєвого апарату.
5. Міжкультурна комунікація: проблеми відношення мовленнєвої особистості, мови і культури; конфлікт культур,
культурний шок, лакуни; дослідження механізмів окультуризації (засвоєння рідної культури); і аккультуризації
(засвоєння нерідної культури).
6. Інженерне моделювання мовленнєвого спілкування: створення систем штучного інтелекту, технічних засобів, що
моделюють мовленнєву поведінку людини і представляють собою структурний аналог її мозку. Вирішення цих
завдань передбачає створення програм-блоків; прийом, зберігання, переробка та видача інформації за аналогією до
вищої нервової діяльності людини.
Завданнями психолінгвістик и слід вважати :
 розроблення загальних теоретичних моделей породження і сприйняття мовлення ;
 вивчення імовірнісної структур и мовленнєвих процесів ;
 дослідження вербальних асоціацій ;
 визначення факторі в розпізнавання мовлення ;
 дослідження та опис дитячого мовлення ;
 вивчення проблем психолінгвістик и тексту ;
 розроблення загальнотеоретичних проблем етно-психолінгвістик и та проблем мовленнєвого
впливу ;
 дослідження феномен а мовної особистості.

О. О. Леонтье в до практичних завдань психолінгвістик и зарахував навчання рідної та іноземної мов , мовленнєве
виховання дошкільників та розроблення проблем логопедії; виявлення та лікування порушень мовлення , пов'язаних
із захворюванням и мозку ; дослідження проблем мовленнєвого впливу; розроблення практичних аспекті в судової
психології т а криміналістики . Близько ю є позиці я О. Уланович, як а визначає так і завдання психолінгвістики :
організування мовленнєвого розвитку дітей у дошкільний період ; навчання іноземних мов ; логопедію, навчання
розумово відсталих дітей , глухих , сліпих , дітей із вродженим и мовленнєвим и патологіями ; поновлення мовлення
при його порушеннях (зокрема , лікування різноманітних форм афазії та її ускладнень); міжкультурні комунікації ;
інженерне моделювання мовленнєвого спілкування .
Актуальні напрями сучасної психолінгвістики. Головними проблемами психолінгвістики є породження та
сприймання мовлення, до яких долучаються психолінгвістика тексту та дискурсу (спілкування), а також
психолінгвістику мовної здатності, проблематика якої лежить у площинах психосемантики, проблем
внутрішнього лексикону, мовної свідомості, асоціативної граматики, мовної особистості. Вікова психолінгвістика
займається проблемами розвитку мовної здатності та комунікативної компетенції в широкому розуміння.
Нейропсихолінгвістика межує з нейрофізіологією й спрямована на дослідження зв’язків мовної здатності, пам’яті,
мовленнєвої діяльності людини з функціями головного мозку, нейтронною мережею, проекційними системами
мозку, нейрофізіологічними системами. Патопсихолінгвістика досліджує діагностику й мовленнєву симптоматику
психічних захворювань із патологією мовлення в умовах несформованості або розпаду особистості.
Етнопсихолінгвістика охоплює дослідження національно-культурних особливостей вербальної комунікації,
відмінностей у мовленнєвій поведінці представників субкультур; розглядає проблеми психічної природи білінгвізму
та полілінгвізму. Лінгвістична гендерологія, яка не має ще статусу окремої дисципліни, але накопичила значний
доробок у вивченні феномену гендера – статі людини з огляду на розподіл між чоловіком і жінкою соціальних
функцій, форм діяльності, специфіки поведінки, культурних норм тощо. Філософський напрям психолінгвістики
представлено дослідженнями проблем у взаємовідношення мови й мислення,мови й свідомості, знаковості
мислення, ментальності репрезентації знань: форми зберігання та організації. Соціальний напрямок –
соціопсихолінгвістика досліджує мову як соціальне явище, передбачає розгляд питань міжособистісної й масової
комунікації. Лінгвістичний напрямок охоплює фоносемантичні дослідження, вивчення лексикону людини й логіки
мислення, герменевтику (мистецтво пояснення та розуміння текстів). Психолінгвістика розвитку досліджує
процеси засвоєння і формування мовлення в онтогенезі. Інженерна психолінгвістика займається
моделюваннямвербальної поведінки в системах штучного інтелекту.
Головні проблеми психолінгвістики: методологія психолінгвістичних досліджень; моделювання й аналіз процесів
породження, сприйняття й розуміння мовлення, механізмів формування в людини мовної здатності; опис організації
ментального лексикону; аналіз дитячого мовлення, мовної свідомості й образу світу; дослідження невербальних
складників комунікації; дослідження психічних механізмів ефективності спілкування, кодування й декодування
текстів; міжкультурне спілкування; оволодіння іншою мовою; проблеми білінгвізму.
2. Психологічне дослідження мовлення.
Психолінгвістичне дослідження реалізується як динаміко-контекстуальне. Вивчаючи мову в процесі
функціонування, тобто як феномен комунікації, психолінгвістика включає у свою сферу і того, хто говорить, і того,
хто слухає; взаємовпливи, що передбачають це відношення. Комунікація береться у своїй реальній динаміці, у її
розвертанні (розвитку), що дозволяє спостерігати факти мови, що часто зникають із лінгвістики. З іншої сторони,
аспекти комунікації вивчаються співвідношенні з контекстом.
Як зазначав В. Волошинов, щоб спостерігати явища мови, слід помістити того, хто говорить, і того, хто слухає, звук
суб’єктів, подібно до самого звука, в соціальну атмосферу. Дальше учений розглядає комунікацію як «орієнтацію» в
контексті, у певній ситуації. Іншими словами, у психологічному дослідженні факти мови і мовлення не вириваються
із контексту, розглядаються не ізольовано, а у зв’язку із ситуацією.
Емоційність (ефективність), мотивація в її сучасному психологічному розумінні (інтереси, тенденції, потреби), тип
темпераменту, загальні специфічні риси психологічного стану (втома, сум) того, хто говорить, і того, хто слухає,
також відіграють важливу роль у виборі засобів вираження, жанру і стилю комунікативної поведінки, впливають на
розвиток мовленнєвої взаємодії. Це аспекти, які психолінгвістика не тільки не може ігнорувати, але для яких вона є
єдиною дисципліною, що може вивчати їх адекватним способом.
3. Історія зародження та розвитку психолінгвістики. Філософські, психологічні та лінгвістичні
витоки психолінгвістики.
Уперше в 1913 р. німецький психолог О. Дитріх висловив думку про необхідність особливої наукової дисципліни –
психології мови, яка б за завданнями не збігалася ані з психологією, ані з лінгвістикою. У цьому ж році виходить
книга ще одного німецького психолога Ф. Кайнца «Психологія мови».
Століття відділяє зародження психологічного напряму в мовознавстві від психолінгвістики як окремої галузі. У 1951
році у Корнельському університеті (США) відбулася конференція лінгвістів і психологів, де було оголошено про
створення Комітету з лінгвістики та психології. Зародження психолінгвістики як науки датується 1953 р., коли
названий Комітет проводив семінар в університеті М. Блумінгтон штату Індіана (США) під керівництвом психологів
Ч. Осгуда та Дж. Керрола. Семінар продовжувався два місяці. Термін «психолінгвістика» отримав точний зміст і
став означати не просто прагнення деяких авторів заповнити «білі плями» на межі двох дисциплін, а теорію, що
склалася, і яка набирає статусу окремої науки. У результаті роботи ученим вдалося прийти до деякого погодження
відповідних теоретичних основ психолінгвістичних досліджень і шляхів подальшої розробки відповідних проблем.
Ця єдина теоретична платформа була закріплена у колективній монографії «Психолінгвістика: огляд теорії та
методи дослідження», в якій розглядалися питання передачі мовленнєвого повідомлення, кодування й декодування
інформації тощо. Книга мала великий успіх і стала потужним стимулом для розвитку та популяризації
інтердисциплінарних лінгвопсихологічних досліджень. Проте сам термін психолінгвістика уживався американським
психологом Н. Пронко у 1946 р. у статті «Мова та психолінгвістика».
В СРСР психолінгвістика формувалася і розвивалася паралельно із психолінгвістикою США і мала свої досягнення.
Так, М. Алефіренко розрізняє три напрями в історії психолінгвістики: асоціативний (необіхеовіристська концепція
Ч. Осгуда); трансформаціоністський (школа генеративізму Н. Хомського) та мовленнєво-діяльнісний (радянська
теорія мовленнєвої діяльності). Назвати ці течії етапами неможливо, оскільки вони не слідують один за одним
хронологічно. Є. Тарасов, крім психолінгвістики Ч. Осгуда та Жд. Міллера – Н. Хомського, виділяє
психолінгвістику «третього покоління», пов’язану із критикою попередніх напрямів, посиленою увагою до
семантики та прагненням вивчати реальних мовців у певних контекстах за відсутності добре формалізованих теорій,
а також теорію мовленнєвої діяльності як наукову парадигму, що протистоїть всім окресленим напрямам
американської психолінгвістики і розробляється в СРСР та Росії як частина загальної психології. Однак дослідник
зовсім не згадує про теорію мовленнєвої діяльності як напрям світової психолінгвістики, що є неприпустимим.
Теорія мовленнєвої діяльності радянської та пострадянської лінгвістики не є одним із етапів періодизації, адже її
підґрунтя закладене ще у 30-ті рр. ХХ століття у працях Л. Виготського, і вона сама має власну періодизацію.
4. Актуальні напрямки сучасної психолінгвістики.
Як відзначав А. Леонтьев, термін «психолінгвістика» – зручний ярлик для більшості різних теорій та
експериментальних досліджень, оскільки ця дисципліна не існує як чітка парадигма, а низка її положень досить
розмита. Такий її стан зберігається і сьогодні.
Психолінгвістика пов’язана міждисциплінарними зв’язками із психологічною наукою, із загальною, віковою,
когнітивною, соціальною психологією, психологією особистості, творчості, спілкування. Дослідники відзначають її
філософські, логічні, семіотичні, герменевтичні, культурологічні, соціологічні аспекти. Як галузь мовознавства
психолінгвістика має власну внутрішню структуру. У ній виокремлюють загальну та конкретну психолінгвістики:
загальна є методологічною базою всіх психолінгвістичних досліджень і містить найбільш усталений комплекс
глобальних проблем і концепцій; конкретні психолінгвістики належать до прикладних сфер знання. До других
відносять соціальну та вікову психолінгвістику. Розділами загальної психолінгвістики вважаються психолінгвістика
мовної свідомості, дискурсу, мислення та мозку (нейролінгвістика). Однак наявність різнорідних проблем сучасної
психолінгвістики зумовлює суперечливі думки відносно внутрішньої структури означеної галузі.
Головними проблемами психолінгвістики мовленнєвої діяльності є породження та сприймання мовлення, до яких
долучаються психолінгвістика тексту та дискурсу (спілкування), а також психолінгвістику мовної здатності,
проблематика якої лежить у площинах психосемантики, проблем внутрішнього лексикону, мовної свідомості,
асоціативної граматики, мовної особистості.
Вікова психолінгвістика займається проблемами розвитку мовної здатності та комунікативної компетенції в
широкому розуміння. До цієї галузі відноситься онтолінгвістика (генетична психолінгвістика), що вивчає онтогенез
мовної здатності й комунікативної компетенції, та психолінгвістику розвитку, що досліджує формування механізмів
мовлення, оволодіння письмовим мовленням, мовленнєвий розвиток дитини, дитяче мовлення, еволюцію
комунікативної компетенції та мовленнєвий розвиток.
Нейропсихолінгвістика – межує з нейрофізіологією і спрямована на дослідження зв’язків мовної здатності, пам’яті,
мовленнєвої діяльності людини з функціями головного мозку, нейтронною мережею, проекційними системами
мозку, нейрофізіологічними системами. Перші дослідження в цій галузі спиралися на досвід вивчення афазії –
порушення мовлення через локальні ушкодження кори головного мозку. Розвиток цієї галузі був зумовлений
потребами клінічної практики лікування афазій і неафатичних форм розладів мовної поведінки. Сучасна
нейропсихолінгвістика спрямована на дослідження психофізіологічних механізмів породження й розпізнавання
мовлення, процесів абстрагування й узагальнення, їхньої ролі у процесах мовлення, мовної творчості, мовленнєвої
поведінки різних ділянок півкуль головного мозку з огляду на їх функціональну асиметрію.
Патопсихолінгвістика досліджує діагностику й мовленнєву симптоматику психічних захворювань із патологією
мовлення в умовах несформованості або розпаду особистості. У сучасній патопсихолінгвістиці актуальними
залишаються питання порушень системи спілкування у хворих на афазію, логоневроз, розумові розлади.
Розглядаються також проблеми мовлення у стані емоційної напруги, змінених станах свідомості, дефекти мовлення
тощо.
Етнопсихолінгвістика – включає дослідження національно-культурних особливостей вербальної комунікації,
відмінностей у мовленнєвій поведінці представників субкультур; розглядає проблеми психічної природи білінгвізму
та полілінгвізму. А. Леонтьєв пропонує таке визначення етнопсихолінгвістики: галузь психолінгвістики, що вивчає
національно-культурну варіативність в а) мовленнєвих операціях, мовленнєвих діях і цілісних актах мовленнєвої
діяльності; б) мовленнєвій свідомості; в) у процесах мовленнєвого спілкування.
Лінгвістична гендерологія, яка не має ще статусу окремої дисципліни, але накопичила значний доробок у вивченні
феномену гендера – статі людини з огляду на розподіл між чоловіком і жінкою соціальних функцій, форм
діяльності, специфіки поведінки, культурних норм тощо. Гендер створюється суспільством як організована модель
соціальних стосунків між жінками та чоловіками, що визначає їхню роль і місце в суспільстві та його складниках
(сімʼї, політиці, освіті, релігії тощо). Деякі дослідники розрізняють лінгвістичну гендерологію й гендерну
лінгвістику: перша має вивчати категорії гендера із застосуванням лінгвістичного інструментарію, друга орієнтована
на дослідження мови й мовленнєвої поведінки за допомогою гендерних методів.
Філософський напрямок психолінгвістики представлено дослідженнями проблем взаємовідношення мови і
мислення, мови і свідомості, знаковості мислення, ментальності репрезентації знань: форми зберігання та
організації. Факт зв’язку мови і мислення очевидний, однак характер не повністю зрозумілий: чи мислення спочатку
формується у психічному апараті людини, а потім «з’єднується» із мовою, чи навпаки, мовлення, що виникає стає
базою для мислення. А може вони формуються одночасно?
Соціальний напрямок – соціопсихолінгвістика досліджує мову як соціальне явище, передбачає розгляд питань
міжособистісного я і масової комунікації.
Лінгвістичний напрямок включає фоносемантичні дослідження, вивчення лексикону людини і логіки мислення,
герменевтику (мистецтво пояснення та розуміння текстів). У зв’язку із психолінгвістикою ця дисципліна передбачає
також вивчення структури, структурних принципів побудови, властивостей тексту, типології текстів тощо.
Психолінгвістика розвитку досліджує процеси засвоєння і формування мовлення в онтогенезі. Звернення
психолінгвістики до дитячого мовлення необхідне не тільки для вияснення закономірностей формування
мовленнєвої особистості в онтогенезі – мовленнєві побудови дитини часто допомагають зрозуміти багато важливих
особливостей співвідношення мислення та мовлення.
Інженерна психолінгвістика займається моделюванням вербальної поведінки у системах штучного інтелекту.
Питання для самоконтролю та практичні завдання:
1. Охарактеризуйте психолінгвістику як маргінальну галузь лінгвістики.
Психолінгвістика – маргінальна галузь лінгвістики, спрямована на дослідження розвитку й застосування
мовленнєвої здатності як психічного феномена, її реалізації в механізмах породження та сприйняття мовлення у
проекції на психічну діяльність людини в її соціально-культурній взаємодії та кодову систему мови.
Отже, психолінгвістика – самостійна наукова галузь, що виникала на межі лінгвістики та психології.
Об’єднання цих двох дисциплін в одну дозволяє використовувати понятійний апарат лінгвістики для описування
мовної форми мовленнєвих висловлювань і понятійний апарат психології для описування та пояснення психічних
процесів породження і сприйняття мовлення, онтогенезу мови і мовної спроможності як психофізіологічної функції
людини.
Маргінальність предмета об’єкта психолінгвістики зумовлена поєднанням у цій галузі мовознавства
теоретичного потенціалу й методик двох самостійних наук: психології та лінгвістики із залученням знань із
нейрофізіології, психотерапії, когнітивної науки.
 2. Дайте визначення предмета та об’єкта психолінгвістики.
Предмет психолінгвістики – співвідношення психічних функцій і процесів свідомості з мовною здатністю й
мовленнєвою діяльністю людини; вербальна організація і вербальна поведінка людини. Предметом дослідження
психолінгвістики (ПЛ) є насамперед мовна діяльність як специфічно людський вид діяльності, її психологічний
зміст, структура, види (способи), в яких вона здійснюється, форми, в яких вона реалізується, виконувані нею
функції. Як зазначає основоположник вітчизняної школи психолінгвістики А.А. Леонтьєв, «предметом
психолінгвістики є мовна діяльність як ціле і закономірності її комплексного моделювання» (120, с. ПЗ).
Іншим найважливішим предметом вивчення психолінгвістики виступає мова як основний засіб здійснення мовної
та індивідуальної речемислітельной діяльності, функції основних знаків мови в процесах мовної комунікації. «У
психолінгвістиці у фокусі постійно знаходиться зв'язок між змістом, мотивом і формою мовної діяльності і між
структурою та елементами мови, використаними в мовному висловлюванні» (ПО, с. 16). Об’єкт – мовна здатність і
мовленнєва діяльність особистостей. Об’єктом психолінгвістики також є людина.
3. Охарактеризуйте коло проблем, які вирішує психолінгвістика.
Головні проблеми психолінгвістики: методологія психолінгвістичних досліджень; моделювання й аналіз процесів
породження, сприйняття й розуміння мовлення, механізмів формування в людини мовної здатності; опис організації
ментального лексикону; аналіз дитячого мовлення, мовної свідомості й образу світу; дослідження невербальних
складників комунікації; дослідження психічних механізмів ефективності спілкування, кодування й декодування
текстів; міжкультурне спілкування; оволодіння іншою мовою; проблеми білінгвізму.
4. Визначте, які практичні завдання вирішує психолінгвістика.
Психолінгвістика виникла необхідності дати теоретичне осмислення низці практичних завдань, для яких власне
психологічний чи лінгвістичний підходи виявилися недостатніми. До таких завдань відносяться:
1. Організація мовленнєвого розвитку дошкільника. Розробка та успішність застосування методичних
прийомів розвитку мовлення у дитини потребують знань мовленнєвого онтогенезу дитини, динаміки процесів
оволодіння дитиною знаковою системою, особливості використання мови дітьми.
2. Навчання іноземній мові. Вирішення питань оптимального віку введення іноземної мови, методична
організація процесу навчання у різних вікових групах, ефективність методичних прийомів і т.д. викликало
необхідність психолінгвістичного дослідження двомовності, механізмів породження і сприйняття рідної та
нерідної мов, проблеми внутрішнього мовлення, свідомого та несвідомого у мовленнєвих процесах.
3. Логопедія, навчання розумово відсталих дітей, глухонімих, дітей із вродженими мовленнєвими
патологіями. Практична робота у цьому напрямку передбачає як організацію спеціальної корекційної роботи, так і
розробку альтернативних систем комунікації, що дозволяють надати необхідну знакову підтримку розвитку
інтелекту у випадку неможливості чи тимчасової затримки в оволодінні природнім мовленням.
4. Відновлення мовлення під час його порушення, лікування різних форм афазії та її ускладнень. Афазія –
розлад мовлення, обумовлений ураженням кори півкуль головного мозку за збереженні слуху та мовленнєвого
апарату.
5. Міжкультурна комунікація: проблеми відношення мовленнєвої особистості, мови і культури; конфлікт
культур, культурний шок, лакуни; дослідження механізмів окультуризації (засвоєння рідної культури); і
аккультуризації (засвоєння нерідної культури).
6. Інженерне моделювання мовленнєвого спілкування: створення систем штучного інтелекту, технічних
засобів, що моделюють мовленнєву поведінку людини і представляють собою структурний аналог її мозку.
Вирішення цих завдань передбачає створення програм-блоків; прийом, зберігання, переробка та видача інформації
за аналогією до вищої нервової діяльності людини.

5. У чому полягає суть психологічного дослідження мовлення?

Психологічне дослідження мовлення реалізується як динаміко-контекстуальне. Вивчаючи мову в процесі
функціювання, психолінгвістика охоплює у своїй сферій того, хто говорить, і того, хто слухає; взаємовпливи, що
передбачають це відношення.
6. До якого результату у ході проведення семінару досягнуто Ч. Осгудом та Дж. Керролом у галузі
створення нової дисципліни?
Зародження психолінгвістики як науки датується 1953 р., коли названий Комітет проводив семінар в університеті
М. Блумінгтон штату Індіана (США) під керівництвом психологів Ч. Осгуда та Дж. Керрола. Семінар
продовжувався два місяці. Термін «психолінгвістика» отримав точний зміст і став означати не просто
прагнення деяких авторів заповнити «білі плями» на межі двох дисциплін, а теорію, що склалася, і яка
набирає статусу окремої науки. У результаті роботи ученим вдалося прийти до деякого погодження
відповідних теоретичних основ психолінгвістичних досліджень і шляхів подальшої розробки відповідних
проблем. Ця єдина теоретична платформа була закріплена у колективній монографії «Психолінгвістика: огляд теорії
та методи дослідження», в якій розглядалися питання передачі мовленнєвого повідомлення, кодування й
декодування інформації тощо. Книга мала великий успіх і стала потужним стимулом для розвитку та популяризації
інтердисциплінарних лінгвопсихологічних досліджень. Проте сам термін психолінгвістика уживався американським
психологом Н. Пронко у 1946 р. у статті «Мова та психолінгвістика».
7. Яке місце займає генеративізм як один із витоків сучасної психолінгвістики.
Генеративізм (від англ. іо §епегаіе «породжувати»), або породжувальна лінгвістика, — напрям у мовознавстві, який
характеризується проголошенням пріоритету дедуктивного підходу до вивчення
мови над індуктивним, інтерпретацією мови як феномену психіки людини й опрацюванням формальних моделей
процесів породження мовних конструкцій. Основоположником генеративізму є американський мовознавець
(родоводом з України) Ноам Хомськии
Течія психолінгвістики – генеративізм (породжувальної граматики Н. Хомського), яка досліджувала мовлення, його
синтаксичну організацію під кутом зору універсальних принципів і параметрів природних мов, моделей глибинних
синтаксичних структур, обмеження цих правил у різних мовах й обґрунтувала концепцію вродженої мовної
здатності з незалежними внутрішніми закономірностями.
Генеративізм має різні школи та напрями, однак стрижневою для нього залишається концепція Н. Хомського.
Найбільш вагомі положення генеративної граматики Н. Хомського: 1) пріоритет гіпотеко-дедуктивного
підходу на противагу емпіричному, індуктивному; 2) розгляд мови як ментального феномена; 3) концепція
нативізму як вродженої бази мовних знань (нативізм – природний, природжений – є ключовою психолінгвістичною
теорією генеративізму, що позначає вродженість певної мовної бази, мовної здатності, що дозволяє дітям оволодіти
мовою до 4-х років, засвоївши величезний масив знань про мовні механізми, норми і правила їхнього застосування).
На думку Н. Хомського, база вроджених мовних знань є універсальною граматичною частиною біологічної
спадщини людини, а оточення відіграє роль не більшу, ніж пусковий регулятивний механізм); 4) посилена увага до
універсальних структур синтаксису, їх трансформацій та обмежень на них із погляду на граматичну правильність;
5) принципову розбіжність моделей мовної компетенції і мовної активності, які належать ідеальному носієві мови;
6) подолання атомізму; 7) можливість застосування розробок генеративної граматики в машинному перекладі й в
автоматичній обробці мови. Альтернативним генеративній граматиці стала генеративна семантика, як намагалася
створити модель мови зі значення до тексту;
Концепція Хомського за своєю суттю є психологічною. Проблеми мови він пов’язує з проблемами
людського знання і водночас вважає, що через вивчення мови можна глибше пізнати людську природу.
8. Яку роль відіграла біхевіористськп та необіхевіористська психологія у становленні
психолінгвістики?
біхеовіристська й необіхеовіристська психологія (Дж. Вотсон, Е. Торндайк, Л. Блумфілд, Дж. Міллер, Ч. Осгуд);
Біхевіоризм (від лат. – поведінка) – напрям психології, що розглядав діяльність людини як реакцію на стимули
зовнішнього середовища на підставі інтуїції (мислення не бралося до уваги, свідомість як предмет психологічних
досліджень узагалі усувалася). Основоположником цього напряму був американський психолог Дж.  Вотсон, який на
початку ХХ століття під впливом ідей функціоналізму та прагматизму Дж. Дьюі розробив головні положення
біхевіоризму як альтернативи інтроспективній психології – науки про зміст свідомості. Вважаючи психологію
експериментальною наукою, він представляв поведінку людини як сукупність різних реакцій на певні стимули при
панівній ролі інтуїції.
 У мовознавстві прямий вплив біхевіоризму мали погляди американського лінгвіста Л. Блумфілда, який
розвинув біхевіористську теорію мови як форми реактивної поведінки на мовні стимули («Вступ до вивчення
мови», «Мова»). Дослідник керувався біхевіористськими постулатами і визначав мовлення як засіб вирішення
практичних завдань, насамперед регуляції діяльності людини. Він вважав, що мовлення залучене до системи
діяльності людини і вона не реагує безпосередньо на мовлення, а реагує на нього так само, як і на інші
немовленнєві стимули;
У 20-т і рок и XX ст. психологія та лінгвістика потужно розвивалися, хоча зв'язки між ними були ослаблені. У
психології настав період розквіту біхевіоризму — напряму , який вивчає зовнішні впливи на організм людини та
реакції, шо пов'язують її з оточенням. За такого підходу внутрішні психологічні процеси не є предметом психології ,
оскільки вони недосяжні для безпосереднього спостереження та об'єктивної фіксації і, відповідно, не можуть бути
предметом експериментального дослідження . Зв'язки між зовнішніми впливами на організм та реакціями, що
допомагають йому пристосуватися , біхевіористи зображали у вигляді схеми «стимул реакція » (S ^ R) і пояснювали
як асоціативні. Така наукова парадигма перешкоджала дослідженню мовлення , яке біхевіористи спрощували до
системи рухів та реакцій, без змістового аналізу. Отже, перший період в історії психолінгвістики створив
загальнонаукові передумови для її подальшого розвитку.
9. Охарактеризуйте місце дескриптивної лінгвістики та роль Л. Блумфілда.
американська дескриптивна лінгвістика (Ч. Осгуд, Б. Блок, Г. Глісон, Дж. Грінберг, Б. Скіннер та ін.). Ідея
Л. Блумфілда та польові дослідження ним амеріндських мов визначили психолінгвістичну концепцію першого етапу
психолінгвістики США – дескриптивізму (описовий), що виник приблизно у 30-ті рр. ХХ ст. Впливом ученого на
положення для дескриптивізму була теза про те, що пояснення мовних явищ на підставі категорій мислення та
психіки є головною перешкодою для перетворення лінгвістики на точну науку.
Головними положеннями дескриптивізму були: а) залежність засвоєння мови дітьми від потреб поведінки;
б) розгляд мовленнєвої діяльності як інтуїтивної поведінкової реакції на стимули зовнішнього середовища;
в) заперечення пояснювального мовного зв’язку із процесами мислення; г) оперування під час дослідження
мовлення атомарними одиницями (фонами й морфами) при ігноруванні семантики, оскільки вона не підлягала
прямому спостереженню. Принципами дискриптивізму називають:
1. Реактивність мовленнєвої діяльності як форми поведінки людини (зв'язок стимулу й реакції через
кодування та декодування мовних сигналів на основі інтуїції мовця).
2. Індивідуалізм – дослідження вилученого з конкретного середовища мовлення.
3. Атомізм – членування мовлення на мінімальні сегменти – фони, морфи.
4. Асоціативність – використання математичних методів.
5. Антименталізм – заперечення пояснювального зв’язку мовних одиниць із категоріями мислення та
психіки.
6. Асемантизм – орієнтація на мовленнєві та мовні форми.
Вагомими теоретичними доробками дескриптивізму стали опис атомарних мовних одиниць (фонів),
розробка методик фонологічного аналізу, детальна характеристика фонологічних систем багатьох мов, опис різних
типів морфем та їхніх морфів, розробка методики асоціативного експерименту, дистрибутивного аналізу.
10. Визначте проблематику та дослідницькі принципи радянської теорії мовленнєвої діяльності.
радянська теорія мовленнєвої діяльності (Л. Виготський, С. Рубінштейн, О. Леонтьєв, М. Жинкін), яка розроблялася
в СРСР, починаючи із середини 30-х рр. ХХ ст. Її проблематика й дослідницькі принципи свідчать саме про
психолінгвістичну орієнтацію, хоча прийняття радянськими вченими терміну «психолінгвістика» позначив
 проведений у 1966 р. у Москві перший семінар із психолінгвістичних проблем під керівництвом О. Леонтьєва. В
інституті мовознавства АН СРСР створено групу із психолінгвістики й теорії комунікації.
11. Які періоди зародження та розвитку психолінгвістики визначає у своїй класифікації
О. Залевська?
Найбільш вдалою спробою періодизації психолінгвістики є класифікація О. Залевської, яка виокремлює:
1. Підготовчий період для виникнення психолінгвістики у різних країнах. Цей період характеризується
появою передумов для виникнення нового наукового напрямку в психологічних та лінгвістичних досліджень у
середині ХХ ст. Контакти лінгвістичного і психологічного знань почали встановлюватися ще на початку ХІХ ст.,
фактично із моменту оформлення лінгвістики як самостійної науки, тоді як психологічні знання у цей час існували
тільки в рамках філософської психології. Перший період у розвитку психолінгвістики характеризувався
недовготривалими й асиметричними контактами лінгвістики і психології до середини ХХ ст. В основному саме
лінгвісти зверталися до психології, що пояснюється більш раннім оформленням лінгвістики як методологічної
дисципліни.
2. Другий період – оформлення психолінгвістики в окрему галузь досліджень, починаючи із 50-70 рр. ХХ
ст. У цей період створено дві ключові у світовій науці психолінгвістичні теорії: психолінгвістика Ч.  Осгуда
(психолінгвістика першого покоління) і генеративна трансформаційна граматика Дж. Міллера – Н. Хомського
(психолінгвістика другого покоління).
3. Третій період – зміна психолінгвістичної парадигми, значне розширення проблематики дисципліни.
Цей період представлений сучасними фундаментальними психолінгвістичними дослідженнями, починаючи із
1980 рр. Зарубіжна психолінгвістика у цей період розвивається значною мірою у руслі парадигми когнітивної науки.
Вітчизняна психолінгвістика представлена теорією мовленнєвої діяльності А. Леонтьєва.
12. Охарактеризуйте актуальні напрямки сучасної психолінгвістики.
13. Підготуйте повідомлення на тему:
- Біологічна концепція мови А. Шлейхера.
А. Шлейхер є основоположником натуралістичного (або біологічного) напрямку в мовознавстві. Свої погляди на
мову він виклав у працях: "Мова Європи в систематичному висвітленні" (1850), "Про морфологію мови" (1859),
"Теорія Дарвіна і наука про мову" (1863, рос. Пер. 1864), "Значення мови для природної історії людства "(1865, рос.
пер. 1868), та ін.
А. Шлейхер писав: «Всі мови, які ми простежуємо протягом тривалого часу, дають підставу для висновку, що
вони знаходяться в постійній і безперервній зміні. Мови, ці утворені з звукової матерії природніх організмів, проте
найвищі з усіх проявляють свої властивості природного організму не тільки в тому що всі вони класифікуються на
пологи, види, підвиди і т. д., але і в тому, що їх зростання відбувається за певними законами ».
Після виходу в світ праці Ч. Дарвіна «Походження видів і природний відбір» (1859) А. Шлейхер стверджує
розуміння мови як живого організму, причому не метафорично, а буквально (відзначимо, що у В. фон Гумбольдта
організм - це система). На цій підставі А. Шлейхер уявлення про життя живого організму переносить на життя мови:
як окрему тварину або рослину, мова народжується, досягає зрілості, дає потомство і вмирає.
Термін «організм» в XIX ст. вживався дуже широко - як позначення цілісності об'єкта дослідження. У
мовознавстві цього часу органічна природа мови трактується по-різному; найчастіше як єдність значення і відносин,
вираженого в формі мови, його категоріях і одиницях. Зазвичай Шлейхера розглядають як творця натуралістичної
концепції мови, бо він відносив мову до категорії живих організмів. Про це можна судити за таким його
висловлюванням: «Життя мови не відрізняється істотно від життя всіх інших живих організмів - рослин і тварин. Як
і ці останні, він має період зростання від найпростіших структур до більш складних форм і період старіння, в який
мови все більше і більше віддаляються від досягнутого найвищого ступеня розвитку і їх форми терплять збитки ».
Природничо принцип, на якому повинна грунтуватися лінгвістика, передбачає, на думку Шлейхера, визнання
наступних постулатів:
1) мова як природний організм існує поза волею людини, його не можна змінити ( «Мови - це природні організми,
які виникли без участі людської волі, зросли і розвинулися за певними законами і в свою чергу старіють і
відмирають»);
2) «життя мови», як і життя природи, є розвиток, а не історія; тому зростання було лише в доісторичний період, а
справжнє життя мови проявляється в діалектах, тоді як історичний період характеризується розпадом форм,
старінням і відмиранням форм мови і самих мов (подібно до того, як вивітрюються породи і розкладаються
організми в природі), а літературно-письмові форми є штучними утвореннями;
3) лінгвістика повинна бути заснована на точному спостереженні організмів і законів їх буття, на повному
підпорядкуванні дослідника об'єкт дослідження. Разом з тим Шлейхер розумів і суттєві відмінності між мовою і
природним організмом, коли писав: «Зрозуміло, що тільки основні риси поглядів Дарвіна мають застосування до
мов. Область мов занадто різна від царств рослинного і тваринного, щоб сукупність міркувань Дарвіна до
найменших подробиць могла мати для неї значення».
Зіставлення мови з організмом існувало і до Шлейхера. Вільгельм фон Гумбольдт, на противагу метафізичним
поглядам на мову як на незмінний механізм, підкреслював цим порівнянням, що мова - це доцільна система, що
знаходиться в постійному русі. Шлейхер став вживати слово «організм» в зв'язку з мовою в його прямому,
біологічному сенсі.
У роботах А. Шлейхера знайшло розвиток раніше висловлене B. фон Гумбольдтом думку про те, що в житті мови
є два періоди: період розквіту форм мови (прогрес) і період їх занепаду, ослаблення і зникнення (регрес). А.
Шлейхер стверджував, що суспільство безперервно прогресує. В історії мови спостерігається безперервний регрес:
«Можна навіть об'єктивно довести, що історія і розвиток мови знаходяться в зворотних відносинах один до одного.
Чим багатша і складніша історія, тим швидше відбувається розпад мови, і чим бідніша, повільніша і стійкіша перша,
тим більше вірним залишається собі мова ». Ця думка була згодом піддана критиці.
Найбільш важливою спонукальною причиною натуралізму Шлейхера було прагнення подолати суб'єктивно-
ідеалістичні погляди на мову і мислення і підкреслити матеріальну сторону мови - що дух є сам по собі вищий
продукт матерії. Це випливає з його характеристики мови: «Мова - це сприймається вухом симптом діяльності
цілого комплексу матеріальних відносин в побудові мозку і мовних органів з їх нервами, кістками, м'язами і ін.».
Правда, прагнучи показати матеріальну обумовленість духу, свідомості, Шлейхер недостатню увагу приділяв
суспільній ролі мови, що в підсумку і призвело його до необережних, іноді метафоричних зіставленням мови і
живого організму.
Мова - суспільне явище, а не природний організм. Мова виникає і розвивається разом з тим суспільним
колективом, народом, який користується цією мовою. Мова може загинути разом з народом, може вийти з ужитку,
якщо народ перейде на іншу мову, але він нескінченно розвивається, якщо його використовує суспільство.
Значення наукових ідей і праць А. Шлейхера велике: він сприяв виробленню в історичному мовознавстві принципу
системності і методу реконструкції прамови; морфологічна та генеалогічна класифікації міцно увійшли в загальну
теорію мови; розгляд створення мови як олюднення природи стало компонентом вчення про походження мови і
мислення.
Шлейхер прагнув встановити об'єктивні закони розвитку мов, показати незалежність останніх від волі мовлення
людей. Його теза: «Мови - це природні організми, які виникли без участі людської волі, зросли і розвинулися за
певними законами і в свою чергу старіють і вмирають».