Тема 1

СУТНІСТЬ ТА ФУНКЦІЇ ГРОШЕЙ

Основні концепції походження грошей:
1. Раціоналістична
Гроші виникли в результаті домовленості між людьми для полегшення торгівлі.
Основи такої теорії заклав ще Арістотель у своїй праці “Нікомахова етика”.
2. Еволюційна
Гроші з’явилися в результаті еволюційного процесу, який призвів до того, що
деякі товари виділилися із загальної маси і зайняли особливе місце на ринку.
Основоположником цієї теорії є австрійський вчений К. Менгер, який у своїй праці “До питання
про виникнення грошей”, опублікованій у 1892 р., навів основний аргумент проти
раціоналістичної концепції.
3. Альтернативні погляди на появу грошей
А. Сміт виникнення грошей пояснював поділом праці, який вимагає, щоб кожна
людина поряд з тими товарами, які вона виробляє, мала в своєму розпорядженні такий товар,
який би “ніхто не відмовився взяти в обмін на продукти свого промислу”.
Гроші – це інструмент у матеріальній (банкноти, монети) або нематеріальній (записи на
рахунках в банках) формі, в якому виражені ціни на товари і послуги та за який можна ці товари
чи послуги придбати.
Функції грошей:
1) гроші як міра вартості (полягає у вираженні вартості товарів через встановлення цін
на них);
2) гроші як засіб обігу (використовуються для оплати куплених товарів та послуг, при
цьому така оплата здійснюється миттєво);
3) гроші як засіб платежу (оплата придбаних товарів чи послуг здійснюється не миттєво,
а в кредит)
4) гроші як засіб нагромадження (гроші використовуються для купівлі товарів і послуг, а
вилучаються з обігу для формування заощаджень);
5) світові гроші (грошові одиниці, що використовуються для встановлення світових цін
чи розрахунків між контрагентами з різних країн):
- національні валюти (американський долар, китайський юань);
- регіональні (євро);
- колективні (спеціальні права запозичення МВФ).
Форми, види та властивості грошей
 Товарні гроші – товари, які виділилися із загальної маси і стали виконувати роль
загального еквівалента (різні види худоби, хутряні шкіри, тютюн, зерно, сіль, какао-боби,
мушлі).
Металеві гроші – різноманітні метали, які виконували роль загального еквіваленту (цинк,
олово, залізо, мідь, золото та срібло). Перші монети з’явилися у VII ст. до н.е. у Лідії (північна
частина сучасної Туреччини). Вони були виготовлені з електру, який є природним сплавом
золота та срібла.
Паперові гроші – векселі, які використовувалися для оформлення заборгованості за
торговельними угодами, та розписки про зберігання певної кількості дорогоцінного металу,
наприклад, в ювелірній майстерні.
Сутність поняття «грошовий обіг»
Грошовий обіг – це сукупність всіх грошових платежів та розрахунків, що відбуваються в
народному господарстві;
Грошовий обіг – це безперервний рух грошей у процесі виробництва, розподілу й обміну
суспільного продукту і перерозподілу національного доходу, здійснюється через обіг готівки та
шляхом безготівкових розрахунків.
Грошовий обіг – це циклічний рух грошей у готівковій та безготівковій формі між
суб’єктами певної економічної системи при виконанні ними грошових зобов’язань шляхом
здійснення грошових платежів
Грошовий потік – це сукупність платежів, які обслуговують окремий етап (його частину)
процесу розширеного відтворення
Грошовий обіг поділяють на готівковий та безготівковий
Готівковий обіг передбачає використання готівкових коштів при виконанні платежів та
здійсненні розрахунків. Грошовий готівковий обіг знаходиться поза банками. Станом на
01.01.2020 року в Україні перебувало 425 млрд грн готівки
Безготівкові грошові потоки можна поділити на:
 міжбанківські розрахунки:
 розрахунки через прямі кореспондентські рахунки;
 розрахунки через Систему електронних платежів НБУ;
 розрахунки між структурними підрозділами банку через внутрішню платіжну
систему;
 розрахунки клієнтів банку через механізм дії поточних рахунків клієнтів;
 розрахунки клієнтів банку з використанням платіжних карток.
Грошовий ринок – це ринок, на якому продаються і купуються гроші.
 Види грошового ринку
За економічним призначенням ресурсів, що купуються на грошовому ринку:
На ринку грошей купуються грошові кошти на короткий строк – до одного року. На
ринку грошей здійснюються операції з міжбанківського кредитування, з обліку комерційних
векселів, операції на вторинному ринку з короткостроковими державними зобов’язаннями,
короткострокові вклади фінансово-кредитних інституцій у комерційних банках та кредити
банків цим інституціям.
На ринку капіталів гроші купуються на більш тривалий строк – понад рік і
використовуються для збільшення як основного капіталу, так і оборотного капіталу. Основними
операціями на такому ринку є операції з фондовими інструментами – акціями, середньо- і
довгостроковими облігаціями, довгостроковими депозитами та кредитами комерційних банків,
операції спеціалізованих інвестиційних та фінансових компаній.
Попит на гроші – це є попит на певний запас грошей, сформований на певний момент
часу. Попит на гроші пов’язаний з бажанням особи мати у своєму розпорядженні у будь-який
момент часу певну суму грошей, не витрачаючи їх.
Дж. Кейнс виділив три мотиви, які лежать в основі попиту на гроші:
1. Транскаційний (операційний) мотив.
2. Застережний мотив на невизначені цілі
3. Спекулятивний мотив
Графічне зображення кривої попиту на гроші
Пропозиція грошей – це обсяг грошей, які емітуються (випускаються) державою для
обслуговування потреб економіки.
Вплив тактичних цілей грошово-кредитної політики на пропозицію грошей

Тема 2
ГрошовА СИСТЕМА ТА ЇЇ КОМПОНЕНТИ
Грошова система – це форма організації грошового обігу в країні, або цілісна єдність
елементів грошової сфери, які взаємодіють між собою.
Основні елементи грошової системи:
1) назва грошової одиниці та її частин;
2) види готівкових грошових знаків та їх купюрність;
3) масштаб цін;
4) механізм емісії грошей та їхнє матеріальне забезпечення;
5) готівкові та безготівкові гроші та їх обіг;
 6) інструменти грошового регулювання для забезпечення стійкості обігу грошової
одиниці;
7) валютний курс національної грошової одиниці та її конвертованість.
Типи та види грошових систем
Залежно від кількості дорогоцінних металів, які лежали в основі металевої грошової
системи, розрізняють біметалізм і монометалізм.
Біметалізм – грошова система, в якій роль загального еквівалента належить двом
дорогоцінним металам: золоту і сріблу. Відбувається вільне карбування монет з обох металів.
Співвідношення між монетами, виготовлених з різних дорогоцінних металів, визначалося
на основі монетного паритету, тобто відношення вартості вагової одиниці золота до вартості
такої ж одиниці срібла. Біметалізм існував ще з часів Стародавньої Греції та Стародавнього
Риму.
Монометалізм – це грошова система, в якій функцію міри вартості виконує один метал
(золото або срібло).
В Європі срібний монометалізм в різні роки ХІХ ст. був встановлений у Голландії та
Російській імперії. Але більш розповсюдженим був золотий монометалізм, який залежно від
процедури обміну грошових знаків на золото поділяють на золотомонетний, золотозливковий
та золотодевізний стандарти.
Грошова реформа – це планомірні перетворення, за допомогою яких здійснюються
рішучі комплексні дії, спрямовані на оздоровлення економіки, фінансів, грошового обігу.
Грошові реформи можливі у випадках:
 зміни державного устрою;
 глибоких економічних криз фінансової системи;
 економічних потрясінь, коли гроші перестають виконувати свої функції;
 поглиблення бюджетного дефіциту;
 нарощення обертів інфляційних процесів.
Залежно від глибини перебудови державою грошової системи реформи поділяються на:
- грошові реформи у широкому розумінні – це реформи повні, структурні;
- грошові реформи у вузькому розумінні – реформи часткові.
Грошові реформи в широкому розумінні передбачають не лише впровадження в обіг нової
грошової одиниці, а й структурну перебудову наявної системи грошових, кредитних і валютних
відносин. Структурні (повні) грошові реформи є типовими для випадків, коли:
 в країні здійснюється перехід від системи біметалізму до золотого монометалізму і
далі до системи паперово–грошового обігу та запровадження електронних грошей;
  з’являються новостворені держави при розпаді колоніальних імперій або після
військових втручань;
 командно–адміністративний тип господарювання змінюється на ринково–
орієнтовану економіку.
Прикладами реформ в широкому розумінні є:
- грошова реформа в Росії 1895–1897 рр. (перебудова грошової системи на принципах
золотого монетаризму);
- реформа в Росії 1922–1924 рр. (відновленя системи золотодевізного (паперового)
стандарту);
- грошові реформи в країнах колишнього СРСР в 90–тих роках ХХ ст.;
- реформи в країнах Західної Європи, які пов’язані з випуском в обіг єдиної валюти євро
замість національних валют.
Реформи у вузькому розумінні проводяться, коли змінюються окремі елементи грошової
системи (назва грошової одиниці, номінал, види грошових знаків).
Основною причиною проведення часткових реформ є знецінення неповноцінних грошей,
які запроваджені в обіг в країнах світу. Як часткові реформи можна назвати грошові реформи
1947 та 1961 рр. у СРСР.
За характером обміну старих грошей на нові грошові реформи доцільно поділити на:
конфіскаційні («шокові») і неконфіскаційні.
Проведення конфіскаційних реформ має на меті вилучення незаконних доходів, відно-
влення соціальної справедливості, отримання додаткового доходу державою. Грошові реформи
конфіскаційного типу ще застосовуються, коли нова державна влада знімає з себе
відповідальність за дії попередньої або якщо держава визнає себе банкрутом.
У 1944–1952 рр. у країнах Західної Європи проведено 24 грошові реформи
конфіскаційного типу. Елементи конфіскації було застосовано і в процесі грошової реформи
1947 р. в колишньому СРСР.
Неконфіскаційна реформа передбачає, що за єдиним співвідношенням обміну грошей
здійснюється уцінка запасу грошей, доходів і цін для всіх економічних суб’єктів однаково.
Прикладом неконфіскаційної реформи є грошова реформа в Україні у вересні 1996 р.
Основні методи стабілізації валют:
 деномінація;
 нуліфікація;
 девальвація;
 ревальвація.
 Деномінація – укрупнення грошової одиниці без зміни її найменування, що проводиться з
метою забезпечення грошового обороту. Деномінація проводиться шляхом обміну старих
грошових знаків на нові в певній пропорції з одночасним перерахунком у цій пропорції цін,
тарифів, заробітної плати, пенсій, стипендій, платіжних зобов’язань.
У колишньому СРСР деномінації проводились тричі: дві в 1922–1923 рр. і одна в 1961 р..
В Україні деномінацію було проведено 1996 р. у співвідношенні 100 000 крб. за 1 гривню.
Нуліфікація – оголошення державою знецінених грошових знаків недійсними.
Проводиться за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли
стає недоцільним будь–який обмін їх на нові гроші. Таким заходом користуються при зміні
влади або створенні власної національної грошової системи.

В кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними й вилучені з обігу асигнації
колишнього королівського уряду. Натомість випущені металеві і розмінні на золото гроші.
В СРСР у 1922–1923 рр. 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн. крб. старими; у
Німеччині 1924 р. 1 нова рейхсмарка – на 1 трлн. старих марок.
Девальвація – знецінення національної грошової одиниці порівняно з іноземною
валютою чи міжнародними валютно–розрахунковими одиницями. За золотого стандарту, коли
державою законодавчо фіксувався золотий вміст валют і існував їх обмін на золото, девальвація
проявлялась у зменшенні їх золотого вмісту та зростанні ціни на золото.
Для населення девальвація має негативні наслідки: значне подорожчання імпортних
товарів та зростання реального рівня цін на всі товари. Причиною девальвації є інфляція та
хронічний дефіцит платіжного балансу.
У зв’язку з інфляційним знеціненням радянського карбованця він був кілька разів
девальвований протягом 1990–1991 рр., унаслідок чого ринковий курс його до американського
долара на кінець 1991 р. досяг майже 100 крб. за 1 долар. Аналогічна ситуація відбувалася з
українським купоно–карбованцем протягом 1992–1995 рр.
Ревальвація – підвищення курсу вартості національної валюти щодо іноземних чи
міжнародних валют. Головна причина ревальвації – тривале активне сальдо платіжного балансу
держави, що означає наявність дефіцитів у її партнерів. Ревальвацію може спричинити велика
валютна спекуляція, значне фінансування у рамках допомоги з боку міжнародних валютно–
кредитних організацій, оскільки збільшується пропозиція іноземної валюти на міжбанківській
валютній біржі.
 Для населення ревальвація приваблива тим, що вона спонукає зниження цін на імпортні
товари і гальмує інфляцію, проте з іншого – призводить до зменшення експорту, що створює
реальну загрозу безробіття.

ТЕМА 3
КРЕДИТНА СИСТЕМА ТА ЇЇ СТРУКТУРА
Кредитна система – це сукупність кредитно-фінансових установ країни, які взаємодіють
між собою у конкретний історичний період часу.
Головними параметрами кредитної системи є:
 елементи системи;
 взаємозв’язки між елементами системи;
 функції окремих елементів системи;
 зовнішні взаємозв’язки кредитної системи.
Рис.1 Структура кредитної системи
Визначення понять «позичка», «позика», «кредит»
За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або
зобов’язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом
встановленого строку. Користування річчю є безоплатним. Позичкодавцем може бути як
юридична, так і фізична особа. Договір позички може укладатися у письмовій та усній формі.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій
стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (ознаки,
властиві всім речам того ж роду, вимірюються числом, масою, мірою), а позичальник
зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж
кількість речей того ж роду та такої ж якості. За договором позики позикодавець має право на
одержання від позичальника процентів від суми позики.
За договором кредиту банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується
надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором,
а позичальник зобов’язується повернути кредит і сплатити проценти. Кредитний договір
укладається між позичальником та фінансово-кредитною установою у письмовій формі.
Принципи кредитування – основні положення, правила
й умови, яких мають дотримуватися
кредитори і позичальники під час здійснення кредитування.
Рис. 1. Принципи кредитування
Рис.2. Форми та види забезпечення кредиту
 Страхова компанія – фінансова установа, яка надає послуги фізичним і юридичним
особам щодо страхового захисту їх майнових інтересів з метою отримання прибутку.
Види страхових компаній:
 компанії зі страхування життя (life-компанії);
 компанії, що пропонують інші види страхування (non-life-компанії).
На 30.09.2020 р. зареєстровано 215СК, серед яких 20 – life-компаній та 195 – non-life-
компаній.
Недержавний пенсійний фонд (НПФ) – спеціалізована фінансова установа, що займається
мобілізацією та використанням коштів пенсійного призначення.
Види НПФ:
 Відкритий пенсійний фонд – недержавний пенсійний фонд, засновниками якого є
будь-які юридичні особи. Учасниками цього фонду можуть бути громадяни України, іноземці,
особи без громадянства.
 Корпоративний пенсійний фонд – недержавний пенсійний фонд, засновником
якого є юридична особа – роботодавець або кілька юридичних осіб – роботодавців. Учасниками
цього фонду є виключно громадяни, які перебувають у трудових відносинах з його
засновниками.
 Професійний пенсійний фонд – пенсійний фонд, засновниками якого є об’єднання
громадян або юридичних осіб. Ці об’єднання утворюються за родом професійної діяльності
громадян.
На 31.03.2020 р. зареєстровано 63 недержавних пенсійних фонди, якими укладено 79,6
тис. пенсійних контрактів.
Інвестиційна компанія – фінансовий посередник, який спеціалізується на управлінні
вільними грошовими коштами інвестиційного призначення: спочатку акумулюють грошові
кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім
розміщують їх у цінні папери інших підприємств, корпорацій та в державні цінні папери.
На 31.10.2020р. зареєстровано 275 ІСІ (Інститути спільного інвестування), з них: ПІФ
(Пайові інвестиційні фонди) – 31; КІФ (Корпоративні інвестиційні фонди) – 244.
Ломбард – фінансовий посередник, що позичає гроші під заставу рухомого майна.
Вперше ломбарди були створені у XVст. у Франції лихварями – вихідцями з італійської
провінції Ломбардія.
Станом на 30.09.2020 р. в Україні зареєстровано 304 ломбарди.
 Фінансова компанія – це дочірня компанія чи компанія у складі певного об’єднання,
створена з метою залучення фінансових ресурсів ззовні для забезпечення фінансових потреб
своїх підприємств.
Станом на 30.09.2020 р. в Україні зареєстровано 1025 фінансових компаній.
Лізингова компанія – фінансовий посередник, яка купує предмети тривалого
користування (машини, обладнання, транспортні засоби) і надає їх у довгострокову оренду
фірмі-орендарю для використання у виробничій діяльності, яка поступово сплачує лізинговій
компанії вартість взятого в оренду майна протягом визначеного строку.
Станом на 30.09.2020 р. в Україні зареєстровано 531 лізингова компанія.
Факторингова компанія – це установа, яка купує дебіторську заборгованість клієнтів,
пов’язану з постачанням товарів, наданням послуг чи виконанням робіт.
Станом на 30.09.2020 р. в Україні зареєстровано 739 факторингових компаній.
Кредитна спілка – неприбуткова організація, яку створюють фізичні особи-засновники на
добровільних засадах з метою залучення особистих заощаджень для взаємного кредитування.
Кредитне товариство – це установа, що має право залучати кошти тільки юридичних осіб
з метою надання невеликих кредитів дрібним клієнтам.
Станом на 30.09.2020 р. в Україні зареєстровано 327 кредитних спілок.

ва
Банківська система – це цілісна, законодавчо визначена сукупність різних банків, що
функціонують в країні в певний історичний період часу.
Етапи становлення та розвитку банківської системи України:
1) 1988–1990 рр. – створення прототипу системи українських комерційних банків у
складі банківської системи СРСР;
2) 1991 – І півріччя 1992 р. – перереєстрація українських комерційних банків і початок
формування банківської системи України як незалежної держави;
3) II півріччя 1992 р. – 1993 р. – формування банківської системи України на етапі становлення
економічного та політичного суверенітету;
4) 1994–1996 рр. – розвиток банківської системи на першому етапі реалізації курсу економічних
реформ монетарними методами;
5) 1997–1999 рр. – реформування банківської системи в умовах поглиблення фінансово-
економічної кризи, поступового переходу до поєднання монетарних методів управління
економікою із заходами щодо її структурного реформування;
 6) 2000 – І півріччя 2008 р. – розвиток банківської системи в умовах реструктуризації
економіки, падіння дохідності банківських операцій,
укрупнення та консолідація капіталу банків;
7) II півріччя 2008 р. – 2013 р. – розвиток банківської системи під впливом світової фінансово-
економічної кризи в умовах девальвації національної валюти, скорочення виробництва,
експорту, дефіциту платіжного балансу та державного бюджету.
8) 2014 – сьогодення – новий кризовий період у розвитку банківської системи України. Одним з
ключових елементів реформи стало очищення ринку від фіктивних і неякісних банків.
Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства
розрізняють основні типи побудови банківської системи:
■ однорівнева банківська система;
■ дворівнева банківська система;
■ трирівненва банківська система.
Основні функції банківської системи:
 емісійна функція – створення грошей і регулювання грошової маси.
 трансформаційна функція – мобілізація банками вільних коштів, передача їх
різним економічним суб’єктам і трансформація їх за строками, розмірами, ступенем ризику.
 стабілізаційна функція – забезпечення стабільності банківської діяльності та
грошового ринку.
Згідно Закону України «Про банки та банківську діяльність»:
банк – юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати
банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків;
банк з іноземним капіталом – банк, у якому частка капіталу, що належить хоча б одному
іноземному інвестору, становить не менше 10 відсотків;
державний банк – це банк, 100 % статутного капіталу якого належить державі.
Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства або кооперативного
банку.
Мінімальний розмір статутного капіталу на момент державної реєстрації банку не може
бути меншим 200 мільйонів гривень.
Банківські операції – це комплекс взаємопов’язаних дій, спрямованих
на реалізацію економічних завдань банку як суб’єкта ринкових відносин,
предметом яких є рух грошових коштів, цінних паперів, дорогоцінних
металів або зобов’язання з їхнього переміщення, що здійснюється на
підставі укладених договорів згідно з чинним законодавством.
 Універсальні банки здійснюють майже всі види банківських операцій, не заборонених
чинним законодавством, і обслуговують широке коло клієнтів.
Переваги універсальних банків полягають у:
– всебічному сервісі для клієнтів (“все з одних рук”);
– наданні послуг, що є нерентабельними для банку;
– більшій надійності вкладів, тому що банки розподіляють свій підприємницький ризик
по декількох сферах бізнесу;
– більш високій продуктивності банківської системи;
– більшій конкурентоспроможності банківських та небанківських установ.
Недоліки універсальних банків:
– можливості конфліктних ситуацій між інтересами клієнта і банку;
– можливості концентрації влади.
За функціональною спеціалізацією банки поділяють на інвестиційні, іпотечні, ощадні та
клірингові.
Інвестиційні банки спеціалізовані банки, що займаються фінансуванням та довгостроковим
кредитуванням різних галузей, головним
чином промисловості, торгівлі і транспорту. Інвестиційні банки мобілізують переважну частину
своїх ресурсів шляхом випуску власних акцій і облігацій, а також отримання кредитів від
комерційних банків. Разом з тим вони відіграють активну роль у випуску та розміщенні акцій
промислових та інших компаній.
Іпотечні банки – це кредитно-фінансові установи, що спеціалізуються на видачі
довгострокових позик (іпотечного кредиту) під заставу нерухомості –
землі і міських будівель. Ресурси іпотечного банку складаються з власних нагромаджень та
іпотечних облігацій – довгострокових цінних паперів, що
випускаються під забезпечення нерухомим майном і що приносять фіксований відсоток. У
сучасних умовах функції іпотечного банку можуть виконувати
комерційні банки, страхові компанії й інші кредитно-фінансові установи.

Ощадні банки – це спеціалізовані банки, основною діяльністю яких є здійснення операцій

по прийому (на зберігання) і видачі вкладів та кредитуванню фізичних осіб, крім того, вони
можуть виконувати розрахунково-касове обслуговування організацій.
Розрахункові (клірингові) банки – банківські установи, що здійснюють діяльність
виключно з розрахункового обслуговування угод, які були укладені на організованих біржових
та позабіржових фінансових ринках, а також надають відповідні послуги, пов’язані з
виконанням розрахунків за взаємними зобов’язаннями третіх сторін.
Необанки або онлайн-банки – це практично звичайні банки, але для надання своїх послуг
вони використовують лише мобільні додатки.
Першопрохідцем у сфері фінтех-стартапів є британський Atom Bank, який у 2016 році
отримав ліцензію від британського центрального банку на здійснення банківської діяльності
через мобільний додаток. Банк дозволяє віддалено відкривати депозити та оформляти кредити.
У світі налічується близько 70 необанків, 40 із яких функціонують у Великобританії.

ТЕМА 5
ВАЛЮТНА СИСТЕМА ТА ЇЇ СТРУКТУРА
Валюта – це національна грошова одиниця даної країни, що використовується у
міжнародних операціях.
Валютна система – це форма організації і регулювання валютних відносин, що
склалася історично і закріплена національним законодавством та міждержавними угодами.
Залежно від особливостей охоплення міжнародних економічних відносин валютна
система поділяється на дві форми:
1) національна валютна система;
2) міжнародна валютна система.
Національна валютна система представляє собою сукупність економічних
відносин, які пов’язані з використанням іноземної валюти і за допомогою яких здійснюється
міжнародний платіжний оборот, а також утворюються й використовуються валютні ресурси
даної країни.
Основними елементами національної валютної системи є:
1. Національна валюта – грошова одиниця даної країни, що використовується у
зовнішньоекономічних зв’язках і міжнародних розрахунках з іншими країнами.
2. Умови конвертованості національної валюти, що визначають умови обміну
валюти даної країни на валюти інших країн.
3. Режим курсу національної валюти – регулювання цінового співвідношення між
валютами шляхом встановлення фіксованих або плаваючих валютних курсів.
4. Валютні обмеження, тобто сукупність законодавчих і нормативних актів, що
обмежують операції суб’єктів ринку з валютними цінностями на території країни.
 5. Міжнародна валютна ліквідність, яка являє собою здатність країни
забезпечувати своєчасне погашення своїх міжнародних зобов’язань, що забезпечується
наявністю відповідних золотовалютних резервів.
6. Регламентація міжнародних розрахунків – порядок здійснення платежів і
регулювання зобов’язань у міжнародній сфері.
7. Умови функціонування національного ринку валют і золота – організація
купівлі-продажу валютних цінностей в країні і режим функціонування національного валютного
ринку.
8. Національні органи, що регулюють валютні відносини в країні – центральний
банк, міністерство фінансів, уповноважені державні органи валютного контролю.
Міжнародна валютна система – це організація валютно-економічних відносин
між країнами, закріплена комплексом міждержавних угод.
Основні елементами міжнародної валютної системи:
1. Міжнародні платіжні засоби – резервні валюти (валюти розвинутих країн, що
використовуються у міжнародних розрахунках) та міжнародні рахункові одиниці (СДР та євро).
2. Режим взаємної конвертованості валют – умови, згідно яких обмінюються валюти
різних країн.
3. Регламентація режимів валютних курсів, що являє собою розробку і фіксацію у
міжнародних угодах певних методів встановлення валютних курсів.
4. Міждержавне регулювання валютних обмежень, що здійснюється через міжнародні
валютно-кредитні організації – здебільшого МВФ.
5. Міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності, що передбачає
визначення механізму забезпечення міжнародних розрахунків необхідними платіжними
засобами.
6. Уніфікація форм міжнародних розрахунків – встановлення єдиних правил організації
розрахункових операцій.
7. Уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу –
регламентація порядку їх застосування відповідно до єдиних міжнародних норм, головними
серед яких є женевські конвенції – вексельна і чекова.
8. Режим світових ринків валют і золота, що визначає особливості міжнародної торгівлі
валютними цінностями та їх переміщення між країнами.
9. Міжнародні інститути, що здійснюють міждержавне валютне регулювання – це
міжнародні валютно-кредитні організації (МВФ, Світовий банк, регіональні банки розвитку
тощо).
 Види валютних систем:
1. Паризька валютна система
(1867 – 1914 рр.);
2. Генуезька валютна система
(1922 – 1929 рр.);
3. Бреттон-Вудська валютна система
(1944 – 1971 рр.);
4. Ямайська валютна система
(з 1976 р.).
Паризька валютна система (1867 – 1914 рр.) передбачала функціонування
золота у якості єдиного законного платіжного засобу у міжнародних розрахунках, що являло
собою систему золотомонетного стандарту.
Основними характерними ознаками Паризької валютної системи є наступні:
1) використання золота як єдиного міжнародного платіжного засобу;
2) фіксація золотого вмісту національних валют на основі золотого паритету;
3) забезпечення вільної міграції золота між країнами, тобто необмеженого імпорту та
експорту золота;
4) регулювання сальдо платіжного балансу за рахунок ввозу та вивезення золота;
5) здійснення обміну національних валют відповідно до їх металевого вмісту.
Генуезька валютна система (1922 – 1929 рр.) засновувалась на золотодевізному і
золотозлитковому стандартах, передбачаючи функціонування в системі міжнародних платіжних
засобів крім золота ще і валют провідних країн.
Основними принципами функціонування даної валютної системи є наступні:
1) використання національних кредитних грошей (девізів) в якості міжнародних
платіжних засобів;
2) здійснення міжнародних розрахунків не тільки за допомогою золота, а й національних
валют провідних країн (США, Великобританії, Франції);
3) вільний обмін провідних валют на золото;
4) розмін валют інших країн на золото – через валюти провідних країн, розмінні на
грошовий метал – девізи;
5) вільне коливання валютних курсів при збереженні золотих паритетів .
Бреттон-Вудська валютна система (1944 – 1971 рр.) являла собою систему
міждержавного золотодевізного стандарту, метою якої було забезпечити стабільність обмінних
курсів та конвертованість національних валют.
 Основними принципами цієї валютної системи були наступні:
1) збереження ролі золота як загального еквівалента та основи світової валютної системи;
2) закріплення ролі резервних валют за доларом США і англійським фунтом стерлінгів;
3) обов’язковий розмін резервних валют на золото за фіксованим курсом для
центральних банків і урядів інших країн за курсом 35 доларів за одну трійську унцію;
4) заборона вільної купівлі-продажу золота, що може здійснювати тільки центральний
банк;
5) встановлення країнами-учасниками системи (тобто членами МВФ) твердих паритетів
власних валют до одного долара США;
6) підтримання курсу національної валюти на стабільному рівні відносно долара і валют
інших країн, для чого мають використовуватись валютні інтервенції;
7) можливість встановлення ринкових курсів національних валют із відхиленням від
золотих доларових паритетів більш як на 1%;
8) міждержавне регулювання валютних відносин і узгодження валютної політики в
рамках МВФ.
Ямайська валютна система (з 1976 р.) являє собою багатовалютний стандарт,
заснований на вільному виборі країнами-членами МВФ режимів валютних курсів.
Основними принципами нової міжнародної валютної системи стали наступні:
1) відміна офіційної ціни золота і золотих паритетів, тобто повна юридична
демонетизація золота;
2) припинення розміну долара на золото для центральних банків;
3) створення можливостей для здійснення купівлі-продажу золота як звичайного
товару;
4) надання країнам – учасникам системи права вільного вибору режиму
курсоутворення, тобто права самостійно встановлювати порядок визначення обмінного курсу:
плаваючого, фіксованого чи змішаного;
5) визнання в якості міжнародних платіжних засобів нарівні із доларом США
валют інших країн;
6) запровадження стандарту СДР (спеціальних прав запозичень) у якості
додаткової колективної резервної валютної одиниці.

Валютний курс – це вартість валюти однієї країни, виражена у грошових

одиницях іншої країни, групи країн або міжнародних платіжних засобах.
Роль валютного курсу в економіці:
  валютний курс відображає зовнішню вартість національних грошей по
відношенню до валют інших країн;
 за допомогою валютного курсу здійснюється обмін валют для розрахунків за
товари, роботи і послуги, що купуються в інших країнах;
 валютний курс дозволяє вимірювати вартість активів суб’єктів ринку, розміщених
за кордоном;
 валютний курс забезпечує можливість порівнювати параметри економічного
розвитку різних країн.
 рівень валютного курсу не лише відображає динаміку основних макроекономічних
показників розвитку країни, але і сам може активно впливати на їхню зміну;
 зміна валютного курсу впливає на перерозподіл між окремими країнами тієї
частки їхнього валового внутрішнього продукту, яка реалізується на зовнішніх ринках.

Функції валютного курсу

 Забезпечення взаємного обміну валютами при торгівлі товарами, послугами, при
рухові капіталів і кредитів.
 Порівняння цін світових та національних ринків, а також вартісних показників
різних країн, виражених в національних чи іноземних валютах.
 Використовується для періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті
компаній та банків.
 Перерозподіл національного продукту між країнами.

Валютне котирування – встановлення валютного курсу у відповідності до

діючих правил і норм валютного регулювання.
Методи валютного котирування валют:
1. Пряме котирування передбачає вираження одиниці іноземної валюти у певній
кількості національної валюти.
2. Зворотне котирування являє собою прирівнювання одиниці національної
валюти до певної кількості іноземної валюти.

Залежно від того, коли буде виконана угода із купівлі-продажу валют на

валютному ринку, використовуються два основні види обмінних курсів:
 Спот-курс – це вартість одиниці валюти однієї країни, виражена у валюті іншої
країни й зафіксована на момент укладення угоди за умов поставки валюти банком не пізніш як
на другий робочий день з дня укладення угоди.
Форвард-курс – це курс, за якою валюта однієї країни продається чи купується на
валюту іншої країни на певну дату у майбутньому.
Залежно від режиму регулювання валютний курс може бути:
1. Фіксований валютний курс передбачає урядом або іншими державними органами
валютного регулювання і валютного контролю постійних, зафіксованих на певному рівні і на
певний термін пропорцій обміну національної валюти на іноземну.
2. Плаваючий валютний курс означає встановлення співвідношення між валютами
різних країн на основі ринкових факторів, під впливом попиту і пропозиції на валюту.

Валютний ризик – це імовірність того, що зміна обмінних курсів іноземних валют

призведе до збитків суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності унаслідок зміни ринкової
вартості їх активів та пасивів, виражених у валюті. Іншими словами, валютний ризик – це
можливість грошових втрат суб’єктів валютного ринку через коливання валютних курсів.
Операційний (конверсійний) валютний ризик визначає можливість недоотримання
прибутку чи понесення збитків унаслідок безпосереднього впливу коливань валютних курсів на
очікувані потоки грошових платежів.
Операційний ризик пов’язаний з торговельними операціями, а також із грошовими
угодами з фінансового інвестування та дивідендних платежів або отримання коштів в іноземній
валюті в майбутньому.
Трансляційний (балансовий) валютний ризик має своїм джерелом невідповідність між
активами і пасивами, вираженими у валютах різних країн. Трансляційний ризик пов’язаний з
переоцінюванням активів, пасивів та прибутків у національну валюту, а також може виникати
під час експорту чи імпорту інвестицій.
Економічний валютний ризик визначається як вірогідність несприятливого впливу
валютного курсу на економічний стан суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності. Економічний
валютний ризик пов’язаний з можливістю втрати доходів за майбутніми контрактами через
зміну загального економічного стану як країн-партнерів, так і країн, де розташований банк.
Управління валютним ризиком передбачає зведення до мінімуму імовірних втрат
внаслідок коливання валютних курсів. Для цього можуть застосовуватись такі методи як:
 - встановлення лімітів відкритої валютної позиції, тобто максимального розміру
відкритої позиції, котру можу підтримувати банк протягом дня, здійснюючи операції з
іноземною валютою;
- «неттинг», який полягає в максимальному скороченні кількості валютних операцій за
допомогою їх укрупнення, задля чого банки створюють підрозділи, які координують
надходження заявок на купівлю-продаж іноземної валюти;
- «метчинг», при якому за допомогою вирахування надходження валюти з величини її
відтоку банк має нагоду здійснювати вплив на їх розмір і, відповідно, на величину своїх
валютних ризиків;
- отримання додаткової інформації шляхом придбання інформаційних продуктів
спеціалізованих фірм, що працюють в режимі реального часу та відображають рух валютних
курсів.
Валютне застереження – це певна умова в міжнародному торговому, кредитному або
іншому договорі, що визначає перегляд суми платежу пропорційно до зміни курсу валюти
застереження з метою страхування експортера або кредитора від ризику знецінення валюти.
Європейська валютна система – це сучасна світова (регіональна) валютна система, що
створена з метою підвищення валютної стабільності всередині ЄС з власною валютою, для
захисту європейського ринку від експансії долара.
Структурні принципи Європейської валютної системи
 ЄВС базувалась на ЕКЮ, згодом – на євро (12 країн);
 ЄВС використовувала золото в якості реальних резервних активів. Створений
спільний золотий фонд за рахунок об’єднання 20% офіційних золотих резервів країни ЄВС у
ЄФВС (Європейський фонд валютного співробітництва), який згодом перетворено на
Європейський Центральний Банк;
 Режим валютних курсів заснований на спільному плаванні валют у формі
“європейської валютної змії” у встановлених межах взаємних коливань (+2,25% від
центрального курсу, для деяких країн (Італії) +6% до кінця 1989р, потім Іспанії. З серпня
1993р.у результаті загострення валютних проблем ЄС межі коливання розширилися до +15%);
 В ЄВС здійснюється міждержавне регіональне валютне регулювання шляхом
надання центральним банкам кредитів.
Європейський валютний союз ґрунтується на трьох елементах:
 європейська валютна одиниця – євро. Це офіційна валюта 18 з 28 країн ЄС,
відомих також як Єврозона, в якій проживають понад 326 млн. європейців, у готівковому обігу з
1 січня в 2002 р.;
  iнтервенційний курсовий механізм – коридор коливань ринкових курсів між
валютами країн ЄС – чітко визначений. Якщо курс однієї валюти щодо іншої виходить за межі
коридору, то центральні банки зацікавлених держав вживають відповідних заходів, здійснюючи
примусові інтервенції на валютних ринках;
 кредитний механізм – якщо бракує коштів для здійснення валютних інтервенцій
при досягненні нижньої або верхньої межі коридору коливань курсів валют, центральні банки
використовують взаємну кредитну допомогу.

ТЕМА 6
Цінні папери
Цінні папери – документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що:
 посвідчують грошові або інші майнові права;
 визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника;
 передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їхнього розміщення, а
також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

За порядком розміщення цінні папери поділяють на:

 емісійні;
 неемісійні.
Неемісійні цінні папери засвідчують різний обсяг прав та вимог стосовно зобов’язаної
особи кожним власник.
Такими цінними паперами є:
 ощадні (депозитні) сертифікати;
 векселі;
 заставні.
Емісійні цінні папери засвідчують однакові права їхніх власників у межах кожного
конкретного випуску стосовно особи, що здійснила їхню емісію.
До таких цінних паперів належать:
 акції;
 сертифікати фондів операцій з нерухомістю (ФОН);
 інвестиційні сертифікати;
 облігації юридичних осіб, державні облігації, облігації місцевих позик;
  казначейські зобов’язання;
 іпотечні сертифікати.
Залежно від форми існування цінні папери поділяють на:
 документарні – існують у паперовій формі;
 бездокументарні – існують в електронній формі.
За формою випуску цінні папери є:
 іменні – містять найменування власника і не підлягають передаванню (наприклад,
акції);
 на пред’явника – зміну власника здійснюють шляхом простого передавання
новому власнику (наприклад, ощадні (депозитні) сертифікати);
 ордерні – зміну власника здійснюють шляхом вчинення індосаменту на цінному
папері (наприклад, векселі).
Цінні папери об’єднують у такі групи:
 пайові,
 боргові,
 іпотечні,
 приватизаційні,
 похідні,
 товаророзпорядчі.
Пайові цінні папери засвідчують внесення їхнім власником певного розміру паю, що дає
йому право на отримання відповідного доходу або на управління емітентом.
До цієї групи належать:
 акції,
 інвестиційні сертифікати
 сертифікати ФОН.
Акція – це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника
(акціонера), що стосуються акціонерного товариства, з урахуванням права на отримання
частини його прибутку у вигляді дивідендів та права на отримання частини майна акціонерного
товариства у разі його ліквідації, права на управління акціонерним товариством, а також
немайнові права, передбачені законодавством України.
Власники простих акцій мають право на:
 отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів;
 участь в управлінні акціонерним товариством;
  отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації.
Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно власників простих
акцій, права на отримання частини:
 прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів;
 майна акціонерного товариства у разі його ліквідації.
 Права на участь в управлінні акціонерним товариством власників привілейованих
акцій мають бути детально описані статутом.
 Частка привілейованих акцій у статутному капіталі акціонерного товариства не
може перевищувати 25%.
Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно власників простих акцій,
права на отримання частини:
 прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів;
 майна акціонерного товариства у разі його ліквідації.
 Права на участь в управлінні акціонерним товариством власників привілейованих
акцій мають бути детально описані статутом.
 Частка привілейованих акцій у статутному капіталі акціонерного товариства не
може перевищувати 25%.
Інвестиційні сертифікати випускають компанії з управління активами пайових
інвестиційних фондів та розміщують для залучення коштів інвесторів та засвідчують їхні права
на частку в пайовому інвестиційному фонді.
Сертифікати ФОН надає кожному його власникові однакові права на отримання
доходу від інвестування в операції з нерухомістю. Є єдиними пайовими цінними паперами, які
можуть використовуватися лише на ринку нерухомості.
Боргові цінні папери оформлюють відносини позики і зобов’язання емітента повернути
залучені кошти та вплатити за ними передбачений дохід. Такими цінними паперами є:
 облігації юридичних осіб;
 державні облігації;
 облігації місцевих позик;
 казначейські зобов’язання;
 ощадні (депозитні) сертифікати;
 векселі.
Облігації – це цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає
відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов’язання емітента
повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення
облігацій строк та виплатити дохід за облігацією, якщо інше не передбачено умовами
розміщення.
Облігації залежно від емітента поділяють на:
 облігації підприємств;
 облігації місцевих позик;
 державні облігації України.
Державні облігації України залежно від місця їхнього розміщення поділяються на:
 облігації внутрішніх державних позик (ОВДП) – розміщуються на внутрішньому
фондовому ринку;
 -облігації зовнішніх державних позик (ОЗДП) – розміщуються на міжнародних
фондових ринках.
Продаж ОВДП здійснюється в гривнях, а ОЗДП – у валюті запозичення.
Казначейські зобов’язання – це державний цінний папір, що розміщується виключно на
добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт заборгованості Державного бюджету
України перед власником казначейського зобов’язання України, дає власнику право на
отримання грошового доходу та погашається відповідно до визначених умов розміщення.
Ощадний (депозитний) сертифікат – цінний папір, який підтверджує суму вкладу,
внесеного у банк, і права вкладника (власника сертифіката) на одержання після встановленого
строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав. Ощадні
сертифікати розміщують на певний строк під проценти, передбачені умовами їхнього
розміщення.
Емітентами ощадних (депозитних) сертифікатів можуть бути лише банки-юридичні
особи.
Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця
або його наказ третій особі сплатити після настання терміну платежу визначену суму власнику
векселя (векселедержателю). Вексель є одним з найбільш розповсюджених фінансових
інструментів, за допомогою якого оформляють комерційний кредит.
Іпотечні цінні папери – цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям та
які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів.
До цієї групи цінних паперів належать:
 іпотечні облігації;
 іпотечні сертифікати;
  заставні.
Заставні – цінні папери, які можуть випускати під час укладення іпотечних договорів
для засвідчення права їхніх власників на отримання від боржника виконання за основним
зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання
основного зобов’язання – на право звернути стягнення на предмет іпотеки.
Приватизаційні цінні папери – це цінні папери, що посвідчують право власника на
безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного
житлового фонду, земельного фонду.
Похідні цінні папери – цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом
на придбання чи продаж протягом терміну, встановленого договором, так званих базових
активів (інших цінних паперів, фінансових або товарних ресурсів).
Видами похідних цінних паперів є:
 опціони – засвідчують право, але не обов’язок, його власника на продаж чи
придбання базового активу за встановленою ціною у визначений термін у майбутньому;
 форвардні контракти – це договори, якими оформляють зобов’язання купівлі чи
продажу базового активу за встановленою ціною у визначений термін у майбутньому;
 ф’ючерсні контракти – це договори, якими оформляють зобов’язання купівлі чи
продажу базового активу за ф’ючерсною ціною у визначений термін у майбутньому,
посередником при виконанні яких є фондова біржа.
Товаророзпорядчі цінні папери – це цінні папери, які надають їхньому держателю право
розпоряджатися майном, зазначеним у цих документах. Прикладами таких цінних паперів є
складські свідоцтва, що видаються товарним складом як підтвердження прийняття товару на
зберігання. Останні можуть бути простими (видаються на пред’явника) та подвійними (є
іменними та складаються з двох частин: складського свідоцтва та заставного свідоцтва).
Операції з цінними паперами здійснюють на фондовому ринку, під яким розуміють
сукупність його учасників та правовідносини між ними щодо розміщення, обігу та обліку
цінних паперів і їхніх похідних.
Залежно від характеру розміщення та обігу цінних паперів фондовий ринок необхідно
поділити на:
 первинний фондовий ринок – ринок, на якому відбувається розміщення цінних
паперів, тобто їхній продаж емітентом та купівля першими власниками;
 вторинний фондовий ринок – це ринок, на якому відбувається обіг цінних паперів,
за якого вони змінюють своїх власників.
За правовим забезпеченням фондовий ринок може бути:
  організованим – розміщення та обіг цінних паперів здійснюється за
встановленими правилами за участю професійних учасників фондового ринку;
 неорганізованим – купівля-продаж цінних паперів відбувається без встановлених
правил.
Залежно від місця, де відбувається перехід прав власності на цінні папери, фондовий
ринок доцільно поділити на:
 біржовий – купівля-продаж цінних паперів відбувається на фондовій біржі за
участю її учасників за встановленими нею правилами;
 позабіржовий – розміщення і обіг цінних паперів здійснюють поза фондовою
біржею.

Тема 7
Національний банк України як регулятор банківської та страхової діяльності.
В історії виникнення центральних банків виділяють два шляхи їх створення –
еволюційний і директивний.
Еволюційний шлях – поступове перетворення емісійного банку країни у центральний
банк. Цей шлях характерний для країн, у яких на початок XX ст. вже існували емісійні банки
(Франція, Великобританія, Швеція). Повноваження емісійного банку у ролі центрального банку
змінювалися поступово у міру того, як він брав на себе (або йому делегували) певні функції,
наприклад, зберігання резервів комерційних банків, кредитну підтримку банків тощо.
Директивний шлях – створення центрального банку на основі спеціального закону,
який передбачає особливий статус банку з моменту його заснування. Цей шлях характерний для
розвинених країн, у яких із тих чи інших причин на початок XX ст. не існувало єдиного
емісійного банку (наприклад, США), а також для колишніх колоній і постсоціалістичних країн,
які у XX ст. створювали національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.
Основні завдання центрального банку у більшості країн визначаються у
спеціальному законі, що регламентує його діяльність.
До них відносять:
– забезпечення стабільності національної грошової одиниці (цінової стабільності у державі) і
сприяння утриманню стійких темпів економічного зростання;
– cприяння ефективному розвитку банківської системи та її надійності;
– забезпечення безперебійного та ефективного функціонування платіжної системи країни.
 Національний банк України (НБУ) зі статусом центрального емісійного банку було
створено відповідно до Закону України «Про банки і банківську
діяльність» № 873–XII від 20.03.1991 р. на базі Української республіканської контори
Держбанку СРСР, яку було оголошено власністю України. На сучасному етапі правовий статус
Національного банку України визначається на двох рівнях: конституційному і спеціальному
законодавчому.
Згідно з Конституцією України, Національний банк України – це центральний банк
держави, основною функцією якого є забезпечення сталості грошової одиниці.
На законодавчому рівні правове становище НБУ регулюється Законом України «Про
Національний банк України» № 679–XIV від 20.05.1999 р.
Відповідно до цього закону,
Національний банк України є центральним
банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус,
завдання, функції, повноваження і принципи організації
якого визначаються Конституцією України, спеціальним законом та іншими законами України.
Національний банк України підзвітний Президенту України та Верховній Раді України у
межах їх конституційних повноважень.
Підзвітність Національного банку означає:
– призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку Верховною
Радою за поданням Президента;
– призначення та звільнення Президентом половини складу Ради Національного банку;
– призначення та звільнення Верховною Радою половини складу Ради Національного
банку;
– надання Президенту України та Верховній Раді двічі на рік інформації про стан
грошово-кредитного ринку в державі.
Національний банк України не має права надавати кредити в національній та іноземній
валютах задля фінансування витрат державного бюджету України через державну установу або
іншу юридичну особу, майно якої перебуває у державній власності.
Голову Національного банку України строком на п’ять років призначає Верховна Рада за
поданням Президента. Закон передбачає одноосібну відповідальність Голови Національного
банку України перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність НБУ.
Відповідно до чинного законодавства Національний банк України виконує такі
функції:
 забезпечує стабільність національної грошової одиниці;
  визначає та проводить грошово-кредитну політику держави;
 здійснює емісію національної валюти та організує готівковий грошовий обіг;
 виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему
рефінансування;
 встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського
обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;
 організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і
банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
 регулює діяльність платіжних систем та систем розрахунків у країні, визначає
порядок і форми платежів, у тому числі між банками;
 визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій,
створює та забезпечує безперервне, надійне та ефективне функціонування, платіжних та
облікових систем, контролює створення платіжних інструментів, систем автоматизації
банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
 здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій
основі.

Для забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності грошової одиниці

Національний банк створює золотовалютний резерв, що складається з таких активів:
 монетарне золото (державний золотий запас);
 спеціальні права запозичення (SDR);
 резервна позиція в МВФ;
 іноземна валюта у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном
(валюта та депозити);
 цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті;
 будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови забезпечення їх
надійності та ліквідності.
Станом на 1 січня 2021 року обсяг міжнародних резервів становив $29,1 млрд. При цьому
$23,76 млрд або 84% міжнародних резервів України було вкладено в цінні папери з високим
міжнародним рейтингом, насамперед у державні облігації США. Ще 11% від обсягу резервів
зберігалося у вигляді готівки, депозитів та коштів на кореспондентських рахунках в інших
центральних банках, а також «першокласних» комерційних банках, а решта 5% – це монетарне
золото. При цьому 77,2% або $22,5 млрд розміщені в активах, номінованих в доларах США,
8,6% або 2,5 млрд. євро, 1,9% або $0,6 млрд – в фунтах стерлінгів, 4,2% або $1,2 – в японських
ієнах, 2,5% або $0,7 – в китайських юанях.

Поповнення золотовалютних резервів проводиться Національним банком шляхом:

– купівлі монетарного золота та іноземної валюти;
– отримання доходів від операцій з іноземною валютою, банківськими металами та
іншими міжнародно визнаними резервними активами;
– залучення Національним банком валютних коштів від міжнародних фінансових
організацій, центральних банків іноземних держав та інших кредиторів.

Використання золотовалютного резерву здійснюється Національним банком

України на такі цілі:
 продаж валюти на фінансових ринках для проведення грошово-кредитної
політики, включаючи політику обмінного курсу;
 витрати за операціями з іноземною валютою, монетарними металами, а також
іншими міжнародно визнаними резервними активами;
 повернення НБУ валютних коштів міжнародним фінансовим організаціям,
іноземним центральним банкам та іншим кредиторам, включаючи відсотки за користування
такими коштами та інші обов’язкові нарахування;
 участь у формуванні капіталу і діяльності міжнародних організацій відповідно до
чинного законодавства.

До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання та

контролю належать:
 видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій;
 видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у тому числі, шляхом
здійснення планових і позапланових перевірок за діяльністю банків, юридичних та фізичних
осіб (резидентів та нерезидентів), які отримали ліцензію Національного банку на здійснення
валютних операцій, у частині дотримання ними валютного законодавства;
 встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших
установ, що купують та продають іноземну валюту;
  встановлення порядку проведення обов’язкового продажу та розміру
надходжень в іноземній валюті, що підлягають обов’язковому продажу;
 зміна строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів;
 застосовування мір відповідальності до банків, юридичних та фізичних осіб
(резидентів та нерезидентів) за порушення правил валютного регулювання і валютного
контролю.
Банківське регулювання – це одна із функцій НБУ, яка полягає у
створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи
банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення
банківського законодавства.
Головною метою банківського регулювання є безпека і фінансова стабільність банківської
системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. У статті 58 Закону України «Про
Національний банк України» вказується, що з метою підвищення стійкості банків у період
фінансової та економічної нестабільності, створення ними запасу капіталу для підвищення
спроможності протистояти ризикам, НБУ встановлює економічні нормативи
Економічні нормативи діяльності банків забезпечують проведення моніторингу окремих
банків або банківської системи в цілому, здійснення контролю за регулятивним капіталом,
ліквідністю, ризиками, наданням кредитів, інвестиціями капіталу
Банківський нагляд – система контролю та активних впорядкованих дій Національного
банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно
яких НБУ здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів, з
метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та
кредиторів банку.
НБУ здійснює регулювання міжнародних розрахунків, платіжного балансу країни, бере
участь в операціях світового ринку позичкових капіталів та золота.
НБУ представляє інтереси держави у відносинах із центральними банками інших країн,
міжнародними банками і міжнародними фінансово-кредитними установами (такими,
наприклад, як Міжнародний валютний фонд).
Важливим завданням НБУ є налагодження системи міжнародних міжбанківських розрахунків.
Національний банк України щоквартально надає інформацію Президенту України,
Кабінету Міністрів та Комітету Верховної Ради питань фінансів і банківської діяльності щодо
безготівкової емісії у відповідному періоді, а саме:
o проведення операцій з рефінансування банків;
o проведення інтервенцій на міжбанківському валютному ринку;
 o проведення операцій на фондовому ринку.
Свої функції НБУ виконує за допомогою банківських операцій – пасивних та активних.
Пасивні операції центральних банків – операції із формування фінансових ресурсів. Вони
включають:
– операції з формування банківського капіталу;
– емісійні операції;
– зобов’язання центрального банку щодо банків, уряду, кредиторів і вкладників.
Головним джерелом ресурсів центральних банків більшості країн є емісія банкнот (від 54
до 85% усіх пасивів). На сучасному етапі випуск банкнот не забезпечений золотом.
Активні операції центрального банку – це операції з розміщення банківських ресурсів.
До основних активних операцій центральних банків належать:
– обліково-позичкові операції;
– банківські інвестиції;
– операції з золотом та іноземною валютою.
Обліково-позичкові операції мають два види:
1) позики комерційним банкам під заставу цінних паперів;
2) облікові операції – купівля НБУ векселів у комерційних банків.
Банківські інвестиції – це купівля центральним банком цінних паперів. Інвестиції
центрального банку складаються з вкладень у державні цінні папери на вторинному ринку. При
цьому основними кредиторами держави є не центральні, а комерційні банки, інші фінансово-
кредитні установи, компанії, населення.

У вересні 2019 року ухвалено Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих
актів щодо удосконалення функцій із державного регулювання ринків фінансових послуг" (так
званий закон про "спліт"), згідно з яким з 01 липня 2020 року Національний банк України став
регулятором та наглядовим органом на ринку страхування.
Метою Національного банку є формування платоспроможного, стійкого, конкурентного ринку
страхування в Україні з належним захистом прав споживачів послуг страхування. Для
досягнення цієї мети Національний банк запровадить нову модель регулювання ринку
страхування, яка враховує
положення директив ЄС, світові практики регулювання та нагляду за ринком страхування та
перестрахування, а також особливості ринку страхування в Україні.
В Україні ринок страхування є незначним за обсягом активів та за рівнем споживання
страхових послуг. Показник проникнення (Insurance Penetration ratio), що визначається як
співвідношення обсягу залучених страхових премій до ВВП, становить 1,4% (з них
"non-life" – 1,3%). Для порівняння, у Європі – 5,0%, в середньому у світі – 6,1%. Лідерами за
цим показником страхування у світі є Великобританія, Японія та Франція.
Показник щільності страхування (Insurance Density ratio) – це розмір страхової премії на
одну особу, в Україні він перебуває на дуже низькому рівні і на кінець 2018 року становив 34
дол. США.
З-поміж 88 країн, які досліджував Swiss Re Institute, Україна за цими показниками споживання
послуг загального ("non-life") страхування посідає 73 місце та послуг страхування життя – 82
місце.
В Україні не існує механізму гарантування страхових виплат за договорами
довгострокового страхування життя, що також є однією з причин непопулярності цього виду
страхування. Чинна процедура виходу з ринку не захищає прав споживачів страхових послуг
належним чином. Вона є дуже тривалою та через свою недосконалість часто дає можливість
недобросовісним страховикам вийти з ринку, не виконавши своїх зобов’язань за договорами
страхування.
Низький попит на страхові послуги в Україні зумовлений насамперед такими чинниками:
▪ недовіра до непрозорого ринку страхування та фінансової системи загалом;
▪ немає дієвої системи захисту прав споживачів страхових послуг;
▪ фінансова необізнаність громадян у страхових продуктах;
▪ низька платоспроможність населення;
▪ неринкова поведінка страховиків щодо споживачів;
▪ низький рівень кваліфікації страхових посередників.
Регулювання та нагляд за страховими компаніями, так само, як і нагляд за банками,
здійснюватиметься за ризик-орієнтованим підходом. В основу реалізації ризик-орієнтованого
підходу закладено такі принципи:
▪ принцип пропорційності (Proportionality) – регуляторні вимоги та інтенсивність
нагляду визначаються на підставі розміру, значущості (впливу компанії на ринок та економіку в
цілому), складності бізнес-моделі та профілю ризиків фінансової установи;
▪ принцип перспективного погляду (Forward-looking) – аналіз діяльності здійснюється з
огляду на розуміння бізнес-плану, перспективи діяльності та потенційні ризики компанії;
▪ принцип раннього виявлення та вчасного реагування (Early warning) – оцінка
потенційних ризиків та їх виявлення на ранній стадії для своєчасної подальшої комунікації чи
вжиття відповідних заходів;
▪ принцип професійного судження (Professional judgement) – оцінка ґрунтується на
вмотивованих та обґрунтованих висновках, заснованих на знаннях і досвіді, а також на
комплексному та всебічному аналізі інформації;
▪ принцип правової визначеності – полягає у встановленні чітких та зрозумілих для
дотримання вимог через систему законодавчих та нормативно-правових актів, уключно з
графіками приведення діяльності фінансових установ у відповідність до нових вимог

Відповідно до законодавства України страхова компанія, яка займається видами

страхування іншими, ніж страхування життя, повинна мати мінімальний капітал у розмірі не
менше ніж 1 млн євро, а страхова компанія, яка займається страхуванням життя, − не менше
ніж 10 млн євро. Такі вимоги створюють надмірну різницю у можливості доступу до ринку для
компаній, що здійснюватимуть страхування життя. Національний банк планує встановити такі
вимоги до статутного капіталу:
▪ 32 млн грн для страховиків, які здійснюють страхування
інше, ніж страхування життя ("non-life");
▪ 48 млн грн для:
 страховиків, які здійснюють страхування життя ("life");
 страховиків, які здійснюють страхування інше, ніж
страхування життя, за ризиками відповідальності,
страхування кредиту та поруки;
 спеціалізованих перестраховиків.

На сьогодні пруденційний нагляд за діяльністю страхових

компаній здійснюється на реактивній основі. Це не дає
можливості вчасно виявляти ризики в діяльності компаній, що призводить до неефективного
нагляду, може спричинити зниження платоспроможності та ліквідності страхових компаній або
вихід страховика з ринку.
НБУ очікує, що впровадження нової моделі регулювання та нагляду за ринком страхування
сприятиме досягненню таких цілей:
▪ підвищення рівня капіталізації, ліквідності та стійкості
страхових компаній;
▪ диверсифікація страхових продуктів та посилення конкуренції на ринку страхових
послуг;
▪ забезпечення високих стандартів захисту прав споживачів страхових послуг та
власників полісів;
 ▪ прозорість функціонування ринку страхування.

Тема 8
Міжнародне банківництво.
Фінансова глобалізація – це вільний та ефективний рух капіталів між країнами і
регіонами, функціонування світового фінансового ринку та формування системи
наднаціонального регулювання міжнародних фінансів.

Основним міжнародним фінансовим інститутом, який відіграє ключову роль у розробці та

впровадженні єдиних стандартів у сфері банківського регулювання та нагляду є Базельський
комітет із питань банківського нагляду – організація, що об’єднує національні наглядові
установи, які регулюють банківську діяльність.
Метою діяльності Базельського комітету є надання можливості кожній країні
користуватися його досвідом і рекомендаціями у галузі банківського регулювання та нагляду з
урахуванням особливостей національної економіки. У своїй діяльності Комітет керується двома
основоположними принципами:
по-перше, жодна банківська система не повинна залишатися поза банківським наглядом,
по-друге, нагляд повинен бути надійним. Головними документами Базельського комітету
із питань банківського нагляду є такі:
– Основні принципи ефективного банківського нагляду (1997 р.);
– Базель І – Угода про капітал (1988 р.);
– Базель II – Угода про достатність капіталу (2004 р.);
– Базель IIІ – Нова редакція Угоди Базель II (2010 р.).
Основні принципи ефективного банківського нагляду – це мінімальні стандарти
надійного пруденційного регулювання та нагляду за банками і банківськими системами.
 Ці принципи використовуються різними країнами як орієнтири для оцінки якості їхніх
наглядових систем та для визначення заходів, спрямованих на досягнення базового рівня
надійної наглядової практики. Основні принципи також використовуються Міжнародним
валютним фондом та Світовим банком у контексті Програми оцінки фінансового сектору для
оцінки ефективності систем і практики банківського нагляду у різних країнах.
Оновлені у 2011 році Основні принципи ефективного банківського нагляду містять 29
положень, необхідних для ефективності наглядової системи.
Найбільш важливими документами, розробленими Базельським комітетом, є Угоди про
капітал: Базель І, Базель ІІ і Базель ІІІ.
Прийняття Міжнародної конвергенції щодо вимірювання та вимог до капіталу або
Базеля І у липні 1988 р. стало важливою подією для світового банківського бізнесу, адже
національні органи банківського регулювання та нагляду отримали перший міжнародний
стандарт банківської діяльності. І хоча спочатку Угода була обов’язковою лише для країн-
членів Базельського комітету, пізніше цей стандарт почали використовувати майже всі країни
світу.
У зв’язку з ускладненням банківської діяльності, глобалізацією фінансових ринків,
появою нових банківських продуктів і технологій згодом виникла необхідність в удосконаленні
Угоди про капітал і прийнятті більш досконалих стандартів банківської діяльності, які одержали
назву Базель ІІ. Це угода про визначення достатності банківського капіталу для забезпечення
ефективної та стабільної діяльності банківських установ та їх регулювання, прийнята
Базельським комітетом із питань банківського нагляду у 2004 році.

Основними цілями Базеля ІІ є: усунення недоліків Базеля І та зменшення можливості

суб’єктивних випадкових суджень і трактувань; забезпечення більшої чутливості до ризиків,
краще співвідношення капіталу та основних ризиків, зокрема, кредитного; стимулювання
удосконалення управління ризиками у банках; забезпечення необхідного рівня капіталізації
банківської системи. Нова система стандартів капіталу є спробою досягти цих цілей шляхом
застосування трьох взаємодоповнюючих концептуальних компонентів: мінімальних вимог до
достатності капіталу; удосконалення наглядового процесу з урахуванням ризиків;
удосконалення розкриття інформації для підтримання ринкової дисципліни.
У 2010 році Базельський комітет затвердив новий документ – Базель III, в якому було
передбачено подолання недоліків попередньої угоди Базель II, а також заходи щодо зміцнення
стійкості світової фінансової системи та запобігання виникненню глобальних фінансових криз.
Отже, ще не впроваджений повною мірою Базель II був доповнений новими положеннями, які
стали основою Базеля III. Нові стандарти є реформою регулювання капіталу і ліквідності на
міжнародному рівні, направленої на зміцнення банківського сектору, поліпшення його здатності
протистояти кризовим явищам, а також на зміцнення банківського регулювання і нагляду.

Офшорний банківський бізнес – це міжнародний банківський бізнес, який здійснюється

в пільгових режимах: податковому, валютному, банківському й адміністративному. Він
використовує різницю потенціалів національних законодавств, низькі засновницькі та
управлінські витрати і засоби електронного зв'язку.
Вигідність пояснюється можливістю уникнути оподаткування юридичних і фізичних
осіб, обійти численні обмеження ділових операцій та наявність конфіденційності. Офшорним
банкам заборонені тільки дві речі – банківське обслуговування резидентів країни реєстрації
банків і використання в банківських розрахунках національних валют країни реєстрації банків.
Особливою категорією офшорних банків є керовані банки (administered banks) або
"банки без персоналу". Такі банки функціонують на базі іншого банку, що володіє
повноцінною банківською ліцензією на основі особливого договору між ним і власником
офшорного банку. Для створення "банку без персоналу" потрібна відповідна ліцензія.
Офшорний банк забезпечується банківськими комунікаціями і зареєстрованим офісом.
Додатково до цих адміністративних функцій він може управляти за договором власне
банківською діяльністю "банку без персоналу": банківськими комунікаціями, випуском
платіжних документів, депозитних сертифікатів, а також здійсненням валютних операцій.
Понад половини світової торгівлі йде через офшори. Понад половини банківських
активів світу та третини прямих іноземних інвестицій від багатонаціональних корпорацій
мають свої коріння в офшорах.
83 зі 100 найбільших американських корпорацій і 99 зі 100 найбільших європейських –
мають дочірні компанії в офшорах.
Заможні люди цієї планети тримають в офшорах близько 11.3 трильйонів доларів (це
рівень ВВП США чи Євросоюзу).
Світ втрачає щороку через офшори від 7 трильйонів до 20 трильйонів доларів. Тобто
близько 10% своєї економіки.

Є три головні джерела виникнення офшорів, або «податкових гаваней»

 Перше: офшори здебільшого з'являються у маленьких країнах чи на островах. Для них
низькі податки та зменшені до мінімуму законодавчі вимоги є основним способом заробляти
гроші. Населення в цих країнах невелике, соціальні проблеми є порівняно скромними, а
громадське суспільство практично відсутнє. Це і пояснює мотивацію тримати податки і
законодавство на «низькому рівні».
Друге: історія офшорів має виразне кримінальне минуле. У 1930-х роках, коли Аль
Капоне та його «партнер» Меєр Ланські будували свою кримінальну імперію в США, вони
вигадали механізм відмивання грошей. Кримінальні гроші вивозилися на близькі до Америки
острови (спочатку – Кубу, потім – Бермуди). На них засновувалася компанія, гроші клалися на її
рахунок. А потім уже «легально» інвестувалися в США, отримуючи вигляд «білих» грошей.
Третє: фінансовий бік офшорів почав розвиватися після Другої світової війни. Тоді
американська банківська система була стиснута в досить жорстких законодавчих рамках;
водночас долар ставав (замість золота) головною опорою глобальної фінансової системи.
Три головні групи офшорів:
А) традиційні європейські «податкові гавані» – це передусім Швейцарія, Люксембург,
Ліхтенштейн, Монако, Андорра, Кіпр. Дехто в ці європейські офшори заносить також
потужніших гравців: Британію (особливо Лондон-Сіті) та Нідерланди і її заморські території.
Б) уламки Британської імперії – острови, розкидані світом, на які припадає близько
половини світових офшорів. Деякі з них розташовані біля самої Британії – це так звані «залежні
від корони» території: Джерсі, Ґернсі та Острів Мен. Решта – це «заморські» офшори: Кайманові
острови (Карибське море), Британські Вірґінські острови (теж Кариби), Бермуди, острови у
Гібралтарі.
Своєрідним підвидом у цих «британських» офшорах є країни, які вже стали де-юре
незалежними: Кіпр чи Синґапур; меншою мірою – Гонконґ, який формально повернувся до
складу Китаю. Але вони все ще зберігають чимало елементів спадку британської імперії.
В) американські офшори: якщо на початку ери офшорів США намагалися з ними
боротися (офшори були шляхами для легалізації кримінальних грошей), то потім поступово самі
стали вдаватися до цієї практики. Деякі речі проявлялися на федеральному рівні, але
здебільшого – на рівні як окремих штатів, які ставали своєрідними офшорами в межах самої
Америки (Вайомінг, Делавер, Невада), так і на рівні американських «заморських» територій –
Американських Вірґінських островів, а також Маршалових островів, які до Другої світової
війни були японською територією. Певною мірою під американським впливом перебуває
Панама, яка має зв'язки з американською економікою від 1920-х років.
Особливості, які роблять офшори привабливими для бізнесу:
 а) низьке чи відсутнє оподаткування. Від початку у західному світі компанії почали
використовувати офшори для уникнення подвійного оподаткування. Офшорні схеми
дозволяють уникати не лише подвійного оподаткування, а будь-якого оподаткування. Тому
офшори стали місцями масової реєстрації компаній. Часто їх значно більше, ніж самих
мешканців тих чи інших офшорних зон. На Британських Вірґінських островах — 25 000
мешканців, але від 1984 року на них було зареєстровано 800 000 компаній. На Кайманових
островах проживає 40 тисяч мешканців, але зареєстровано 65 тисяч компаній; вони є 5-м у світі
фінансовим центром.
б) офшори дають гарантію збереження фінансової таємниці.
Офшорна мережа будується на принципах секретності і таємниці. Можна жити в дуже
прозорій країні, але якщо від неї тікає бізнес та реєструється в офшорах, він підпорядковується
місцевим «офшорним» правилам, а ті часто «бережуть таємницю».

в) максимально просте законодавство. Законів про права працівників та профспілки,

наприклад, на Кайманових островах просто не існує. Немає податку на прибуток, податку з
продажів, податку на прибуток підприємств. Все ґрунтується тільки на договорах і
домовленостях, майже відсутні зовнішні обмеження.
г) гра між різними юрисдикціями. Міжнародний бізнес розподіляється на багато
компаній, які зареєстровані в різних юрисдикціях, а тому щодо них можна застосовувати різне
законодавство – більш зручне для бізнесу в тих чи інших ситуаціях. Гра між правовими
системами – це одна з причин масштабів та успіхів багатонаціональних компаній.
д) використання «багатоступеневих» моделей. Це коли компанії засновані іншими
компаніями, а ті — ще іншими, а ті – ще іншими і т.д. І дуже часто їхні директори суто
номінальні. Причому, що більшою є потреба приховати джерело грошей (через їхнє нелегальне
походження), то складнішими є ці моделі.
За даними дослідження, проведеного недержавною організацією Tax Justice Network,
зареєстровано, що сума виведеного капіталу через офшорні зони в Україні перевищує суму ВВП
країни. За 29 років незалежності з України було виведено більше 223 млрд дол. США.
Лідером з вивезення капіталу є Китай (за 40 років з нього було виведено 1,19 трлн дол.
США).
На другому місці знаходиться Росія (з 1990 р. з країни було виведено 798 млрд дол. США).
Розглядаючи реалії України, можна зазначити, що всього працюють офшорні компанії з
38 юрисдикцій.
 Відповідно до результатів аналізу Financial
Secrecy Index станом на 2018 р. сукупний оборот незаконних транскордонних фінансових
потоків у світі оцінювався в діапазоні 1,2–1,7 трлн дол. США в середньому на рік, а обсяг
активів, розміщених юрисдикціях з низьким рівнем оподаткування, складав 32 трлн дол. США.
У результаті застосування вищенаведених податкових практик держави втрачають щорічно до
250 млрд дол. США податкових надходжень.
Банківська система Канади
Банківська система Канади займає перше місце у світі за показниками стабільності і є
найбільш концентрованою в порівнянні з аналогічними системами промислово розвинутих
країн світу: понад 90% активів банківської системи припадає на шість найбільших банків
Канади, на які, за даними Департаменту фінансів Канади, припадає понад 70% усіх депозитів
Нині в Канаді облікова ставка ЦБ становить 0,25, щоб зробити банківські кредити дешевшими.
Банківська система є високоефективною. Нині в Канаді діє 72 банки, із них: 20 – домашні, 23 –
іноземні дочірні банки, 29 – іноземні філії; 54 кредитні організації; 8211 банківських філій.
В Канаді дуже обережно ставляться до іноземного капіталу у своїй банківській системі,
тому ретельно цей процес регулюють.
У Канаді перша трійка банків: Scotibank, Royal Bank оf Canada, Bank of Montreal є
приватними банками. У Канаді відсутні державні банки.
В банківській системі Канади іноземний капітал є дуже скромним – 6%. А в Україні 60%
банків є з іноземним капіталом (на 01.12.2020 р.) – 33 банки.

Особливості діяльності канадських банків:

1. Консервативна політика банків. Банки обережні при видачі кредитів, уважні при
формуванні резервів та у політиці злиття і поглинання, мають міру у бонусній політиці, а також
витрачають значні кошти на навчання банківських працівників
2. У Канаді переважає збалансований підхід до споживання та заощадження серед населення,
домогосподарств, тобто жити в борг особливо не хочуть.
3. У Канаді всі установи підпорядковані єдиному регулятору – Офісу суперінтенданта
фінансових установ. Окрім того, діяльність державного регулятора є жорсткою. У Канаді дуже
складно втекти від виплат іпотеки, бо банк може вилучити, окрім житла, інші активи
позичальника.
4. Державний бюджет Канади уже 20 років є бездефіцитним, а чистий борг держави становить
близько 20% від ВВП, тобто в країні державні фінанси є здоровими.
Основними завданнями діяльності ЦБ є:
 1. Збереження низького і стабільного рівня інфляції (в межах 1 -3%);
2. Збереження надійності національної валюти;
3. Збереження фінансової стабільності;
4. Управління коштами держави і її державним боргом;
5. Реалізація грошово-кредитної політики для
збереження довіри ринку до вартості канадських грошей;
6. Випуск і розподіл канадських банківських білетів;
7. Контроль за ставкою рефінансування;
8. Управління золотовалютними резервами.

Банківська система Японії

Сучасна банківська система Японії виникла після Другої світової війни і побудована
багато в чому за американським зразком. Виникнення перших банків у Японії відносять до XVII
століття, що обумовлено необхідністю обслуговування банківським капіталом торгівлі, яка
розвивалася на той час, промисловості та сільського господарства.
Надійність банківської системи Японії зумовлена тим, що в цій державі склалася
найбільш досконала система кредитування всіх форм бізнесу під найнижчий в світі відсоток.
Система гарантування банківських вкладів, створена в 1971 р, також є однією з найбільш
розвинених. Дві третини статутного капіталу Корпорації з гарантування банківських вкладів
належить Банку Японії і уряду, одна третина – банкам, що входять в систему.
Банківська система Японії складається з Центрального Банку, державних і приватних
фінансових інститутів. Група державних і приватних фінансових установ включає: міські
банки, трастові банки, великі регіональні банки, середні і дрібні регіональні банки.
Банківську систему країни очолює Центральний Банк Японії, утворений в 1882 році. Він
відіграє особливу роль в банківській системі Японії, управляє всіма банками країни. Поряд з
Міністерством фінансів і Федерацією економічних організацій він здійснює грошово-кредитне
регулювання в країні.
Важливим кроком у розвитку рефінансування, як інструменту підтримки банківської
системи Японії стало те, що наприкінці 2016 та початку 2017 року ставка рефінансування
стала від’ємною і становить -0,1%. Японія є яскравим прикладом того, що ефективне управління
рефінансуванням, може стати важливою запорукою стабільності банківської системи та
економіки держави взагалі.
Комерційні банки Японії – це основа банківської системи Японії (загальнонаціональні
банки). Загальний обсяг їх капіталу становить близько 80% від загального обсягу капіталу всієї
банківської системи країни. Загальнонаціональні банки включають міські банки, регіональні
банки, регіональні банки другого розряду, банки довгострокового кредитування і трастові
банки. Ядром банківської системи Японії виступають міські банки, які є основою банківського
сектора. Це великі приватні комерційні установи, які обслуговують всю країну. Лідерами серед
таких банків є Bank of Tokyo – Mitsubishi UFJ, Resona Holdings, Sumitomo Mitsui Banking,
Corporation і Mizuho Financial Group.

Регіональні банки поступаються міським за обсягом капіталу і операцій. В основному

вони розташовані в малих і середніх містах.
Регіональні банки другого розряду, як правило мають невеликі капітали. У них
переважають операції з приватними особами та невеликими підприємствами.
В Японії існують кредитні установи малого бізнесу: загальні банки, кредитні асоціації і
кредитні кооперативи. Центральним елементом системи кредитування малого бізнесу є
напівурядові банки, такі як, наприклад, Центральний кооперативний банк для сільського і
лісового господарства.
У Японії позитивне ставлення до криптовалюти, яка жорстко привʼязана до єни: 1:1. Це –
японський біткоїн (j-coin). Ініціаторами проєкту є: Міцухо Банк і Поштовий банк.
Іноземний капітал у банківській системі Японії представляють лише філії США та
Великобританії – 90.
Уряд Японії ретельно регулює появу нових банків. Щоб відкрити новий банк потрібно
250 млн. єн статутного капіталу (в Україні – 200 млн. грн) Держава гарантує повернення до 10
млн. єн на одного вкладника у разі банкрутства банку (200 тис. грн – в Україні). У Японії уже
70 років не було жодного банкрутства банку.
Іноземний сектор в банківській системі Японії становить 20% активів.
Економіка Японії є закритою, що означає, що вона вивозить товарів тільки в сумі, що
становить 13% ВВП. А відкритою економікою є та, яка має частку експорту у ВВП більше 31%
(США – 15%, Росії – 28%, Англії – 32%, Україні – 53%).

ТЕМА 9
МІЖНАРОДНІ ГРОШОВО-КРЕДИТНІ УСТАНОВИ ТА УКРАЇНА
 Міжнародний валютний фонд (МВФ) є універсальною фінансовою організацією,
яку було створено відповідно до угод, прийнятих на Міжнародній валютно-фінансовій
конференції Організації Об’єднаних Націй у Бреттон-Вудсі (США) у липні 1944 р.
МВФ розпочав свою діяльність з березня 1947 р.
Правління Фонду розташоване у Вашингтоні, а його відділення – у Парижі.
Правління МВФ складається з п’яти основних департаментів:
 для Африки
 Європи
 Азії
 Середнього Сходу
 Західної півкулі.
Основними цілями МВФ є:
 сприяння розвитку міжнародної торгівлі та міжнародному валютно-фінансовому
співробітництву шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх
дотриманням;
 підтримка стабільних та впорядкованих валютних відносин між державами-
членами;
 надання державам-членам кредитів для врегулювання платіжних балансів;
 усунення порушень рівноваги міжнародних платіжних балансів тощо.
 Капітал МВФ формується за рахунок внесків держав-членів у відповідності до
встановленої для кожної держави квоти.
 Вищим органом МВФ є Рада керівників, в яку входять по одному керівнику і по
одному його заступнику від усіх держав-членів.
 За ведення справ МВФ відповідає Виконавча рада, яка користується для цих цілей
усіма повноваженнями, делегованими їй Радою керівників.
 Міжнародною розрахунковою одиницею, яку випускає МВФ з вересня 1967 р., є
спеціальні права запозичення (СПЗ або SDR).
Основними напрямами діяльності МВФ є:
1) консультування держав-членів щодо впровадження заходів політики, які дадуть змогу
допомогти запобігти чи врегулювати фінансову кризу, досягнути макроекономічної
стабільності, пришвидшити економічний розвиток та знизити рівень бідності;
 2) тимчасове надання фінансування країнам-членам з метою допомоги в урегулюванні
проблем платіжного балансу, тобто ситуації недостачі іноземної валюти внаслідок того, що їхні
платежі іншим країнам перевищують їхні власні валютні доходи;
3) за необхідності надання країнам-членам технічної підтримки і сприяння підготовці
кадрів, з метою допомоги у формуванні бази знань та інститутів, які необхідні для проведення
обґрунтованої економічної політики.
Кредити МВФ поділяються на декілька видів:
1. Кредитні транші та механізм розширеного кредитування;
2. Спеціальні механізми;
3. Механізм для держав-членів з низьким рівнем доходів.
Кредитні транші та механізм розширеного кредитування:
а) домовленість про кредит «стенд-бай» (введено у 1952 р.) – призначена для
врегулювання проблем платіжного балансу, які носять короткостроковий характер, з
обов’язковим строком погашення, що складає 3,25-5 років;
б) гнучка кредитна лінія (введено у 2009 р.) – передбачає використання гнучкого
інструменту на основі кредитних траншів на задоволення усіх потреб (потенційних чи
фактичних) фінансування платіжного балансу з обов’язковим погашенням протягом 3,25-5
років;
в) механізм розширеного кредитування (введено у 1974 р.) – забезпечує більш
довгострокову допомогу у підтримці структурних реформ, що спрямовані на врегулювання
проблем платіжного балансу, які носять більш довгостроковий характер, з обов’язковим
строком погашення через 4,5-10 років.
Спеціальні механізми:
а) механізм фінансування додаткових резервів (введено в 1997 р.) – забезпечує
короткострокову допомогу країнам-членам, які відчувають проблеми платіжного балансу у
зв’язку з раптовою втратою довіри ринку (доступний лише як доповнення до звичайної
домовленості), з обов’язковим строком погашення через 2,5-3 роки.
б) механізм компенсаційного фінансування (введено у 1963 р.) – покриває недостатність
доходів країни-члена від експорту і поступлень від надання послуг чи надмірно високі видатки
на імпорт зернових, які мають тимчасовий характер і викликані подіями, що не залежать від
країни-члена. Передбачається обов’язкове погашення протягом 3,25-5 років та надається лише
за наявності у країни-члена домовленості «стенд-бай» або у разі, якщо стан платіжного балансу;
в) екстрена допомога:
 - у разі стихійних лих (введено у 1962 р.) – забезпечує оперативну середньострокову
допомогу країнам-членам, які відчувають проблеми платіжного балансу у зв’язку із стихійними
лихами;
- у разі постконфліктних ситуацій (введено у 1995 р.) – забезпечує оперативну
середньострокову допомогу для усунення проблем платіжного балансу, пов’язаних із
наслідками громадянських безпорядків чи міжнародного збройного конфлікту;
Механізм для держав-членів з низьким рівнем доходів:
а) механізм фінансування на цілі скорочення бідності та сприяння економічному
зростанню (введено у 1999 р.) – забезпечує більш довгострокову допомогу у разі значних
структурних проблем платіжного балансу з метою забезпечення стійкого економічного
зростання та подолання бідності з обов’язковим погашенням кредиту протягом 5,5-10 років.
б) механізм фінансування для подолання зовнішніх шоків (введено у 2005 р.) –
передбачає забезпечення підтримки економічної політики і фінансову допомогу країнам з
низьким доходом, які переживають зовнішні шоки (зміни цін на біржові товари, стихійні лиха та
збої у торгівлі, що викликані подіями у сусідній країні тощо), з обов’язковим строком
погашення протягом 5,5-10 років.
У 1944 р. було створено Світовий банк (СБ).
До складу Групи Світового банку входять п’ять різних організацій:
1. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) створений у 1944 р.,
основною метою його діяльності є надання допомоги країнам з середнім рівнем доходів.
2. Міжнародна асоціація розвитку (МАР), яка створена у 1960 p., покликана
підтримувати найбідніші країни, що розвиваються і не мають можливості отримати кредити
МБРР.
3. Міжнародна фінансова корпорація (МФК), створена у 1956 p., покликана
сприяти розвитку країн шляхом інвестування у приватний сектор.
4. Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ), яке створене
у 1988 p., заохочує іноземні інвестиції шляхом надання гарантій іноземним інвесторам на
покриття збитків, спричинених некомерційними ризиками у країнах, що розвиваються.
5. Міжнародний центр врегулювання інвестиційних спорів (МЦВІС), який
створений у 1966 p., забезпечує інструменти для врегулювання (шляхом погоджувальних або
арбітражних процедур) спірних питань щодо інвестицій між іноземними інвесторами та
країнами-одержувачами інвестицій.
Кредити Світового банку поділяються на два види:
  Інвестиційні кредити для товарів, робіт і послуг з метою підтримки проектів
економічного і соціального розвитку у широкому діапазоні секторів. Реалізація таких проектів
розрахована на тривалий час (як правило, 5-10 років).
 Кредити стратегічного розвитку для підтримки політики та інституційних
реформ (раніше носили назву «системних позик»), які розраховані на коротший термін (1-3
роки).
З метою сприяння країнам Центральної і Східної Європи, а також Співдружності
Незалежних Держав (СНД) у становленні ринкової економіки після краху адміністративно-
командної системи господарювання у 1991 р. був створений Європейський банк реконструкції
і розвитку (ЄБРР), який розташований у Лондоні.
Кожна країна-член представлена в Раді керівників банку.
ЄБРР:
1. здійснює фінансування проектів як у приватному, так і у державному секторах,
надаючи пряме фінансування кредитним організаціям;
2. проводить підготовку кваліфікованих кадрів;
3. сприяє підвищенню ефективності функціонування ринків;
4. допомагає будівництву і зміцненню організаційних структур.

Основними формами фінансування ЄБРР є:

◦ кредити;
◦ вкладення в акціонерні капітали;
◦ гарантії.

Кредити надаються у вільно конвертованій валюті чи національній валюті країни-

позичальника строком від 5 до 15 років із встановленням певного пільгового періоду.
Банк міжнародних розрахунків (БМР) як міждержавна банківська організація, є
однією із перших міжнародних кредитних установ регіонального типу.

БМР було створено центральними банками низки країн для спільного проведення
деяких фінансових операцій міжнародного характеру, а також для взаємних консультацій із
валютно-фінансових питань.

Офіційно БМР розпочав свою діяльність 17 травня 1930 р. у м. Базелі (Швейцарія).

Основними цілями БМР є:
  сприяння співпраці між центральними банками;
 забезпечення сприятливих умов для міжнародних фінансових операцій;
 виконання ролі довіреної особи або агента з проведення міжнародних розрахунків
своїх членів.
До обов’язкових функцій БМР належать:
 Здійснення широкого кола банківських операцій з метою сприяння центральним
банкам в управлінні їх валютними резервами.
 Організація міжнародного грошово-кредитного та валютного співробітництва, у
межах якого проводяться регулярні зустрічі керівників центральних банків країн-членів та
центральних банків інших країн.
 Проведення інформаційно-дослідницької діяльності з питань грошово-кредитних
та валютно-фінансових відносин.
 Виконання функцій агента та довіреної особи з реалізації міжнародних фінансових
угод, зокрема, надання посередницьких та довірчих послуг, діяльність як агента щодо
клірингових платежів у євро тощо.
Головним елементом Європейської системи центральних банків є Європейський
центральний банк (ЄЦБ), який створений згідно з Маастрихтською угодою і діє в межах ЄС.

ЄЦБ розпочав свою діяльність 1 червня 1998 р.:

 виконує функції єдиного емісійного центру;
 здійснює випуск валюти Євросоюзу – євро, контролює його пропозицію на ринку;
 здійснює у межах зони євро функції центрального банку.
 проводить валютну політику, маючи можливість укладати міжнародні угоди з
питань щодо його компетентності та брати участь у роботі міжнародних організацій, таких як
Міжнародний валютний фонд, Банк міжнародних розрахунків тощо.
Статутний капітал ЄЦБ становить 5 млрд. євро.
Частка кожного національного центрального банку країн-учасниць у формуванні
капіталу визначається двома чинниками:
 обсягом ВВП;
 кількістю населення в країні.
 Національні центральні банки, що входять до єврозони, виплачують весь обсяг
внеску до статутного капіталу, а національні банки країн ЄС, що не входять до єврозони,
сплачують 5 % від належного їм внеску.
До традиційних монетарних інструментів, які застосовуються ЄЦБ,
належать:
 операції на відкритому ринку, зокрема проведення операцій з цінними паперами
на умовах угоди репо (шляхом проведення регулярних тендерів);
 політика рефінансування, зокрема шляхом надання банкам для підвищення
ліквідності кредитів овернайт під заставу цінних паперів за найвищою процентною ставкою на
грошовому ринку;
 депозитна політика, яка полягає у наданні банкам можливості розміщувати
надлишкові резерви на депозитах овернайт під найменшу процентну ставку на грошовому
ринку;
 політика обов’язкових резервних вимог тощо.

ТЕМА 10
СУТНІСТЬ ТА ВИДИ СТРАХУВАННЯ
Термін «страхування» має латинське походження та в перекладі означає
«безтурботний». У перекладі з англ. «іnsurance» – означає «убезпечення». Зміст цієї категорії
також пов’язують зі словом «страх». Людина відчуває страх втрати всіх набутих цінностей або
життя й здоров’я, а тому об’єктивним є її прагнення захистити себе, своє майно від впливу
різноманітних ризиків.
Ще за часів існування Шумерського царства (близько V тисячоліття до н. е.) люди
убезпечували себе від потенційних торгівельних збитків. У законах вавилонського царя
Хаммурапі (XVІІ ст. до н. е.) вже було передбачено укладання страхової угоди
між учасниками торгівельного каравану про відповідальність за збитки, яких міг зазнати будь-
який його учасник.
Необхідність виникнення страхового захисту зумовлена прагненням людини обмежити
матеріальні збитки, пов’язані з певними
ризиками.
Страховий захист – економічна категорія, що відображає сукупність розподільчих і
перерозподільних відносин, пов’язаних із подоланням та відшкодуванням втрат, що можуть
бути спричиненими різними надзвичайними обставинами.
 Матеріальним втіленням економічної категорії страхового захисту є страховий фонд –
сукупність виділених і зарезервованих запасів
матеріальних благ, призначених для страхового захисту. Отже, призначення страхового фонду –
не споживання чи накопичення, а відшкодування збитків.
Три основні організаційні форми функціонування страхового фонду:
1 ) централізовані резерви держави, утворені із загальнодержавних ресурсів. Основне
призначення – відшкодування збитків та усунення наслідків стихійних лих і аварій, що
спричинили великі розрухи й призвели до значних людських жертв. Резерви формують як у
натуральній, так і в грошовій формі.
Натуральна форма – це постійно оновлювані запаси продукції, матеріалів, палива та
інших матеріально-технічних ресурсів за визначеною номенклатурою, розміщені на спеціальних
базах. Вони є стратегічними запасами держави, що перебувають у підпорядкуванні
спеціалізованого відомства – Державного матеріального резерву, створеного при Кабінеті
Міністрів України.
Грошова форма – це централізовані державні фінансові ресурси, сформовані з коштів
державного бюджету, а розпорядником цих
коштів є Кабінет Міністрів України. Водночас страхова відповідальність держави обмежена
надзвичайними подіями, тому що державні фінанси призначені для забезпечення державних
функцій, до яких страхування не належить;
2) фонди самострахування, сформовані суб’єктами господарювання.
Призначення цих фондів – оперативне подолання тимчасових ускладнень у процесі
господарювання;
3) фонд страховика є найбільш універсальною формою страхового захисту, сформованою зі
страхових резервів великої кількості учасників (як юридичних, так і фізичних осіб), які
виконують роль страхувальників. Цей фонд має лише грошову форму вираження, а витрачають
кошти фонду на конкретну ціль – відшкодування збитків та виплату страхових сум
постраждалим страхувальникам.
Відповідно до Закону України «Про страхування» страхування – вид
цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян і юридичних осіб у разі
настання певних подій (страхових випадків),
визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів,
що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів і
доходів від розміщення коштів цих фондів.
 Господарський Кодекс України визначає страхування як діяльність спеціально
уповноважених державних організацій та суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язана з
наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо
захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування
подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати
страхувальниками страхових платежів.
Об’єкти страхування – те, що буде страхувати страхова компанія.
Об’єктами страхування є:
– життя, здоров’я, працездатність громадян – в особистому страхуванні;
– майно й інші матеріальні цінності – у майновому страхуванні;
– відповідальність за можливу завдану шкоду життю, здоров’ю та
майну третіх осіб – у страхуванні відповідальності.

Страхова відповідальність – зобов’язання страховика здійснити страхову виплату

(відшкодування) страхувальнику у зв’язку з наслідками страхового випадку. Договір
страхування завжди містить перелік страхових подій, на випадок настання яких здійснюється
страхування.
Страхова виплата – грошова сума, виплачувана страховиком відповідно до умов
договору страхування в разі настання страхового випадку.
Страхове відшкодування – страхова виплата, здійснювана страховиком у межах страхової
суми за договорами майнового страхування й страхування відповідальності в разі настання
страхового випадку.
Страхова премія – плата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести
страховикові згідно з договором страхування.
Страхова сума – грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування
зобов’язаний провести виплату в разі настання страхового випадку.
Страхове забезпечення – співвідношення вартості, в яку страхувальник оцінив своє майно під
час укладання договору страхування (тобто страхової суми) та дійсної вартості цього майна.
Ознаки категорії страхування:
1. Наявність розподільчих і перерозподільчих відносин.
2. Об’єктивна необхідність попередження й подолання
непередбачуваної події та покриття матеріального збитку.
3. Страховий ризик, тобто страхуванню властивий імовірний характер настання події, що
завдасть збитку.
4. Надзвичайність події та завданого збитку, що характеризується натуральними та грошовими
вимірниками;
5. Формування страхового фонду коштом внесків його учасників.
6. Поєднання індивідуальних і групових страхових інтересів.
7. Солідарна відповідальність всіх страхувальників за втрати.
8. Самоокупність страхової діяльності й отримання прибутку.
Функції страхування
Ризикова – передавання за певну плату страховикові матеріальної відповідальності за
наслідки ризику, зумовленого подіями, зазначених в договорі страхування. У разі настання
страхової події страхувальник пред’являє страховикові вимоги на відшкодування збитків. Чим
вища ймовірність настання ризиків, тим вища плата за страхування.
Створення й використання страхових фондів. Страхування можливе лише за
наявності в страховика певного капіталу, достатнього для покриття збитків, заподіяних
страхувальникові конкретною страховою подією. Для цього страхові компанії створюють
систему страхових резервів, із яких надалі виплачують страхові відшкодування.
Накопичення коштів актуальне лише в разі страхування життя й полягає в
нагромаджувальному характері договорів довгострокового страхування. Тобто за певний період
часу накопичується страхова сума, виплачувана надалі після дожиття до певного віку або
настання певної події з урахуванням інвестиційного доходу.
Превентивна – учасники страхування зацікавлені в зменшенні наслідків страхових
подій. Для цього застосовують правову й фінансову превенції:
– до правових превенцій належать передбачені чинним законодавством або договором
страхування застереження, що позбавляють страхувальника страхового відшкодування
(навмисне пошкодження власного майна або здоров’я, самогубство в разі страхуванні життя);
– до фінансових превенцій належить створення страховими компаніями фонду
попереджувальних заходів. Основна мета цих фондів – фінансування заходів із запобігання
страховим випадкам.
Інвестиційна функція виникає в результаті того, що обсяг зібраних страховиком
страхових премій перевищує обсяг здійснених ним страхових виплат і компенсацій. Діяльність
страховика, пов’язана з розміщенням та управлінням страховими резервами, є за своїм змістом
інвестиційною діяльністю страховика.
Страхування базується на зазначених нижче принципах:
1. Вільний вибір страхувальником страховика, а страховиком – виду
страхування. Стосується лише добровільних видів страхування.
 2. Страховий ризик – конкретний страховий випадок (пожежа, стихійне лихо,
протиправна дія). Сукупність страхових ризиків становить обсяг страхової відповідальності
страховика. Перелік страхових ризиків
(випадків) містить в договорі страхування.
3. Відкритість страхування (сумлінність) – страховик і страхувальник зобов’язані
повідомляти один одному всю інформацію, щодо об’єкта страхування. Розкриття істотних
обставин про об’єкт страхування дозволяє
зробити висновок про ступінь ризику, попередні збитки, наявність інших страхових полісів.
Надійне страхування можливе лише за умов високого рівня
довіри між сторонами.
4. Відшкодування в межах реально заподіяних збитків. Страхова сума не може
перевищувати фактичної вартості майна. Страхове відшкодування можуть виплачувати в 4
формах:
– перерахуванням грошових коштів на рахунок страхувальника або застрахованого;
– оплатою витрат на ремонт пошкодженого страхового об’єкта;
– заміною знищеного або пошкодженого об’єкта на новий аналогічний;
– відновленням об’єкта страхування.
5. Франшиза – визначена договором страхування частина збитків, що не
відшкодовується страховиком в разі страхового випадку. Вона може бути визначена у вигляді
певної грошової суми або у відсотках до страхової суми:
– умовна франшиза – звільнення страховика від відшкодування збитку, що не перевищує
встановленої договором величини, та його повне покриття,
якщо розмір збитку перевищує франшизу;
– безумовна франшиза – звільнення страховика від відшкодування збитку в розмірі франшизи.
У франшизі зацікавлені як страхувальники (франшиза зменшує вартість страхування), так і
страхові компанії, оскільки частина ризику залишається на
відповідальності страхувальника і він стає більш зацікавлений в збереженні майна, здоров’я.
6. Суброгація – передавання страхувальником страховикові права на стягнення
шкоди з третіх винних осіб у межах суми, що підлягає відшкодуванню.
7. Контрибуція – право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими
полісами відповідають перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією
розділити витрати з відшкодування збитків.
Виникає, якщо один і той самий предмет стає об’єктом страхування за декількома договорами
або в декількох страхових компаніях. Цей принцип стримує нечесних страхувальників від
бажання застрахувати своє майно кілька разів для отримання наживи.

8. Співстрахування і перестрахування. Страховик може, брати на себе

відповідальність за ризики в певних розмірах. Згідно із Законом України «Про страхування»,
страховик може укладати страховий договір на суму, що
не перевищує 10 % статутного капіталу й сформованих страхових і вільних резервів. Якщо
ризик перевищує зазначені межі, він повинен бути перестрахованим.
Співстрахування – страхування об’єкта за одним загальним договором декількома страховими
компаніями. Перестрахування – страхування одним страховиком (цедентом,
перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх
обов’язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або
нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в
якій він зареєстрований.
9. Диверсифікація. Закон України «Про страхування» передбачає, що предметом діяльності
страховика може бути лише страхування, перестрахування й фінансова діяльність, пов’язана з
формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.
Класифікація за історичною ознакою пов’язана з виділенням етапів розвитку й появи
тих чи інших видів страхування. Вона передбачає поділ страхування на такі види:
– морське страхування (з XІV ст.);
– страхування життя (із XVІ ст.);
– страхування від вогню (із XVІІ ст.);
– страхування від нещасних випадків (із XІX ст.);
– страхування транспортних засобів (із XX ст.).
За об’єктами виділяють три галузі страхування
Особисте страхування передбачає, що об’єктом страхування є майнові інтереси,
пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією людини. При цьому,
страхування життя поєднує ризикову й заощаджувальну функції страхування.
Майнове страхування, в якому об’єктом страхування є майнові інтереси, пов’язане з
володінням, користуванням та розпоряджанням майном. Економічне призначення цього виду
страхування – відшкодування збитків, унаслідок настання страхового випадку.
Страхувальниками є не лише власники майна, а й інші юридичні чи фізичні особи, які
відповідають за збереження цього майна.
Страхування відповідальності – галузь страхування, в якій об’єктом є майнові інтереси,
пов’язані з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди фізичній особі або її майну,
а також збитку, завданого юридичній особі. Через страхування відповідальності реалізують
страховий захист
економічних інтересів страхувальників, які, можливо, заподіють шкоду третім постраждалим
особам або призведуть до збитку та втрат.
За статусом страховика виділяють:
1 ) державне страхування – організаційну форму, за якої страховиком є держава в особі
спеціально вповноважених на це страхових організацій.
Державне страхування здійснюють бюджетними коштами. Воно поширюється на ряд категорій
посадових осіб у сфері державної служби.
2) комерційне страхування, що передбачає отримання прибутку. Для його реалізації
створюють страхові компанії як суб’єкти підприємницької діяльності на умовах, установлених
законодавством України.
3) взаємне страхування, що є специфічною некомерційною формою організації
страхових операцій, за якої страховий фонд створюють на неприбутковій основі. Форма
проведення взаємного страхування – товариства взаємного страхування.
За сферами діяльності страховика:
– страхуванням життя;
– загальне (ризикове) страхування.
Договори страхування життя – це довгострокові договори. Їх укладають на 10, 20, 30 і
більше років. У вітчизняній практиці мінімальний строк договорів страхування життя становить
3-5 років. Але згідно з чинним законодавством України, до договорів страхування життя, внески
за якими не підлягають оподаткуванню податком на прибуток, належать договори, строк дії
яких перевищує десять років.
Загальне страхування передбачає всі види страхування, що не відповідають ознакам
договорів страхування життя. Страхові премії за договорами загального страхування
здебільшого сплачують одноразово певним відсотком від страхової суми. Договори загального
страхування забезпечують лише компенсацію збитків. Їх укладають на невеликий строк,
зазвичай на рік. Але можливе укладання і на кілька днів, наприклад у разі страхування вантажів
на період транспортування.
У сучасних умовах в Україні застосовують наступні системи страхового
забезпечення:
– за дійсною вартістю майна;
– за відновленою вартістю майна;
– за граничною вартістю;
– пропорційної відповідальності;
– першого ризику;
– за частиною ризику (дрібної частки).
Згідно з вимогами чинного страхового законодавства України страхування можуть
проводити в обов’язковій і добровільній формах.
Поняття «обов’язкове страхування» з’явилося у XVIII ст. у ряді німецьких князівств, у яких
було впровадженим обов’язкове страхування майна на випадок пожежі. Інтенсивний розвиток
системи обов’язкового страхування в Європі почався в другій половині XX ст. Здебільшого це
пов’язано зі страхуванням цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів та
cтрахуванням від нещасних випадків.
Переваги обов’язкового страхування:
– зменшує витрати державного бюджету за конкретними видами ризиків;
– привчає населення до страхування та формує страхову культуру;
– не дає можливості виключати певні ризики із системи добровільного страхування і підтримує
рівновагу на ринку страхування в цілому;
– застерігає громадян від безтурботного ставлення до недооцінених ризиків, що можуть завдати
серйозної шкоди третім особам.
Недоліки обов’язкового страхування:
– вплив держави (протекція певних страховиків, установлення додаткових умов ліцензування);
– негнучкість обов’язкового страхування, що не сприяє реальному оцінюванню ризику;
– контроль за додержанням виконання вимог обов’язкового страхування потребує додаткових
витрат як від державних органів, так і від страховиків;
– правила обов’язкового страхування значно обмежують повноваження страховика щодо
запобігання страхувальником заподіяння шкоди.

Добровільна форма страхування побудована на додержанні зазначених нижче

принципів.
1. Добровільне страхування діє здебільшого на добровільних засадах.
2. Добровільно беруть участь у страхуванні лише страхувальники. Страховик не має
права відмовитися від страхування об’єкта, якщо бажання страхувальника не суперечить
умовам страхування.
3. Вибіркове охоплення добровільним страхуванням пов’язане з тим, що не всі
страхувальники хочуть брати у ньому участь.
4. Добровільне страхування завжди обмежене строком страхування.
 5. Добровільне страхування діє лише в разі сплати разового або періодичних страхових
внесків.
6. Страхове забезпечення з добровільного страхування залежить від бажання
страхувальника. За майновим страхуванням страхувальник може визначити розмір страхової
суми в межах страхової оцінки майна. За особистим страхуванням страхову суму за договором
установлюють за домовленістю.

Згідно з директивами ЄС із 1978 p., країни-члени ЄС використовують класифікацію, що

охоплює 7 класів довгострокового страхування (життя й пенсій) і 18 класів загального
страхування.
Клас І. Страхування життя й щорічної ренти (ануїтетів).
Клас ІІ. Страхування до шлюбу й народження дитини.
Клас ІІІ. Зв’язане довгострокове страхування життя.
Клас ІV. Безперервне страхування здоров’я.
Клас V. Тонтіни.
Клас VІ. Страхування виплати капіталу.
Клас VІІ. Страхування пенсій.
Загальні види страхування
Клас 1. Страхування від нещасних випадків.
Клас 2. Страхування на випадок хвороби.
Клас 3. Страхування наземних транспортних засобів.
Клас 4. Страхування залізничного транспорту.
Клас 5. Страхування авіаційної техніки.
Клас 6. Страхування суден.
Клас 7. Страхування вантажів (товарів у дорозі).
Клас 8. Страхування від пожеж і стихійного лиха.
Клас 9. Страхування власності.
Клас 10. Страхування відповідальності власників моторизованих транспортних засобів.
Клас 11. Страхування відповідальності власників авіаційної техніки.
Клас 12. Страхування відповідальності власників суден.
Клас 13. Страхування загальної відповідальності.
Клас 14. Страхування кредитів.
Клас 15. Страхування поручительства (застави).
Клас 16. Страхування фінансових втрат.
 Клас 17. Страхування судових витрат.
Клас 18. Страхування фінансової допомоги.

ТЕМА 11
СТРАХОВИЙ РИНОК
Страховий ринок – це складова ринку фінансових послуг, сфера діяльності
учасників страхового ринку для надання і одержання страхових послуг.
Страховий ринок – це система організації грошових відносин із формування й
розподілу страхового фонду для забезпечення страхового захисту суспільства за допомогою
системи
страхових організацій, що беруть участь у наданні страхових послуг.
Страховий ринок доцільно розглядати як сукупність економічних відносин між
його учасниками щодо купівлі-продажу страхових послуг, у процесі яких формуються попит,
пропозиція й ціна на страхові послуги, укладають договори страхування та виконують
зобов’язання згідно з ними.
Товаром на страховому ринку є страхова послуга – специфічний товар, реалізований
страховиком на договірній основі за авансовані кошти
страхувальника для отримання прибутку та задоволення потреб страхувальника щодо захисту
його економічних інтересів від наслідків
раптових несприятливих подій (страхових випадків).
Обов’язковими умовами функціонування страхового ринку є наявність:
– об’єктів страхування, що мають споживчу вартість;
– потреби в страхових продуктах, послугах;
– суб’єктів страхових відносин – страхувальників, страховиків та інших суб’єктів,
здатних задовольнити зазначені потреби або їх споживати;
– можливість ухвалення рішення про участь у страховій угоді.
Об’єктом страхового ринку є страхові продукти – специфічні страхові послуги, що
надаються страхувальникові під час виконання договору страхування (пропоновані на
страховому ринку). Перелік видів страхування, якими може користуватися страхувальник,
відображає асортимент
страхового ринку.
Головними суб’єктами страхового ринку є страховики й страхувальники,
кожен з яких виконує свою функцію, має власну специфіку та механізм реалізації економічних
інтересів. Зростання ризиків, збільшення кількості страховиків і страхувальників та
ускладнення механізму взаємовідносин між ними обумовлюють успішність на страховому
ринку посередників.
Страховому ринку властиві всі функції страхування, а також такі
специфічні, як:
 економічна (резервування частки виробленого продукту для заміщення
випадкових втрат факторів виробництва);
 фінансова (акумулювання частки капіталу для подальшого інвестування);
 соціальна (захист майнових інтересів фізичних і юридичних осіб у разі настання
страхових випадків, комерційний та соціальний захист,
пенсійне забезпечення населення).
Класифікація страхових ринків
У територіальному аспекті можна виділити такі страхові ринки:
– місцевий (регіональний);
– національний (внутрішній);
– міжнародний (зовнішній).

За галузевою ознакою виділяють ринки:

– особистого страхування;
– майнового страхування;
За типом державного регулювання страхові ринки поділяються на:
– авторитарний (жорсткий) тип, за якого кожний конкретний вид страхування проходить
процедуру ліцензування й повинен відповідати певній системі вимог до правил страхування,
фінансово-господарській діяльності страхової компанії; конкуренція між страховиками чітко
регламентована;
– ліберальний (м’який) тип передбачає, що операції зі страхування хоча й підлягають
ліцензуванню, проте нагляд за діяльністю страхових компаній відносно слабкий;
– змішаний тип певною мірою використовує два зазначених підходи: виважена система
регламентації діяльності страхових компаній поєднується з досить гнучкими підходами, що
дають можливість забезпечити достатній рівень конкуренції.

За напрямком розвитку страховий ринок поділяється на:

– екстенсивний, що передбачає швидке зростання кількості страхових компаній із
невисоким рівнем платоспроможності та звуженим асортиментом страхових послуг;
– інтенсивний, що передбачає розширення страхових компаній, та асортименту страхових
послуг, збільшення власного капіталу, покращення фінансового стану.
За станом попиту:
– насиченим;
– ненасиченим.
За продуктивною ознакою:
– традиційним;
– нетрадиційним;
За рівнем диверсифікації:
– диверсифікованим;
– однорідним;
За станом ризику:
– стабільним;
– таким, що динамічно розвивається;
– депресивним.
Стан і розвиток страхового ринку характеризують такими основними
показниками:
– кількістю страхових товариств;
– кількістю страхових продуктів (видів страхування);
– кількістю укладених страхових договорів;
– обсягом зібраних страхових платежів;
– обсягом страхових виплат;
– розміром активів, зокрема репрезентованих математичними та технічними страховими
резервами;
– загальним розміром власного капіталу страхових компаній, статутного капіталу, середнім
розміром статутного капіталу на одну страхову компанію;
– структурою страхових платежів (співвідношенням між надходженнями страхових платежів із
різних видів страхування або їх груп до загальної суми
надходжень);
– місткістю страхового сегмента ринку (сумарним обсягом
відповідальності всіх страхових компаній);
– місткістю перестрахувального сегмента ринку;
– концентрованістю ринку (кількістю компаній, що утримують найбільші частки ринку);
– обсягом страхової премії в масштабах регіональних і міжнародного страхових ринків.
 На розвиток страхового ринку впливають такі основні чинники:
– рівень розвитку економіки й стабільність національної валюти;
– рівень матеріального добробуту населення;
– рівень страхової культури;
– доступність страхових послуг;
– розвиненість страхового законодавства.
Структура страхового ринку – це співвідношення та пропорції між різними
інститутами, суб’єктами (страховими компаніями й страхувальниками) та об’єктами (видами й
технологіями страхування) страхового ринку, що виникають і відтворюються в результаті
процесу страхування.
Структура страхового ринку обумовлена суб’єктами ринку:
– професійними учасниками страхового ринку, до яких належать страхові компанії,
перестрахові компанії, страхові посередники;
– страхувальниками – споживачами страхових послуг;
– суб’єктами інфраструктури страхового ринку: актуаріями,
Внутрішня структура страхового ринку містить в собі такі елементи:
– страхові продукти;
– систему організації продажу страхових продуктів і формування
попиту на них;
– систему тарифів;
– власну інфраструктуру страховика (агентства, філії, представництва);
– матеріальні, фінансові й трудові ресурси страховиків.
Основним структурним елементом страхового ринку є страхові компанії.
Страхова компанія – організація, що відповідно до отриманої ліцензії бере на себе за певну
плату зобов’язання відшкодувати страхувальникові, застрахованим заподіяний страховим
випадком збиток або виплатити страхову суму.
Згідно Закону України «Про страхування» страхові компанії – це фінансові установи, які
створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою
відповідальністю згідно
із Законом України «Про господарські товариства», з урахуванням того, що учасників кожної з
таких фінансових установ повинно бути не менше трьох,
та інших особливостей, передбачених цим Законом, а також одержали у встановленому порядку
ліцензію на здійснення страхової діяльності.
Класифікація страхових компаній
 1. За організаційно-правовою формою:
– акціонерні товариства;
– повні, командитні товариства;
– товариства з додатковою відповідальністю.
2. За характером виконуваних операцій:
– спеціалізовані (займаються лише особистим або лише майновим страхуванням);
– універсальні (надають широкий спектр страхових послуг);
– композитні (займаються страхуванням і життя, і загальних видів страхування);
– перестрахувальні.
3. За зоною обслуговування:
– регіональні (місцеві);
– національні;
– міжнародні (транснаціональні).
4. За величиною статутного капіталу:
– великі;
– середні;
– малі.

Специфічні форми організації страхових компаній

Кептивна страхова компанія – акціонерна страхова компанія, що обслуговує цілком
або переважно корпоративні страхові інтереси засновників, а також суб’єктів, що самостійно
господарюють, які належать до структури багатопрофільних концернів або великих фінансово-
промислових груп.
Державна страхова компанія – правова форма організації страхового фонду, власником якого
є держава. Організацію державних страхових компаній здійснюють шляхом їх заснування
державою або в результаті націоналізації акціонерних страхових компаній.
Товариства взаємного страхування (ТВС) – форма організації страхового фонду на основі
централізації коштів за допомогою пайової участі його членів. Учасник товариства взаємного
страхування одночасно є страховиком і страхувальником. ТВС – це неприбуткова організація,
перевищення доходів над витратами йде на поповнення страхових резервів або розподіл
дивідендів між пайовиками.

Інфраструктура страхового ринку – сукупність елементів (інститутів,

установ, організацій, технологій, норм, систем), що забезпечують, регулюють
і створюють умови для нормального, безперебійного, багаторівневого
функціонування ринку як особливої економічної системи, а також взаємодії
його суб’єктів на основі купівлі-продажу страхових продуктів.
Виділяють посередницьку, ділову й інституційну інфраструктури
страхового ринку.

Посередницьку інфраструктуру страхового ринку становлять страхові агенти, брокери

та інші організації – канали просування.
Ділову інфраструктуру страхового ринку формують: організації із забезпечення
страхової та перестрахової діяльності; інвестиційні компанії, організації, що займаються
оцінюванням майна, ризиків і збитків; консалтингові організації, наукові й освітні установи,
інформаційні агентства.
Інституційну інфраструктуру страхового ринку формують державні наглядові органи,
товариства із захисту прав та інтересів страхувальників і застрахованих осіб, об’єднання
страховиків та учасників страхового ринку, гарантійні фонди.

Головні проблеми, які заважають українському страховому ринку:

− Погано сформована нормативно-правова база;
− Низький рівень іноземних інвестицій в Україні, що не дозволяє в довгостроковій перспективі
створювати страхові резерви;
− Низькі страхові виплати громадянам;
− Низькі доходи населення країни;
− Страхові компанії приховують свою діяльність від загалу;
− Нестабільні політична та економічна ситуації в країні;
− Відсутність стійких зв’язків України з іншими державами в галузі страхування;
− Недостатня конкурентоспроможність українських страхових компаній.
Страховий ринок України за обсягом зібраних страхових премій у валютному еквіваленті
в 2019 році, як і роком раніше, зберіг місце в ТОП-10 найбільш динамічних ринків світу.

У 2019 році український ринок ризикового страхування посів 53-е місце у світі (у 2018 році –
55-е), поліпшення показників відбулося завдяки зростанню обсягу надання страхових послуг у
валютному еквіваленті на 22,1%.
 Зростання ринку страхування життя у валютному еквіваленті становить 26,5%, який у
2019 році посів 79-е місце у світі (у 2018 році – 81-е).
За 2019 рік страхові компанії України здійснили страхові виплати населенню та
підприємствам у розмірі понад 14 млрд грн., що на 12,9% більше, ніж за 2018 рік. У тому числі
понад 10% відшкодовано завдяки співпраці з провідними іноземними перестраховиками та
перестрахувальними брокерами зі Швейцарії, Німеччини, Польщі, Великобританії, Австрії,
США, Франції та ін.
Показники особистого страхування в Україні становлять лиш 4-5%, коли у США і
Західній Європі дана послуга займає близько 60%, у Великобританії – 70%, у Японії – 80%, тоді,
як у світі загалом – 58,3%. Звідси сукупна кількість страхових послуг за зібраними преміями за
останні роки складає 0,06% світового обсягу, що у 400 разів менший, ніж у США, у 60 разів у
порівнянні з Німеччиною та із Францією у 50 разів.

Основними напрямами вирішення проблем розвитку страхового ринку України

мають бути:
- розробка єдиної законодавчої бази стосовно нормативів діяльності страхових
компаній;
- забезпечення подальшої адаптації законодавства України у сфері страхування до
законодавства Європейського Союзу;
- розробка та затвердження єдиної державної концепції розвитку страхового ринку
України, яка мала б реальне фінансове підґрунтя;
- підвищення добробуту та рівня страхової культури населення;
- покращення стану як державних, так і корпоративних фінансів;
- запровадження системи захисту прав споживачів страхових послуг;
- комплексний контроль таких параметрів діяльності страховиків як внутрішня
система управління та контролю за ризиками, прозора фінансова звітність, виявлення недоліків
у діяльності страховиків на ранніх стадіях їх розвитку.

ТЕМА 12
СТРАХОВЕ ПОСЕРЕДНИЦТВО
В ринкових відносинах розвинутих країн страхове посередництво існує дуже давно. Ще
на початку 17 століття, Едвард Ллойдс відкрив свою кав̕ярню і дозволив заможнім
громадянам використовувати приміщення для ділових зустрічей. Коли в порт Темзи прибували
кораблі, представники торгових суден приходили до кав̕ярні і розміщали ризики. Дуже скоро
люди зрозуміли, що вони не можуть одночасно знаходити бізнес та підписуватися під ризиками.
Тому андерайтери наймали посередників і посилали до порту зустрічатися з представниками
суден та шукати для них новий бізнес. Так був народжений брокер.
Відповідно до ст. 15
Закону України ,,Про страхування” посередницька діяльність у страхуванні може
здійснюватися страховими або перестраховими брокерами та страховими агентами.
Посередницькі функції можуть виконувати: персонал страхових компаній, агенти, брокери,
банки, туристичні агентства, відділення зв'язку, агентства нерухомості, автосалони тощо
Страховий посередник – особа, яка надає страхові послуги та внесена до відповідного
реєстру в порядку, встановленому законом, і здійснює свою діяльність на страховому ринку з
метою отримання прибутку та задоволення потреб суб’єктів цього ринку в певних послугах.
Страхове посередництво – професійна діяльність страхових посередників на
страховому ринку.
Прямі страхові посередники
Страхові агенти – фізичні особи або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням
страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори
страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов’язані із здійсненням
страхових виплат та страхових відшкодувань. Страхові агенти є представниками страховика і
діють в його інтересах за винагороду на підставі договору доручення із страховиком.
Страховий агент зобов’язаний:
– перераховувати страховикові отримані від страхувальника премії впродовж двох робочих днів
після отримання;
– оформити договір страхування за один робочий день із моменту одержання страхової премії;
– подекадно репрезентувати страховикові дані про укладені договори страхування й суми
отриманих премій.
Страхові агенти мають право:
 укладати договори страхування;
 одержувати страхові платежі та виконувати роботи, пов’язані із здійсненням
страхових виплат та страхових відшкодувань;
 рекламувати, консультувати та пропонувати страхувальникам страхові продукти
конкретного страховика.
Світова практика виділяє певні типи страхових агентів:
 Прості агенти – агент укладає агентську угоду зі страховиком, працює самосійно під
контролем штатних працівників компанії. За кожен укладений договір страхування отримує
комісійну винагороду.
Пірамідальна структура агентської мережі застосовується великою кількістю страхових
компаній. Страхова компанія укладає договір з генеральним агентом – фізичною особою, яка
має право самостійно формувати систему субагентів. Сьогодні середня європейська страхова
компанія має 4-6 таких рівнів продажу. Найбільш висока винагорода у агента, який
безпосередньо уклав договір страхування.
Багаторівнева мережа страхових агентів – вперше була використана у Європі за схемою
реалізації косметичних засобів. Агентами у такій структурі є безпосередньо страхувальники –
фізичні особи, які купуючи страховий поліс, як правило, довгострокового особистого
страхування, одночасно отримують право продавати страхові поліси іншим страхувальникам.
Страхові брокери – юридичні або фізичні особи, які зареєстровані у встановленому
порядку як суб’єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку
діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу
у страхуванні як страхувальник. Страхові брокери – фізичні особи, які зареєстровані у
встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності, не мають права отримувати та
перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.
Перестрахові брокери – юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку
діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який
має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник.
Основні характеристики страхових брокерів:
1.  Брокери здійснюють посередницьку діяльність від свого імені на підставі доручень
страхувальника.
2.  Діяльність страхових брокерів обов’язково підлягає ліцензуванню.
3.  Для страхових брокерів обов’язковою є  державна реєстрація.
4.  Посередницька діяльність на страховому ринку є одиничним видом діяльності брокера
(фахова діяльність).
5. Комісійну винагороду отримують від страховика або страхувальника, і вона є вищою
ніж у інших посередників.
6.  Страхові брокери працюють з багатьма страховиками.
7.  Страхові брокери мають справу зі складними ризиками (з індивідуальними
продуктами).
 Страхові брокери забезпечують понад 70% продажів ризикових індивідуальних полісів,
ризикових полісів для страхування організацій, страхування життя. Страхові брокери у США і
Канаді займають до 90% продажів страхових продуктів, у Італії – 91%, Великобританії – 70%,
Україні – 5%.
Станом на 30.09.2020 р. в Україні зареєстровано 63 страхових брокери.
Willis – один з найбільших у світі брокерів (заснований у 1824 р.) з ризик-менеджменту
та страхування й перестрахування. Зараз більше ніж 300 його представництв відкриті у 100
країнах світу, зокрема в Україні – представництво зареєстровано у 2005 році.

Посередницька діяльність страхових (перестрахових) брокерів є виключним видом

діяльності і передбачає:
 консультування та надання експертно-інформаційних послуг;
 визначення потреби страхувальника в отриманні страхових послуг;
 надання допомоги у розроблені умов договору страхування, пошуку страховиків,
які відповідають вимогам страхувальника;
 ведення переговорів та укладання договорів страхування за дорученням
страхувальника;
 здійснення розрахунків за договорами страхування;
 підготовку документів для врегулювання питання про збитки у разі настання
страхового випадку.
Таблиця 1.
Основні функції прямих страхових посередників
Професійні оцінювачі та їх об̕єднання
Андерайтер – діє від імені страховика та має право брати на страхування запропоновані ризики,
оцінювати їх, визначати тарифні ставки та умови договорів страхування на основі норм
страхового права, оформляти страхові поліси.
Сюрвеєр – інспектор чи агент страховика, який оглядає майно, що приймають для оцінки,
визначає ймовірність реалізації страхового ризику.
Аварійний комісар – особа, яка визначає причини настання страхового випадку, характер і
розміри збитків страхувальника. Він повинен мати спеціальну кваліфікацію, визначену органом
нагляду за страховою діяльністю. За наслідками роботи аварійний комісар складає аварійний
сертифікат.
 Аджастер – фізична або юридична особа, яка представляє інтереси страхової компанії,
оцінює страховий ризик під час урегулювання заявлених претензій страхувальника й
виплачування страхової компенсації.
Диспашер – спеціаліст в галузі морського права, який здійснює розрахунки після загальної
аварії, розподіляє збитки між судном, вантажем і фрахтом.
Актуарій – спеціаліст, який має відповідну фахову підготовку, підтверджену свідоцтвом, і
право проводити актуарні розрахунки, тобто обчислення страхових тарифів. У закордонній
практиці актуарії залучені до процесу здійснення фінансового аналізу страхових компаній,
структури та якості чинного портфеля й прогнозування його розвитку в майбутньому.
Актуарії беруть участь в оцінюванні структури, якості та ефективності перестрахувальних
операцій.
Таблиця 1.
Об ’єднання страховиків та учасників страхового ринку України

Нідерландський страховий ринок називають «брокерським». У Франції 42 % страхових

продуктів зі страхування життя продається через банки. Брокери Великої Британії забезпечують
71 % страхування, відмінного від страхування життя, та 48 % страхування життя. У Німеччині
50 % ризиків у промисловості страхується за посередництвом кептивних брокерів. Частка
брокерів у страховій галузі, не пов’язаній зі страхуванням життя, становить 72 %, а в галузі
страхування життя – 65 %. В Італії ці частки становлять 76 і 42 % відповідно.
На польському страховому ринку на 40
страховиків припадає 1 200 страхових брокерів. Дуже високий відсоток охоплення ринку
брокерами у Великобританії, Нідерландах, Бельгії та Ірландії, де на одну страхову компанію
припадає кілька десятків брокерів. Помітні кроки зробив Китай у розвитку
свого страхового ринку, де є лише 68 страхових компаній, але 1 260 страхових брокерів (1 :
18,5). Найбільший показник
охоплення і відповідно конкуренції на ринку є в Канаді та становить 1 : 85.

ТЕМА 13
СТРАХОВІ ПОСЛУГИ
Страхові послуги – це послуги вторинного попиту, які в значній мірі залежать від
політичної й економічної стабільності, а також від рівня добробуту населення країни. Страхові
послуги – результат задоволення потреби клієнта у страховому захисті.
 Концепції “страхового продукту”
Компенсаційна концепція , за якої ризик випадкового погіршення матеріального стану
страхувальника компенсується можливістю випадкової виплати.
Інформаційна концепція. Її автором є німецький учений Вольфганг Мюллер, який
вважав, що “страховий продукт” і “страхова послуга” мають різне значення. Страхова послуга,
що надається страхувальнику, полягає у наданні гарантії, а будь-який страховий продукт є
певним обсягом інформації, що містить умови видачі страхової гарантії.
Концепція 3-рівневого продукту за Халлєром, згідно якої виділяється три підсистеми
страхового продукту: фінансова, технічна, соціальна. З фінансової точки зору страховий
продукт виражається страховим полісом і діями страховика; із соціальної – страховий продукт
дає можливість розпоряджатися страховим забезпеченням; з технічної – страховий продукт
забезпечує необхідне співвідношення між преміями та відшкодуванням.
Концепція Д.Фарні, за якою страховий продукт є системою, що містить у собі ризикову,
нагромаджувальну та забезпечувальну підсистеми.
Ознаки страхових продуктів:
невідчутність та невіддільність: страховий продукт не набуває безпосереднього
матеріального втілення у традиційному розумінні;
не збереженість: страховий продукт не можна виробляти наперед і зберігати на складах
з метою подальшого продажу;
ризиковість: ризик стосується як страховика, так і страхувальника;
часова обмеженість: страховий захист діє протягом певного періоду часу, який
вказується у договорі страхування;
страховий продукт не можна запатентувати;
страховий продукт майже не можливо заощадити, накопичити, за винятком
страхування життя і пенсій;
страховий продукт не можна передати як власність, не має можливості передати право
ним скористатися іншому суб’єкту, окрім випадків передбачених договором страхування.
Страхові продукти можна класифікувати за такими ознаками:
1. за способом споживання розрізняють:
 індивідуальні страхові продукти;
 колективні страхові продукти;
 комплексні страхові продукти.
2. за формою реалізації виділяють:
 добровільні страхові продукти;
  обов’язкові страхові продукти.
3. за тривалістю споживання:
 страхові продукти короткострокового споживання;
 страхові продукти з обмеженим терміном споживання;
 страхові продукти довгострокового споживання.
4. за рівнем інноваційності:
 принципово нові страхові продукти;
 частково нові страхові продукти, які поділяються:
а) залежно від об’єкту страхування: страховий механізм існує, є розробленим, але ніколи
не застосовувався до даної групи об’єктів;
б) залежно від ризику: певну групу об’єктів страхують від певних ризиків, але ще ніхто
не пропонував страховий захист від ризику.
 умовно нові страхові продукти: є новими чи для певної страхової компанії, чи для
певного регіону країни.
 нові з погляду системи продажів: страхові продукти розробляються на основі вже
існуючих, але під певний канал продажу, наприклад інтернет.
5. в залежності від попиту:
 страховий продукт масового попиту;
 страховий продукт імпульсивного попиту (купівля без особливих роздумів);
 страховий продукт, який купується у нагальних випадках;
 страховий продукт як результат попереднього вибору;
 страховий продукт особливого попиту;
 страховий продукт пасивного попиту.
Найбільш екзотичним видом страхування в Україні вважається страхування
дорогоцінностей та антикваріату. Перше місце за розміром страхової суми займає поліс,
виданий власникам найбільшого у світі чорного діаманта Korloff (88 карат). Цю
дорогоцінність кілька років тому привозили із Франції у Київ на закриту вечірку. Перебування
цього каменя в Україні (приблизно 6 годин) було застраховано страховою компанією
“Європейський страховий альянс” на 37 млн. дол.
Договір страхування – це письмова угода між страхувальником і
страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового
випадку здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі
страхування, на користь якої укладено договір страхування, а страхувальник зобов’язується
сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Рис. 2. Схема побудови відносин клієнта і страхової компанії
Андеррайтинг – комплексна діяльність страховика з ідентифікації, аналізу, оцінки
ризиків та визначення можливості страхування, вибору оптимального страхового покриття,
перевірки відповідності ризиків збалансованості страхового портфеля.
Андеррайтер – висококваліфікована й відповідальна особа страховика, уповноважена
виконувати необхідні процедури з розгляду пропозицій і прийняття ризиків на страхування
Завдання андеррайтингу полягають у визначенні:
 переліку небезпек, до яких схильний даний об’єкт страхування;
 чинників, що впливають на можливе настання страхового випадку;
 оцінки об’єкта страхування;
 імовірності настання збитків різного розміру;
 умов страхового покриття й розміру страхових тарифів.
Основне завдання андеррайтингу– відбір ризиків для формування збалансованого й
рентабельного страхового портфеля компанії.
У сучасній практиці андеррайтинг поділяється на:
 стандартний андеррайтинг для стандартних страхових продуктів (квартири,
домашнє майно, автомобілі тощо);
 індивідуальний андеррайтинг для складних об’єктів (великі майнові комплекси,
унікальні об’єкти тощо) і об’єктів масових видів страхування.
Андеррайтинг стандартний – комплекс заходів щодо прийняття на страхування
об’єктів шляхом оцінки їх відповідності встановленим критеріям стандартності, визначення
умов страхування, обсягів страхового покриття і тарифів із завчасно встановлених варіантів.
Андеррайтинг індивідуальний – комплекс заходів щодо прийняття на страхування
об’єкту на основі вивчення і оцінки його індивідуальних особливостей і ризиків з метою
формування умов страхування, обсягу страхового покриття і тарифів.
Договір страхування повинен містити:
– назву документа;
– назву й адресу страховика;
– прізвище, ім’я, по батькові страхувальника та застрахованої особи, їх адреси й дати
народження;
– прізвище, ім’я, по батькові, дату народження або юридичну назву
вигодонабувача та його адресу;
– зазначення об’єкта страхування;
– перелік страхових випадків;
– розмір страхових внесків (платежів, премій) і терміни їх сплати;
– страховий тариф;
– строк дії договору;
– порядок зміни й припинення дії договору;
– умови здійснення страхової виплати;
– причини відмови в страховій виплаті;
– права та обов’язки сторін і відповідальність за невиконання або
неналежне виконання умов договору;
– інші умови за згодою сторін;
– підписи сторін.
Факт укладання договору можуть посвідчувати страховим свідоцтвом (полісом,
сертифікатом), що є формою страхового договору й містить усі його істотні умови.
Перший страховий поліс було видано у 1347 р. на перевезення вантажу із Генуї на о.
Майорка. Умови цього документа були такими: премія, яку сплатив страхувальник при вдалому
завершенні рейсу залишалась у страховика, а при втраті вантажу – поверталася
страхувальнику у подвійному розмірі.

Обов’язки страховика:
1 ) ознайомити страхувальника з умовами й правилами страхування;
2) упродовж двох робочих днів після того як стане відомо про настання страхового випадку,
вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення
страхової виплати або страхового відшкодування страхувальникові;
3) після настання страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового
відшкодування в передбачений договором строк.
Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати
(страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальникові недотримки (штрафу, пені),
розмір якої визначений умовами договору страхування або законом;
4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником унаслідок настання страхового
випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору;
5) за заявою страхувальника в разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, або
збільшення вартості майна переукласти з ним договір страхування;
6) не розголошувати даних про страхувальника та його майнове становище, крім випадків,
установлених законом;
7) надавати відповідним підрозділам Національної поліції інформацію про укладення договорів
обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних
транспортних засобів, що підлягають обов’язковому технічному контролю.
Обов’язки страхувальника:
1 ) своєчасно вносити страхові платежі;
2) під час укладання договору страхування надати інформацію страховикові про всі відомі йому
обставини, що мають істотне значення для оцінювання страхового ризику, й надалі інформувати
його про будь-яку зміну страхового ризику;
3) під час укладення договору страхування повідомити страховика про інші чинні договори
страхування щодо цього предмета договору;
4) вживати заходів із запобігання й зменшення збитків, завданих унаслідок настання страхового
випадку;
5) повідомити страховика про настання страхового випадку в строк, передбачений умовами
страхування.

Договір страхування втрачає чинність:

1) за згодою сторін;
2) після закінчення терміну дії договору страхування;
3) у разі виконання страховиком своїх зобов’язань перед страхувальником у повному обсязі;
4) у разі несплати страхувальником у встановлені строки страхових внесків;
5) у разі ліквідації страхувальника, який є юридичною особою або смерті застрахованого, який є
фізичною особою;
6) у разі ліквідації страховика в установленому законодавством порядку;
7) у разі ухвалення судом рішення про визнання договору недійсним.
Перестрахування – це страхування одним страховиком (цедентом,
перестрахувальником) на визначених умовах ризику виконання частини своїх
обов’язків перед страхувальником в іншого страховика (перестраховика), резидента або
нерезидента, який має статус страховика або перестраховика
згідно з законодавством країни, в якій він зареєстрований.
Відмінності між договором страхування й договором перестрахування:
– договір страхування зазвичай належить до реальних договорів, тому що вони за
загальним правилом набувають чинності з моменту оплати страхувальником страхової премії
або першого страхового внеску, а договір перестрахування є переважно консенсуальним, тобто
набирає чинності з моменту його укладення (акцепту);
– між цими договорами простежуються істотні відмінності в
суб’єктному складі учасників;
– на відміну від основних договорів страхування, у яких визначено
багато різновидів страхових випадків, у договорі перестрахування страховий випадок завжди
однаковий;
– договірні правовідносини у сфері перестрахування базуються на двох принципах –
«платності» й «доброї волі». Зазначений «принцип платності» належить до однієї зі
специфічних особливостей договору перестрахування, що відрізняє його від договору
страхування та полягає в зобов’язанні перестраховика виплатити страховикові
(перестрахувальнику) страхову суму або страхове відшкодування, пропорційне його частці
участі, й лише в тому разі, в якому перестрахувальник здійснить страхову виплату
страхувальникові.
Завдання перестрахування:
– надання додаткової фінансової місткості для прийняття прямим
страховиком ризиків на страхування;
– вторинний перерозподіл прийнятого на страхування ризику;
– забезпечення збалансованості результатів діяльності страховика за
кожний звітний рік;
– вплив на покращання показників платоспроможності прямого
страховика.
Щодо операцій страхування перестрахування є процесом вторинного розміщення ризику.
Передання застрахованого ризику в перестрахування також називають цесією.
Перестраховик (цесіонарій) – це страхова компанія, що спеціалізується винятково на
прийнятті ризиків у перестрахування. Функції перестраховика, якщо це дозволено національним
законодавством, може виконувати й прямий страховик.
Перестрахувальник (цедент) – це прямий страховик, який передає визначену частку
ризику за укладеними договорами прямого страхування перестраховикові.
Можливе проведення наступного передавання ризику – третинне
розміщення ризику й так далі. Під час наступного передавання ризику другого страховика
називають ретроцедентом, а того, який приймає в нього ризик, – ретроцесіонарієм. Процес
подальшого передавання раніше прийнятих у перестрахування ризиків (частково або повністю)
іншим перестраховикам називають ретроцесією.
Рис. 3. Схема прямого страхування, перестрахування й ретроцесії
 Рис.4. Види перестрахування
Пропорційна форма перестрахування передбачає часткову участь сторін у розподілі
відповідальності. Відповідно до узгодженої частки участі в договорі між сторонами
розподіляють страхові премії й збитки.
Непропорційне перестрахування полягає в тому, що відшкодування, надане
перестраховиком, обумовлене лише розміром збитку та не залежить від страхової суми, а тому
немає пропорційного розподілу відповідальності за окремим ризиком і оригінальною премією.
У групі пропорційного перестрахування виділяють такі підвиди
договорів перестрахування:
– квотний договір;
– ексцедентний договір;
– квотно-ексцедентний договір.
Квотний договір є найпростішим видом договорів перестрахування. Його сутність
полягає в тому, що цедент зобов’язаний передати перестраховикові визначену частку в усіх
ризиках цього виду, а перестраховик не має права відмовитися від цього обов’язку. Зазвичай за
квотного перестрахування цедент передає, а перестраховик приймає від нього відповідну
частину премії, визначену у відсотках. У свою чергу, перестраховик виплачує цедентові
комісійну винагороду за ведення справи за договором перестрахування й надання можливості
участі в цьому договорі, а також тантьєму зі свого прибутку.
Ексцедентний договір (договору ексцеденту суми) полягає в тому, що всі прийняті на
страхування ризики, страхова сума яких перевищує власне утримання цедента, підлягають
перестрахуванню в межах визначеного ліміту або ексцеденту.
Квотно-ексцедентний договір найчастіше використовують новостворені страхові компанії або
якщо страхова компанія розширює свій бізнес у новому для неї виді страхування й не може
точно обчислити ефект збільшення квотного утримання.
До групи договорів непропорційного перестрахування належать договори ексцедента
збитку й ексцедента збитковості.
За договором ексцедента збитку механізм перестрахування починає діяти тоді, коли
кінцева сума збитку за застрахованим ризиком перевищує межу обумовленої в договорі суми в
разі настання страхового випадку. Ексцедент збитку застосовують у медичному страхуванні,
страхуванні життя.
За договорами ексцедента збитковості цедентові надають покриття страхових збитків,
визначених як перевищення середньої збитковості за певним видом страхування. Перестраховик
зобов’язується відшкодувати збитки, що перевищують пріоритет, виражений як відсоток від
отриманої страховиком річної премії.
За методом передавання ризиків у перестрахування й оформленням правових відносин
сторін перестрахувальні операції поділяють на факультативні, облігаторні (договірні),
факультативно-облігаторні та облігаторно-факультативні (змішані).
Факультативне перестрахування полягає у відсутності зобов’язань із передавання та
прийняття ризиків у перестрахування. Тобто перестрахувальник має право передавати ризики
або залишати їх на власній відповідальності, а перестраховик має право прийняти ризики чи
відмовитися від них.
Іншою формою перестрахування є облігаторна. Її сутність полягає в
тому, що учасники перестрахувальних відносин укладають довгостроковий
договір перестрахування, відповідно до якого страховик-цедент зобов’язаний
передавати, а перестраховик зобов’язаний приймати в перестрахування всі ризики, характер і
розмір яких визначений умовами договору перестрахування.
Договори облігаторного перестрахування укладають переважно строком на один рік.
У разі факультативно-облігаторного перестрахування компанія-цедент передає чи
залишає в себе ризики або їх частину. Перестраховик згідно з таким методом перестрахування
зобов’язаний прийняти обумовлені договором ризики. Отже, факультативність передбачена для
страховика (цедента), а облігаторність – для перестраховика.
Облігаторно-факультативне перестрахування, навпаки, передбачає обов’язковість для
страховика, а факультативність – для перестраховика. З огляду на світовий досвід такі договори
частіше застосовують страхові компанії зі своїми філіями. За облігаторно-факультативним
договором перестраховикові дають можливість відбирати вигідніші ризики, що небажано
для незалежного страховика (цедента), тому що може порушити баланс його страхового
портфеля.

ТЕМА 14
СТРАХОВІ ПОСЛУГИ ФІЗИЧНИМ ОСОБАМ
Особисте страхування – це галузь страхування, що забезпечує захист майнових
інтересів громадян, пов’язаних з імовірністю настання смерті, втрати здоров’я, а також із
прагненням громадян мати заощадження.
Загальними об’єктами особистого страхування є майнові інтереси, пов’язані з життям,
здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією застрахованої особи. Конкретними об’єктами
(предметами) особистого страхування є життя й здоров’я людини, а також певні події її життя:
повноліття, шлюб, народження дитини тощо.
До галузі особистого страхування належать три підгалузі:
– страхування від нещасних випадків;
– медичне страхування;
– страхування життя.
Перші дві підгалузі належать до загального (ризикового) страхування, а третя – до
окремої підгалузі (розділу) з такою самою назвою.
На сьогодні в Україні обов’язкові такі види особистого страхування:
– медичне страхування;
– особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в
установах та організаціях, фінансованих із Державного бюджету України) на випадок
інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними службових обов’язків;
– особисте страхування працівників відомчої (крім тих, які працюють в установах і організаціях,
фінансованих із Державного бюджету України) та сільської пожежної охорони й членів
добровільних народних дружин (команд);
– страхування спортсменів вищих категорій;
– страхування життя та здоров’я спеціалістів ветеринарної медицини;
– особисте страхування від нещасних випадків на транспорті;
– страхування працівників (крім тих, які працюють в установах та організаціях,
фінансованих із Державного бюджету України), які беруть участь у наданні психіатричної
допомоги, зокрема здійснюють догляд за особами, які страждають на психічні розлади;
– страхування життя та здоров’я тимчасового адміністратора, ліквідатора фінансової установи й
працівників центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну фінансову політику,
визначені ним для вирішення питань щодо участі держави в капіталізації банку;
– страхування медичних та інших працівників державних і
комунальних закладів охорони здоров’я та державних наукових установ (крім тих, які працюють
в установах та організаціях, фінансованих із Державного бюджету України) на випадок
захворювання на інфекційні хвороби, пов’язаний із виконанням ними професійних обов’язків в
умовах підвищеного ризику зараження збудниками інфекційних хвороб.
Добровільні види особистого страхування передбачають: страхування життя;
страхування від нещасних випадків; медичне страхування (безперервне страхування здоров’я);
страхування здоров’я на випадок хвороби; страхування медичних витрат, а також страхування
життя й здоров’я волонтерів на період надання ними волонтерської допомоги.
 Медичне страхування – це страхування на випадок утрати здоров’я через будь-яку
причину, зокрема хворобу та нещасний випадок.
Страховими ризиками медичного страхування є:
– хвороба застрахованої особи;
– ушкодження здоров’я внаслідок нещасного випадку;
– смерть застрахованої особи внаслідок хвороби під час перебування в медичному закладі.
Медичне страхування можуть проводити як у добровільній, так і в обов’язковій формах.
Обов’язкове медичне страхування забезпечує регулярність надходження грошових коштів,
створюючи завдяки ній можливість планування медичної допомоги.
Суб’єктами добровільного медичного страхування є:
– страхові компанії, що мають відповідну ліцензію;
– страхувальники: фізичні та юридичні особи;
–медичні заклади незалежно від форми власності.
Відносини між суб’єктами добровільного медичного страхування базуються на двох
договорах:
 договорі страхування, укладеному між
страховиком та страхувальником;
 договорі на надання лікувально-
профілактичної допомоги, укладеному між страховиком та лікувально-
профілактичним закладом.
Договір добровільного медичного страхування укладають на підставі відповідної
програми добровільного медичного страхування.
Страховим випадком є звернення страхувальника (застрахованого) під час дії договору
страхування до медичної установи зі скаргами на здоров’я за умови, що симптоми
захворювання відповідають переліченим у договорі випадкам, які вважають страховими.
Страхова сума, в межах якої страховик несе відповідальність щодо виплат, обумовлена
вартістю вибраної страхувальником програми добровільного медичного страхування.
Законом України «Про страхування» передбачено здійснення добровільного
медичного страхування у трьох різновидах:
– медичне страхування (безперервного страхування здоров’я);
– страхування здоров’я на випадок хвороби;
– страхування медичних витрат («медичного асистансу»).
За медичного страхування (безперервного страхування здоров’я) страхувальниками
можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. У зв’язку з наданням медичних послуг у цьому
виді страхування обов’язково бере участь
медична установа.
Страхування здоров’я на випадок хвороби має певні відмінності від безперервного
страхування здоров’я. Насамперед це стосується страхових ризиків, програм медичних послуг,
способу виплати страхових сум та організаційних схем. Основним ризиком є хвороба,
передбачена програмою медичних послуг, додатковими – встановлення інвалідності або смерть
застрахованої особи внаслідок хвороби, передбаченої для лікування договором страхування.
Страхування медичних витрат, або «медичний асистанс», передусім призначений
для оплати невідкладної медичної допомоги та ряду додаткових послуг під час перебування
громадян України за її межами. Цей різновид медичного страхування передбачає надання лише
найбільш необхідної медичної допомоги й перевезення особи на територію її країни для
повноцінного лікування.
Обсяг страхового захисту, що може бути обраним за полісом медичного асистансу,
поділяють на чотири категорії:
– категорія А передбачає лише надання послуг невідкладної медичної
допомоги й оплату медичних витрат та перевезення транспортним засобом до
найближчої медичної установи; репатріацію у випадку хвороби до місця
постійного проживання; репатріацію у випадку смерті; невідкладну
стоматологічну допомогу;
– категорія В містить усі пункти, передбачені категорією А, й додатково
забезпечує візит третьої особи у разі перебування в лікарні понад 10 діб;
дострокове повернення застрахованої особи у випадку смерті найближчих
родичів (чоловіка, дружини, дітей, батьків); евакуацію дітей;
– категорія С, включаючи категорії А та В, ще передбачає надання
юридичної й адміністративної допомоги: можливість зв’язатися з адвокатом;
допомоги в порушенні справи про захист застрахованої особи; повернення та
відправлення багажу за іншою адресою; передавання термінових повідомлень;
допомогу в разі втрати або викрадення документів для їх заміни;
– категорія D охоплює категорії А, В, С та додатково обумовлює
надання допомоги в разі поломки особистого автотранспорту та захворювання
водія: організацію доставки всіх пасажирів до місця проживання в країні
перебування (лише в країнах Європи); надання та оплату послуг іншого водія
в разі захворювання водія; забезпечення евакуації пасажирів у країну
проживання.
 Страхування від нещасних випадків – вид особистого страхування, традиційно
здійснюваний для надання допомоги застрахованим особам у разі тимчасової або постійної
втрати працездатності внаслідок впливу раптової, короткочасної, непередбаченої та незалежної
від волі застрахованої особи
події.
У правилах страхування від нещасних випадків страхові компанії зазвичай
виділяють чотири групи ризику професій:
– 1 -ша група – офісні працівники й персонал, не залучений до промислового
виробництва;
– 2-га група – особи, зайняті в процесі виробництва (машинобудівній, деревообробній, легкій
промисловостях), будівельники, працівники залізничного, річкового транспорту, водії;
– 3-тя група – працівники металургійної, нафтової та газової промисловостей, морського та
океанського транспорту, мотоциклісти;
– 4-та група – робітники галузей із підвищеним ступенем небезпеки (підривники, працівники
хімічного виробництва, водолази, електрики високовольтних ліній, пожежники тощо).
Наслідком нещасних випадків може бути:
– тимчасова непрацездатність;
– інвалідність;
– смерть.
Таблиця 1.
Страхові випадки й розміри страхових виплат
за обов’язкового страхування від нещасних випадків на транспорті
До обов’язкових видів страхування від нещасних випадків належить особисте
страхування від нещасних випадків на транспорті. Порядок здійснення цього виду
страхування визначений Положенням про обов’язкове особисте страхування від нещасних
випадків на транспорті, затвердженим Постановою КМУ від 14.08.96 р. № 959 (зі змінами).
Застрахованими особами за обов’язковим особистим страхуванням від нещасних випадків
на транспорті вважають:
– пасажирів із моменту оголошення посадки в морське або річкове судно, потяг, автобус
або інший транспортний засіб до моменту завершення поїздки;
– водії лише на час обслуговування поїздки.
Страхування життя – вид особистого страхування, що передбачає обов’язок страховика
здійснити страхову виплату в разі смерті застрахованої особи впродовж дії договору
страхування чи її дожиття до закінчення строку дії договору та (або) досягнення застрахованою
особою визначеного договором віку. Умови договору страхування життя можуть також
передбачати обов’язок страховика здійснити страхову виплату в разі нещасного випадку та (або)
хвороби застрахованої особи.
У сучасних умовах страхування життя є обов’язком страховика здійснити страхові
виплати у випадках:
1 ) дожиття до обумовленого в договорі терміну;
2) забезпечення людини в старості або після втрати працездатності;
3) смерті;
4) забезпечення кредиту, насамперед іпотечного;
5) накопичення коштів для оплати освіти дітей або надання їм фінансової підтримки
після досягнення ними повноліття.
Особливостями страхування життя, що відрізняють його від інших видів
страхування, є такі:
– договір страхування життя має довгостроковий характер;
– страхування життя є способом інвестування й заощадження коштів, тому що накопичення
страхової суми здійснюється з урахуванням норми дохідності (мінімальний її розмір відповідно
до законодавства становить 4 % річних);
– у разі дострокового припинення договору страхування життя страховик виплачує
страхувальникові викупну суму;
– у договорах страхування життя завжди зазначають вигодонабувачів – осіб, визначених
страхувальником для отримання належних сум страхових виплат, якщо страхувальник
(застрахований) не буде здатним скористатися ними самостійно;
– для формування ціни страхового ризику використовують таблиці смертності;
– страхування життя здійснюють лише в добровільній формі.
Змішане страхування життя – це різновид страхування життя, що об’єднує в одному
договорі кілька самостійних договорів страхування, зокрема на випадок дожиття до закінчення
терміну страхування; смерті застрахованого; втрати здоров’я від нещасних випадків.
Страхувальниками є дієздатні фізичні особи віком від 18 до 72 років Договір страхування може
бути укладеним мінімум на 3 роки. Після закінчення терміну страхування страхувальникові має
бути не більше 75 років.
За страхування дітей у договорі страхування поєднуються умови дожиття застрахованої
дитини до 18 років, смерті в період дії договору, а також втрата життя, здоров’я внаслідок
нещасного випадку. Страхувальниками можуть бути батьки, родичі, опікуни дитини, а також
підприємства, що турбуються про страховий захист життя дітей своїх працівників.
Застрахованою є дитина віком від 0 до 18 років. Мінімальний термін страхування становить 3
роки, якщо договір укладають на користь дитини, яка досягла 15 років, максимальний – 18
років.
Весільне страхування – це один із різновидів страхування життя, що передбачає
дожиття застрахованою особою до особливої події на дату повноліття. За сукупністю ризиків
подібне до змішаного страхування життя, за категорією застрахованих – зі страхуванням дітей,
але передбачена поруч із дожиттям до 18 років особлива подія (весілля). Умови весільного
страхування відрізняються від традиційного змішаного страхування життя: по-перше, у
весільному страхуванні є гарантована виплата страхового забезпечення застрахованій особі,
зокрема якщо в період дії договору страхування оплата страхових внесків буде припиненою
через смерть страхувальника; по-друге, страхове забезпечення виплачують застрахованій особі
після закінчення терміну страхування у зв’язку з реєстрацією шлюбу.
За довічного страхування життя страховик приймає на себе зобов’язання з виплати
страхової суми, встановленої в договорі страхування, вигодонабувачам (спадкоємцям)
застрахованого після його смерті. Страховим випадком є смерть застрахованої особи в період дії
договору з будь-якої причини, за винятком смерті внаслідок самогубства застрахованого, якщо
договір страхування діяв на той час менше ніж два роки; захворювання СНІДом; алкогольного,
токсичного, наркотичного сп’яніння. У разі дострокового припинення договору через смерть
застрахованої особи внаслідок зазначених причин спадкоємцям повертають суму сплаченої
страхувальником премії.
Страхування для здобуття освіти є нагромаджувальним страхуванням життя дитини на
проміжку від 3–7-го до 23–25-го років життя. Метою страхування є накопичення коштів для
навчання в закладі освіти з оплатою вартості навчання, виплатою стипендії (коштів на
утримання) та здійснення видатків, пов’язаних з початком самостійного життя після здобуття
освіти.
Цей вид страхування передбачає два основні ризики – смерть застрахованої особи та дожиття до
певної дати – переважно здобуття середньої освіти. До цього моменту повинна бути
нагромадженою страхова сума, використовувана для щорічної оплати навчання та виплати
щорічної або щоквартальної стипендії. Договори укладають на період від 10 до 20 років,
зокрема на 10–15 років зі сплатою внесків і 4–5 років – із виплатою рент.
Страхові продукти, призначені для пенсійного страхування, можна розділити на два
види – з фіксованою річною страховою сумою й фіксованою загальною страховою сумою.
Продукти з фіксованою річною страховою сумою базуються на річному ануїтеті виплат, для
якого загальну суму виплат протягом кількох років не встановлюють. Це так звані безтермінові,
або вічні, ренти. Продукти з фіксованою загальною страховою сумою базуються на термінових
рентах із конкретним періодом виплати. Вони передбачають нагромадження загальної страхової
суми, що буде виплаченою на конкретному проміжку часу, наприклад за 5, 10 чи 15 років.
До обов’язкових належить страхування засобів авіаційного й водного транспорту, а
страхування наземного транспорту та вантажів здійснюють добровільно.
Страхування каско – страхування вартості засобів транспорту (суден, літаків,
залізничних вагонів, автомобілів) без урахування вантажів.
Обов’язкове страхування каско авіаційного транспорту здійснюють на основі
Постанови Кабінету Міністрів України № 676 від 06.09.2017 р. «Про затвердження Порядку і
правил здійснення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації». Страхувальником є
експлуатант або власник повітряного судна; розробник, виробник цивільної авіаційної техніки,
організація з технічного обслуговування, що має право проводити випробувальні польоти;
навчальний заклад, що має право виконувати навчально-тренувальні польоти.

Страховими ризиками є повна втрата повітряного судна або пошкодження окремих

його частин, систем та елементів конструкції під час руління, в повітрі чи на землі, зокрема
зникнення судна. Страхова сума за договором не повинна бути меншою, ніж балансова
вартість повітряного
судна на день укладення договору страхування. Страхові тарифи встановлюють у відсотках
від страхової суми:
– для суден із максимальною злітною масою до 15000 кг (включно) – не більше за 8 %;
– для суден із максимальною злітною масою від 15001 кг і більше – не більше ніж 6 %;
– для вертольотів – не більше за 10 %.
Страхування каско суден – вид морського страхування, що забезпечує захист
судновласників та інших осіб, пов’язаних з експлуатацією суден, від ризиків заподіяння збитку
через знищення належних їм суден. У морському страхуванні прийнято укладати договір на
термін 1 рік або на рейс (перехід судна від місця відправлення до місця призначення, а за
необхідності – й зворотний перехід). Правила страхування передбачають п’ять різновидів умов
страхування суден:
– «із відповідальністю за знищення й пошкодження»;
– «без відповідальності за пошкодження, крім випадків катастрофи»;
– «без відповідальності за окрему аварію»;
– «із відповідальністю лише за повне знищення судна, включаючи витрати на рятування»;
– «із відповідальністю лише за повне знищення судна».

Найпоширенішим серед видів страхування наземного транспорту є автокаско. Договори

страхування автокаско укладають на термін від одного місяця до одного року. Найбільш
типовим ризиком є знищення, пошкодження або втрата транспортного засобу внаслідок:
дорожньо-транспортного випадку; вогневих ризиків і ризиків стихійних явищ; протиправних дій
третіх осіб.
Укладення договору на всі три ризики називають «повним каско», на один або два – «частковим
каско». Страхову суму встановлюють за згодою сторін, але не вищою за реальну ринкову
вартість. Страховий платіж визначають на підставі базової формули й кількох коригувальних
коефіцієнтів. Страхові компанії застосовують
переважно безумовну франшизу розміром від 0,2 до 15 %. Збиток визначають за розміром
вартості ремонту транспортного засобу.
Мета страхування – забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю
й/або майну потерпілих унаслідок дорожньо-транспортної
пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.
Суб’єкти обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних
засобів:
– страховики (страхові компанії);
– Моторне (транспортне) страхове бюро;
– страхувальники (власники транспортних засобів);
– юридичні й фізичні особи, яким заподіяна шкода транспортним засобом внаслідок дорожньо-
транспортної пригоди.
Моторне (транспортне) страхове бюро – добровільне об’єднання страховиків, що
здійснює обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних
транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Було створеним у 1994 році й здійснює
свою діяльність відповідно до Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової
відповідальності власників наземних транспортних засобів», законодавства України та свого
статуту.
Мета діяльності – забезпечення платоспроможності страховиків (які одержали право
здійснювати обов’язкове страхування відповідальності
власників транспортних засобів) їх здатності виконувати свої зобов’язання перед
страхувальниками.
 Види договорів страхування цивільної відповідальності власників транспортних
засобів
1. Внутрішній договір укладають із власником транспортного засобу, зареєстрованого в
Україні чи тимчасово ввезеного на територію України для користування. Діє лише на території
України.
2. Договір міжнародного обов’язкового страхування укладають у разі користування
транспортними засобами за межами України. Діє на території країн, зазначених у таких
договорах. Страхова сума – це грошова сума, у межах якої страховик зобов’язаний здійснити
виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору
страхування.
Розмір страхової суми за шкоду заподіяну:
– майну потерпілих (130 тис. грн на одного потерпілого). Водночас
законодавством передбачена безумовна франшиза 2 %;
– життю й здоров’ю потерпілих (260 тис. грн на одного потерпілого).
Якщо загальний розмір шкоди від майнових збитків за одним страховим випадком
перевищує п’ятикратну страхову суму, відшкодування кожному потерпілому пропорційно
зменшується.
Шкодою, заподіяною життю та здоров’ю потерпілого внаслідок
ДТП, є шкода, пов’язана з:
– лікуванням;
– тимчасовою втратою працездатності;
– стійкою втратою працездатності потерпілим;
– моральною шкодою;
– смертю потерпілого.
1. Лікування потерпілого. Відшкодовують витрати, пов’язані з
доставкою, розміщенням, утриманням, діагностикою, лікуванням,
протезуванням і реабілітацією потерпілого у відповідному закладі охорони здоров’я, медичним
піклуванням, лікуванням у домашніх умовах та придбанням лікарських засобів. Мінімальний
розмір становить 1/30 розміру мінімальної заробітної плати в місячному розмірі за кожний день
лікування, підтверджений відповідним закладом охорони здоров’я, але не більше ніж 120 днів.
2. Тимчасова втрата працездатності. Відшкодовують не отримані
доходи за підтверджений відповідним закладом охорони здоров’я час втрати працездатності:
– для працюючої особи (неотримана середня заробітна плата, обчислена відповідно до норм
законодавства України про працю);
– для особи, яка забезпечує себе роботою самостійно, – неотримані
доходи, обчислені як різниця між доходом за попередній (до дорожньо-транспортної пригоди)
календарний рік і доходом, отриманим у тому календарному році, в якому особа була
тимчасово непрацездатною;
– для непрацюючої особи (допомога розміром, не меншим за
мінімальну заробітну плату, встановлену чинним законодавством).
3. Стійка втрата працездатності. Розмір страхової виплати виражений у мінімальних
заробітних платах, установлених законом на дату настання страхового випадку:
– І група інвалідності – 36 мінімальних заробітних плат;
– ІІ група інвалідності – 18 мінімальних заробітних плат;
– ІІІ група інвалідності – 12 мінімальних заробітних плат.
4. Моральна шкода. Виплату здійснюють розміром 5 % від страхової виплати за шкоду,
заподіяну здоров’ю.
5. Смерть потерпілого. Страхове відшкодування виплачують, якщо смерть потерпілого
внаслідок ДТП настала впродовж одного року після ДТП та є прямим наслідком цієї ДТП.
Розмір страхової виплати визначають у мінімальних заробітних платах, установлених законом
на дату настання страхового випадку:
– виплата утриманцям – 36 мінімальних заробітних плат;
– виплата морального збитку (батькам, дітям, дружині, чоловікові) – 12 мінімальних заробітних
плат;
– витрати на поховання – не більше ніж 12 мінімальних заробітних плат.
Страховик або МТСБУ не відшкодовує:
– збитків, заподіяних забезпеченому транспортному засобу, що
спричинив дорожньо-транспортну пригоду;
– збитків, заподіяних життю й здоров’ю пасажирів, які перебували в
забезпеченому транспортному засобі, що спричинив дорожньо-транспортну
пригоду;
– збитків, заподіяних майну, що знаходилося в забезпеченому
транспортному засобі, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду;
– збитків, заподіяних під час використання забезпеченого
транспортного засобу під час тренувальної поїздки чи для участі в офіційних
змаганнях;
– збитків, заподіяних із втратою товарної вартості транспортного
засобу;
– збитків, заподіяних пошкодженням або знищенням унаслідок
дорожньо-транспортної пригоди антикварних речей, виробів з коштовних
металів, коштовного й напівкоштовного каміння, біжутерії, предметів
релігійного культу, картин, рукописів, грошових знаків, цінних паперів,
різного роду документів, філателістичних, нумізматичних та інших колекцій;
– збитків, від дорожньо-транспортної пригоди, якщо вона відбулася
внаслідок масових заворушень, військових конфліктів, терористичних актів,
стихійного лиха, вибуху тощо.
Таблиця 2.

В Об’єднаних Арабських Еміратах стає популярним “ісламське страхування”

автомобілів. У Дубаї функціонують такі страхові компанії, які при страхуванні
транспортного засобу використовують схему “аман” (“ісламське страхування”). Згідно цієї
схеми власник автомобіля, заплативши за поліс, автоматично стає акціонером страхової
компанії й одержує частину прибутку за підсумками року. У разі відсутності страхових
випадків за період дії договору страхування при повторному страхуванні пай автовласника в
капіталі страховика збільшується на нову суму страхового поліса і відповідно збільшуються
дивіденди.
Серед країн ЄС першою країною, яка ввела обов’язкове страхування відповідальності
автовласників була Данія – 1927 р. З 1976 р. (в Будапешті прийнято відповідну конвенцію) в
країнах ЄС страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів стало
обов’язковим абсолютно для всіх. Сьогодні 95% європейських автовласників мають поліс
обов’язкового страхування цивільної відповідальності.
Ще 1946 р. Комітет з питань транспорту Європейської економічної комісії в Женеві
створив робочу групу дорожнього транспорту, завданням якої було розробка та створення такої
системи, яка б забезпечувала захист потерпілих в ДТП, якщо її винуватцем був іноземець.
Система отримала назву “Зелена картка” за кольором страхового поліса. На території
європейських країн ця система вступила у дію з 1 січня 1953 р. і донині успішно захищає
інтереси автовласників.
Розрізняють страховий сертифікат “Зелена картка – Уся Європа” та “Зелена картка –
Східна Європа”. Всі країни Євросоюзу на бланку “Зеленої картки” знаходяться в одній графі,
всі інші члени цієї міжнародної системи зазначені окремо. Країни, на які дія поліса не
поширюється закреслені. На 2021 р. членами міжнародної системи “Зелена картка” є 48 країн
Європи, Азії (Іран, Ірак, Ізраїль, Туреччина) Африки (Марокко, Туніс), та деякі країни СНД.
 Міжнародна система діє у країнах, де:
 страхування цивільно-правової відповідальності автовласників є обов'язковим;
 наявне Національне бюро, до якого входять всі страховики, що здійснюють
обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності автовласників;
 офіційно визнана законність вимог цієї системи.
Україна є членом Міжнародної системи з  1997 року.
Кожне Національне бюро забезпечує гарантію:
 Своєму уряду про те, що іноземний страховик буде дотримуватися чинного
законодавства країни та сплатить компенсацію потерпілим у дорожньо-транспортних пригодах
у межах встановленого законом ліміту відповідальності.
 Бюро інших країн-членів Міжнародної системи щодо виконання зобов’язань
страховиком, який застрахував цивільно-правову відповідальність водія, що спричинив
дорожньо-транспортну пригоду на території їх країни.
Гарантом виплати страхового відшкодування за договорами «Зелена картка» в Україні є
Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ) – Національне бюро Зеленої картки в
Україні.
В Україні передбачені 2 типи полісів «Зеленої карти»:
1. Поліс, дія якого поширюються на території всіх країн-учасниць системи «Зелена карта».
2. Поліс, дія якого поширюється на території Азербайджану, Білорусі, Молдови й Російської
Федерації.
У світовій практиці поряд з міжнародною системою “Зелена картка” діють ще декілька
систем. Найбільш розвинуті з яких “Помаранчева картка” (19 країн) – члени Арабської
Страхової Федерації та система “Коричнева картка” (14 країн) – деякі члени Економічної
Співдружності держав Західної Африки – ECOWAS, «Блакитна картка» (9 країн), «Рожева
картка» (6 країн), «Жовта картка» (11 країн).

ТЕМА 15
СТРАХОВІ ПОСЛУГИ ЮРИДИЧНИМ ОСОБАМ
Страхування професійної відповідальності
пов’язане з можливістю пред’явлення претензій особам за наслідки помилок, допущених під час
виконання ними професійних обов’язків, зазначених у страховому полісі
Види професійної відповідальності, що підлягають страхуванню:
– медична;
– юридична;
– аудиторська;
– нотаріальна;
– журналістська;
– архітектурна;
– експертна.
У страхуванні професійної відповідальності виділяють дві групи ризиків:
1) ризики, пов’язані з можливістю заподіяння третім особам тілесних пошкоджень і
шкоди здоров’ю. Такі випадки трапляються в роботі лікарів, водіїв транспортних засобів тощо;
2) ризики, пов’язані з можливістю заподіяння матеріальних збитків, зокрема втрата права на
пред’явлення претензій. Ці ризики пов’язані з діяльністю архітекторів, будівельників,
консультантів тощо.
Таблиця 1.
Обов’язкові та добровільні види страхування професійної
відповідальності
Форми співпраці банку та страхової компанії:
 форма клієнтської співпраці, яка є початковою і обмежується наданням
страховою компанією послуг банку як її клієнту. Страхова компанія пропонує для банків як
традиційні, так і додаткові програми страхування, які враховують специфіку роботи банку.
 форма агентських відносин, яка припускає розповсюдження страхових послуг на
основі агентської угоди з банком. Чинне законодавство дозволяє співпрацювати банкам та
страховикам на підставі спільної агентської угоди. Ст. 48 Закону України “Про банки і
банківську діяльність” забороняє банкам безпосередню діяльність у сфері страхування, але
дозволяє виконувати їм функції страхового посередництва. Одні банки укладають агентські
угоди з одною-двома страховими компаніями, інші – співпрацюють з багатьма універсальними
страховиками.
 форма кооперації, при якій партнери – банк і страхова компанія утворюють
договірний альянс.
 форма контролю передбачає застосування контролю аж до злиття і поглинання.
Досить часто за такої форми взаємодії банк повністю чи частково купує або засновує страхову
компанію.
Страхування кредитних ризиків полягає в зменшенні або усуненні кредитного ризику.
Страхування кредитів базується на визнанні
ризику неплатежу чи неплатоспроможності позичальників, актуального в процесі кредитування.
 Страхування кредитів, виданих під заставу, можуть здійснювати тоді, коли
позичальник забезпечує повернення кредиту переданим у заставу належним йому нерухомим чи
рухомим майном. Майно, передане в заставу, піддається небезпеці знищення або пошкодження,
що загрожує платоспроможності позичальника й може призвести до втрати ним можливості
повернення боргу. Тому воно повинно бути застрахованим. Закон України «Про заставу»
визначає механізм страхування заставлених предметів і покладає на заставодавця обов’язок
страхування нерухомих об’єктів і предметів іпотеки, переданих ним у заставу.
Делькредерне страхування. У разі делькредерної форми організації страхових відносин
кредитори (банки, інвестори та інші) відіграють роль страхувальників і застрахованих
одночасно, а тому страхові відносини обмежуються лише стосунками між двома сторонами –
страховиком та страхувальником.

Делькредерне страхування складається з 2 груп страхових відносин:

1) страхування товарних кредитів – страховий захист забезпечується як
внутрішньому, так і зовнішньому (експортно-імпортному) товарообігу, здійснюваному на
кредитній основі;
2) страхування фінансових (грошових) кредитів – операції зі страхування фінансових
кредитів, тобто переважно частини споживчих кредитів та кредитів під інвестиційні потреби,
виданої в грошовій формі.

Гарантійне (заставне) страхування. Економічний зміст страхової гарантії зводиться до

того, що страховик замість отриманої невисокої страхової премії бере на себе (замість
боржника) роль гаранта оплати його повної заборгованості у визначених термінах на користь
застрахованого (бенефіціара) цієї гарантії. За гарантійного (заставного) страхування у
відносини вступають не дві, як за делькредерного страхування, а три сторони.
У групі заставного (гарантійного) страхування практикують також
особливий напрямок страхового захисту – страхування фінансових гарантій.
За гарантійного страхування, як і за делькредерного, застосовують два способи надання
страхового захисту:
– одноразовий, застосований щодо окремої кредитної операції, що має потребу страхової
гарантії;
– багаторазовий, застосований щодо загальної кількості операцій, що можуть бути здійсненими
одним боржником упродовж часу дії угоди про гарантійне страхування.
 Кредит довіри. Прикладом такого кредиту є добрі довірливі відносини між працедавцем
(кредитором) та найнятим працівником (боржником). Такі відносини можуть набувати
реального змісту в переданні працедавцем своєму працівникові в тимчасове користування
засобів транспорту або інших цінностей. Виникає ризик не виправдання довіри працедавця. На
випадок спричинення йому збитків працівником працедавець може застрахуватися. Цей вид
страхування, як бачимо, з одного боку, має характер делькредерного, тому що страхувальником
є кредитор, а з другого, набирає форми страхової гарантії, оскільки страховий поліс становить
предмет застави. Саме тому немає підстав вважати, що страхування довіри однозначно
належить до делькредерної чи заставної групи.
Страхування аграрного виробництва – це система заходів щодо захисту майнових
інтересів громадян, організацій та установ пов'язаних із виробництвом сільськогосподарської
продукції, організованого спеціальними страховими державними і недержавними органами
захисту у разі випадку певних подій за рахунок спеціально створених грошових коштів.
Cтрахові продукти класичного аграрного страхування:
 страхування ризиків перезимівлі для озимих культур – покриває всі несприятливі
погодні умови періоду перезимівлі для озимих культур, включаючи весняні заморозки та
протиправні дії третіх осіб;
 мультиризикове страхування майбутнього врожаю сільськогосподарських культур
(всі несприятливі погодні умови, розвиток хвороб, розмноження шкідників, пожежа,
протиправні дії третіх осіб);
 страхування майбутнього врожаю сільськогосподарських культур від
поіменованих ризиків – граду, сильного вітру та надлишкових опадів.
Індексне (параметричне страхування) – це страхування визначеного показника
(індексу) певного погодного параметру (температури повітря, вологості, кількості опадів тощо)
або урожайності сільськогосподарської культури.
 Індекс урожайності (середнього показника на рівні адміністративного району чи
області);
 Індекс вологості ґрунту – страхування певного показника вологості ґрунту,
визначеного на основі супутникових даних вологості;
 Індекс перезимівлі/ індекс заморозків (кількість днів з низькою температурою за
відсутності снігового покриву). Показник низької температури та висота снігового покриву
визначається індивідуально в залежності від території розміщення посівів.
 Індекс надлишкової /недостатньої кількості опадів – визначається на основі
даних найближчої метеостанції до місця розміщення посівів. Може покривати лише найбільш
критичні періоди для вирощування сільськогосподарських культур (період посіву-появи сходів,
період збирання врожаю тощо).
 Індекс високих температур.
Переваги індексного страхування:
 немає потреби проводити огляди посівів;
 швидка процедура врегулювання збитків та виплати страхового відшкодування;
 можливість страхування культур, які раніше не вирощувалися;
 покриття найкритичніших періодів вирощування культур.
Відповідно до законодавства всю сукупність ризиків у сільському господарстві
поділяють на такі групи:
1. Виробничі ризики. Ці ризики виникають через невизначеність природних умов виробництва
рослинницької і тваринницької продукції. Несприятливі погодні умови, хвороби тварин та
наявність шкідників є, як правило, тими причинами, що можуть негативно позначитися на
кількості та якості виробленої сільгосппродукції.
2. Ринкові ризики відчутні через цінову невизначеність на сільськогосподарську продукцію.
Невикористання повною мірою можливостей ринкових механізмів ціноутворення, таких, як
формування біржової ціни товару, укладання ф'ючерсних контрактів, значно звужують
фінансові можливості товаровиробників у плануванні свого балансу доходів і витрат.
Особливості прояву даного типу ризиків залежать передусім від конкретного виду продукції, що
виробляється товаровиробниками.
3. Кредитні ризики. У багатьох випадках отримані сільськогосподарськими виробниками
комерційні кредити не завжди можуть бути своєчасно повернені. Отримання кредитів означає,
що
виробник має заощадити певну частину свого доходу, щоб у майбутньому сплатити борг.
4. Інституціональні ризики. Ці ризики пов’язані здебільшого зі змінами економічної
політики держави на агарних ринках. Такі дії можуть опосередковано призводити до змін цін на
сільськогосподарську продукцію та спричинити певні адміністративні обмеження у
сільгоспвиробництві.
5. Особові ризики. Природа цих ризиків пов’язана з індивідуальними особливостями
працівників. Персональні ризики передбачають настання нещасних випадків: хвороби й втрати
працездатності керівників господарств, що може негативно вплинути на господарську
діяльність підприємства.
6. Фінансові ризики пов’язані з нагромадженням капіталу та фінансуванням підприємств. Ризик
у даному випадку обумовлений змінами ставок кредитування по запозиченому капіталу та
розмірами акціонерного капіталу.
7. Екологічний ризик несе загрозу природного або техногенного характеру, що призводить до
ерозії ґрунту, забруднення агроландшафтів, гумусного виснаження земель та нестачі в них
основних елементів мінерального живлення рослин, підвищення кислотності ґрунтів, а також
недоотримання вимог землекористування при розробці родовищ корисних копалин.
Аналіз міжнародного досвіду свідчить, що у світі є декілька типових, схожих між собою
систем аграрного страхування, які умовно поділяють на «американську», «європейську» та
«змішану».
Класичним прикладом застосування «американської» моделі аграрного страхування є
система, яка використовується у США та Канаді. Вона передбачає значну фінансову підтримку
держави у страхуванні сільськогосподарських ризиків шляхом компенсації вартості страхових
полісів, можливості звернення до державних страхових компаній та обов’язковості страхування.
Ця система є вигідною для виробників сільськогосподарської продукції, однак вона передбачає
високі адміністративні витрати для держави.
Для «європейської» моделі характерна мінімальна участь держави в аграрному
страхуванні. Вона використовується у таких країнах, як Польща, Німеччина та Франція. Так,
страхування здійснюється на добровільних засадах, сільськогосподарські виробники купують
страховий поліс за його повною ціною, а держава виконує функції нагляду та контролю щодо
діяльності приватних страхових компаній у цьому секторі ринку. Використання цього механізму
потребує наявності високого рівня доходів у виробників сільськогосподарської продукції.
Щодо «змішаної» моделі, то вона використовує позитивні риси обох зазначених систем.
Найкращим застосування цієї моделі є досвід Іспанії, система сільськогосподарського
страхування якої вважається однією з найкращих у світі. Так, у цій країні страхування врожаїв
здійснюється приватними страховими компаніями, і воно є добровільним. Водночас у країні
передбачена значна державна підтримка, шляхом заснування сільськогосподарських товариств
взаємодопомоги та  надання технічної допомоги страховим компаніям. Окрім того, усі види
страхування виконуються на базі планів, які завчасно готуються уповноваженими урядом
установами. У результаті розвитку та вдосконалення законодавчої бази сьогодні аграрне
страхування в Іспанії регулюється близько 15 нормативно-правовими актами – законами та
Королівськими декретами.
У 2012 р. в Україні було створено Об’єднання страховиків «Аграрний страховий пул»,
члени якого діють на умовах співстрахування, що підвищує гарантії виконання зобов’язань
страховими компаніями перед сільгоспвиробниками у разі отримання останніми збитків.
 Лідерами на ринку агрострахування є ПрАТ СК «ПЗУ Україна» та ПрАТ СК «ARX», які
на умовах співстрахування співпрацюють з ПАТ «Аграрний фонд». Найбільше договорів у
сільськогосподарському страхуванні укладено Українською аграрно-страховою компанією, яка
є лідером у страхуванні ризиків сільськогосподарського виробництва в Україні.

ТЕМА 16
МІЖНАРОДНЕ СТРАХУВАННЯ
Етапи створення Європейського страхового ринку.
Перший етап (1973-1979 рр.) – прийнято Директиви ЄС першого покоління: по
страхуванню іншому, ніж страхування життя та відповідно по страхуванню життя.
Основні принципи регулювання страхової діяльності:
- створення єдиного понятійного апарату що має на меті розробку єдиного
страхового правового поля;
- розробка єдиної класифікації видів страхової діяльності з метою ліцензування та страхового
нагляду;
- поділ страховиків на спілки, що здійснюють страхування життя, і спілки, що здійснюють інші
види страхування;
- єдиний порядок та умови установи страхових організацій, в т. ч. вимога до розміру страхового
капіталу, а також правила формування і інвестування страхових організацій.
Другий етап (1988 -1990 рр.) – прийняті Директиви були покликані сформувати порядок
оцінки фінансового стану страховиків та застосування національного права, критерії поділу
ризиків. Прийняття нових регулюючих документів дало змогу найбільшим європейським
страховикам збільшити свою долю на ринках країн, що в той час інтегрувалися до ЄС.
Третій етап (1992 рік) завершення процесу створення основ єдиного страхового ринку і
введення «європейського паспорта» страховика, врегульовано розподіл регулюючих функцій
між країнами, що приймають ризик і країнами, в яких розташовані головні компанії, що
випускають страховий продукт.

Четвертий етап створення загального європейського ринку страхування пов’язаний з

узгодженням через директиви ЄС суттєвих умов державного регулювання договорів
страхування. У країнах ЄС до 2010 року систему страхового нагляду на міждержавному рівні
здійснювалася Комітетом з нагляду за страхуванням і пенсійним забезпеченням. З 1 січня 2011
року в структурі органів фінансового нагляду була утворена Європейська організація
страхування та пенсійного забезпечення (European Insurance and Occupational Pensions Authority,
EIOPA) зі штаб-квартирою у Франкфурті.

Передумови становлення європейського страхового ринку:

- лібералізація регулювання;
- укрупнення страхових компаній;
- взаємопроникнення страхового та банківського капіталу;
- зростання катастрофічності світового господарства;
- розвиток інформаційних технологій.

Таблиця 1.
Перелік органів державного регулювання страхової діяльності у
деяких країнах ЄС

Світові  проблеми, які мають вплив на страховий ринок:

 зростання тероризму,
 підвищення ризику торговельних операцій і реалізації інвестиційних проектів,
 старіння населення,
 геополітичні аспекти сучасного розвитку світової системи господарства.
Обсяг світового страхового ринку за загальносвітовим збором страхових премій у 2020
році склав 7,55 трлн дол., що вимірюється 8% світового ВВП.
Страховий ринок країн Європи складає 1,87 трлн дол.(34,2% світового). На чотири країни
(Велику Британію, Францію, Німеччину, Італію) припадає 63% обсягу європейських страхових
премій. Протягом 2010-2020 років премії європейських страховиків зросли на 14,7%.

У 2020 році на страхування в країнах Європи в середньому  було витрачено 1948 дол. на
душу населення (загальносвітовий показник – 702 дол.). Найвищого рівня щільності страхування
в Європі досягла Швейцарія –  7870 дол. на душу населення).
Рівень проникнення страхування (обсяг страхових премій в процентному відношенні до
ВВП) в країнах Європи складає 9,2% (у світі – 7,2%). Найвищий показник серед європейських
країн у Фінляндії – 13,8%.
Страховий сектор є найбільшим інституційним інвестором Європи і ключовим джерелом
інвестицій, необхідних для підтримки зростання економіки. У 2020 році європейські страхові
компанії стали найбільшими інституційними інвесторами в Європі, інвестуючи в економіку
Євросоюзу більш 11,9 трлн. євро.
 У 2020 році в країнах Європи працювало 3900 страхових компаній (найбільша кількість
в Німеччині – 639). В європейській страховій галузі зайнято більш 990 тис. чоловік
безпосередньо.
Європейський страховий ринок характеризується двома основними підходами до
продажу продуктів:
- Традиційна персональна або індивідуальна модель, що включає повний комплекс послуг
преміум-брендів. Більший ефект досягається шляхом надання повного спектру фінансових
послуг та індивідуальних рішень, що включає персоналізований сервіс та індивідуальний підхід
до продажу продуктів за ринковими цінами;
- Прямі продажі і модель «low-cost» сегмента сфокусовані на недорогій вартості бренду
і зосереджені на низькій ціні з урахуванням особливостей клієнтів, для яких вирішальним
фактором є ціна продукту. Дана модель включає пропозицію стандартизованих продуктів, а
також легкий, швидкий і зручний спосіб отримання послуги, яка надається через інтернет або
телефон.
Тенденції розвитку сучасного світового страхового ринку:
1) модернізація традиційних форм і видів страхових послуг, поява нових страхових
полісів, які покривають політичні (тероризм), військові, катастрофічні, інформаційні та інші
ризики;
2) впровадження ІТ-технологій у діяльність страховиків та страхових посередників:
автоматизоване управління бізнес-процесами, застосування технологій аутсорсингу для
скорочення операційних витрат, зміна системи продажів страхових полісів завдяки розвитку
нового каналу збуту – мережі Інтернет;
3) підвищення культури споживання послуг страхування, що призведе до зростання
вимог покупців страхових продуктів і відповідно до поліпшення якості страхових послуг;
4) зміна попиту на масові страхові послуги, активізація участі страховиків у пенсійному
страхуванні;
5) стандартизація діяльності страхових компаній на основі принципів Міжнародної
асоціації органів нагляду за страховою діяльністю (International Association of Insurance
Supervisors), рекомендаційних вимог Solvency II та положень Міжнародних стандартів
фінансової звітності (International Financial Reporting Standards).
Страхові компанії США – це багатофункціональні фінансово-кредитні установи,
холдинги, які через дочірні компанії крім страхування, займаються наданням кредитів,
здійснюють чекове обслуговування клієнтів, операції з нерухомістю, цінними паперами,
управляють майном та капіталом за дорученням своїх клієнтів.
 На страховому ринку США працює понад 8 тис. компаній, які займаються майновим
страхуванням, і близько 2 тис. компаній зі страхування життя.
Найбільшим попитом серед американців (3/4 усіх доходів страхування життя)
користуються такі види страхування життя, як страхування на випадок смерті і страхування-
внесок. Страхування-внесок передбачає виплату страхової суми після досягнення страховою
особою обумовленого договором віку.
В США відсутній федеральний закон про страхування. Тут немає єдиного федерального
органу, який би здійснював нагляд за страховою діяльністю. Специфічною особливістю
американського страхового ринку є відсутність єдиної для держави системи страхування.
Кожний штат має власне страхове законодавство. Страхові організації мають широкі
повноваження в розробці власної страхової політики, визначенні розмірів платежів, практики їх
відрахування і відшкодування збитків
У США широко використовується електронний банк даних по всіх страхових компаніях,
що дає можливість розподілити компанії за рівнями ризику, розмірами
премії. У США функціонують два типи страхових компаній: товариства взаємного страхування
та акціонерні товариства і не існує державних страхових фірм.
Найбільші страхові компанії існують у вигляді фінансових конгломератів. За допомогою
своїх дочірніх компаній вони займаються наданням страхових послуг, кредитів, організовують
чекові обслуговування клієнтів, управляють майном чи капіталом за дорученням клієнтів.

Cтpахування в CША poзділене на дві галузі: cтpахування життя (Life & Health Insurance)
та інші види cтpахування (Property & Casualty Insurance та комерційне страхування).
Найбільшим cтpахoвикoм у CША у 2020 р. була кoмпанія Chubb. Chubb Limited є материнською
компанією Chubb, світовим постачальником страхових послуг у сфері комерційної та особистої
майнової власності власності та забезпечення нещасних випадків, а також забезпечення життя.
Станом на 2018 рік, вартість компанії сягала 70 млрд $. Чистий дохід компанії становив 3.9
млрд $, що на 2.6% більше, ніж у 2017 р., а загальні інвестиції склали цілих 101 млрд $.
Компанія займає cвoїми підpoзділами 20% pинку cтpахування автoмoбілів і 21% cтpахування
життя, а в цілoму пo pинку – 13%. Цей пoказник удвічі пеpевищує чаcтку pинку кoмпанії
«Marsh & McLennan», щo займає 2-е міcце. На чаcтку кoмпанії «Marsh & McLennan» (AIG)
пpипадає пpиблизнo 5% pинку інших видів cтpахування.

Oдна з пpoвідних cтpахoвих кoмпаній

CША «CIGNA» заcнoвана у 1982 poці. Гoлoвні інтереси кopпopації пов’язані зі cтpахуванням
майна і відпoвідальнocті. Pяд дoчіpніх фіpм займаєтьcя бpoкеpcькими oпеpаціями, пенcійним та
ocoбиcтим cтpахуванням. Вoни діють в 160 кpаїнах.
Кopпopація CIGNA – oдин з піoнеpів у викopиcтанні кoмп'ютеpнoї техніки в міжнаpoдних
cтpахoвих oпеpаціях, на базі якoї poзpoбленo і впpoвадженo у багатьoх кpаїнах автoматизoвана
cиcтема Меpидіан, щo дoзвoляє значнo cпpocтити і
автoматизувати pеєcтpацію cтpахoвих випадків та ведення pахунків
Найбільшoю компанією-страховиком зі cтpахування життя є The
Prudential Insurance Company of America, заcнoвана в 1873 poці. Компанія дає можливість
укласти різнoманітні види дoгoвopів cтpахування: індивідуальне і кoлективне (гpупoве)
cтpахування, звичайне cтpахування життя, cтpахування на випадoк cмеpті з дoвічнoю cплатoю
внеcків, cтpахування з учаcтю в пpибутках кoмпанії, cтpахування пенcій, медичних витpат та
інші.
Високі місця у рейтингах займають такі компанії, як Aflac, Allstate, American International
Group, MetLife, Progressive, Aon, Marsh & McLennan.
Найбільші кoмпанії CША зі cтpахування життя пpиймають в упpавління багатoмільяpдні кoшти,
щo належать pізним пенcійним фoндам. Завдання cтpахoвих тoваpиcтв у цьoму випадку –
шляхoм poзумнoї інвеcтиційнoї пoлітики забезпечити збеpеження і пpиpіcт дoвіpених кoштів. За
кеpування цими заcoбами cтpахoві кoмпанії cтягують кoміcійну винагopoду у poзміpі 0,1% від
взятих в упpавлінні cум, щo пpинocить мільйoнні дoхoди. Велику роль в існуванні великих
страхових компаній у США відіграють інвестиційні вкладення.
Страховий ринок Великобританії є найбільшим у Європі та четвертим у світі за
обсягами страхових премій. Його випереджають тільки США, Японія та Китай.
Основну роль у Великобританії відіграє страхування життя. Це зумовлено тим, що на
відміну від загальних видів страхування, страхування життя виконує також функцію
заощадження коштів населення.
На страховому ринку Великобританії спеціальний орган страхового нагляду в складі
Департаменту торгівлі та промисловості має досить широкі повноваження щодо
організаційної діяльності страхових компаній. При встановленні фактів порушення правил
страхування до страхової компанії застосовуються карні санкції аж до закриття.
Страхування відіграє важливу роль в економіці країни. Страхові премії у 2020 році
складали 10,58% ВВП, у тому числі страхові премії від страхування життя – 8,22% і загальних
видів страхування – 2,36%.
Загалом у страхових компаніях у 2020 році працювали 140 тис. громадян, а надходження від
оподаткування у 2020 році досягли 115 млрд дол. США – найбільша частка серед всіх секторів
економіки. Валові страхові премії від страхування життя у 2020 році досягали 198,9 млдр євро, а
від загальних видів страхування – 102 млрд євро. Загальні сума страхових виплат за всіма
видами страхування у 2020 році становила 411,2 млрд євро.
Компанії зі страхування життя Великобританії переважно є приватними компаніями,
через товариства взаємного страхування на ринку заробляють близько 15% страхових премій,
через банкострахові компанії – 20%. Співробітництво банків і страхових компаній призвело до
появи нового фінансового інституту – банкострахових компаній (або банківсько-страхової
групи), які надають широкий спектр фінансових послуг, у тому числі зі страхування та
дозволяють нарощувати капіталізацію за рахунок перерозподілу коштів усередині групи.
Основними банкостраховими компаніями є: НВОS, Lloyds Banking Group, Abbey National,
Barclays Life, HSBC Life.
За обсягами активів 2 британські страхові компанії входять до топ-10 світу – Legal &
General Group (618,5 млрд дол.) і Prudential plc (564,5 млрд дол.), які займають відповідно 6 і 8
місця. Також до топ-10 світу за обсягом продажів входять 3 британські страхові брокери – Aon
P.L.C. (12,019 млрд дол.), Willis Group Holdings P.L.C. (3,767 млрд дол.) і Jardine Lloyd Thompson
Group P.L.C. (1,714 млрд дол.), які займають відповідно 2, 3 і 5 місця.
Центром страхування у Великобританії є Лондон. У 2018 році тут страхові компанії
одержали страхові премії на суму 26 млрд дол. США.
Додатково 11,8 млрд дол. США було одержано поза межами Лондона, але страховими
компаніями, які в ньому розташовані. На страховому ринку Лондона працюють 52 тис. людей,
які створюють більше чверті внеску
міста у ВВП країни. Важливу роль відіграє корпорація “Ллойд”, яка представлена 400
страховими синдикатами, які об’єднують фізичних осіб андеррайтерів, які безпосередньо
надють страхові послуги, а андеррайтер-лідер кожного синдикату приймає ризики на
страхування від посередника-брокера “Ллойда”.
Топ-10 страхових компаній світу за показником (чисті страхові премії):
 UnitedHealth Group Incorporated (США),
 AXA (Франція),
 China Life Insurance (Китай),
 Pin An (Китай),
 Allianz (Німеччина),
 Anthem (США),
 Kaiser Foundation Group (США),
 Assicurazioni Generali (Італія),
 State Farm Group (США),
 People's Insurance Company (Китай).