Цінні папери – документи встановленої форми з відповідними реквізитами,

що:
 посвідчують грошові або інші майнові права;
 визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і
власника;
 передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їхнього
розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів,
іншим особам.
За порядком розміщення цінні папери поділяють на:
 емісійні;
 неемісійні.
Неемісійні цінні папери засвідчують різний обсяг прав та вимог стосовно
зобов’язаної особи кожним власник.
Такими цінними паперами є:
 ощадні (депозитні) сертифікати;
 векселі;
 заставні.
Емісійні цінні папери засвідчують однакові права їхніх власників у межах
кожного конкретного випуску стосовно особи, що здійснила їхню емісію.
До таких цінних паперів належать:
 акції;
 сертифікати фондів операцій з нерухомістю (ФОН);
 інвестиційні сертифікати;
 облігації юридичних осіб, державні облігації, облігації місцевих позик;
 казначейські зобов’язання;
 іпотечні сертифікати.
Залежно від форми існування цінні папери поділяють на:
 документарні – існують у паперовій формі;
  бездокументарні – існують в електронній формі.
За формою випуску цінні папери є:
 іменні – містять найменування власника і не підлягають передаванню
(наприклад, акції);
 на пред’явника – зміну власника здійснюють шляхом простого
передавання новому власнику (наприклад, ощадні (депозитні) сертифікати);
 ордерні – зміну власника здійснюють шляхом вчинення індосаменту
на цінному папері (наприклад, векселі).
Цінні папери об’єднують у такі групи:
 пайові,
 боргові,
 іпотечні,
 приватизаційні,
 похідні,
 товаророзпорядчі.
Пайові цінні папери засвідчують внесення їхнім власником певного
розміру паю, що дає йому право на отримання відповідного доходу або на
управління емітентом.
До цієї групи належать:
 акції,
 інвестиційні сертифікати
 сертифікати ФОН.
Акція – це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його
власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, з урахуванням
права на отримання частини його прибутку у вигляді дивідендів та права на
отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, права на
управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені
законодавством України.
 Власники простих акцій мають право на:
 отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді
дивідендів;
 участь в управлінні акціонерним товариством;
 отримання частини майна акціонерного товариства у разі його
ліквідації.
Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно
власників простих акцій, права на отримання частини:
 прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів;
 майна акціонерного товариства у разі його ліквідації.
 Права на участь в управлінні акціонерним товариством власників
привілейованих акцій мають бути детально описані статутом.
 Частка привілейованих акцій у статутному капіталі акціонерного
товариства не може перевищувати 25%.
Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно власників
простих акцій, права на отримання частини:
 прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів;
 майна акціонерного товариства у разі його ліквідації.
 Права на участь в управлінні акціонерним товариством власників
привілейованих акцій мають бути детально описані статутом.
 Частка привілейованих акцій у статутному капіталі акціонерного
товариства не може перевищувати 25%.
Інвестиційні сертифікати випускають компанії з управління активами
пайових інвестиційних фондів та розміщують для залучення коштів інвесторів та
засвідчують їхні права на частку в пайовому інвестиційному фонді.
Сертифікати ФОН надає кожному його власникові однакові права на
отримання доходу від інвестування в операції з нерухомістю. Є єдиними
пайовими цінними паперами, які можуть використовуватися лише на ринку
нерухомості.
Боргові цінні папери оформлюють відносини позики і зобов’язання
емітента повернути залучені кошти та вплатити за ними передбачений дохід.
Такими цінними паперами є:
 облігації юридичних осіб;
 державні облігації;
 облігації місцевих позик;
 казначейські зобов’язання;
 ощадні (депозитні) сертифікати;
 векселі.
Облігації – це цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей,
визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує
зобов’язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у
передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити дохід за
облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення.
Облігації залежно від емітента поділяють на:
 облігації підприємств;
 облігації місцевих позик;
 державні облігації України.
Державні облігації України залежно від місця їхнього розміщення
поділяються на:
 облігації внутрішніх державних позик (ОВДП) – розміщуються на
внутрішньому фондовому ринку;
 -облігації зовнішніх державних позик (ОЗДП) – розміщуються на
міжнародних фондових ринках.
Продаж ОВДП здійснюється в гривнях, а ОЗДП – у валюті запозичення.
 Казначейські зобов’язання – це державний цінний папір, що розміщується
виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт
заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського
зобов’язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та
погашається відповідно до визначених умов розміщення.
Ощадний (депозитний) сертифікат – цінний папір, який підтверджує
суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (власника сертифіката) на
одержання після встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених
сертифікатом, у банку, який його видав. Ощадні сертифікати розміщують на
певний строк під проценти, передбачені умовами їхнього розміщення.
Емітентами ощадних (депозитних) сертифікатів можуть бути лише банки-
юридичні особи.
Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання
векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання терміну платежу
визначену суму власнику векселя (векселедержателю). Вексель є одним з
найбільш розповсюджених фінансових інструментів, за допомогою якого
оформляють комерційний кредит.
Іпотечні цінні папери – цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним
покриттям та які посвідчують право власників на отримання від емітента
належних їм коштів.
До цієї групи цінних паперів належать:
 іпотечні облігації;
 іпотечні сертифікати;
 заставні.
Заставні – цінні папери, які можуть випускати під час укладення іпотечних
договорів для засвідчення права їхніх власників на отримання від боржника
виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в
грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання – на право звернути
стягнення на предмет іпотеки.
 Приватизаційні цінні папери – це цінні папери, що посвідчують право
власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна
державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.
Похідні цінні папери – цінні папери, механізм випуску та обігу яких
пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом терміну, встановленого
договором, так званих базових активів (інших цінних паперів, фінансових або
товарних ресурсів).
Видами похідних цінних паперів є:
 опціони – засвідчують право, але не обов’язок, його власника на
продаж чи придбання базового активу за встановленою ціною у визначений термін
у майбутньому;
 форвардні контракти – це договори, якими оформляють зобов’язання
купівлі чи продажу базового активу за встановленою ціною у визначений термін у
майбутньому;
 ф’ючерсні контракти – це договори, якими оформляють зобов’язання
купівлі чи продажу базового активу за ф’ючерсною ціною у визначений термін у
майбутньому, посередником при виконанні яких є фондова біржа.
Товаророзпорядчі цінні папери – це цінні папери, які надають їхньому
держателю право розпоряджатися майном, зазначеним у цих документах.
Прикладами таких цінних паперів є складські свідоцтва, що видаються товарним
складом як підтвердження прийняття товару на зберігання. Останні можуть бути
простими (видаються на пред’явника) та подвійними (є іменними та складаються з
двох частин: складського свідоцтва та заставного свідоцтва).
Операції з цінними паперами здійснюють на фондовому ринку, під яким
розуміють сукупність його учасників та правовідносини між ними щодо
розміщення, обігу та обліку цінних паперів і їхніх похідних.
Залежно від характеру розміщення та обігу цінних паперів фондовий ринок
необхідно поділити на:
  первинний фондовий ринок – ринок, на якому відбувається
розміщення цінних паперів, тобто їхній продаж емітентом та купівля першими
власниками;
 вторинний фондовий ринок – це ринок, на якому відбувається обіг
цінних паперів, за якого вони змінюють своїх власників.
За правовим забезпеченням фондовий ринок може бути:
 організованим – розміщення та обіг цінних паперів здійснюється за
встановленими правилами за участю професійних учасників фондового ринку;
 неорганізованим – купівля-продаж цінних паперів відбувається без
встановлених правил.
Залежно від місця, де відбувається перехід прав власності на цінні папери,
фондовий ринок доцільно поділити на:
 біржовий – купівля-продаж цінних паперів відбувається на фондовій
біржі за участю її учасників за встановленими нею правилами;
 позабіржовий – розміщення і обіг цінних паперів здійснюють поза
фондовою біржею.
 В історії виникнення центральних банків виділяють два шляхи їх створення
– еволюційний і директивний.
Еволюційний шлях – поступове перетворення емісійного банку країни у
центральний банк. Цей шлях характерний для країн, у яких на початок XX ст. вже
існували емісійні банки (Франція, Великобританія, Швеція). Повноваження
емісійного банку у ролі центрального банку змінювалися поступово у міру того,
як він брав на себе (або йому делегували) певні функції, наприклад, зберігання
резервів комерційних банків, кредитну підтримку банків тощо.
Директивний шлях – створення центрального банку на основі спеціального
закону, який передбачає особливий статус банку з моменту його заснування. Цей
шлях характерний для розвинених країн, у яких із тих чи інших причин на початок
XX ст. не існувало єдиного емісійного банку (наприклад, США), а також для
колишніх колоній і постсоціалістичних країн, які у XX ст. створювали національні
банківські системи за принципом дворівневої побудови.
Основні завдання центрального банку у більшості країн визначаються у
спеціальному законі, що регламентує його діяльність.
До них відносять:
– забезпечення стабільності національної грошової одиниці (цінової стабільності у
державі) і сприяння утриманню стійких темпів економічного зростання;
– cприяння ефективному розвитку банківської системи та її надійності;
– забезпечення безперебійного та ефективного функціонування платіжної системи
країни.
Національний банк України (НБУ) зі статусом центрального емісійного
банку було створено відповідно до Закону України «Про банки і банківську
діяльність» № 873–XII від 20.03.1991 р. на базі Української республіканської
контори Держбанку СРСР, яку було оголошено власністю України. На сучасному
етапі правовий статус Національного банку України визначається на двох рівнях:
конституційному і спеціальному законодавчому.
 Згідно з Конституцією України, Національний банк України – це
центральний банк держави, основною функцією якого є забезпечення сталості
грошової одиниці.
На законодавчому рівні правове становище НБУ регулюється Законом
України «Про Національний банк України» № 679–XIV від 20.05.1999 р.
Відповідно до цього закону,
Національний банк України є центральним
банком України, особливим центральним органом державного управління,
юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації
якого визначаються Конституцією України, спеціальним законом та іншими
законами України.
Національний банк України підзвітний Президенту України та Верховній
Раді України у межах їх конституційних повноважень.
Підзвітність Національного банку означає:
– призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного
банку Верховною Радою за поданням Президента;
– призначення та звільнення Президентом половини складу Ради
Національного банку;
– призначення та звільнення Верховною Радою половини складу Ради
Національного банку;
– надання Президенту України та Верховній Раді двічі на рік інформації про
стан грошово-кредитного ринку в державі.
Національний банк України не має права надавати кредити в національній та
іноземній валютах задля фінансування витрат державного бюджету України через
державну установу або іншу юридичну особу, майно якої перебуває у державній
власності.
Голову Національного банку України строком на п’ять років призначає
Верховна Рада за поданням Президента. Закон передбачає одноосібну
відповідальність Голови Національного банку України перед Верховною Радою
України та Президентом України за діяльність НБУ.
Відповідно до чинного законодавства Національний банк України
виконує такі функції:
 забезпечує стабільність національної грошової одиниці;
 визначає та проводить грошово-кредитну політику держави;
 здійснює емісію національної валюти та організує готівковий
грошовий обіг;
 виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує
систему рефінансування;
 встановлює для банків правила проведення банківських операцій,
бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;
 організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-
кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного
балансу;
 регулює діяльність платіжних систем та систем розрахунків у країні,
визначає порядок і форми платежів, у тому числі між банками;
 визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських
технологій, створює та забезпечує безперервне, надійне та ефективне
функціонування, платіжних та облікових систем, контролює створення платіжних
інструментів, систем автоматизації банківської діяльності та засобів захисту
банківської інформації;
 здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та
консолідованій основі.

Для забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності грошової одиниці

Національний банк створює золотовалютний резерв, що складається з таких
активів:
 монетарне золото (державний золотий запас);
  спеціальні права запозичення (SDR);
 резервна позиція в МВФ;
 іноземна валюта у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за
кордоном (валюта та депозити);
 цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті;
 будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови
забезпечення їх надійності та ліквідності.
Станом на 1 січня 2021 року обсяг міжнародних резервів становив $29,1
млрд. При цьому $23,76 млрд або 84% міжнародних резервів України було
вкладено в цінні папери з високим міжнародним рейтингом, насамперед у
державні облігації США. Ще 11% від обсягу резервів зберігалося у вигляді
готівки, депозитів та коштів на кореспондентських рахунках в інших центральних
банках, а також «першокласних» комерційних банках, а решта 5% – це монетарне
золото. При цьому 77,2% або $22,5 млрд розміщені в активах, номінованих в
доларах США, 8,6% або 2,5 млрд. євро, 1,9% або $0,6 млрд – в фунтах стерлінгів,
4,2% або $1,2 – в японських ієнах, 2,5% або $0,7 – в китайських юанях.

Поповнення золотовалютних резервів проводиться Національним

банком шляхом:
– купівлі монетарного золота та іноземної валюти;
– отримання доходів від операцій з іноземною валютою, банківськими
металами та іншими міжнародно визнаними резервними активами;
– залучення Національним банком валютних коштів від міжнародних
фінансових організацій, центральних банків іноземних держав та інших
кредиторів.

Використання золотовалютного резерву здійснюється Національним

банком України на такі цілі:
  продаж валюти на фінансових ринках для проведення грошово-
кредитної політики, включаючи політику обмінного курсу;
 витрати за операціями з іноземною валютою, монетарними металами,
а також іншими міжнародно визнаними резервними активами;
 повернення НБУ валютних коштів міжнародним фінансовим
організаціям, іноземним центральним банкам та іншим кредиторам, включаючи
відсотки за користування такими коштами та інші обов’язкові нарахування;
 участь у формуванні капіталу і діяльності міжнародних організацій
відповідно до чинного законодавства.

До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання та

контролю належать:
 видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій;
 видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у тому числі,
шляхом здійснення планових і позапланових перевірок за діяльністю банків,
юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), які отримали ліцензію
Національного банку на здійснення валютних операцій, у частині дотримання
ними валютного законодавства;
 встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших
установ, що купують та продають іноземну валюту;
 встановлення порядку проведення обов’язкового продажу та розміру
надходжень в іноземній валюті, що підлягають обов’язковому продажу;
 зміна строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів;
 застосовування мір відповідальності до банків, юридичних та
фізичних осіб (резидентів та нерезидентів) за порушення правил валютного
регулювання і валютного контролю.
Банківське регулювання – це одна із функцій НБУ, яка полягає у
створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні
принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду,
відповідальність за порушення банківського законодавства.
Головною метою банківського регулювання є безпека і фінансова стабільність
банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. У статті 58 Закону
України «Про Національний банк України» вказується, що з метою підвищення
стійкості банків у період фінансової та економічної нестабільності, створення
ними запасу капіталу для підвищення спроможності протистояти ризикам, НБУ
встановлює економічні нормативи
Економічні нормативи діяльності банків забезпечують проведення моніторингу
окремих банків або банківської системи в цілому, здійснення контролю за
регулятивним капіталом, ліквідністю, ризиками, наданням кредитів, інвестиціями
капіталу
Банківський нагляд – система контролю та активних впорядкованих дій
Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками
та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність,
законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення
стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів
банку.
НБУ здійснює регулювання міжнародних розрахунків, платіжного балансу
країни, бере участь в операціях світового ринку позичкових капіталів та золота.
НБУ представляє інтереси держави у відносинах із центральними банками інших
країн, міжнародними банками і міжнародними фінансово-кредитними установами
(такими, наприклад, як Міжнародний валютний фонд).
Важливим завданням НБУ є налагодження системи міжнародних міжбанківських
розрахунків.
Національний банк України щоквартально надає інформацію Президенту
України, Кабінету Міністрів та Комітету Верховної Ради питань фінансів і
банківської діяльності щодо безготівкової емісії у відповідному періоді, а саме:
o проведення операцій з рефінансування банків;
o проведення інтервенцій на міжбанківському валютному ринку;
 o проведення операцій на фондовому ринку.
Свої функції НБУ виконує за допомогою банківських операцій – пасивних
та активних.
Пасивні операції центральних банків – операції із формування фінансових
ресурсів. Вони включають:
– операції з формування банківського капіталу;
– емісійні операції;
– зобов’язання центрального банку щодо банків, уряду, кредиторів і вкладників.
Головним джерелом ресурсів центральних банків більшості країн є емісія
банкнот (від 54 до 85% усіх пасивів). На сучасному етапі випуск банкнот не
забезпечений золотом.
Активні операції центрального банку – це операції з розміщення
банківських ресурсів.
До основних активних операцій центральних банків належать:
– обліково-позичкові операції;
– банківські інвестиції;
– операції з золотом та іноземною валютою.
Обліково-позичкові операції мають два види:
1) позики комерційним банкам під заставу цінних паперів;
2) облікові операції – купівля НБУ векселів у комерційних банків.
Банківські інвестиції – це купівля центральним банком цінних паперів.
Інвестиції центрального банку складаються з вкладень у державні цінні папери на
вторинному ринку. При цьому основними кредиторами держави є не центральні, а
комерційні банки, інші фінансово-кредитні установи, компанії, населення.

У вересні 2019 року ухвалено Закон України "Про внесення змін до деяких
законодавчих актів щодо удосконалення функцій із державного регулювання
ринків фінансових послуг" (так званий закон про "спліт"), згідно з яким з 01 липня
2020 року Національний банк України став регулятором та наглядовим органом на
ринку страхування.
Метою Національного банку є формування платоспроможного, стійкого,
конкурентного ринку страхування в Україні з належним захистом прав споживачів
послуг страхування. Для досягнення цієї мети Національний банк запровадить
нову модель регулювання ринку страхування, яка враховує
положення директив ЄС, світові практики регулювання та нагляду за ринком
страхування та перестрахування, а також особливості ринку страхування в
Україні.
В Україні ринок страхування є незначним за обсягом активів та за рівнем
споживання страхових послуг. Показник проникнення (Insurance Penetration ratio),
що визначається як співвідношення обсягу залучених страхових премій до ВВП,
становить 1,4% (з них
"non-life" – 1,3%). Для порівняння, у Європі – 5,0%, в середньому у світі – 6,1%.
Лідерами за цим показником страхування у світі є Великобританія, Японія та
Франція.
Показник щільності страхування (Insurance Density ratio) – це розмір
страхової премії на одну особу, в Україні він перебуває на дуже низькому рівні і
на кінець 2018 року становив 34 дол. США.
З-поміж 88 країн, які досліджував Swiss Re Institute, Україна за цими показниками
споживання послуг загального ("non-life") страхування посідає 73 місце та послуг
страхування життя – 82 місце.
В Україні не існує механізму гарантування страхових виплат за договорами
довгострокового страхування життя, що також є однією з причин непопулярності
цього виду страхування. Чинна процедура виходу з ринку не захищає прав
споживачів страхових послуг належним чином. Вона є дуже тривалою та через
свою недосконалість часто дає можливість
недобросовісним страховикам вийти з ринку, не виконавши своїх зобов’язань за
договорами страхування.
 Низький попит на страхові послуги в Україні зумовлений насамперед
такими чинниками:
▪ недовіра до непрозорого ринку страхування та фінансової системи загалом;
▪ немає дієвої системи захисту прав споживачів страхових послуг;
▪ фінансова необізнаність громадян у страхових продуктах;
▪ низька платоспроможність населення;
▪ неринкова поведінка страховиків щодо споживачів;
▪ низький рівень кваліфікації страхових посередників.
Регулювання та нагляд за страховими компаніями, так само, як і нагляд за
банками, здійснюватиметься за ризик-орієнтованим підходом. В основу реалізації
ризик-орієнтованого підходу закладено такі принципи:
▪ принцип пропорційності (Proportionality) – регуляторні вимоги та
інтенсивність нагляду визначаються на підставі розміру, значущості (впливу
компанії на ринок та економіку в цілому), складності бізнес-моделі та профілю
ризиків фінансової установи;
▪ принцип перспективного погляду (Forward-looking) – аналіз діяльності
здійснюється з огляду на розуміння бізнес-плану, перспективи діяльності та
потенційні ризики компанії;
▪ принцип раннього виявлення та вчасного реагування (Early warning) –
оцінка потенційних ризиків та їх виявлення на ранній стадії для своєчасної
подальшої комунікації чи вжиття відповідних заходів;
▪ принцип професійного судження (Professional judgement) – оцінка ґрунтується
на вмотивованих та обґрунтованих висновках, заснованих на знаннях і досвіді, а
також на комплексному та всебічному аналізі інформації;
▪ принцип правової визначеності – полягає у встановленні чітких та зрозумілих
для дотримання вимог через систему законодавчих та нормативно-правових актів,
уключно з графіками приведення діяльності фінансових установ у відповідність до
нових вимог
 Відповідно до законодавства України страхова компанія, яка займається
видами страхування іншими, ніж страхування життя, повинна мати мінімальний
капітал у розмірі не менше ніж 1 млн євро, а страхова компанія, яка займається
страхуванням життя, − не менше ніж 10 млн євро. Такі вимоги створюють
надмірну різницю у можливості доступу до ринку для компаній, що
здійснюватимуть страхування життя. Національний банк планує встановити такі
вимоги до статутного капіталу:
▪ 32 млн грн для страховиків, які здійснюють страхування
інше, ніж страхування життя ("non-life");
▪ 48 млн грн для:
 страховиків, які здійснюють страхування життя ("life");
 страховиків, які здійснюють страхування інше, ніж
страхування життя, за ризиками відповідальності,
страхування кредиту та поруки;
 спеціалізованих перестраховиків.

На сьогодні пруденційний нагляд за діяльністю страхових

компаній здійснюється на реактивній основі. Це не дає
можливості вчасно виявляти ризики в діяльності компаній, що призводить до
неефективного нагляду, може спричинити зниження платоспроможності та
ліквідності страхових компаній або вихід страховика з ринку.
НБУ очікує, що впровадження нової моделі регулювання та нагляду за ринком
страхування сприятиме досягненню таких цілей:
▪ підвищення рівня капіталізації, ліквідності та стійкості
страхових компаній;
▪ диверсифікація страхових продуктів та посилення конкуренції на ринку
страхових послуг;
 ▪ забезпечення високих стандартів захисту прав споживачів страхових
послуг та власників полісів;
▪ прозорість функціонування ринку страхування.