Фердинан де Сосюр

.Однією з головних заслуг Ф.де Соссюра перед лінгвістикою

вважають обгрунтування ним системного характеру мови. Трохи
раніше, ніж Соссюр, Б.де Куртене, роботи якого Соссюр високо
цінував, запропонував розуміння системи мови як сукупності,
частини якої пов’язані між собою різними відношеннями. У
Соссюра система мови базується на протиставленні її членів.
Розглядаючи мову як систему математично точну,він користувався
для позначення компонентів системи математичним терміном
“член”,вважаючи, що всі відношення в мові можуть бути виражені в
математичних формулах. Мова як система характеризується двома
особливостями: усі члени системи перебувають у рівновазі;система
є замкнутою. Система мови формується на підставі встановлення
тотожностей і розбіжностей між її членами, тобто елементами
системи. Соссюр наголошує на статичності як найважливішій ознаці
мовної системи, хоча її не розглядає як цілком нерухомий стан
системи.

Соссюр обгрунтував знаковий характер мови. Вчення про мову як

систему знаків, які виражають поняття, посідає важливе місце в
лінгвістичному вченні Соссюра. Він вважає мову системою знаків, “в
якій істотним є лише поєднання значення й акустичного образу,
причому обидва ці компоненти знака однаковою мірою психічні”.
Мовний знак, за Соссюром, - це протиставлена двобічна психічна
сутність: означення ( акустичний образ) й означуване ( поняття).

Перша важлива антиномія концепції Соссюра – мова й мовлення.

Проблема їх співвідношення вперше була поставлена Гумбольдтом,
потім її розглядали Потебня й Бодуен де Куртене. Вирішуючи цю
проблему, Соссюр відштовхується від загального поняття
мовленнєвої діяльності, складниками якої є мова й мовлення.
Мовленнєва діяльність дуже різноманітна, вона стосується й
індивідуальної, і соціальної сфери, стикається з такими галузями як
фізика, фізіологія, психологія, має зовнішній (звуковий) і внутрішній
(психічний) бік. Мовленнєва діяльність – це властивість,
притамання людині. Мова й мовлення – це лише частини більш
загального феномена, яким є мовленнєва діяльність. Мова й
мовлення “тісно пов’язані між собою і взаємно передбачують одне:
мова необхідна, щоб мовлення було зрозуміле й виконувало всі
свої функції; мовлення, у свою чергу, необхідне для того щоб
встановилася мова: історично факт мовлення завжди передує мові”

Виділяють 4 рівні мови:

- фонетичний(одиниця – фонема)

- морфологічний(одиниця – морфема)

- лексичний(одиниця – лексема)

- синтаксичний(одиниця – речення)

Також є ще 3 проміжні рівні мови:

- морфонологічний(між фонетичним і морфологічним)

- словотвірний(між морфологічним і лексичним)

- фразеологічний(між лексичним і синтаксичним)
Їх функціонування є типово міжрівневим: процес відбувається на
одному рівні, а його наслідки входять до іншого рівня. Наприклад,
акт словотворення спирається на одиниці морфологічного рівня, а
результати цього акту – слова – є одиницями лексичного рівня.

Елементами мовної структури є:

- фонема(фонологічний рівень)

- морфема(морфологічний рівень)

- лексема(лексичний рівень)

- речення(синтаксичний рівень)

Функції фонеми:

- конститутивна(фонеми ж тим матеріалом, з допомогою якого

творяться одиниці вищих рівнів)

- ідентифікаційна(із суцільного потоку мовлення людина розпізнає

окремі звуки ,а завдяки цьому й окремі слова)

- дистинктивна(сигніфікативна)(фонеми розрізняють як зміст слова,

так і його форму)
Функції морфем:

- номінативна(пов’язана з навиком відображати той чи інший

момент дійсності)

- експресивна(виражає відношення мовця до слухача, до предмета

повідомлення, до умов комунікації)

- стилістична(навик морфеми бути засобом створення слів і форм

слів)

- з’єднувальна(морфема є якби з’єднувачем між іншими

морфемами в складі слова)

Емічна одиниця являє собою тип абстрактного об'єкта

проаналізованого в лінгвістиці та суміжних галузях. Емічні одиниці,
як правило, є термінами з суфіксом -eme, такі як phoneme (фонема),
grapheme (графема) і morpheme (морфема). Nöth (1995) визначає
емічну одиницю як «інваріативну форму, отриману шляхом
редукції класу варіантних форм або обмеженого числа абстрактних
одиниць». Варіативні форми називають етичними одиницями. Це
означає, що дану емічну одиницю вважають основним об'єктом,
який може мати кілька різних «поверхневих» представлень.

Слово походить від грец. φώνημα , phōnēma, що означає «той , що

звучить», від дієслова φωνέω, phōneō, «звук»
Парадигматика — розділ мовознавства, протилежний синтагматиці,
який вивчає парадигматичні відношення.

Парадигма — система морфологічних одиниць, що входять до

одного морфологічного категоріального ряду (наприклад,
парадигма відмінювання: парта, парти, парті). Тобто, парадигма —
це набір усіх граматичних форм однієї лексеми. Відношення
елементів парадигматичних рядів становлять парадигматичні
відношення, в якому представлені різні форми того самого
категорійного ряду. Пізніше цей термін почали використовувати
щодо словникових і синтаксичних рядів, звукових і словотвірних.

Синтагматика (від грец. syntagma, буквально — разом побудоване;

поєднання) — один із двох системних аспектів у вивченні мови,
який розглядає відношення між послідовно розташованими
одиницями за їхнього безпосереднього поєднання в реальному
потоці мовлення або в тексті, тобто сполучуваність мовних
одиниць.

Антино́ мія (грец. αντινομια проти закону/правила) — термін логіки

та епістемології, що означає парадокс або нерозв'язну суперечність.
Антиномія є суперечністю між двома твердженнями, що взаємно
виключаються, але визнаються в однаковій мірі істинними
(однаково доказовими логічним шляхом).

Марксистська філософія вважає, що антиномія виражає не безсилля

розуму, а відображає в мисленні діалектичну суперечність
реального світу.
Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі
(теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі
є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна
розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає
свободи, все відбувається за законами природи, тобто з
необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) –
не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з Кантом, і
тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.

Парадо́ кс Ра́сселла (антиномія Расселла, також парадокс Расселла

— Цермело) — відкритий 1901 року[1] Бертраном Расселлом
теоретико-множинний парадокс (антиномія), що демонструє
суперечливість логічної системи Фреге, яка була ранньою спробою
формалізації наївної теорії множин Георга Кантора. Був відкритий
раніше, однак не опублікований, Ернстом Цермело.

Неформальною мовою парадокс можна описати так. Умовимось

називати множину «звичайною», якщо вона не є своїм власним
елементом. Наприклад, множина всіх людей є «звичайною»,
оскільки сама множина — не людина. Прикладом «незвичайної»
множини є множина всіх множин, оскільки вона сама є множиною,
а отже й своїм власним елементом (тобто містить саму себе)[2].

Можна розглядати множину, що складається лише з усіх

«звичайних» множин, така множина називається расселловою
множиною. Парадокс виникає за спроби визначити, чи є ця
множина «звичайною» чи ні, тобто, чи містить вона сама себе як
елемент. Є два варіанти.

З одного боку, якщо вона «звичайна», то повинна містити сама себе

за елемент, оскільки вона за визначенням складається з усіх
«звичайних» множин. Але тоді вона не може бути «звичайною»,
оскільки «звичайні» множини — це ті, які самі себе не містять.
Залишається припустити, що ця множина є «незвичайною». Однак,
вона не може містити себе за елемент, оскільки за визначенням
має складатися лише зі «звичайних» множин. Але, якщо вона не
містить себе за елемент, то це «звичайна» множина.