ВІДКРИТІ ПЕРЕЛОМИ

При виборі способу остеосинтезу важливим моментом є оцінка ступеня

пошкодження шкіри з метою запобігання інфекційних ускладнень. Сучасна
шкала ступеня тяжкості пошкоджень шкіри запропонована авторами
АО/ASIF.
При закритих переломах – ІС (I –integument (шкіра), closed (закрите)):
● ІС1 – відсутнє ушкодження шкіри;
● ІС2 – відсутній розрив шкіри, але наявна контузія;
● ІС3 – обмежене відшарування;
● ІС4 – розповсюджене закрите відшарування;
● ІС5 – некроз внаслідок контузії.
При відкритих переломах – ІО (I –integument (шкіра), open (відкрите)):
● ІO1 – внутрішній розрив шкіри;
● ІO2 – шкіра розірвана зовні, рана менше ніж 5 см,
наявний забій країв рани;
● ІO3 – рана понад 5 см, девіталізовані краї рани;
● ІO4 – знач ний повний по товщині забій, розповсюджене відкрите
відшарування, дефект шкіри.
Відкриті переломи характеризуються наявністю рани, через яку кісткові
фрагменти сполучаються із зовнішнім середовищем, і вона є вхідними
воротами для проникнення мікроорганізмів. Особливим видом переломів є
вогнепальні, які завжди первинно бактеріальні. Травматичний відрив
кінцівки може бути повним чи неповним. При повному відриві кінцівка або
дистальна її частина не має зв’язку з проксимальною. При неповному відриві
дистальна частина кінцівки за рахунок шкіри, нерва, шкірно-м’язового
фрагменту зберігає зв’язок з проксимальним відділом, але магістральні
судини пошкоджені повністю. Розчавлення та розміжчення кінцівки також
може бути пов ним та неповним. Найбільш розповсюдженою у світі є
класифікація, запропонована в 1984 році R. B. Gustilo:
● І тип – чиста рана довжиною до 1 см;
● ІІ тип – рана від 1 до 5 см, але без знач ного пошкодження м’яких тканин;
● ІІІ тип – рана понад 5 см з поширеним пошкодженням м’яких тканин:
● А – кісткові відламки в зоні перелому закриті окістям та м’якими
тканинами;
● В – кісткові фрагменти оголені внаслідок повного
пошкодження м’яких тканин;
● С – перелом супроводжується порушеним кровообігом, необхідність
реваскуляризації кінцівки.
На догоспітальному етапі обсяг медичної допомоги полягає в екстреній
транспортній іммобілізації, туалеті рани; накладання асептичної пов’язки,
зупинка зовнішньої наявної кровотечі, знеболювальна терапія, при
необхідності – протишокові заходи.
На госпітальному етапі в центрах травми третього рівня при відкритих
переломах обов’язкове виконання первинної хірургічної обробки рани.
Метою такого оперативного втручання є створення сприятливих умов для
загоєння рани і тим самим – мінімізація інфекційних ускладнень. При
візуально забруднених ранах повинна бути розпочата антибактеріальна
терапія. На госпітальному етапі в центрах травми другого рівня при
відкритих переломах усіх типів після первинної хірургічної обробки за
необхідності показаний остеосинтез апаратами зовнішньої фіксації, навіть як
засіб лікувально-транспортної евакуації таких пацієнтів у центри травми
першого рівня. При переломах І та ІІ типів можливий інтрамедулярний
остеосинтез блокуючими стержнями. На профільному клінічному етапі в
центрах травми першого рівня після загоєння рани можливий перехід у
лікувальній тактиці на внутрішній остеосинтез, а при надходженні
постраждалих одразу в центр травми першого рівня хворих з переломами І,
ІІ, ІІІА, ІІІВ типів можливе здійснення накісткового чи первинного
остеосинтезу блокуючими стержнями. При наданні медичної допомоги
постраждалим з відкритими переломами типу ІІІС в центрах травми першого
та другого рівнів необхідно викликати спеціалістів із судинної хірургії, а до
їх прибуття здійснювати комплекс протишокових заходів.
Порушення репаративного остеогенезу кісткової тканини:
● уповільнена консолідація – перелом не зрісся за 1,5 терміну, необхідного
для остеорепарації даної локалізації;
● незрощення перелому – перелом не зрісся більше ніж за 2 терміни,
необхідних для остеорепарації даної локалізації;
● хибний суглоб характеризується рентгенологічними
ознаками: збереженням міжвідламкової щілини, склерозованими кінцями
кісткових фрагментів. Клінічно характерна безболісна патологічна
рухливість;
● неоартроз – наявні ознаки утворення синовіального суглоба.
Найбільш розповсюдженими причинами дисрегенерації кісткової тканини є
неадекватна лікувальна тактика, зниження потенційних репаративних
можливостей організму та порушення ортопедичного режиму пацієнтом.
СУЧАСНІ ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ ПЕРЕЛОМІВ
Переломом прийнято називати порушення цілісності кістки, що виникає
внаслідок дії фізичних (механічних) факторів чи патологічних процесів.
Механогенез перелому може бути прямим чи непрямим. При прямому
механізмі перелому зона пошкодження та точка прикладання сили
співпадають, відповідно при непрямому механізмі місце пошкодження та
точка прикладання травмуючої сили не співпадають (наприклад, при падінні
на відведену руку точкою прикладання сили є кисть, що може призвести до
перелому хірургічної шийки плечової кістки).
КЛАСИФІКАЦІЯ ПЕРЕЛОМІВ
За площиною зламу кісткових фрагментів по відношенню до довгої осі
діафіза виділяють переломи поперечні, косі, косопоперечні, гвинтоподібні,
скалкові, дірчасті та крайові. Зміщення кісткових уламків можуть бути по
довжині, ширині, під кутом, ротаційні, вклинені, що є результатом дії
травмуючої сили та спастичного скорочення м’язів.
Класифікація переломів, запропонована швейцарськими вченими, є єдиною
уніфікованою, міждисциплінарною, клінічною класифікацією AO/ASIF,
прийнятою практично у всьому світі. Класифікація оприлюднена та
популяризована М. Мюллером та співавторами в 1987–1991 роках. Згідно з
цією класифікацією всі кістки скелета отримують цифрову позначку.
В довгих трубчастих кістках виділяють три
сегменти:
1) проксимальний;
2) діафізарний;
3) дистальний.
Переломи кісточок включені в окремий сегмент. Переломи кожного сегмента
кістки поділяють на три типи: діафізарні переломи – прості (А), скалкові
клиноподібні (В), складні (С), а переломи проксимального та дистального
сегментів поділяють на навколосуглобові (А), внутрішньосуглобові часткові
(В) та внутрішньосуглобові повні (С). За складністю кожний тип поділяють
на три підгрупи: А1, А2, А3; В1, В2, В3; С1, С2, С3. Така класифікація є по
суті кодованим діагнозом, що дає змогу вибрати метод лікування чи спосіб
остеосинтезу.
КЛІНІЧНІ ОЗНАКИ ПЕРЕЛОМІВ
Найпоширенішими клінічними ознаками переломів кісток кінцівок є: біль,
порушення функції, вкорочення кінцівки та її деформація, патологічна
рухливість та крепітація кісткових уламків, позитивний симптом осьового
навантаження. Для внутрішньосуглобових переломів характерні біль,
гемартроз, дефігурація та деформація суглоба, крепітація кісткових уламків,
порушення симетрії зовнішніх орієнтирів, позитивний симптом осьового
навантаження. Діагноз верифікується рентгенологічно.
МЕТОДИ ЛІКУВАННЯ ПЕРЕЛОМІВ
Основними задачами лікування постраждалого з переломами є відновлення
цілісності кістки, анатомічної форми суглоба, функції пошкодженої кінцівки
та працездатності пацієнта. Для реалізації цих задач необхідно
дотримуватись наступних принципів:
● репозиція кісткових відламків;
● відновлення довжини та осі кінцівки;
● надійна фіксація кісткових фрагментів;
● можливість функціонального навантаження кінцівки до завершення
періоду консолідації.
Існують два основних методи лікування переломів – консервативний та
оперативний.
Консервативні методи лікування переломів
Консервативних методів лише два – фіксаційний та екстензійний.
Фіксаційний метод
Суть фіксаційного методу лікування полягає в одномоментній закритій
ручній репозиції кісткових фрагментів та їх утриманні (ретенції) фіксаційною
пов’язкою, найчастіше гіпсовою. Закрита одномоментна ручна репозиція
широко використовується при лікуванні переломовивихів у надп’ятково-
гомілковому суглобі, при переломах мета епіфіза променевої кістки тощо.
Закриту репозицію необхідно виконувати якомога раніше від моменту
отримання травми, оптимальним часом є 6–12 годин, оскільки вірогідне
швидке наростання набряку м’яких тканин, що ускладнює або
унеможливлює цю процедуру. Репозиція кісткових фрагментів повинна бути
цілком безболісною. Техніка виконання полягає в тракції по осі кінцівки,
зворотному порядку виконання ручних маніпуляцій механізму, що призвів до
перелому. Попадання в міжвідламкову щілину м’яких тканин (інтерпозиція),
наявність гематоми, набряку м’яких тканин можуть бути причинами невдалої
репозиції та неефективності фіксаційного методу лікування. Гіпсова пов’язка
вперше була застосована в 1851 році голландськими лікарями Матіссеном та
Вандерлоо. Гіпсова пов’язка успішно використовується в травматологічній
практиці і має ряд позитивних властивостей: рівномірно та щільно прилягає
до тіла; добре утримує відламки; легко знімається.
Медичний гіпс – це сульфат кальцію, висушений при температурі 100–130
°С, що має гідрофільні властивості. Недоліками фіксації гіпсовою пов’язкою
є імовірність вторинного зміщення кісткових фрагментів; імовірність
здавлювання м’яких тканин набряком; наявність постфіксаційної
контрактури в суміжних суглобах; можливість тромбозу глибоких та
поверхневих вен. В умовах сьогодення, в клінічній практиці
використовуються пов’язки із синтетичних матеріалів, проте і вони мають
практично ті ж самі недоліки.
Екстензійний метод
Суть екстензійного методу лікування полягає в постійному витягненні за
допомогою тягаря, що діє поступово та дозовано, долаючи м’язову
рефракцію, і тим самим дозволяє усунути зміщення кісткових відламків, а
отже, виконати їх непряму репозицію. Окрім того, постійним витягненням
можливо утримати (здійснити ретенцію) кісткові фрагменти в необхідному
положенні. Постійне витягнення розділяють на клейове, лейкопластирне,
манжетне та скелетне. Після винаходу в Америці у 1839 році липкого
пластира на основі каучуку, лейкопластирне витягнення отримало широке
розповсюдження. В 1907 році Steinmann оприлюднив результати лікування
160 пацієнтів з переломами стегнової кістки, провівши через виростки стегна
цвях та маніпулюючи тягарем вагою 5–15 кг. Саме цей факт і є початком
історії постійного скелетного витягнення. Вперше в Україні метод
постійного скелетного витягнення у 1910 році впровадив К. Ф. Вегнер. При
лікуванні переломів кісток кінцівок методом постійного скелетного
витягнення необхідно дотримуватись 5 основних принципів:
1. Витягнення повинне здійснюватись у середньофізіологічному положенні,
тобто положенні кінцівки, при якому рухи в суглобах у бік згинання та
розгинання однакові.
2. Витягнення повинне здійснюватись у стані абсолютного фізіологічного
спокою. Абсолютний фізіологічний спокій – мінімальне та рівномірне
напруження всіх м’язів за умови повної відсутності сили тяжіння. Проте
неможливо усунути напруження в м’язах одного сегмента кінцівки, якщо не
розслаблені м’язи інших сегментів.
3. Принцип противитягнення. Витягнення завжди здійснюється за
периферичний відламок, отже, противитягнення повинне здійснюватися
всією вагою (масою) тіла пацієнта. У деяких посібниках з травматології для
реалізації цього принципу рекомендовано підняття ножного кінця ліжка на
30–70 см, залежно від ваги тягаря. Проте таке положення хворого є
нефізіологічним, це проявляється в порушенні венозного кровообігу,
підвищенні ЦВТ, зміщенні органів черевної порожнини до діафрагми та
зменшенні легеневої вентиляції. Тому така маніпуляція неможлива у
постраждалих похилого і старечого віку та пацієнтів з множинними та
поєднаними пошкодженнями.
4. Принцип зіставлення відламків. Цей принцип реалізується встановленням
периферичного відламка по відношенню до осі центрального. Зміщення по
ширині та під кутом усуваються за допомогою бокових петель та бокового
скелетного витягнення, що особливо показано при центральних переломах
вертлюгової западини.
5. Поступовість навантаження. Тягар збільшують дозовано на 0,5–1 кг. На 2-
гу добу виконують рентгенологічне дослідження і при необхідності –
корекцію стояння кісткових фрагментів продовжують до 3-х діб.
Максимальний тягар (10–12 % маси тіла) утримують в середньому до двох
тижнів, після чого тягар зменшують до початкового. Рентгенологічний
контроль виконується протягом усього періоду застосування екстензійного
методу лікування, а саме – від вправлення кісткових відламків до перших
ознак утворення кісткового мозоля та достатньої консолідації кісткових
фрагментів.
Метод скелетного витягнення має такі переваги:
● простота виконання;
● нескладне технічне оснащення;
● можливість візуального контролю за пошкодженою кінцівкою;
● доступність застосування;
● малотравматичність.
Значними недоліками постійного витягнення (що робить його застосування
вузькообмеженим) є:
● гіпермобільність кісткових фрагментів;
● неможливість репозиції при наявності м’яких тканин у міжвідламковій
щілині (інтерпозиція);
● нефізіологічне положення хворого в ліжку;
● гіподинамія;
● гіпокінезія;
● утруднена евакуація хворого;
● незручність у гігієнічному туалеті;
● вірогідність розвитку гіпостатичних ускладнень (пневмоній, пролежнів
тощо);
● значне погіршення якості життя у період лікування.
Оперативні методи лікування переломів
Остеосинтез – оперативне з’єднання кісткових фрагментів при переломах та
їх наслідках. Термін запропонований A. Lambotte в ХІХ столітті. Метою
операції є усунення зміщення кісткових фрагментів, їх стабілізація на період
консолідації, відновлення форми та функції кінцівки. Остеосинтез не
прискорює зрощення перелому, а лише оптимізує перебіг репаративної
регенерації кісткової тканини, тобто оперативне з’єднання кісткових
фрагментів мінімізує кількість випадків дисрегенерації (уповільнене
зрощення та незрощення перелому, утворення хибних суглобів та
неоартрозів). Проте частота ускладнень після остеосинтезу становить
5–15 %.
Для остеосинтезу застосовуються металеві фіксатори з титану, титано-
кобальтових сплавів, харчові марки сталі або металево-полімерні
конструкції.
Показаннями до остеосинтезу є:
● неефективність консервативного лікування;
● нестабільні переломи;
● ізольовані переломи променевої та ліктьової кісток, переломи обох кісток
передпліччя;
● переломи Галеацці та Монтеджі;
● хибні суглоби та неоартрози;
● внутрішньосуглобові переломи;
● відкриті або ускладнені переломи;
● множинні та поєднані пошкодження;
● переломи у осіб похилого та старечого віку;
● переломи у пацієнтів із психічними розладами.
Протипоказаннями до виконання остеосинтезу є:
● стабільні переломи (вклинені, субперіостальні по типу зеленої гілки у
дітей);
● наявність тяжкої супутньої патології (серцево-судинна недостатність,
некомпенсований цукровий діабет, сиринго мієлія тощо), коли ступінь
анестезіологічного та операційного ризику дуже високий;
● термінальний стан постраждалих.
Існує чотири способи остеосинтезу: накістковий, внутрішньо кістково
мозковий (інтра медулярний), репозиційний та позавогнищевий.
Накістковий остеосинтез
Це остеосинтез за допомогою пластин. Остеосинтез пластинами розроблений
та впроваджений А. Lane наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. В ХХ
столітті завдяки ідеям R. Pauwels, який запропонував стягувати кістку на
боці, протилежному силам компресії, та ідеям R. Danis, який сформулював
принцип первинного заживлення перелому в умовах компресії, як біологічної
необхідності, була створена теорія цього способу оперативного лікування
переломів. У 1958 році M. Muller, M. Allgower, R. Scneider та H. Willenegger
створили асоціацію з вивчення внутрішньої фіксації (AO/ASIF) та теорію
накісткового остеосинтезу, що ґрунтувалась на бездоганній репозиції
кісткових відламків, їх з’єднанні пластинами та ранній функції. Було
створено універсальний інструментарій та імплантати високої якості.
R. Mathys, швейцарський дизайнер металевих корпусів для годинників, є
автором кортикальних гвинтів та інструментарію для виконання
остеосинтезу. Пластини для остеосинтезу постійно удосконалюються.
Накістковий остеосинтез застосовують при поперечних, косих,
косопоперечних, багатовідламкових переломах плечової, великогомілкової,
стегнової кісток, кісток передпліччя; короткі пластини показані при
переломах дрібних трубчастих кісток. Для фіксації навколосуглобових та
внутрішньосуглобових переломів передбачені пластини різної форми.
Сучасні конструкції пластин дозволяють забезпечити стабільну фіксацію
відламків, що дозволяє в післяопераційному періоді уникати гіпсової
іммобілізації.
Перевагами накісткового остеосинтезу є:
● стабільність та функціональність;
● реалізація кісткоутворювального процесу за прямим типом;
● збереження внтутрішньокістковомозкового кровообігу;
● вчасне відновлення м’язового каркасу;
● можливість одночасного зрощення перелому та відновлення рухів у
суміжних суглобах.
Недоліками накісткового остеосинтезу є:
● неможливість виконання без спеціального інструментарію;
● травматичність виконання, пошкодження м’язів та окістя;
● імовірність гнійно-інфекційних ускладнень, остеомієліту;
● травматичне видалення пластин.
Інтрамедулярний остеосинтез
Це внутрішньокісткова фіксація за допомогою металевих та
металополімерних стержнів (цвяхів). Такий спосіб остеосинтезу може бути
застосований при всіх діафізарних переломах, переломах проксимального та
дистального відділів (внутрішньосуглобових та навколосуглобових) стегна,
переломах проксимального відділу великогомілкової кістки, переломах
хірургічної шийки плечової кістки. Протягом багатьох років на Україні
використовувались різноманітні внутрішньокістковомозкові стержні для
остеосинтезу переломів довгих кісток. Найбільшого розповсюдження набули
стержні Сиваша, Дуброва, Богданова, ЦІТО, Охотського – Суваляна,
Кюнчера та їх численні модифікації. Авторські технічні рішення з
удосконалення таких металевих конструкцій суттєво не впливали на
стабільність остеосинтезу і на потенційні репаративні можливості кісткової
тканини. На сьогодні всі ці фіксатори мають історичний сенс і як сучасний
спосіб інтрамедулярного остеосинтезу практично не застосовуються.
28 березня 1940 р. відбувся конгрес хірургів Німеччини, де Герхард Кюнчер
у своїй доповіді змінив концепцію лікування переломів довгих кісток, і саме
цей час є початком відліку історії внутрішньокістково мозкового
остеосинтезу. В основу способу Кюнчера було закладено розсвердлювання
кістковомозкового каналу під діаметр стержня, що надавало стабільну
фіксацію кістковим уламкам. Прибічником такої хірургічної концепції був і
R. Maatz (1942). Гастон Пфістер в грудні 1944 року в Страсбурзькому центрі
травматології та ортопедії вперше здійснив стабілізацію кісткових
фрагментів стегна за методикою Кюнчера. У Радянському Союзі вперше
інтрамедуярний остеосинтез діафізарного перелому стегна виконав Я. Г.
Дубров у 1948 році. Г. Кюнчер у 1961 році змінив можливості
інтрамедулярного остеосинтезу, виконавши його за закритою методикою без
розтину міжвідламкової зони, що стало переломним моментом в історії
остеосинтезу, оскільки переваги закритого остеосинтезу не викликають
жодних сумнівів. Отже, протягом десятиріч інтрамедулярний остеосинтез із
розсвердлюванням кістковомозкового каналу був “золотим стан-
дартом” у лікуванні діафізарних переломів. Однак і цей спосіб остеосинтезу
мав суттєві недоліки, а саме:
● можливість ротаційних зміщень кісткових відламків;
● неможливість раннього статокінематичного та дина-
мічного навантаження кінцівки, що зумовлено конструкційними
можливостями фіксаторів;
● необхідністю додаткової гіпсової іммобілізації.
У 1972 році така хірургічна технологія остеосинтезу була удосконалена та
отримала назву “Verriegelungsnagelung” – остеосинтез із запорами – і набула
широкого розповсюдження у світі. В українськомовній літературі вживається
назва “блокуючий остеосинтез”, а в англійській – “interlocking”.
Перевагами блокуючого інтрамедулярного остеосинтезу є:
● малотравматична технологія за закритою методикою;
● мінімальний розлад екстраосального крово обігу;
● збережений внутрішній шар окістя – джерело остеорепарації;
● нетравматична операція з видалення металевої конструкції;
● інтрамедулярний остеосинтез блокуючими стержнями є по суті
механізмом для зрощення кісткових фрагментів.
Недоліками блокуючого інтрамедулярного остеосинтезу є:
● руйнування кісткового мозку;
● розлад внутрішньокістковомозкового крово обігу;
● імовірність жирової емболії;
● при інфікуванні інфекційний процес розповсюджується на всю кісткову
порожнину;
● необхідність ретельного передопераційного планування, вибір довжини та
ширини цвяха, довжини гвинтів;
● при неадекватному ортопедичному режимі можливий перелом цвяха.
Репозиційний остеосинтез
Це остеосинтез гвинтами. Кортикальні гвинти використовують при
діафізарних переломах великогомілкової та плечової кістки, у випадках, коли
лінія перелому (довга та коса) у 2 рази перевищує ширину кістки. При
правильному введенні гвинта останній витримує навантаження понад 40 кг.
Перед введенням гвинта різьбу наносять мітчиком. Доцільним при
діафізарних переломах є введення трьох гвинтів: один перпендикулярно лінії
перелому, другий перпендикулярно осі кістки, третій – по бісектрисі між
перпендикуляром до кістки та лінії перелому. Спонгіозні гвинти
використовують для фіксації виростків стегнової та великогомілкової кістки,
переломів анатомічної та хірургічної шийки плечової кістки, шийки
стегнової кістки, заднього краю великогомілкової кістки. Малеолярні гвинти
використовують для остеосинтезу переломів кісточок, ключиці, ліктьового
відростка, при розривах ключично-надплечового з’єднання.
Репозиційний остеосинтез гвинтами є нестабільним, при якому завжди
показано застосування гіпсової пов’язки. Гіпсова іммобілізація повинна
тривати до повного зрощення перелому, і всі недоліки фіксаційного методу
лікування притаманні даному способу остеосинтезу. Такий спосіб
остеосинтезу є гібридним по суті, оскільки є результатом поєднання
оперативного і консервативного методів.
Остеосинтез апаратами зовнішньої фіксації
Це позавогнищевий остеосинтез апаратами на шпицевій чи стержневій
основі. Даний спосіб остеосинтезу є результатом використання ортопедичних
пристроїв при набутих та вроджених деформаціях кісток
кінцівок. Такі ортопеди, як A. Lambotte, J. A. Andersen, D. Hofman, J. Charnley,
створили апаратну систему лікування переломів. У 1950 році лікування
переломів апаратами зовнішньої фіксації стало визнаним у світі.
Великий вклад у розробку і створення компресійно-дистракційних апаратів
внесли в нашій країні Г. А. Ілізаров, К. М. Сіваш, Н. Д. Флоренський, М. В.
Волков, О. В. Оганесян, В. К. Калнберз, С. С. Ткаченко та інші.
Апарат Ілізарова складається з трьох основних елементів – черезкістково
проведених шпиць, що перетинається, які натягнуті та закріплені в кільцях
чи дугах; останні з’єднуються між собою за допомогою різьбових штанг.
Апарат дозволяє виконувати закриту репозицію кісткових фрагментів,
здійснювати при необхідності їх компресію чи дистракцію. Апарат Ілізарова
має необмежені показання до застосування, особливо при відкритих
переломах, множинних та поєднаних ушкодженнях тощо.
Апарат Волкова – Оганесяна ґрунтується на Х-подібному проведенні шпиць,
закріплених в дугах. Показання: внутрішньосуглобові та навколосуглобові
переломи. Автори розробили і шарнірний пристрій з метою подальшого
відновлення функції в суглобах. Апарат Гудушаурі складається з трьох
дуг, одна з яких репонуюча, з’єднується стержнями зі стрічкоподібною
різьбою. Перевагами апаратів зовнішньої фіксації
на шпицевій основі є:
● знач но менший ризик виникнення інфекційних ускладнень;
● простота монтажу;
● малотравматичність та малоінвазивність;
● можливість імпровізації;
● репозиція кісткових фрагментів можлива в післяопераційному періоді.
Недоліками позавогнищевого компресійно-дистракційного
остеосинтезу є:
● можливість пошкодження судин та нервів;
● інфекційно-гнійне запалення м’яких тканин навколо шпиць;
● переломи шпиць;
● кільцевий опік кістки при надмірному
розсвердлюванні;
● пролежні м’яких тканин від вдавлювання кілець і дуг апарата;
● обмеженість у гігієнічному туалеті.
Перспективними є апарати зовнішньої фіксації на стержневій основі, які
постійно удосконалюються та мають безліч авторських конструктивних
особливостей.

Стержневі апарати мають ряд переваг:

● простота конструкції;
● мінімальний час монтажу;
● необмежена кількість варіантів уведення стержнів;
● можливість часткового або повного перемонтажу зовнішніх опор у
процесі лікування без ослаблення фіксуючих властивостей апарата;
● можливість з’єднання з іншими апаратами зовнішніх конструкцій.
Недоліки в лікуванні однакові для всіх апаратних способів остеосинтезу.
Таким чином, кожний спосіб остеосинтезу має конкретизовані показання до
виконання, свої переваги та недоліки.