ННЦ ІБМ 2023

Психологія вчинку
В.Роменця
Підготувала: Чичкан Олена
"філософія вчинку"
М.М.Бахтіна
Одну з перших спроб розгорнутого філософсько-
психологичного дослідження феномену вчинку і
пояснювальних можливостей цього поняття здійснив
М.М.Бахтін. Йому належать твердження про вчинкову
природу думки, про "мислення, яке вчиняє", про "вчинок-
пізнання" і "життя як учинок", про те, що саме у вчинку і
через учинок людська душа набуває природної цілісності.
"логічний осередок
психічного"
Вчинок - це не будь-яке, а обов'язково високоморальне,
відповідальне, вільне ("спонтанійне"), творче діяння. Це
спосіб автентичного буття.
У Його повноцінному вираженні вчинок, за В.А. Роменцем,
завжди є водночас і акцією духовного розвитку індивіда, й
творенням моральних цінностей. Тому, розкрити механізм
учинку - це те саме, що розкрити творчий механізм
психічного розвитку. Сутнісною підставою для того, щоб
«вважати вчинок логічним осередком системи психології», за
В.А.Роменцем, є те, що як психологічний феномен він являє
собою осереддя психічного перетворення, поступу.
Конкретизуючи останнє положення можна зазначити, що
вчинок є логічним "осередком" суб'єктного в людині,
суб'єктне є логічним "осередком" суб'єктивного, а
суб'єктивне - логічним "осередком" психічного. Отже, саме
вчинок є найсуттєвішим і найглибиннішим осередком
психічного в широкому розумінні цього слова, що знімає в
собі і суб'єктне, і суб'єктивне в їх різноманітних проявах.
 Сучасна українська школа
психології вчинку В.А. Роменця
Акцентує увагу не стільки на визначенні вчинків як культурно-історичних
зразків (стереотипів) поведінки, що повинні засвоюватись і
відтворюватись Індивідом, скільки на визначенні їх як неповторних,
творчих, відповідальних душевно-духовних актів, здійснюючи які людина
реалізує свою сутнісну міць, зростає як непересічна вільна соціокуль-
турна особистість і неповторна індивідуальність.

Учинок - вікно у сутнісний світ. Джерело вчинковості - суперечність між

буттям і небуттям, добром і злом, прекрасним і потворним, істинним і
неістинним, між сутністю і існуванням.
Під тиском обставин, за рахунок власної фізичної та
психічної сили, керуючись прагматичними
міркуваннями тощо, людина може досить
продуктивно і креативно працювати. Але вона
принципово не спроможна вчиняти під впливом
зовнішніх стимулів. Хіба що у випадку необхідності
протидії (все таки внутрішньої) умовам і обставинам,
які її не влаштовують.

Хто є суб'єктом учинку? Чому

не звучить: "Мій учинок", як І
"Мій подвиг"? Але цілком
звично сказати: "Я вчинив
негідно"? У чому тут проблема?"
Вчинок може бути чи не бути, його можна здійснити,
але не можна привласнити І мати як "мій проект" чи
"мій здобуток". Як "означений" мною він умирає і,
насамперед, для мене. Те саме відбувається з
лідерством, з авторством, з творчістю, з суб'єктністю,
з геройством (Якось непристойно казати і навіть
думати: "Я - лідер", "Я - творець", "Я - герой" тощо).
Тому, позначником і оцінщиком вчинків може бути
інша людина, а точніше - соціальна група,
суспільство, людство. Напевно, архетипове краще
бачиться на відстані і збоку. "Я" може лише
констатувати, що "зробило все від нього залежне",
що "не могло чинити інакше", що "задоволене чи
не задоволене вдіяним" тощо.
 Річ у тім, що вчинок є дією для себе і для інших, і тому її автору вона не
може здаватися чимось особливим і визначним. Кожна людина має
свою власну критеріальну шкалу, за якою вона відрізняє вчинок від
злочину і від звичної, трафаретної дії.
Вчиняти для людини означає бути, а не мати, і тому вчинок, в
принципі, не підлягає плануванню і не може здійснюватися "заради"
чогось.

Лише - в ім'я чогось високого

Дякую за увагу!