Питання 1

Досконалість використовуваних на підприємстві засобів і предметів праці

(обладнання, приладів, установок, сировини, матеріалів тощо) не є
запорукою одержання ним високих кінцевих результатів виробництва. Це
пояснюється тим, що ефективність функціонування підприємств найбільшою
мірою залежить від забезпечення їх професійними і кваліфікованими
кадрами. Їх називають персоналом підприємства.

Персонал підприємства - це сукупність постійних працівників, які мають

необхідну професійну підготовку та (або) практичний досвід і навички
роботи.

Крім постійних працівників, у роботі підприємства можуть брати участь інші

працездатні особи на умовах тимчасових трудових угод (контрактів).

В умовах ринкової економіки, коли загострюється протистояння виробників

продукції, роль трудових ресурсів у забезпеченні ефективності виробництва
суттєво зростає, оскільки саме людський капітал є наріжним каменем
забезпечення конкурентоспроможності підприємства.

Вагомість ролі кадрів у забезпеченні ефективної роботи підприємства

посилюється ще й тим, що його персонал повинен бути здатним виробляти
нові ідеї, впроваджувати їх у життя в умовах інноваційного виробництва,
його високої наукомісткості.

На перший план в умовах конкуренції «виходять» питання якості продукції, а

це також змінює комплекс вимог до працівників, підвищує значимість
високого професіоналізму і творчого, не формального ставлення до праці.

Весь персонал підприємства поділяється на дві великі групи:

• промислово-виробничий персонал (ПВП) - працівники, які зайняті у

виробництві або його обслуговуванні: в основних і допоміжних підрозділах
підприємства, в заводських лабораторіях і дослідних установах, апарат
заводоуправління, працівники охорони;
до прикладів такого персоналу можна віднести:
 робітники на фабриках та заводах, які займаються машинобудуванням,
виробництвом електроніки, виробництвом продуктів харчування тощо;
  оператори технологічного обладнання;
 інженери, техніки та технологи, які контролюють і налагоджують
виробництво;
 охорона.

• непромисловий персонал (НПП) - працівники, які безпосередньо не

пов’язані з процесом виробництва, а працюють у підрозділах невиробничої
сфери підприємства (закладах культури, охорони здоров’я, житлово-
комунальному господарстві тощо). Це в основному робітники житлово-
комунального господарства дитячих і лікарняно-санітарних закладів, які
підпорядковуються підприємству. Вони зазвичай зайняті в соціальній сфері
діяльності підприємства.

 менеджери та адміністратори, які керують роботою підприємства;

 фінансові аналітики, бухгалтери та касири, які забезпечують
фінансовий облік та управління фінансовими ресурсами компанії;
 фахівці з реклами та маркетингу, які просувають товари та послуги;
 кадрові працівники, що займаються підбором та наймом працівників;
 офісні працівники (секретарі, касири, перекладачі, IT-фахівці тощо);
 юристи, які забезпечують правовий захист та взаємодію компанії з
правоохоронними та регуляторними органами.
 Медичний персонал, включаючи лікарів, медсестер, які забезпечують
медичне обслуговування співробітників підприємства.
 Культурно-просвітні працівники, які організовують та проводять
культурні та розважальні заходи для співробітників підприємства.
 Працівники житлово-комунального господарства, які забезпечують
підтримку та обслуговування житлових приміщень, а також
здійснюють ремонтні роботи.
 Працівники побутового господарства, які забезпечують підтримку
офісних приміщень, прибирання та забезпечення необхідними
засобами гігієни.
 Працівники з капітального ремонту будівель та споруд підприємства,
які забезпечують підтримку та ремонт інфраструктури компанії.

Такий поділ персоналу необхідний для узгодження трудових показників з

показниками результатів трудової діяльності (при визначенні продуктивності
праці враховується чисельність промислово-виробничого персоналу), для
розрахунків заробітної плати й формування фонду оплати праці.

Залежно від виконуваних функцій персонал підприємства поділяється на

чотири категорії: робітники, службовці, спеціалісти, керівники.
Категорії персоналу підприємства:

Робітники - в залежності від відношення до процесу створення продукції

поділяються на
 основні (беруть безпосередню участь у процесі виготовлення
продукції). Н-д, Оператори виробничих ліній на заводах з
виготовленням продукції; електрики на будівельному об'єкті;
робітники на лінії зборки; слюсарі-складальники, механіки.

 допоміжні (виконують функції допомоги і обслуговування основного

виробництва). Н-д, ремонтники, контролери; бухгалтери, маркетологи,
охоронці на об'єктах, які забезпечують безпеку працівників і майна;
водії, кур’єри, прибиральники

В умовах впровадження досягнень НТП у виробництво поділ робітників на

основні і допоміжні є умовним. Крім того, такий поділ обумовлюється
галузевою приналежністю підприємства.
До категорії «робітники» також належать прибиральники, гардеробники,
кур’єри, чергові, сторожі, телефоністи, оператори зв’язку, листоноші та ін.
Характеристики: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані,
некваліфіковані.

Службовці - працівники, які здійснюють господарське обслуговування,

підготовку та оформлення документації, функції обліку і контролю
(обліковці, табельники, касири, діловоди, архіваріуси, коректори технічної
документації, креслярі, стенографісти тощо). Виконання перелічених видів
робіт не вимагає тривалої фахової підготовки і високого рівня кваліфікації
працівників.

Спеціалісти - працівники, які займаються інженерно-технічними,

економічними, юридичними та іншими роботами, що вимагають спеціальної
висококласної фахової підготовки; здійснюють роботу, де необхідна висока
кваліфікація, знання та досвід.
до них належать інженери, економісти, соціологи, технологи, ревізори,
товарознавці тощо.

Кваліфікаційний рівень цієї категорії персоналу має бути достатньо високим,

оскільки саме вони безпосередньо впливають на формування рішень
керівного складу працівників підприємства, доводять ці рішення до
безпосередніх виконавців, контролюють їх виконання, при необхідності
коригують та ін.

Можуть бути висококваліфіковані, кваліфіковані, практики.

Керівники - займають посади керівників підприємства та його структурних

підрозділів: директори, президенти, начальники, завідувачі, головні
спеціалісти, майстри, а також заступники керівників, що займають перелічені
посади.

Керівники підприємства визначають принципові засади функціонування і

напрямки розвитку підприємства, затверджують його стратегію поведінки на
ринку, формують відносини з зовнішнім середовищем (з конкурентами,
постачальниками, споживачами та ін.). Разом з тим вони несуть повну
відповідальність за ефективність і результати функціонування підприємства.

До категорії молодшого обслуговуючого персоналу відносять осіб, зайнятих

обслуговуванням основного парку обладнання та устаткування, а також
зайнятих обслуговуванням основних, допоміжних, чергових і ремонтних
виробничих працівників. До цієї категорії відносять також прибиральників,
двірників, гардеробників, охоронців, пожежно-вартову службу.

До категорії стажерів (учнів) зазвичай відносять осіб, які набувають

практичних навичок оволодіння професією на конкретному підприємстві.

За статтю і віком:
 Чоловіки (до 30; 30-60; 60+)
 Жінки (до 30; 30-55; 55+)

За стажем роботи:
 До 1 року, 1-3, 3-10, 10+

Важливою є класифікація персоналу за професіями, спеціальностями і

кваліфікацією.

Професія характеризує вид трудової діяльності, яка потребує спеціальних

знань, підготовки і практичних навичок.
Професія вказує на галузеву приналежність і відображає особливості
технології виготовлення продукції та специфічні умови праці у певній галузі
(наприклад, машинобудівники, будівельники, текстильники і т.д.).

Спеціальність виділяється в межах певної професії і характеризує відносно

вузький різновид трудової діяльності, яка вимагає від виконавця робіт
вужчої, але глибшої підготовки, наприклад, у складі машинобудівників
можна виділити такі спеціальності: фрезерувальники, токарі,
інструментальники, слюсарі та ін.

Професії і спеціальності відображають лише галузь прикладання праці. З

виникненням нових галузей, виробництв, з розвитком науки і техніки
з’являються нові професії і спеціальності, наприклад, ріелтори, маркетологи,
креативні менеджери, дизайнери та ін.

Кваліфікація характеризує якість і складність праці, відображає сукупність

спеціальних знань і навиків, які визначають ступінь підготовки працівника до
виконання професійних функцій певної складності.

Питання 2

Структура персоналу та чинники, що впливають на неї.

Структура персоналу підприємства є співвідношенням між окремими

групами і категоріями його персоналу.
Розрізняють такі види структури залежно від класифікаційної ознаки:

1. Функціональна структура персоналу підприємства – це кількісне

співвідношення між різними категоріями працівників, які
відрізняються характером виконуваних функцій;

найшвидшими темпами зростає чисельність спеціалістів і службовців,

що пояснюється підвищенням технічної оснащеності виробництва,
збільшенням обсягів науково-дослідних і управлінських робіт,
ускладненням виробничих зв’язків тощо.

2. Професійно-кваліфікаційна структура – це частка працівників

різних професій та кваліфікаційних рівнів у загальній чисельності
персоналу;
 зміни у такій структурі можуть бути викликані якісними і кількісними
змінами у галузевій структурі виробництва, змінами у технології
виробництва та організації праці, в індивідуальних характеристиках
самої робочої сили; кваліфікаційна структура визначається окремо для
різних категорій персоналу, оскільки вони мають різні кваліфікаційні
ознаки.

3. Статева структура персоналу характеризує співвідношення

працівників різних статей у загальній чисельності персоналу
підприємства; є галузі та виробництва з переважно «жіночою» працею,
наприклад, текстильна, трикотажна, швейна. Підприємствам таких
галузей необхідно вирішувати низку проблем соціально-економічного
характеру.

4. Вікова структура персоналу відображає співвідношення чисельності

працівників відповідних вікових груп у загальній чисельності
персоналу підприємства.

Структура персоналу підприємства, особливо його професійно-

кваліфікаційний склад, формується під впливом різних чинників, серед яких
можна виділити:

 зростання попиту на кваліфіковану робочу силу, що пояснюється

вимогами сучасних техніки, технологій, швидкими темпами оновлення
самої продукції;

 нестача на підприємствах кадрів робітничих професій, що є наслідком

змін у системі професійної освіти та економічним занепадом низки
промислових підприємств;

 перерозподіл персоналу зі сфери промисловості на сільського

господарства у сферу ринкової інфраструктури;

 залучення для роботи на підприємствах працівників з більш високим

рівнем освіти, ніж є у тих, котрі вибувають за межі працездатного віку;

 невідповідність між реальними потребами (попитом) підприємств у

робочій силі певних спеціальностей та кваліфікації та її пропозицією на
ринку праці, що є наслідком «перекосів» у системі освіти.

Показники оцінки персоналу

1. Кількісні
 o Облікова чисельність – сюди входять абсолютно всі працівники,
незалежно від того, на який термін вони були взяті на роботу, навіть
якщо цей проміжок часу становить один день. Потрібно враховувати і
тих робітників, які з якихось причин не присутні на підприємстві в
певний період часу.
В облікову кількість штатних працівників включаються всі наймані
працівники, які уклали письмово трудовий договір (контракт) і
виконували постійну, тимчасову або сезонну роботу один день і
більше, а також власники підприємства, якщо, крім доходу, вони
отримували заробітну плату на цьому підприємстві, в т. ч. ті, хто
перебуває у відпустках для догляду за дитиною.

a) До облікової чисельності включаються всі працівники, які перебувають

у трудових відносинах з роботодавцем. Простіше кажучи, ті, з якими
укладено трудовий договір (як терміновий, так і безстроковий), які
виконували постійну, тимчасову або сезонну роботу один день і
більше.

b) При розрахунку показника враховуються власники організацій, які

працювали та одержували заробітну плату у своїй фірмі.

c) У списковій чисельності працівників за кожен календарний місяць

враховуються як фактично працюючі, так і відсутні на робочому місці з
будь-яких причин (наприклад, хворі або прогули).

d) Облікова чисельність за кожен день повинна співпадати з даними

табеля обліку робочого часу працівників.

Працівники, які не включаються до спискового складу:

 зовнішні сумісники (люди, які включені в списковий склад якої-
небудь іншої компанії, в той час як на цьому підприємстві вони
виконують роботу за сумісництвом відповідно до законів);
 виконують роботу за договорами цивільно-правового характеру
(цивільно-правовий договір – юридична конструкція, що
опосередковує широкий спектр різноманітних дій учасників
цивільних правовідносин майнового та організаційного
характеру);
 які працюють за спеціальними договорами з державними
організаціями на надання робочої сили (військовослужбовці та
особи, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі) та
враховуються у середньообліковій чисельності працівників;
  переведені на роботу в іншу організацію без збереження
заробітної плати, а також спрямовані на роботу за кордон;
 спрямовані навчання з відривом від роботи, отримують
стипендію з допомогою коштів цих організацій;
 які подали заяву про звільнення та припинили роботу до
закінчення терміну попередження або припинили роботу без
попередження адміністрації. Такі працівники виключаються із
облікової чисельності з першого дня невиходу на роботу;
 власники організації, які не отримують заробітну плату;
 адвокати;
 військовослужбовці.
 надомники,
 внутрішні сумісники,
 працівники, оформлені в одній організації на дві, півтори або
менше однієї ставки,
 особи, прийняті на роботу на неповний робочий день, неповний
робочий тиждень або половину ставки.

o Явочна чисельність – кількість робітників, які зобов'язані бути

присутніми на своєму місці щодня, протягом відповідного періоду
часу

o Середньооблікова за місяць – використовується для того, щоб

обчислити продуктивність праці, середню заробітну плату,
плинність, сталість, коефіцієнт обороту тощо.
Враховуються всі категорії працівників облікового складу, крім
працівників, які перебувають у відпустках у зв’язку з вагітністю та
пологами або для догляду за дитиною до досягнення нею віку.
Формула: к-сть працівників/кількість днів у місяці.
2. Якісні
o Економічні (складність праці, кваліфікація, розряди, плинність
кадрів)
o Особові (рівень дисциплінованості, складність виконання робіт)
o Організаційно-технічні (фондоозброєність, рівень організації праці,
технічного оснащення)
3. Структурні
o Питома вага працівників окремих підрозділів до загальної
чисельності (частка)
o Темпи зростання чисельності працівників за визначений період
o Співвідношення основних та допоміжних робітників
Питання 3

Чисельність персоналу підприємства складається із чисельності

кожної із його категорій. Вона обчислюється сумуванням чисельності
основних робітників, допоміжних робітників, службовців, спеціалістів
та керівників.

Спискова (облікова) чисельність - це чисельність усіх постійних,

тимчасових і сезонних працівників, які прийняті на роботу на один і
більше днів, незалежно від того, чи перебувають вони на роботі, у
відпустці, відрядженні, «на лікарняному» тощо.

Середньооблікова чисельність використовується для визначення

кількості зайнятих працівників за сферами економічної діяльності і
спостереження за змінами мобільності робочої сили.
Також цей показник застосовують при встановленні нормативу робочих
місць для працевлаштування інвалідів і «трудової» квоти для громадян,
які мають додаткові гарантії у працевлаштуванні.

Середньооблікова чисельність за місяць обчислюється як відношення

суми чисельності за кожен день місяця до кількості календарних днів у
місяці.

Середньооблікова чисельність за квартал або рік визначається як

середньоарифметична величина середньооблікової чисельності
працівників підприємства за відповідні місяці.

Явочна чисельність включає всіх працівників, які з’явились на роботу

у певному періоді (протягом робочого дня, тижня, місяця тощо).

Середня кількість працівників використовується для оцінки загальної

зайнятості на конкретному підприємстві.

СКП за період визначають як суму:

• середньооблікової кількості штатних працівників;
• середньої кількості зовнішніх сумісників;
• середньої кількості працюючих за цивільно-правовими договорами
(далі — ЦПД).

Середня кількість зовнішніх сумісників і працюючих за ЦПД

розраховують за тією ж методикою, що й середньооблікову кількість
штатних працівників.
 Працівники всіх категорій ураховуються як цілі одиниці, незалежно від
тривалості робочого часу протягом усього строку дії договору.

Середня кількість усіх працівників в еквіваленті повної зайнятості

характеризує умовну кількість працівників (робочих місць), які
відпрацювали повний робочий день, що необхідна для виконання
встановленого підприємством обсягу робіт (послуг).

Використовується для визначення середнього рівня заробітної плати й

інших середніх величин загалом по підприємству, а також для аналізу
ефективності використання робочої сили.

Методика визначення цього показника базується на перерахунку

оплаченого робочого часу всіх осіб (штатних працівників, сумісників,
осіб, які працювали за ЦПД), які залучалися до роботи у звітному
періоді та отримували заробітну плату, в умовну кількість працівників,
яких було б достатньо підприємству для виконання фактичного обсягу
роботи за умови роботи всіх працівників протягом повного робочого
дня, виходячи з установленої його тривалості.

За кожною категорією штатних працівників, для яких установлено

робочий тиждень різної тривалості, визначається загальна кількість
людино-годин робочого часу (відпрацьованого і невідпрацьованого), за
який було нараховано заробітну плату. Розрахована таким чином
загальна кількість людино-годин ділиться на табельний фонд робочого
часу, визначений з урахуванням тривалості робочого тижня,
установленого на підприємстві відповідно до законодавства або
колективного договору.

Питання 4

Управління персоналом підприємства: принципи, методи, інструменти

Персонал підприємства потребує створення системи управління ним, тобто

системи планування, організації, керівництва і контролю. Ці завдання
повинна вирішувати кадрова політика підприємства, основна мета якої -
забезпечення кожного робочого місця і посади персоналом відповідної
професії, спеціальності та кваліфікації.

Управління персоналом – це частина кадрової політики підприємства, яка є

цілеспрямованою діяльністю його керівників усіх рівнів щодо забезпечення
кадрами, оплати праці, дисципліни праці, її гігієни, безпеки тощо.
Принципи управління персоналом – це об’єктивні правила управлінської
поведінки, що витікають із потреб об’єкта управління.

1. Принцип науковості – передбачає більш повне пізнання і використання

на практиці управління об’єктивно діючих економічних законів, які повинні
диктувати логіку поведінки і керівників, і рядових робітників.

2. Принцип системності – передбачає, що при формуванні системи

управління персоналом необхідно враховувати всі фактори, що впливають на
систему управління, та вимагає взаємного узгодження окремих груп завдань і
рішень.

3. Принцип економічності – передбачає ефективну та економічну

організацію системи управління персоналом, за якої витрати на систему
управління персоналом перекриватимуться ефектом у виробництві,
отриманим від їх впровадження.

4. Принцип ієрархічності та зворотного зв’язку – в будь-яких

вертикальних розрізах системи управління персоналом повинна
забезпечуватись ієрархічна взаємодія між ланками управління на основі
зворотного зв’язку.

5. Принцип узгодженості – взаємодія між ієрархічними ланками по

вертикалі та відносно самостійними підрозділами по горизонталі повинна
бути в цілому узгоджена з цілями організації та синхронізована у часі.

6. Принцип перспективності та прогресивності – при формуванні системи

управління персоналом необхідно враховувати перспективи розвитку
організації, передові вітчизняні та зарубіжні аналоги.

Методи управління персоналом – це конкретні способи та прийоми

здійснення управлінської діяльності.

Залежно від міри примусовості методи управління персоналом можна

поділити на:

І. Силові методи:

фізичний примус

1. правові методи:
 система законодавчих актів країни та регіону;
  система нормативно-директивних документів фірми та
контролюючої організації;

2. адміністративні – система планів, програм, завдань організації –

стандарти, інструкції, регламенти, делегування повноважень і
відповідальності.

ІІ. Економічні методи:

1. методи, врегульовані на макрорівні – податкова система та фінансово-

кредитний механізм держави;
2. методи, що регулюються на мікрорівні: система матеріального
стимулювання, система відповідальності за якість та ефективність
роботи.

ІІІ. Соціально-психологічні та виховні методи:

1) виявлення і врахування психологічних особливостей кожного члена

трудового колективу (анкетування, спостереження, фотографія
робочого дня);
2) мотивація трудової діяльності;
3) формування організаційної культури підприємства;
4) встановлення сприятливої психологічної атмосфери;
5) забезпечення можливостей для самореалізації.

Усі принципи та методи менеджменту персоналу реалізуються у взаємодії. Їх

поєднання залежить від конкретних умов функціонування системи
управління персоналом організації.

Інструменти управління

Мотивація – це процес спонукання працівників до активної трудової

діяльності для задоволення їхніх власних потреб, інтересів у поєднанні з
досягненням цілей організації.

Що стосується трудової діяльності, то це прагнення працівника задовольнити

свої потреби в певних благах за допомогою праці, спрямованої на досягнення
цілей організації. Тут під працівником розуміється співробітник як ланка
структури організації.

Стимул – спонукальна причина поведінки, зацікавленість у скоєнні чого-

небудь.
Стимулювання праці – це комплекс заходів, які є засобом задоволення
конкретних потреб працівника, здебільшого матеріальних.
Простіше кажучи, мотив – це якийсь імпульс, що викликає спонукання до дії
заради досягнення мети, що не суперечить внутрішнім установкам людини, а
стимул, у свою чергу, – жаданий об’єкт.

Мотивація – процес внутрішніх спонукань, а стимулювання – процес

спонукань ззовні. Під механізмом формування мотивації розуміється
сукупність закономірних зв’язків і відносин, що обумовлюють процес
засвоєння соціальних цінностей, норм, правил поведінки, вироблення
специфічних для індивіда ціннісних орієнтацій і установок у сфері праці.

Аутсорсинг персоналу полягає в ефективному перерозподілі трудових

потоків і пропозицій для управління людськими ресурсами.
Аутсорсинг персоналу сьогодні не дуже поширений в Україні, і його
термінологія поки що не усталена, тому на практиці застосовують кілька назв
цього процесу:

1. Лізинг персоналу – оренда персоналу на довгостроковій основі.

Компанія-наймач оплачує тільки послуги агентства-лізингодавця, не
пов'язуючи себе зі співробітником юридичними відносинами.
Спеціаліст знаходиться в штаті компанії-лізингодавця.
2. Temporary staffing – набір персоналу на короткостроковий період
(зазвичай до трьох місяців).
Найчастіше ця послуга затребувана у разі проведення маркетингових
заходів або виконання невеликих проєктів. Спеціалістів підбирає
рекрутингове агентство, воно ж відповідає за співробітника.
3. Аутстафінг персоналу – аутсорсингова компанія приймає у свій штат
вже працюючого в клієнтській компанії спеціаліста. При цьому
відповідальність несуть обидві сторони, а формальну роботу
(оформлення трудової книжки, відрахування податків і т.д.) бере на
себе аутсорсингова компанія.
Аутстафінг (англ. outsourcing) - це процес залучення зовнішньої
компанії або фірми для виконання певних завдань, які зазвичай
виконуються внутрішнім персоналом. Аутстафінг може включати
передачу відповідальності за виробництво, розробку програмного
забезпечення, бухгалтерський облік, маркетинг, обслуговування
клієнтів та інші послуги. Аутстафінг дозволяє компаніям зменшити
витрати та зосередитися на своїх основних діяльностях.

Аутсорсинг персоналу – купівля не праці певного спеціаліста, а послуги, що

необхідна компанії в конкретний період часу. Перелік питань, які можна
вирішити в такий спосіб‚ доволі великий. Переважно це стосується
вирішення завдань, не пов'язаних з профільною діяльністю компанії-
замовника.

В сучасних умовах господарювання аутсорсинг є важливим інструментом

забезпечення конкурентних переваг: знижує рівень витрат, удосконалює
технології, підвищує гнучкість внаслідок використання вивільненого
потенціалу, покращує якість продукції та послуг, дозволяє підприємству
швидко адаптовуватись до зовнішніх умов функціонування та покращувати
економічні результати, а також зміцнити свої позиції на ринку.

Корпоративна культура підприємства - це система колективно поділених

цінностей, переконань, традицій і норм поведінки працівників. Вона
виражається в символічних засобах духовного й матеріального оточення
людей, що працюють у даній організації.

Культуру організації характеризують наступні атрибути:

- поділені цінності, тобто що люди цінують у своєму житті, в

організації: своє положення, титули, просування по службі, саму
роботу;

- віра в керівництво, в успіх, у свої сили, у взаємодопомогу, в етичну

поведінку, у справедливість і т.д.;

- комунікаційна система і мова спілкування, тобто використання усної,

писемної, невербальної комунікації, абревіатури, жестикуляції й т.д.;

- усвідомлення часу, ставлення до нього і його використання: ступінь

точності часу у працівників, дотримання тимчасового розпорядку й
заохочення цього;

- взаємовідносини між людьми, що розрізняються за віком і статтю,

статусом й владою, досвідом й знаннями, релігією й громадянством, а
також шляхи й методи вирішення виникаючих конфліктів;

- процес розвитку працівника і навчання: процедури інформування

працівників, порядок участі в навчальних програмах, значення
процесу підвищення кваліфікації, що використовується в організації;

- трудова етика й методи стимулювання: ставлення до роботи й

відповідальність за доручену справу; поділ праці й виконання
посадових обов'язків; оформлення і чистота робочого місця; якість
роботи; оцінка роботи і винагорода; шляхи просування по службі;
 - зовнішній вигляд, одяг, що і як їдять працівники, подання себе на
роботі, діловий стиль.
Питання 5

HRM (Human Resources Management, управління персоналом, HR-

менеджмент) — область знань і практичної діяльності, спрямована на
залучення в організацію кваліфікованого персоналу, здатного
виконувати покладені на нього обов'язки, і оптимальне його
використання. Управління персоналом є невід'ємною частиною
автоматизованих систем управління підприємством.

Перш за все, HR – це управління людськими ресурсами. Люди – це

найбільша цінність для організацій та рушійна сила. Саме тому
основним завданням HR-а є:
 залучення до організації «саме тих» людей,
 правильна оцінка їхніх компетенцій та потенціалу,
 вміння аналізувати та прогнозувати розвиток конкретного
працівника,
 підбір найкращого варіанту для професійного розвитку,
 відповідне навчання та розвиток,
 підтримка загального комфортного клімату у компанії.

Також HR – це стратегічний бізнес партнер. Розглядати HR-напрям як

додатковий сервісний відділ – нераціонально. Так, цей відділ не
приносить прямих прибутків компанії, але результати роботи HR
відділу також вимірювані. А ще варто пам'ятати, якщо йде мова про
стратегічні цілі компанії і важливі річні показники – просто неможливо
не враховувати людський фактор.

І ніколи не варто забувати, що в сучасних умовах клієнтам та

замовникам важливий образ компанії не лише як виробника чи
постачальника послуг, а й як компанії-роботодавця, що дбає про своїх
працівників. Тут роль HR-a як ніколи важлива. Адже саме HR відділ
повинен створювати відповідний бренд роботодавця.

У різних джерелах можуть зустрічатися й інші назви: управління

трудовими ресурсами, управління людським капіталом (англ. Human
capital management), кадровий менеджмент, менеджмент персоналу.

Основні методи управління персоналом, які реалізуються за

допомогою HRM-системи:
 Економічні: матеріальне стимулювання і санкції, фінансування і
кредитування, зарплата, собівартість, прибуток, ціна.

 Організаційно-розпорядчі: підтримка дисципліни, покладання

відповідальності, застосування засобів примусу, нормативно-
документальне закріплення функцій.

 Соціально-психологічні: мотивація, моральне заохочення,

соціальне планування.

Згідно з матеріалами Forrester Research, сучасні інтегровані HRM-

системи містять шість основних функціональних блоків, які
відповідають за:

 розрахунок заробітної плати;

 облік співробітників;
 рекрутинг (процес пошуку і відбору фахівців для підприємства);
 управління талантами;
 управління ефективністю і навчанням;
 взаємодія користувачів із системою.

Основні завдання, які вирішуються HRM-системою:

 Комплектація штату підприємства відповідно до стратегії його

розвитку в коротко-, середньо- та довгостроковій перспективах.

 Залучення, утримання та мотивація найбільш кваліфікованого

персоналу.

 Створення системи підготовки керівного резерву, забезпечення

наступництва керівництва і зниження ризику кадрових втрат.

 Орієнтація служби управління персоналом на досягнення

виробничих результатів.

 Забезпечення розвитку і навчання персоналу відповідно до цілей

діяльності підприємства і його підрозділів;

 Реалізація оптимальної та з низькими витратами функції обліку в

сфері управління персоналом.
Про важливість вирішення цих завдань для підприємства свідчить
такий факт.
За даними організації American Management Association, втрати,
пов'язані із заміною втраченого компанією співробітника, можуть
становити від 30% до 150% його річного окладу, залежно від рівня його
знань і навичок.
Ротація кадрів виявляється серйозною проблемою, яка може істотно
погіршити показники загальної ефективності підприємства. Вирішити
її, як і інші проблеми, пов'язані з персоналом, здатна HRM-система.

Приклади:

Amazon - Amazon використовує різні підходи до HRM, такі як

використання технологій, щоб полегшити процеси найму, збільшення
можливостей для розвитку кар'єри, підтримка інноваційного
дослідження та інших підходів для залучення та збереження
талановитих працівників.

Google - Google відома своєю високою культурою корпоративної

компанії та інноваційними підходами до HRM. Компанія використовує
різні стратегії, такі як розширення переліку переваг, керівництво з
обертальних стажерів, програми підтримки сімей та інші, щоб
залучати, розвивати та зберігати талановитих працівників.

IBM - IBM використовує різні стратегії HRM, щоб залучати, розвивати

та зберігати талановитих працівників. Компанія надає працівникам
можливість участі в навчальних програмах, організовує підвищення
кваліфікації та розвитку кар'єри. Крім того, IBM активно працює над
розвитком різних ініціатив, таких як програма розвитку лідерства та
інші, які сприяють формуванню сильного та мотивованого колективу.

Apple - Apple використовує різні підходи до HRM, щоб залучати та

зберігати талановитих працівників. Компанія надає співробітникам
можливість брати участь у різних програмах навчання та розвитку,
таких як програми менторства та навчальні курси. Apple також активно
використовує мотиваційні пакети, щоб зберегти своїх працівників та
створити мотивуюче середовище роботи.

Microsoft - Microsoft використовує різні стратегії HRM, щоб залучати

та розвивати талановитих працівників. Компанія надає своїм
працівникам доступ до різних програм навчання та розвитку, таких як
тренінги, семінари та інші. Крім того, Microsoft використовує високі
мотиваційні пакети, щоб залучити та зберегти найкращих працівників.
Питання 6

Продуктивність праці: сутність, показники та методи її вимірювання.

Ефективність використання робочої сили на підприємстві характеризується

узагальнюючим показником - продуктивність праці.

Він відображає співвідношення результатів та затрат праці, тобто обсягу

вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої
на це праці.

Важливість цього показника для конкретного підприємства полягає в тому,

що зростання продуктивності праці забезпечує збільшення обсягу
продукції без збільшення трудових затрат.

Тобто та ж чисельність працівників може дати за одиницю часу більшу

кількість продукції. Тому затрати часу (праці) на одиницю продукції в міру
росту продуктивності праці знижуються.

Продуктивність праці - це показник, який характеризує її ефективність і

відображає співвідношення обсягу продукції та кількості праці, затраченої на
її виробництво.

Рівень продуктивності праці характеризується показником виробітку, який

визначається кількістю продукції, виробленої одним середньообліковим
працівником за одиницю часу.

Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи

вимірювання продуктивності праці (визначення виробітку).

Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробничої

продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях
(штуках, тоннах, метрах тощо).

Цей метод має широке застосування всередині підприємства: на робочих

місцях, у бригадах, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють
однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості).

Цей метод є достатньо точним і достовірним. Однак, його доцільно

застосовувати тоді, коли підприємство виробляє однорідну, порівнювану
продукцію, або на окремих робочих місцях, дільницях. Якщо ж підприємство
випускає кілька видів продукції, яка є подібною, але відрізняється окремими
параметрами і характеристиками (об’ємом, калорійністю, продуктивністю
тощо), то доцільно використовувати умовно-натуральні вимірювачі
продуктивності праці, аналогічно, як визначення натуральних показників
обсягу виробництва продукції.

Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у

бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг виробленої продукції
або виконаних робіт визначається в нормо-годинах. За науково
обґрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно
характеризує зміни продуктивності праці.

Такі показники найчастіше використовуються на робочих місцях при оцінці

незавершеного виробництва; сфера їх застосування є досить обмеженою,
вони вимагають суворої наукової обґрунтованості використовуваних норм.

У сучасних умовах найпоширенішим методом вимірювання продуктивності

праці є вартісний (грошовий), який ґрунтується на використанні вартісних
показників обсягу продукції (валова, товарна продукція, валовий оборот,
нормативна вартість обробки, чиста, нормативно-чиста й умовно-чиста
продукція, валовий дохід).

Вартісні вимірювачі продуктивності праці визначаються діленням обсягу

виробленої продукції в грошовому виразі (Q) на затрати праці, виражені в
середньосписковій чисельності робітників (Чссп) або відпрацьованій ними
кількості людино-днів, людино-годин: В = Q / Чссп , грн./чол.

Вони є найбільш універсальними, дозволяють оцінювати рівень виробітку при

виробництві принципово різної продукції. Недоліком вартісних вимірювачів
є те, що вони залежать від «цінового чинника», тобто необґрунтоване
завищення цін на продукцію призводить до фіктивного зростання
продуктивності праці.

Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю

продукції (тобто зворотна величина виробітку). Це сума всіх витрат праці на
виробництво одиниці продукції на фірмі.

Технологічна трудомісткість (Тт) визначається затратами праці основних

робітників — відрядників і погодинників. Вона розраховується за
виробничими операціями, деталями, вузлами, готовими виробами.
Трудомісткість обслуговування (То) – затрати праці допоміжних робітників
основних цехів і всіх робітників допоміжних цехів і підрозділів, зайнятих
обслуговуванням виробництва, її розрахунок здійснюється за кожною
операцією, виробом або пропорційно технологічною трудомісткістю виробів.

Виробнича трудомісткість (Тв) складається з трудомісткості технологічної і

трудомісткості обслуговування, тобто це затрати праці основних і
допоміжних робітників на виконання одиниці робіт.

Трудомісткість управління (Ту) складається із затрат праці керівників,

спеціалістів, службовців. Одна частина таких затрат, яка безпосередньо
пов'язана з виготовленням виробів, належить до їх пропорційно виробничої
трудомісткості.

Розрізняють трудомісткість нормативну, планову і фактичну.

Нормативна трудомісткість розраховується на підставі чинних норм праці:

норм часу, норм виробітку, норм часу обслуговування, норм чисельності.
Вона використовується для визначення загальної величини затрат праці,
необхідних як для виготовлення окремих виробів, так і для виконання всієї
виробничої програми.

Планова трудомісткість відрізняється від нормативної на величину

зниження працезатрат, запланованих у поточному періоді, за рахунок
реалізації організаційно-технічних заходів.

Фактична трудомісткість визначається як сума здійснених затрат праці на

випущений обсяг продукції або виконаний обсяг робіт.

Питання 7

Фактори зростання продуктивності праці.

В умовах сучасного виробництва можна виділити наступні основні групи

факторів підвищення продуктивності праці:

 соціально-психологічні - трудовий потенціал особистості і колективу,

соціально-демографічна структура колективу, організаційна культура,
морально-психологічний клімат, рівень і стиль керівництва і т.д.;
 організаційно-економічні фактори визначаються системою соціально-
економічних, організаційних, правових, управлінських відносин,
рівнем організації праці, виробництва, управління, відносинами
власності і т.д.
Це також вдосконалення структури апарату управління, вдосконалення
та впровадження автоматизованих систем управління, поліпшення
оперативного та стратегічного управління виробництвом, організації
праці, в тому числі кооперації праці, нормування праці, використання
передових методів і прийомів праці, організація та обслуговування
робочих місць, підбір і розстановка кадрів , підвищення кваліфікації
персоналу, поліпшення умов праці, її оплати, використання
різноманіття форм власності, вдосконалення законодавчої бази і т.д.;

 духовний (нематеріальний) фактор визначається ступенем

використання досягнень науки, освіти, проектування, комунікацій,
управління; інноваціями; інформаційною та технологічною
підготовкою виробництва.
Духовний фактор тісно пов'язаний з людським, з підприємництвом,
творчістю, інтелектом. Це патенти на нові матеріали і сплави, на
способи (технології) і пристрої (машини, верстати, прилади та ін.), Нові
проекти та технічні рішення, розрахунки, нові знання, твори літератури
і художньої творчості, інформаційні послуги, програми і т. д.;

 матеріально-технічні фактори пов'язані з використанням сучасних

технологій і техніки, сировини і матеріалів, з механізацією і
автоматизацією виробництва, з електрифікацією, хімізацією,
електронізацією виробництва тощо. Для їх характеристики
використовуються такі показники, як енергоозброєність,
електроозброєність, технічна озброєність праці, рівень механізації і
автоматизації.

 підвищення якості продукції - задоволення суспільних потреб

меншими витратами засобів і праці, так як вироби високої якості
замінюють більшу кількість виробів низької якості. Підвищення
довговічності виробів рівнозначно додаткового збільшення їх випуску.
Ця група факторів забезпечує економію не тільки живої, але й
матеріалізованої праці;

 об'єктивні природні умови, які проявляють себе лише в деяких

галузях: сільському господарстві, будівництві, видобувної
промисловості.
 Сюди відносять: використання землі і природних ресурсів,
використання просторового фактору і фактору часу, використання
фауни і флори, енергії (сонця, вітру, води, радіації і т.д.).

Питання 8

Організація і нормування праці на підприємстві.

Питання 9
Питання 10

Питання 1

Поняття та склад нематеріальних ресурсів.

Використання нематеріальних активів зачіпає стратегію фірми, тобто

прийняття рішень, від яких залежить майбутній розвиток у довгостроковому
періоді.

Нематеріальні ресурси - це активи фірми, які не мають прямого грошового

вираження та матеріальної форми, і використовуються протягом періоду
більше одного року з метою забезпечення виробничого, торгівельного та
управлінського процесу, а також здійснення лізингових операцій
(довгострокової оренди матеріальних цінностей).

Нематеріальні ресурси - це складова потенціалу підприємства, здатна

забезпечувати економічну користь протягом тривалого періоду. Для цієї
складової характерні відсутність матеріально-речової основи і невизначеність
розмірів майбутнього прибутку від її використання.

Роялті — це винагорода підприємства за використання або надання дозволу

на використання нематеріальних активів (прав інтелектуальної власності).

Приклади роялті!
 Музика: Коли музиканти записують свою музику, вони зазвичай
підписують контракти зі звукозаписними компаніями, які забезпечують
дистрибуцію їхньої музики. Угоди про дистрибуцію включають роялті,
які виплачуються музикантам за кожен проданий альбом або кожен
 раз, коли їхню музику використовують у фільмах, рекламах або на
радіо.

 Книги: Письменники можуть отримувати роялті за продаж своїх книг.

Коли видавець видав книгу, він виплачує письменнику частину від
продажу книги. Роялті також можуть бути виплачені, якщо книга
перевидана, або якщо з неї зроблений фільм або телесеріал.

 Франчайзинг: Коли компанія дозволяє іншій компанії використовувати

свій бренд або інтелектуальну власність, вона може отримувати роялті.
Це свого роду оренда, тому що франчайзі ніколи не стає повним
власником товарного знаку, а лише має право використовувати
товарний знак на період виплати щомісячних внесків.

Наприклад, McDonald's може дозволяти іншим компаніям

використовувати своє ім'я та рецепти бургерів, але за це компанія-
франчайзі повинна платити роялті.

Франшизи в Україні:
Good Beer — міжнародна мережа спеціалізованих магазинів
розливного пива та пабів. Обсяг інвестицій залежить від розміру
франчайзингової точки та уточнюється з кожним франчайзі окремо.
Роялті — 2%. Вступного внеску немає. Термін окупності — від 3
місяців.
Нова пошта — компанія, що займається доставкою поштових
відправлень та вантажів в Україні та у світі. Сума інвестицій — від 50
000 до 200 000 гривень. Роялті — 0,5% від обороту. Паушальний
внесок відсутній. Термін окупності — від 8 місяців.
IT Education Academy — всеукраїнський освітній проект комплексної
підготовки та розвитку спеціалістів IT індустрії. Вступний внесок —
від 15 000$ до 23 500$. Сума інвестицій — від 5 000$. Час окупності —
від 10 місяців. Роялті — 5-7%.
Novus — одна із найбільших в Україні мереж супермаркетів. Сума
інвестицій може становити від 40 000$ до 1000 000$, залежно від
формату супермаркету. Роялті — 1% від товарообігу, рекламні
відрахування — 1% від виторгу. Термін окупності — від 18 до 36
місяців.
Галя Балувана — мережа магазинів домашніх напівфабрикатів.
Паушальний внесок — 9 000$. Роялті — 2000 гривень на місяць із
однієї франчайзингової точки. Обсяг інвестицій — від 30 000$ до 40
000$ для магазину площею 60 кв. м. Термін окупності — від 5 місяців.
Zarina — ювелірний бренд, який випускає власну колекцію прикрас та
володіє мережею магазинів. Вступного внеску немає. Обсяг інвестицій
— від 350 000$. Окупність — від 6 до 12 місяців.
 ПивоБанк — найбільша мережа магазинів розливного пива.
Паушальний внесок — від 5 000$. Сума інвестицій — від 12 000$.
Роялті — 3% від обороту. Період окупності — від 14 до 18 місяців.

 Винаходи: Інженери, які розробляють нові винаходи, можуть

отримувати роялті за їхню інтелектуальну власність. Наприклад, якщо
компанія виробляє продукт на основі патентованої технології, вона
повинна платити роялті винахіднику.

Нематеріальні ресурси (об’єкти інтелектуальної власності) поділяються

на такі групи:

• об’єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, товарні знаки,

фірмові найменування, промислові зразки — все, що не має матеріальної
форми, а потім набуває її у вигляді результату виготовлення продукції)

• об‘єкти, що охороняються авторськими правами (твори в галузі науки й

літератури, рукописи, програмне забезпечення, інтегральні мікросфери,
пісні), або об’єкти авторського та суміжних прав

• нетрадиційні об‘єкти інтелектуальної власності (раціоналізаторські

пропозиції, ноу-хау, ґудвіл)

1. Об’єкти промислової власності.

Промислова власність – це поняття, яке застосовується для визначення

виключного права на використання певних нематеріальних ресурсів.
Згідно з Паризькою конвенцією з охорони промислової власності, до об’єктів
цієї власності належать:
 патенти на винаходи;
 корисні моделі;
 промислові зразки;
 товарні знаки;
 знаки обслуговування;
 фірмові найменування;
 вказівки на походження або найменування місця походження.

Серед об’єктів промислової власності найважливіше місце посідають

винаходи.
Винахід – це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі
технології.
Це технічне рішення, яке відповідає умовам патентоспроможності, тобто
є новим, має винахідницький рівень і придатне для використання.

Винахід є новим, якщо він не є частиною рівня техніки. Винахід має

винахідницький рівень, якщо він для спеціаліста явно не є наслідком рівня
техніки.

Винахід визнається промислово використовуваним, якщо він може бути

використаним у промисловості, сільському господарстві, сфері охорони
здоров’я та інших галузях народного господарства.

Об'єктами винаходу можуть бути: новий пристрій (машина, прилад чи

інструмент тощо); новий спосіб (спосіб виготовлення виробу чи спосіб
лікування); нова речовина (сплав, суміш, розчин, хімічна сполука);
застосування раніше відомих пристроїв, способів, речовин за новим
призначенням (без зміни їх за суттю).

Не визнають винаходом: методи і системи організації та управління

господарством (планування, фінансування, облік, кредит); умовні позначення
(дорожні знаки, коди); методи й системи навчання тощо.

Патент – це охоронний документ, який, перш за все, засвідчує виключне

право, авторство і пріоритет винаходу.
За допомогою патенту можна отримати виключне право на використання
винаходу (корисної моделі або промислового зразка), право дозволяти або
забороняти використання винаходу (корисної моделі або промислового
зразка).

Промисловий зразок – це результат творчої діяльності людини в галузі

художнього конструювання. До промислових зразків відносяться форма,
малюнок, колір або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд
промислового виробу.

Патент видається на промисловий зразок, що є новим, оригінальним і має

промислове застосування.

Промисловий зразок визнається новим, якщо сукупність його істотних ознак

невідома в Україні чи закордоном до дати пріоритету промислового зразка.
Промисловий зразок визнається оригінальним, якщо форма, малюнок, колір
або їх поєднання, що заявлені, для спеціаліста в цій галузі не є явними під час
їх візуального сприйняття та оцінки.
Істотні ознаки визначають відмінності зовнішнього вигляду промислового
зразка в естетичних та економічних особливостях його форми, малюнку,
кольору або їх поєднання.
Промисловий зразок визнається таким, що має промислове застосування,
якщо він може бути відтворений промисловим чином у відповідному виробі
для введення в обіг.

Міжнародна класифікація промислових зразків охоплює абсолютно всі

вироби - від космічних літальних апаратів чи комп'ютерів до іграшок.

Не підлягають охороні як промислові зразки: об'єкти архітектури, промислові

гідротехнічні та інші стаціонарні споруди; друкована продукція; об'єкти
нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких і тому подібних речовин.

Приклад! Компанія Coca-Cola має зареєстрований промисловий зразок для

свого фірмового логотипу, що дозволяє їй захистити свій бренд від
копіювання конкурентами.

Корисна модель – результат творчої діяльності людини, об'єктом якої може

бути конструктивне вирішення пристрою або його складових частин, що є
новим і промислово придатним.

Корисна модель - це відкриття, яке дає певний технічний результат. Це

нематеріальний об'єкт, що має відношення виключно до якого-небудь
технічного пристрою. Відмінні риси корисної моделі - це новизна і
застосовність в промисловому плані.

Корисні моделі відрізняються від інших об'єктів промислової власності тим,

що їхнім предметом є просторова композиція, взаємне розміщення
елементів пристрою, його форма.

Якщо винахід містить сутність заявленої пропозиції, то корисна модель —

викладення цієї сутності у просторі.

Якщо порівняти корисну модель з промисловим зразком, то можна

відзначити, що промисловий зразок — це зовнішній вигляд (форма,
конфігурація, колір) промислового виробу (пристрою). Корисна модель — це
внутрішнє улаштування виробу: розташування елементів, з яких складається
сам пристрій, та зв'язки між ними.

Так, наприклад, двигуни внутрішнього згорання можуть бути багатьох

різноманітних форм, але за своєю сутністю вони однакові, а їх внутрішня
побудова і є корисною моделлю.

Це означає, що речовини, штами мікроорганізмів, культури клітин рослин і

тварин не можуть бути визнані корисними моделями. Корисна модель
відповідає умовам патентоспроможності за законами України, якщо вона є
новою і промислово придатною, тобто її можна відтворити промисловими
засобами.

Товарний знак та знак обслуговування – це позначення для відмінності

товарів та послуг, які виробляють або надають одні фізичні чи юридичні
особи, від однорідних товарів та послуг, що виробляють або надають інші
фізичні та юридичні особи.

Знаки для товарів та послуг (товарні знаки) – оригінальні позначення, за

допомогою яких товари та послуги одних осіб відрізняють від однорідних
товарів і послуг інших осіб.

Товарними знаками можуть бути зареєстровані словесні, образні, об’ємні та

інші позначення та їх комбінації.

Приклад! Компанія Nike має ряд товарних знаків, таких як "Just Do It", які
відображають її бренд і використовуються в рекламі та маркетингу.

Фірмове найменування – це стале позначення підприємства або окремої

особи, від імені якої здійснюється виробнича чи інша діяльність.

Зазначення походження товару – це словесне чи графічне позначення місця

походження товару.

Позначення, елементом якого є найменування місця походження, може

бути зареєстроване як товарний знак у випадку подання заявником
документа, що підтверджує його право на використання найменування місця
походження, до реєструючої організації.
Під найменуванням місця походження розуміють географічну назву країни
або місцевості (області), що використовується для позначення товару, який
походить з цієї країни або місцевості (області), якщо властивості або
особливості цього товару винятково або істотно визначаються характерними
для цієї країни або місцевості (області) природними умовами та/або
людськими факторами. Наприклад, “Біломорські візерунки”, “Палех”.
Найменування місця походження реєструються як товарні знаки.

2. Об’єкти інтелектуальної власності.

Інтелектуальна власність – юридичне поняття, яке охоплює авторське
право та інші права на продукти інтелектуальної діяльності.

До об’єктів інтелектуальної власності, зокрема, належать наукові праці,

твори літератури та мистецтва, програмні продукти тощо.

Приклад! Компанія Disney має велику кількість авторських прав на своїх

персонажів, таких як Міккі Маус, які використовуються у фільмах,
тематичних парках та іграх.

Твори в галузі науки, літератури, мистецтва – у будь якій формі

(письмовій, усній, образотворчій (ілюстрації, картини), об`ємно-просторовій
(скульптури, моделі)).

Комп`ютерна програма – об`єктивна форма подання сукупності даних та

команд, призначених для забезпечення функціонування електронних
обчислювальних машин.

База даних – сукупність даних, матеріалів або творів, систематизованих у

формі, яку читає машина.

База знань – сукупність систематизованих відомостей, що відносяться до

певної галузі знань та можуть бути прочитані ЕОМ.

Топологія інтегральних мікросхем – зафіксоване на матеріальному носії

просторово-геометричне розташування сукупності елементів інтегральної
мікросхеми та зв`язків між ними.

Програмне забезпечення ЕОМ (електронна обчислювальна машина) – це

сукупність однієї або більше програм або мікропрограм у будь-якому
істотному вигляді. Програмне забезпечення поділяють на загальне та
спеціальне.
Приклад! Компанія Microsoft має авторські права на своє програмне
забезпечення, таке як ОС Windows і офісні програми, що дозволяє їй
контролювати використання своїх продуктів та захистити їх від піратства.

3. Інші нематеріальні ресурси, або нетрадиційні об’єкти інтелектуальної

власності.

Раціоналізаторська пропозиція – це технічне вирішення, яке є новим і

корисним для підприємства, до якого воно подано. Воно передбачає
створення і зміну конструкції виробів, технології виробництва та техніки,
що застосовується, або складу матеріалу.

Раціоналізаторська пропозиція є корисною для підприємства, якому її

продано, якщо її використання дає можливість підвищити економічну
ефективність або отримати інший позитивний ефект цим підприємством.

Не визнаються раціоналізаторськими пропозиції, що знижують надійність та

інші показники якості продукції або погіршують умови праці, а також
спричинюють або збільшують рівень забруднення навколишнього
природного середовища.

Приклад! Компанія Toyota відома своїми раціоналізаторськими

пропозиціями, які дозволяють їй знижувати витрати та покращувати
ефективність виробництва.
Наприклад, одна з таких пропозицій дозволила компанії зекономити близько
200 мільйонів доларів на році, знизивши витрати на утилізацію відходів
виробництва.

Компанія Procter & Gamble також має багато раціоналізаторських

пропозицій, які дозволяють їй покращувати свої продукти та процеси
виробництва. Одна з таких пропозицій дозволила компанії знизити витрати
на виробництво та упаковку своїх продуктів на 10%.

Комерційна таємниця – це відомості, безпосередньо пов`язані з діяльністю

підприємства, які не є державними таємницями і розголошення яких може
завдати шкоди інтересам підприємства.

Комерційна таємниця - це також нематеріальний ресурс, який забезпечує

конкурентну перевагу компанії, захищаючи її від розкриття конфіденційної
інформації та використання її конкурентами.
Ось деякі приклади комерційної таємниці:

 Рецепти та формули: У ресторанній галузі, рецепти страв та напоїв

можуть бути комерційною таємницею. Компанії, такі як Coca-Cola,
також захищають свої формули напоїв як комерційну таємницю.

 Технології виробництва: Компанії можуть захищати свої технології

виробництва, як комерційну таємницю. Наприклад, Tesla захищає свої
технології виробництва батарей для електромобілів.

 Клієнтська база: Клієнтська база може бути комерційною таємницею

для компанії. Компанії, такі як Facebook та Google, захищають свої
бази даних користувачів як комерційну таємницю.

 Методи розробки продуктів: Методи розробки продуктів можуть бути

комерційною таємницею. Компанії, такі як Apple та Microsoft,
захищають свої методи розробки як комерційну таємницю.

 Патентні заявки: Компанії можуть захищати свої патентні заявки як

комерційну таємницю, щоб запобігти їх розкриттю до їх надходження
до органів інтелектуальної власності.

Ноу-хау – не захищені охоронними документами та не оприлюднені знання

чи досвід технічного, виробничого, управлінського, комерційного,
фінансового чи іншого характеру, що можуть бути використані в наукових
дослідженнях та розробках.

Ноу-хау – різного роду технічні знання та досвід, що не мають правової

охорони закордоном, включаючи методи, засоби та навички, що необхідні
для проведення проєктування, розрахунків, будівництва та виготовлення
будь-яких об’єктів та виробів науково-дослідницьких, дослідно-
конструкторських, пусконалагоджувальних та інших робіт;

 розробки та використання технологічних процесів;

 склади та рецептури матеріалів, речовин, сплавів;
 методи та способи лікування, пошуку та видобутку корисних копалин;
 знання та досвід адміністративного, економічного та іншого порядку,
такі, що не є загальновідомими та можуть бути практично застосовані у
виробничій та господарській діяльності.
Ноу-хау - технічні знання та досвід, навички для проектування розрахунків,
розробка та використання технологічних процесів, рецептура речовин,
способи і методи видобутку корисних копалин, знання та досвід
економічного чи управлінського характеру, не відомі широкому загалу.

Приклад!
Компанія Apple має багато ноу-хау у галузі дизайну та розробки продуктів.
Одна з таких технологій, яка є ноу-хау компанії, - це технологія 3D Touch,
яка дозволяє використовувати різні рівні тиску на екрані смартфонів для
різних функцій.

Інший приклад ноу-хау – це метод виробництва електромоторів, який

винайшов фахівець з електромоторів Мартін Еміл. Цей метод, який він
розробив в 1980-х роках, дозволяє виготовляти мотори, які є більш
ефективними та мають меншу вагу порівняно з традиційними моторами.
Компанії, такі як General Electric та Honeywell, використовують цей метод
для виробництва своїх електромоторів.

Ґудвіл (ділова репутація) — нематеріальний актив, вартість якого

визначається як різниця між балансовою вартістю активів фірми та її
звичайною вартістю у формі ціннісного майнового комплексу, що виникає
внаслідок

а) використання кращих управлінських якостей

б) домінуючих позицій компанії на ринку товарів (робіт, послуг)
в) нових технологій

Вартість гудвілу не підлягає амортизації й оподаткуванню.

Питання 2

Поняття оборотних фондів та оборотних коштів.

Для функціонування підприємства та здійснення виробничого процесу окрім

основних фондів йому необхідні також предмети праці, з яких буде
виготовлятися продукція, тобто підприємству необхідні так звані оборотні
фонди.

Оборотні фонди — ресурси, які перебувають у постійному русі.

Це частина виробничих фондів фірми, яка постійно споживається в
кожному технологічному циклі виготовлення продукції та переносить свою
вартість на вартість цієї продукції.

За характером участі у виробничому процесі оборотні фонди поділяються на

три групи:

• виробничі запаси – предмети праці, які ще не залучені у виробничий

процес і знаходяться у вигляді запасів на складах підприємства

(сировина та матеріали, конструкції та деталі, які безпосередньо братимуть

участь у процесі виробництва та саме з яких виготовлятиметься продукція;

допоміжні матеріали, конструкції, деталі, які на відміну від основних не

пов’язані безпосередньо з виготовленням продукції, але необхідні для
виробничого процесу: паливо, запчастини;

малоцінний та швидкозношуваний інвентар);

• незавершене виробництво – предмети праці, які ще не пройшли всі стадії

обробки.

У вартісному виразі незавершене виробництво охоплює витрати на

придбання матеріалів, запасних частин, конструкцій, сировини, заробітну
платню та інші грошові кошти, необхідні для завершення виробничого
циклу, але на кінець звітного періоду такий цикл не встигає бути
завершеним.

• витрати майбутніх періодів (які ми робимо зараз на підготовку чи

освоєння продукції, а в майбутньому очікуємо віддачу; відображаються у
собівартості в наступних періодах) – нематеріальні елементи оборотних
фондів, які включають витрати на підготовку та освоєння нової продукції, що
мають місце в поточному періоді, але будуть погашені у майбутньому

Оборотні фонди формують оборотні кошти, до яких включають фонди обігу

— кошти, необхідні для процесу реалізації продукції.

Оборотні фонди обслуговують сферу виробництва, а сферу обігу – фонди

обігу.

Фонди обігу:
⁃ готова продукція на складі
⁃ готова продукція у дорозі
⁃ грошові кошти на рахунках
⁃ дебіторська заборгованість
⁃ гроші в касі (готівка)

Іншими словами, фонди обігу – це ті оборотні засоби, які в грошовій або

речовій формі перебувають на підприємстві та які в будь-який момент
можуть стати вільними коштами підприємства.

Окрім процесу виробництва продукції, який потребує вкладень в оборотні

фонди, на підприємстві існує процес реалізації продукції, який також
потребує певних капіталовкладень. Кошти, необхідні для здійснення процесу
реалізації продукції, формують фонди обігу.
Разом оборотні фонди та фонди обігу формують оборотні кошти
підприємства.

Оборотні кошти підприємства - це сукупність грошових коштів, вкладених

в оборотні фонди і фонди обігу.

Оборотні кошти

За місцем та роллю в процесі виробництва:

- оборотні фонди;
- фонди обігу;

За джерелом формування:

1. власні (коли фірма використовує власні ресурси)

2. позичкові (кредити, залучення різних матеріальних активів)
3. запозичені (інвестиції)

Власні оборотні кошти - це ті, які виділені підприємству при його створенні
і поповнені згодом за рахунок прибутку, а також за рахунок використання
стійких пасивів.

Стійкі пасиви - це грошові кошти, які є тимчасово вільними,

використовуються підприємством в господарському обороті, але не належать
йому, наприклад, резерв майбутніх платежів, заборгованість по заробітній
платі, внески на соціальне страхування та ін.

На всіх підприємствах протягом року потреба в оборотних коштах

коливається, наприклад, на формування запасів готової продукції на складах,
на відвантажену продукцію, на утворення сезонних запасів сировини та ін. є
періоди, коли потреби підприємства в таких коштах різко зростають, а в інші
періоди - знижуються до мінімуму. Підприємствам не доцільно «мати»
постійно максимальну величину оборотних коштів, оскільки це призводить
до їх надлишків у певні періоди. Мінімальна величина оборотних коштів
спричиняє їх нестачу і певні труднощі у розвитку виробництва. Тому поділ
оборотних коштів на власні і позичкові забезпечує їх раціональне
використання і оперативне маневрування.

За засобами планування та нормування:

- нормовані;
- ненормовані.

Нормовані оборотні кошти є тим їх мінімумом, який необхідний для

забезпечення безперебійного функціонування та виробничо-господарської
діяльності підприємства.
До нормованих відносять всі оборотні кошти, які обслуговують сферу
виробництва (оборотні фонди) та готову продукцію на складах
підприємства.

До ненормованих оборотних коштів відносяться відвантажена готова

продукція та наявні й безготівкові кошти підприємства; засоби, що
функціонують у сфері обігу, які покриваються за рахунок банківського
кредиту та вільних коштів в обороті

Прискорення оборотності зумовлює збільшення обсягу продукції на кожну

грошову одиницю поточних витрат та вивільнення частини коштів, і як
наслідок – поповнення резервів для розширення виробництва.

Питання 3

Показники використання оборотних коштів.

Показники ефективності використання оборотних коштів:

• коефіцієнт оборотності (Circulating coefficient),

який розраховується шляхом ділення вартості реалізованої продукції за

чинними оптовими цінами за певний період на середній залишок оборотних
коштів за той самий період.
 • коефіцієнт завантаження оборотних коштів (Load of circulating assets
factor),

який показує, скільки оборотних коштів припадає на одну грошову одиницю

(гривню) реалізованої продукції за певний період.

• показник віддачі (рентабельності) оборотних коштів (Index of return (to

profitability) of circulating assets),

який є відношенням прибутку від реалізації продукції до середніх залишків

оборотних коштів

• абсолютне на відносне вивільнення коштів

Унаслідок прискорення оборотності фінансових (грошових) коштів

зменшується потреба в них, відбувається процес вивільнення цих коштів з
обороту.

Розрізняють абсолютне (зменшення потрібної суми коштів) та відносне

(реалізація більшої кількості продукції за фіксованої суми коштів завдяки
поліпшенню їхнього використання) вивільнення грошових коштів з обороту.

З-поміж заходів для підвищення ефективності використання оборотних

коштів чільне місце належить оптимізації виробничих запасів. Саме з
оптимізацією пов'язані найбільші резерви скорочення запасів на
підприємствах, особливо з матеріаломістким виробництвом.

Абсолютне вивільнення оборотних коштів (Absolute freeing of circulating

assets) відображає пряме зменшення залишків оборотних коштів порівняно з
їх нормативом (або із залишками попереднього періоду) при збереженні або
підвищенні обсягів реалізації продукції за розрахунковий період.

Відносне вивільнення оборотних коштів (Relative freeing of circulating

assets) з обороту відображає стабільність або зростання оборотних коштів
при зростанні обсягів реалізації продукції. При цьому темпи зростання
обсягів реалізації продукції випереджають темпи зростання залишків
оборотних коштів.

Питання 4
Сутність виробничих інвестицій, їх класифікація та джерела
фінансування.

Будь-яка діяльність суб'єктів господарювання значною мірою

характеризується обсягами та формами інвестицій.

Згідно з Законом України про інвестиційну діяльність, інвестиції – це усі

види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти
підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється
дохід або досягається соціальний ефект.

Цінності в ході інвестицій: цінні папери (цільові банківські вклади, паї,

акції); рухоме та нерухоме майно; майнові права, авторські права, ноу-хау.

До майнових та інтелектуальних цінностей також відносять:

– грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні

папери;
– рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди, обладнання та інші
матеріальні цінності);
– майнові права, в тому числі інтелектуальної власності, досвід та інші
інтелектуальні цінності;
– сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань,
оформлених у вигляді технічної документації, виробничого досвіду,
необхідних для організації того чи іншого виробництва, але не
запатентованих "ноу-хау";
– права користування землею, водою, ресурсами, будівлями,
обладнанням, а також інші майнові права, інші цінності.

Отже, в широкому розумінні інвестиції є вкладенням капіталу з метою його

збільшення.
При цьому приріст капіталу повинен бути достатнім, щоб компенсувати
інвестору відмову від використання коштів на споживання в теперішньому
періоді, винагородити його за ризик та відшкодувати збитки від інфляції в
майбутньому періоді.

Під інвестиціями розуміють економічні ресурси, які спрямовуються на

збільшення реального капіталу підприємства, тобто на розширення або
модернізацію виробничого апарату.

Це можуть бути:
 – вкладення, пов'язані з придбанням нових машин, будинків,
транспортних засобів, а також витрати із будівництва доріг, мостів та
інших інженерних споруд;
– витрати на обладнання, наукові дослідження;
– витрати та підготовку кадрів, що є інвестиціями в "людський капітал",
оскільки саме будинки, машини, і обладнання виступають результатом
людської діяльності.

Інвестиційна діяльність пов’язана з придбанням і реалізацією необоротних

активів, а також здійснення фінансових інвестицій, які не є складовою
еквівалентів грошових коштів.

Види інвестицій: фінансові й капітальні; прямі й портфельні; виробничі,

фінансові, технологічні.

За об'єктами вкладених засобів: реальні та фінансові інвестиції

 реальні інвестиції, тобто вкладення коштів у виробничі фонди

(основні й оборотні).

Переважно це вкладення в матеріальні активи (будівлі, споруди,

техніку та матеріальні цінності), а також в нематеріальні активи
(патенти, ліцензії, "ноу-хау", технічну, науково-практичну,
інструктивну, проектну та іншу документацію).

Реальні інвестиції – це вкладення капіталу в різні сфери діяльності й

галузі господарства чи фінансування конкретного проєкту
довгострокового використання з метою відтворення реальних
матеріальних і нематеріальних активів підприємства.

Капітальні (реальні/виробничі) інвестиції – витрати фірми на

придбання або створення матеріальних і нематеріальних активів, що
включаються до їх первинної вартості.

 фінансові інвестиції, тобто вкладення капіталу в розробку проектів, у

купівлю акцій, облігацій та інших цінних паперів різних підприємств і
установ, випущених державою або приватними юридичними особами.

Таке інвестування здійснюється шляхом продажу і купівлі цих цінних

паперів, як правило, на фондовому ринку, через що дані процеси
найчастіше виступають як короткострокові фінансові операції.
 Фінансові інвестиції – це вкладення капіталу для придбання різних
цінних паперів, що випускаються підприємствами або державними і
місцевими органами влади з метою отримання прибутку у вигляді
дивідендів або відсотків.

За характером участі: прямі та непрямі (портфельні).

Під прямими інвестиціями розуміють безпосередню участь інвестора у

виборі об'єктів інвестування і вкладення засобів без залучення фінансових
посередників (інвестиційних компаній та фондів).

Пряме інвестування здійснюють в основному підготовлені інвестори, що

мають досить точну інформацію про об'єкт інвестування і добре знайомі з
механізмом інвестування.

Не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору

об'єкту інвестування і наступного управління ними. В цьому випадку вони
купують цінні папери, що випускаються інвестиційними або іншими
фінансовими посередниками (наприклад, інвестиційні сертифікати
інвестиційних фондів та компаній), а останні зібрані таким чином
інвестиційні ресурси, розміщують на свій розсуд – вибирають найбільш
ефективні об'єкти інвестування, беруть участь в управлінні ними, а отримані
доходи розподіляють потім серед своїх клієнтів і учасників.

Непрямі інвестиції – це вкладення індивідуальними інвесторами коштів в

об'єкти інвестування із залученням фінансових посередників.

У цьому разі фінансові посередники шляхом випуску та розміщення своїх

цінних паперів об'єднують кошти індивідуальних інвесторів, які в
подальшому використовують для здійснення масштабних інвестицій.
Отриманий від них дохід посередники розподіляють між індивідуальними
інвесторами пропорційно до вкладених ними коштів.

За терміном: короткострокові (до 1 року), середньострокові (1-3/5),

довгострокові (5+)

Під короткостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на

період не більше одного року (наприклад, короткострокові депозитні вклади,
купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо).
Під середньостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на
період від одного до трьох років.

Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період

більше одного року. Цей критерій прийнятий на практиці обліку, але, як
показує досвід, він потребує подальшої деталізації.

У практиці провідних інвестиційних компаній довгострокові інвестиції

деталізують наступним чином: а) до 2 років; б) від 2 до З років; в) від 3 до 5
років; г) більше 5 років.

За формою власності: приватні, державні

Під приватними інвестиціями розуміють вкладення засобів, що

здійснюється громадянами, а також підприємствами недержавних форм
власності, перш за все – колективної (правильно було б назвати цю форму
інвестицій "недержавними" але в економічній практиці використовують
термін "приватні").

Під державними інвестиціями розуміють вкладення, що здійснюють

центральні та місцеві органи влади і управління за рахунок бюджетних
засобів, а також державні підприємства та заклади за рахунок власних та
позичкових засобів.

За рівнем ризику: безризикові (блакитні фішки), низько ризикові (депозитні

вклади), високо ризикові (акції компанії), спекулятивні.

За регіональною ознакою: національні, іноземні.

Під національними (внутрішніми) інвестиціями розуміють вкладення

капіталу резидентами (юридичними або фізичними особами) країни в об'єкти
інвестування на її території.

Резиденти – юридичні особи та суб'єкти господарської діяльності України,

що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), які
створені та здійснюють свою діяльність відповідально до законодавства
України з місцезнаходженням на її території.

Іноземні інвестиції передбачають вкладення капіталу нерезидентами в

об'єкти (інструменти) інвестування даної країни.
Нерезиденти – юридичні особи та суб'єкти господарської діяльності, що не
мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з
місцезнаходженням за межами України, які створені та здійснюють свою
діяльність відповідно до законодавства іншої держави.

Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій

юридичних осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій.

Нинішня правова система України складається з більш ніж ста законів та

інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність.
Серед них слід відзначити Закон України "Про інвестиційну діяльність",
Закон України "Про іноземні інвестиції", Закон України "Про державну
програму заохочення іноземних інвестицій в Україну", Закон України "Про
цінні папери та фондову біржу", які створюють правову основу інвестиційної
діяльності.

Згідно закону всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм

власності та господарювання мають рівні права в частині здійснення цієї
діяльності; самостійно визначають цілі, напрямки, види та обсяги інвестицій;
залучають для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників
інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів та
торгів.

Інвестиційна діяльність здійснюється на основі:

 інвестування, що здійснюється суб'єктами інвестиційної діяльності;
 іноземного інвестування;
 спільного інвестування, що здійснюється громадянами і юридичними
особами України та іноземних держав.

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути:

 будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх
галузях та сферах народного господарства;
 цінні папери;
 цільові грошові вклади;
 науково-технічна продукція;
 інтелектуальні цінності;
 інші об'єкти власності та майнові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не

відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних,
архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також
порушує права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть

бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також
держави.

Інвестори – суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про

вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних
цінностей в об'єкти інвестування.
Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також
виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні

особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як
виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Процес вкладення капіталу називається інвестуванням.

Усі суб'єкти інвестиційної діяльності мають рівні права щодо здійснення

інвестиційної діяльності.

Інвестиційна діяльність може здійснюватися за рахунок:

 власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, грошові
накопичення і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);
 позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики,
банківські та бюджетні кредити);
 залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу
акцій, пайові та інші вклади громадян і юридичних осіб);
 бюджетних інвестиційних асигнувань;
 безоплатних та благодійних вкладів, пожертвувань організацій,
підприємств і громадян.

Джерела фінансування
власні кошти підприємств;
позичкові інвестиційні кошти;
залучені інвестиції;
благодійні внески.

Фінансування капітальних вкладень здійснюється за рахунок як власних,

так і залучених коштів.
Власні кошти підприємств є основним джерелом інвестування.

До власних джерел фінансування капітальних вкладень підприємства

належать:

 внески засновників підприємства;

 акумульовані амортизаційні відрахування, тобто частина виручки

від реалізації продукції, яка відноситься до собівартості, не
оподатковується податком на прибуток і використовується для
реновації основних фондів.

Реновація є процесом відтворення вартості основних фондів шляхом

їх оновлення за рахунок і в межах амортизаційного фонду
підприємства.

 кошти створених на підприємстві фінансових резервів та фондів;

 кошти, отримані від реалізації непотрібного майна. Найчастіше

підприємства реалізують основні фонди непрофільних виробництв
(допоміжного, обслуговуючого), морально застарілі основні фонди,
незадіяні будівлі, споруди тощо;

 доходи, отримані від продажу придбаних раніше на фінансовому

ринку цінних паперів (акцій);

 доходи, отримані від здавання майна в оренду, тощо.

Найважливішим джерелом інвестиційних коштів підприємств є прибуток.

Для забезпечення росту прибутковості діяльності підприємства необхідно

впроваджувати організаційні, технічні і технологічні інновації, які
дозволяють знижувати собівартість продукції за рахунок оптимізації витрат
на постачальницько-збутові операції, матеріально-технічні ресурси,
заробітну плату та інших виробничих і невиробничих витрат.

Ще одним джерелом фінансування інвестиційної діяльності підприємств є

іммобілізація частини оборотних коштів.

Це дуже простий шлях залучення власних ресурсів в інвестиційну діяльність.

Однак слід дуже обережно вилучати кошти з обігу і використовувати їх не за
прямим призначенням, щоб не нашкодити дієздатності підприємства через
нестачу обігових кошів.

Іммобілізувати в інвестиції можна лише частину оборотних коштів, які

вивільнились в результаті прискорення їх оборотності. Коли в структурі
оборотних коштів підприємства значною є частка позичкових ресурсів, то
дане джерело інвестування не є доцільним.

Позичкові інвестиційні кошти можуть бути представлені у формі

 довгострокових кредитів банків,

 емісії облігації підприємства,

 цільових державних кредитів на певні види інвестування.

В умовах ринку одним із найефективніших інструментів впливу на

інвестиційну діяльність підприємств є кредитний механізм.

Зростання ролі банківських кредитів в інвестиційній діяльності спричинене

високим рівнем інвестиційного попиту та неможливістю підприємств
самостійно фінансувати свої інвестиційні потреби.

Тому банківські установи постійно перебувають у стадії пошуку нових форм

довгострокового кредитування, а підвищенню ролі банківського кредиту у
фінансовому забезпечені інвестиційних проєктів повинна сприяти відповідна
державна підтримка.

Цільові державні кредити надаються під конкретні інвестиційні проекти,

що мають стратегічне значення для держави, окремого регіону. Держава
забезпечує часткове відшкодування відсоткових ставок за такими кредитами.
Цільові державні кредити надаються під державні гарантії.

Емісія облігацій підприємства як джерело інвестування використовується

досить рідко.

Залученими інвестиціями є
 кошти Державного бюджету, тобто централізовані капіталовкладення,
 внески іноземних інвесторів та створення спільних підприємств,
 внески вітчизняних інвесторів до статутного фонду підприємства,
 доходи від реалізації цінних паперів підприємства (акцій).

За рахунок коштів Державного бюджету фінансуються інвестиційні

програми, які реалізуються у пріоритетних видах економічної діяльності. Усі
інвестиційні програми підлягають обов’язковій державній експертизі в
повному обсязі. Така експертиза є комплексною і результатом має надання
висновків щодо відповідності програми чинним нормативам з дотримання
санітарно-епідемічного, екологічних, енергозберігаючих, архітектурних та
інших норм, норм пожежної безпеки, міцності, надійності та ін.
Іноземні інвестиції можуть вкладатись у будь-які об’єкти, інвестування яких
не заборонене законодавством України.

Вони можуть здійснюватись у вигляді іноземної валюти, національної

валюти України, будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з
ним майнових прав, акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також
корпоративних прав у статутному фондів юридичної особи, прав на
здійснення господарської діяльності, в тому числі права на користування
надрами та використання природних ресурсів та ін.

Користування зовнішніми джерелами довгострокового фінансування

потребує певних витрат. Так, випуск і продаж цінних паперів підприємства
пов'язані з витратами на їх випуск та оплату послуг фінансових посередників
за їх розміщення на фінансовому ринку. В подальшому – виплату за ними
дивідендів акціонерам та відсотків власникам облігацій.
Залучення позик пов'язане з необхідністю повернення основних сум боргу та
з виплатою відсотків за користування кредитом.

З огляду на можливість ризику втрати підприємством фінансової

самостійності необхідно, щоб структура джерел фінансування інвестиційної
діяльності забезпечувала фінансову незалежність підприємства.

Благодійні внески і пожертви можуть надаватися благодійниками

найчастіше бюджетним установам та організаціям (наприклад, закладам
освіти, культури, соціального захисту, охорони здоров’я, спорту науки та ін.)
у грошовій формі, а також у формі наданих послуг і виконаних робіт, товарів
тощо. Такі кошти спрямовуються за напрямками фінансування, визначеними
благодійниками, в тому числі на довгострокові інвестиційні потреби.

Питання 5

Фізичний та моральний знос. Види амортизації.

У процесі використання коштів праці відбувається їх знос і знецінення.

Знаряддя праці поступово в процесі використання втрачають свої первісні
якості і придатність для виконання поставлених завдань.
Знос основних фондів - це втрата ними своєї вартості. Розрізняють два види
зносу - фізичний та моральний.

Фізичний знос (Physical wear) - це поступова втрата основними фондами

своєї первісної споживної вартості, яка обумовлена не тільки їх
функціонуванням, а й їх бездіяльністю (руйнування від зовнішнього,
атмосферного впливу, корозії).
Фізичний знос є проявом впливу на основні фонди природно-кліматичних
(атмосферні опади, сонце, мороз…) і технічних (змінність, експлуатаційні
навантаження, якість технічного обслуговування…) умов.

Унаслідок фізичного зносу основних фондів погіршуються їхні техніко-

економічні та соціальні характеристики - знижується продуктивність,
збільшуються експлуатаційні витрати, змінюється режим роботи тощо.

На фізичний знос впливають якість основних фондів, їх технічна

досконалість (конструкції, вид і якість матеріалів); особливості
технологічного процесу (величина швидкості та сили різання, подання тощо),
режим роботи, організація догляду, якості і своєчасність ремонту, якість
перероблюваної сировини, ступінь захищеності від зовнішніх умов
(вологості, кислотності, атмосферних опадів) тощо.

Розрізняють фізичний частковий та фізичний повний знос основних

фондів.

Частковий знос можна усунути. Це означає, що споживні вартості основних

фондів відновлюються за рахунок ремонту.

Повний знос не можна усунути, він зумовлює необхідність ліквідації

зношених фондів та заміни їх новими. Рівень зносу основних фондів та
оцінку їхньої придатності визначають під час інвентаризації та переоцінки
основних фондів.

Моральний знос, як правило, настає раніше фізичного зносу, тобто основні

фонди, які ще можуть бути використані, економічно вже не ефективні.

Ось чому при формуванні парку будівельних машин необхідно враховувати

економічно доцільний термін служби машин і устаткування. Економічно
доцільним терміном служби, що враховує (поряд з експлуатаційними
витратами) ступінь техніко-економічних переваг нових, новостворених
зразків будівельної техніки, прийнято вважати той термін, при якому питомі
приведені витрати на одиницю виробленої продукції (будівельно-монтажні
роботи) будуть мінімальними.

Моральний знос (Obsolescence) - це зменшення вартості основних фондів

під впливом підвищення продуктивності праці в галузях, що виробляють
засоби праці (скорочення суспільно необхідних витрат на їх відтворення), а
також у результаті створення нових, більш продуктивних й економічно
вигідних машин та устаткування, ніж ті, що перебувають в експлуатації.

Таким чином, моральний знос виявляється у двох формах.

Моральний знос першої форми виникає в результаті знецінення старих
основних фондів через зниження витрат виробництва в галузях, що
постачають основні фонди будівництву.

У підсумку вартість нових основних фондів тієї ж конструкції стає нижчою,

ніж була у раніше випущених. Тому в процесі їх експлуатації на готову
продукцію (будівельно-монтажні роботи) вони будуть переносити меншу за
величиною частку вартості, що робить їх відповідно більш ефективними і
стимулює заміну старих фондів новими.

Споживча вартість основних фондів при моральній зношеності першої

форми не змінюється.

Моральний знос другої форми пов'язаний з появою нової, більш

продуктивної техніки, застосування якої призводить до зменшення відносної
корисності старих машин і устаткування, і вимагає їх заміни або
модернізації.

У результаті фізичного та морального зносу основні фонди, що беруть участь

у процесі виробництва, поступово втрачають корисні властивості засобів
праці і потребують заміни. Одним із джерел грошових коштів для
відшкодування вибувають основних фондів є їх амортизація.

Амортизація основних фондів - це поступове перенесення вартості засобів

праці у міру їх фізичного та морального зносу на вартість виробленої
продукції з метою накопичення грошових коштів для подальшого
відшкодування зношених основних фондів.

Характерною особливістю застосовуваних основних фондів у процесі

виробництва є їх відновлення. Для відновлення засобів праці у натуральному
виразі необхідне їх відшкодування у вартісній формі, яке здійснюється
шляхом амортизації. Об'єктом амортизації є всі основні фонди (крім землі).

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів

підприємства відраховують певні суми грошей відповідно до розмірів їх
зносу (фізичного та морального), які включають до собівартості
новоствореної продукції. Ці відрахування називаються амортизаційними.
Після реалізації створеної продукції частина грошової суми, що відповідає
перенесеній вартості основних фондів, відокремлюється і накопичується до
повної величини, яка в основному відповідає первісній вартості основних
фондів. Накопичені амортизаційні відрахування і є джерелом відновлення
основних фондів.
Амортизація (Depreciation) - це перенесення вартості основних фондів на
вартість готової продукції, з метою відшкодування їх зношеної частини.

Амортизаційні відрахування - це грошові суми вартості основного

капіталу, перенесені на вироблену продукцію. Сума всіх амортизаційних
відрахувань становить амортизаційний фонд підприємства, який формується
з виручки від реалізації продукції.

Амортизаційні відрахування здійснюють за певними нормами відносно

балансової вартості об'єкта основних фондів.

Норма амортизації (Rate of depreciation) - це встановлений річний відсоток

відшкодування вартості зношеної частини основних фондів.

Норма амортизації розраховується за формулою:

де ОФп - балансова (первісна) вартість об'єкта основних фондів, грн.; Л -

ліквідаційна вартість об'єкта основних фондів, гри.; Тн - амортизаційний
період (нормативний термін, або термін корисної експлуатації основних
фондів).

Норми амортизації, які застосовуються на підприємстві, мають бути

економічно обґрунтованими і спрямованими на своєчасне відшкодування
основних фондів. Під час їх розрахунку дуже важливо правильно визначити
термін використання (експлуатації) основних фондів, який установлюється
підприємством при зарахуванні об'єктів основних фондів на баланс.

Прямолінійний метод розрахунку: річна сума амортизації визначається

діленням вартості, яка амортизується, на строк корисного використання
об’єкта основних засобів.

Типи

1. Ліквідаційна вартість
Ліквідаційна вартість - це вартість активу, за яким він продається після
закінчення терміну його корисного використання. Вартість враховується
тому, що компанії зазвичай розпродують активи за зниженими цінами, як
тільки термін корисного використання продукції закінчується.
Ліквідаційна вартість може бути вартістю, коли він продукт продається
інший компанії, чи може бути вартістю брухту продукту, якщо він взагалі
марний після закінчення терміну його корисного використання.

2. Корисне використання. Амортизація.

Термін корисного використання – це термін служби активів, котрим він
вважається продуктивним. Після закінчення терміну корисного використання
активу він стає найменш рентабельним для підприємства. Наприклад, якщо
термін використання машини становить десять років, власник пристрою
спробує відшкодувати вартість амортизації протягом цих десяти років.

3. Початкова вартість активу

Початкова вартість активу – це вартість, якою актив купується разом із
такими витратами, як вартість транспортування, вартість доставки, податки,
вартість упаковки тощо.

Метод нарахування амортизації лінійним методом є найпростішим

методом розрахунку амортизації. У цьому методі вся норма амортизації
поступово розподіляється за роками терміну корисного використання активу.
Нижче наведено формулу для розрахунку амортизаційної вартості активу.
Амортизація.
Річна норма амортизації = (Вартість активу — ліквідаційна вартість) / Термін
корисного використання активу.

Вартість основних засобів, яка амортизується - це первісна або

переоцінена вартість необоротних активів за вирахуванням їх ліквідаційної
вартості.
В свою чергу, ліквідаційна вартість - сума коштів або вартість інших
активів, яку підприємство очікує отримати від реалізації (ліквідації)
необоротних активів після закінчення строку їх корисного використання
(експлуатації) за вирахуванням витрат, пов'язаних з продажем (ліквідацією).
Термін корисного використання (експлуатації) – очікуваний період часу,
протягом якого необоротні активи будуть використовуватися підприємством
або з їх використанням буде виготовлено (виконано) очікуваний
підприємством обсяг продукції (робіт, послуг).

При визначенні строку корисного використання (експлуатації) слід

ураховувати:
1. Очікуване використання об'єкта підприємством з урахуванням його
потужності або продуктивності;
2. Очікуваний фізичний і моральний знос;
3. Правові або інші обмеження щодо строків використання об'єкта та
інші фактори, наприклад, закінчення терміну оренди цього активу.

приклад
Підприємство придбало вантажний автомобіль первісною вартістю 20 000
грн. і розраховує використовувати його протягом 8 років, після чого
розібрати його на запчастини, сума яких, за попередньою оцінкою, може
становила 3000 грн., а витрати, пов'язані з розбиранням, можуть скласти 500
грн.
В цьому випадку сума, яка амортизується, буде дорівнює:
20000 - (3000 - 500) = 17500 грн.

На практиці при надходженні основних засобів буває важко або неможливо

визначити їх ліквідаційну вартість. В такому випадку або, коли ліквідаційна
вартість об'єкта становить несуттєву суму, зазвичай вважають, що
ліквідаційна вартість об'єкта дорівнює нулю.

Метод амортизації об'єкта основних засобів обирається підприємством

самостійно, з урахуванням очікуваного способу отримання економічних
вигод від його використання.
У ПБО 7 наведені такі методи амортизації основних засобів (крім інших
необоротних матеріальних активів):
1. Прямолінійний;
2. Зменшення залишкової вартості;
3. Прискореного зменшення залишкової вартості (подвійного зменшення
залишку);
4. Кумулятивний;
5. Виробничий.

Питання 6

Шляхи залучення іноземних інвестицій до країни

За останні роки набули поширення такі форми залучення іноземних

інвестицій, як створення спільних підприємств, міжнародних об'єднань і
організацій, співпраця на компенсаційній основі, кредитні угоди, переробка
давальницької сировини, ліцензійна торгівля, створення вільних економічних
зон, компенсаційні перевезення за участю більш ніж двох країн, іноземний
туризм тощо.

Відчутний пропуск, особливо у сфері прямих іноземних інвестицій,

позбавляє країну можливостей в придбанні сучасних технологій, новітнього
досвіду в області управління і маркетингу, додаткового фінансування, проте
процес їх отримання можна значно прискорити, якщо держава зможе
створити сприятливіші умови для залучення іноземного капіталу.

Іноземні інвестиції:
  по-перше, є джерелом капіталу для вкладень в перепрофілювання
виробництва товарів і послуг, а також в розробку новітніх технологій
або технологічну модернізацію, ноу-хау, передових методів управління
тощо;
 по-друге, сприяють погашенню зовнішнього економічного боргу;
 по-третє, завдяки виробничій і науково-технічній кооперації беруть
участь у створенні нових ринкових інститутів та інфраструктури,
забезпечуючи тим самим інтеграцію національної економіки в світову
систему.

Існує три основні шляхи капітальних вкладень в економіку інших країн:

• перший - портфельні інвестиції (у цінні папери) у формі позик на

покриття дефіцитів платіжних балансів країн-позичальників (вони
збільшують національний борг у державі, що кредитується, загострюючи
тим самим дефіцит держбюджету, вимагають певних гарантій), створення
і фінансування дочірніх компаній іноземних фірм, товарних кредитів для
інвестиційних проектів;

• другий - прямі і реальні іноземні інвестиції:

під прямими інвестиціями прийнято розуміти капітальні вкладення в

реальні активи (виробництво) в інших країнах, в управлінні якими бере
участь інвестор;

під реальними інвестиціями розуміють інвестиції в землю, нерухомість,

машини і устаткування, транспортні засоби, запасні частини і ін., тобто
реальні інвестиції включають і витрати оборотного капіталу;
• третій - інвестиційна співпраця у формі ліцензійних угод, контрактів
на управління, будівництво підприємств на умовах випуску і навіть
реалізації готової продукції. Ухвалюючи рішення про вкладення,
зарубіжні інвестори, як правило, ретельно вивчають й аналізують різні
чинники, починаючи від уміння потенційного партнера правильно вести
переговори, до рівня професіоналізму в організації і веденні ним
підприємницької діяльності

Механізми залучення іноземних інвестицій до підприємства:

 акціонування;
 бюджетні програми (урядовий пільговий кредит, гарантування,
дотування, субвенції);
 пільгове фінансування (інвестиційний податковий кредит, безвідсотковий
кредит);
 позикове фінансування (оренда та боргове фінансування).

Переваги іноземного інвестування для України проявляються в наступному:

 створення додаткових та збереження існуючих робочих місць;

 активізація підприємницької діяльності;
 залучення сучасних технологій і "ноу-хау";

7 пропозицій як залучити інвестиції в Україну:

1. Фіналізувати судову та податкову реформи.

"Поки в Україні майже будь-яке судове рішення можна купити за 10 тис

доларів – сюди не прийдуть найбільші світові інвестори," – зазначив мій
співрозмовник з ЄБРР, найбільшого іноземного інвестора в Україні.

Корупція у судовій системі та відсутність верховенства права є найбільшими

ворогами іноземних інвестицій в Україну.

А термінова податкова реформа потрібна, щоб вивести економіку з тіньового

сектору, декриміналізувати бізнес, ліквідувати базу для корупції в економіці
та наростити податкову базу і надходження до бюджету.

2. Консолідувати зусилля всіх державних органів з питань іноземних

інвестицій.

Щоб досягти абсолютно реальних 40 млрд доларів інвестицій у 2019–2024

роках, потрібна консолідація всіх наявних ресурсів держави навколо цієї
мети.

Сьогодні в Україні залученням, підтримкою та захистом іноземних інвесторів

займаються понад 20 державних установ, які жодним чином операційно не
пов’язані одна з одною, хоча в них усіх єдиний акціонер - народ України.
Серед них:
1) Офіс президента України
2) Національна інвестиційна рада при президентові України та її Офіс
3) Підкомітет з питань промислової та інвестиційної політики комітету
Верховної Ради з питань промислової політики та підприємництва
4) Міністерство економічного розвитку і торгівлі України
5) Міністерство фінансів України
6) Міністерство закордонних справ України та посольства України за
кордоном
7) UkraineInvest при Кабінеті міністрів
8) Офіс з просування експорту України
9) Офіс захисту інвестицій при Кабінеті міністрів
10) Міністерство культури, молоді та спорту
11) Профільні заступники міністрів з інвестицій всіх міністерств уряду
12) Національний банк України
13) Губернатори та їх заступники з питань інвестицій
14) Обласні, міські, сільські та селищні ради
15) Державна інноваційна фінансово-кредитна установа
16) Державна інвестиційна компанія
17) Фонд підтримки стартапів
18) Фонд державного майна України
19) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб
20) НКЦПФРУ
21) Держенергоефективності
22) Державні компанії-емітенти єврооблігацій: НАК "Нафтогаз",
Укрзалізниця та інші
23) Офіси з євроінтеграції України та інші.

Необхідно пов’язати всі ці державні ресурси єдиною ІТ-системою,

наприклад, на основі американської платформи ServiceNow, якою
користуються 75% найбільших компаній світу, щоб розмовляти зі світом
однією мовою.

3. Налагодити ефективну комунікацію з українським та іноземним

бізнесом.

Світовий досвід доводить, що іноземні інвестиції до будь-якої нової країни

приводить в першу чергу бізнес.

Держава може допомогти бізнесу у цьому через спілкування з бізнес-

асоціаціями, ТПП, міжнародними організаторами виставок, іноземними
посольствами тощо.
Держава має сприйматися бізнесом як партнер, а не як ворог.

4. Вивчити найкращий світовий досвід та локалізувати його в Україні.

Мова йде про діяльність таких державних організацій, як Business France,

Business Sweden, Business Ireland, UK Trade & Investment, Germany Trade &
Invest, Invest in Canada тощо.

5. Зробити процес залучення іноземного інвестора максимально

відкритим та прозорим (ураховуючи особливості держави).
Найбільший інвестиційний хеджфонд у світі Bridgewater Associates (США)
залучив під управління понад 160 млрд доларів завдяки своїй внутрішній
культурі "radical transparency", відповідно до якої всі перемовини всередині
компанії записувалися та будь-хто зі співробітників мав до них доступ.
Це не тільки побудувало довіру всередині команди, але й викликало довіру з
боку інвесторів та клієнтів.

6. Запровадити кешбек за результат від залучених іноземних інвестицій.

Об'єднати компактну компетентну команду державних службовців з

винагородою за результат.

Запросити до України представників діаспори з інвестиційним досвідом,

співробітників інвестиційних, консалтингових, юридичних компаній, лідерів
угод зі злиттів та поглинань на короткі 1 або 2-річні контракти.

Додати додаткову винагороду за успішний результат залучених іноземних

інвестицій в Україну, що буде адекватною для загальнонаціональних
винагород (за аналогією кешбеку за корупціонера – кешбек за інвестора).

Відмовитися від виплат заробітних плат радникам державних органів на

громадських засадах з боку іноземних донорів.

Представник держави, який залучає іноземних інвесторів і захищає

національні інтереси, не може бути ФОПом, що отримує винагороду за свою
роботу від іноземної країни.

Для цього вже давно пропонують створити фонд заробітних плат з боку
бізнесу, який працює в Україні.

7. Змінити імідж України за кордоном.

Результатом усіх цих дій має стати зміна іміджу країни. Я відвідала 44 країни
і знаю, що Україна у світі сприймається як найбільш корумпована країна
Європи, хоча ми є найбільшою країною Європи за територією, маємо
найбільш родючі землі у світі та інші світові здобутки.

Щоб це змінити, потрібно розробити спеціальну програму з комунікації

позитивних змін в Україні за кордоном через діаспору, український бізнес,
відомих світових діячів з українським корінням тощо.

У 2014–2015 роках така програма вже була розроблена в Адміністрацією

президента України, але за браком політичної волі не була реалізована.
Поняття та сутність інноваційних процесів на фірмі
Інноваційні процеси на фірмі - це комплекс дій, спрямованих на розвиток та
впровадження нових ідей, технологій, продуктів, послуг або методів управління. Ці
процеси можуть включати дослідження та розробку, тестування, виробництво,
маркетинг, збут та інші етапи, що дозволяють отримати нові або покращені
продукти та послуги, а також збільшити ефективність бізнес-процесів.

Сутність інноваційних процесів полягає у тому, що вони дозволяють фірмі бути

конкурентоспроможною на ринку, забезпечуючи зростання прибутковості та
розвиток бізнесу. Інновації можуть стати ключовим чинником успіху компанії,
якщо вони спрямовані на задоволення потреб споживачів, поліпшення якості
продуктів та послуг, а також зменшення витрат та підвищення ефективності
виробництва.

Навряд чи існує сучасна фірма, не зацікавлена в інноваціях. Інноваційні процеси

можуть бути запроваджені на різних рівнях фірми, від окремого підрозділу до всієї
організації.

Ключовими факторами успіху інноваційних процесів є правильна стратегія,

гнучкість та здатність до швидкого реагування на зміни на ринку, залучення
талановитих співробітників та використання сучасних технологій та методів
управління.

Всю сукупність процесів і явищ, що відбуваються на підприємствах різних

галузей народного господарства, можна умовно поділити на групи —
традиційні й інноваційні.
Під інноваційним процесом розуміють сукупність неперервно
здійснюваних у просторі і часі якісно нових прогресивних змін, які носять
назву процесів впровадження нової техніки.
Інноваційна діяльність підприємства — це такий вид діяльності, який
сприяє перетворенню досягнень науково-технічного прогресу в реальні нові
технології, товари, послуги, методи організації та управління виробничими
процесами підприємств.
Нова техніка – це результати наукових досліджень, що реалізуються
вперше, результати прикладних розробок, які вміщують винаходи та інші
наукові досягнення, нові або вдосконалені процес
и виробництва, способи організації виробництва і праці, що забезпечують
підвищення техніко-економічних показників виробництва або вирішення
соціальних та інших завдань його розвитку.
На практиці часто ототожнюють поняття «новинка» та «нововведення»,
проте між ними є відмінності. Якщо мова йде про винахід, новий метод,
спосіб, порядок, то це - новинка. У випадку використання та поширення цієї
новинки вона набуває статусу нововведення.
Наприклад, новинкою є розробка сучасної радіокерованої іграшки-робота;
якщо така новинка запущена у серійне виробництво та набула широкого
поширення, то вона є нововведенням.
Стимулом для інноваційних процесів є зміна суспільних потреб,
використання зарубіжного досвіду в галузі організації виробництва, нових
технологій, результати досліджень у фундаментальних галузях науки та ін.
Завершуються інноваційні процеси у виробничій сфері шляхом
запровадження нововведень.
Науково-технічні розробки виступають як проміжний результат науково-
виробничого циклу та через практичне застосування перетворюються в
науково-технічні інновації — кінцевий результат.
Отже, науково-технічні інновації підприємства повинні:
 нести в собі новизну;
 задовольняти ринковий попит;
 приносити прибуток виробнику.
Розрізняють три логічні форми інноваційних процесів фірми:
 прості внутрішні
 прості міжорганізаційні
 розширені міжорганізаційні
Простий внутрішній процес передбачає створення та використання
інновацій всередині одного і того ж підприємства. Інновація в цьому випадку
не набуває безпосередньо товарної форми.
Простий внутрішній процес інновацій можна побачити на прикладі компанії Google. Компанія
постійно здійснює дослідження та розробки нових технологій та продуктів, таких як штучний
інтелект, віртуальна реальність, безпілотні автомобілі та інші. Однак, не всі з цих досліджень
стають товарними продуктами, а деякі інновації можуть бути використані виключно
всередині компанії для покращення внутрішніх процесів.

При простому міжорганізаційному інноваційному процесі нововведення

виступає як предмет купівлі-продажу. Тут відбувається розподіл функції
виробництва та функції споживання нововведення.
Прикладом простого міжорганізаційного інноваційного процесу може бути співпраця компанії
Apple зі сторонніми розробниками програмного забезпечення. Наприклад, під час випуску нових
версій операційної системи iOS, Apple запрошує сторонніх розробників створювати додатки,
які використовують нові функції системи. У такий спосіб Apple створює для своїх користувачів
нові можливості та функціональність своїх пристроїв.

Прикладом простого міжорганізаційного інноваційного процесу може бути співпраця компанії

Tesla з компанією Panasonic у галузі розвитку та виробництва літій-іонних акумуляторів для
електромобілів. У цьому випадку Panasonic є виробником батарей, які Tesla використовує у своїх
електромобілях.

Розширений міжорганізаційний інноваційний процес проявляється в

порушенні монополії першого винахідника нововведення та в утворенні
нових його виробництв, що сприяє конкуренції та вдосконаленню якості
винайденого товару, технології чи послуги.
Розширений міжорганізаційний інноваційний процес можна побачити на прикладі компаній
Coca-Cola та PepsiCo, які конкурують одна з одною на ринку напоїв. Кожна з цих компаній
постійно проводить дослідження та розробки нових продуктів та технологій. Якщо одна з
компаній випускає новий напій, то конкурент може створити аналогічний продукт або
покращити свій вже існуючий напій, щоб вийти вперед на ринку. Таким чином, конкуренція між
фірмами сприяє розвитку нових продуктів та послуг, що відображає розширений
міжорганізаційний інноваційний процес.

У 1964 році Pepsi дала споживачам, які піклуються про своє здоров’я, варіант без цукру,
дієтичну Pepsi. Кока-кола протистояла цьому кроку, випустивши в 1965 році дієтичний
безалкогольний напій з грейпфрутом і цитрусовими Fresco. Дієтична кола з’являлася тільки в
1982 році.

Розширений міжорганізаційний інноваційний процес може бути представлений співпрацею

компанії Apple з компанією Samsung у галузі розробки та виробництва нових смартфонів.
Починаючи з 2007 року, коли Apple випустила свій перший iPhone, він став новатором в галузі
мобільних пристроїв. Пізніше, Samsung створила свою лінійку смартфонів Galaxy, яка стала
конкурентом для iPhone. Однак, з часом компанії почали співпрацювати у галузі розробки нових
технологій та виробництва електроніки. Наприклад, Samsung виробляє екрани OLED для iPhone
X та iPhone XS, що підвищує якість та ефективність продукції Apple.

Конкуперація (англ. coopetition) - це стратегія взаємодії, яка збалансовує

суперництво i призводить до співпраці між конкурентами з вигодами для всіх
її учасників. Окрім бізнесу, вона може проявлятися в іграх та в навчальному
процесі.
Простий інноваційний процес переходить в товарний через дві фази:
 перша — створення нововведення,
 друга — його розповсюдження.
Перша фаза – це послідовні етапи наукових досліджень, дослідно-
конструкторських робіт, організації дослідного виробництва і збуту
інноваційного продукту.
До першої фази відносять також розповсюдження інформації про новий
продукт через інформаційно-комунікаційні канали.
На другому етапі проходить розповсюдження інновації в нових умовах та в
нових місцях використання. В результаті другого етапу зростає кількість як
виробників інноваційного продукту, так і його споживачів. Для швидкого
розповсюдження інновації необхідна розвинена інфраструктура.
Інновації можна класифікувати за рядом ознак.
Залежно від технологічних параметрів інновації поділяють на продуктові і
процесові.
Продуктові інновації включають використання нових матеріалів, нових
напівфабрикатів і комплектуючих, отримання принципово нових продуктів.
Процесові інновації означають нові методи організації виробництва, нові
технології, нові методи управління виробництвом. Процесові інновації
можуть бути пов'язані з створенням нових організаційних структур в складі
підприємства.
За типом ринкової новизни інновації поділяються на:
 нові для світових ринків
 нові для національних ринків
 нові для конкретного підприємства або групи підприємств
За місцем у виробничому процесі підприємства розрізняють такі інновації:
 інновації на вході виробничого процесу підприємства (зміни у виборі і
використанні виробничих ресурсів підприємства);
 інновації на виході виробничої діяльності підприємства (нові вироби,
нові види послуг, методів управління та організації виробництва, що є
предметом реалізації на зовнішній ринок);
 інновації системної структури підприємства (управлінської,
виробничої, технологічної).
Відповідно до ступеня внесених змін розрізняють інновації
 радикальні
 покращуючі
 модифікаційні
Американський досвід організації пошукових науково-дослідних
розробок породив своєрідну форму підприємництва — венчурний
(ризиковий) бізнес.
Венчурне підприємництво — це невеликі самостійні підприємства, які
спеціалізуються на дослідженні, розробці та впровадженні інноваційних
продуктів.
Венчурні фірми працюють на етапах зростання та насичення ринку
результатами наукових розробок. В цей час ще зберігається, але вже на стадії
спадання активність наукових досліджень.
Створення венчурних фірм передбачає наявність таких компонентів:
  ідеї інновації;
 готовності ринку до споживання інноваційного продукту та наявності
підприємця, який на основі запропонованої ідеї може організувати
фірму;
 ризикового капіталу для фінансування.
Венчурний капітал може мати різноманітне походження: кошти великих
компаній, банків, держави, страхових, пенсійних та інших фондів.
Величина прибутку як результат вкладеного капіталу визначається різницею
між курсовою вартістю акцій, що належать ризиковому інвестору в сумі
акцій фірми-новатора та сумою коштів, вкладених ним у проект.
Результати інноваційної діяльності виражаються в інноваційній продукції,
яка може бути у вигляді речової форми або без неї (наприклад „ноу-хау") та
підлягає юридичному захисту.
Основне завдання правового захисту результатів Інтелектуальної
діяльності — це надання авторам технічних рішень, вченим, винахідникам
на певний термін як винагороду за свою працю виключного права
розпоряджатися своїм винаходом. Законодавчий захист винаходів гарантує
автору, що результати його творчої діяльності не будуть безкоштовно
використовуватись третіми особами.
В цьому випадку виникає таке юридичне поняття як інтелектуальна
власність. Основними вважаються три типи інтелектуальної власності:
 патенти, які закріпляють за автором право на винахід;
 авторське право, яке поширюється на інтелектуальний продукту сфері
науки, літератури і мистецтва;
 товарний знак, який дає змогу віднести конкретний вид виготовленого
товару до його виробника.
Патент — це документ, який видається компетентним державним органом,
підтверджує визнання науково-технічного винаходу та засвідчує право
патентовласника виготовляти та реалізувати продукцію, яка втілила винахід
або використовувати технологічні процеси, які є винаходом, на монопольній
основі.
Таке право власності на винахід дозволяє власнику патенту у випадку
порушення його прав звернутися в суд та вимагати компенсації своїх збитків.
Товарні знаки дозволяють ідентифікувати продукцію окремого виробника.
Вони служать орієнтиром під час вибору товару. При тому і виробник, і
продавці можуть мати свої окремі товарні знаки.
Товарний знак виконує такі функції:
  служить орієнтиром при виборі товару;
 вказує на відповідність певному рівню якості товарів;
 рекламує товар, чим забезпечує виробнику популярність.
Товарний знак входить в склад нематеріальних активів та на рівні з патентом
є предметом ліцензійних угод.
Результатом ліцензійної угоди є ліцензія, яка є дозволом власника технології
чи прав промислової власності на використання особою чи організацією
винаходу, науково-технічного досягнення, технічних знань та виробничого
досвіду, необхідного для організації виробництва, а також торгової марки
протягом певного періоду часу за обумовлену в угоді винагороду.
Розрізняють патентні ліцензії та „ноу-хау"-ліцензії. Патентна ліцензія надає
право використання винаходу, захищеного патентом. „Ноу-хау" ліцензії
дають дозвіл на використання технічних знань, практичного досвіду,
технічну, комерційну, управлінську інформацію, які мають комерційну
цінність та не захищені патентами.
Наслідком інноваційної діяльності є також нові дизайнерсько-художні
рішення зовнішнього виду виробу – промислові зразки.
Промислові зразки відображають єдність технічних, функціональних та
естетичних властивостей виробу, які також входять до складу
нематеріальних активів і є предметом ліцензійних угод та об'єктом охорони
промислової власності.
Загалом, результатом інноваційної діяльності є підвищення
конкурентоспроможності виготовленої продукції, успішна її реалізація на
внутрішньому та зовнішньому ринках.
Виробничі, технічні, організаційні, соціальні та юридичні нововведення,
їх вплив на діяльність фірми.
Технічні новини і нововведення проявляються у формі нових продуктів
(виробів), технологій їх виготовлення, засобів виробництва (машин,
устаткування, енергії, конструкційних матеріалів).
Amazon запровадив безпілотні літаки для доставки товарів з магазину до клієнта. Це дозволяє
збільшити швидкість доставки і знизити витрати на зарплати пілотів.

Tesla запровадила виробництво електричних автомобілів, що дозволяє знизити витрати на

паливо і забруднення довкілля.

Організаційні нововведення охоплюють нові методи і форми організації

усіх видів діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва
(організаційні структури управління сферами науки і виробництва, форми
організації різних типів виробництва і колективної праці тощо)
Google Inc. переосмислює свою організаційну структуру, перейшовши до алгоритмічного
управління та впровадження нових методів планування та розподілу завдань між
працівниками.

Економічні — методи господарського управління наукою і виробництвом

через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування,
ціноутворення, мотивації і оплати праці, оцінки результатів діяльності.
Соціальні — різні форми активізації людського чинника (професійна
підготовка і підвищення кваліфікації персоналу, в першу чергу складу
керівників усіх рівнів; стимулювання його (їх) творчої діяльності;
поліпшення умов і постійного підтримання високого рівня безпеки праці;
охорона здоров'я людини і навколишнього природного середовища;
створення комфортних умов життя тощо).
Google надає своїм співробітникам можливість працювати з будь-якого місця, використовуючи
відеоконференції і інші технології. Це дозволяє збільшити гнучкість робочого графіку і
підвищити задоволення працівників від роботи.

Starbucks запровадив програму підтримки розвитку працівників, що дозволяє їм отримувати

безкоштовну освіту в університетах і коледжах.

Юридичні — нові і змінені закони та різноманітні нормативно-правові

документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств і
організацій.
Ефективні технічні, організаційні та економічні нововведення неодмінно
приводять до помітних позитивних змін у соціальних процесах на
підприємствах, а все зростаюча актуалізація нагальних завдань соціального
характеру ініціює їх розв'язання за допомогою нових організаційно-
технічних і економічних рішень.
Зрештою усі нововведення на підприємствах, які зорієнтовані на динамічний
розвиток і невпинне підвищення ефективності виробництва, мають спиратися
на власні юридичні підвалини, відповідні нормативно-законодавчі акти;
інакше вони не зможуть справляти належний вплив на масштаби і строки
досягнення соціально-економічних цілей діяльності підприємств і
організацій.
Тому треба позитивно оцінювати:
 активізацію законотворчих процесів в Україні, які сприяють швидшому
переходу до соціально орієнтованих ринкових відносин між суб'єктами
господарювання;
  розробку і прийняття пакету законів і державних механізмів їх
практичної реалізації, що визначають і регулюють діяльність
підприємств та організацій усіх галузей народного господарства.
Усі локальні і особливо глобальні нововведення різної спрямованості
можуть забезпечувати максимально можливий прогресивний вплив на
виробництво за умови, якщо вони використовуються підприємствами
постійно, комплексно і гармонійно. Помітно посилюється вплив нових
технічних (технологічних) систем не лише на економічні явища, але й на
соціальні процеси. Це вимагає підвищеної уваги конструкторів нової техніки
до показників її надійності, ергономічності і екологічності.
Вплив нововведень може бути як позитивним, так і негативним для діяльності фірм.
Позитивний вплив полягає в можливості отримання конкурентної переваги, зменшенні
витрат на виробництво, покращенні якості продукції та підвищенні ефективності діяльності
фірми. Негативний вплив може включати збільшення витрат на впровадження нових
технологій або на підготовку персоналу, неможливість виготовлення продукції з високою
якістю на новому обладнанні, втрату ринкової позиції через з'явлення конкурентів з
використанням новітніх технологій.

Важливо, щоб фірма була готовою до змін і вміла адаптуватися до нових умов, щоб не
втратити свою конкурентну перевагу. Для цього необхідно стежити за технічними,
організаційними, економічними, соціальними та юридичними нововведеннями в своїй галузі,
оцінювати їх вплив на діяльність фірми та розробляти стратегії, щоб використовувати
нововведення як конкурентну перевагу.

Наприклад, нові технології та виробничі методи можуть покращити якість та

продуктивність виробництва, знизити витрати на енергію та сировину та збільшити
конкурентоспроможність компанії.

Організаційні нововведення можуть допомогти фірмам здійснювати більш ефективне

управління, сприяючи підвищенню ефективності та результативності виробничих процесів.
Нові форми організації робочого процесу можуть допомогти зменшити непродуктивність та
збільшити контроль над виробництвом.

Економічні нововведення можуть змінити вартість продукції, що виробляється, та фінансові

стратегії компаній. Наприклад, нові методи фінансування можуть забезпечити додатковий
капітал для інвестицій та розвитку.

Соціальні нововведення можуть підвищити мотивацію працівників та покращити їхню

творчість, що може позитивно вплинути на продуктивність та результативність компанії.
Крім того, створення комфортних умов життя може допомогти зберегти людські ресурси,
зменшити відсоток втрат на робочому місці та збільшити відданість компанії співробітників.

Юридичні нововведення можуть мати значний вплив на діяльність фірм. Наприклад, зміна
законодавства може призвести до необхідності адаптуватися до нових правил та вимог, що
може бути досить витратним і часовим процесом.

Наприклад, зміна податкового кодексу може суттєво змінити податкове навантаження на

компанії та вплинути на їх фінансовий стан. Нові закони про захист даних можуть вимагати
від компаній додаткових витрат на забезпечення безпеки даних своїх клієнтів. Закони, які
регулюють охорону навколишнього середовища, можуть змусити компанії вкладати кошти в
екологічно чисті технології та матеріали.

У той же час, нові закони та нормативні документи можуть створити нові можливості для
бізнесу, які можуть бути вигідними для компаній, що готові до адаптації та інновацій.
Наприклад, нові закони про підтримку малого та середнього бізнесу можуть надати компаніям
можливості отримати додаткові фінансові ресурси або підтримку з боку держави.

Інноваційний процес та впровадження інновацій на підприємствах

потребують значних інвестицій. Гострота питань фінансово забезпечення
інноваційного розвитку посилюється дефіцитом фінансових ресурсів самих
підприємств та обмеженими можливостями такого фінансування з інших
джерел.
Основними джерелами фінансування інноваційної діяльності є:
 грошові кошти у вигляді асигнувань з державного та регіонального
бюджетів;
 кошти спеціальних фондів фінансування інноваційної діяльності, які
утворюються на підприємствах або регіональними органами
управління;
 власні кошти підприємств у вигляді частини прибутку, а також
нагромаджені суми амортизаційних відрахувань;
 інвестиційні ресурси різних комерційних структур: комерційних
банків, інвестиційних і страхових компаній тощо;
 кредитні ресурси спеціально уповноважених урядом інвестиційних
банків;
 кошти вітчизняних та зарубіжних наукових фондів;
 іноземні інвестиції фірм і компаній; грошові кошти приватних осіб.
Важливим інструментом інноваційного розвитку підприємств є
інноваційний лізинг як особливий вид оренди майна. Він відкриває
підприємствам шлях до передових техніки і технологій, а інколи є єдиним
способом покращити матеріально-технічну базу виробництва на основі
інновацій.
Інноваційний лізинг застосовується найчастіше для швидкого освоєння у
промисловому виробництві великих технічних нововведень, які вимагають
досить дорогого обладнання. В результаті використання інноваційного
лізингу виграють і виробники-орендодавці основних засобів (лессори),
оскільки виходять на нові ринки збуту своєї продукції через механізм
лізингу, і підприємства-орендарі (лізери), які мають змогу переоснастити
своє виробництво на новій техніко-технологічній основі.
Науково-технічний прогрес як основа розвитку виробництва на
підприємствах.
Науково-технічний прогрес вважається однією з найважливіших складових розвитку
виробництва на підприємствах. Це означає, що використання новітніх наукових і
технологічних розробок, винаходів та досягнень дозволяє підприємствам збільшити
ефективність своєї діяльності, знизити витрати на виробництво, підвищити якість продукції
та відповідати вимогам сучасного ринку.

Застосування новітніх технологій виробництва, включаючи автоматизацію та інформаційні

системи, дозволяє підприємствам збільшити продуктивність праці, скоротити час на
виробництво продукції та знизити витрати на її виготовлення. Крім того, новітні технології
дозволяють створювати більш якісну продукцію, що відповідає вимогам сучасного ринку, та
дозволяють забезпечити стабільне функціонування підприємства.

Новітні наукові розробки та досягнення дозволяють підприємствам розширювати свої

можливості та займати нові ніші на ринку. Впровадження нових ідей та розробок дозволяє
збільшити конкурентоспроможність підприємств, що забезпечує їм більшу стійкість на ринку
та збільшує можливості для розвитку.

Використання робототехніки та автоматизації виробничих процесів. Наприклад, у

виробництві автомобілів, роботи зі зварювання та фарбування автомобілів можуть бути
повністю автоматизовані за допомогою роботів, що дозволяє знизити витрати на оплату
праці та підвищити якість виробництва.

Використання інформаційних систем та інтернет-технологій для збору та аналізу даних.

Наприклад, підприємства можуть використовувати системи моніторингу виробничих
процесів та складу, що дозволяє оперативно реагувати на зміни на ринку та знижує ризики
втрат через непередбачувані ситуації.

Використання новітніх матеріалів у виробництві. Наприклад, використання композитних

матеріалів у виробництві авіаційної техніки дозволяє знизити вагу та збільшити міцність
конструкції, що покращує її характеристики та дозволяє зменшити витрати на паливо.

Розробка нових технологій та методів виробництва. Наприклад, використання 3D-друку

дозволяє створювати деталі та конструкції з більшою точністю та швидкістю, що знижує
витрати на виробництво та поліпшує якість продукції.

Використання енергоефективних технологій. Наприклад, встановлення енергозберігаючих

систем та технологій у виробництві дозволяє знизити витрати на електроенергію та інші
ресурси, а також зменшити вплив виробництва на навколишнє середовище, що є важливим
фактором у сучасному світі.

В процесі інноваційної діяльності відбувається практичне використання

інновацій у підприємстві і починається виробництво та випуск на ринок
нової конкурентоспроможної продукції. Розширення споживання наукових
досягнень у виробництві зумовлює перехід до масового застосування
інноваційного продукту, що характеризує розвиток науково-технічного
прогресу.
Таким чином, інноваційна діяльність підприємств є важливим осередком
розвитку науково-технічного прогресу. Якщо новостворений інноваційний
продукт впроваджується у виробництво, то завдання науково- дослідної
установи полягає в розробці іншого інноваційного продукту. Це характеризує
формування принципу безперервності інноваційного процесу як основи
розвитку науково-технічного прогресу, починаючи від створення
інноваційного продукту до масового його застосування у виробничій сфері.
Поняття науково-технічного прогресу в першу чергу пов'язується з
технологічним застосуванням науки, що зумовлює розвиток продуктивних
сил на основі застосування науково-технічних розробок. Отже, науково-
технічний прогрес (НТП) є основою і визначальним фактором розвитку
виробництва.
Науково-технічний прогрес – це безперервний процес одержання і
нагромадження наукових знань, їхня матеріалізація у розвиток техніки,
технології та їхнє впровадження у виробництво.
Тому НТП слід розглядати як систему, що охоплює три взаємопов'язані
стадії: науку, техніку, виробництво. НТП є також важливим засобом
вирішення соціально-економічних завдань, а саме: охорони навколишнього
середовища, покращення умов праці, підвищення добробуту населення.
НТП притаманні як еволюційні, так і революційні форми удосконалення
засобів виробництва, технологічних процесів, кінцевої продукції.
Еволюційна форма НТП характеризується поступовим безперервним
удосконаленням технічних засобів і технологій, нагромадженням цих якісних
змін у техніко-технологічній базі підприємств. Такий процес може
здійснюватись протягом тривалого періоду.
Революційна форма НТП пов'язана з виникненням принципово нових
науково-технічних ідей і на основі цього швидкою зміною використовуваної
техніки, технології та асортименту.
Науково-технічний прогрес відіграє важливу роль у вдосконаленні засобів
виробництва, оскільки охоплює фундаментальні теоретичні дослідження,
прикладні пошуки, конструкторські розробки і створення зразків нової
техніки, її освоєння і промислове виробництво, а також впровадження в
галузях національної економіки.
Науково-технічний прогрес (НТП) в буквальному розумінні означає
безперервний взаємозумовлений процес розвитку науки і техніки;
у широкому суттєво-змістовному розумінні – це постійний процес створення
нових і удосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва та
кінцевої продукції з використанням досягнень науки.
Науково-технічний прогрес (НТП) - це поступовий рух науки і техніки,
еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного
виробництва на основі широкого пізнання та освоєння зовнішніх сил
природи. Він є наслідком інноваційних процесів, передається «ефектом
доміно» від одного підприємства до інших підприємств і навіть до цілих
країн, якщо відповідні процеси є корисними в загальному сенсі.
Науково-технічний прогрес є основоположним фактором, який забезпечує
економічний розвиток суспільства.
Систематизація загальних законів розвитку техніки та розвиток сучасних
методів розв'язання технічних задач при створенні об’єктів нової техніки
дозволяє прискорити терміни впровадження нових технічних рішень у
виробництво, зробити процес творення нової техніки більш ефективним та
підвищити кваліфікацію майбутнього фахівця з інженерної механіки як
новатора, творця та винахідника.
Науково-технічна революція є якісним стрибком у розвитку продуктивних
сил суспільства на основі докорінних зрушень у наукових знаннях. Такі
перевороти в науці, техніці та виробництві відбуваються регулярно. Останній
з них розпочався всередині 50-х років XX ст., коли було створено перший
комп'ютер, коли людина почала використовувати енергію атомного ядра та
займатися генною інженерією.
НТР розвинула всі елементи продуктивних сил. Наприклад, зміни у
предметах праці знаходять своє вираження у використанні нових
синтетичних матеріалів зі спеціальними властивостями (пластмаси,
напівпровідники, штучні алмази тощо). Перетворення у засобах праці
пов'язані з появою автоматизованої та комп'ютерної техніки, яка суттєво
розширює виробничі можливості промислово-виробничого персоналу,
значно збільшує продуктивність їхньої праці, підвищує рентабельність
виробництва.
Пріоритетні напрямки та тенденції розвитку НТП в умовах глобалізації.
Умови глобалізації та зростаючий конкурентний тиск змушують компанії та країни вкладати
значні зусилля в науково-технічний прогрес (НТП), щоб підтримати свій конкурентний авантаж
та розвиватися. Деякі пріоритетні напрямки та тенденції розвитку НТП в умовах глобалізації:

1. Інформаційні технології та штучний інтелект. Розвиток інформаційних технологій та

штучного інтелекту (ШІ) є однією з головних тенденцій в сучасному НТП. Використання
ШІ може значно покращити процеси прийняття рішень та оптимізувати
виробництво, а також допомогти в розробці нових продуктів та послуг.
 2. Біотехнології. Розвиток біотехнологій відкриває нові можливості в медицині,
виробництві продуктів харчування та забезпеченні безпеки продуктів, а також
у біоремедіації.

3. Екологія та збереження природних ресурсів. Зростаюча свідомість людей про

необхідність збереження природних ресурсів та зниження впливу на довкілля
приводить до створення нових технологій, які дозволяють ефективніше
використовувати ресурси та зменшувати негативний вплив на довкілля.
4. Енергоефективні технології та відновлювані джерела енергії. Забезпечення
енергетичної безпеки та зменшення впливу на навколишнє середовище є актуальними
проблемами для країн усього світу.

5. Нанотехнології. Розвиток нанотехнологій відкриває нові можливості в багатьох сферах

науки та техніки, зокрема в електроніці, медицині, енергетиці та інших галузях.
Нанотехнології можуть допомогти вирішити складні технологічні завдання та
забезпечити створення нових матеріалів та пристроїв з надзвичайно високою
точністю та ефективністю.

Ознаки сучасного НТП:

 перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства
(наука має більш прикладний характер, ніж фундаментальний);
 скорочення часового проміжку від наукового відкриття до практичної
реалізації;
 випереджаючий розвиток науки;
 розширення меж охоплення сучасного НТП і масштабність цього
процесу, яку забезпечують глобалізація та інтернаціоналізація.
Основні напрямки НТП на сучасному етапі:
 електронізація народного господарства — забезпечення усіх сфер
виробництва і суспільного життя високоефективними засобами
обчислювальної техніки: використання принципів штучного інтелекту,
нового покоління супутникових систем зв’язку і т. ін.;
 комплексна автоматизація всіх галузей народного господарства на
базі електронізації — впровадження гнучких виробничих систем,
промислових роботів, систем автоматизованого проектування,
автоматизованих систем управління технологічними процесами;
 створення і використання нових матеріалів, що мають нові
властивості: надпровідність, радіаційну стійкість, стійкість до
зношування;
 освоєння принципово нових технологій: мембранної, лазерної,
плазмової, вакуумної, детонаційної та ін.;
 прискорений розвиток біотехнології, яка сприяє створенню
безвідходних технологічних процесів, нарощуванню обсягів
виробництва сировини, продовольчих ресурсів.
У процесі інноваційної діяльності відбувається практичне використання
інновацій у підприємстві і починається виробництво та випуск на ринок
нової конкурентоспроможної продукції. Розширення споживання наукових
досягнень у виробництві зумовлює перехід до масового застосування
інноваційного продукту, що характеризує розвиток науково-технічного
прогресу.
Основні показники ефективності НТП.
Показники ефективності інновацій можуть класифікуватися за наступними
ознаками:
• За видом економічних суб'єктів розрізняють:
- комерційну ефективність, яка враховує фінансові наслідки для
учасників інноваційного проекту;
- бюджетну ефективність, яка враховує вплив інноваційного проекту на
витрати (доходи) бюджету;
- народногосподарську ефективність, яка відображає ефективність
проекту з точки зору всього національного господарства, а також
регіонів, галузей, які беруть участь у проекті.
• За видом узагальнюючого показника, що виступає як критерій
економічної ефективності інноваційного проекту, показники діляться на:
- абсолютні, в яких узагальнюючі показники визначаються як різниця
між вартісними оцінками результатів і затратами, пов'язаними з
реалізацією проекту;
- відносні, в яких узагальнюючі показники визначаються як відношення
вартісних оцінок результатів проекту до сукупних затрат на їхнє
отримання;
- тимчасові, якими оцінюється період окупності інвестиційних затрат.
• За методом зіставлення грошових затрат і результатів показники
діляться на:
- статистичні, в яких грошові потоки, що виникають в різні моменти
часу, оцінюються як рівноцінні;
- динамічні, в яких грошові потоки, викликані реалізацією проекту,
приводяться до єдиного моменту часу шляхом їхнього дисконтування.
Для оцінки загальної економічної ефективності інновацій можуть
використовуватися такі показники, як інтегральний ефект, індекс
рентабельності інновацій, норма рентабельності та період окупності.
Для зіставлення інвестицій у часі використовують або метод складних
відсотків, або метод дисконтування.
До показників технічного рівня виробництва належать:
 фондоозброєність праці (відношення вартості основних виробничих
фондів до чисельності ПВП);
 технічна озброєність праці (відношення вартості активної частини
основних фондів до чисельності ПВП);
 електроозброєність праці (відношення кількості спожитої
електроенергії до чисельності ПВП);
 коефіцієнти оновлення і вибуття основних виробничих фондів, а також
їх активної частини;
 вікові характеристики виробничого устаткування.

1. Організаційний прогрес та суспільні форми організації виробництва.

Організаційний прогрес - це процес поступового поліпшення організаційних методів та
структур для досягнення більш ефективної та продуктивної роботи виробничих процесів.
Організаційний прогрес передбачає розвиток нових методів керування, забезпечення якості,
автоматизації процесів, підвищення рівня знань та кваліфікації працівників та багато іншого.

Суспільні форми організації виробництва визначають, як робочий процес управляється та

організовується.

Інноваційна діяльність не обмежується розробкою та використанням

технічних новинок. Своїм наслідком вона має певний організаційний
прогрес.
Різні напрями НТП породжують економічні й соціальні наслідки, глибина
та ефективність яких багато в чому залежать від міри досконалості
організації виробництва і праці, усієї системи господарювання.
З огляду на це високий рівень організації діяльності людей, що для
досягнення своїх цілей спираються передовсім на потужний науково-
технічний потенціал, набуває за сучасних умов особливо важливого
значення.
Організаційний прогрес виступає як узагальнена характеристика процесу
використання організаційних факторів розвитку та підвищення ефективності
виробництва.
Організаційний прогрес - це застосування нових та удосконалення
існуючих методів і форм організації виробництва, праці, елементів
господарського механізму в усіх ланках управління економікою.

Основними складовими організаційного процесу (організаційної діяльності)

є:
 а) розподіл праці – розподіл загальної роботи в організації на окремі
складові частини, достатні для виконання окремим робітником відповідно до
його кваліфікації та здібностей;

б) групування робіт та видів діяльності у блоки (групи, відділи, сектори, цехи,

виробництва тощо) – департаменталізація;

в) підпорядкування кожної такої групи керівникові, який отримує необхідні

повноваження (делегування повноважень);

г) визначення кількості робітників, безпосередньо підлеглих даному

менеджерові (встановлення діапазону контролю);

д) забезпечення вертикальної та горизонтальної координації робіт та видів

діяльності (створення механізмів координації)

Організаційному прогресу властиві певні особливості, що відрізняють

його від науково-технічного прогресу.
По-перше, НТП є безпосереднім і головним чинником зростання
продуктивності (ефективності) виробництва, а організаційний прогрес
забезпечує реалізацію створюваних НТП потенційних можливостей
інтенсифікації виробничо-трудових процесів.
По-друге, створення і впровадження нової техніки й технології приводить
до зниження трудомісткості їхнього виготовлення, а вдосконалення
організації виробництва і праці дає змогу зменшити втрати робочого часу і
простою устаткування.
По-третє, практичну реалізацію окремих напрямків НТП постійно
пов'язано з великими затратами суспільної праці, матеріальних і фінансових
ресурсів; здійснення ж заходів організаційного характеру в багатьох
випадках не потребує нових витрат (у крайньому разі — незначних
додаткових ресурсів).
Об’єктами організаційного прогресу є:
 організація виробництва - упорядкована в просторі і часі взаємодія
усіх елементів виробничого процесу: засобів, предметів праці,
самих працівників; охоплює усі рівні виробництва - від окремого
робочого місця до окремих галузей виробництва;
 організація праці - поєднання працівників у просторі і часі для
досягнення найбільшої ефективності праці в певних технологічних
та організаційних умовах.

Вона визначає технологію інтегрування окремих працівників у

комбіновану робочу силу, сукупну живу працю, спроможну продукувати
матеріальні блага й духовні цінності.
До організаційного прогресу треба відносити вдосконалення не лише
безпосередньо процесів виробництва і праці, а й функціонування окремих
чи всієї сукупності елементів господарського механізму— системи
управління, планування (програмування), фінансування, матеріального
стимулювання, матеріально-технічного забезпечення, науково-
технічного обслуговування тощо
 управління виробництвом - використання засобів і методів впливу
на усі процеси всередині підприємства, координацію роботи його
структурних підрозділів та персоналу;
 планування - це процес встановлення цілей підприємства, його
підрозділів на певний період та вибір найефективніших способів їх
досягнення;
 матеріальне стимулювання - організована система заохочень та
стягнень, яка забезпечує залежність одержуваних працівником
життєвих благ від його особистої трудової участі у виробництві або
вкладу його капіталу; СТООП повинно бути спрямоване на
перетворення найманого працівника у власника виробленої
продукції та використовуваних виробничих ресурсів;
 соціальні відносини - це сукупність усвідомлених зв’язків і
взаємодії між окремими людьми або їх групами, які виникають в
процесі їх спільної діяльності;
 правові відносини - це врегульовані нормами права суспільні
відносини, учасники яких виступають як носії суб’єктивних прав і
юридичних обов’язків, забезпечених державою.

Постійна раціоналізація системи господарювання є важливою

передумовою поліпшення організації трудової діяльності персоналу,
засобом поєднання науково-технічного та організаційного прогресу, що, у
свою чергу, забезпечує підвищення ефективності виробництва через
його всебічну інтенсифікацію.
Залежно від місця прийняття і реалізації організаційних рішень,
масштабності їхнього впливу на проміжні та кінцеві результати діяльності
людей можна виокремити два напрямки організаційного прогресу —
загальносистемний і внутрішньовиробничий, кожен з яких охоплює ті
самі об'єкти.
Здійснюваний у суспільному масштабі, проте в різних межах (об'єднань
підприємств, комбінатів, галузей, регіонів, національної економіки в
цілому), загальносистемний організаційний прогрес є визначальним.
Саме він окреслює орієнтири для розробки і прийняття численних
 високоефективних організаційних рішень внутрішньовиробничого
характеру.
У свою чергу, локальний організаційний прогрес на підприємствах
сприяє підвищенню організаційного рівня діяльності більших і
складніших виробничо-господарських систем.

Основними тенденціями організаційного прогресу на сучасному етапі

розвитку продуктивних сил є:
1) демонополізація виробництва на основі деконцентрації,
кооперування та його диверсифікації;

2) організація раціонального потоку ресурсів виробництва і готової

продукції з метою скорочення виробничих запасів, зменшення обсягів
використання сировинно-матеріальних ресурсів, утилізації відходів
виробництва;

3) забезпечення гнучкості виробництва на основі використання гнучких

виробничих систем, робототехнічних комплексів, автоматичних ліній
та ін. на підприємствах різних галузей;
це дозволить мінімізувати втрати часу, ресурсів, підвищити
продуктивність праці, прискорити оновлення продукції;

4) забезпечення поєднання науки і виробництва на основі створення

науково-технічних комплексів, інженерно-сервісних центрів, спільних
міжгалузевих підприємств тощо;

5) удосконалення механізму функціонування підприємств шляхом

«осучаснення» нормативно-правового забезпечення організації
бізнесу, дерегуляції підприємницької діяльності, спрощення системи
оподаткування та ін.;

6) формування ефективної кадрової політики на основі критерію

фахової підготовки працівників, відповідності сучасним вимогам
підбору керівників усіх рівнів, забезпечення належної виконавської
дисципліни, але разом з тим демократичних засад в управлінні
виробництвом.

Необхідно розрізняти локальні (ізольовані) та суспільні форми організації

виробництва.
Локальні було покликано до життя одиничним поділом праці, і вони
включають:
 поділ та інтеграцію виробничих процесів усередині підприємства;
 кооперування окремих виробничих ланок — дільниць, цехів;
 раціональне поєднання всіх елементів процесу виробництва в межах
дільниці, цеху, підприємства в цілому.

Суспільні форми організації виробництва виникають і розвиваються

внаслідок загального та часткового поділу праці.
До них належать:
 концентрація, деконцентрація, оптимізація розмірів виробництва в
межах галузі;
 спеціалізація й кооперування підприємств однієї або різних галузей
народного господарства, конверсія виробництва;
 комбінування різногалузевого виробництва, диверсифікація
підприємств;
 розміщення (територіальна організація) підприємств.

Суспільні форми організації виробництва

Концентрація виробництва означає його усуспільнення через збільшення

розмірів підприємств та обсягів випуску продукції, зосередження процесів
виробництва, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на все
більш великих підприємствах.

У сучасних умовах процес концентрації промислового виробництва є не

просто збільшенням кількості основних фондів. Йому притаманна докорінна
зміна техніки па базі НТП, зосередження її па великих підприємствах.

На розвиток концентрації виробництва впливають такі чинники, як

зростання потреби в окремих видах продукції, технічний прогрес у
промисловості.

Концентрації виробництва на підприємстві можна досягти так:

 збільшенням кількості машин, устаткування, технологічних ліній

попереднього технічного рівня;
 застосуванням машин й устаткування зі збільшеною одиничною
потужністю;
 одночасним збільшенням машин (устаткування) як попереднього
технічного рівня, так і сучасного.
У господарській практиці виокремлюють три основні види концентрації:

 агрегатну — збільшення одиничної потужності або продуктивності

технологічних установок, агрегатів, устаткування;
 технологічну — укрупнення виробничих одиниць (цехів, відділів,
виробництв) підприємства;
 заводську (фабричну) — процес збільшення розміру самостійних
підприємств (заводів, фабрик, комбінатів, виробничих та інших
об'єднань); що здійснюється на засаді агрегатної та технологічної
концентрації виробництва.

До переваг концентрації як суспільної форми організації виробництва

належать такі:

 ці підприємства є основними провідниками НТП, адже мають

можливості здійснювати весь цикл "наука — виробництво", тобто
фінансувати та виконувати великомасштабні науково-дослідні,
пошукові, прикладні роботи зі створення і поширення нової техніки;
 на цих підприємствах легше впроваджувати найсучасніше потужне
устаткування;
 на цих підприємствах створюються кращі можливості для засто-
сування найдосконаліших форм організації праці на виробництві;
 економніше використовуються матеріали і паливо;
 зі збільшенням обсягу виробництва знижуються постійні витрати на
нього, що призводить до зниження собівартості виробництва
продукції;
 досягається значний ефект від застосування ЕОМ.

До недоліків концентрації як суспільної форми організації виробництва

належать:

- збільшення транспортних витрат на перевезення сировини, мате-

ріалів та комплектуючих виробів до підприємства і відправлення
готової продукції споживачам через збільшення радіусу перевезення;
- збільшення потреби в інвестиціях на спорудження великих кон-
центрованих виробництв і подовження терміну їх будівництва;
- ускладнення процесу управління зі збільшенням масштабу під-
приємства;
- підвищення навантаження на природне середовище;
 - порушення принципу рівномірного розміщення промислового ви-
робництва та комплексного розвитку окремих регіонів країни.

Показники рівня розвитку: середній розмір підприємства, частка великих

підприємств, частка дрібних і середніх підприємств.

Volkswagen Group - як один з найбільших автомобільних виробників у світі, Volkswagen Group

зосереджує більше 120 виробничих заводів у більш як 20 країнах. Це є прикладом заводської
концентрації виробництва.

Boeing - як один з найбільших виробників літаків у світі, Boeing має великі виробничі підрозділи,
які виготовляють різні компоненти для літаків, такі як двигуни та крила. Це є прикладом
технологічної концентрації виробництва.

Поряд з процесом концентрації відбувається і зворотний процес —

деконцентрація виробництва.

Це спричинюється появою широкої мережі малих і середніх підприємств.

Серед них виживають й ефективно працюють економічно ефективніші, тобто
технічно й технологічно спеціалізованіші, мобільніші щодо зміни
кон'юнктури ринку.

Ben & Jerry's - компанія, яка виробляє морозиво. Вони спеціалізуються на екологічно чистому та
стійкому до конкуренції виробництві морозива та працюють з багатьма малими та середніми
фермами, щоб забезпечити свої потреби в якісному молоці.

Etsy - онлайн-маркетплейс, який дозволяє маленьким виробникам продавати свої товари в

Інтернеті. Вони забезпечують платформу для малих та середніх підприємств, щоб вони могли
знайти нових клієнтів та зростати.

Спеціалізація відображає процес зосередження діяльності підприємства на

виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт.

Це процес зосередження випуску певних видів продукції в окремих галузях

промисловості, на окремих підприємствах та в їх підрозділах, тобто це
процес виробництва однорідної продукції або виконання окремих
технологічних операцій на підприємствах, в об'єднаннях або галузях.

До предметно спеціалізованих відносять підприємства, що випускають

кінцеву, готову до споживання продукцію:
  поетапно спеціалізованих — підприємства з виготовлення окремих
деталей та агрегатів і вузлів для комплектування готової продукції;

 технологічно (стадійно) спеціалізованих — самостійні виробництва з

виконання окремих стадій технологічного процесу;

 функціонально спеціалізованих — ремонтні заводи, підприємства із

виготовлення стандартної тари, машиносервісні організації.
"Львівська брама" - компанія, яка спеціалізується на виробництві металевих конструкцій та
воріт.

Основні переваги спеціалізації:

 це хороша основа для механізації та автоматизації виробництва;
 на спеціалізованих підприємствах, як правило, вища якість продукції,
ніж на звичайних;
 більше можливостей для застосування продуктивної техніки і
технології та ефективного їх використання;
 досягається зменшення витрат на виробництво продукції за рахунок
вищого рівня механізації та автоматизації праці, застосування більш
кваліфікованої робочої сили;
 зумовлюється необхідність об'єктивного розвитку стандартизації та
сертифікації виробництва.

Поряд з перевагами спеціалізація як суспільна форма організації виробництва

має й певні недоліки.
Один з них — монотонність праці. Уникнути цього можна завдяки
автоматизації виробництва, упровадженню промислових роботів. Надлишки
спеціалізованої продукції створюють проблему їх реалізації.
Як бачимо, переваг більше, а тому цю форму організації прані
використовують з метою підвищення продуктивності праці.
Показники рівня розвитку: частка основної продукції в загальному її обсязі,
кількість видів технологічно однорідних виробів.

Конверсія характеризує істотне (іноді повне) перепрофілювання частини

або всього виробничого потенціалу підприємства на виробництво іншої
продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища або
глобальних чинників розвитку економіки.
Процеси конверсії здійснюються за загальнонаціональними програмами, які
розробляє й затверджує найвище керівництво країни.
У конверсійних програмах України існують такі загальні пріоритети:
 розробка устаткування для виробництва продуктів харчування;
 створення медичної та іншої техніки для охорони здоров'я;
 виготовлення товарів масового споживання.

Об’єктні види: предметно-функціональний.

Показники рівня розвитку: частка цивільної продукції у загальному обсязі
виробництва.
Nokia - раніше була відома своїми мобільними телефонами, але через зменшення попиту на ці
продукти компанія змушена була перепрофілюватися на виробництво обладнання для
телекомунікаційних компаній.

IBM - коли компанія втратила своє лідерство в галузі персональних комп'ютерів, вона
перепрофілювалася на виробництво програмного забезпечення та послуг.

General Electric - змінила свою стратегію з виробництва побутових товарів на виробництво

важкої техніки та аерокосмічного устаткування.

Tesla - починала як виробник електромобілів, але зараз розширила свою спеціалізацію на

виробництво сонячних панелей та зберігання енергії.

Кооперування є формою виробничих зв'язків між підприємствами, що

спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції.
Основна умова кооперування — широка мережа подетально і технологічно
спеціалізованих та організаційно відокремлених виробництв.
За формами спеціалізації у промисловості розрізняють три форми
кооперування:
 подетальну (кілька спеціалізованих підприємств постачають
головному заводу вузли та деталі для подальшого збирання та випуску
готової продукції);
 предметну (спеціалізовані підприємства постачають певні вироби
головним заводам, що збирають та випускають готову продукцію);
 технологічну (спеціалізовані підприємства постачають головним
заводам напівфабрикати власного виготовлення).

Об’єктні види: предметний, галузевий, регіональний, міждержавний.

Показники рівня розвитку: частка покупних напівфабрикатів і
комплектуючих виробів у загальному обсязі продукції, коефіцієнт
кооперування (кількість підприємств-суміжників у розрахунку на один вид
кінцевої продукції, частка окремих видів кооперованих поставок у
загальному їхньому обсязі.
Один з прикладів фірми, що використовує форму кооперування - це автовиробник Toyota. У своїй
системі "Toyota Production System" вони використовують концепцію "Just-in-Time", коли різні
підприємства співпрацюють, щоб постачати необхідні деталі для виробництва автомобілів
без затримок. Наприклад, підприємства, що постачають кріплення, гумові вироби, скла та інші
компоненти, повинні працювати разом, щоб мати можливість доставляти необхідні
матеріали вчасно.

Інший приклад - це французька компанія Airbus, що виготовляє літаки. У їхній системі

підприємства, що спеціалізуються на різних деталях та компонентах, кооперуються для
створення готової продукції. Наприклад, французька компанія Safran постачає двигуни, а
іспанська компанія Aernnova Aerospace постачає компоненти для крила літака. Вони працюють
разом, щоб забезпечити виробництво високоякісних літаків вчасно та ефективно.

Комбінування як суспільна форма організації виробництва — це процес

органічного поєднання в одному підприємстві багатьох виробництв, що
належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в
цілому.
До характерних ознак комбінованого підприємства (комбінату) належать:
 об'єднання різнорідних виробництв;
 пропорційність різнорідних виробництв;
 техніко-економічна та організаційна єдність виробництва;
 єдине енергетичне господарство, спільні допоміжні та обслуговуючі
виробництва.

Розрізняють три основні форми комбінування:

 на основі поєднання послідовних стадій переробки вихідної сирови-
ни (поєднуються різні, але споріднені стадії переробки сировини) —
характерне для хімічної і текстильної промисловості, а також чорної
металургії;
 на основі використання відходів виробництва — поширене у дере-
вообробній, харчовій та хімічній галузях промисловості;
 на основі комплексної переробки сировини (наявність кількох на-
прямів переробки вихідної сировини) — поширене в галузях переробки
органічної сировини: нафти, газу, торфу, вугілля.

Сучасні комбінати можуть поєднувати дві або навіть три форми

комбінування.
З позицій економіки комбінування є однією з найпрогресивніших форм
концентрації й організації виробництва, оскільки сприяє якнайповнішому
використанню всіх ресурсів підприємства, а саме:
 розширенню сировинної бази промисловості;
 зменшенню матеріаломісткості продукції за рахунок комплексного
використання сировини, відходів виробництва і безперервності
технологічного процесу;
 зниженню транспортних видатків;
 ефективнішому використанню основних виробничих фондів і
потужностей підприємства;
 скороченню тривалості виробничого циклу;
 зменшенню інвестицій на розвиток добувних галузей промисловості ;
 зменшенню виробничих відходів і тим самим позитивному впливу на
навколишнє природне середовище.

Об’єктні види: вертикальне (поєднання послідовних стадій обробки

сировини), горизонтальне (на базі комплексного використання вихідної
сировини), змішане.
Показники рівня розвитку: частка виду продукції, що виробляється
комбінатом у загальному обсязі її виробництва в країні, частка
напівфабрикатів, що переробляються на інший продукт за послідовною
технологією, коефіцієнт комбінування (співвідношення валового обороту і
товарної продукції).
Nestle - одна з найбільших компаній у галузі харчової промисловості, яка використовує
комбіновану форму виробництва на основі використання відходів виробництва (за рахунок
вторинної переробки).

Смарт - українська компанія з виробництва дверей, яка використовує комбіновану форму

виробництва на основі комплексної переробки сировини (використання кількох напрямів
переробки деревини).

Диверсифікація виробництва – це урізноманітнення на підприємстві видів

виробництв, що забезпечують одержання різної продукції і/або розширення
її асортименту. Є однією з поширених форм його організації за умов
розвиненої ринкової економіки і гострої конкуренції продуцентів на ринку.

Диверсифікація як суспільна форма організації виробництва означає

одночасний розвиток різних, невзаємопов'язаних видів виробництв,
розширення номенклатури та асортименту вироблюваної продукції в
межах одного підприємства.
Диверсифікація відображує процес розширення його підприємницької
діяльності.

Підприємство використовує власні нагромадження не тільки для підтримки і

розвитку свого основного бізнесу, а й для освоєння нових видів продукції,
створення нових виробництв.

У результаті диверсифікації виробництва перетворюються на складні

багатоцільові комплекси, що випускають продукцію або надають послуги
різного призначення і характеру.

Диверсифікованим вважається підприємство, на якому понад 30% загального

обсягу продажу — це товари й послуги, не пов'язані з його основною
діяльністю.

У сучасних умовах диверсифікація виробництва на підприємствах є

актуальною, і цей процес має тенденцію до розширення. Це пов’язано з
намаганням господарюючих суб'єктів, насамперед виробничих підприємств,
підтримувати фінансову стабільність, маневруючи матеріальними і
людськими ресурсами.

Об’єктні види: різногалузева, технологічно не зв’язана.

Показники рівня розвитку: частка продукції інших галузей у загальному її
обсязі.
General Electric (GE) - ця американська корпорація є прикладом успішної диверсифікації
виробництва. GE починала свою діяльність як виробник електричних ламп, але згодом
розширила свої інтереси на виробництво турбін, літаків, медичних приладів, електроніки та
іншого.

Samsung - є ще однією з відомих компаній, яка успішно диверсифікувала своє виробництво.

Починаючи з електроніки, компанія також виробляє побутову техніку, будівельні матеріали,
хімічні продукти, фінансові послуги та інші товари та послуги.

Nestle - є ще однією з відомих міжнародних компаній, яка успішно диверсифікувала свою

продукцію. Nestle починала свою діяльність як виробник дитячого харчування, але згодом
додала до своєї продуктової лінійки напої, кондитерські вироби, каву, харчові добавки та інші
товари.

2. Виробничий процес, його структура та принципи організації.

Функціонування будь-якого підприємства має в основі певні виробничі
процеси. Вони спрямовані на виконання ним свого основного завдання -
виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг) для задоволення
ринкових потреб.
 Виробничий процес - це сукупність дій людей, засобів праці, а також
природи, внаслідок яких вхідні матеріали і напівфабрикати перетворюються
на готову продукцію.
Основними елементами виробничого процесу є
 процес праці як свідома діяльність людини
 технологічний процес як сукупність технологічних операцій зі
зміни і визначення стану предметів праці
 допоміжні процеси
 природні процеси
 міжопераційні перерви.

У процесі виробництва робітники впливають на предмети праці за

допомогою знарядь праці і створюють нові готові продукти, наприклад,
верстати, автомобілі, товари народного споживання і т.д.
Предмети і знаряддя праці, будучи речовинними елементами виробництва, на
підприємстві знаходяться у визначеному взаємозв’язку одне з одним:
конкретні предмети може бути оброблено тільки визначеними знаряддями
праці; вже самі по собі вони мають системні властивості.
Однак жива праця повинна охопити ці речі і тим самим почати процес
перетворення їх у продукт.
Таким чином, виробничий процес — це насамперед трудовий процес,
оскільки ресурси, використовувані людиною на його вході, як інформація,
так і матеріальні засоби виробництва є продуктом попередніх процесів праці.

Це ресурсні складові виробничого процесу, які потребують певних витрат

коштів.
Поряд з цим у багатьох виробництвах використовуються природні процеси,
які здійснюються під впливом сил природи (біологічні, хімічні процеси в
аграрних та аграрно-промислових виробництвах, сушіння, остуджування
деталей після термічної обробки тощо).
Природні процеси потребують витрат часу, а витрат ресурсів — тільки у
випадку їх штучної інтенсифікації.
Головною складовою виробничого процесу є технологічний процес —
сукупність дій зі зміни та визначення стану предмета праці.
На підприємствах здійснюються різноманітні виробничі процеси. Їх
поділяють передусім за такими ознаками: призначення, перебіг у часі,
автоматизації.
За призначенням виробничі процеси поділяються на основні, допоміжні
та обслуговувальні.
Основні процеси — це процеси безпосереднього виготовлення основної
продукції підприємства, яка визначає його виробничий профіль,
спеціалізацію і поступає на ринок як товар для продажу.
Всі процеси у ряді виробництв поділяються на стадії: обробну, випускну
(складальну). Разом вони створюють основне виробництво.
До допоміжних належать процеси виготовлення продукції, яка
використовується на самому підприємстві для забезпечення правильного
протікання основних процесів.
Допоміжні процеси групуються за їх призначенням, утворюючи такі
допоміжні виробництва, як ремонтне, інструментальне, енергетичне та ін.
Обслуговувальні процеси забезпечують нормальні умови здійснення
основних і допоміжних процесів. До них належать складські, транспортні
процеси.
Основні, а в деяких випадках і допоміжні, виробничі процеси протікають
у різних стадіях (або фазах).
Стадія — це відособлена частина виробничого процесу, на якій предмет
праці переходить в інший якісний стан. Наприклад, матеріал переходить у
заготівку, заготівка — деталь і т. д.
Основні виробничі процеси залежно від стадії виготовлення готового
виробу поділяються на:
 заготівельні (підготовчі) - забезпечують одержання різних
заготівок деталей: розкрій або різання заготівок деталей з листового
матеріалу, виготовлення заготівок методами лиття, штампування,
кування тощо.

Знаряддями праці на цій стадії є відрізні верстати, пресово-

штампувальне устаткування, гільйотинні ножиці й ін.;
 обробні (перетворювальні) - відбуваються на стадії перетворення
заготівок, сировини у готову продукцію шляхом механічної,
термічної або хімічної обробки.

Предметом праці тут є заготівки деталей, знаряддями праці — в

основному різні металорізальні верстати, печі для термічного
оброблення, апарати для хімічного оброблення.
У результаті виконання цієї стадії деталям надаються розміри, що
відповідають заданому класу точності;
 складальні (завершальні) - характеризують отримання
складальних одиниць або готових виробів з деталей, вузлів; також
включають регулювальні, випробувальні, пакувальні та інші
операції.
 Предметом праці на цій стадії є деталі і вузли власного
виготовлення, а також отримані зі сторони (комплектуючі вироби).
Розрізняють дві основні організаційні форми складання:
стаціонарне і рухливе.
Стаціонарне складання — це коли вироби виготовляються на
одному робочому місці (деталі подаються).
За рухливого складання вироби створюються у процесі його
переміщення від одного робочого місця до іншого.
Основними знаряддями праці є усілякі верстати, стенди, що
транспортують і направляють пристрої (конвеєри, електрокари,
роботи й ін.).
Складальні процеси, як правило, характеризуються значним
обсягом робіт, виконуваних вручну, тому їх механізація й
автоматизація — головна задача удосконалювання
технологічного процесу.
 регулювально-налагоджувальна — заключна стадія в структурі
виробничого процесу, що проводиться з метою одержання
необхідних технічних параметрів готового виробу.

Предметом праці тут є готові вироби або їх окремі складальні

одиниці, знаряддя праці, універсальна контрольно-вимірювальна
апаратура і спеціальні стенди для іспитів.
Складними називаються процеси, в яких шляхом з’єднання частин
виходять готові продукти праці тобто складні вироби (верстати, машини,
прилади і т. д.).
Рух предметів праці у виробничому процесі здійснюється так, що
результат праці одного робочого місця стає вихідним предметом для
іншого, тобто кожен попередній у часі й у просторі дає роботу
наступному.
Від правильної і раціональної організації виробничих процесів
(особливо основних) залежать результати виробничо-господарської
діяльності підприємства, економічні показники його роботи, собівартість
продукції, прибуток і рентабельність виробництва, величина
незавершеного виробництва і розмір оборотних коштів.
За масштабом виробництва однорідної продукції розрізняють
виробничі процеси:
 масові - випуск однорідної продукції протягом тривалого часу;
 серійні - випуск широкої номенклатури продукції, яка періодично
повторюється;
 одиничні - випуск обмеженої (досить вузької) номенклатури
продукції, яка постійно змінюється.
 За перебігом у часі виробничі процеси поділяються на:
 дискретні (перервні) - притаманна циклічність, пов'язана з
виготовленням виробів певної форми, які обчислюються в штуках;
характерна наявність перерв в організаційнотехнологічному
ланцюжку виготовлення продукції (наприклад, виробництво машин,
приладів, швейних виробів, взуття тощо);
 безперервні - продуктивність одного робочого місця, кількість
робочих місць; продукція не має сталих об’єму і форми, а
технологічний процес не має чітко окреслених часових обмежень
(наприклад, хімічне виробництво, металургія і т.д.).

За ступенем автоматизації виробничі процеси поділяються на:

 ручні - здійснюються безпосередньо робітником, фізична сила
якого є основним джерелом енергії;
 механізовані - виконуються робітником за допомогою машин;
робітник керує машинами, а безпосередньо виконує тільки
допоміжні операції;
 автоматизовані - виконуються машинами під наглядом робітника;
деякі допоміжні операції також можуть виконуватись робітником;
 автоматичні - здійснюються машинами без участі робітника за
попередньо розробленою програмою.

Принципи раціональної організації виробничого процесу.

Виробничий процес й окремі його операції повинні бути раціонально

організовані у просторі і часі. Для цього слід дотримуватися певних
принципів при проектуванні та організації виробничого процесу.

До таких принципів належать: спеціалізація, пропорційність, паралельність,

прямоточність, безперервність, ритмічність, автоматичність, гнучкість,
гомеостатичність.

Принцип пропорційності вимагає, щоб у всіх частинах виробничого

процесу, у всій взаємопов’язаній системі підрозділів і машин була
узгоджена пропускна спроможність, тобто однакова здатність виконання
робіт і випуску продукції.

Недотримання цього принципу призводить до виникнення "вузьких місць"

або неповного завантаження окремих підрозділів.
На підприємствах із складною структурою виробництва важко досягти
повної пропорційності потужностей окремих підрозділів (бригад, дільниць,
цехів, виробництв).

Вона періодично порушується внаслідок освоєння нових виробів,

неоднакових темпів зниження їх трудомісткості у різних підрозділах тощо.

Виникнення диспропорцій — закономірний результат розвитку

виробництва, проте їх потрібно передбачати і планомірно усувати.

 Принцип паралельності передбачає одночасне виконання окремих

операцій і процесів.

Додержання цього принципу особливо важливе при виготовленні

складних виробів, що компонуються із багатьох деталей, вузлів,
агрегатів, послідовне виробництво яких зайняло би багато часу.

Паралельність досягається раціональним розчленуванням виробів на

складові частини, суміщенням часу виконання різних операцій над
ними, одночасним виготовленням різних виробів.

Паралельне виконання робіт на робочому місці забезпечується

багатоінструментальною обробкою заготівок, суміщенням часу
виконання основних і допоміжних операцій.

 Принцип прямоточності означає, що предмети праці в процесі

обробки повинні мати найкоротші маршрути по всіх стадіях і
операціях виробничого процесу, без зустрічних і зворотних
переміщень.

Для дотримання цього принципу цехи, дільниці, робочі місця,

наскільки це можливо, розташовують за ходом технологічного
процесу. Допоміжні виробництва, служби, склади у свою чергу
розміщують по можливості ближче до тих підрозділів, які вони
обслуговують.

 Принцип безперервності вимагає, щоб перерви між суміжними

технологічними операціями були мінімальні або зовсім ліквідовані.

Найбільшою мірою цей принцип реалізується у безперервних

виробництвах — хімічному, металургійному, енергетичному та ін.

У дискретному виробництві, де технологічний процес має широку

диференціацію, повністю ліквідувати перерви неможливо як з
технологічних, так і організаційних причин.
 В цих умовах важливим завданням є мінімізація перерв у структурі
виробничого циклу шляхом синхронізації операцій, застосування
прогресивних методів оперативного управління виробництвом.

Безперервність виробничого процесу повинна доповнюватись

безперервністю роботи устаткування і робітників.

 Принцип ритмічності полягає в тому, що робота всіх підрозділів

підприємства і випуск продукції повинні здійснюватися за певним
ритмом, планомірною повторюваністю.

При додержанні принципу ритмічності у рівні проміжки часу

виготовляється однакова або рівномірно зростаюча кількість продукції,
забезпечується рівномірне завантаження робочих місць.

Ритмічна робота дозволяє найповніше використовувати виробничу

потужність підприємства і його підрозділів.

 Принцип автоматичності передбачає економічно обґрунтоване

вивільнення людини від безпосередньої участі у виконанні операцій
виробничого процесу.

Особливо актуальна реалізація цього принципу у виробництвах з

важкими і шкідливими умовами пращі. Автоматизуються не тільки
виробничі процеси, а й інші сфери діяльності людини, в тому числі
управління.

 Принцип гнучкості означає, що виробничий процес повинен

оперативно адаптуватися до зміни організаційно-технічних умов,
пов'язаних з переходом на виготовлення іншої продукції або її
модифікацією.

Гнучкість виробничого процесу дозволяє освоювати нову продукцію

у короткий термін з меншими витратами. Значення принципу
гнучкості особливо зростає в умовах швидких темпів науково-
технічного прогресу, коли об'єкти виробництва часто міняються.

Гнучкість виробничого процесу досягається універсалізацією знарядь

праці, засобів автоматизації та методів обробки, впровадженням
верстатів з ЧПК, гнучких виробничих систем.

 Принцип гомеостотичності вимагає, щоб виробнича система була

здатною стабільно виконувати свої функції в межах допустимих
відхилень і протистояти дисфункціональним впливам.
 Це досягається створенням технічних і організаційних механізмів
саморегулювання і стабілізації.

До стабілізаційних організаційних систем належать системи

оперативного планування і регулювання виробництва, планово-
запобіжного ремонту устаткування, резервних запасів та ряд інших
заходів.

Розглянуті принципи раціональної організації виробничого процесу тісно

між собою пов'язані, доповнюють один одного і різною мірою реалізуються
на практиці в конкретних умовах. При проєктуванні виробничого процесу
його організації треба їх враховувати, але вибирати оптимальні
організаційно-технічні рішення за критерієм економічної ефективності.

Виробничі процеси є досить різноманітними, відмінними є умови

виробництва, проте їх організація ґрунтується на таких загальних
принципах:
 спеціалізація - поділ виробничого процесу на складові частини і
закріплення за кожним підрозділом (цехом, дільницею, робочим
місцем) виготовлення певного виробу (предметна спеціалізація) або
певної операції (технологічна спеціалізація); дає змогу
використовувати високопродуктивне устаткування і передові форми
організації виробництв;
 пропорційність - однакова відносна продуктивність усіх
виробничих підрозділів; передбачає рівномірне і повне
завантаження усіх видів устаткування, яке необхідне для ліквідації
«вузьких місць» і виконання в повному обсязі виробничої програми;
роль цього принципу зростає в умовах автоматизованого
виробництва;
 паралельність - одночасне виконання частин виробничого процесу
(операцій, стадій), тобто здійснення процесів із «перекриттям»;
продуктивність підрозділів при цьому визначають тривалістю
процесу, яке є меншою від тривалості циклу на величину
«перекриття»; для реалізації цього принципу має бути забезпечений
достатній обсяг виробництва для повного завантаження
устаткування; він дозволяє суттєво скоротити тривалість циклу
виготовлення виробів, зменшити потребу в обігових коштах;
 ритмічність - означає рівномірний випуск продукції у певні
проміжки часу; чим менший проміжок часу, тим важче досягти
 рівномірності; якщо досягається місячна ритмічність, то декадної і
добової досягти важче, це залежить від внутрішньозаводського
планування;
 прямоточність - забезпечення найкоротшого шляху проходження
виробами усіх стадій і операцій виробничого процесу – від запуску
матеріалів до виходу готової продукції; цей принцип
використовується в масштабах всього підприємства, цехів,
дільниць;
 безперервність - означає зменшення перерви під час виробництва
конкретних виробів.
3. Типи виробництва, методи організації виробництва.
На кожному підприємстві виробничий процес організований певним
способом.
Тип виробництва визначається комплексною характеристикою
технічних, організаційних та економічних особливостей виробництва,
обумовлених широкою номенклатурою, регулярністю, стабільністю та
обсягом випуску продукції.
1. Одиничне виробництво.
Характеризується мінливістю технологічних процесів у зв’язку із
частою зміною номенклатури продукції, малим обсягом випуску однакових
виробів, повторне виготовлення і ремонт яких, як правило, не
передбачаються (виробництво нестандартного обладнання, пошиття
індивідуальних моделей одягу тощо).
Це виробництво має бути достатньо гнучким, ділянки оснащуються
універсальним обладнанням і оснащенням, які забезпечують виготовлення
деталей широкої номенклатури. Велика різноманітність робіт вимагає працю
"робітників-універсалів" високої кваліфікації, практикується поєднання
професій.
Специфічними рисами одиничного типу виробництва є:
 широка номенклатура продукції;
 виробництво виробів в одиничних екземплярах або дуже малими
партіями (до кількох десятків на місяць);
 технологічна спеціалізація робочих місць, ділянок, цехів;
 використання універсального устаткування, оснащення;
 групування робочих місць за принципом однотипних операцій;
 відсутність закріплення за окремими працівниками певних
технологічних операцій;
  наявність висококваліфікованих робітників-універсалів;
 відсутність детальної розробки технологічного процесу;
 великий обсяг ручних операцій;
 досить тривалий виробничий цикл;
 висока собівартість одиниці продукції та ін.

Одиничний тип виробництва має особливості, які необхідно враховувати

при проектуванні та організації виробництва:
 нераціональне використання матеріалів в технологічних процесах;

 можливість загрози безперебійному матеріально-технічному

постачанню.

Широка номенклатура продукції, що виготовляється, створює труднощі

в безперебійному постачанні, через що на підприємствах
накопичуються великі запаси матеріалів, що заморожує оборотні
кошти;
 обмежене застосування спеціального обладнання викликає збільшення
витрат живої праці і призводить до порівняно низької його
продуктивності, це зумовлює тривалий за часом виробничий цикл
виготовлення готової продукції;

 у процесі виробництва одночасно перебуває велика кількість

різноманітних виробів, що, природно, ускладнює оперативне
керівництво виробничими процесами і призводить до його
децентралізації;

 витрати на розробку детального (поопераційного) технологічного

процесу економічно не виправдовуються, оскільки виконувані
замовлення можуть не повторюватися.
Rolls-Royce - виробництво розкішних автомобілів з великою номенклатурою та високою
собівартістю, що виготовляються на замовлення клієнта з урахуванням індивідуальних
вимог.

Louis Vuitton - виробництво ексклюзивних виробів зі шкіри, які виготовляються вручну з

високою кваліфікацією робітників-універсалів.

2. Серійне виробництво.
Характеризується значно вужчою номенклатурою продукції, ніж при
одиничному типі виробництва.
Робочий процес є сталим при виробництві однієї серії (партії) продукції.
 Структура цього процесу змінюється при переході до виробництва іншої
партії продукції. Наприклад, виробництво консервної продукції, трикотажних
виробів, взуття, приладів тощо.
Для серійного типу виробництва характерні:
 виготовлення продукції партіями, які періодично повторюються;
 обмежена номенклатура продукції;
 використання універсального та спеціального устаткування;
 групування робочих місць за технологічним і предметним
принципами;
 спеціалізація робочих місць за виконанням декількох закріплених
операцій;
 середня кваліфікація робітників;
 детальна розробка технологічних процесів;
 досить великі затрати на технологічну підготовку виробництва;
 незначний обсяг ручних операцій;
 відносно нетривалий виробничий цикл і т.д.

Залежно від того, скільки часу випускається одна серія продукції та яким
є її розмір, розрізняють дрібносерійне, середньосерійне і крупносерійне
виробництва.
Особливості:
 обробка партії деталей здійснюється паралельно на декількох
верстатах, що виконують наступні один за одним операції, за рахунок
цього стає можливою паралельно-послідовна організація
виробничого процесу;
 існує злагодженість у часі послідовної передачі деталей з одного
робочого місця на інше, що зменшує їх злежування і тим самим
скорочується тривалість виробничого циклу;
 економічно доцільно більш детально розробляти техніко-технологічні
процеси з урахуванням технологічних методів здійснення кожної
операції – режиму обробки, способу контролю;
 характерні більш висока продуктивність, значно менші, ніж в
одиничному, тривалість виробничого циклу, обсяги незавершеного
виробництва, трудомісткість і собівартість виготовлення виробів.
Прикладом є Samsung, що виробляє електроніку в серійному виробництві. Вони випускають
різні моделі телевізорів, телефонів та інших електронних пристроїв у великих кількостях.

Компанія Coca-Cola також виробляє свої напої у серійному виробництві. Вони випускають
свої напої великими партіями, щоб задовольнити попит на їхні продукти.
 Наприклад, також можна згадати компанії Nike та Adidas, які виробляють взуття та одяг
у серійному виробництві. Вони випускають різні моделі у великих кількостях та оновлюють
їх кожен сезон.

Серійне виробництво в основному відноситься до процесу, в якому продукти

виробляються або виробляються групами, а не окремо.

Виробництво продукції може проходити кілька етапів і вимагає, щоб усі продукти в
партії були завершені перед переходом до наступного етапу. Хороший приклад
серійного виробництва можна спостерігати в пекарні. У такому місці можна випікати
декілька печива одночасно, щоб забезпечити стабільне постачання та мінімізувати
витрати.

Виробництво газет також вимагає серійного виробництва, оскільки всі газети містять
однаковий вміст, а виготовлення окремо було б занадто дорогим і трудомістким.
Більшість газетних компаній мають автоматизоване обладнання, яке допомагає
зробити процес менш виснажливим та ефективнішим.

3. Масове виробництво. Характеризується сталістю виробничого

процесу, повторенням одних і тих самих операцій на кожному робочому
місці при виготовленні того самого виду виробу. Наприклад, виробництво
хлібобулочної продукції, молочної продукції, автомобілів, телевізорів та ін.
Специфічними рисами масового типу виробництва є:
 обмежена номенклатура продукції;
 виготовлення продукції у великій кількості;
 використання спеціального устаткування;
 розміщення робочих місць за ходом технологічного процесу та їх
спеціалізації на виконанні однієї операції;
 невисока кваліфікація робітників;
 детальна розробка технологічного процесу;
 можливість механізації і автоматизації виробничих процесів;
 мінімальна тривалість виробничого циклу;
 підготовка виробництва вимагає більших затрат, ніж у серійному чи
одиничному виробництвах;
 нижча в порівнянні з іншими типами виробництва собівартість
одиниці продукції.

В умовах масового виробництва зростає значення ритмічності виробництва.

Ритмічність виробництва – це випуск продукції рівними або зростаючими
партіями в однакові проміжки часу (за місяць, декаду, добу, годину). Масове
виробництво забезпечує найбільш повне використання обладнання, високий
загальний рівень продуктивності праці, найнижчу собівартість виготовлення
продукції.
Toyota - японська автомобільна компанія, яка відома своїм масовим виробництвом автомобілів
з використанням спеціального устаткування та розміщенням робочих місць за ходом
технологічного процесу.

Samsung - південнокорейська компанія, яка виробляє телевізори та іншу електроніку масового

виробництва з використанням спеціального устаткування та автоматизації виробничих
процесів.

McDonald's - міжнародна мережа ресторанів, яка виробляє харчові продукти масового

виробництва, такі як гамбургери та картопля фрі, з використанням детально розробленого
технологічного процесу та розміщенням робочих місць за ходом технологічного процесу.

МЕТОДИ
Метод організації виробничого процесу - сукупність способів, прийомів
і правил раціонального поєднання основних елементів виробничого процесу
в просторі і в часі.
Існують наступні методи організації виробництва:
1. Метод організації індивідуального виробництва (непотокове
виробництво) використовується в умовах одиничного випуску
продукції або виробництва її малими серіями і передбачає:
o відсутність спеціалізації на робочих місцях;

o застосування широкоуніверсального обладнання, розташування

його групами за функціональним призначенням;

o послідовне переміщення деталей з операції на операцію партіями.

Умови обслуговування робочих місць відрізняються тим, що робочі

майже постійно користуються одним набором інструментів і невеликою
кількістю універсальних пристосувань, що потребує періодичної заміни
зношеного інструменту.
Особливості організації й обслуговування робочих місць полягають в
наступному:
 наладка верстата перед початком роботи, а також установка
інструменту на робочих місцях здійснюється самими робітниками,
при цьому робочі місця повинні бути оснащені всім необхідним для
забезпечення безперервної роботи;
 транспортування деталей повинно здійснюватись без затримок, на
робочих місцях не повинно бути зайвого запасу заготівок.

Для індивідуального виробництва характерно планування ділянок за

видами робіт. У цьому випадку створюються ділянки однорідних операцій:
токарні; фрезерні та ін.
 Послідовність розташування ділянок на площі цеху визначається
маршрутом обробки більшості типів деталей.
Планування повинно забезпечувати переміщення деталей на малі відстані
і тільки в напрямку, який веде до завершення виготовлення виробу.
2. Метод потокового виробництва – прогресивний метод організації
виробництва, використовується в серійному і масовому виробництві, при
якому забезпечується суворо узгоджене виконання всіх операцій
технологічного процесу в часі (синхронність) і переміщення предметів праці
по робочих місцях відповідно до встановленого ритмом випуску виробів.
Передача предметів праці з операції на операцію здійснюється поштучно або
дрібними партіями відразу ж після закінчення обробки; передбачає детальну
проробку організації технічного обслуговування робочих місць.
Потоковий метод організації можна застосовувати при дотриманні наступних
умов:
 наявність виробів одного найменування або конструктивного ряду;

 обсяг випуску продукції достатньо великий і не змінюється протягом

тривалого періоду часу;

 конструкція виробу технологічна, окремі вузли і деталі

транспортабельні, вироби можна ділити на конструктивно-складальні
одиниці, що важливо для організації потоку на збірці;

 витрати часу по операціях можуть бути встановлені з достатньою

точністю, синхронізовані і зведені до єдиної величини;

 забезпечується безперервна подача до робочих місць матеріалів,

деталей, складальних вузлів;

 можливе повне завантаження обладнання.

Ефективність потокового виробництва пояснюється його техніко-

економічними особливостями:
 спеціалізація робочих створює передумови для значного підвищення
продуктивності праці;

 впровадження спеціальних верстатів, оснащення та інструменту

також сприяє підвищенню продуктивності праці;
  необхідність постійного підтримання ритму потоку диктує організоване
постачання робочих місць матеріальними ресурсами, що різко
скорочує втрати робочого часу;

 безперервність виробничого процесу в умовах потокової роботи значно

скорочує злежування проміжної продукції, істотно знижує тривалість
виробничого циклу і величину оборотних коштів.
4. Інфраструктура організації.
Інфраструктура підприємства – це комплекс цехів, господарств та
служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування
підприємства.
Це своєрідний тил підприємства, без якого не можлива його нормальна
робота.
Інфраструктура підприємства поділяється на виробничу та соціальну.
Виробнича інфраструктура – це сукупність підрозділів, які прямо не
беруть участь у створенні основної продукції, але своєю діяльністю сприяють
роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови.
Виробничу інфраструктуру складають:
 допоміжні та обслуговувальні цехи та господарства;

 допоміжні дільниці та служби, що розміщені в основних цехах;

 магістральні об’єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки

інформації, природоохоронні споруди тощо.

До матеріальних умов, що забезпечують функціонування виробничого

процесу, відносяться
 наявність і якість інструменту,
 своєчасність і якість проведення ремонтних робіт,
 матеріально-технічне постачання виробництва і збут готової продукції
зі складським господарством,
 транспортна мережа,
 електро- і водопостачання,
 засоби зв'язку і т.д.

Соціальна інфраструктура – це сукупність підрозділів підприємства, які

забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб
робітників підприємства.
Соціальну інфраструктуру складають:
  заклади громадського харчування;

 установи охорони здоров’я;

 спортивні споруди;

 заклади освіти, культури та відпочинку;

 житлово-комунальне господарство.
5. Система технічного обслуговування підприємства.
Необхідними умовами нормального виробничого процесу на
підприємстві є:
1) підтримання у робочому стані машин та устаткування;
2) своєчасне забезпечення роб. місць сировиною, матеріалами,
інструментами;
3) забезпечення агрегатів енергією;
4) виконання транспортних операцій;
5) створення виробничих зон.

Для позначення всіх цих процесів у сукупності використовується таке

поняття, як система технічного обслуговування виробництва.
В рамках системи технічного обслуговування на підприємстві
виконуються такі функції:
 ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого
устаткування;

 забезпечення робочих місць інструментом;

 переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних

робіт;

 забезпечення підрозділів підприємства електрикою і тепловою

енергією, паром, газом тощо;

 забезпечення цехів сировиною, основними та допоміжними

матеріалами, паливом.

До системи технічного обслуговування входять наступні підрозділи:

1. Ремонтне господарство.
Здійснює технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та
введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин,
модернізацію.
 Містить такі підрозділи:
 відділ головного механіка;
 ремонтно-механічний цех;
 ремонтно-будівельний цех;
 цехові ремонтні бази.

Ремонт — це процес відновлення початкової дієспроможності устаткування,

яку було втрачено в результаті виробничого використання.
Підрозділи, що входять до складу ремонтного господарства, здійснюють
технічне обслуговування та ремонт засобів праці, монтаж і введення в дію
нового устаткування, виготовлення запасних частин і нестандартного
обладнання, модернізацію діючих машин та устаткування.
На практиці застосовують три форми організації ремонтно-
профілактичних робіт залежно від масштабів виробництва.
 За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства
підпорядковано головному механіку.
 Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що всі види ремонтних
робіт виконуються персоналом цехових ремонтних баз, що їх
підпорядковано начальникам цехів.
 Змішана форма організації ремонту поєднує в собі централізацію й
децентралізацію: технічне обслуговування та поточний ремонт
здійснює ремонтний персонал виробничих цехів, а капітальний ремонт,
модернізацію, виготовлення запасних частин і нестандартного
устаткування — персонал ремонтно-механічного цеху.

Основне завдання ремонтного виробництва - попередження передчасного

зносу машин і механізмів, будівель і споруд, їх своєчасний ремонт і
забезпечення робочої готовності обладнання, зниження витрат на ремонт,
обслуговування та утримання обладнання.
Це досягається правильною експлуатацією, кваліфікованим міжремонтним
обслуговуванням і профілактичним плановим ремонтом обладнання.
Функції ремонтного господарства підприємства:
 паспортизація та атестація обладнання;
 розробка технологічних процесів ремонту і їх оснащення;
 планування та виконання робіт з технічного обслуговування і ремонту
устаткування;
 модернізація обладнання.
Аварійні ситуації, пов'язані з відмовою техніки, позначаються негативно на
результатах роботи підприємства.
Для попередження нераціональних втрат у виробництві і скорочення витрат
на ремонт використовують систему планово-попереджувального ремонту.
Система планово-попереджувального ремонту має профілактичну
сутність, передбачає проведення робіт технічного обслуговування і ремонту
устаткування за заздалегідь складеним планом з метою забезпечення
ефективної експлуатації обладнання.
Технічне обслуговування включає роботи з огляду, перевірці на точність,
промиванні, мастилі устаткування.
Планові ремонти за змістом виконуваних робіт, трудомісткості і
періодичності підрозділяють на поточний, середній і капітальний.

2. Інструментальне господарство.
Це сукупність загальнозаводських та цехових підрозділів, що зайняті
придбанням, проєктуванням, виготовленням, відновленням та ремонтом
технологічної оснастки, її обліком.
Містить такі підрозділи:
 інструментальний відділ;

 інструментальний цех;

 центральний інструментальний склад;

 цехові інструментально-роздавальні комори.

Інструментальне господарство на підприємстві вирішує задачі із

забезпечення необхідним інструментом та технологічним оснащенням цехів і
ділянок відповідно до виробничих завдань при мінімально достатньому рівні
запасів інструменту й оснащення для підтримки ритмічності виробничого
процесу.
Воно включає виробничі ланки (ділянки, цехи) з виготовлення інструментів,
складські та комплектуючі підрозділи (центральний інструментальний склад,
цехові інструментально-роздавальні комори), підрозділи з відновлення й
ремонту інструментів, підрозділи із забезпечення робочих місць
інструментом.
Основні функції інструментального господарства:
 обгрунтування потреби в різних видах інструменту, нормування і
планування забезпеченості інструментом;
 обґрунтування необхідності проєктування нового інструменту;
 вибір форми забезпечення інструментом;
 самостійне виготовлення або покупка інструменту;
 організація виробництва і заточування інструментів;
 організація матеріально-технічного постачання інструментом;
 організація обліку, зберігання, забезпечення робочих місць
інструментом;
 розробка заходів щодо ефективного використання технологічного
оснащення.

3. Транспортне господарство.
Займається перевезенням та вантажно-розвантажувальними роботами.
Містить такі підрозділи:
 транспортно-технологічний відділ;
 транспортний цех.

Найбільш значуще завдання організації транспортного господарства на

підприємстві полягає в своєчасному і безперебійному обслуговуванні
виробництва транспортними засобами з переміщення вантажів в ході
виробничого процесу.
Внутрішньовиробничий транспорт підрозділяється за призначенням,
видами застосовуваних транспортних засобів.
За призначенням транспортні засоби можуть бути поділені па цеховий,
міжцеховий і зовнішній транспорт.
Зовнішній транспорт забезпечує зв'язок підприємства з залізничного,
водного і повітряного транспорту.
Міжцеховий транспорт виконує функції сполучної ланки між цехами
підприємства, його складами, службами та іншими виробничими об'єктами.
Внутрішньоцеховий транспорт переміщує вантажі в цеху в ході
виробничого процесу, здійснюючи рух сировини, матеріалів, комплектуючих
деталей і вузлів від складу до робочих місць, між робочими місцями, до
пунктів контролю.
На підприємствах знаходять застосування різні види транспортних засобів:
залізничний, автомобільний, підйомні пристрої, конвеєри, транспортери.
При організації роботи транспортного господарства велике значення має
вибір транспортних засобів для окремих ділянок підприємства з урахуванням
їх вантажопідйомності, швидкості, маневреності та інших властивостей.
Важливим напрямом розвитку внутрішньозаводського транспорту
визнається збільшення масштабів використання безперервних його видів
(конвеєрів, транспортерів).
Структура транспортного господарства залежить від таких факторів як обсяг
внутрішньозаводських і зовнішніх перевезень, тип виробництва, маса і
габарити, що виготовляється, рівень кооперованих зв'язків. Ці фактори
впливають на склад підрозділів служби транспортного господарства
підприємства.

4. Енергетичне господарство.
Містить такі підрозділи:
 відділ головного енергетика;
 господарства: електросилове, теплосилове, газове, пічне,
слабкострумове.

Залежно від особливостей технологічних процесів на підприємствах

споживаються різні види енергій та енергоносіїв: електрична, теплова
(перегрітий пар, постійно гаряча вода), стиснене повітря, гази (природний
газ, вуглекислота, аргон, азот, хлор, кисень, водень), вода різного ступеня
очищення, а також централізовані системи опалення, каналізації (зливової,
стічної, фекальної, хімічно забрудненої), вентиляції та кондиціонування
повітря.
Завдання енергетичного господарства підприємства:
 забезпечення безперебійного постачання виробництва всіма видами
енергії;
 найбільш повне використання потужності енергетичних пристроїв та їх
утримання у справному стані;
 зниження витрат на споживані види енергій.

Організація робіт з експлуатації енергетичного господарства заснована на

плануванні потреби виробництва в енергії та визначенні джерел її покриття.
Потреба в технологічній енергії розраховується виходячи з норм витрати за
операціями або видами обладнання та річної програми випуску продукції.
Крім витрати енергії на виробничі цілі, враховуються витрати на освітлення,
вентиляцію, опалення, а також втрати в заводських мережах.
До функцій енергетичної служби підприємства належать:
 Розробка нормативів енергоспоживання;
 Планування потреби у всіх видах енергії та енергоносіїв, складання
енергетичного балансу підприємства, де вказується джерело покриття
потреби в кожному виді енергії;
 Організація забезпечення підприємства всіма видами енергії
(оперативне планування, подача енергії споживачам, диспетчеризація
забезпечення підприємства всіма видами енергії - облік, контроль і
аналіз, регулювання витрат всіх видів енергії);
 Організація експлуатації та обслуговування енергетичного
обладнання, мереж, ліній зв'язку;
 Нагляд за правилами експлуатації обладнання;
 Розробка технічної документації для проведення ремонтних,
монтажних робіт обладнання та енергетичних комунікацій (мереж);
 Організація ремонтних робіт обладнання (планування ППР
обладнання і потреби в запасних частинах, безпосереднє проведення і
контроль якості ремонтних робіт);
 Організація монтажних, пусконалагоджувальних робіт нового
обладнання, демонтаж та утилізація списаного енергетичного
обладнання.

5. Складське господарство.
На підприємстві переробляється величезна кількість сировини і матеріалів,
використовується велика кількість запасних частин і матеріалів для ремонту.
З розвитком кооперування виробництва підприємства отримують безліч видів
напівфабрикатів, готових деталей і вузлів.
Всі товарно-матеріальні цінності зберігаються на складах. Містить такі
підрозділи:
 матеріальні склади;

 виробничі склади;

 збутові склади.
Завдання складського господарства - підтримання нормативного рівня та
комплектності запасів матеріальних цінностей для безперебійного
забезпечення виробництва.
Функції складського господарства:
 приймання матеріалів від постачальників,
 раціональному розміщення матеріальних цінностей на території складу,
 забезпечення збереження, якості і кількості матеріальних цінностей,
 контроль і підтримка нормативного рівня та комплектності запасів,
 формування раціонального складу тари, спеціально пристосованої для
зберігання і внутрішньозаводський передачі сипучих, дрібних
матеріалів і вузлів,
 підготовка матеріалів до видачі у виробництво.

Основний показник, що характеризує складське приміщення, – розмір

площі. Площа складських приміщень визначається залежно від способу
розміщення матеріалів (на підлозі, на стелажах). Кількість, склад, ємність і
спеціалізація складів утворять структуру складського господарства.

1. Загальна характеристика витрат на виробництво продукції.

Витрати на виробництво продукції - це витрати, пов'язані зі створенням і продажем

продукту або послуги. Ці витрати можуть бути різними за своїм характером та складовими, і
їх можна поділити на дві основні категорії:

1. Прямі витрати: це витрати, які безпосередньо пов'язані з виробництвом продукту або

послуги. Ці витрати можуть включати витрати на сировину, матеріали, обладнання,
заробітну плату робочої сили та інші витрати, які пов'язані з конкретним виробничим
процесом.

2. Непрямі витрати: це витрати, які не пов'язані безпосередньо з виробництвом

продукту або послуги, але все ж впливають на нього. Ці витрати можуть включати
витрати на оренду приміщень, витрати на утримання транспорту, витрати на
маркетинг та рекламу та інші витрати, які не пов'язані з конкретним виробничим
процесом.

Крім того, витрати на виробництво продукції можуть бути фіксованими або змінними.
Фіксовані витрати - це витрати, які не залежать від обсягу виробництва, наприклад, оренда
приміщень. Змінні витрати залежать від обсягу виробництва, наприклад, заробітна плата
робочої сили.

Загальна характеристика витрат на виробництво продукції полягає в тому, що вони є

необхідними для створення продукту або послуги і впливають на його ціну. Керування
витратами на виробництво продукції є важливою складовою управління бізнесом, оскільки це
дозволяє зменшити витрати та збільшити прибуток.

Витрати виникають в процесі формування і використовування ресурсів для

досягнення певної мети.
Звичайно, вони є різноспрямованими, діляться на інвестиційні і поточні
(операційні), пов'язані з безпосереднім виконанням підприємством своєї
основної функції (місії) — виготовленням продукції (наданням послуг).
Поточні витрати чинників виробництва бувають циклічними і
безперервними.
Перші повторюються з кожним циклом виготовлення продукції (витрати на
матеріали, заробітну плату виробничих працівників, інструменти і ін.), другі
існують постійно і незалежно від виробництва (зміст приміщень, споруд,
устаткування, управлінського персоналу і т. п.).
Витрати виражаються в натуральній і грошовій формах.
Планування й облік витрат чинників виробництва в натуральній формі
(кількість, маса, об’єм, довжина і т. п.) мають важливе значення для
організації діяльності підприємства. Проте для оцінки результатів цієї
діяльності найважливішим є грошове вимірювання витрат, оскільки воно
виражає вартість продукції (послуг).
Слід розрізняти витрати, що формують вартість продукції в певному
періоді (які й списуються на неї), і реальні грошові виплати.
Перші витрати пов'язані з виготовленням продукції незалежно від того, коли
куплені відповідні матеріальні ресурси або найнята робоча сила. Другі — це
виплати за придбані чинники виробництва без урахування часу їх
використовування. Реальні грошові виплати обслуговують зовнішній оборот
підприємства й оплату праці.
Реальні грошові виплати - це гроші, які компанія фактично витратила на певні матеріали або
послуги, такі як оплата праці, покупка сировини або оренда приміщень. Ці витрати мають
місце в даний момент часу і не залежать від того, коли вони будуть використані для
виготовлення продукту.

Витрати, що формують вартість продукції, - це витрати, пов'язані з виготовленням

продукту, які списуються на вартість продукту, коли він виготовлений. Ці витрати не завжди
збігаються з реальними грошовими виплатами, оскільки матеріали або послуги можуть бути
придбані заздалегідь, а витрати на оплату праці можуть бути враховані в звітності на
наступний період.

Наприклад, компанія може придбати сировину на певну суму грошей, але використовувати її
для виготовлення продукту протягом кількох місяців. Тому витрати на сировину не
відображаються у реальних грошових виплатах за певний період, але вони будуть враховані в
вартості продукту, коли він буде виготовлений і проданий.

Припустимо, що підприємство виробляє стільці.

Витрати, що формують вартість продукції, пов'язані з виробництвом самого стільця, такі

як:

 витрати на деревину;

 витрати на зарплату робітників, які будуть виготовляти стільці;

 витрати на електроенергію для роботи обладнання.

Ці витрати є необхідними для виробництва продукту, тому вони входять у склад вартості
продукції.

Реальні грошові виплати пов'язані з витратами, які підприємство здійснює для забезпечення
своєї діяльності в цілому, такі як:

 витрати на оплату оренди приміщення, де знаходиться виробництво стільців;

 витрати на оплату рекламних послуг, що просувають продукцію на ринку;

 витрати на страхування, що забезпечують захист підприємства від можливих ризиків.

Ці витрати не пов'язані безпосередньо з виробництвом стільців, але вони все ще необхідні для
того, щоб підприємство могло взагалі займатися виробництвом. Вони здійснюються у певний
період часу, незалежно від того, чи було вироблено стільці в цей період часу.

Прийнято розрізняти загальні (сукупні) витрати і витрати на одиницю

продукції.
Загальні витрати — це витрати на весь обсяг продукції за певний період. Їх
сума залежить від тривалості періоду і кількості продукції, що
виготовляється.
Витрати на одиницю продукції розраховуються як середні за певний
період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному
виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні.
Оскільки витрати є функцією об'єму виробництва з певною еластичністю,
існує поняття граничних витрат. Граничні витрати характеризують їх
приріст на одиницю приросту об'єму виробництва.
Якщо загальні витрати виразити як функцію об'єму продукції, то їх
граничний рівень буде рівний першій похідній цієї функції. Це витрати на
останню за часом виготовлення одиницю продукції. Показник граничних
витрат використовується при аналізі доцільності зміни об'єму виробництва.
При плануванні, обліку й аналізі використовується класифікація витрат за
певними ознаками. Основними з них є ступінь однорідності витрат,
можливість їх визначення для окремих різновидів продукції, зв'язок з об'ємом
виробництва.
За ступенем однорідності витрати діляться на елементні і комплексні.
Елементні витрати є однорідними за складом, мають єдиний економічний
зміст і кваліфікуються як первинні. До них належать матеріальні витрати,
оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування
та ін.
Комплексні витрати є різноманітними за складом, охоплюють декілька
елементів витрат. Їх групують за економічним призначенням при формуванні
калькуляції й організації внутрішньовиробничого економічного управління
(наприклад, загальновиробничі, адміністративні витрати; витрати на збут;
втрати від браку продукції і т. п.).
Елементні витрати є простими і однорідними витратами, які можна безпосередньо пов'язати
з виробництвом конкретного продукту. Це можуть бути матеріальні витрати на сировину,
паливо, електроенергію, оплата праці робітників, відрахування на соціальні потреби тощо.

Комплексні витрати, з іншого боку, включають декілька елементів витрат, що не можуть

бути однозначно пов'язані з одним конкретним продуктом. Наприклад, загальновиробничі
витрати, які включають у себе витрати на управління підприємством, витрати на
дослідження та розробку, адміністративні витрати, витрати на збут продукції, втрати від
браку продукції та інші.

Основна відмінність між елементними та комплексними витратами полягає в тому, що

елементні витрати можна прямо віднести до конкретного продукту, тоді як комплексні
витрати включають в себе більше однієї категорії витрат, які не можуть бути безпосередньо
віднесені до продукту.

Наприклад, якщо виробництво печива потребує використання борошна, цукру, масла та праці
робітників, то витрати на борошно, цукор і масло будуть елементними витратами, оскільки
вони безпосередньо пов'язані з продуктом. Але витрати на оренду приміщення, комунальні
послуги, зарплату керівництва і бухгалтерів будуть комплексними витратами, оскільки вони
не можуть бути прямо віднесені до одного продукту.

За обсягом виробництва: постійні і змінні

Постійні витрати є функцією часу, а не об'єму продукції. Їх загальна
величина (в певних межах) не залежить від кількості виготовленої продукції.
Вона стрибкоподібно змінюється лише при істотній зміні виробничої й
організаційної структури підприємства (іншого суб'єкта підприємницької
діяльності).
До постійних відносяться витрати на зміст і експлуатацію будівель і споруд,
організацію виробництва й управлінські витрати. У складі останніх
виділяють так звані умовно постійні витрати, які дещо (неістотно)
змінюються унаслідок збільшення або зменшення об'єму виробництва.
Змінні витрати — це витрати, загальна величина яких за певний період
залежить від об'єму виробництва продукції. У свою чергу, в їх складі
виділяють витрати пропорційні і непропорційні.
Змінні витрати поділяють на пропорційні, прогресуючі, дигресивні,
регресивні, стрибкоподібні, реманентні і гнучкі.
Пропорційні витрати знаходяться у прямій пропорційності від обсягу
виробництва. Найбільш характерними прикладами пропорційних затрат
можуть бути основна заробітна плата, вартість комплектуючих виробів і, в
більшості випадків, витрачання сировини й основних матеріалів.
Прогресуючі витрати ростуть швидше, ніж обсяг виробництва (оплата
праці при відрядно-прогресивній системі, а інколи це втрати від браку, який
виникає через прагнення будь-що збільшити випуск продукції, навіть
погіршуючи якість).
Дигресивні витрати зростають повільніше, ніж обсяг виробництва.
Прикладом їх є витрати на технологічну енергію і паливо, на поточний
ремонт виробничого устаткування.
Регресивні витрати знижуються при зростанні обсягу виробництва,
наприклад, постійні витрати на одиницю продукції. Чим більше випущено
продукції, тим менші витрати на одиницю продукції.
Стрибкоподібні витрати характерні для випадків, коли в сторону
підвищення чи зниження переглядаються відпускні ціни на сировину й
матеріали, комплектуючі вироби.
Стрибкоподібні витрати залишаються на одному рівні до того моменту, коли вони досягають
певного порогу, після чого вони стрибком збільшуються або зменшуються до нового рівня.
Деякі приклади стрибкоподібних витрат:

1. Оренда: Якщо компанія потребує додаткових приміщень, то вона може знайти

оптимальне рішення щодо оренди, проте це може бути пов'язано зі стрибкоподібними
витратами, такими як оплата депозиту за оренду або оплата першого місяця оренди.

2. Обладнання: Наприклад, якщо компанія має старе обладнання, яке потребує заміни, то
це може бути пов'язано зі стрибкоподібними витратами, такими як вартість нового
обладнання.

3. Персонал: Прийняття нових співробітників також може бути пов'язано зі

стрибкоподібними витратами, такими як витрати на навчання або витрати на
створення нових робочих місць.
 4. Реклама: Запуск рекламної кампанії або проведення рекламної акції також може бути
пов'язано зі стрибкоподібними витратами, такими як оплата за рекламний матеріал
або оплата за рекламні послуги.

Реманентні витрати називаються так тому, що, швидко зростаючи при

збільшенні обсягу виробництва, вони набагато повільніше знижуються при
його скороченні (н-д, амортизаційні відрахування).
Гнучкі витрати "поводяться" по-різному при різних обсягах виробництва, в
окремих випадках виступаючи в якості пропорційних, прогресуючих чи ж
дигресивних.
Постійні витрати є тими витратами, які не залежать від обсягу виробництва або продажу
товарів або послуг. Це означає, що їх необхідно сплачувати незалежно від того, чи
здійснюється виробництво чи продаж. До постійних витрат можуть належати:

 Оренда приміщень або землі

 Зарплата та страхові внески для постійних співробітників

 Податки на власність і землю

 Електрика, опалення та вода для приміщень

 Амортизаційні відрахування за майно і обладнання

Змінні витрати залежать від обсягу виробництва або продажу товарів або послуг і
змінюються відповідно до змін в цьому обсязі. До змінних витрат можуть належати:

 Сировина та матеріали, необхідні для виробництва товарів або послуг

 Зарплата та страхові внески для тимчасових працівників, які залежать від обсягу
виробництва

 Витрати на маркетинг та рекламу, які залежать від обсягу продажу

 Витрати на доставку та логістику, які залежать від обсягу продажу

 Витрати на упакування та маркування товарів, які залежать від обсягу виробництва

або продажу.

Важливе практичне значення має розподіл витрат на прямі і непрямі за

способом їх числення на одиницю продукції.
Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням певних видів
продукції і можуть бути обчислені прямо на її фізичну одиницю.
Якщо на підприємстві або в його структурному підрозділі виготовляється
один різновид продукції, то всі витрати є прямими.
До прямих витрат належать прямі матеріальні витрати, прямі витрати на
оплату праці та інші прямі витрати.
Прямі матеріальні витрати.
 Прямі витрати на оплату праці.
 Відрахування на соціальні заходи.
 Експлуатація будівельних машин та механізмів.
 Інші прямі витрати.
 Загальновиробничі витрати.
До складу прямих матеріальних витрат відносять сировину і матеріали,
купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, інші матеріальні
витрати, які можуть бути віднесені до конкретного об'єкта витрат.
У деяких випадках певні види матеріалів, які є частиною виготовленої
продукції, не включають до складу прямих витрат. Прикладом таких
матеріалів є цвяхи у виробництві меблів, нитки у пошитті одягу тощо. Такі
матеріали розглядають як допоміжні (непрямі) і, виходячи з принципу
економічної доцільності, включають до складу виробничих накладних
витрат.
До складу прямих витрат на оплату праці включають заробітну плату та
інші виплати робітникам, зайнятим виготовленням продукції, виконанням
робіт або наданням послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до
конкретного об'єкту витрат.
Витрати на оплату праці інших категорій виробничого персоналу
(майстри, допоміжний персонал тощо) і заробітну плату робітників, що не
може бути прямо віднесена на продукцію (оплата часу простою, додаткові
виплати тощо), включають до складу виробничих накладних витрат.
До складу інших прямих витрат включають усі інші виробничі витрати, які
можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат, зокрема
відрахування на соціальні заходи, орендна плата, амортизація тощо.
Непрямі витрати (заробітна платня обслуговувального, управлінського
персоналу, зміст та експлуатація засобів праці) не можна безпосередньо
визначити для окремих різновидів продукції.
Ось декілька прикладів непрямих витрат:

1. Заробітна плата персоналу, який не займається безпосередньо виробництвом,

наприклад, керівники, бухгалтери, юристи тощо.

2. Оренда приміщень, необхідних для забезпечення діяльності підприємства, але не

безпосередньо пов'язаних з виробництвом продукції або послуг.

3. Електроенергія, вода та інші комунальні послуги, які необхідні для забезпечення роботи
підприємства в цілому.

4. Реклама та маркетингові витрати, пов'язані з просуванням продукції на ринку.

 5. Витрати на забезпечення безпеки працівників, страхування майна та інших ризиків,
пов'язаних з діяльністю підприємства.

6. Витрати на науково-дослідну роботу та розробку нових продуктів або технологій.

Розподіл витрат на прямі і непрямі залежить від рівня спеціалізації

виробництва, його організаційної структури, вживаних на підприємстві
методів нормування й обліку. Підвищення частини прямих витрат в загальній
сумі витрат підвищує точність числення собівартості одиниці продукції,
укріплює економічні основи управління.
2. Собівартість продукції.

Собівартість продукції - це сукупність витрат, пов'язаних з виробництвом конкретного

товару або послуги. Собівартість включає в себе як прямі витрати (сировинні матеріали,
оплата праці виробників, енергія тощо), так і непрямі витрати (оренда приміщення,
утримання обладнання, оплата адміністративного персоналу тощо).

Собівартість дозволяє визначити вартість продукції, яка включає в себе не тільки прямі
витрати, а й непрямі витрати, пов'язані з виробництвом продукту. Вартість продукції
включає собівартість, а також відсоток прибутку, який додається до собівартості для
отримання ціни продажу.

Зрозуміло, що будь-які витрати завжди направлені на досягнення певного

результату. Тільки це виправдовує їх доцільність. Щодо виробничого
підприємства, цей загальний принцип діяльності, встановлений в основу
визначення собівартості продукції, виражається формулою «Витрати-
Випуск» (Imput-Output).
Собівартість продукції — це грошова форма витрат на підготовку
виробництва, виготовлення і збут продукції.
Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість продукції
комплексно характеризує ступінь використовування всіх ресурсів
підприємства, а, отже, і рівень техніки, технології й організації виробництва.
Чим краще працює підприємство, чим успішніше воно удосконалює техніку,
технологію й організацію виробництва, інтенсивніше використовує вживані
ресурси, тим більш низькою є собівартість продукції.
Тому собівартість продукції є одним з важливих показників ефективності
виробництва.
Вона дуже тісно пов'язана з ринковою ціною виробів (тарифами на
послуги). Це виявляється в тому, що собівартість є базою ціни товару
(тарифів на послуги) і водночас обмежувачем для виробництва (ніхто не
випускатиме продукцію, собівартість якої вище, ніж ринкова ціна).
Для визначення собівартості продукції важливе значення має склад витрат,
що в неї включаються.
Витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел:
собівартості і прибутку. Тому питання про склад витрат, що включаються в
собівартість продукції, є питанням розподілу їх між вказаними джерелами.
Загальний принцип цього розподілу полягає в тому, що шляхом включення в
собівартість відшкодовуються ті витрати, які забезпечують просте
відтворювання всіх чинників виробництва (предметів і засобів праці, робочої
сили і природних ресурсів). Відповідно до цього в собівартість продукції
включають витрати за певними функціональними напрямами
діяльності виробничого підприємства.
Собівартість продукції включає витрати на:
 дослідження ринку і виявлення потреби у продукції;
 підготовку й освоєння нової продукції;
 виробництво, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію,
амортизацію основних фондів, оплату праці персоналу;
 обслуговування виробничого процесу й управління ним;
 збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні
витрати і т. п.);
 розвідку, використання та охорону природних ресурсів (витрати на
геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину, витрати на
рекультивацію земель, охорону повітряного, водного басейнів);
 набір і підготовку кадрів;
 поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технології,
організації виробництва, праці, підвищення якості продукції), крім
капітальних витрат.
При цьому потрібно мати на увазі, що з різних причин на практиці не буває
повної відповідності між дійсними витратами на виробництво і собівартістю
продукції.
Так, відповідно до чинного порядку не включаються в собівартість
продукції, а відшкодовуються за рахунок прибутку й інших джерел витрати
на підготовку та освоєння нової продукції серійного і масового виробництва.
В той же час є такі витрати, які включаються в собівартість, але не
мають прямого зв'язку з виробництвом: оплата часу виконання державних
обов'язків працівниками підприємства, компенсація скороченого робочого
дня для підлітків, матерів, що мають дітей у віці до одного року, й ін.
Непродуктивні витрати підприємства, пов'язані з виробництвом (втрати
від браку, недостачі і псування матеріалів, втрати від простоїв і т. п.), в
межах встановлених норм включаються у фактичну собівартість
продукції, а втрати від порушення умов договорів з іншими
підприємствами й організаціями (штрафні санкції) відшкодовуються за
рахунок прибутку.
Склад витрат, що включаються в собівартість продукції (послуг), може дещо
змінюватися за різними практичними міркуваннями. Проте загальна
тенденція таких змін повинна бути якомога більш повно відображена в
собівартості. Це можливо, втім, тільки за умови повної калькуляції витрат,
тоді як на практиці широко застосовується калькуляція одиниці продукції за
неповними витратами.
Якщо ви вирішили відкрити свій бізнес і думаєте, як заробити гроші, то без
цих підрахунків неможливо обчислити, окупається бізнес чи ні, чи є
необхідність розширювати виробництво і наскільки успішна ваша справа.
Собівартість може бути 2 типів:
 повна або середня - включає в себе абсолютно всі витрати
підприємства. у розрахунок беруться всі витрати пов'язані з закупівлею
обладнання, інструментів, матеріалів, транспортуванням товару і т.д.
показник виходить усереднений;
 гранична - залежить від кількості продукції, що випускається і
відображає вартість всіх додаткових виготовлених одиниць товару.
Завдяки отриманим значенням можна розрахувати ефективність
подальшого розширення виробництва.
Собівартість може бути фактичною і нормативною.
 При розрахунку фактичної собівартості беруть реальні дані, тобто
виходячи з фактичних витрат, формується ціна товару. Виробляти
такий розрахунок дуже не зручно, тому що найчастіше дізнатися
собівартість виробу необхідно раніше, ніж він реалізується. Від цього
залежить рентабельність бізнесу.
 Розраховуючи нормативну собівартість, дані беруть відповідно до
виробничих норм. Завдяки цьому можна жорстко контролювати
витрату матеріалів, що мінімізує виникнення невиправданих витрат.
За впливом на собівартість продукції різноманітних чинників розрізняють
наступні види собівартості:
1. В залежності від часу формування витрат розрізняють:
  планову собівартість – визначають перед початком планового періоду
на основі прогресивних норм затрат ресурсів та цін на ресурси на
момент складання плану;
 фактичну собівартість – відображає фактичні затрати на виробництво
і реалізацію продукції за даними бухгалтерського обліку;
 нормативну собівартість – затрати на виробництво і реалізацію
продукції; розраховують на основі поточних норм затрат ресурсів;
 кошторисну собівартість – характеризує затрати або замовлення на
виріб, які виконуються в разовому порядку.
2. В залежності від місця формування затрат та порядку формування
розрізняють собівартість:
 технологічну – витрати, безпосередньо пов'язані з технологією
виробництва;
 цехову – сума затрат на виробництво продукції в межах цеху;
Цехова собівартість продукції включає всі прямі поточні витрати, пов’язані з
виробництвом продукції у межах цеху підприємства (сировина, заробітна
плата основних робітників, нарахування на заробітну плату основних
робітників, амортизація обладнання цеху).
 виробничу – грошові затрати на виробництво продукції в межах всього
підприємства;
Виробнича собівартість продукції охоплює витрати на виробництво
продукції в межах усього підприємства, тобто як прямі, так і накладні
виробничі витрати (витрати на енергію на технологічні цілі, витрати на
утримання й експлуатацію обладнання, амортизація будівлі виробничого
корпусу тощо).
Виробнича собівартість включає виробничі накладні витрати, які
називаються «загальновиробничими». Такі витрати пов’язані з процесом
виробництва, але не відносяться прямо на собівартість певного виробу.
Наприклад, допоміжні матеріали, непряма заробітна плата, витрати на
утримання і ремонт будівель, обладнання, амортизація основних фондів,
орендна плата, комунальних платежі та ін.
Загальновиробничі витрати відносяться на окремі вироби пропорційно до
встановленої бази, в якості якої можуть бути обрані кількість відпрацьованих
машино-годин, кількість відпрацьованого часу основними робітниками
(годин), витрати на оплату праці, матеріальні витрати та ін.
Розподіл цих витрат здійснюється за допомогою коефіцієнта розподілу. Він
визначається як частка від ділення загальної величини загальновиробничих
витрат до сукупної бази, наприклад, загальної кількості відпрацьованих
машино-годин або ін.
У такому випадку сума загальновиробничих витрат, яка відноситься на
конкретний вид виробів, визначається як добуток коефіцієнта розподілу і
кількості машино-годин, затрачених на даний вид виробів.
 повну – сукупність виробничої собівартості і позавиробничих затрат
(адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат);
3. За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість:
 місячну;
 квартальну;
 річну.
4. За складом продукції:
 собівартість товарної продукції;
Собівартість товарної продукції обчислюється на основі елементів
витрат, які відображаються у кошторисі.
Якщо ці витрати скоригувати на величину витрат, не включених у
виробничу собівартість (витрат на підготовку та освоєння виробництва
нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку або інших
джерел, позавиробничих витрат, втрат від браку), зміну залишків
витрат майбутніх періодів та зміну залишків майбутніх платежів
(відпускних, доплат за стаж роботи), то одержується
 собівартість валової продукції;
Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва за
собівартістю, одержується виробнича собівартість товарної продукції.
Саме вона разом із сумою позавиробничих витрат становить повну
собівартість товарної продукції.
 собівартість реалізованої продукції;
Собівартість реалізованої продукції обчислюється коригуванням
собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої
продукції.
 собівартість незавершеного виробництва.
5. У промисловості розрізняють:
 індивідуальну собівартість – характеризує затрати окремого
підприємства на виробництво і реалізацію продукції;
 галузеву собівартість – показує середні у галузі затрати на
виробництво і реалізацію продукції.
Виробнича собівартість містить витрати виробничого етапу. Ними є:
 плата за сировину і основні виробничі матеріали;
 паливно-енергетичні витрати;
 заробітна плата;
  транспортні витрати (внутрішнє переміщення сировини і
напівфабрикатів);
 ремонт і утримання основних засобів;
 амортизація основних фондів і НМА.
Собівартість реалізації містить витрати, які має підприємство на етапі
реалізації продукції. Ними є:
 плата за упаковку товару;
 витрати на рекламу;
 витрати на транспорт (доставка товару покупцеві або на
дистриб'юторський склад).
Собівартість величина непостійна. На неї впливають такі фактори, як:
 інфляція;
 ставки за кредитами (якщо такі є у підприємства);
 географічне розташування виробництва;
 кількість конкурентів;
 використання сучасного обладнання і т.д.
Для того щоб підприємство не збанкрутувало, необхідно своєчасно
проводити розрахунок собівартості виробу.
Часто підприємці враховують не всі витрати, пов'язані із виробництвом
продукту чи послуги (наприклад, не платять собі зарплату), що призводить
до неправильного формування грошового балансу та збитків у майбутньому.
Тому визначення собівартості – це наріжний камінь бюджету компанії.
Найпоширенішим способом розрахунку собівартості є підрахунок одиниці
готової продукції.
Перший крок. Підрахунок витрат, які змінюються пропорційно до
обсягів виробництва продукції. Це змінна складова: матеріали, сировина,
технологічна енергія, комплектуючі, заробітна плата, втрати від бракованої
продукції (або погано наданих послуг).
Другий крок. Підрахунок періодичних витрат – стала сума, яку сплачують
за певний період. Це оренда, ремонт будівель, обладнання споруд,
управлінські витрати, амортизація. Також ними є банківські відсотки за
кредитами.
Собівартість одиниці продукції визначається діленням повної суми витрат за
період на кількість одиниць продукції, проведеної за цей період:
C=Z/X
де С – собівартість одиниці продукції, Z – сукупні витрати за період, X –
кількість одиниць проведеної продукції (шт., км і так далі).
Втім, найбільш достовірним є спосіб багатокрокового розподілу витрат.
Наприклад, у вас є салон краси, в якому працює кілька різних спеціалістів.
Перший крок. Розподіл за підрозділами. У салоні краси групують витрати:
на косметику, на зарплату працівникам, на покриття використаної
електроенергії та води.
Другий крок. Витрати допоміжних частин перерозподіляють на відділи,
скажімо, на манікюрний та перукарський. Витрати потрібно згрупувати
відповідно до кількості працівників (три перукарки + 1 манікюрниця).
Враховуються людино-години і використані ресурси.
Третій крок. Розбиті на відділи витрати розподіляють на вироблену
продукцію за формулою, що вказана вище.
Собівартість можна розрахувати залежно від того, які витрати були у
підприємства, або ж від затверджених норм витрат сировини і матеріалів.
Застосування фіксованої собівартості допоможе контролювати ефективність
витрат ресурсів, а також вчасно реагувати на відхилення.
Фактичну (повну) собівартість одиниці продукції розраховують після
врахування усіх витрат. Головним мінусом тут є неоперативність, тому що
інформацію іноді отримують і після виконання замовлення, що може
спричинити збитки.
Методи зниження собівартості
Для зниження такого показника, як собівартість, необхідно стати на шлях
економії всьому підприємству. В цей процес повинен включитися весь
персонал, починаючи з прибиральника, закінчуючи директором. Необхідно
розуміти, що на це може піти не один місяць.

Перед тим як почати знижувати собівартість, необхідно розуміти, що якість

продукції від цього не повинна жодним чином постраждати. Інакше економія
буде невиправданою.

Методи:

1) підняти продуктивність праці;

2) автоматизувати робочі місця, закупити і встановити нове сучасне
обладнання;
3) зайнятися збільшенням підприємства, задуматися про кооперацію;
4) розширити асортимент, специфіку й обсяг продукції, що випускається;
5) ввести режим економії на всьому підприємстві;
 6) грамотно витрачати енергоресурси, використовувати енергозберігаючу
техніку;
7) проводити ретельний відбір партнерів, постачальників і т. д .;
8) мінімізувати появу виробів з браком;
9) знизити витрати на утримання апарату управління;
10) регулярно проводити дослідження ринку.

Висновок.

Собівартість - це один з найважливіших якісних показників роботи будь-

якого підприємства. Вона не є постійною величиною. Собівартість має
властивість змінюватися. Тому дуже важливо періодично проводити її
розрахунок. Завдяки цьому можна буде коригувати ринкову вартість товару,
що дозволить уникнути банкрутства і невиправданих витрат.

3. Ціни на продукцію, їх характеристика та види.

За ринкових умов господарювання ключовим економічним важелем, що

активно впливає на розвиток суспільного виробництва та рівень життя
населення, є ціна.
Ціна — це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги).
Вона завжди коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми
вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва і середнього
прибутку) та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці.
Застосовувані в ринковій економіці ціни виконують такі основні функції:
 Обліково-інформаційна – характеризує ціну, як грошове вираження
вартості товару.

За допомогою неї можна визначити вартість витрачених матеріалів,

сировини, енергії та праці, обчислити величину сукупних витрат на
виробництво продукції та прибуток від її реалізації.

Використовується для визначення ефективності виробництва, служить

орієнтиром прийняття господарських рішень, найважливішим
інструментом планування.

 Стимулююча функція ціни полягає в заохочувальному або

стимулюючому впливі ціни на виробництво та споживання різних
видів продукції.
 За допомогою цін можна стимулювати розвиток раціональної
структури виробництва, впровадження досягнень науково-технічного
прогресу, підвищення якості продукції, економію матеріальних і
трудових ресурсів.

Ціна здійснює стимулюючий вплив на виробництво, головним чином,

через величину прибутку, що входить до її складу.

 Розподільча функція – ціна бере участь в розподілі або перерозподілі

національного чистого доходу між галузями економіки, державними та
іншими її секторами, різними формами власності, регіонами, фондами
нагромадження і споживання, підприємствами та соціальними групами
населення через включення до цін окремих товарів акцизного збору,
податку на додану вартість та інших податкових платежів, які
спрямовуються до загальнодержавного та місцевих бюджетів.

 Збалансованість попиту та пропозиції – через ціни здійснюється

зв'язок між виробництвом і споживанням, пропозицією та попитом.
Ціна виступає гнучким інструментом для досягнення відповідності
попиту та пропозиції.

 Функція раціонального розміщення виробництва – за її допомогою

відбувається перерозподіл капіталів у сектори економіки і види
виробництв з найвищою нормою прибутку з метою отримання більшої
величини доходу.
1. Обліково-інформаційна функція ціни - ціна допомагає визначити вартість витрачених
матеріалів, сировини, енергії та праці на виробництво товарів. Наприклад, якщо вартість
матеріалів із яких виготовляється товар складає 100 грн, а витрати на працю і енергію
складають 50 грн, то загальна вартість товару буде 150 грн.

2. Стимулююча функція ціни - ціна може стимулювати розвиток раціональної структури

виробництва та підвищення якості продукції. Наприклад, якщо ціна на електромобілі
становить 100 000 грн, а на звичайний автомобіль - 80 000 грн, то це може стимулювати
виробників переключатися на виробництво більш екологічних електромобілів.

3. Розподільча функція ціни - ціна бере участь в розподілі національного доходу між різними
секторами економіки та соціальними групами населення. Наприклад, акцизний збір на алкоголь
та тютюн допомагає збирати кошти до державного бюджету, який потім може бути
використаний для покращення життєвих умов населення, удосконалення інфраструктури
тощо.

4. Збалансованість попиту та пропозиції - ціна є однією з ключових характеристик ефективної

ринкової економіки. Якщо на ринку існує баланс між попитом і пропозицією, ціна формується на
рівні, який відображає реальну вартість товару чи послуги. У такому випадку споживачі здатні
купувати товари та послуги за адекватними цінами, а продавці можуть отримувати
рентабельність за свої продукти.
5. Функція раціонального розміщення виробництва є важливим інструментом для забезпечення
максимальної ефективності виробництва в економіці. Основна ідея полягає в тому, що
капітал повинен бути розподілений між різними галузями виробництва та видами
виробництва з найвищою нормою прибутку, що дозволяє досягти максимальної
прибутковості і забезпечити стабільний ріст економіки.

Наприклад, якщо на певному ринку спостерігається підвищений попит на продукт певної

галузі, ціна на продукцію цієї галузі може збільшитися, що зробить її вигіднішою для
виробництва. Таким чином, функція раціонального розміщення виробництва буде вказувати на
те, що капітал повинен бути перерозподілений у галузь виробництва, що має високу норму
прибутку, щоб отримати максимальний прибуток.

Іншим прикладом може бути ситуація, коли в результаті змін у технологічному процесі певної
галузі виробництва збільшується продуктивність праці. Це може знизити витрати на
виробництво та зробити цю галузь виробництва більш вигідною для вкладення капіталу.
Функція раціонального розміщення виробництва знову ж таки буде вказувати на те, що
капітал повинен бути перерозподілений у цю галузь виробництва, щоб отримати
максимальний прибуток.

Класифікація
Усі ціни поділяються на дві великі групи: виробничі і споживчі.
Виробничі ціни - це ціни, за якими реалізується продукція і надаються
послуги іншим підприємствам та організаціям (гуртові, закупівельні,
кошторисні ціни, тарифи на перевезення всіма видами транспорту та на
виробничі послуги).
Споживчі ціни - ціни на товари і послуги, які реалізуються населенню
(роздрібні ціни, ціни на продукцію закладів громадського харчування,
тарифи на комунальні, побутові, транспортні, туристичні та інші послуги,
ціни на житло).
За різними ознаками класифікації ціни поділяються на певні види.
1. За наявністю посередників у товарорусі продукції розрізняють наступні
види цін:
 Ціна виробництва включає витрати на виробництво продукції, а також
середній прибуток підприємства на весь авансований капітал, ПДВ
підприємства, акцизний збір. За такою ціною виробник реалізує свою
продукцію посередницьким структурам.
 Ціна гуртова – включає ціну виробництва і націнку гуртових
посередницьких підприємств, які забезпечують їм покриття всіх витрат
на функціонування і отримання прибутку, ПДВ. За такою ціною товари
реалізують дрібногуртовим організаціям через дрібні мережі.
 Ціна роздрібна поєднує в собі гуртову ціну і націнку торгівельних
організацій, ПДВ торгівельного підприємства. За такою ціною
 здійснюється реалізація товару споживачам дрібними партіями або по
штучно.
2. У зв'язку з формуванням ринкових відносин розрізняють такі види цін:
 Ринкова ціна встановлюється у процесі купівлі-продажу товару на
конкретному ринку.
 Ціна продавця (виробника) формується в умовах перевищення попиту
над пропозицією, тобто коли є дефіцит товару. У такому випадку,
виробник завищує ціну на товар, що є стимулом для розширення
виробництва.
 Ціна споживача є нижчою рівня її ринкової вартості. Така ціна
виникає у випадку перевищення ринкової пропозиції над попитом,
тобто коли є надлишок товару.
 Ціна рівноваги виникає тоді, коли попит максимально наближений до
ринкової пропозиції товару. У практичних умовах така ситуація
зустрічається рідко.
3. За методами встановлення розрізняють ціни наступних видів:
 Державні ціни, які встановлює держава для продукції державних
підприємств. Такі ціни можуть бути фіксованими і регульованими.

Централізовано-фіксовані ціни встановлює держава на ресурси, що

впливають на загальний рівень і динаміку цін; на товари і послуги, які
мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію (послуги),
виробництво (надання) якої зосереджено на підприємствах (в
організаціях), що займають монопольне становище на ринку.

Державними органами або органами місцевого самоврядування

встановлюються регульовані ціни, які мають наступні обмеження:
 може обмежуватись величина прибутку у ціні;
 може встановлюватись максимальний (мінімальний) рівень цін;
 вище або нижче підприємство не має право реалізувати товар.

 Договірні ціни встановлюються в процесі домовленості між покупцем і

продавцем. Їх величина може змінюватися за взаємною угодою.
Рівень договірних цін формується на засаді домовленості між
виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) і стосується
конкретної партії товару.

 Вільні ціни підприємства формуються самостійно або на договірній

основі з врахуванням попиту і пропозиції. Такі ціни повинні
 економічно зацікавлювати підприємство у розширенні асортименту
продукції.
Вільні ціни — це ціни, що їх визначає підприємство (організація)
самостійно.

Проте держава певною мірою впливає на договірні та вільні ціни,

проводячи антимонопольну політику, регулюючи умови оподаткування
й кредитування для окремих груп суб’єктів господарської діяльності.

Декілька прикладів цін, що відповідають описаним типам цін:

1. Державна ціна: В Україні держава встановлює ціни на електроенергію, газ та
тепло, які надаються мешканцям за регульованими тарифами.
2. Договірна ціна: Угода між автомобільним заводом та дистриб'ютором на
поставку нових автомобілів за певну ціну.
3. Вільна ціна: Ціна на каву в кав'ярні Starbucks визначається самостійно компанією
з урахуванням попиту та конкуренції на ринку.

Зазначу, що типи цін можуть співіснувати в одній ситуації. Наприклад, держава

може регулювати ціни на продукцію державних підприємств (державна ціна),
проте ціни на продукцію приватних підприємств можуть бути визначені на
договірній або вільній основі.
За ступенем регулювання.
• Фіксовані ціни.
Це ціни, які встановлюються, змінюються або відміняються державними
органами на одному рівні, а їх порушення карається в адміністративному, а
іноді й кримінальному порядку.
В сучасній економіці України такі ціни встановлені на комунальні послуги
для населення, вартість проїзду в міському транспорті, на споживчу
електричну енергію, бензин та дизельне паливо та ін. При їх порушенні
відповідне підприємство несе повну адміністративну, економічну, фінансову,
а в деяких випадках і кримінальну, відповідальність. Такі ціни жорстко
контролюються державними ціновими та податковими органами.
Встановлення цін вимагає великих фінансових затрат і є достатньо
ефективним, тому в багатьох країнах світу такі ціни застосовуються до
незначної кількості товарів або послуг. Треба зазначити, що і в Україні
перелік товарів за цими цінами поступово зменшується.
• Регульовані ціни. Вони встановлюються також державними органами або
органами місцевого самоврядування згідно з відповідними повноваженнями і
мають окремі обмеження.
У практиці ціноутворення застосовуються певні обмеження.
1. Встановлюється максимальна ціна на виріб, яку підприємство не може
перевищувати (при цьому обмеження щодо найменшого розміру ціни не
встановлюються).
Наприклад, в окремих регіонах України може обмежуватися ціна на деякі
сорти хліба, на окремі товари повсякденного споживання — молочні товари,
м'ясо, овочі.
2. Встановлюється мінімальна ціна на виріб, нижче від якої підприємство
не може реалізувати свій товар (при цьому найбільший розмір ціни не
встановлюється).
3. Встановлюються обмеження окремих частин ціни (при чому вони
можуть бути як максимальні, так і мінімальні).
Наприклад, визначається граничний розмір торговельної надбавки для
торговельних або різних посередницьких підприємств. Може
встановлюватись обмеження розміру прибутку при виробництві окремих
високоприбуткових товарів (з дорогоцінних металів) або виробів
монопольного виробництва (алкогольних і тютюнових виробів).
Встановлюються вільні, або договірні, ціни згідно з укладеними угодами між
виробниками та підприємствами-реалізаторами під впливом попиту та
пропозиції на цей товар і не можуть мати будь-яких обмежень. При
визначенні цих цін варто дотримуватись таких принципів:
 добровільний та незалежний характер ціни: вона встановлюється за
домовленістю виробника та продавця або інших суб'єктів процесу
купівлі-продажу товару, і на цю ціну не мають право впливати будь-які
інші структури, в тому числі й органи влади;
 конфіденційний характер, тобто ця ціна є комерційною таємницею
тих суб'єктів, які укладають угоду, і не підлягає розголошенню;
 закріплення ціни в угоді, яка укладається між суб'єктами договірного
процесу або в спеціальному додатку, що має таку саму юридичну силу.
Додатки, як правило, застосовуються у випадках, коли в угоді
зазначаються товари широкого асортименту;
 неможливість зміни ціни однією стороною самостійно без
погодження з іншим суб'єктом господарської угоди.

4. В залежності від місця реалізації товару розрізняють внутрішні ціни,

експортні (імпортні) та світові (встановлюється в залежності від виду
товару).
Регіональні ціни – встановлюються на певних територіях країни.
Національні ціни – це ціни, за якими здійснюється реалізація продукції на
національному ринку. Вони формуються структурою національного
виробника, витрат на реалізацію продукції та ін.
Особливе місце серед цін посідають світові ціни. їх формування принципово
відрізняється від визначення національних цін.
Вони поділяються на експортні ціни світових постачальників товарів і послуг
та імпортні ціни в країнах їх ввезення.
Ціни на імпортовану продукцію встановлюються на базі митної вартості
імпортних товарів, валютного курсу, витрат на реалізацію певних товарів
усередині країни їх ввезення.
Наприклад, для сировини і матеріалів визначається рівнем цін країн-
експортерів, або країн-імпортерів; для готових виробів – цінами ведучих у
світі фірм, які спеціалізуються на виробництві і експорті продукції даного
виду.
Деякі приклади наступних видів цін:

 Регіональні ціни: ціни на молоко можуть відрізнятися в залежності від регіону, де воно
продається. Наприклад, у віддалених сільських районах ціна на молоко може бути
вищою, оскільки вартість транспортування товарів в ці регіони вища.

 Національні ціни: ціни на автомобілі можуть відрізнятися в залежності від країни

виробника. Наприклад, ціна на автомобілі, який виготовляється в Японії, може бути
вищою в США через витрати на транспортування та імпортні мита.

 Експортні ціни: ціни на нафту можуть відрізнятися в залежності від країни, яка
експортує її. Наприклад, ціна на нафту, що постачається з Росії, може бути нижчою,
ніж ціна на нафту, яка експортується з Саудівської Аравії.

 Імпортні ціни: ціни на смартфони можуть відрізнятися в залежності від країни, в яку
вони імпортуються. Наприклад, ціна на смартфони в Індії може бути вищою, ніж ціна
на смартфони в США, через витрати на транспортування та імпортні мита.

 Світові ціни: ціни на золото формуються на світовому ринку і залежать від попиту та
пропозиції. Наприклад, коли попит на золото зростає, ціна на нього зазвичай
збільшується.

5. В залежності від ціноутворення розрізняють:

 Контрактні ціни відображають дійсний рівень ціни на товар певної
якості при відповідних умовах поставки і платежу. Такі ціни, як
правило, є комерційною таємницею підприємства.
 Довідкові ціни відображають рівень цін, фактично заключення за
певний період (місяць або тиждень) угод. Такі ціни використовуються
контрагентами під час переговорів при встановленні вихідної ціни.
 Вони відрізняються від контрактних цін на величину знижок, яка
залежить від характеру угоди між покупцем і продавцем; від
кон'юнктури ринку, що склалась в даний період.
Довідкові ціни можуть бути прейскурантними, номінальними та
твердими.
 Прейскурантна ціна визначається за прейскурантом або цінниками в
основному на товари промислового призначення.
 Номінальна ціна публікується у прейскурантах, довідниках або
біржових котуваннях.
 Тверда ціна встановлюється у процесі договору про купівлю – продаж
товару і змінам не підлягає.
В Україні такі ціни встановлені на комунальні послуги для населення, проїзд
у міському транспорті, за спожиту електроенергію. Сфера застосування цих
цін поступово звужується.
6. За рівнем монопольності ціни класифікують на:
 Конкурентна ціна складається на конкурентному ринку під впливом
попиту і пропозиції. Вона може бути демпінговою, якщо в окремих
випадках є нижчою за собівартість.
 Монопольна ціна встановлюється виробниками або збутовиками, які
є монополістами і займають найбільший сегмент ринку. Як правило,
ці ціни можуть бути завищені. Тому їх величину регулює
Антимонопольний комітет України.
Комісійна ціна встановлюються під впливом попиту та пропозиції; але з
врахуванням початкової вартості товару і витрат, які ідуть на його
реалізацію. Кінцева ціна змінюється в наслідок дії кон'юнктури ринку або зі
згоди особи, яка здала товар на комісію.
Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують
світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на
перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних
послуг.
Світові ціни — це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що
реалізуються (продаються) на світовому ринку. Вони визначаються
 для одних товарів — рівнем цін країни-експортера;
 для інших — цінами бірж та аукціонів;
 для багатьох готових виробів — цінами провідних фірм світу.
Оптові (відпускні) ціни на продукцію виробничо-технічного призначення,
товари народного споживання і закупівельні ціни на сільськогосподарську
продукцію встановлюються виходячи з
 фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції;
 прибутку підприємства (з урахуванням кон’юнктури ринку, якості
продукції);
 величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, що
обкладаються акцизним збором);
 суми ліцензійного збору (для алкогольної продукції).
Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими, заготівельними
організаціями, оптово-посередницькими фірмами, підприємствами
(організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які
здійснюють торговельну діяльність відповідно до свого статуту.
Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника,
податок на додану вартість, акцизний та ліцензійний збори, а також
витрати зазначених підприємств (організацій) для закупівлі, збереження,
фасування, транспортування і реалізації продукції та прибуток,
необхідний для нормальної діяльності.
Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами,
підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами,
які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з
кон’юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни
закупівлі.
Окрему групу цін становлять різноманітні тарифи.
Тарифи вантажного та пасажирського транспорту відображають плату
за перевезення вантажів і пасажирів, яку справляють транспортні
підприємства з відправників і населення.
Тарифи на платні послуги характеризують розмір оплати послуг по
побутовому обслуговуванню населення, послуг банків і зв’язку, юридичних,
консультаційних та інших послуг, що надаються фізичним та юридичним
особам.

Сучасне ціноутворення передбачає систему франкування цін.

Франко (італ. franco, букв. — вільний) — вид зовнішньоторговельної угоди
купівлі-продажу, коли в ціну товару включаються витрати на його
страхування і доставку в місце, зазначене в договорі.
Заведено розрізняти ціни «франко-станція відправлення» та «франко-
станція призначення»
За умови встановлення оптової ціни «франко-станція
відправлення» витрати на доставку продукції від станції відправлення до
місця споживання несе покупець товару, а відтак транспортні витрати
продавець не включає в ціну.
Оптова ціна «франко-станція призначення» включає транспортні витрати,
які відшкодовує оптово-збутова організація чи виробник продукції.
Види цін поєднуються в їх систему, яка характеризується
наступними параметрами:
 рівень ціни – абсолютне кількісне вираження ціни в грошах;
 структура – визначення співвідношення елементів ціни у відсотках чи
частках, може відрізнятися по окремих товарних групах;
 динаміка – зміна рівня ціни у часі, яку відображають за допомогою
цінових індексів.

Індикативні ціни. Це ціни, які плануються, рекомендуються та

стимулюються державою.
В Україні їх застосовують при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних
угод на постачання товарів на експорт.
Суть полягає в тому, що ціна, яка встановлюється в контракті між
вітчизняним та іноземним партнером на продаж окремих видів товарів (в
основному це сировина, корисні копалини та продукція її первинної
переробки), не може бути нижчою, ніж встановлена державою індикативна
ціна. При порушенні такого положення підприємство-порушник несе повну
економічну або адміністративну відповідальність.
У світовій практиці ціноутворення теж застосовують такі ціни, але вони
мають рекомендований характер. До порушників такої ціни не застосовують
жодних адміністративних заходів і вони не несуть будь-якої, в тому числі й
економічної, відповідальності.
Комісійна ціна.
Вона встановлюється в окремих торговельних підприємствах, коли товари
здають на комісію фізичні особи з метою їх перепродажу; утворюється під
впливом попиту та пропозиції, але на підставі початкової вартості товару і
витрат, які здійснює торговельне підприємство на його реалізацію.
Кінцева ціна може змінюватись під впливом кон'юнктури ринку або за згоди
суб'єкта, якій здав цей товар на комісію. Ця ціна складається з ціни, за якою
товар був прийнятий для реалізації торговельним підприємством, і невеликої
(5—6 %) торговельної націнки.

2. Загальні і специфічні чинники ціноутворення

Уся сукупність чинників, що так чи так мірі впливають на процес
ціноутворення на різногалузеву продукцію (послуги), поділяється на дві
групи: загальні та специфічні.
Специфічні чинники ціноутворення на основні види продукції виробничо-
технічного призначення (сировину, основні й допоміжні матеріали, вузли та
агрегати, основне й допоміжне устаткування).
 Сировина підлягає лише тій обробці, яка полегшує її використання чи
транспортування або приводить її у відповідність із чинними
стандартами.
За реалізації сировинних товарів на ринку ціни на них встановлюються
з урахуванням вимог стандартів, обсягу попиту і продажу.
 Основні матеріали, як правило, купують відповідно до специфікації,
опрацьованої на базі чинних стандартів. Саме наявність затверджених
у встановленому порядку стандартів є головним чинником
ціноутворення на основні матеріали.
 Допоміжні матеріали виконують на різногалузевих підприємствах
майже однакові функції і у зв’язку з цим мають стійкий попит. Тому на
встановлення ціни на такі матеріали впливають існуючий попит, їхні
якісні показники та обсяги виробництва.
 У зв’язку з природним прагненням покупців максимально обмежити
кількість постачальників вузлів та агрегатів, останні звичайно
придбають безпосередньо у виробників, які встановлюють ціну на них
з урахуванням іміджу своєї продукції на ринку.
Іноді деякі вузли та агрегати є досить помітними в готовому виробі, що
дає змогу покупцям використовувати відомі на ринку марки
(типорозміри) таких виробів для стимулювання збуту власної продукції
за вигідною для них ціною.
За встановлення цін на основне устаткування враховується його
універсальність або навпаки — спеціалізація. Що вища спеціалізація
 устаткування, то суворіші вимоги як до експлуатаційних параметрів,
так і до ціни.
За ринкових умов господарювання виробники основного устаткування
можуть кредитувати своїх покупців, включаючи продаж на виплат та
лізинг.
Ціна одиниці допоміжного устаткування завжди є помітно нижчою за
ціну на основне устаткування. За умови зростання обсягів виробництва
і збуту такого устаткування з’являється можливість дальшого
зниження ціни.
3. Методи ціноутворення на продукцію (послуги)
1. Розрахунок ціни за методом «середні витрати плюс прибуток» є
найпростішим і широко застосовуваним.
2. Розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого)
прибутку вважається різновидом методики визначення ціни на засаді
середніх витрат (собівартості).
Особливість його полягає в тім, що ціну поставлено в жорстку залежність від
загального розміру прибутку, який підприємство передбачає одержати від
продажу певної кількості продукції.
3. Установлення ціни на засаді суб’єктивної цінності
товару здійснюється з урахуванням потенційного (реально виявленого)
попиту.
4. Метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем
конкуренції») полягає в тім, що ціну розглядають та встановлюють як
функцію цін на аналогічну продукцію в конкурентів. Залежно від
особливостей продукції і типу ринку (монополія, олігополія) цей метод
ціноутворення має різні модифікації (установлення ціни на рівні поточної
ринкової ціни або трохи нижче за неї; установлення ціни на конкретний виріб
з урахуванням цін на аналогічну продукцію та співвідношення параметрів
цих виробів).
5. Установлення ціни на підставі результатів закритих торгів є
різновидом методу «за рівнем поточних цін» і застосовується з метою
одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний
контракт).
6. Метод ціноутворення «за рівнем попиту» передбачає встановлення ціни
за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому
враховуються умови продажу, кон’юнктура ринку, супутні послуги. За
використання цього методу в різних місцях (сегментах) ринку на ті самі
товари ціни можуть бути різними.
7. Метод установлення ціни за місцем походження товару полягає в тім,
що товар передається транспортній організації за умови «франко-вагон»;
після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до
покупця (замовника).
8. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на
доставку означає відповідні дії підприємства (організації) для включення в
ціну фіксованої суми транспортних витрат незалежно від віддаленості
покупця (клієнта).
9. Застосування методу встановлення зональних цін полягає в тім, що
підприємство (фірма) виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються
єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат.
10. Метод установлення ціни стосовно базисного
пункту характеризується тим, що продавець (фірма) вибирає конкретний
район (місто, область) за базисний і збирає з усіх замовників (клієнтів)
транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з цього району
(міста, області) незалежно від того, звідки насправді здійснюється
відвантаження товару.
11. Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на
поставку означає, що підприємство (організація) частково чи повністю бере
на себе фактичні витрати на доставку товару з метою стимулювання
надходження замовлень від покупців (клієнтів).
12. За встановлення цін зі знижками підприємство-продавець змінює свою
вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, ураховуючи дострокову
оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або позасезонну її
закупівлю тощо. Це дає змогу підприємству підтримувати більш стабільний
рівень виробництва протягом року.
Вибір методу ціноутворення і встановлення відповідно до нього певного
рівня ціни є початковим етапом розробки цінової стратегії та тактики
підприємства (організації). Надалі ціни постійно коригуються (регулюються)
підприємством (організацією) і державою, згідно з мінливою кон’юнктурою
ринку та необхідними уточненнями заздалегідь розробленої стратегії
ціноутворення стосовно різних видів продукції.

4. Доходи фірми. Прибуток, його формування та використання.

Розвиток підприємств у прямому розумінні залежить від обсягу реалізації
продукції та одержаних при цьому фінансових результатів. Сам процес
реалізації продукції підприємства є визначальним у його діяльності. Він
завершує оборот коштів, дозволяє відшкодувати понесені підприємством
витрати, сплатити податки та інші платежі, відсотки за кредитами, виплатити
заробітну плату своїм працівникам, дивіденди власникам та ін.
Доходи від реалізації продукції виступають основним джерелом прибутку
підприємства, який є запорукою стабільності його функціонування на ринку.
Сутність доходу підприємства визначена Національними стандартами
бухгалтерського обліку в Україні.
Дохід (виручка) від реалізації продукції визначений як загальний дохід
(виручка) від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг без вирахування
наданих знижок, повернення проданих товарів і податків з продажу (ПДВ,
акцизного податку та ін.).
Основними чинниками, які впливають на величину виручки від
реалізації продукції, є:
 обсяг виробництва продукції;
 оптимізація каналів розподілу продукції, стимулювання збуту;
 ефективна сучасна реклама, яка б відповідала вимогам споживачів та
підтримувала репутацію продукції і підприємства;
 розширення асортименту та підвищення якості продукції;
 ритмічність роботи підприємства тощо.
Основним джерелом формування фінансових ресурсів підприємств, що
забезпечують його розвиток, є прибуток. Тому формування прибутку, його
збільшення мають важливе значення для кожного підприємства – суб'єкта
господарської діяльності. Управлінню цими процесами належить важливе
місце у фінансовому менеджменті.
Фінансування розвитку підприємства свідчить про удосконалення його
матеріально-технічної бази на основі широкого використання інновацій. Уся
діяльність підприємства спрямується на те, щоб забезпечити зростання
прибутку в процесі виробництва і реалізації продукції. На його формування
впливають процеси, що відбуваються в суспільстві, у сфері виробництва й
розподілу валового внутрішнього продукту.
Водночас прибуток – це підсумковий показник, результат фінансово-
господарської діяльності підприємства як суб'єкта господарювання. Тому
прибуток відбиває її результати і зазнає впливу багатьох чинників.
Є певні особливості у формуванні прибутку підприємств залежно від сфери і
виду економічної діяльності, форми власності, розвитку ринкових відносин.
Формування прибутку як фінансового показника роботи підприємства
відбувається у встановленому порядку: спочатку визначаються фінансові
результати (прибуток) від основної діяльності, розраховуються прибутки від
іншої операційної діяльності, фінансових операцій, іншої звичайної
діяльності.
Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку:
валовий прибуток; прибуток від операційної діяльності; прибуток від
інших позареалізаційних операцій; загальний прибуток; чистий
прибуток; маржинальний прибуток.
Валовий прибуток від реалізації продукції.
Отримання прибутку від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)
залежить від здійснення основної діяльності суб'єктів господарювання.
Прибуток є частиною виручки від реалізації продукції. Однак, на відміну від
виручки, надходження якої на рахунок підприємства фіксується регулярно,
обсяг отриманого прибутку визначається тільки за певний період (квартал,
рік) на підставі даних бухгалтерського обліку.
Прибуток від реалізації продукції безпосередньо залежить від таких
основних показників: обсягу реалізованої продукції, ціни реалізації та її
собівартості.
На зміну обсягу реалізації продукції впливає зміна обсягу виробництва та
залишків нереалізованої продукції у підприємстві.
Треба звернути увагу на те, що зміна обсягу виробництва і залишків
нереалізованої продукції справляють вплив не тільки на обсяг виручки від
реалізації продукції, а й на її собівартість, оскільки змінюються постійні
витрати (за зміни обсягу виробництва продукції); витрати на зберігання
продукції, інші витрати (за зміни залишків нереалізованої продукції).
Істотно впливає на обсяг виручки від реалізації продукції (а також і на масу
прибутку) розмір прибутку, що включається в ціну виробів. За умов ринкової
економіки, як правило, уже немає державного регулювання рентабельності
продукції. Отже, створюється можливість збільшення прибутку підприємства
за рахунок збільшення частки прибутку в ціні окремих виробів. Цьому
сприяє недостатня конкуренція, монопольне становище окремих підприємств
у виробництві та реалізації продукції.
На формування прибутку визначальний вплив має собівартість продукції
(робіт, послуг), що є узагальнюючим показником діяльності підприємства і
характеризує її ефективність. Залежно від сфери діяльності, виду економічної
діяльності господарства є певні особливості у формуванні собівартості
продукції (робіт, послуг). Однак, склад витрат, що їх можна відносити на
собівартість продукції, регламентується відповідним законодавством.
Крім того, розмір окремих витрат, що включаються в собівартість,
регулюється державою через визначення нормативів відрахувань. Це
передусім стосується таких елементів витрат: відрахування на соціальні
заходи (державне пенсійне страхування, соціальне страхування);
застосування податкових норм і методів нарахування амортизації; інші
витрати (податки на землю і на транспортні засоби, комунальний податок).
Вплив підприємств на названі елементи витрат є обмеженим. Однак, він
можливий через належне управління ресурсами, до вартості яких
застосовуються встановлені нормативи відрахувань: витрати на оплату праці;
вартість основного капіталу, що належать підприємству, його структура та
визначений строк їхнього корисного використання.
В економічній теорії та підприємництві загальновживаними є поняття
валового, маржинального та операційного прибутку.
Валовий прибуток розраховується як різниця між чистим доходом
(виручкою) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і собівартістю
реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг).

Рис. 12.1. Схема розрахунку валового прибутку.

Прибуток від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума
валового прибутку, іншого операційного доходу, адміністративних витрат,
витрат на збут та інших операційних витрат.

Рис. 12.2. Схема розрахунку прибутку від операційної діяльності.

Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є
основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної
діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється
як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на
додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю.
Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основного
капіталу (матеріальних активів), нематеріальних активів, цінних паперів
інших підприємств. Його розраховують як різницю між ціною продажу та
балансовою (залишковою) вартістю об'єкта, який продається, з урахуванням
витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг).
Прибуток від позареалізаційних операцій – це прибуток від пайової участі в
спільних підприємствах, здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на
цінні папери, дохід від володіння борговими зобов'язаннями, роялті,
надходження від економічних санкцій.

Рис. 12.3. Схема розрахунку загального прибутку від звичайної діяльності

підприємства.
Загальний прибуток від звичайної діяльності визначається як алгебраїчна
сума прибутку від операційної діяльності, фінансових та інших доходів
(прибутків), фінансових та інших витрат (збитків).
Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу
продукції за мінусом змінних витрат. Він включає власне прибуток і постійні
витрати. Отже, такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим
прибутком, коли калькулювання собівартості здійснюватиметься лише за
змінними витратами.
Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел:
а) продаж (реалізація) продукції (послуг);
б) продаж іншого майна;
в) позареалізаційні операції.
У діяльності підприємства важливе місце займає розподіл і використання
одержуваного прибутку як основного джерела фінансування інвестиційних
потреб і задоволення економічних інтересів власників (інвесторів).
Рис. 12.4. Схема використання прибутку підприємства.
Із загального прибутку сплачується податок згідно з умовами,
передбаченими законодавством про оподаткування прибутку підприємств.
Прибуток, що залишився після оподаткування, поступає в повне
розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і
рішеннями власників, має назву чистий прибуток.
Відповідно до основних напрямів використання чистий прибуток
розділяється на дві частини:
1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат
власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами
роботи (як заохочувальний захід), на соціальну підтримку (розподілений
прибуток);
2) прибуток, що залишається на підприємстві і є фінансовим джерелом його
розвитку (нерозподілений прибуток).
Останній спрямовується на створення резервного та інвестиційного фондів.
Резервний фонд є фінансовим компенсатором можливих відхилень від
нормального обороту коштів або джерелом покриття додаткової потреби в
них. Його формування є основою інтенсивного розвитку підприємств, що
зумовлює підвищення економічної ефективності їхньої діяльності.

Аналіз балансу підприємства

Під цим терміном слід розуміти зведену відомість, яка відображає стан засобів компанії в
грошовому вираженні, причому як за джерелами, розміщення та складу (активи), так і за
термінами повернення та цільовим призначенням (пасиви).
Цінність бухгалтерського балансу полягає в тому, що його можна використовувати для аналізу
господарської діяльності підприємства для зниження рівня втрат і витрат, а також виявлення
внутрішніх резервів. Використовувати баланс можуть як внутрішні користувачі, так і зовнішні
(кредитори, акціонери, банки, засновники).

Баланс підприємства - це таблиця встановленої форми, в якій розміщуються активи підприємства

та пасиви (включають капітал і зобов'язання). З метою отримання узагальненої інформації за
видами активів і пасивів, вони в балансі об'єднуються в розділи за їх економічним змістом.

Метою складання Балансу є надання користувачам повної, правдивої та неупередженої

інформації про фінансовий стан підприємства на звітну дату.

Баланс складається з таких частин:

 титульна частина - в якій наводиться інформація про підприємство та дату, на яку

складається баланс;

 предметна частина, яка складається з активу і пасиву балансу, в яких наводиться

цифрова інформація про майно і джерела його формування;

 заключна частина - де наводяться підписи, прізвище, ім'я та по-батькові осіб, які

відповідають за наведену інформацію.

Для відображення інформації в систематизованої формі відомість має певну структуру. Згідно з
чинним законодавством, кожне підприємство повинно мати 5 розділів балансу. Дотримуватись
цього принципу важливо для складання грамотної і правильної звітності. При цьому кожна частина
відомості має вигляд вертикальної таблиці з заповненими рядками.

Основні елементи структури виглядають наступним чином:

 необоротні активи;

 оборотні активи;

 капітал і резерви;

 довгострокові зобов’язання;

 короткострокові зобов’язання.

Перші два пункти відносяться до одного з двох головних розділів, який називається «Актив
бухгалтерського балансу», три є частиною розділу «Пасиви».

Бухгалтерський баланс може мати кілька видів залежно від джерел складання:

 Генеральний баланс. Така звітність формується на підставі даних, отриманих після

проведення інвентаризації.
 Книжковий. У цьому випадку розділи балансу заповнюються на підставі даних, що
містяться в поточної бухгалтерської документації.
 Інвентаризаційний. Цей вид балансу складається згідно з тією інформацією, яка
була отримана під час проведення опису коштів підприємства. Такий вид звітності
може надаватися у спрощеному і скороченому вигляді.
При економічному читанні балансу ставляться такі основні завдання:

1) виявити наявність та розміщення засобів на підприємстві, встановити зміни, які

відбулися у їх складі і джерелах утворення за звітний період, дати оцінку цим
змінам;
2) визначити платоспроможність підприємства і фактори, які впливають на неї;
3) вивчити швидкість обігу товарів (допомагає визначити, як швидко товари
реалізуються і генерують прибуток =>дозволяє підприємству вчасно
адаптуватися до змін у попиті та виробляти товари, які швидко реалізуються);
4) проаналізувати стан дебіторської і кредиторської заборгованості;
5) визначити ступінь використання кредитів банку та своєчасність їх погашення;
6) перевірити підстави утворення й використання коштів фондів спеціального
призначення;
7) встановити, як виконується бізнес-план підприємства;
8) встановити, як здійснені розрахунки з бюджетом та позабюджетними
фондами;
9) визначити реальну вартість підприємства і його акцій;
10) зіставити баланс, який аналізується, з даними інших підприємств тієї ж галузі
економіки.
Економічний аналіз балансу підприємства є важливим інструментом для оцінки його
фінансового стану, діагностики проблем та виявлення потенційних можливостей для
покращення ефективності діяльності.

Аналіз балансу дозволяє зрозуміти, яким чином підприємство фінансує свою

діяльність, який рівень ризику приймає, які є резерви для зниження витрат та
збільшення прибутку. Також це допомагає зрозуміти, як відображаються на балансі
певні рішення, прийняті управлінням підприємства.

Аналіз балансу є важливим для забезпечення платоспроможності підприємства та

визначення його фінансової стійкості. Він дозволяє виявляти проблеми з
дебіторською та кредиторською заборгованістю та вчасно приймати рішення з їх
зменшення.

Аналіз балансу допомагає оцінити використання фондів спеціального призначення,

перевірити виконання бізнес-плану та здійснення розрахунків з бюджетом та
позабюджетними фондами. Він також дозволяє порівняти фінансовий стан
підприємства з аналогічними підприємствами у тій же галузі економіки.

Читання обов’язково передбачає наявність хоча б двох балансів: на початок і на кінець звітного
періоду.

Баланс підприємства містить числові дані, які знаходяться у тісному взаємозв’язку. Ця обставина
спонукає сприйняти баланс в цілому до того, як кожний його елемент буде підлягати спеціальному
вивченню.

Підсумкові показники, які відображають розділи балансу, повинні мати однакові значення. У
цьому випадку використовується дуже проста логіка: «активи» показують ресурсну базу, яку має
підприємство, а «пасиви» пояснюють, яким чином це майно в зазначеній кількості було
отримано.
Перед читанням балансу аналітик повинен:

1) переконатись, що зміст, який вкладається в однойменні рахунки, однаковий у всіх балансах, які
порівнюються.

Тотожність змісту в різних балансах рахунків однієї й тієї ж назви важлива навіть не тільки для
цілей порівняння цих балансів (тому що, як сказано вище, рахунки часто зводяться в групи), але й
для подальшого, більш поглибленого, аналізу окремих майнових груп;

2) переглянути номенклатуру рахунків і встановити, які рахунки введені, а які замінені;

3) перевірити правильність виділення позабалансових статей;

4) перевірити правильність розташування регулюючих статей балансу.

Показники бухгалтерського балансу підприємства досліджуються шляхом горизонтального та

вертикального аналізу.

При проведенні вертикального аналізу балансу необхідно звернути увагу на наступне:

– аналізують майно підприємства, досліджуючи абсолютні показники, порівнюючи вартість майна

на початок та кінець звітного періоду, з даними минулих періодів;

– особлива увага приділяється статтям балансу, що свідчать про можливі недоліки та незадовільну
роботу підприємства, тобто “негативним” статтям балансу;

– при здійсненні аналізу проводять об’єктивну оцінку вартості майна в цілому, а також тієї частки,
що реально знаходиться у власності та розпорядженні підприємства;

– оцінюють стан необоротних активів підприємства та рівень його забезпеченості оборотними

засобами

Зіставляючи баланси на початок і кінець досліджуваного періоду, визначають як зміни всього

балансу (збільшення або зменшення балансових статей), так і характер зрушень у складі його
окремих вузлових частин. Практика аналізу балансів свідчить про те, що вже таке початкове
знайомство з балансовими показниками в значній мірі визначає весь хід подальшого аналізу
балансу. Дослідник звертає увагу на ті зміни в складі балансу, які є найбільш сприятливими, і на ті,
які, навпаки, насторожують.

Наприклад, позитивної оцінки заслуговує тенденція до зростання матеріальної частини балансу

(основні засоби + оборотні засоби). І, навпаки, настороженість повинно викликати збільшення
дебіторської частини, а в пасиві – кредиторських статей. Очевидно, що особлива увага звертається
на статтю пасиву “Прибуток”.

Наступним кроком ознайомлення з балансом є перевірка зусиль, здійснених підприємством і

направлених на ліквідацію “хворих” статей балансу або, принаймні, до найбільшого їх скорочення.

Баланс підприємства можна вважати в цілому позитивним, якщо коефіцієнт платоспроможності

більше 2,0; забезпеченість власними оборотними засобами більше 0,1; наявний приріст власного
капіталу; немає різких змін в окремих статтях балансу; дебіторська заборгованість знаходиться в
рівновазі з кредиторською; в балансі немає “негативних” статей; запаси та затрати не
перевищують величини джерел їх покриття за рахунок власних оборотних засобів та позик.

Отже, ознаками “позитивного” балансу є наступні:

 валюта балансу в кінці звітного періоду збільшилась в порівнянні з початком;

 темпи приросту оборотних активів вищі, ніж темпи приросту необоротних активів;
 власний капітал підприємства перевищує позиковий і темпи його росту вищі, ніж
темпи росту позикового капіталу;
 темпи приросту дебіторської та кредиторської заборгованості є приблизно
однаковими ;
 частка власних засобів в оборотних активах повинна бути більше 10 %.

Аналіз

Угруповання активів і пасивів балансу відбувається за їх ліквідності. На підставі залишків,

відображених у регістрі, розраховується ряд коефіцієнтів, які дозволяють оцінити роботу
підприємства за такими напрямами:

 Аналіз оборотності активів.

 Аналіз ліквідності.

 Платоспроможність.

 Фінансова та ділова активність.

 Динаміка структури балансу.

При вивченні структури основного звітного документа будь-якого підприємства насамперед

зіставляються суми короткострокової заборгованості і найбільш ліквідних активів.

Від цього залежить швидкість виконання зобов’язань, тобто платоспроможність організації.

Аналізуються структура постійних пасивів і співвідношення з позаоборотними засобами.

Для більш ефективної оцінки діяльності необхідний постійний моніторинг структури балансу. Всі
коефіцієнти порівнюються в динаміці з використанням звітності минулого періоду і розшифровок
до основного документу.

1. Аналіз структури статей активів балансу.

Активи – це всі ресурси, якими підприємство чи людина користуються для виробництва продукції
або певної діяльності з метою отримання доходу.

Для фізичної особи активом може бути все, що може приносити їй дохід. Освіта, яка дає право
отримати роботу, або знання та вміння, які допомагають заробляти гроші. Найкращі активи
приносять їх власнику пасивний дохід без необхідності докладати значні зусилля.

Щоб отримати освіту чи знання, які принесуть дохід, потрібно витратити свій час та гроші. Щоб
отримувати пасивний дохід, потрібно вкласти гроші в активи, які можуть генерувати дохід без
участі їх власника.

Тому, з погляду на фінансовий баланс, гроші (час), які ми витрачаємо на купівлю речей, чи на
отримання знань, потрібно віднести до пасивів, а саме майно чи роботу (дипломи, сертифікати,
досвід, навички, вміння) – до активів.
Активами називають ресурси, які контролюються організацією і які використовуються для
майбутніх притоків економічної вигоди.

В процесі оцінки фінансового стану підприємства проводиться аналіз структури активів, який
ґрунтується на поточній динаміці.

Актив балансу включає три розділи, в яких об'єднано майно за ступенем його ліквідності.

Що варто розуміти під активом

Будь-яке підприємство, здійснюючи господарську діяльність, виступає в ролі юридичної особи, що

володіє конкретними фінансовими ресурсами.

В процесі установи в розпорядження компанії передаються певні необоротні активи, величина і

структура яких під час здійснення діяльності може змінюватися.

У графі балансу «Активи» відображаються ті кошти, які має та, відповідно, використовує компанія.
Це 1 розділ балансу. В ньому може бути інформація про різні види ресурсів підприємства.

Необоротні активи включають активи, які не призначені для реалізації чи споживання протягом
операційного циклу або протягом 12 місяців з дати балансу, гроші та їх еквіваленти, що
обмежені у використанні (розділ І).

Тобто маються на увазі засоби компанії, які використовуються більше одного року. Найбільш
важливими статтями в цьому розділі є основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові
фінансові і незавершені капітальні вкладення.

Вартість цієї групи активів переноситься на витрати по амортизації.

У першому розділі активу балансу "Необоротні активи" відображається вартість необоротних

активів, а саме:

 нематеріальних активів,
 незавершених капітальних інвестицій (будівництв),
 основних засобів,
 об'єктів інвестиційної нерухомості,
 довгострокових біологічних активів,
 довгострокових фінансових інвестицій,
 довгострокової дебіторської заборгованості,
 відстрочених податкових активів,
 прибуткових вкладень,
 інших необоротних активів.
Цей розділ об'єднує найменш ліквідні активи!.

Нематеріальні активи (Intangible assets, Intangibles) — права на результати

інтелектуальної діяльності, які зазвичай не мають фізичної форми,
наприклад, авторські права, ліцензії, патенти або перевищення ринкової ціни
підприємства над його балансовою вартістю (ґудвіл).

Основні засоби – це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою

використання їх у процесі виробництва або постачання товарів і послуг, надання в
оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних
функцій.

Об’єкти інвестиційної нерухомості:

 будівля, яка не зайнята, але утримується для надання в оренду згідно з однією
чи кількома угодами про операційну оренду

 будівля, яка є власністю суб’єкта господарювання та надана в оренду згідно з

однією чи кількома угодами про операційну оренду

 земля, утримувана для майбутнього, але ще не визначеного використання

 земля, утримувана для довгострокового збільшення капіталу, а не для

короткострокового продажу під час звичайної діяльності

 нерухомість, яка будується або поліпшується для майбутнього використання в

ролі інвестиційної нерухомості тощо

Довгострокові біологічні активи – це біологічні активи, здатні давати

сільськогосподарську продукцію та/або додаткові біологічні активи, приносити в
іншій спосіб економічні вигоди протягом періоду, що перевищує 12 місяців (н-д,
дерева, але не тварини).

Фінансові інвестиції - це активи, які утримуються підприємством з метою збільшення

прибутку (відсотків, дивідендів тощо), зростання вартості капіталу або інших вигод
для інвестора.

Довгострокові фінансові вкладення (інвестиції) – це вкладення коштів в цінні папери

інших емітентів (здебільшого – акції, облігації) з метою отримання економічних вигод
в майбутньому з терміном більше одного року, а також всі інвестиції, які не можуть
бути вільно реалізованими у будь-який момент часу.

Виділяють такі види довгострокової дебіторської заборгованості :

 дебіторська заборгованість за майно, що передано у фінансову оренду;

 довгострокові векселі одержані;

 інша довгострокова дебіторська заборгованість.

Дебіторська заборгованість за майно, що передано у фінансову оренду – це сума

мінімальних орендних платежів і негарантованої ліквідаційної вартості за
вирахуванням фінансового доходу, що підлягає отриманню (іншими словами, це
теперішня вартість сукупної суми мінімальних орендних платежів та негарантованої
ліквідаційної вартості).

Відстрочені податкові активи – це сума податку на прибуток, яка належить до

відшкодування у наступних періодах внаслідок тимчасової різниці між обліковою і
податковою базами оцінки.

Прибуткові вкладення в матеріальні цінності - це інвестиції в придбання майна,

призначеного для здачі в оренду і напрокат.

У другому розділі активу балансу "Оборотні активи" відображається вартість оборотних активів,
до яких відносяться: запаси, поточні біологічні активи, дебіторська заборгованість за товари,
роботи і послуги та ні., поточні фінансові інвестиції, гроші та їх еквіваленти, витрати майбутніх
періодів, інші оборотні активи. Цей розділ об'єднує середньо- та високоліквідні активи.

Оборотні активи - це гроші та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші

активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом
дванадцяти місяців з дати балансу (розділ II).

Структура цього розділу має наступний вигляд:

 дебіторська заборгованість;
 товарно-матеріальні цінності;
 грошові кошти і короткострокові фінансові вкладення.
Дебіторська заборгованість – це відволікання оборотних коштів з діяльності
підприємства (заборгованість підприємств, організацій, фізичних осіб даному
підприємству).

Це означає, що дебіторка є цінністю, яка через певний термін звернеться в грошовий

еквівалент.

Але водночас ДЗ породжує непрямі втрати в доходах підприємства оскільки не є

«живими» грошима, які можна цей момент пустити в оборот.

Утворення дебіторської заборгованості – це завжди фінансовий ризик для компанії.

Товарно-матеріальні цінності (ТМЦ) є сукупністю предметів праці, призначених для

обробки, переробки або використання у промисло вому виробництві, будівництві,
сільському господарстві, а також засоби праці, які за чинним законодавством
включаються до складу оборотних засобів як малоцінні та швидкозношувальні
предмети (МШП) або як товари для продажу.

Грошові кошти - це готівка (банкноти та монети національної валюти), кошти на

рахунках у банках та депозити до запитання.

Крім цих ключових груп є також підрозділ «Запаси», в якому фіксуються залишки цінностей.

В статтю, що відображає сировинні ресурси, заноситься інформація про ґрунтовні й допоміжні

матеріали, залишки запасів сировини, комплектуючих виробів, покупних напівфабрикатів, тари й
інших матеріальних виробів.

Одним з ключових елементів бухгалтерського аналізу є контроль дебіторської заборгованості.

При цьому, якщо цей показник виходить за межі норми, то лише через недостатньо організовану
роботу підприємства (несвоєчасне виявлення розкрадань, нестач та витрат грошових коштів, так
само як і товарно-матеріальних цінностей).

До оборотних активів включаються витрати майбутніх періодів та поточні фінансові інвестиції.

Витрати майбутніх періодів - це витрати, здійснені у поточному або в попередньому

звітних періодах, але які відносяться до наступних звітних періодів (розділ II).

До них відносяться витрати, пов'язані з підготовчими до виробництва роботами в

сезонних галузях промисловості; з освоєнням нових виробництв та агрегатів; сплачені
авансом орендні платежі; сплата за страховим полісом; сплата за торговий патент;
передплата на газети, журнали, періодичні та довідкові видання тощо.
Фінансові інвестиції - це активи, які утримуються підприємством з метою збільшення
прибутку (відсотків, дивідендів тощо), зростання вартості капіталу або інших вигод
для інвестора.

Фінансові інвестиції поділяють на довгострокові та поточні. Довгострокові

відображаються в І розділі активу (рядки 1030, 1035), а поточні - в II розділі активу
балансу (рядок 1160).

У третьому розділі активу балансу "Необоротні активи, утримувані для продажу, та групи
вибуття" відображається вартість необоротних активів та груп вибуття, утримуваних для продажу,
що визначається відповідно до П(С)БО 27 "Необоротні активи, утримувані для продажу, та
припинена діяльність".

Необоротні активи, утримувані для продажу, та групи вибуття - це необоротні активи, які не
використовуються у бізнесі, переведені до складу оборотних активів з метою їх продажу чи
здачу в оренду.

Статті активів

І розділ Активу Балансу "Необоротні активи".

У статті "Нематеріальні активи" відображається вартість об'єктів, які віднесені до складу

нематеріальних активів згідно з відповідними положеннями (стандартами). У цій статті наводяться
окремо первісна та залишкова вартості нематеріальних активів, а також нарахована у
встановленому порядку сума зносу. Залишкова вартість визначається як різниця між первісною
вартістю і сумою зносу.

У статті "Незавершене будівництво" показується вартість незавершеного будівництва (включаючи

устаткування для монтажу), що здійснюється для власних потреб підприємства, а також авансові
платежі для фінансування такого будівництва.

У статті "Основні засоби" наводиться вартість власних та отриманих на умовах фінансового лізингу
об'єктів і орендованих цілісних майнових комплексів, які віднесені до складу Основних засобів
згідно з відповідними Положеннями (стандартами).

У цій статті також наводиться вартість інших необоротних матеріальних активів.

Окремо у цій статті наводяться первісна (переоцінена) вартість, сума зносу основних засобів та їх
залишкова вартість.

До підсумку Балансу включається залишкова вартість, яка визначається як різниця між первісною
(переоціненою) вартістю основних засобів і сумою їх зносу на дату Балансу.

У статті "Довгострокові фінансові інвестиції" відображаються фінансові інвестиції на період

більше одного року, а також усі інвестиції, які не можуть бути вільно реалізовані в будь-який
момент. У цій статті виділяються фінансові інвестиції, які згідно з відповідними Положеннями
(стандартами) обліковуються методом участі в капіталі.

У статті "Довгострокова дебіторська заборгованість" показується заборгованість фізичних та

юридичних осіб, яка не виникає в ході нормального операційного циклу та буде погашена після 12
місяців з Дати складання Балансу.

У статті "Відстрочені податкові активи" відображається сума податку на прибуток, що підлягає

відшкодуванню в наступних періодах внаслідок тимчасової різниці між обліковою та податковою
базами оцінки.
У статті "Інші необоротні активи" наводяться суми необоротних активів, які не можуть бути
включені до наведених вище статей розподілу "Необоротні активи".

II розділ Активу Балансу "Оборотні активи".

У статті "Виробничі запаси" показується вартість запасів сировини, основних і допоміжних

матеріалів, палива, куплених напівфабрикатів і комплектуючих виробів, запасних частин, тари,
будівельних матеріалів та інших матеріалів, призначених для споживання в ході нормального
операційного циклу.

У статті "Тварини на вирощуванні та відгодівлі" відображається вартість: дорослих тварин на

відгодівлі і в нагулі, птиці, звірів, кролів, дорослих тварин, вибракуваних із основного стада для
реалізації, та молодняку тварин.

У статті "Незавершене виробництво" показуються витрати на незавершене виробництво і

незавершені роботи (послуги).

У статті "Готова продукція" показуються запаси виробів на складі, обробка яких закінчена та які
пройшли випробування, приймання, укомплектовані згідно з умовами договорів із замовниками
та відповідають технічним умовам і стандартам. Продукція, яка не відповідає наведеним вимогам
(крім браку), та роботи, які прийняті замовником, показуються у складі незавершеного
виробництва.

У статті "Товари" показується вартість товарів, придбаних підприємствами для наступного

продажу.

У статті "Векселі одержані" показується заборгованість покупців, замовників та інших дебіторів за

відвантажену продукцію (товари), виконані роботи та надані послуги, яка забезпечена векселями.

У статті "Дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги" відображається заборгованість

покупців або замовників за надані їм продукцію, товари, роботи або послуги (крім заборгованості,
яка забезпечена векселем). До підсумку Балансу включається чиста реалізаційна вартість, яка
визначається шляхом вирахування з дебіторської заборгованості резерву сумнівних боргів.

У статті "Дебіторська заборгованість за розрахунками":

 з бюджетом - показується дебіторська заборгованість фінансових і податкових органів, а

також переплата по податках, зборах та інших платежах до бюджету;

 за виданими авансами - показується сума авансів, наданих іншим підприємствам у рахунок

наступних платежів;

 з нарахованих доходів - показується сума нарахованих дивідендів, процентів, роялті тощо,

що підлягають надходженню;

 із внутрішніх розрахунків - показується заборгованість пов'язаних сторін та дебіторська

заборгованість із внутрішньовідомчих розрахунків.

(Пов'язані сторони - це підприємства, стосунки між якими зумовлюють можливість однієї

сторони контролювати іншу або здійснювати суттєвий вплив на прийняття фінансових і
оперативних рішень іншою стороною).

У статті "Інша поточна дебіторська заборгованість" показується заборгованість дебіторів, яка не

може бути включена до інших статей дебіторської заборгованості та яка відображається у складі
оборотних активів.
У статті "Поточні фінансові інвестиції" відображають фінансові інвестиції на строк, що не
перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент (крім інвестицій, які є
еквівалентами грошових коштів).

У статті "Грошові кошти та їх еквіваленти" відображаються кошти в касі, на поточних та інших

рахунках у банках, які можуть бути використані для поточних операцій, а також еквіваленти
грошових коштів. У цій статті окремо наводяться кошти в національній та іноземній валютах.
Кошти, які не можна використати для операцій протягом одного року починаючи з дати Балансу
або протягом операційного циклу внаслідок обмежень, слід виключати зі складу оборотних
активів та відображати як необоротні активи.

У статті "Інші оборотні активи" відображаються суми оборотних активів, які не можуть бути
включені до наведених вище статей розділу "Оборотні активи".

III розділ Активу Балансу "Витрати майбутніх періодів" (статті відсутні).

У складі витрат майбутніх періодів відображаються витрати, що мали місце протягом поточного
або попередніх звітних періодів, але належать до наступних звітних періодів.

2. Аналіз структури статей зобов'язань балансу.

Під цим показником варто розуміти суму зобов’язань компанії або джерела отримання активів.

Такі розділи пасиву бухгалтерського балансу як довгострокові і короткострокові пасиви

використовуються для того, щоб фіксувати непогашені суми кредитів і позик, стан позикових
коштів та заборгованість компанії перед підрядниками та постачальниками.

Пасиви – це всі фінансові ресурси, які є у розпорядженні підприємства. Ці ресурси можуть

складатись з власного капіталу і позичених (залучених) коштів.

Тобто у фінансовому балансі пасиви показують ту суму, за яка була витрачена на придбання
активів. Все, чим ми володіємо, ми придбали за власні та позичені кошти (які ми зобов’язані
віддати).

Пасиви складаються з двох основних частин: власний капітал і зобов’язання (борги).

Людина може здаватися багатою, володіти великим будинком і їздити на дорогій машині, але
насправді бути бідною – мати боргові зобов’язання, які перевищують вартість її майна.

Для оцінки фінансового стану підприємства, чи людини, потрібно дізнатись, яку частку в її пасивах
займає власний капітал, а яка припадає на зобов’язання.

Пасив балансу містить групування джерел формування коштів підприємства. Він має три розділи:

 Капітал і резерви (додатковий, статутний, резервний фонд, прибуток або збиток за

результатами діяльності).

В залежності від структури статутного (складеного) фонду підприємства поділяються на

державні (муніципальні), акціонерні товариства, товариства, кооперативи, пайові
виробничі об’єднання.

Статутний капітал – початковий внесок власників (засновників) в діяльність організації.

Резервний і додатковий капітали підприємство формує самостійно відповідно до

установчих документів і по мірі необхідності.
  Довгострокові зобов’язання (позикові кошти, надані на платній основі на тривалий
термін). Відсотки за отриманими кредитами збільшують їх вартість згідно з договірними
зобов’язаннями.

 Короткострокові зобов’язання (податкові платежі, оплата праці, відрахування у

позабюджетні фонди, позики, кредиторська заборгованість постачальникам та іншим
організаціям, доходи майбутніх періодів, сформовані резерви).

Найбільш часто ці статті зустрічаються у проміжному балансі: перед закінченням звітного

періоду кожне підприємство прагне погасити короткочасні позики та розрахуватися з
кредиторами.

Пасив Балансу складається з п'яти розділів:

І. Власний капітал.

II. Забезпечення наступних витрат і платежів.

III. Довгострокові зобов'язання.

IV. Поточні зобов'язання.

V. Доходи майбутніх періодів.

Статті пасивів

І розділ Пасиву Балансу "Власний капітал".

У статті "Статутний капітал" наводиться зафіксована в установчих документах загальна вартість

активів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства.

У статті "Пайовий капітал" наводиться сума пайових внесків членів спілок та інших підприємств,
що передбачена установчими документами

У статті "Додатковий вкладений капітал" акціонерні товариства показують суму, на яку вартість
реалізації випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість.

У статті "Інший додатковий капітал" відображаються сума дооцінки необоротних активів,

безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних або фізичних осіб, та інші види
додаткового капіталу.

У статті "Резервний капітал" наводиться сума резервів, створених, відповідно до чинного

законодавства або установчих документів, за рахунок нерозподіленого прибутку підприємства.

У статті "Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)" відображається або сума прибутку,

реінвестована у підприємство, або сума непокритого збитку. Сума непокритого збитку наводиться
в дужках та вираховується при визначенні підсумку власного капіталу.

У статті "Неоплачений капітал" відображається сума заборгованості власників (учасників) за

внесками до Статутного капіталу. Ця сума наводиться в дужках і вираховується при визначенні
підсумку власного капіталу.

У статті "Вилучений капітал", господарські товариства відображають фактичну собівартість акцій

власної емісії або часток, викуплених товариством у його учасників. Сума вилученого капіталу
наводиться в дужках і підлягає вирахуванню при визначенні підсумку власного капіталу.

II розділ Пасиву Балансу "Забезпечення наступних витрат і платежів".

У статті "Забезпечення виплат персоналу" відображаються нараховані у звітному періоді майбутні
витрати та платежі (витрати на оплату майбутніх відпусток, гарантійні зобов'язання тощо),
величина яких на дату складання Балансу може бути визначена тільки шляхом попередніх
(прогнозованих) оцінок.

У статті "Цільове фінансування" відображаються залишки коштів цільового фінансування і

цільових надходжень, отримані з бюджету та інших джерел.

III розділ Пасиву Балансу "Довгострокові зобов'язання".

У статті "Довгострокові кредити банків" показується сума заборгованості підприємства банкам за

отриманими від них позиками, яка не є поточним зобов'язанням.

У статті "Довгострокові фінансові зобов'язання" наводиться сума довгострокової заборгованості

підприємства щодо зобов'язання із залучення позикових коштів (крім кредитів банків), на які
нараховуються відсотки.

У статті "Відстрочені податкові зобов'язання" показується сума податків на прибуток, що

підлягають сплаті в майбутніх періодах внаслідок тимчасової різниці між обліковою та податковою
базами оцінки.

У статті "Інші довгострокові зобов'язання" показується сума довгострокових зобов'язань, які не

можуть бути включені до інших статей розділу "Довгострокові зобов'язання".

IV розділ Пасиву Балансу "Поточні зобов'язання".

У статті "Короткострокові кредити банків" відображається сума поточних зобов'язань

підприємства перед банками по отриманих від них позиках.

У статті "Поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями" показується сума

довгострокових зобов'язань, що підлягає погашенню протягом 12 місяців з дати складання
Балансу.

У статті "Векселі видані" показується сума заборгованості, на яку підприємство видало векселі на
забезпечення поставок (робіт, послуг) постачальників, підрядчиків та інших кредиторів.

У статті "Кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги" показується сума

заборгованості постачальникам і підрядчикам за матеріальні цінності, виконані роботи та
отримані послуги (крім заборгованості, забезпеченої векселями).

У статті "Поточні зобов'язання за одержаними авансами" відображається сума авансів,

одержаних від інших осіб у рахунок наступних поставок продукції, виконання робіт (послуг).

У статті "Поточні зобов'язання за розрахунками з бюджетом" показується заборгованість

підприємства по всіх видах платежів до бюджету, включаючи податки з працівників підприємства.

У статті "Поточні зобов'язання за розрахунками з позабюджетних платежів" показується

заборгованість по внесках до позабюджетних фондів, передбачених чинним законодавством.

У статті "Поточні зобов'язання за розрахунками зі страхування" відображається сума

заборгованості по відрахуваннях до Пенсійного фонду, на соціальне страхування, страхування
майна підприємства та індивідуальне страхування його працівників.

У статті "Поточні зобов'язання з оплати праці" відображається сума заборгованості підприємства

по оплаті праці працівникам свого підприємства (на дату складання Балансу).
У статті "Поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками" відображається заборгованість
підприємства його учасникам (засновникам), пов'язана з розподілом прибутку (дивіденди тощо) і
формуванням статутного капіталу.

У статті "Поточні зобов'язання із внутрішніх розрахунків" відображається заборгованість

підприємства пов'язаним сторонам та кредиторська заборгованість по внутрішньовідомчих
розрахунках.

У статті "Інші поточні зобов'язання" відображаються суми зобов'язань, які не можуть бути
включені до інших статей, наведених у IV розділі "Поточні зобов'язання".

V розділ Пасиву Балансу "Доходи майбутніх періодів" (статті відсутні).

До складу доходів майбутніх періодів включаються доходи, отримані протягом поточного або
попередніх звітних періодів, які належать до наступних звітних періодів.

У Балансі відображаються активи, зобов'язання та власний капітал підприємства. Підсумок активів

Балансу повинен дорівнювати сумі зобов'язань та власного капіталу.

Продовження

У першому розділі пасиву балансу "Власний капітал" наводиться

інформація про власний капітал підприємства - зареєстрований (статутний та
пайовий капітал), капітал у дооцінках, додатковий і резервний капітал,
нерозподілений прибуток (непокритий збиток), неоплачений та вилучений
капітал. Цей розділ об'єднує статті, які погашаються в останню чергу.

У другому розділі пасиву балансу "Довгострокові зобов'язання і

забезпечення" відображаються зобов'язання, які будуть погашені протягом
періоду, що перевищує операційний цикл підприємства або 12 місяців з дати
балансу: відстрочені податкові зобов'язання, довгострокові кредити банків,
інші довгострокові зобов'язання, довгострокові забезпечення (витрати на
оплату майбутніх відпусток, гарантійні зобов'язання тощо), величина яких на
дату складання балансу може бути визначена тільки шляхом попередніх
(прогнозних) оцінок та цільове фінансування.

У третьому розділі пасиву балансу "Поточні зобов'язання і

забезпечення" відображаються зобов'язання, які будуть погашені протягом
операційного циклу підприємства або протягом 12 місяців з дати балансу:
короткострокові кредити банків, поточна кредиторська заборгованість за
довгостроковими зобов'язаннями, за товари, роботи, послуги, за
розрахунками з бюджетом, зі страхування, з оплати праці, поточні
забезпечення, доходи майбутніх періодів, інші поточні зобов'язання. Цей
розділ об'єднує статті, які погашаються в першу чергу.

У четвертому розділі пасиву балансу "Зобов'язання, пов'язані з

необоротними активами, утримуваними для продажу, та групами
вибуття" відображаються зобов'язання, що пов'язані з необоротними
активами, утримуваними для продажу, та групами активів, що належить до
вибуття в результаті операції продажу.

Баланс (звіт про фінансовий стан) може мати у пасиві п'ятий, додатковий
розділ "Чиста вартість активів недержавного пенсійного фонду", який
наводиться у балансі, якщо така інформація є суттєвою та оцінка статті може
бути достовірно визначена.

Зобов'язання - це обов'язки підприємства чи відповідальність діяти певним

чином. Воно призводить в майбутньому до вилучення коштів підприємства і
втрати економічної вигоди внаслідок прийнятих у минулих періодах
обов'язків.

Погашення зобов'язань може здійснюватись як грошовими коштами

(монетарні зобов'язання), так і товарами або послугами, визначеної кількості
і якості (немонетарні зобов'язання).

Довгострокові зобов'язання - це усі зобов'язання, які не є поточними

зобов'язаннями.

Поточні зобов'язання - це зобов'язання, які будуть погашені протягом

операційного циклу підприємства або повинні бути погашені протягом 12
місяців з дати балансу.

Забезпечення - це зобов'язання з невизначеними сумою або часом погашення

на дату балансу.

Власний капітал - кошти власників та акціонерів компанії, які вони

вкладають у підприємство

Доходи майбутніх періодів - це суми доходів, нарахованих протягом

поточного періоду або попередніх звітних періодів, які будуть визнані в
наступних звітних періодах.

До них відносяться доходи у вигляді одержаних авансових платежів за здані

в оренду основні засоби та інші необоротні активи (авансові орендні
платежі), виручка від продажу квитків транспортних і театрально-
видовищних підприємств, абонентна плата за користування засобами зв'язку
тощо.

Залучені кошти – кошти від замовників, резервні фонди, авансові платежі,

тимчасово вільні кошти без процентних нарахувань.

Запозичені кошти – кредити від фінансових установ (довгострокові і

короткострокові).
Кредиторська заборгованість у балансі виникає, коли підприємство
отримує товари чи послуги від іншої компанії з відстроченням їх оплати.

Як правильно заповнювати рядки Пасиву

Складання бухгалтерського балансу передбачає наступну структуру та умови

заповнення цього розділу:

 Статутний капітал. Тут відображається сума статутного капіталу.

 Резерви на покриття майбутніх платежів і витрат. В цьому випадку
потрібно підсумувати резерви, які не були використані протягом року,
та кошти, що переходять на наступний рік (фіксується в річному
бухгалтерському звіті).
 Резервний капітал. Заповнення цієї статті бухгалтерського балансу
передбачає занесення інформації про суму, що залишилася від
первісного капіталу.
 Доходи майбутніх періодів. Тут фіксується сума коштів, отримана в
рамках звітного періоду, хоча за планом має відношення до наступних
періодів.
 Прибуток. Дана стаття містить інформацію про прибутку, яка була
отримана в результаті здійснення основної господарської діяльності
підприємства в межах звітного періоду. При цьому віднімається сума,
витрачена протягом цього часу.
 Кредиторська заборгованість. Тут потрібно вказувати суми тих
заборгованостей, які підприємство має перед кредиторами.

3. Сутність та структура звіту про прибутки та витрати.

Звіт про прибутки та витрати є важливим інструментом для оцінки фінансового стану
підприємства і прийняття рішень щодо його управління. Для підприємства важливо знати,
чи прибуткова його діяльність, які витрати можна зменшити або оптимізувати, і які види
діяльності приносять більше прибутку.

Звіт про прибутки та витрати дає можливість порівнювати фінансові результати різних
періодів і здійснювати аналіз ефективності діяльності підприємства. Також цей звіт
необхідний для звітності перед державними органами, банками, інвесторами та іншими
стейкхолдерами.

Звіт про прибутки та витрати містить інформацію про всі доходи та витрати підприємства
за певний період, що дозволяє керівникам підприємства бачити повну картину його
фінансової діяльності. Крім того, звіт про прибутки та витрати є джерелом інформації для
внутрішньої та зовнішньої аудиторії, яка забезпечує обґрунтованість рішень, що
приймаються на основі фінансової інформації.

Прибуток - найважливіший показник ефективності роботи підприємства, джерело його

життєдіяльності.
Зростання прибутку створює фінансову основу для самофінансування діяльності
підприємства, здійснення розширеного відтворення і задоволення зростаючих соціальних
і матеріальних потреб трудових колективів.

За рахунок прибутку виконуються також зобов'язання підприємства перед бюджетом, банками та

іншими організаціями. Тому інформація, що міститься у Звіті про прибутки та збитки, представляє
інтерес для широкого кола користувачів.

Оскільки прагнення до отримання прибутку лежить в основі існування підприємства -

найважливішою функцією облікової системи є забезпечення інформацією про прибутковість і
рентабельність його діяльності.

Розміри одержаного прибутку чи понесених збитків бажають знати і власники, і менеджери

підприємства. Але їх абсолютна величина містить досить обмежену інформацію.

Для ефективного керівництва необхідні дані про всі складові, які формують фінансові результати
діяльності підприємства. З цією метою і складається Звіт про прибутки та збитки (Profit and Loss
Statement).

Показники цього звіту дають можливість визначити, чи досягло підприємство успіхів в отриманні
прибутку.

Тому ця форма є інформаційною базою для прийняття управлінських рішень, пов'язаних з

вишукуванням резервів підвищення прибутковості зарубіжних підприємств, а також ефективності
їх функціонування.

Звіт про прибутки та збитки складається з метою надання інформації про доходи, витрати і
фінансові результати діяльності підприємства за певний період часу.

Аналіз фінансових показників (прибутку або збитку), вироблений за даними Звіту про прибутки і
збитків, дозволяє виявити можливість поліпшення фінансового положення і за
результатами розрахунків прийняти економічно обґрунтовані рішення.

Для його заповнення використовуються обороти за номінальними рахунками доходів і витрат

наростаючим підсумком з початку звітного періоду.

З метою визнання прибутку доходи необхідно співставити з витратами, понесеними в процесі

отримання цих доходів.

Зміст цього звіту можна виразити формулою:

Доходи - Витрати = Прибуток

На відміну від Балансу ("моментальної фотографії"), цей звіт порівнюють з рухомою кінострічкою.
Якщо Баланс відображає фінансовий стан підприємства на певну дату, то Звіт про прибутки та
збитки - фінансові результати його діяльності за період між двома послідовними Балансами.

Звіт про фінансові результати складається з трьох розділів:

Розділ І побудований згідно з класифікацією доходів і витрат за видами діяльності та функціями,
що забезпечують послідовне зіставлення доходів і витрат для визначення чистого прибутку
(збитку) звітного періоду.

Назва розділу II свідчить про те, що в ньому надається інформація про витрати в розрізі
економічних елементів (не витрат на виробництво або витрат обігу, а лише операційних витрат).

ІІІ розділ “Розрахунок показників прибутковості акцій” заповнюється тільки акціонерними

товариствами, прості акції яких вільно продаються і купуються на фондових біржах, включаючи
товариства, які знаходяться в процесі випуску таких акцій.

Положення з бухгалтерського обліку "Бухгалтерська звітність організації" (ПБУ 4 / 99), передбачає

п'ять основних показників прибутку:

 Валовий прибуток;
 Прибуток від продажів;
 Прибуток до оподаткування;
 Прибуток від звичайної діяльності;
 Нерозподілений прибуток.

Ось кілька прикладів, як ці показники можуть використовуватися в практиці

бухгалтерського обліку:

1. Валовий прибуток - це прибуток, який залишається після відрахування витрат на

виробництво товарів або надання послуг.
2. Прибуток від продажів - це показник, який відображає прибуток, який компанія
отримала від продажу своїх товарів або послуг.
3. Прибуток до оподаткування - це показник, який відображає прибуток, з якого
розраховується податок на прибуток. Це може бути важливим показником для
компаній, які мають значний обсяг прибутку та повинні сплачувати податок на
прибуток.
4. Прибуток від звичайної діяльності - це показник, який відображає прибуток, який
компанія отримала від своєї основної діяльності, тобто від продажу своїх товарів
або послуг. Це може бути важливим показником для компаній, які мають декілька
різних напрямків діяльності та хочуть з'ясувати, який з них є найбільш прибутковим.
5. Нерозподілений прибуток - це прибуток, який залишається після відрахування
дивідендів та інших виплат акціонерам.
Всі ці показники показані в Звіті про прибутки та збитки в динаміці, тобто за звітний період і за
аналогічний період попереднього періоду.

Ці показники характеризують абсолютну ефективність господарювання підприємства.

Поряд з абсолютною оцінкою розглядають також відносну ефективність господарювання -

показники рентабельності.

Рентабельність продукції визначається як відношення прибутку від реалізації продукції до

виручки продукції. Рентабельність відображає ступінь прибутковості організації.

Зазвичай при розрахунку рентабельності визначають відношення прибутку до таких показників:

рівня продажу, активів, власного капіталу.

При розрахунку цих показників використовуються:

• чистий прибуток, що визначається як балансовий прибуток за вирахуванням платежів до

бюджету;

• чиста реалізація, що визначається як виручка від реалізації мінус ПДВ, акцизний збір та інші
відрахування з доходу

При відображенні доходів і витрат у звіті обов'язковому розкриттю підлягають:

 виручка від продажу продукції (робіт, послуг);

 собівартість проданої продукції (робіт, послуг);
 відсотки до отримання та сплати;
 доходи від участі в інших організаціях;
 доходи і витрати від інших господарських операцій, не характерних для даної
організації.

Наприклад, якщо мова йде про виробничу компанію, то доходи від продажу продукції
можуть складати основну частину її доходів. Собівартість проданої продукції
включатиме в себе витрати на заробітну плату робітників, сировинні матеріали,
електроенергію та інші затрати, пов'язані з виробництвом продукції. Відсотки до
отримання та сплати будуть відображені в звіті, якщо компанія отримувала кредити
або надавала їх іншим організаціям. Доходи від участі в інших організаціях будуть
відображені, якщо компанія має частки у статутних фондах інших підприємств. Доходи і
витрати від інших господарських операцій, не характерних для даної організації,
можуть включати в себе доходи від продажу майна, витрати на його ремонт або заміну
та інші операції, що не є основною діяльністю компанії.

Залежно від виду доходів і витрат та їх впливу на кінцевий фінансовий результат організації при
складанні звіту передбачене певне угруповання і послідовність відображення показників, що
характеризують структуру доходів і витрат при розрахунку прибутку (збитку) звітного року.
4. Особливості складання звіту про рух грошових коштів.
Існує фраза «cash is king»; гроші - це основне, кров у бізнесі, тому першими ми беремо під
контроль гроші.

Звіт про рух грошових коштів (Cash Flow) дає інформацію про рух коштів і їх еквівалентів між
датами фінзвітності, про напрями їх витрачання для оцінки потреби на майбутнє. Цей звіт показує
куди і як підприємство витрачає кошти, чому прибуток є, а коштів немає (чи навпаки).

У відповідності до НП(С)БО 1 "Загальні вимоги до фінансової звітності" метою складання Звіту про
рух грошових коштів є надання користувачам фінансової звітності повної, правдивої та
неупередженої інформації про зміни, що відбулися у грошових коштах підприємства та їх
еквівалентах за звітний період (рік, квартал). В управлінських цілях цей звіт може складатися й
щомісяця.

Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку (абревіатура П(С)БО) —

нормативно-правовий акт, затверджений Міністерством фінансів України, що
визначає принципи та методи ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової
звітності, що не суперечать міжнародним стандартам ( МСФЗ ).

Грошові кошти – це готівка, кошти на рахунках у банках та депозити до запитання; еквіваленти

грошових коштів – це короткострокові високоліквідні фінансові інвестиції, які вільно
конвертуються у певні суми грошових коштів та характеризуються незначним ризиком зміни їх
вартості (банкноти; білети державного казначейства; монети, які знаходяться в обліку та є засобом
платежу на території іноземної держави; платіжні документи в грошовій оцінці іноземної держави
і міжнародних розрахункових одиниць; кошти в грошових одиницях).

Вклади (депозити) до запитання - це депозит без точного зазначеного терміну

зберігання. Він повертається на першу вимогу клієнта.

Еквіваленти грошових коштів - це незалежна від грошових коштів окрема економічна

категорія – частина фінансових інвестицій, яка використовується не для розрахунків, а
для підтримання платоспроможності підприємства, погашення його короткострокових
зобов’язань і в разі потреби можуть бути вільно конвертовані у відомі суми грошових
коштів із незначним ризиком зміни вартості.

Еквіваленти грошових коштів – це високоліквідні інвестиції, які:

 короткострокові (до 3-х місяців);

 вільно можуть бути обмінені на гроші;

 у них незначний ризик зміни вартості.

Типовий приклад: депозити в банках до 3-х місяців. Цей 3-місячний строк в НП(С)БО не згадується,
однак він зустрічається у п. 7 МСБО (Міжнародний стандарт бухгалтерського обліку) 7 «Звіт про рух
грошових коштів».

На відміну від інших звітних форм, інформація Звіту про рух грошових коштів за поточний та
попередні періоди використовується для визначення майбутнього потоку грошових коштів, що
дозволяє користувачам оцінити здатність підприємства проводити діяльність у майбутньому та
погашати свої зобов'язання.

По-суті, Звіт про рух грошових коштів охоплює обороти за таким субрахунками, як:

 готівка у касі;
  гроші на банківських рахунках;

 грошові еквіваленти;

 гроші у дорозі. Це кошти, які знаходяться в процесі банківських операцій (купівлі-продажу

іноземної валюти, перевезенні інкасаторами тощо);

Інкасатор — це працівник спеціальної служби банку або окремої інкасаторської

компанії, який займається переміщенням готівки банку між його підрозділами,
іншими банками та організаціями.

 електронні гроші, номіновані у гривні.

Структура звіту про рух грошових коштів

Інформацію про чисте надходження або витрачання грошових коштів у Звіті розкривають у розрізі
операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, дозволяючи користувачам оцінювати вплив
проведених операцій на суму отриманих грошових коштів, а також здійснювати аналіз напрямів та
обсягів їх витрачання.

Внаслідок підрахунку грошових операцій у Звіті про рух грошових коштів результатом стає цифра
чистого грошового потоку.

Цей досить простий термін означає різницю між надходженням і витрачанням грошових коштів
(ГК):

Чистий рух ГК (ЧРГК) = Надходження (притік) ГК – Витрачання (відтік) ГК

Чисте надходження грошових коштів – це перевищення суми надходжень грошових коштів над
сумою їх видатків у звітному році, а чисте витрачання – перевищення суми видатків грошових
коштів над їх надходженням.

Чистий рух коштів у Звіті рахується як загальний, так і окремо по трьом видам діяльності, що
утворюють окремі розділи Звіту. До них належать:

 операційна діяльність (ОД) – основна, яка може приносити дохід (надходження від
продажу продукції, товарів, послуг, оренда та витрачання грошей на обслуговування цього
всього процесу, сплату податку на прибуток);

 фінансова (ФД) – діяльність, яка спричиняє зміни розміру та складу власного і

запозиченого капіталу суб’єкта господарювання; рух грошей по банківських кредитах,
лізингу, сплати відсотків за ними та іншими фінансовими послугами;

Лізинг — це довгострокова оренда машин і обладнання, видача обладнання

напрокат.

 інвестиційна (ІД) – купівля-продаж основних засобів, нематеріальних активів, інших

капітальних інвестицій, фінансових інвестицій (окрім тих, які віднесено до еквівалентів
грошових коштів).
Перший розділ Звіту призначений для розкриття інформації про рух грошових коштів у результаті
операційної діяльності, зокрема:

 надходження грошових коштів від покупців та замовників у результаті продажу продукції

(товарів), виконання робіт і надання послуг, у тому числі отримані авансові платежі;

 надходження грошових коштів від операційної оренди необоротних активів та відсотків,

нарахованих банками за зберігання коштів на рахунках;

 отримання штрафів, пені, неустойок від контрагентів за порушення норм законодавства та

невиконання умов договорів;

Неустойка — грошова сума або інше майно, які боржник повинен

передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штраф — неустойка, що обчислюється у відсотках суми невиконаного або неналежно

виконаного зобов'язання.

Пеня — неустойка, що обчислюється у відсотках суми несвоєчасно виконаного

грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

 отримання субсидій, дотацій та цільового фінансування;

 сплачені постачальникам та підрядникам грошові кошти за товари, роботи і послуги, у

тому числі перераховані аванси;

 грошові виплати працівникам та прирівняні до них виплати, аванси на відрядження;

 сплата податку на додану вартість, податку на прибуток, відрахувань на соціальні заходи та

інших обов'язкових платежів;

 сплачені штрафи, пені, неустойки за порушення норм законодавства та невиконання умов

договорів тощо.

Другий розділ Звіту призначений для розкриття інформації про рух грошових коштів від
інвестиційної діяльності, зокрема:

 надходження грошових коштів від продажу об'єктів основних засобів, нематеріальних

активів та інших необоротних матеріальних активів;

 надходження грошових коштів від реалізації фінансових інвестицій;

 отримання грошових коштів у вигляді відсотків та дивідендів за фінансовими активами;

 сплата грошових коштів за придбані об'єкти основних засобів, нематеріальних активів та

інших необоротних матеріальних активів;

 сплата грошових коштів за придбані цінні папери тощо.

Третій розділ Звіту призначений для розкриття інформації про рух грошових коштів від фінансової
діяльності, зокрема:

 надходження грошових коштів у сумі погашення заборгованості за внесками до

статутного, пайового капіталу, визнаного емісійного доходу та додаткових внесків
засновників;
Емісійний дохід — перевищення суми доходів, отриманих підприємством від
первинної емісії (випуску) власних акцій та інших корпоративних прав, над номіналом
таких акцій або перевищення номіналу акцій (інших корпоративних прав) над
вартістю їхнього викупу.

 надходження коштів від випуску боргових цінних паперів;

 отримання грошових позик;

 сплачені кошти акціонерам (засновникам) у процесі викупу акцій власної емісії чи часток у
статутному капіталі;

 сплачені відсотки за користування кредитами та облігаціями власної емісії;

 повернені банківські кредити;

 виплачені дивіденди акціонерам (засновникам) тощо.

Окремо вираховують зміни від курсових різниць. У Звіті про рух грошових коштів вони подаються
поза згаданими трьома видами діяльності.

Як наслідок, такого поділу:

ЧРГК = Чистий рух коштів від ОД + Чистий рух коштів від ФД + Чистий рух коштів від ІД

Звіт про рух грошових коштів: методи

Існують два методи складання звіту про рух грошових коштів: прямий і непрямий. Щоправда,
непрямий метод може бути застосований тільки до розділу щодо операційної діяльності. Рух
грошових коштів від фінансової та інвестиційної діяльності складається прямим методом.
Непрямий метод краще підходить для фінансових аналітиків при прогнозуванні, більшість
провідних компаній у світі його використовують, особливо при складанні звітності за МСФЗ.

Прямий метод. Чистий рух грошових коштів за даним методом представлений у вигляді
зрозумілому навіть для користувачів далеких від бухгалтерії:

Чистий рух ГК = Надходження ГК – Витрачання ГК

Непрямий метод. Тут складніше. Чистий рух грошових коштів від операційної діяльності
отримують шляхом коригування чистого прибутку:
 Зміни залишків
Збиток (прибуток) від
Чистий дебіторської і
Чистий неопераційної
рух ГК = + Амортизація +/- +/- кредиторської
прибуток діяльності та інших
від ОД заборгованості, запасів,
негрошових операцій
забезпечень

Звіт про рух грошових коштів за непрямим методом

Логіка непрямого методу – це знаходження зміни залишку грошей через рівняння балансу. Так,
чистий рух грошових коштів можна отримати ще й через зміну залишків грошових коштів за
даними балансу:

Чистий рух ГК = Залишок ГК на кінець – Залишок ГК на початок

Цю зміну залишків справа можна розкласти на компоненти, використовуючи всім відоме рівняння
балансу:

АКТИВИ = ЗОБОВ’ЯЗАННЯ + ВЛАСНИЙ КАПІТАЛ

З цього рівняння спрощено отримаємо:

Необоротні активи + Запаси + Дебіторська заборгованість + ГК =

Кредиторська заборгованість + Нерозподілений прибуток + Статутний капітал

або:

Грошові кошти = Кредиторська заборгованість + Нерозподілений прибуток + Статутний

капітал – (Необоротні активи + Запаси + Дебіторська заборгованість)

З огляду на останню рівність, якщо у підприємства зросла дебіторська заборгованість, то це за

собою тягне зменшення грошових коштів.

Якщо ж у підприємства зросла кредиторська заборгованість, то грошові кошти для збереження

рівності мають збільшитися. Тобто маємо низку закономірностей:

Дебіторська заборгованість↑ => грошові кошти ↓

Кредиторська заборгованість↑ => грошові кошти ↑

Запаси ↑ => грошові кошти ↓

Нерозподілений прибуток ↑ => Чистий прибуток ↑ => грошові кошти ↑

Амортизація ↑ => Необоротні активи ↓ => грошові кошти ↑

і так далі…

Тобто виходить, що на зміну залишків грошових коштів у балансі можна вийти через інші
компоненти балансу. Метод називають непрямим, тому що зміну грошей отримуємо шляхом
підрахунку не грошей, а інших складових бухгалтерського балансу.
Звіт про рух грошових коштів: алгоритм заповнення
Для складання Звіту про рух грошових коштів за деякий звітний період необхідно мати дані
Балансу на початок та кінець періоду, а також Звіт про фінансові результати за цей період.

За даними балансів розраховують зміни в їх статтях за період.

Сумарні зміни в статтях активу дорівнюють змінам у статтях пасиву і визначають приріст
(зменшення) валюти балансу.

Приріст статті активу свідчить про витрати грошових коштів, зменшення — про надходження
коштів. (Так, придбання товарно-матеріальних запасів свідчить про витрати грошових коштів, а
продаж запасів — про її надходження.)

Навпаки, приріст статті пасиву вказує на надходження коштів і збільшення обсягу фінансових
ресурсів, а зменшення статті пасиву — про відплив грошових коштів та зменшення ресурсів.

Зміни в статтях Балансу використовують у відповідних розділах Звіту при розрахунку чистих
грошових потоків: зміни в пасивах — з таким самим знаком, зміни в активах — із протилежним.
При цьому зміни в грошових коштах не використовуються при складанні Звіту, оскільки вони є
основним результатом (підсумком) Звіту. Не використовують також дані про зміни у власному
капіталі, які відбулися за рахунок чистого прибутку (наприклад, збільшення статутного, резервного
капіталу за рахунок прибутку або збільшення статті "Нерозподілений прибуток"). Останнє
зумовлено тим, що чистий прибуток входить до розділу І Звіту як одна із основних статей.

До розділу І Звіту входять статті "Чистий прибуток" та "Амортизація необоротних активів" зі Звіту
про фінансові результати, а також зміни в статтях активу та пасиву Балансу, що відносяться до
операційної діяльності, зокрема зміни в товарно-матеріальних запасах, дебіторській,
кредиторській заборгованості тощо.

У розділі II вміщено статті, в яких відображують витрати та надходження коштів у результаті

інвестиційної діяльності.

Дані для них розраховують на основі змін, що відбулися за звітний період у необоротних активах
підприємства: основних засобах, нематеріальних активах та фінансових вкладеннях.

Оскільки зміни в основних засобах та нематеріальних активах відбуваються не тільки за рахунок

придбання чи продажу цих активів, а й за рахунок нарахованого за період зносу, кошти, витрачені
на придбання (отримані від продажу) необоротних активів (НА), можна розрахувати за формулою

К = Залишкова вартість НА на кінець періоду – Залишкова вартість НА на початок періоду +

Нарахований за період знос

Тобто при розрахунку грошових потоків від інвестиційної діяльності зміни в необоротних активах
використовуються лише після їх коригування. Це зумовлено тим, що амортизація необоротних
активів, яка викликає зміни в їх балансовій вартості, входить окремою статтею в розділ І Звіту про
рух грошових коштів.

Розділ Ш Звіту містить дані про рух грошових коштів у результаті фінансової діяльності.

До цього розділу включають зміни в статтях Балансу, пов'язані з формуванням фінансових ресурсів
підприємства, а саме зміни у власному капіталі, викликані зовнішніми чинниками, та зміни в
позиковому капіталі, викликані погашенням чи отриманням нових позик. У цьому розділі також
враховують дивіденди, сплачені власникам підприємства.
Чистий приплив чи відплив грошових коштів за період визначають як підсумок усіх розділів
Звіту.

Ця величина має дорівнювати (виходячи з рівності сумарних змін у балансі) зміні у грошових
коштах підприємства.

Якщо чистий приплив (відплив) коштів за період, розрахований відповідно до Звіту, дорівнює
величині змін у грошових коштах, обчисленій за даними балансів на початок і кінець періоду, Звіт
про рух грошових коштів складено правильно.

Методика складання Звіту про рух грошових коштів, викладена вище, ґрунтується на рівності

Приріст активів = Приріст пасивів,

яка є наслідком основного балансового рівняння (Активи = Пасиви).

Особливості складання Звіту про рух грошових коштів

Серед загальних правил складання Звіту за НП(С)БО 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності»
можна назвати:

1. Використовуємо дужки на вибуття (витрачання) грошових коштів та від’ємні значення

чистого руху грошових коштів. Запис у дужках – це рівносильно знаку «–».

2. Додаємо за потреби додаткові рядки з Додатку 3 НП(С)БО 1.

3. Складаємо у тис. грн без десяткового знаку, тобто у цілих числах.

4. Всі суми надходжень і вибуття грошових коштів відображаються, включаючи ПДВ, акциз,
які включені у ціну, адже вони теж є складовою грошового потоку.

5. Дивіденди відображаємо таким чином: одержані – у складі інвестиційної діяльності, а

виплачені – фінансової.

6. Негрошові розрахунки виключаємо.

Наприклад, бартер, придбання шляхом емісії акцій тощо. Тобто, якщо погашення боргу
відбулося шляхом бартерної операції, то таку операцію слід виключити, як при прямому,
так і непрямому методі.

7. Пропускаємо мимо звіту операції з переведення грошових коштів з однієї категорії в

іншу.

Наприклад, зняття коштів з рахунку в банку з оприбуткуванням у касі підприємства. Вони

ніяк не впливають на грошовий потік, а змінюють лише місце зберігання залишку грошових
коштів;

8. Можливим є використання додатково вписаних рядків до звіту. Їх можна знайти у

Додатку 3 до НП(С)БО 1.

Як межу суттєвості можна використати 5% чистого потоку грошових коштів від операційної
діяльності (ряд. 3195 Звіту), що рекомендована для даного Звіту Мінфіном у пп. 2.20.3
Методичних рекомендацій щодо облікової політики підприємства, затверджених наказом
Мінфіну від 27.06.2013 р. № 635 (далі – Методрекомендації № 635).
 Це значить, що якщо значення певного додаткового рядка становить або перевищує межу
суттєвості, то його рекомендується ввести до форми Звіту про рух грошових коштів.

5. Аналіз основних фінансових показників фірми.

Фінансовий аналіз компанії – частина роботи з контрагентами. Він допомагає завчасно оцінити
ефективність підприємства та зробити висновки про його діяльність. Прочитати баланс і звіт про
фінансові результати не завжди достатньо для того, щоб зрозуміти фінансовий стан компанії.

Фінансова стійкість
Фінансова стійкість підприємства - це такий стан його фінансових ресурсів, їх розподілу і
використання, який забезпечує збереження ніші міжнародного ринку, розвиток підприємства за
рахунок росту прибутку і капіталу при збереженні платоспроможності та кредитоспроможності в
умовах допустимого ризику зовнішньоекономічної діяльності.

Фінансова стійкість характеризує ступінь фінансової незалежності підприємства щодо володіння

своїм майном і його використання.

Цей ступінь незалежності можна оцінювати за різними критеріями:

 рівнем покриття матеріальних обігових коштів (запасів) стабільними джерелами

фінансування;

 потенційною спроможністю підприємства покрити термінові зобов'язання мобільними

активами;

 часткою власних або стабільних джерел у сукупних джерелах фінансування.

Наведеним критеріям відповідають коефіцієнт фінансової стійкості (стабільності), коефіцієнт

фінансової незалежності (автономії), коефіцієнт фінансового ризику.

До них можна додати:

 коефіцієнт маневреності робочого капіталу - відношення вартості робочого капіталу

(власних оборотних засобів) до суми джерел власних засобів. Він характеризує ступінь
мобільності використання власних коштів підприємством (рекомендоване значення >0, 5);

 коефіцієнт співвідношення залученого і власного капіталу (коефіцієнт

фінансування) відношення всієї суми залучених засобів та суми власних коштів
(рекомендоване значення залежить від характеру зовнішньоекономічної діяльності).

Коефіцієнти ліквідності і ділової активності також характеризують фінансову стійкість

підприємства.

Група показників "Ділова активність" враховує:

• Продуктивність активів компанії шляхом їх порівняння із обсягом виручки.

• Ефективність використання робочого капіталу компанії з точки зору згенерованої ним виручки.

• Динаміку дебіторської заборгованості.

Ділова активність - це комплексна характеристика, яка відображає зусилля підприємств,

спрямовані на забезпечення динамічності розвитку і досягнення поставлених цілей у різних
напрямах діяльності.
Основними цілями оцінки та аналізу ділової активності підприємств є здійснення ефективних
управлінських рішень з метою забезпечення сталого розвитку та підвищення
конкурентоспроможності за умов ринкового середовища.

На мікрорівні кількісна оцінка ділової активності здійснюється здебільшого за двома напрямами:

а) аналіз динаміки загальних показників господарської діяльності: обсяг капіталу, інвестованого в

діяльність підприємства (обсяг активів), обсяг доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів,
робіт, послуг), прибуток;

б) аналіз ефективності використання ресурсів підприємства.

Група показників "Ліквідність" враховує:

• Здатність компанії сплачувати свої зобов'язання строком до 1 року за рахунок оборотних активів.
Тобто чи є в компанії ресурси, які можна використовувати для погашення кредитів.

• Здатність погашати поточні зобов'язання лише за рахунок грошових коштів та їх еквівалентів.

Індикатор дозволяє зрозуміти, чи є у фірми кошти для задоволення вимог кредиторів на поточну
дату.

• Співвідношення між оборотними активами за мінусом запасів та поточними зобов'язаннями

компанії.

• Здатність покривати короткострокові зобов'язання найбільш ліквідними активами.

• Частку грошових коштів та еквівалентів у загальній структурі активів компанії.

Ліквідність фірми - це спроможність фірми перетворювати свої активи в гроші для покриття всіх
необхідних платежів по мірі настання їхнього терміну.

Фірма, оборотний капітал якої складається переважно з коштів і короткострокової дебіторської

заборгованості, як правило вважається більш ліквідною, порівняно з фірмою, оборотний капітал
якої складається переважно з запасів.

Всі активи фірми в залежності від ступеня ліквідності, тобто швидкості перетворення в кошти,
можна умовно підрозділити на такі груп:

1. Найбільш ліквідні активи (А1) - суми по всіх статтях коштів, що можуть бути використані для
виконання поточних розрахунків негайно.

У цю групу включають також короткострокові фінансові вкладення (цінні папери).

2. Швидкореалізовані активи (А2) - активи, для обертання яких у наявні кошти потрібен певний
час.

У цю групу можна включити дебіторську заборгованість (платежі по якій очікуються протягом 12

місяців після звітної дати), інші оборотні активи.

Ліквідність цих активів може бути різною і залежить від суб'єктивних та об'єктивних чинників:
кваліфікації фінансових робітників, взаємовідносин із платниками і їхньої платоспроможності,
умов надання кредитів покупцям, організації вексельного обігу.

3. Повільнореалізовані активи (А3) - найменш ліквідні активи - це запаси, дебіторська

заборгованість (платежі по якій очікуються більш ніж через 12 місяців після звітної дати), податок
на додану вартість за придбаними цінностями.
Бажано, використавши дані аналітичного обліку, зменшити податок на додану вартість на суму
відшкодування з прибутку фірми. Товарні запаси не можуть бути продані до тих пір, поки не
знайдено покупця. Запаси сировини, матеріалів, незавершеної продукції можуть потребувати
попередньої обробки, перед тим, як їх можна буде продати і перетворити на явні кошти.

4. Важкореалізовані активи (А4) - активи, що призначені для використання в господарській

діяльності протягом тривалого періоду часу.

У цю групу можна включити статті I розділу активу балансу "Позаобігові активи".

Перші три групи активів протягом всього господарського періоду можуть постійно змінюватися і
відносяться до поточних активів фірми. Поточні активи більш ліквідні, ніж інше майно фірми.

Пасиви балансу по мірі зростання строків погашення зобов'язань групуються наступним чином:

 Найбільш термінові зобов'язання (П1) - кредиторська заборгованість, розрахунки за

дивідендами, інші короткострокові зобов'язання, а також позички, не погашені в термін (за
даними додатків до бухгалтерського балансу).

 Короткострокові пасиви (П2) - короткострокові кредити банків та інші позички, які

підлягають погашенню на протязі 12 місяців після звітної дати.

 Довгострокові пасиви (П3) - довгострокові кредити та інші довгострокові пасиви - статті ІІ

розділу пасиву балансу "Довгострокові зобов'язання".

 Постійні пасиви (П4) - статті I розділу балансу "Капітал, фонди і резерви".

Короткострокові і довгострокові зобов'язання, разом узяті, називають зовнішніми

зобов'язаннями.

Фірма вважається ліквідною, якщо її поточні активи перевищують її короткострокові

зобов'язання. Для оцінки реального ступеня ліквідності фірми необхідно провести аналіз
ліквідності балансу.

Ліквідність балансу. Характеристика показників ліквідності

Ліквідність балансу визначається як ступінь покриття зобов'язань фірми її активами, термін

перетворення яких у гроші відповідає терміну погашення зобов'язань.

Для визначення ліквідності балансу варто зіставити результати по кожній групі активів і пасивів.

Баланс вважається абсолютно ліквідним, якщо виконуються умови:

 А1>П1;

 А2>П2;

 А3>П3;

 А4<П4.

Якщо виконуються перші три нерівності, тобто поточні активи перевищують зовнішні зобов'язання
фірми, то обов'язково виконується остання нерівність, що має глибокий економічний зміст:
наявність у фірми власних оборотних коштів; дотримується мінімальна умова фінансової
усталеності.
Невиконання якоїсь із перших трьох нерівностей свідчить про те, що ліквідність балансу тої чи
іншої міри відхиляється від абсолютної. При цьому нестача коштів по одній групі активів
компенсується їх нестачею по іншій групі, хоча компенсація може бути лише по вартісній величині,
оскільки в реальній платіжній ситуації менш ліквідні активи не можуть замінити більш ліквідні.

Зіставлення найбільш ліквідних коштів і швидкореалізованих активів з найбільш терміновими

зобов'язаннями і короткостроковими пасивами дозволяє виявити поточну ліквідність і
платоспроможність.

Якщо ступінь ліквідності балансу настільки велика, що після погашення найбільш термінових
зобов'язань залишаються зайві кошти, то можна прискорити терміни розрахунків із банком,
постачальниками й іншими контрагентами.

Показники ліквідності застосовуються для оцінки спроможності фірми виконувати свої

короткострокові зобов'язання. Вони дають уявлення не тільки про платоспроможність фірми на
даний момент, але й у випадку надзвичайних подій.

Загальну оцінку платоспроможності дає коефіцієнт покриття, який в економічній літературі також
називають коефіцієнтом поточної ліквідності, коефіцієнтом загального покриття.

Показники ліквідності важливі не тільки для керівників і фінансових працівників підприємства, але
становлять інтерес для різних користувачів інформації: коефіцієнт абсолютної ліквідності - для
постачальників сировини і матеріалів, коефіцієнт швидкої ліквідності - для банків; коефіцієнт
покриття - для покупців і власників акцій і облігацій підприємства.

Група показників "Платоспроможність" враховує:

• Частку власного капіталу компанії у загальній сумі коштів, інвестованих у її діяльність. Чим
вищий цей коефіцієнт, тим більш компанія є фінансово незалежною від кредиторів.

• Наскільки боргове навантаження відповідає наявним операційним доходам від ведення бізнесу.

• Співвідношення між власним капіталом та необоротними активами.

Група показників "Прибутковість" включає:

• Наскільки ефективно менеджмент використовує активи фірми для генерації прибутку. Від'ємні
значення свідчать про збитки.

• Наскільки прибутковою є компанія для власників та інвесторів.

• Скільки прибутку генерує кожна гривня оборотних активів компанії.

• Відношення валового прибутку до виручки. Цей коефіцієнт показує реальну прибутковість

бізнесу компанії.

Зміна маржі в порівнянні з минулим роком підкаже, як змінилася цінова політика та ефективність
діяльності компанії.

• Відношення чистого доходу до вирахування відсотків та податків до загальних активів компанії.

• Співвідношення між валовим прибутком (збитком) та собівартістю.

• Відношення валового прибутку до операційних витрат компанії.

• Відношення прибутку від операційної діяльності до собівартості реалізованих товарів (робіт,
послуг) та операційних витрат (адміністративних витрат, витрат на збут та інших), пов’язаних з
реалізацією продукції.

Характеристика показників рентабельності

Рентабельність є відносним показником, і вона необхідна для
аналізу господарської та економічної діяльності будь-якого підприємства.

Саме через таку відносність показники рентабельності двох і більше різних підприємств можна
порівнювати один з одним і розуміти, яке з них є ефективнішим.

Рентабельність – фінансовий показник, що характеризує ефективність використання капіталу.

У широкому розумінні слова поняття рентабельності означає прибутковість, дохідність.

Підприємство вважається рентабельним, якщо результати від реалізації продукції (робіт, послуг)
покривають витрати виробництва (обігу) й утворюють суму прибутку, достатню для нормального
функціонування підприємства.

Економічна сутність рентабельності може бути розкрита тільки через характеристику системи
показників. Загальний їхній зміст - визначення суми прибутку з однієї гривні вкладеного капіталу. І
оскільки це відносні показники - вони практично не підпадають під вплив інфляції.

Підвищення рентабельності продукції забезпечується переважно зниженням собівартості

одиниці продукції.

Чим краще використовуються основні виробничі фонди, тим нижче фондоємність, вище
фондовіддача і внаслідок цього відбувається зростання показника рентабельності виробництва.

При поліпшенні використання матеріальних обігових коштів знижується їхній розмір, що припадає
на 1 гривню реалізованої продукції.

Отже, чинники прискорення оборотності матеріальних оборотних коштів є одночасно чинниками

росту рентабельності виробництва.

Основні види
Основні позначення різних показників рентабельності:

 ROM Рентабельність продукції

 ROFA Рентабельність основних засобів

 ROS Рентабельність продажів (Return on sales або Margin on sales)

 ROL Рентабельність персоналу (Return on labour)

 BEP Коефіцієнт базової прибутковості активів (Basic earning power)

 ROA Рентабельність активів (Return on Assets)

 ROE Рентабельність власного капіталу (Return on equity)

 ROIC Рентабельність інвестованого, перманентного капіталу (Return on invested capital)

Можна виділити три основних види, які використовуються повсюдно в аналізі господарської та
фінансово-господарської діяльності.

1. Рентабельність продукції (товару, послуг).

Показник розраховується як співвідношення чистого прибутку від реалізації продукції до

повної собівартості його виробництва або продажу.

Характеризує ефективність і економічну доцільність виробництва або продажу конкретно

взятого товару.

2. Рентабельність виробництва.

Ширша група показників, яка використовується для аналізу окремих видів бізнесу або
проектів інвесторами та власниками.

Інструмент характеризує загальної ефективність і економічну доцільність ведення певного

виду бізнесу.

3. Рентабельність активів.

Дуже велика група показників рентабельності, основною метою яких показати

ефективність використання активів, в тому числі і фінансових активів на кожному етапі
бізнес процесу.

Обчислюють і аналізують рентабельність, як з урахуванням кредитів, так і без них, до

сплати податок, до сплати дивідендів і так далі.

Кожен з даних індикаторів допомагає чітко визначити, є чи ні, сенс у використанні

кредитних ресурсів, грошових потоків (що не рентабельно).

Наскільки ефективно використовують всі активи на кожному етапі, в тому числі і грошові,
використання таких інструментів дуже важливо для залучення інвесторів або підготовки
інвестиційних пропозицій.

Інтегральний показник ефективності / Рентабельність власного капіталу ROE (return on equity) –

це відношення суми прибутку до інвестицій.

ROE = Прибуток / Інвестиції

Збільшити інвестований капітал в одній з Європейських країн на 15%-20% вважається високою

рентабельністю. В Україні такі показники не вважаються високими, тому що отримання прибутку
пов’язане з більшим ризиком для інвесторів.

Перед тим, як вкласти гроші в певний проект, ви маєте скласти фінансовий баланс, розрахувати
ROE і зважити ризики.

Рентабельність основних засобів

Відображає продуктивність використання основних засобів або конкретного обладнання на

підприємстві. Її знаходять за формулою:

ROFA = чистий прибуток підприємства / середньорічна вартість ОЗ * 100%

ROFA – рентабельність основних засобів (ОЗ)

Рентабельність персоналу

Кожен керівник хоче знати, чи продуктивно працюють його співробітники. Це можна дізнатися,
розрахувавши рентабельність персоналу (ROL):

ROL = чистий прибуток компанії / чисельність персоналу * 100%

Рентабельність інвестицій

Показує віддачу від вкладень в який-небудь проєкт.

Розрахувати рентабельність інвестицій потрібно перш, ніж вкладати гроші. Це дозволить оцінити
ефективність вкладень і їх доцільність. Якщо показник рентабельності низький або негативний,
значить проект збитковий і інвестор ризикує втратити свої гроші.

Рентабельність інвестицій (ROIC) знаходиться за формулою:

ROIC = чистий прибуток (за період) / вкладені кошти (за той же період) * 100%

Цей показник визначає прибуток, що припадає на кожну вкладену в інвестиційний проект гривню.

Рентабельність власного капіталу

Дає зрозуміти інвесторам і власникам бізнесу, наскільки вигідна і продуктивна віддача власних
коштів, чи правильно організоване використання ресурсів компанії.

ROE – рентабельність власного капіталу

ROE = чистий прибуток / власний капітал * 100%

ЯК РОЗРАХУВАТИ ПОРІГ РЕНТАБЕЛЬНОСТІ

Є ще один показник, необхідний при розрахунку рентабельності — точка беззбитковості, інакше

поріг рентабельності (break-even point (BEP)).

Це той обсяг продукції, яку потрібно продати, щоб покрити всі витрати. Він показує рівень
продажів, при якому підприємець буде працювати ще без прибутку, але вже беззбитково.

При визначенні порогу рентабельності використовуються виручка, а також постійні і змінні

витрати.

До постійних належать ті витрати, які не залежать від обсягів випуску продукції, вони є завжди,
навіть при зупинці виробництва: орендна плата, амортизація обладнання, податки, заробітна
плата адміністрації та допоміжного персоналу ( керівників, бухгалтерів, охоронців) і т. п.

Змінні витрати – це ті, які безпосередньо взаємопов'язані і змінюються при збільшенні або
зменшенні обсягів виробництва. До них відносяться: витрати на закупівлю сировини і матеріалів,
енергоресурси, вартість транспортних послуг, фонд оплати праці основних виробничих робітників
з усіма податками і відрахуваннями.

BEP = (постійні витрати * виручка) / (виручка - змінні витрати)*100%

Поріг рентабельності дає оцінити:

  Міцність бізнесу: перевищення реального виробництва над порогом рентабельності
відображає запас фінансової міцності компанії;

 (Які проблеми є в організації роботи компанії) Як краще організувати роботу компанії:

наприклад, при розрахунку порога рентабельності декількох видів продукції можна
з'ясувати, який товар більш окупний і принесе прибуток скоріше, чи потрібно розширювати
асортимент продукції, або згортати виробництво конкретного товару;

 Чи вигідно вкладатися в проект, чи швидко він окупиться;

 Визначити ціни в разі збільшення або зниження обсягу продажів.

Коли підприємець хоче відкрити нову справу, розрахунок точки беззбитковості показує, скільки
продукції потрібно виробити і продати, щоб бізнес «вийшов з мінуса».

Негативний коефіцієнт економічної рентабельності означає збиткову роботу компанії, говорить

про нерентабельність підприємства або бізнес-проекту.

Нерентабельність — це діяльність, яка приносить збитки.

На самому початку відкриття справи або при запуску виробництва це нормально, до досягнення
порогу беззбитковості, тобто до того моменту, коли прибуток дорівнює нулю, але постійні і змінні
витрати вже покриті.

Фірма обов'язково повинна пройти поріг рентабельності, інакше її існування безглузде. Якщо і далі
компанія не приносить дохід, потрібно оцінювати, що не так, чому немає прибутку.

Основними законодавчими актами, які визначають діяльність підприємства є:

 Господарський Кодекс України.

 Статут підприємства.
 Колективний договір.
Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи від дня його державної
реєстрації. Державна реєстрація підприємств здійснюється згідно з Господарським кодексом
України.
Створення та функціонування підприємств в Україні регулюється господарським,
податковим, інвестиційним, митним, валютним та іншими законодавствами, що
регламентує окремі особливості, сторони та види діяльності підприємств в Україні.
Господарське законодавство регулює правові, економічні та соціальні принципи здійснення
підприємницької діяльності на території України. З 1 січня 2004 року набув чинності
Господарський кодекс України, у зв'язку з чим втрачають силу Закони України "Про підприємства
в Україні" та "Про підприємництво".
Податкове законодавство визначає чинну в країні податкову систему, тобто сукупність податків і
зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів різних рівнів, а також до державних цільових фондів,
що стягуються у встановленому відповідними законами держави порядку; встановлює об'єкти
оподаткування та методики їх визначення, джерела сплати податків; регулює розміри ставок
податків; визначає терміни сплати податків та порядок надання податкових пільг.
Інвестиційне законодавство регулює інвестиційні процеси в країні, надає державні гарантії
вітчизняним та іноземним інвесторам, визначає засади функціонування біржового та
позабіржового ринків цінних паперів в Україні, встановлює правила здійснення операцій з
цінними паперами та забезпечує контроль за діяльністю. (Закони України "Про інвестиційну
діяльність", "Про цінні папери та фондову біржу", "Про державне регулювання ринку цінних
паперів", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та інші).

Класифікація та структура суб’єктів господарювання.

За метою і характером діяльності: комерційні та некомерційні.
За формою власності:

 Приватні
 Колективні
 Комунальні
 Державні
 Змішані
За способом утворення та формування статутного капіталу поділяють на унітарні та корпоративні.
За розмірами:

 малі (середньооблікова чисельність за рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового

доходу від реалізації продукції чи послуг за звітний період 50 тисяч євро),
 середні (від 50 тис євро до 5 млн і від 50 осіб до 1000),
 великі (перевищує працюючих 1000 осіб, а обсяг валового доходу перевищує 5 млн
євро).
Мають свої певні переваги.
За формою господарювання:

 Одноосібні приватні підприємства

 Кооперативні підприємства
 Орендні підприємства
 Господарське товариство
 За ступенем участі партнерів засновників:
 Акціонерне товариство
 Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ)
 Товариство з додатковою відповідальністю
 Повне товариство
 Командитне товариство
 Суб’єктами мікропідприємництва є:

фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у

яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та
річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро,
визначену за середньорічним курсом Національного банку України;
юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми
власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує
10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам
євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.
Суб’єктами малого підприємництва є:
фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у
яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та
річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро,
визначену за середньорічним курсом Національного банку України;
юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми
власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує
50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам
євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.
Суб’єктами великого підприємництва є
юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми
власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) перевищує 250
осіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро,
визначену за середньорічним курсом Національного банку України.
Інші суб’єкти господарювання належать до суб’єктів середнього підприємництва.