1.

Поняття буття у філософії: функції категорії буття, людські

виміри категорії буття.
ПАРМЕНІД: «БУТТЯ Є, НЕБУТТЯ НЕМАЄ»
БУТТЯ-НЕБУТТЯ — гранична межа філософського мислення;
співвідношення, через яке визначається буття, проте не лише внаслідок
позначення межі, за якою буття вже немає, а й тому, що такого роду межа
вказує на ті якості сущого, втрата яких рівнозначна втраті самого такого
сущого; означена межа позначає також граничну щирість людської думки, її
вміння утримуватись у власних актах при бутті, а не провалюватися у
небуття.
2. Основні філософсько-світоглядні позиції в межах класичного і
некласичного розуміння буття в філософії та наукової картини
світу.
3. Основні ознаки свідомості та теорії походження.
4. Структура і функції свідомості.
 5. Свідомість, духовність і творчість. Місце знаків та мови у
свідомій діяльності людини.

Свідомість — вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана

з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю,
самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів
останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище.

Духовність — абстрактний іменник до слова духовний. Як і слово

першооснова духовність пов'язана з внутрішнім психічним життям людини, її
моральним світом. Також слово часто має відтінки оціночної категорії та
пов'язується з релігією. Чітко окресленого значення слово не має. Як термін
слово "духовність" використовується у таких науках, як філософія, етика і
богослов'я.

Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових,

невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва,
наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації
тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст
якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості).
ЗНАК І ЗНАЧЕННЯ В МОВІ — структурна одиниця мови і виконувана
нею функція репрезентації певного явища об’єктив. дійсності або його
відображення у свідомості. Поняття мовного знака грунтується на
загальнофілос. (і семіотичному) діалектико-матеріалістичному розумінні
знака як матеріального предмета (явища, події), що в процесі спілкування
людей виступає як представник якогось ін. предмета, властивості,
відношення і використовується для одержання, зберігання, перетворення,
передачі інформації, знання. Взаємовідношення між знаком і
позначуваними ним матеріальною та ідеальною сутностями схематично
зображається у вигляді трикутника, вершинам якого даються назви «Знак»,
«Предмет», «Поняття» (т. з. трикутник Фреге). У семіотиці як науці про
знаки виділяються три аспекти функціонування і дослідження знака:
відношення знака до позначуваного (семантика), відношення знака до ін.
знаків (синтактика) і відношення знака до того, хто ним користується
(прагматика).