1.1. Витоки руської державності.

Київська Русь - величезне і сильне, але

зовсім немонолітне державне утворення на теренах України та прилеглих до них

білоруських і російських землях. Значні обшири шісі імперії, яка злучила понад

20 народностей чи з іншим рахунком 120 слов'янських і 80 неслов'янських

пемен, поєднувалися з рихлістю і політичної, соціальної й економічної

структури.

Київську Русь часто порівнюють з імперією Карла Великого або зі ще

ближчою до неї Хозарською імперією (каганатом). А все ж вона набагато схожі

на інші слов'янські держави. І становлення теж відбувалося на зламі VIII-IX ст.

Правда, перша зі слов'янських держав, Болгарія, виникла ще 681 р., але вона

була створена тюркською знаттю, яка згодом швидко асимілювалася місцевими

слов'янами. Масовий же перехід слов'янських етносів від стадії племінних

об'єднань до державності відбувається у IX ст. Каталізатором цього процесу

послужив розгром 805 р. Карлом Великим аварів, що експлуатували слов'янські

племена. 818 р., постала Моравія, 836р. –Сербія. Близько 849 р. до Моравії влився

чеський племінний союз. Тоді ж польські племена починають об'єднуватися під

владою п'ястів.

На Русі ж на зламі VII-IX ст. остаточно оформилося п'ять великих племін-

них об'єднань:

1) центральне, до якого входили поляни й сіверяни, головне божество

Стрибог,

2) західне волиняни, дреговичі і древляни під верховенством останніх,

без єдиного верховного божества, оскільки для древлян і дреговичів таким був

Даждьбог, а для волинян - Святовид,

3) північне полочани, кривичі й ільменські словени під верховенством

останніх, основне божество — Мокош,

4) південне - уличі, тиверці й білі хорвати на чолі з останніми, головний бог

— Хорс,

5) східне, про яке майже нічого не знаємо і називаємо усі трі суплеменності

за іменем головної — в'ятичі.

Внутрішню структуру цих об'єднань визначали категорії “сотні” і “тисячі" -

як пізніше у козацько-гетьманській державі. За Б. Рибаковим, "сотня" була групою

невеликих землеробських селищ, кожне приблизно з десятка жител, “тисяча" ж-

невелика область, що відповідала племенній території. У XII ст. відома Сновська

тисяча, що простягалася уздовж усієї р. Снов – близько 100 км. Тисячі-племена

об'єднувалися у суплеменності (останніх літопис називає 14), аті - у названі вже

п'ять переддержавних об'єднань. Історія становлення держави Русь власне і була

історією об'єднання усіх цих племен навколо Києва, а також прилучення до цього

державного ядра ще близько двох десятків неслов'янських народів,

Котляр М.Ф. Київська Русь як поліетнічна держава// Відродження. — 1993. – N5-6. -

С. 58-61.

2 Рыбаков Б. А. Спорные вопросы образования Киевской Руси// Вопросы истории. — 1960.

- № 9. - С. 23-26.

Літопис починає датовану історію Русі з 860 р., але на той час Русь уже була

досить міцною державою, що загрожувала навіть Візантії. Зрозуміло, що цьому

передувало мінімум кілька десятиліть державного розвитку,

З самого початку п'ять вищеназваних угруповань було втягнуто в активну

торгівлю з арабським світом. З 770 по 833 роки скарби куфічних дирхемін

відносно рівномірно відкладаються по всій території майбутньої Київської

Русі. Ці товарно-грошові стосунки, точніше необхідність їх регулювання,

послужили каталізатором внутрішніх державотворчих процесів і підштовхнули

праукраїнські і сусідні племена до дального об'єднання. Досить швидко

відбулося об'єднання трьох з п'яти вищеназваних угруповань,

центрального,

західного і південного. Так виникає зародок майбутньої імперії. У літературі за

цією державою вії найскромніших ще межах (землі полян, древлян, дреговичів,

радимичів, а також південної частини полоцьких і смоленських кривичів, а ще

західної частини сіверян) закріпилася кабінетна назва “Руська земля” (зрештою,

і політонім "Київська Русь" с цілком кабінетним, у тогочасних документах і

літописах держава називалася просто "Русь").

Новонароджена Руська земля зразу опинилася у складному вузлі міжнародних

подій, зав'язаному на сході Європи. Iі становлення співпало з виникненням ряду

інших східноєвропейських держав. Арабська влада у Закавказзі тоді настільки

ослабла, що там на початку IX ст. виникає кілька туземних держав. На нижньому

Подонні і Подніпров'ї посилюються угри, що роблять часті напади на Хозарію

і Русь. Тоді ж активізується Візантія, прагнучи будь-що посилити свій вплив

у Північному Причорномор'їй у Криму. 813 р. під'юджувані Візантією угри

нападають на Хозарію, у відповідь хозари 820 р. нападають на візантійську

колонію Херсонес у Криму. У це протистояння було втягнуто і Русь, яка на

зламі VIII-IX ст. здійснила кілька походів у Причорномор'я (тобто воювала на

боці Хозарії проти Візантії й угрів). Згадки про ці походи містять досліджені

В. Васильєвським житія Георгія Амастридського і Стефана Сурозького.

Проте десь на зламі 820-830-х років Руська земля виривається з орбіти впливу

Хозарського каганату і починає вести самостійну зовнішню політику. Це викликає

і блокаду з боку Хозарії і припинення притоку арабських дирхемів (останній їх

скарб на Подніпров'ї датується 824 р.), хоча ті продовжували обертатися в інших

двох ареалах східного слов'янства:

— на землях словен, псковських кривичів, весі і північної частини полоцьких

і смоленських кривичів,

- на землях в'ятичів і східної частини сіверян.

Отже, на той час у східних слов'ян вже чітко оформилися три державні

об'єднання — Руське, Словенське і В'ятицьке. Їх ще називають "суперсоюзами

племен”, але, судячи з того як вони проявляли себе на міжнародній арені,

прийнаймні перші два знаходилися вже не на племенній, а на державній стадії

розвитку. Ці три об'єднання добре узгоджуються з відомим за арабськими

Джерелами Куявією, Славією і Артанією.

Насонов А. Н. "Русская земля” и образование территории древнерусского государства.

М.: Изд-во АН СССР, 1951.

Древняя Русь в свете зарубежных источников. – Т.3. Восточные источники. – М., 2009.

Арабський топонім Куявія пов'язують з Києвом, а сам Київ - з iloro

легендарним засновником Кисм. Власне, заснування Києва і початок

державницької історії Русі Повість врем'яних літ приписує трьом братам - Кию,

Щеку і Хориву та їхній сестрі Либеді. Найраніше ж згадка про Київ збереглася у

Костянтина Багрянородного у формі kioaba. У анонімного персидського географа

IX – X ст. це місто фігурус як Kujaba, Kujave, у арабів (Аль-Ідрісі, Аль-Істахрі)

як Kayaba. Kuyava, Khuiav, Kujathаn. Титар Мерзебурзький називає місто Cuieva,

Всі ці варіанти приводять до реконструкції Kujava.

Правда, з літописної оповіді випливає тільки те, що Київ засновано Києм, але

де саме знаходилося це місто (чи на Дніпрі, чи деінде) там нічого не сказано. Між

тим у Східній і Центральній Європі відомо 16 міст з назвою Київ чи близькими до

того.“ О.Трубачов виявив їх ще більше. Зокрема, відоме місто зі схожою назвою,

засноване близько 430 р. на Дунаї біля впадіння у нього річки Морава. Це сучасне

угорське місто Кьовьо.?

Свого часу ця оповідь вважалася чистою вигадкою, що виникла як

спроба літописця пояснити назви відповідних київських урочищ. Певний час

ця концепція була панівною, її дотримувався С.Соловйов" та багато інших

дослідників. Не відкинуто її і сьогодні. Висхідною топоосновою для назви

міста, згідно з етимологом С.Роспондом, був діалектний термін kujava, який

відомий у польських діалектах у значенні "піщаний пагорб" чи "місце, поросле

очеретом". В українській мові слово "куява” відоме зі значенням "крутий пагорб",

“маловідома країна”, “віддалене житло”, “стара хата". Семантика цієї топооснови

пояснюється із цілого ряду українських місцевих географічних термінів — як-от

кусви — “вершини гір" (гуцульські говірки). 10

Але цю теорію спростовано археологічними розкопками. Д.Мілесв 1908-

1909 р. відкрив городище, яке назвав "городом Кия". Пізніше його досліджували

Т.Мовчановський 1936-37 р., М.Каргер 1939 р., П.Толочко 1969-80 р. Встановлено,

що "град Кия” споруджено не пізніше VIII ст. М.Тихомиров вважав, що Кий

заснував Київ у 790-800 р. М.Брайчевський схильний вважати, що історичний

Кий жив у першій половині VII ст. "Це був саме період активного просування

слов'ян на Балкани і тісних контактів з Візантією.

Кия часто ототожнюють з Куаром вірменських джерел і Кувером

візантійських джерел. Зокрема, про Кия під іменем Кувер ідеться у цілому ряді

візантійських джерел. Це друга редакція агіографічного твору "Чудеса Димитрія

Солунського”, твори Феофана Сповідника, патріарха Никифора та Ірана з

Нікіу. Згідно з аргументованою думкою мовознавців, слов'янське ім'я Кий

початково звучало як Кув: довге індоєвропейське у нa слов'янському грунті дало

Нерознак В. Названия древнерусских городов. — М., 1983. С,86.

Брайчевсикй М.Ю. Коли і як виник Київ. — К., 1964. – С.93-93.

Бычков А.А., Низовский А.Ю., Черносвитов П.Ю. Загадки Древней Руси. — М., 2001. –

С.204.
Соловьев С.М. История России. – Т. 1. – М., 1965. – С.94.

Грічнсенко Б. Словар української мови. – Т.2. - С.336.

Нерознак. В.Р. Названия древнерусских городов. — М., 1983. - С.86-87.

Брайчевський М. Ю. Конспект історії України. — К., 1993. - С.34.

тверде и. Етимологічно це ім'я пов'язане з дієсловом "куват.". Слово "Кий" у

значенні "молот" фігурус в Ізборнику 1073 р. Вірменський варіант легенди теж

зберіг давно форму зув корені - Куар.

заснував Київ,

На основі візантійських джерел біографія Кувера - Кия реконструюється

таким чином. Він походив з тих слов'ян, котрі на початку VІІ ст. мусили

підступити на Балкани під тиском аварів — конкретно и область Срем (античний

Сирмій), тобто до сучасної Хорватії. Зокрема, Костянтин Багрянородний пише

про переселення племені хорватів з Прикарпаття якраз у Сирмій.

Близько 634 р. Кувер повстав проти аварів і, полишивши Сирмій, шукав

підтримки у візантійського імператора Іраклія (610-641), Кувер отримав

від імператора бенефіцій в районі Верхнього Дунаю, заселеному на той час,

переважно слов'янами, збудував там замок, який в "Чудесах Солунського"

зветься Керамісієвим табором, а у літописі – Києвцем. З часом Кувер вступив

у конфлікт з візантійською адміністрацією, зокрема через Солунь. У результаті

він мусив покинути Подунав'я. Він переселився у Середнє Подніпров'я, де

Стосовно Щека В.Билинін запропонував тюркську етимологію його імені -

від торкського cheka, chekan — бойова сокира. При цьому тверде Ч перейшло у

м'яке Щ. Відомий болгарський вельможа Чок, що жив на початку IX ст. Але

в угорських хроніках зустрічається й ім'я Шок (Saac). С.Цветков схиляється

до угорської етимології цього імені. 4 Хорива мовознавці пов'язують з ірано-

авестійським huape – сонце. Is

Либідь М.Стрийковський називає Лебеда або Лебідь і вказує, що вона

заснувала над річкою Лібеда своє поселення, при ньому на високому горбі -

замок Лібец (або Любеч). Київський Синопсис також свідчить про чотири, а не

три засновані городи. І.Новицький у покажчику до видань комісії для розбору

давніх актів фіксує подвійну назву цієї річки – Либідь і Лебеда. На Чернігівщині

Є ще одна річка з подвійною назвою Либідь і Лебідь. Це ліва притока Десни біля

с.Вершинова Муравійка Куликівського району. Є й третя Либідь — лівий рукав

Угору, лівої протоки Десни в Чернігівському районі. Тотожність слів “либідь"

і “лебідь” довів О.Потебня у праці “K истории звуков русского языка”. Були

неодноразові спроби ототожнити літописну Либідь з фольклорною Царівною

Лебідь, що виступає у двох билинних циклах: про Михайла Потика та про Івана

Годиновича. Потик зустрічає на Поділлі Білу Лебідь, яка виявляється дівчиною.

Він бере її собі за жінку. Та вона покидає Михайла і втікає з чужим королем.

Закінчується оповідь стратою Лебеді і поверненням Михайла до Києва. Героїня

має ім'я Марія, Авдотья або Настя, але на додачу до цього завжди зветься Білою

Лебеддю. В іншій билині Іван Годинович бере собі силою за жінку наречену

12

13

Нерознак В. Названия.... - С.87.

Былинин В.К. К вопросу о генезисе и историческом контексте летописного "Сказания

об основании Киева"// Герменевтика древнерусской литературы X-XVI в. – М., 1992. - Сб.3.

- С.18.

14

Цветков С. Русская история. – Кн. 1. — М., 2003. - С.409.

Данилевский И.Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX - XII вв.). — М.,

1999.-C.70.

іншого короля, але вона зраджус його з перпим нареченим. Іван, який у більшості

варіантів зв'язуется з Черніговим, вбиває жінку.

Схожа інформація міститься в Йордана: "Вождь готів Германаріх виявився

тріумфатором над багатьма народами, але і він замислився з приводу приходу

гунів; а в цей час підступний народ росомонів, що тоді скорявся йому серед

інших, знайшов можливість обдурити його таким чином. У гніві за підступну

втечу від чоловіка однієї жінки, що називалася Сунільда, пар наказав прив'язати

до диких коней і розірвати на частини, розігнавши коней. А брати ЇЇ Сар і Аммій,

аби помститися за смерть сестри, простромили Германаріху бік мечем".

У Волсунг-сазі Сванхільда виступає донькою драконоборця Сигурда, а і

брати по матері Хамдi, Ceepлі і Ерп — сини Йонака. Сванхільду видано за

Йормуврска (Германаріха). Згодом її запідозрено у невірності і жорстоко

страчено. Матрі'ю Сванхільди була Гудрун. При цьому Аммі чи Хамдi означае

молот (співзвучно з Кисм).

Данський історик ХІІ ст. Саксон Граматик свідчить, що змагання готів зі

слов'янами спершу було на користь слов'ян, лише потім Ярмерік (Германapix),

вирвавшись зі слов'янського полону, переміг багато народів. Сванхільда тут

виступає як сестра чотирьох гелеспонтійських розбійників. Чоловік її страчус, а

брати мстять за це,

Отже, за цими текстами, Германаріх уклав явно політичний шлюб з

представницею високопоставленого слов'янського роду. Згодом готсько-

слов'янський союз розірвано, і Германаріх вбиває свою жінку. Чимало аналогій

цій ситуації дає наша літописна історія, коли той чи інший князь, розриваючи

військово-політичний союз зі своїм тестем, проганяв від себе його доньку чи

відправляв її до монастиря (досить згадати Ярослава Осмомисла).

Германаріх, поранений слов'янами, можливо, і помирає від цього.

Принаймні, його наступник Biнiтар не лише нападає на антів, а й розпинає вождя

Буса близько 375 р., невдовзі після чого відбувається навала гунів.

В усних переказах про Либідь, записаних у Києві ХІХ ст., йдеться про її

загибель чи через поразку полян від печенігів, чи внаслідок небажання вийти

заміж за хана-завойовника. Є один переказ, за яким Либідь не вмирає, але через

гордощі лишається дівою. Вона побудувала дім на горі і плакала цілими днями.

З тих сліз утворилася річка, а гора дістала назву Дівич-гора. Правда, Дівич-гора

стоїть не біля витоків Либіді, ав її гирлі на правому боці. На лівому ж боці річки

є гора Бусовиця чи Бусова.

Річка Либідь завдовжки 14 км має притоки Скоморох, Китаївський Старик,

Буслівка, Відрадний, Шулявка, Кадецький Гай, Паньківський, Клов, Звіринець.

Усі річки взято в колектори, деякі мають лише періодичний стік. Колись в

басейні Либеді були значні стави, деякі збереглися ще й досі. Стояли тут і водяні

млини. Мідна фігура Либеді височить на 17-поверховому готелі "Либідь".

Інший пам'ятник над Дніпром зображує її разом з трьома братами.

Шевчук В. Мислене древо. - К., 1990. - С.55.

Федака Сергій Українські землі у середні віки (860-1569)