Professional Documents
Culture Documents
історіографія
історіографія
3 – тє ПЗ
З укр. літописів XVI — XVII ст., які збереглися у вигляді компіляцій різного
літописного та літературного матеріялу, слід згадати »Густинський літопис«,
»Межигірський літопис«, »Львівський літопис«. Від XVI — XVII ст. збереглися
деякі манастирські й церковні літописи (або »кроніки«), що містять у собі не лише
матеріяли льокального значення.
Чимало іст. матеріялу дають л і т е р а т у р н і т в о р и , як світські, так особливо
церковні, зокрема полемічна література кінця XVI і першої пол. XVII ст.
Вельми поважне значення мають джерела ч у ж о г о походження: акти й
документи міжнародно-правного характеру, дипломатичні реляції, хроніки й
літописи поль., московські, зах.-евр., турецько-татарські, описи й спогади
чужоземних (зокрема зах.-евр.) подорожників і тих чужинців, що довгий час
перебували на Україні, їх щоденники, листування тощо. Деякі з цих джерел мають
виняткову вагу для історії України XVI — XVII ст. (напр., »Щоденник« Е. Ляссоти
або »Опис України« Ґ. ле Вассера де Бопляна).
Тема 4
4
Антонович зазначав, що в Хмельницького «не було ніякого політичного
виховання і що він був сином свого часу й свого народу, а народ український, хоч
мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі», визнавав проте за
ним великі заслуги: «залишаючися на історичному ґрунті, писав він, треба віддати
честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання
міліонової маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу й культури могла
зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім
напруженням духових і інтелектуальних сил, що довело його до перевтоми й
прискорило кінець великого патріота».
М. Грушевський наприкінці IX тому «Історії України-Руси» дав ревізію не
тільки взагалі дотеперішніх оцінок Хмельницького, але й своїх власних на нього
поглядів. Дослідивши цілу діяльність Хмельницького так докладно й з таким
арсеналом документальних відомостей, як іще ніхто перед ним, Грушевський
приходить тепер до висновку, що Хмельницький був «великим діячем, людиною
дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але цих
здібностей не вистарчало йому для розвязання історичного вузла українського
життя. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, але
політиком був невеликим і, поскільки керував політикою своєї козацької держави,
виходила вона не дуже мудро». Всупереч Липинському Грушевський не бачить у
Хмельницького ані сліду послідовного переведення української державної ідеї, а
його політику супроти Москви важає за незручну, нерозважну і просто таки
мізерну. А вже особливо закидає йому вперте тримання союзу з татарами, які
зробилися завдяки цьому рішаючим чинником української політики. Цей союз, із
його страшними наслідками для українського народу, вважає Грушевський за
найганебнішу сторону Хмельниччини. Взагалі в діяльності Хмельницького не було,
на думку Грушевського, якого політичного пляну, державної ідеї, політичного
проводу: «ріжні настрої і орієнтації стрічались в ній і перехрещувались, боролись і
навзаєм невтралізувались». Визнаючи за Хмельницьким великі таланти правителя
воєнних мас, Грушевський не бачить у нього великої конструктивности. Навіть у
сфері національно-релігійній у Хмельницького було лише «механічне повторення старих
пережитих кличів — і нічого нового, ніякого будівництва у властивім значінні слова».
Підчеркуючи тіневі сторони діяльности Хмельницького, Грушевський хоче цим запобігти
«нездоровій ідеалізації доби й індивідуальности Хмельницького», виступаючи головно
проти поглядів Липинського. Але він кінець кінцем усе-таки вважав добу Хмельницького
«великим етапом у поході українського народу, українських мас до своїх соціяльних,
політичних, культурних і національних іделів... Від Хмельниччини веде свій початок нове
українське життя, і Хмельницький, як головний потрясатель, зістанеться героєм української
історії».
5-те ПЗ
Літопис Граб'янки. Як ми знаємо у козацькі часи дістають поширення такі
різновиди фіксації історичних подій, як щоденники, козацьке літописання,
мемуаристика. Вершиною української історичної думки цієї доби стали
літописи. Граб'янки та С. Величка, в яких з історії логічно виводилася
Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.
Хмельницького, а її героїка поєднувалася з утвердженням ідеї нескореності
українців.
Літопис Г. Грабянки — один з найяскравіших і найцінніших творів
українського літописання. Закінчений у 1710 р., він користувався великою
популярністю і тривалий час поширювався у багатьох списках. «Літопис Григорія
Граб'янки» описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року. У тексті
літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів,
грамот. Але центрі уваги Літопису події визвольної війни 1648 — 1654 рр.,
яскраві описи козацьких битв. твір є складною, багатоплановою композицією, в якій
поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов
тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України і яка надто
далека від традиційної літописної форми.
Відповідно до свого завдання — звеличення Б. Хмельницького і його доби —
Грабянка написав твір складною, стилізованою
під церковнослов'янську українською книжною мовою того часу. Архаїзуючи мову,
автор прагнув досягти високого, патетичного стилю розповіді, в яку все ж проникли
народнорозмовні елементи.
Твір Граб'янки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор
називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних
історіографів Цей літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з
різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.
6 - те ПЗ
1
У другій половині, особливо наприкінці XVIII ст. започатковується
українське національне відродження, під яким розуміють такий етап
національного руху, коли пробуджується національна свідомість, активізується
національнодуховне життя, викристалізовується національна ідея. Особ-і
ливість українського відродження полягала в тому, що після \ліквідації
Гетьманщини, знищення Запорозької Січі, козацькоІполкового устрою
Лівобережжя провідна верства українського {суспільства - козацька старшина,
її еліта виступили за поверсі нення до гетьманських традицій, за відновлення
автономного і статусу України. Саме нащадки гетьманів і полковників,
українські інтелектуали, в тому числі носії і творці історичних знань це -
літератори, учителі та частина духовенства очолили рух за національне
відродження. Усі ці процеси потужно впливали на розвиток історичної науки,
робили їй соціальний виклик, а з другого боку - історична думка стимулювала
ріст національної свідомості, прискорювала українське відродження.
Також у першій половині 19 століття йшов процес формування наукових
основ історичних знань, виокремлення української історіографії від російської
та польської історіографій. Дієвим чинником визрівання національних ознак
української історичної науки став початок тривалого процесу відродження, нове
піднесення національно-визвольного руху, формування нової генерації
українських істориків. Цей процес відбувався суперечливо і непослідовно,
оскільки співпав з імперською добою української історії, коли після поділів
Польщі основні українські землі опинилися у складі двох імперій - Російської та
Австрійської (згодом Австро-Угорської), які чинили жорстокий спротив будь-
яким національним рухам, стримували розвиток культури «неісторичних»
націй. Після ліквідації гетьманської влади (1764) і зруйнування Запорозької Січі
(1775) скасовується козацько-полковий устрій і встановлюється російський
адміністративний устрій. Це посилило український рух опору правлячим колам
Росії, ідеям панрусизму, теорії «офіційної народності», русифікаторській
політиці царизму. По обох берегах Дніпра розгорталось пробудження
української нації.
Зазначу, що потужний вплив на українське пробудження мала
літературно-художня творчість Івана Котляревського (1769- 1838) та
Григорія Квітки-Основ'яненка
Наприклад «Енеїда» І. Котляревського - це художнє моделювання
українських старожитностей, можна сказати, що він наповнив античний твір
Вергілія українським національним матеріалом. У художніх образах «Енеїди»
постали представники різних станів українського суспільства: шляхти,
запорожців, російських чиновників. Написані народною українською мовою,
цей твір були проникнутий духом козацької незалежності, волелюбності,
національної самобутності. Творчість Г. КвіткиОснов'яненка започатковувала
нову українську прозу і драматургію. Він чи не першим занурився у життя
різних верств українського народу, в тому числі козацької старшини, показав
їхні звичаї, родинні традиції, відхід від народної моралі, підносив ідеали
гуманності, суспільної справедливості
Ідея українського автономізму, що була панівною в козацькому
літописанні, дістала подальший розвиток у творах історичного змісту - початку
XIX ст., які дедалі виразніше набувають наукового характеру і національного
забарвлення. Наприклад важливою, постаттю в українській історіографії був
Дмитро Бантиш-Каменський (1828-1850) - син Миколи Бантиша-Каменського.
Він народився в Москві, вчився там в університеті, служив у Колегії
закордонних справ. Поворотним рубежем у його становленні як дослідника
української історії стала майже десятирічна праця в Києві на посаді управителя
канцелярії військового губернатора князя М. Рєпніна.. Саме, за дорученням
Рєпіна Бантиш-Каменський приступив до створення праці з історії Малої Росії.
Він зібрав і систематизував документальні та інші джерела, підготував
джерельне дослідження, яке побачило світ уже після його смерті під назвою
«Джерела малоросійської історії» (1858-1859). Основна його праця - «Історія
Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія
Михайловича до відміни гетьманства» вийшла 1822 р., а згодом перевидавалась
у 1830 р. та 1834 р., кожне з яких було кращим від попереднього як за змістом,
за джерельною базою, так і за формою. Вона складалася з 4- х частин і
хронологічно була ширшою, ніж про це говорилося в її назві. У ній давався
виклад української історії від найдавніших часів до ліквідації полковосотенного
устрою України. Правда, княжа доба висвітлювалась дуже стисло, навіть
схематично. Автор зробив спробу дати періодизацію історії України, що
відбилося на розподілі матеріалу за частинами (книгами). Перший період
охоплює події від найдавніших часів до Переяславської ради 1654 р. Другий
період доводився до обрання гетьманом І. Мазепи. Нарешті, третій період - від
І. Мазепи до ліквідації Гетьманщини.
Суперечливими були погляди історика на українське козацтво. Провідне
місце він відводив реєстровим козакам, а до запорожців ставився вороже,
розглядав їх як розбійників. Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького,
героїзм повстанців автор пов'язував, насамперед, з намаганням українців
звільнитися від католицького поневолення. Угоду України з Московською
державою 1654 р. Д. БантишКаменський оцінив як «повернення» цієї землі
російській державі, якій вона, мовляв, колись належала. Підсумовуючи сказане
про історичні погляди Д. БантишаКаменського, слід наголосити, що вони
об'єктивно зумовлювалися суспільно-політичною атмосферою Російської
імперії першої половини і середини XIX ст., віддзеркалювали ідеологію
російської дворянської історіографії. Разом з тим, він був носієм завуальованих
автономістських ідей української історичної думки, що особливо характерна
для «Історії Русів». Заслуга історика в тому, що він виявив і систематизував
чималу кількість нових історичних джерел, архівних документів, вибудував
скелет цілісної історії України, хоча й в контексті російської історії. Його
«Історія Малої Росії» справила помітний вплив не тільки на розвиток
української історичної думки, а й на формування історичної свідомості
тогочасного суспільства.
Отже, кінець XVIII - перша третина XIX ст. в історії української
історичної думки характеризується дедалі виразнішим науковим підходом до
висвітлення і аналізу подій та фактів. Праці цього періоду значно збагатили
джерельну базу української історії, розширили її проблематику, сприяли
утвердженню самобутності українського народу, особливості його етнографії,
та заклали основи українознавства. На ідейній спрямованості історичних праць
відбилися як ідеї романтизму, українського відродження, визрівання її
національної забарвленості, так і потужний вплив великодержавницьких
концепцій монархічної російської історіографії. І все ж дедалі виразніше
заявляла про себе ідея окремішності історії українського народу, про що
засвідчила «Історія Русів».
2
Поворотним рубежем розвитку української історичної думки, принципово
новим явищем в утвердженні національної історіографії стало створення
«Історії Русів» - найвизначнішого історично-літературного твору кінця XVIII -
початку XIX ст. Досі історіографам не вдалося встановити його автора і дату
створення. Існує багато припущень і гіпотез щодо цього. Називаються прізвища
Г. Кониського, Безбородька, М. Рєпніна, та інших найбільш відомих осіб,
причетних до створення творів з історії України з національним забарвленням.
«Історії Русів» була найпопулярнішим твором з української історії
протягом цілого століття та мала значний вплив на формування історичної
свідомості українського суспільства і виховання кількох поколінь професійних
істориків. Кілька десятиріч твір поширювався в рукописних варіантах, один з
його списків під назвою «История Русов, или Малой России» був виявлений у
1828 р. при інвентаризації бібліотеки в м. Гриневі на Стародубщині і активно
став копіюватися та розповсюджуватися. Завдяки старанням А. Ханенка та
видавцеві О. Бодянському в 1846 р. «Історія Русів» була опублікована в
«Чтениях Общества истории и древностей российских», а згодом вийшла
окремою книгою.
Книга структурована лише логікою і хронологією викладу подій. За
хронологією її можна поділити умовно на два періоди: до татарської навали і
післяординська доба, в якій, у свою чергу, простежуються етапи литовського
панування і козацько-гетьманського розвитку. Праця відкривається короткою
передмовою, а далі йде суцільний текст «Історії Русів, або Малої Росії».
Відсутнє і підсумкове її завершення. Автор відсилає читача до початку 1769 р.,
коли почалася справжня війна з Туреччиною, і завершує фразою, що тільки Бог
відає, чим вона скінчиться.
В «Історії Русів» не акцентується увага на полеміці з норманістами, але
однозначно обстоюється думка, що слов'янські племена з найдавніших часів
проживали на своїх землях від Дунаю до Західної Двіни і від Чорного моря до
рік Стирі, Случі, Дінця. Всю руську землю автор розглядав як велике Київське
князівство, до складу якого входили Галицька, Переяславська, Чернігівська,
Сіверська, Древлянська області.
Автор наголошує, що Русь - це Україна, а не Росія. Втрату Україною своєї
державності він пояснює як внутрішніми чварами, так і татарською навалою.
Входження до Литви і Польщі зумовлювалось, на його думку, необхідністю
спільними силами боротися з татарами, однак Польща вдалася до насилля,
відібрала права та вольності українського народу, замахнулася на православну
церкву, що й викликало могутній спротив і війну. В уніях Литви з Польщею
автор «Історії Русів» вважав ; кінець вільних прав України і початок руху за
автономію і І відокремлення, провідну роль у якому відводиться козацтву. '
Саме зародження козацтва і зростання його ролі подається як відповідь на
зазіхання на Україну з боку Туреччини, Криму і Польщі. Під знаком героїчних
подвигів козацтва в дусі ук раїнського історичного епосу і фольклору
викладаються події ХУІ-ХУП ст., змальовуються козацькі ватажки
повстанського руху: Косинський, Наливайко, Трясило, Гуня, Остряниця та ін. З
теплотою і симпатією подано образ гетьмана Петра Сагай дачного, підкреслено
його видатну роль у боротьбі з Кримом і Туреччиною.
У творі як головна подія XVII ст. виділена Визвольна війна і українського
народу під проводом Богдана Хмельницького. І Вона оцінюється як
справедлива і всенародна, як національно-; визвольна, що мала за мету
захистити буття, свободу і віднови- і ти вольності українського народу.
Центральною постаттю все- і народної війни виступає «муж великого розуму і
мистецтва» Богдан Хмельницький, якого автор називає досконалим політиком.
З сторінок твору постає героїчна картина реальних битв на Жовтих Водах,
під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовим. Саме в Зборові, вважав автор,
було закладено камінь для звільнення українського народу від польського ярма і
відновлення незалежності. Наводячи текст Зборівського трактату 1649 р., автор
акцентує увагу на статті про те, що народ руський «має бути ні від кого, крім
себе самого і уряду свого, незалежним, а уряд той вибирається і встановлюється
загальною радою, добровільно од усіх станів, і присудом старшини і товариства,
за стародавніми правами і звичаями Руськими...».
Продовжуючи традицію козацьких літописів, зокрема Самовидця і
Григорія Граб'янки, «Історія Русів», на відміну від них, містить нове
трактування Переяславської ради і угоди 1654 р. Вони оцінюються як пошук
протекції, реальної допомоги і захисту, як рівноправний союз двох близьких
за .походженням і вірою народів, а його мета зумовлюється необхідністю
забезпечити безпеку обох держав від агресії Туреччини та Польщі. При цьому
наголошується на суперечливому ставленні українського суспільства до союзу з
Москвою.
Велику увагу приділено постаті Івана Мазепи. Автор стриманий в
характеристиці гетьмана, але з поміж рядків проглядаються симпатії до його
діяльності та політики. На фоні образу Петра І і, Меншикова, звірств
московських військ при знищенні Батурина, каторжних робіт на каналах
північної столиці постать І. Мазепи постає досить привабливою.
«Історія Русів» відбивала зародження ліберально-демократичних настроїв
прогресивної частини молодого українського дворянства, яке ставало в
опозицію до тиранії, насильства, кріпацтва і деспотизму, будь-яких зловживань
чиновників.
Елементи науковості твору простежуються не тільки в широкій джерельній базі,
в залученні деяких архівних документів XVIII ст., а й у критичному ставленні
до джерел. Водночас тогочасні цензурні умови змупіували автора приховувати
свої справжні погляди, прикриватися фразами з легендарних промов, листів,
роздумів.
Отже, «Історія Русів» - одна з найвидатніших пам'яток української історіографії,
духовної спадщини українських просвітителів кінця XVIII - початку XIX ст.
Поряд з «Енеїдою» І. Котляревського вона справила значний вплив на
українське відродження, на ріст національної свідомості. Це принципово нове
явище в українській історичній думці, яке відіграло рубіжну роль у пере-! ході
від висвітлення окремих питань української історії до створення узагальнюючої
праці з історії України. І хоч твір не є в класичному розумінні історичним (він
більше літературноісторичний), йому судилося започаткувати новий підхід до
розуміння української історії з позицій національної окремішності, розгляду її в
контексті європейської історії.
3
Важливою, постаттю в українській історіографії був Дмитро Бантиш-
Каменський (1828-1850) - син Миколи Бантиша-Каменського. Він народився в
Москві, вчився там в університеті, служив у Колегії закордонних справ.
Поворотним рубежем у його становленні як дослідника української історії стала
майже десятирічна праця в Києві на посаді управителя канцелярії військового
губернатора князя М. Рєпніна.. Саме, за дорученням Рєпіна Бантиш-Каменський
приступив до створення праці з історії Малої Росії. Він зібрав і систематизував
документальні та інші джерела, підготував джерельне дослідження, яке
побачило світ уже після його смерті під назвою «Джерела малоросійської
історії» (1858-1859). Основна його праця - «Історія Малої Росії з часів
приєднання її до Російської держави за Олексія Михайловича до відміни
гетьманства» вийшла 1822 р., а згодом перевидавалась у 1830 р. та 1834 р.,
кожне з яких було кращим від попереднього як за змістом, за джерельною
базою, так і за формою. Вона складалася з 4- х частин і хронологічно була
ширшою, ніж про це говорилося в її назві. У ній давався виклад української
історії від найдавніших часів до ліквідації полковосотенного устрою України.
Автор зробив спробу дати періодизацію історії України, що відбилося на
розподілі матеріалу за частинами (книгами). Перший період охоплює події від
найдавніших часів до Переяславської ради 1654 р. Другий період доводився до
обрання гетьманом І. Мазепи. Нарешті, третій період - від І. Мазепи до
ліквідації Гетьманщини.
Суперечливими були погляди історика на українське козацтво. Провідне
місце він відводив реєстровим козакам, а до запорожців ставився вороже,
розглядав їх як розбійників. Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького,
героїзм повстанців автор пов'язував, насамперед, з намаганням українців
звільнитися від католицького поневолення. Угоду України з Московською
державою 1654 р. Д. БантишКаменський оцінив як «повернення» цієї землі
російській державі, якій вона, мовляв, колись належала. Підсумовуючи сказане
про історичні погляди Д. БантишаКаменського, слід наголосити, що вони
об'єктивно зумовлювалися суспільно-політичною атмосферою Російської
імперії першої половини і середини XIX ст., віддзеркалювали ідеологію
російської дворянської історіографії. Разом з тим, він був носієм завуальованих
автономістських ідей української історичної думки, що особливо характерна
для «Історії Русів». Заслуга історика в тому, що він виявив і систематизував
чималу кількість нових історичних джерел, архівних документів, вибудував
скелет цілісної історії України, хоча й в контексті російської історії. Його
«Історія Малої Росії» справила помітний вплив не тільки на розвиток
української історичної думки, а й на формування історичної свідомості
тогочасного суспільства.
Праця ця, довгий час залишалася єдиною цільною історією України.
4
Винятково глибокий слід на формування національної історичної свідомості
українського народу мала літературнохудожня і публіцистична творчість Тараса
Шевченка. Будучи палким прихильником національної ідеї, національного
визволення українського народу, він дав своє розуміння української історії у
творах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Розрита
могила», «Великий льох» та ін. Спадщина Т. Шевченка відкинула
конформістську модель «малоросійства», що сповідувала ідеологію спільної
історії Малої і Великої Русі, пропагувала лояльне ставлення до імперської Росії,
і цим заклала фундамент національного бачення української історії.
Шевченкове поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними цінностями
стало наріжним каменем майбутніх народницького та національно-
державницького напрямів української історіографії.
У XIX ст. автобіографії в Україні стали звичним явищем у середовищі творчої
інтелігенції. Одна з них належить генію української культури Тарасу Шевченку.
її значення як джерела виходить далеко за межі суто біографічного документа
епохи. Написана у 1860 р. на замовлення редакції петербурзької газети
"Народное чтение", вона була опублікована в той час, коли в суспільстві
точилися гострі дискусії навколо проблеми практичного здійснення селянської
реформи. Автобіографічна сповідь геніального поета й художника, вчорашнього
кріпака про свої життєві митарства, у тому числі арешт, заслання, справила
велике враження на сучасників і, безперечно, сприяла формуванню
антикріпосницьких настроїв у Росії.
Найбільший вплив на утвердження національних засад української історіографії
справила творчість Тараса Шевченка (1814-1861) - великого українського поета,
прозаїка, драматурга, художника, мислителя, громадсько-політичного діяча.
Нащадок козацького роду, він з дитинства закарбував у своїй пам'яті свідчення
ще живих учасників і очевидців гайдамацького руху, потомків українського
козацтва, захопився історією рідної землі. Цей інтерес до історії ніколи не
згасав, він ще більше посилився в процесі навчання в Академії мистецтв, під час
роботи в Київській археографічній комісії і участі в Кирило-Мефодіївському
братстві. Про виняткову зацікавленість як молодого, так і зрілого Тараса
українською історією засвідчують його листи, в яких він захоплено відгукується
про «Старину» (♦Запорожскую Старину») І. Срезневського, просить надіслати
йому історію М. Маркевича. Ностальгічно-живим інтересом до української
історії проникнуті листи поета із заслання. У листі до О. Бодянського він
просить надіслати праці Г. Кониського («Історію Русів»). У Козачковського він
просить твори М. Максимовича, пропонує перекласти «Слово о полку Ігоревім»
на нашу «задушевну, прекрасну мову». Великий вплив на історіософські
погляди Т. Шевченка мала західноєвропейська історіографія, особисті контакти
і знайомства з працями М. Максимовича, М. Костомарова, М. Іванишева, П.
Куліша, з виданнями О. Бодянського, з «Історією Русів» та ін. Водночас сам
поет своїм інтелектом, високою національною свідомістю потужно впливав на
різні генерації української інтелігенції, в т. ч. й на істориків.
У документах слідства і судового процесу над учасниками Кирило-
Мефодіївського братства фігурувало звинувачення, що Шевченко, вихований на
«Історії Русів», формував людей, які ненавиділи москалів і всіх, що були винні у
бідуванні України.
Саме Т. Шевченко заклав основи демократизму, рівності прав і свобод як
пріоритетних цінностей української національної ідеї. Не будучи професійним
істориком, Т. Шевченко виробив свій власний погляд на історію України, її
самобутність. У цілому ряді художніх, публіцистичних творів, у щоденнику та
автобіографії, численних листах він виклав своє бачення найважливіших подій і
явищ української та європейської історії, шляхів збереження і воскресіння
самобутності України, розвитку рідної мови, освіти і національної культури.
Вже вихід у 1840 р. «Кобзаря» став унікальною, переломною подією у
суспільно-політичному і культурному житті, яка справила глибинний вплив й на
історичну думку. Це був виклик тогочасній офіційній придворній історіографії.
«Кобзар» блискавично поширювався по всій Україні, включаючи Галичину,
Буковину й Закарпаття, переписувався і передавався з рук до рук. Він став
другою Біблією, яку українці вивчали як молитви. З огляду історичної
спрямованості, йдеться, насамперед, про такі твори, як «Гайдамаки»,
«Чернець», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам...», «Сон»,
«Кавказ», «Тризна», «Гамалія», «Розритамогила», «ХолоднийЯр».