1

Міністерство освіти і науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

Історико–соціологічний факультет

Кафедра всесвітньої історії

Реферат

з курсу Історія Стародавнього світу

змістовий модуль №1

Історія Стародавньої Греції

на тему:

«Піднесення і гегемонія Фів

379-355 рр. до н.е.»

Підготував:

студент 1 курсу

групи ІЮ-11

Рущак Владислав

Перевірив:

доц. Слесаренко А. В.

Рівне-2019
 2

ПЛАН

Вступ

1. Другий Афінський морський союз.

2. Піднесення Фів.
3. Розпад Пелопоннеського союзу.
4. Встановлення тимчасової гегемонії Фів.
5. Розпад Другого Афінського морського союзу.

Висновок.

Список використаної літератури.

 3

Вступ

Тема: Актуальність моєї теми полягає в тому щоб визначити особливості

піднесення, розквіту і встановленні тимчасової гегемонії Фів. Також необхідно
простежити утворення і розпад Другого Афінського морського союзу. Окремої
уваги заслуговує битва при Левктрах 371 р. до н. е. яка закінчилась перемогою
Фів.

Мета: У ході мого дослідження я маю визначити і опрацювати стан джерельної

бази, особливості утворення і розпаду Другого Афінського морського союзу;
простежити хід піднесення, розвитку і встановлення тимчасової гегемонії Фів;
визначити причини розпаду Пелопоннеського союзу.

У ході написання реферату я опрацював такі підручники: Балух В.О., Макар

Ю.І. Історія Стародавньої Греції; Балух В.О. Історія античної цивілізації: У 3-х
т. Т.1. Стародавня Греція; Історія Стародавнього світу. Стародавня Греція /
О.М. Бадак, І.Є. Войнич, Н.М.

Грецька історія І половини IV ст. до н. е. представлена значною кількістю

джерел. Сучасник подій Ксенофонт у творі “Історія Греції” довів опис грецької
історії до 362 р. до н. е. Щоправда, він притримувався проспартанської
орієнтації, що відобразилося на його історії. Досить цінним, з іншого боку, є
його мемуари (“Анабасіс”) про втручання греків-найманців у династичну
боротьбу в Персії на рубежі V – IV ст. до н.е., яка з часом зіграло важливу роль
в ідеологічній підготовці грецької експансії проти Персії, правда, здійсненій під
гегемонією Македонії.

Важливі свідчення, особливо з історії Беотії, містяться в уривку з твору

невідомого історика, знайденого в Єгипті в руїнах м. Оксірінха.

Деякі факти грецької історії IV ст. до н.е. знаходяться у творах Аристотеля

(“Політика”) і Платона (“Закони”, “Держава”), промовах політичних і судових
ораторів – Лісія, Ісократа і Демосфена, частково в комедіях Аристофана.
 4

З пізніших авторів слід назвати Діодора Сицилійського і Плутарха (біографія

Епамінонда). Уточнити, перевірити і доповнити свідчення про цей період
грецької історії допомагають численні написи, серед яких можна назвати
договір про утворення і структуру Другого Афінського морського союзу. І,
нарешті, монети тогочасної чеканки, знайдені у різних місцях Східного
Середземномор’я, кераміка та інші вироби давньогрецького ремесла, здобуті у
результаті археологічних розкопок, які доповнюють картину життя і діяльності
стародавніх греків першої половини IV ст. до н. е.

Спартанський полководець Февид, проходячи з військом Македонію, дорогою

зупинився біля Фів; з допомогою аристократичної партії цього міста він
раптово захопив фівський замок Кадмею, а потім у свою чергу допоміг цій
партії ввести олігархічне правління. Фівські олігархи, спираючись на
спартанський гарнізон, почали гнобити співгромадян. Визволителями фіванців
стали Пелопід і Епамінонд. Пелопід зібрав дружину фівських вигнанців і
пробрався з ними в місто вночі. Переодягнені в сукні танцівниць, вони увійшли
в будинок, де бенкетували тирани, і перебили їх; потім змусили спартанський
гарнізон вийти з фівськой фортеці (379 р.). Спартанці відправили до Фів сильне
військо. Фіванці вручили начальство над своїм військом Пелопіду і
Епамінонду.

Головне битва зі спартанцями сталося при містечку Левктрах (371р.).

Епамінонд майстерно побудував нечисленне військо фівське (косою бойовий
порядок) і вщент розбив ворога; цій перемозі чимало сприяв так званий
Священний загін хоробрих фіванських юнаків під проводом Пелопіда. Сам
спартанський цар Клсомброт поліг у битві; лакедемоняни через посередництво
герольдів просили про поховання своїх полеглих воїнів і тим урочисто визнали
себе переможеними. Фіванці, яких греки вважали ледачим і грубим народом,
раптом заявили про себе і звільнили багато міста з під влади Спарти. Але їх
слава тривала лише до тих пір, поки були живі Пелопід і Епамінонд. Епамінонд
здійснив кілька походів в Пелопоннес, підходив до самої Спарті, тільки
пильність старого Агезилая врятувала місто від фіванців. Але афіняни вже
 5

заздрили піднесенням Фів і вступили проти них в союз зі спартанцями.

Епамінонд зробив свій четвертий, і останній, похід в Пелопоннес. В Аркадії при
Мантинії він дав їм та їхнім союзникам рішучу битву. Фіванці перемогли, але
тут Епамінонд був смертельно поранений списом. Друзі оточили його і плакали
про те, що він вмирає бездітним. Пелопід помер ще раніше: він загинув але час
одного з походів у Фессалію, де фіванцям вдалося на певний час встановити
свій вплив.

Незабаром після Мантинейської битви фіванці впали в колишнє безсилля, але і

спартанці були настільки ослаблені, що не могли вже відновити свою
гегемонію. Після жорстоких міжусобиць для грецьких республік настала епоха
загального виснаження. Тоді питання про гегемонії (або об'єднання в Греції
одне ціле) вирішила на свою користь сусідня Македонія, завдяки своєму
монархічного правлінню.

1. Другий Афінський морський союз.

Спарта грубо втручалася у внутрішні справи багатьох полісів Греції,

безцеремонно затверджуючи свою гегемонію над ними. Але Спарта нічого не
могла зробити з поступовим зміцненням найбільшого грецького полісу і свого
найбільш сильного супротивника — Афін. Афіни витягнули відомі вигоди з
ганебного Анталкідова миру, оскільки перси, бажаючи створити деяку
противагу Спарті, не заперечували проти відновлення афінських оборонних
укріплень (включаючи Довгі стіни) і морського флоту. Афінам повернули
острови Лемнос, Імброс, Скірос, місто Візантії, яке займало важливе
стратегічне положення. Він забезпечував Афінам свободу дій в протоках, через
які в Афіни йшло таке потрібне їм зерно з Північного Причорномор’я, особливо
з Боспорського царства. Афіняни встановили контакти з багатим островом
Хіосом. У 378 р. до н. е. усі ці контакти були офіційно оформлені як договір
 6

про сіммахії (союзи) з усіма витікаючими наслідками і на політичній карті

Греції з’явилося нове об’єднання полісів — Другий Афінський морський союз.

Це об’єднання полісів було спрямоване проти політичної гегемонії Спарти у

грецькому світі, і в той самий час воно полегшувало економічні зв’язки між
містами, які входили до нього. За своєю структурою і устроєм Другий
Афінський морський союз відрізнявся від Першого забезпеченням рівноправ’я і
автономії союзників. Афіни брали на себе зобов’язання не втручатися у
внутрішні справи союзників, поважати існуючий там державний устрій, не
мали права відбирати землі і селити на них афінських клерухів. Верховним
органом Союзу вважалися збори усіх союзників — синедріон —
представницький орган, який постійно засідав в Афінах, в якому кожне місто
мало один голос. Союзний синедріон разом з афінським Народним зібранням
вирішував усі поточні справи Союзу. Замість колишнього ненависного фороса,
який був обов’язковим внеском, визначався і контролювався афінськими
посадовцями, союзники вносили добровільні внески. Інакше кажучи, Другий
Афінський морський союз був федерацією суверенних полісів, структура якого
виключала диктат з боку головного полісу — Афін. Не дивно, що до перших
громад, які уклали союз в 378 р. до н. е., незабаром приєдналося декілька
десятків інших полісів, розташованих на берегах і островах Егейського моря.

Всього до Союзу увійшло приблизно 70 полісів, тобто це було найбільше в IV

ст. до н. е. об’єднання, хоча не таке могутнє, як Афінська держава, яка
включала приблизно 200 полісів. Маючи у розпорядженні кошти союзників і їх
підтримку, Афіни побудували флот в 100 трієр, поповнили свою армію
найманцями і стали великою силою у Балканській Греції. Спарта стала робити
заходи проти росту могутності Афін. У 376 р. до н. е. була послана сильна
ескадра проти афінського флоту, але у битві коло острова Наксоса афіняни
вщент розбили пелопоннесців. Після цієї перемоги афінський флот не лише
став панувати в Егейському морі, але зосередившись навколо Пелопоннесу,
схилив до вступу в Афінський союз багато громад західного узбережжя
Балканської Греції (Кефалленію, Керкіру, акарнанські міста). Проте активне
 7

проведення завойовної політики Другого Афінського морського союзу

упиралося в слабку фінансову базу, труднощі комплектування флоту,
цивільного ополчення, а утримання найманців обходилось дуже дорого. Ось
чому Спарта, яка потерпіла ряд поразок,, так і Афіни, які не мали достатніх сил
до продовження війни, уклали угоду про мир в 371 р. до н. е., за яким Спарта
офіційно визнавала Другий Афінський морський союз, зобов’язувалася вивести
свої гарнізони з грецьких міст, надавши їм повну самостійність.

2. Піднесення Фів.

Майже одночасно з утворенням Другого Афінського морського союзу

відродився Беотійський союз на чолі з Фівами, одним з найбільших полісів
Балканської Греції. Це відродження і посилення Беотійського союзу було
пов’язане із скиданням олігархічного режиму лаконофільської фіванської знаті
і приходом до влади демократичного угрупування на чолі з Пелопідом і
Епамінондом в 379 р. до н. е. Беотійський союз об’єднував усі поліси Беотії, він
керувався загальнобеотійською радою, яка складалася з представників усіх
беотійських територіальних округів, і колегією з 11 вищих магістратів-
беотархів, які були одночасно як вищими цивільними магістратами, так і
вищими військовими командирами. У Фівах збиралися і загальні збори усіх
громадян Беотії. Керівникам Беотійського союзу вдалося централізувати не
лише управління, але і створити сильну військову організацію. На відміну від
багатьох грецьких полісів IV ст. до н. е. основою цієї військової організації
були не найманці, а цивільне ополчення гоплітів, яких набирають серед
заможних беотійських землевласників. Ополчення гоплітів посилювала
беотійська кіннота, яка, так само як і фессалійська, вважалася кращою в Греції.

З відбірних воїнів була створена так звана «священна дружина» — прекрасно

озброєний і тренований загін, діючий на найнебезпечніших напрямах. Беотійці
вперше створили і невеликий військовий флот, який базувався в Коринфській
затоці. До того ж Беотійський союз і Другий Афінський морський союз
 8

встановили дружні відносини і підтримували один одного у боротьбі із

Спартою. Інакше кажучи, відроджений Беотійський союз був великою силою, і
недивно, що він кинув сміливий виклик спартанській гегемонії. Спарта
намагалася запобігти посиленню Фів і військовою силою розгромити
Беотійський союз на самому початку його існування. У 378—377 рр. до н. е.
велика Пелопоннеська армія під командуванням кращого спартанського
командувача царя Агесілая двічі вторгалася у Беотію, але нічого не могла
зробити з фіванцями, які оборонялися, і афінянами, що допомогли їм. У
подальші роки Спарта була вимушена залишити Фіви в спокої, оскільки для
спартанців виникла нова серйозна небезпека з боку Другого Афінського
морського союзу, а вести боротьбу на два фронти Спарта не могла.
Проте, уклавши договір з Афінами в 371 р. до н. е. і заручившись їх дружнім
нейтралітетом, Спарта знову звернулася до вирішення беотійського питання.
Спартанці визнали сприятливим момент для військового розгрому Фів і стали
готуватися до вторгнення у Беотію.

Беотійці також скористалися наданим їм передихом і зміцнили свій союз і

армію. Крім того, вони встановили дружні відносини з тираном міста Фери і
правителем (тагосом) Фессалії Ясоном, який мав в розпорядженні численне
ополчення в 20 тис. гоплітів, 8 тис. вершників, багато найманців і пелтастів
(новий тип воїнів, озброєних полегшеним панциром з щільної тканини і легшим
щитом, званим «пелтою»). Ясон, зацікавлений в знищенні спартанської
гегемонії в Греції, на яку він і сам претендував, підтримував Фіви в їх боротьбі
із Спартою.

Спартанці не врахували нової розстановки сил в Греції і недооцінили

Беотійський союз. Літом 371 р. до н. е. відбірна спартанська армія в 10 тис.
гоплітів і 1 тис. кінноти вторглася на територію Беотії і була зустрінута
беотійським ополченням біля міста Левктри. У битві командувач беотійського
ополчення талановитий полководець Епамінонд застосував нову побудову
 9

бойових порядків, яка стала несподіваною для супротивника. Тоді як спартанці,

як зазвичай, побудували військо у вигляді розтягнутого прямокутника з
рівномірним розподілом воїнів на 12 рядів в глибину, Епамінонд застосував так
званий косий клин. Він посилив своє ліве крило додатковим контингентом
воїнів до 50 рядів в глибину за рахунок послаблення центру і правого крила,
глибина яких була доведена до 8 рядів. Крім того, на лівий фланг була
перекинута уся «священна дружина». Цей потужний ударний кулак був дещо
висунений вперед щодо супротивника, з тим щоб ударити по ньому раніше, ніж
на інших ділянках фронту почнеться зіткнення бойових порядків. Для
спартанців таке зосередження воїнів на фланзі виявилося повною
несподіванкою. Щоб попередити страшний удар фіванців, цар Клеомброт
вимушений був почати перестроювання, але не встиг цього зробити із-за
стрімкої атаки «священної дружини». Глибоко ешелоноване крило беотійців
«як трієра своїм тараном» без зусиль перевернула фланг спартанців, який почав
відступ. Це вирішило долю битви: розгромивши праве крило спартанців,
фіванці розгорнули свої бойові порядки до центру супротивника, тісно
взаємодіючи з іншими частинами своєї фаланги.

Битва біля Левктрів вважається зразком полководницького мистецтва

Епамінонда, якій застосував нові принципи ведення бою, раніше не відомі в
грецькій військовій справі; розосередження сил фаланги по фронту, посилення
однієї частини бойової лінії за рахунок інших, створення вирішальної переваги
на одній із ділянок битви і прорив фронту супротивника, маневрування в
процесі бою і уміла взаємодія флангів і центру.

3. Розпад Пелопоннеського союзу.

Поразка спартанців під Левкграми мала найсерйозніші наслідки — вона

викликала зростання політичного впливу Беотійського союзу. У союз вступило
 10

багато полісів Евбеї, Фокіди, Етолії та інших областей Середньої Греції. У

Пелопоннесі посилилися антиспартанські настрої, у багатьох містах до влади
прийшли демократичні угрупування.
Прагнучи завдати рішучого удару політичній могутності Спарти, беотійці
впродовж декількох років вторгалися в Пелопоннес. Ці вторгнення
переслідували далекосяжні цілі: фіванці прагнули активізувати антиспартанські
настрої в Пелопоннесі і знищити Пелопоннеський союз, основу політичної і
військової могутності Спарти у грецькому світі. І ці цілі були досягнуті:
блоковані беотійською армією, спартанці нічого не могли зробити проти своїх
союзників, які один за одним покидали Пелопоннеський союз. Відокремилася
Месенія, в якій знаходилася більшість ілотських господарств, основа
матеріального добробуту багатьох спартіатів. На схилах гори Ітоми було
засновано місто Месена, оточене потужними кріпосними стінами.
Невеликі аркадські міста об’єдналися в Аркадський союз, їх центром стало
знову засноване місто Мегалополь. Ці об’єднання пелопоннеських полісів,
багато з яких раніше входили до складу Пелопоннеського союзу, тепер були
спрямовані проти Спартанської держави. Пелопоннеський союз, який існував
майже 200 років і забезпечував Спарті такий великий вплив у грецькому світі,
став розвалюватися.
Більш того, нависла загроза повного знищення самої Спарти, і спартанцям
довелося докласти немало зусиль, щоб відстояти своє існування.

4. Встановлення тимчасової гегемонії Фів.

Спартанці вирішили зіграти на протиріччях між Беотією, яка посилилася, і

Афінами, які з незадоволенням дивилися на підвищення Фів і зростання їх
політичної могутності. З тієї ж причини проти посилення Фів виступали і
фессалійці. Афіняни і фессалійці не хотіли віддавати гегемонію в Греції Фівам і
не могли допустити повного знищення Спарти. У складну боротьбу був
втягнутий і перський цар.
 11

Спираючись на їх допомогу, спартанцям вдалося нейтралізувати сили Беотії.

Спритним втручанням у внутрішні справи Аркадського союзу вони викликали
боротьбу між північними і південними полісами Аркадії. Нарешті, спартанці
обіцянкою свободи ілотам змогли провести нову мобілізацію і зміцнили свою
армію. Беотійці не могли допустити відродження спартанської могутності. У
362 р. до н. е. на чолі величезної армії, яка налічувала 30 тис. гоплітів і 3 тис.
вершників, Епамінонд вторгся в Пелопоннес і зустрівся із спартанцями і їх
союзниками біля міста Мантінеї.
Битва біля Мантінеї стала однією з найнаполегливіших і кровопролитних в
грецькій історії. Спартанці, яких на 1/3 було менше, ніж беотійців, билися з
мужністю відчаю, але перемога зрештою виявилася на стороні беотійців. Проте
дісталася вона дуже дорогою ціною, загинуло багато воїнів і Епамінонд.
Беотійці були настільки ослаблені цією битвою, що не про який розвиток
успіху не могло бути й мови. Вони були вимушені піти з Пелопоннесу і
понизити свою політичну і військову активність. Беотійський союз
продовжував існувати, але від нього відійшло ряд полісів Середньої Греції і
його роль в загальногрецьких справах зменшилася.
Спарті вдалося вистояти, але тепер вона перетворилася усього лише на один з
полісів Пелопоннесу з досить обмеженим впливом. Протиборство Спарти і Фів
в 70—60-х роках IV ст. до н. е. призвело до їх взаємного послаблення.
Після розпуску Пелопоннеського союзу, послаблення Беотії великою
політичною силою в Греції 60—50-х років IV ст. до н. е. стає Другий
Афінський морський союз, вплив якого в Греції зріс. Не маючи перед собою
серйозних супротивників, Афіни вирішили повернутися до своєї
великодержавної політики в Другому Афінському морському союзі. На
територію ряду союзників (Самоса, Сеста, Потідеї) було виведено декілька
тисяч афінських бідняків в якості клерухів, Афіни стали вимагати від своїх
союзників збільшення внесків, цілий ряд судових позовів союзників були
передані афінським судам.
 12

Афіни зробили спробу активізувати свою зовнішню політику, відновили флот,

довівши його до 250 трієр, і направили кораблі в різні області Егейського моря.
Утримання флоту, екіпажів і гоплітів обходилося дорого, а фінансові
можливості Афін були обмежені. У цих умовах окремі афінські стратеги стали
допускати зловживання, грабежи населення, що вело до невдоволення
союзників.

5. Розпад Другого Афінського морського союзу.

Неспокійно було і усередині Афін, в 60-х роках IV ст. до н. е. прокотилася

хвиля політичних процесів, в результаті яких багато видатних політичних і
військових діячів Афін було засуджено на страту або вигнання. Невдоволення
союзників великодержавними замашками Афін вилилося в повстання, яке
дістало назву Союзницької війни (357—356 рр. до н. е.). Такі впливові афінські
союзники, як Хіос, Родос, Кіс, Візантії, Калхедон та інші, об’єднали свої сили,
створили потужний флот (до 100 трієр) і виступили проти Афін. Військові дії
велися головним чином в протоках, через які проходив життєво важливий для
Афін торговий шлях в Причорномор’ї. Приблизно два роки Афіни намагалися
привести своїх бунтівних союзників до покірності, але потерпіли зрештою
невдачу. Вони були вимушені визнати автономію більшості своїх союзників
(355 р. до н. е.). Другий Афінський морський союз фактично припинив своє
існування (офіційно він був розпущений в 338 р. до н. е.).
З розпадом Другого Афінського морського союзу було знищено останнє велике
об’єднання грецьких полісів, у рамках якого можливий був спокій і
сприятливіший розвиток господарства і культури. До середини IV ст. до н. е.
Балканська Греція була безліччю різних за величиною полісів, які знаходяться
якщо не у ворожих, то в відносинах недовіри один до одного. Між ними
незабаром розриваються мирні договори, військові дії загрожують спалахнути у
будь-який час. Політичні дії грецьких міст важко передбачити. Цими
 13

відносинами політичного хаосу в Греції вправно користувалися перський цар і

його малоазійські сатрапи, які починають безцеремонно втручатися у внутрішні
справи грецьких полісів, що викликало почуття глибокого обурення у найбільш
далекоглядних грецьких політиків. Цей стан політичної анархії, загальна
ворожість і постійні війни, які ведуться між полісами часто за нікчемними
мотивами, — свідоцтво серйозної кризи полісної системи взаємовідносин, який
доповнював кризу основ грецького полісу як такого.
Загальний стан Греції в середині IV ст. до н. е. добре передав грецький оратор
Ісократ: «Морські розбійники господарюють на морі, найманці захоплюють
міста, а громадяни замість того, щоб воювати з іншими за свою країну, б’ються
між собою усередині міських стін.
Внаслідок частих змін управління жителі міст знаходяться в смутнішому
настрої, ніж вигнанці… І усі такі далекі від свободи і політичної самостійності,
що одні держави знаходяться під владою тиранів, іншими володіють іноземці,
деякі розорені, над іншими царями стали варвари».
Передові грецькі мислителі, очевидці скрутного становища грецьких полісів,
шукали шляхи виходу з нього. Як вже відзначалося, Платон і Арістотель
розробляли проекти подолання кризи полісу за допомогою проведення
найсерйозніших реформ його внутрішньої структури. Але висувалися і іншого
роду проекти. Так, Ісократ вважав, що оздоровлення обстановки в Греції,
подолання кризового стану загалом можливе шляхом відновлення нормальних
відносин між окремими полісами, припинення нескінченних і руйнівних воєн,
військово-політичного і економічного об’єднання Греції. Об’єднана Греція
зможе вирішити свої внутрішні проблеми, якщо почне завоювання нових
територій. На нові землі можна буде відправити усе зайве населення,
політичних супротивників і таким шляхом придбати значні багатства. Усі ці
заходи, на думку Ісократа, повинні оздоровити загальну ситуацію в Греції,
забезпечити їй спокій і добробут.

Але як об’єднати ворогуючі грецькі поліси? Спроби найбільш сильних

 14

грецьких держав, таких як Афіни, Спарта, Фіви, не увінчалися успіхом. Серед

грецьких полісів середини IV ст. до н. е. Ісократ не бачив жодного, який міг би
стати центром такого об’єднання. Але якщо в Греції не знайшлося такого
полісу, то їм могла, на думку Ісократа, стати країна Македонія, яка якраз в
середині IV ст. до н. е. перетворюється на розвинену, сильну і облаштовану
державу, яка претендує на роль гегемона в Греції.
 15

Висновок

Отже, у ході написання реферату я визначив і опрацював стан джерельної бази,

особливості утворення і розпаду Другого Афінського морського союзу;
простежив хід піднесення, розвитку і встановлення тимчасової гегемонії Фів;
визначив причини розпаду Пелопоннеського союзу. Мені вдалося повністю
розкрити зміст поданої теми і простежити піднесення і гегемонію Фів 379-339
рр. до н.е.

Встановлена після укладення мирного договору 387 р. До н.е. гегемонія Спарти

виявилася, проте, недовговічною. Політична ситуація в Греції дуже скоро
змінилася. На цей раз виклик Спарті кинули Фіви, незадоволені владою
проспартанських налаштованих олігархів. У 379 р. до н.е. е. у Фівах стався
демократичний переворот, очолений видатними політичними діячами та
полководцями Епамінондом і Пелопідом. Лаконофільська олігархія була
повалена, спартанський гарнізон вигнаний з кадмієм.

Фіви відродили Беотійський союз, що включив в себе всі поліси Беотії. Було
створено сильне гоплітське військо, навчене самим передовим прийомам
військового мистецтва, і вперше у своїй історії Фіви побудували власний флот.
Беотійський союз став могутньою військово-політичною силою, готової на
рівних боротися зі спартанцями.

Спочатку Спарта, недооцінивши всю серйозність загрози, яку представляли для

неї Фіви, не поспішала з відповідними діями і згаяла час, дозволивши
беотійському союзу посилитися. Лише в 371 р. до н.е. спартанське військо,
вирішивши провчити фіванців, вторглося в Беотію. Однак військове зіткнення,
що відбулося біля містечка Левктрах, мало несподіваний результат: спартанці
зазнали однієї з найбільших поразок у своїй історії.

Командував беотійськой армією в битві при Левктрах Епамінонд застосував

тактику «косою клин», зовсім нову для грецького військового мистецтва: він
значно зміцнив лівий фланг фаланги, надавши йому глибину в 50 шеренг
 16

(проти звичайних 7-8 рядів). Туди він поставив найбільш боєздатні підрозділи.
Незважаючи на майже дворазове чисельну перевагу спартанців (10 тисяч
гоплітів проти 6000 воїнів супротивника), були вщент розгромлені.

Результат битви при Левктрах докорінно змінив розстановку сил у Балканській

Греції: роль поліса-гегемона від Спарти перейшла до Фів. Дуже скоро фіванці,
натхнені перемогою, приступили до подальшого розвитку досягнутих успіхів.
Поліси Аркадії утворили нове військово-політичне об’єднання – аркадського
союз, ворожий Спарті. У південно-західній частині області була заснована нова
столиця аркадян – місто Мегалополь

Спарта терпіла поразку за поразкою. Територія полісу зменшилася вдвічі,

причому за рахунок найбільш родючих мессенських земель, що повело до
погіршення економічної ситуації. Замість союзників Спарту тепер оточували
вороги. Від повного розгрому Спарту, що не мала оборонних стін, врятувало
лише диво: армія Епамінонда не змогла перейти через річку Еврото, що
розлилася від дощів.

Беотійський союз, прагнучи поширити свою гегемонію на всю Грецію, вів

активну експансіоністську політику на багатьох напрямках. Швидким
піднесенням Фів були надзвичайно незадоволені Афіни. Якщо спочатку
афіняни підтримали демократичний переворот в фіванському полісі, то тепер,
побоюючись виникла на їх рубежах потужної сили, почали виступати проти
Фів на стороні Спарти. Дозволило Спартансько-фіванський конфлікт у
Пелопоннесі великий бій при Мантінеї в 362 р. до н.е. е. Беотійського війську
під командуванням Епамінонда протистояло спартанське ополчення,
підкріплене загонами, надісланими з Афін і деяких інших полісів. Дуже
напружена битва завершилася перемогою беотійців, проте в бою упав їхній
лідер – великий полководець Епамінонд. Після важкої перемоги Фіви,
виснажені надмірним напруженням сил, значною мірою втратили свій
політичний вплив. Вони продовжували залишатися сильним полісом, центром
Беотійського союзу, але не могли вже реально здійснювати гегемонію в Греції.
 17

Список використаної літератури

1. «История» / Ю.В. Андреев, Г.А. Кошеленко, В.И. Кузищин, Л.П.

Маринович; Под. ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2005.
2. Балух В.О. Історія античної цивілізації: У 3-х т. Т.1. Стародавня
Греція:Підручник. – Чернівці: Наші книги, 2007.
3. Балух В.О., Возний І.П., Коцур В.П. Історичні портрети античності та
середньовіччя: Підручник. – Чернівці: Книги XXI, 2007.
4. Балух В.О., Макар Ю.І. Історія Стародавньої Греції: Курс лекцій. –
Чернівці.2001.
5. История Древнего мира. Древняя Греция / А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М.
Волчек и др. – Минск: Харвест, 1998.
6. История Древней Греции: Учебн. для студентов вузов, обуч. по спец.
«История» / Ю.В. Андреев, Г.А. Кошеленко, В.И. Кузищин, Л.П.
Маринович;Под. ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2005.
7. Ковбасенко Ю.І. Антична література: Навч. посібник. – К.: Київський
унт.-ім. Б.Грінченка, 2012.
8. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции / Ин-т государства
и права АН СССР. – М.: Наука, 1979.
9. Пащенко В.І., Пащенко Н.І. Антична література: Підручник.– К.: Либідь,
2008.
10.Хрестоматия по истории Древней Греции / Под ред. Д. П. Каллистова. –
М.: Мысль, 1964.