ДМ

Джузеппе Верді

ПРЕДСТАВИТЕЛЬ СЛУЖБЫ ПОДДЕРЖКИ НА ПРОЕКТНОЙ ОСНОВЕ

ДВ

Творча спадщина композитора дуже велика: 26

опер[1], квартет, реквієм і низка дрібних

Джузеппе
опусів. Найвидатніші опери Верді — «Бал-
маскарад», «Ріголетто», «Травіата»,
«Трубадур», «Аїда», «Отелло», «Фальстаф».
Його опери вважаються одними з

Верді найвидатніших всіх часів і досі не сходять зі

сцен оперних театрів усього світу.

У 1840 році композитор пережив особисту трагедію — за короткий

час померли його двоє дітей і дружина. Написана у цих обставинах
комічна опера «Король на день» (італ. Un giorno di regno)
провалилася, немилосердно обсвистана публікою. Верді, вражений
провалом опери, заприсягся, що не буде більше писати опер і
попросив директора розірвати укладений з ним контракт. Але
директор Мереллі вірив у талант композитора і, давши йому
отямитися, вручив лібрето Набукко за мотивами біблійної історії про
царя Навуходоносора. При читанні увагу Верді заполонив хор євреїв
у вавилонському полоні, і його уява ожила. Успішна прем'єра
«Набукко» (1842) відновила репутацію композитора. 02
 Дитинство
Народився Верді в сім'ї Карло Джузеппе Верді (1784—1867 роки) і Луїджі Уттіні у Ле Ронколе, селі поблизу Буссето в
департаменті Таро, яка в той момент була частиною Першої Французької імперії після приєднання князівств Парма і
П'яченца[2]. Так сталося, що Верді офіційно народився у Франції[2]. Батько композитора, Карло Верді, містив
сільський трактир, а мати, Луїджі Уттіні, була ткалею[3]. Верді мав молодшу сестру, Джузеппу, яка померла у віці 17
років в 1833 році[4].
Сім'я жила бідно, і дитинство Джузеппе було тяжким. У сільській церкві він допомагав служити месу[4]. Музичної
грамоти і грі на органі навчався у П'єтро Байстроккі[5]. Помітивши тягу сина до музики, батьки подарували Джузеппе
спінет[5]. Цей вельми недосконалий інструмент композитор зберіг до кінця свого життя.
На музично обдарованого хлопчика звернув увагу Антоніо Барецці — багатий торговець з сусіднього міста Буссето[6].
Він вірив, що Верді стане не шинкарем і не сільським органістом, а великим композитором[6]. За порадою Барецці в
1823 році десятирічного Джузеппе Верді, що одержав початкові знання від сільського священника, відправили в школу
у Буссето[6]. Так почалася нова, ще більш важка смуга життя — хлоп'ячі роки і роки юності. У недільні дні Джузеппе
вирушав в Ле Ронколе, де грав на органі під час меси[6]. У Верді з'явився і вчитель композиції — Фернандо Провіз,
директор «Філармонічного товариства» Буссето[7]. Провіз займався не тільки контрапунктом, він зародив у Верді
зацікавлення до серйозної літератури. Джузеппе зацікавили Шекспір​​, Данте, Гете, Шиллер. Серед найулюбленіших
його творів — роман «Заручини» італійського письменника Алессандро Мандзоні.

03
 Початок композиторської
діяльності

У 1832 році Верді не прийняли в Міланську консерваторію, оскільки він був старший від очікуваного віку. Він почав займатися приватно з В. Лавін'є,
який дав йому основи композиторської техніки. Практику оркестрування й оперного письма Верді опановував відвідуючи міланські оперні театри.
Філармонічне товариство замовило йому оперу «Оберто, граф ді Сан-Боніфачо» (італ. Oberto, conte di san Bonifacio), яка, однак, не була тоді
поставлена.
Верді повернувся до Буссето, розраховуючи зайняти посаду церковного органіста, але через внутрішні церковні інтриги одержав відмову. Місцеве
музичне товариство призначило йому трирічну стипендію (300 лір); у цей час він написав ряд маршів й увертюру (sinfonie) для міського духового
оркестру, а також писав церковну музику.
У 1836 році Верді одружився з дочкою свого благодійника Маргаритою Барецці. Він знову вирушив до Мілану, де 17 листопада 1839 року опера
«Оберто» була виконана у театрі «Ла Скала» з успіхом достатнім, щоб забезпечити нове замовлення, цього разу комічної опери.

04
 Розквіт творчості
У 1840 році композитор пережив особисту трагедію — за короткий час померли його двоє дітей і дружина. Написана у цих обставинах комічна опера «Король на день»
(італ. Un giorno di regno) провалилася, немилосердно обсвистана публікою. Верді, вражений провалом опери, заприсягся, що не буде більше писати опер і попросив
директора розірвати укладений з ним контракт. Але директор Мереллі вірив у талант композитора і, давши йому отямитися, вручив лібрето Набукко за мотивами біблійної
історії про царя Навуходоносора. При читанні увагу Верді заполонив хор євреїв у вавилонському полоні, і його уява ожила. Успішна прем'єра «Набукко» (1842) відновила
репутацію композитора.
Після «Набукко» були «Ломбардці» (італ. І Lombardi, 1843 рік), опера, що теж давала вихід пригнобленим патріотичним почуттям, а потім «Ернані» (італ. Ernani, 1844) за
романтичною драмою Віктора Гюго — здобуток, завдяки якому популярність Верді поширилася за межі Італії. У наступні роки композитор, за його власними словами,
працював як каторжник. Опера писалася за оперою — «Двоє Фоскарів» (італ. І due Foscari, 1844), «Жанна д'Арк» (італ. Giovanna d'Arco, 1845), «Альзіра» (італ. Alzira,
1845), «Аттіла» (італ. Attila, 1846), «Розбійники» (італ. І masnadieri, 1847), «Корсар» (італ. Il corsaro, 1848), «Битва під Леньяно» (італ. La battaglia di Legnano, 1849),
«Стіффеліо» (італ. Stiffelio, 1850). У цих творах поверхова, а іноді й легковажна реміснича музика додається до слабкого лібрето. Серед опер цього періоду вирізняються
«Макбет» (італ. Macbeth, 1847) — перший плід захопленого шанування композитором Шекспіра, а також «Луїза Міллер» (італ. Luisa Miller, 1849) — видатний твір
камерного стилю.

05
 Пізні роки

Ще пліднішою виявилася спільна робота Верді в його пізні роки з Арріґо Бойто (1842—1918 роки), автором опери
«Мефістофель» і видатним поетом. Спочатку Бойто переробив незадовільне лібрето Симона Бокканеґрі (1881 рік).
Потім він перетворив Шекспірову трагедію Отелло (Othello) у лібрето; цей шедевр Верді був поставлений в «Ла
Скала» в 1887, коли композиторові було вже 74 роки. Музика цієї опери «безупинна», вона не містить традиційного
для італійської опери поділу на арії та речитативи. Деякі сучасники Верді вважали, що на формування його пізнього
стилю справив вплив Вагнер. Але насправді Верді прийшов до нього сам. Він майже не був знайомий з творчістю
Вагнера.
Після Отелло в 1893 році Верді створив Фальстафа (Falstaff): у 80 років Верді написав музичну комедію, що
винагородила його за провал його першої музичної комедії «Король на годину». Отелло й Фальстаф увінчали
прагнення Верді до створення дійсної музичної драми.
Коли його уразив параліч внаслідок інсульту, він все ще міг внутрішнім слухом читати партитури опер «Богема» і
«Тоска» Пуччіні, «Паяци» Леонкавалло, «Пікова дама» Чайковського, але те, що він думав про опери, написані його
безпосередніми і гідними спадкоємцями, залишилося невідомим.
06
Помер Верді в Мілані рано вранці 27 січня 1901 року.

 Стиль
Попередники Верді, що вплинули на його творчість — Россіні, Белліні, Меєрбер і, найважливіший — Гаетано Доніцетті. За можливим винятком «Отелло»,
Ріхард Вагнер на Верді не мав впливу. Поважаючи Шарля Гуно, якого сучасники вважали найвидатнішим композитором епохи, Верді, проте, не запозичив
нічого у великого француза. Деякі пасажі в «Аїді» вказують на знайомство композитора з творами Михайла Глінки, якого Ференц Ліст популяризував у
Західній Європі, повернувшись із турне Росією.
Протягом всієї кар'єри Верді відмовлявся використати високе до в тенорових партіях, посилаючись на те, що можливість проспівати саме цю ноту перед
повним залом відволікає виконавців до, після, і під час виконання ноти.
Попри те, що часом оркестрування у Верді майстерне, композитор покладався в основному на свій мелодійний дар для вираження емоцій героїв і дії.
Справді, дуже часто в операх Верді, особливо під час сольних вокальних номерів, гармонія навмисно аскетична, і весь оркестр звучить, як один
акомпаніаторський інструмент — наприклад гітара. Деякі критики стверджують, що Верді приділяв технічному аспекту партитури недостатньо уваги, оскільки
йому бракувало школи й витонченості. Сам Верді сказав якось: «Із всіх композиторів я найбільший невіглас». Але поспішив додати: «Я це серйозно говорю,
але під „знаннями“ я маю на увазі зовсім не знання музики» (джерело?).
Проте, було б несправедливим стверджувати, що Верді недооцінював виразну силу оркестру й не вмів використати її до кінця, коли йому це було потрібно.
Більше того, оркестрове й контрапунктне новаторство (наприклад, струнні, що злітають по хроматичній гамі в сцені Монтероне, в «Ріголетто», щоб
підкреслити драматичність ситуації, або, теж в «Ріголетто» — хор, що співає на «ммм..» за лаштунками, досить ефектно передаючи наближення буревію) —
характерно для творчості Верді — характерно настільки, що інші композитори не наважилися запозичити в нього деякі сміливі прийоми через їх миттєву
впізнаваність.
Верді був першим композитором, який спеціально займався пошуком сюжету для лібрето, що найкраще відповідав особливостям його композиторського
дару. Працюючи в тісному співробітництві з лібретистами і знаючи, що саме драматична експресія є головною силою його таланту, він домагався виключити з
сюжету «непотрібні» деталі й «зайвих» героїв, залишаючи лише персонажів, у яких клекочуть пристрасті, і сцени, багаті на драматизм.
 Твори

Опери
Оберто, граф ді Сан-Боніфачо (Oberto, conte di San Bonifacio) — Ла Скала, Мілан, 1839
Король на день або Удаваний Станіслав (Un giorno di regno, ossia Il finto Stanislao)— Ла Скала,
Мілан, 1840
Навуходоносор (Набукко) (Nabucco)— Ла Скала, Мілан, 1842
Ломбардці у другому хрестовому поході ( I lombardi alla prima crociata) — Ла Скала, Мілан, 1843
друга редакція французькою мовою Єрусалим (Jérusalem) — Королівська академія музики,
Париж, 1847
Ернані — (Ernani) Театр Ла Феніче, Венеція 1844
Двоє Фоскарі - (I due Foscari) — Театр Арджентіна Рим, 1844
Жанна д'Арк (Giovanna d'Arco) — Ла Скала, Мілан, 1845
Альзіра (Alzira) — Театр Сан Карло, Неаполь, 1845
Аттіла (Attila) — Театр Ла Феніче, Венеція, 1846
Макбет (Macbeth) — Театро делла Перґола[en], Флоренція, 1847
перероблена версія - Театр Лірик[en], Париж, 1865
Розбійники (I masnadieri) — Театр її величності, Лондон, 1847
Корсар (Il corsaro) — Театр Гранде, Трієст 1848
Битва при Леньяно (La battaglia di Legnano) — Театр Арджентіна, Рим, 1849
09
Луїза Міллер (Luisa Miller)— Театр Сан Карло, Неаполь, 1849
Стіффеліо (Stiffelio) — Театр Гранде, Трієст, 1850
друга редакція — Арольдо (Aroldo) — Театр Нуово, Ріміні, 1857
Дякую за увагу
12