Розумове виховання

Розумове виховання відбувається у процесі засвоєння знань і не зводиться до

нагромадження певного їх обсягу. Процес здобуття знань і якісне їх поглиблення є
чинником розумового виховання лише тоді, коли знання стають особистими
переконаннями, духовним багатством людини.
Розумове виховання — діяльність вихователя, спрямована на розвиток
інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці.
У процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового формування
особистості учня — розумовий розвиток.
Розумовий розвиток — процес розвитку інтелектуальних сил, пізнавальних
здібностей мислення учнів.
Мета розумового виховання – розвиток мислення і пізнавальних здібностей. На
думку В. О. Сухомлинського, найважливішою умовою повноцінного розумового
виховання є міцні, свідомі знання елементарних істин – тих азів, із яких починається
навчання і без яких неможливо оволодіти вершинами знань.
Основним завданням розумового виховання є розвиток мислення взагалі та різних
його видів. Воно також передбачає оволодіння основними розумовими операціями
(аналіз, синтез, порівняння, систематизація).
Важливим завданням розумового виховання є формування в учнів культури розумової
праці, до якої належать навчальні вміння. їх поділяють на загальні, які
використовуються під час вивчення будь-яких навчальних предметів (вміння читати,
слухати, усно висловлювати свої думки, писати, працювати з книгою, контролювати
себе), і спеціальні — необхідні для оволодіння знаннями в певній галузі (вміння читати
ноти, технічні креслення, карти, слухати музичні твори, записувати числа, формули,
нотні знаки, користуватися словниками, довідниками тощо).

Завдання розумового виховання:

озброєння учнів знаннями основ наук;

формування наукового світогляду та національної свідомості;

розвиток мислення взагалі і різних його видів (діалектичного, логічного, абстрактного,

узагальненого, теоретичного, індуктивного, дедуктивного, алгоритмічного, технічного,
репродуктивного, творчого, системного); оволодіння основними мислительними
операціями (аналіз, синтез, порівняння, систематизація);

формування в учнів культури розумової праці (загальні та спеціальні навчальні вміння,

вміння раціонально організовувати режим розумової роботи, здатність робити все
точно й акуратно, тримати в порядку робоче місце, матеріали; уміння зосереджено й
уважно працювати, долати труднощі, розвивати пам'ять, контролювати себе).
До завдань розумового виховання належить формування наукового світогляду.
Науковий світогляд — це цілісна система наукових, філософських, політичних,
моральних, правових, естетичних понять, поглядів, переконань і почуттів, які
визначають ставлення людини до навколишньої дійсності і самої себе.

Методами є способи досягнення цілей розумового виховання. Їх ділять на ігрові,

наочні і словесні.
Засоби книги, комп'ютерна техніка, лабораторне обладнання, письмове приладдя та
інше.
Форми розумового виховання дошкільників: екскурсії, заняття та дидактична ігри.

Екологічне виховання
Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на
розвиток у людини культури взаємодії з природою.
Завдання екологічного виховання полягає в нагромадженні, систематизації,
використанні екологічних знань. вихованні любові до природи, бажання берегти і
примножувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в природі.
Зміст його полягає в усвідомленні того, що світ природи є середовищем існування
людини, тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти,
гармонії.
Екологічне виховання неможливе без уміння осмислювати екологічні явища, робити
висновки щодо стану природи, виробляти способи розумної взаємодії з нею. Ці уміння
учні набувають на уроках та в позаурочній діяльності. Водночас естетична краса
природи сприяє формуванню почуттів обов’язку і відповідальності за її збереження,
спонукає до природоохоронної діяльності, запобігання нанесенню збитків природі.
Метою екологічного виховання є формування в особистості екологічної свідомості і
мислення. Передумова для цього — екологічні знання, наслідок — екологічний
світогляд. Екологічну свідомість як моральну категорію потрібно виховувати у дітей з
раннього дитинства.
Система екологічного виховання передбачає;
— цілеспрямований вибір навчального матеріалу екологічного спрямування;
— гуманістичну спрямованість, врахування екологічних чинників у вирішенні
глобальних проблем людства (раціонального використання природних ресурсів,
забезпечення населення екологічно чистими продуктами харчування, захисту
середовища від забруднення промисловими та побутовими відходами);
— збереження фізичного і духовного здоров’я людини;
— об’єктивність у розкритті основних екологічних законів та понять, що дають
підстави вважати екологію наукою, яка розвивається, намагаючись вирішувати
проблеми довкілля;
 — зв’язок між набутими екологічними знаннями і життям, розкриття їх цінності не
лише у виробництві, а й у повсякденному житті людини.
Реалізація завдань і мети екологічної освіти в сучасній школі будується на засадах;
комплексного розкриття проблем охорони природи; взаємозв’язку теоретичних знань з
практичною діяльністю учнів у цій сфері; включення екологічних аспектів у структуру
предметних, спеціальних узагальнюючих тем та інтегрованих курсів, які розкривають
взаємодію суспільства і природи; поєднання аудиторних занять з безпосереднім
спілкуванням з природою (екскурсії, трудові екологічні практикуми, польові табори
тощо); використання проблемних методів навчання (рольові ігри, екологічні клуби та
ін.); поєднання класної, позакласної і позашкільної природоохоронної роботи.
Методи екологічного виховання: 
 пояснювально-ілюстративний;
 репродуктивний;
 частково-пошуковий;
 дослідницький
Форми:
 Екскурсії
 Екологічні казки
 Дидактичні ігри
 Екологічні свята
 Практичні заняття
 Проекти
Правове виховання
Правове виховання — виховна діяльність сім’ї, школи, правоохоронних органів,
спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки д 'пей.
Правовове виховання покликане забезпечити формування у молоді високої правової
культури, яка передбачає глибокі правові знання і прагнення поглиблювати їх, свідоме
ставлення до прав та обов’язків, повагу до законів і правил людського співжиття,
готовність дотримуватися і сумлінно виконувати їх. Висока правова культура громадян
є однією з базових засад утвердження громадянського суспільства і правової держави,
реалізації демократичних свобод.
Правове виховання покликане забезпечити:
— надання учням знань про закони держави, підвищення їх юридичної обізнаності,
інформування з актуальних питань права;
— виховання поваги до держави і права;
— вироблення умінь і навичок правової поведінки;
— формування нетерпимого ставлення до правопорушень і злочинності, спонукання до
посильної участі в боротьбі з негативними явищами в житті;
— подолання в правовій свідомості хибних уявлень, негативних навичок і звичок
поведінки. У процесі правового виховання учнів знайомлять з окремими положеннями
державного, адміністративного, цивільного, трудового, кримінального, сімейного
права. Важливими також є знання основних положень Конвенції про права дитини.
Основні завдання правового виховання:  – доведення до вихованців законів і
нормативних актів України та їх усвідомлення;  – систематичне інформування
вихованців з поточних і актуальних правових питань;  – формування у них правової
свідомості;  – прищеплення їм поваги до правових норм, принципів законності,
розуміння необхідності їх дотримання;  – доведення до вихованців правових норм, які
стосуються правових основ їхньої діяльності;  – вироблення у вихованців навичок і
вмінь правової поведінки; 
До методів правового виховання належать: переконання, покарання, наочність,
позитивний приклад, розв'язання юридичних казусів, заохочення, критика і
самокритика, наслідування.
Основними формами правового виховання є: правова освіта (навчання), правова
пропаганда, правова агітація, правова просвіта, індивідуально-виховна робота, правова
практика, правове самовиховання.
Засоби правового виховання - організована методична система, яка об'єднує предмети,
технічні можливості, шляхи передання змісту правових норм, інформації, тобто все те,
що використовується для реалізації та досягнення правовиховної мети.
Економічне виховання
Економічне виховання тісно поєднане з трудовим.
Економічне виховання — педагогічний вплив і діяльність, спрямовані на
формування економічної свідомості учнів.

 Завдання економічного виховання:

 а) ознайомлення учнів із законами ринкової економіки, перебудовою структури

виробництва, підвищенням його ефективності, системою виробничих відносин і
управління;
 б) формування здатності до економічного мислення, підвищення
продуктивності праці, уміння швидко оволодівати новими формами і методами
праці; виховання почуття і рис господаря, який бережливо ставиться до
результатів праці, працює з повною віддачею; виховання розумних
матеріальних потреб, уміння розпоряджатися зарплатою.

Особлива актуальність економічного виховання зумовлена тим, що кожна людина

стикається з проблемами економіки у професійній діяльності і в особистому житті.
Школяр як майбутній працівник має оволодіти такими економічними навичками:
планування і організації своєї праці; виконання професійних обов'язків, трудових
завдань згідно зі встановленими економічними та іншими нормативами; оцінки
результатів своєї праці за відповідними критеріями; пошуку шляхів підвищення
ефективності своєї праці; вдосконалення виробництва в галузі своєї професійної
діяльності.
Економічне виховання покликане вирішувати такі завдання:

— ознайомлення молоді із законами ринкової економіки, шляхами підвищення її

ефективності, вдосконалення виробничих відносин, системою і методами управління
виробництвом;

— формування здатності до економічного мислення, вміння оволодівати новими

методами і прийомами праці;

— виховання почуття і рис ефективного господаря;

— розвиток здорових матеріальних потреб, умінь розпоряджатися грошима.

У сфері особистого життя економічна діяльність передбачає:

— планування та організацію особистого бюджету, доходів та витрат сім'ї;

— економічно обґрунтоване оцінювання товарів, які купуються для особистих потреб,

їх раціональне використання;

— раціональне ставлення до свого здоров'я, режиму і способу життя.

Окрім того, кожен громадянин повинен дбайливо ставитися до природи, активно

протидіяти безгосподарництву щодо природних ресурсів, а також вивчати й
осмислювати економічну політику своєї держави, по можливості впливати на неї.

Методи: словесні, наочні, практичні.

Форми: лекції, бесіди, зустрічі "за круглим столом", вечори запитань і відповідей,
економічні олімпіади, вікторини.

Важливою формою економічного виховання є заняття, які в більшості проводяться як

фронтальні. Проведення таких занять як «Лісова крамниця», «Попит та пропозиція»,
«Усі для всіх», «На гостинах у Ведмедика Мишка», «Дім Гнома–Економа», «Для чого
потрібні гроші» дають можливість дітям опанувати такими поняттями як товар, гроші,
ціна, вартість, підприємство, реклама, кошти. В умовах закладів дошкільної освіти
дітей учать орієнтуватися в навколишньому середовищі, розширюють їх знання про
життєво необхідні предмети, які полегшують працю людей, заощаджуючи час
(холодильник, праска, кухонний комбайн, пральна машина) та ознайомлюють з
технікою безпеки при роботі з ними.

Статеве виховання

Статеве виховання — процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини

статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами
протилежної статі нормами моралі.

Цю роботу слід здійснювати з раннього дитинства на основі максимального

врахування психологічного розвитку дитини.
Однак більшість батьків, вихователів або ігнорують цей аспект виховання, або
навмисне намагаються уникати розмов на інтимні теми з дітьми.

Завданнями статевого виховання є:

- Виховання переконання , що у сфері найбільш інтимних відносин з представниками

іншої статі людина не є незалежним від суспільства , що неможливо повністю
розділити відносини між представниками чоловічої і жіночої статі на «особисті» і «
громадські » ; виховання почуття соціальної відповідальності людини - дитини ,
підлітка , юнаки та дівчата - за кожен свій вчинок ;

- Виховання прагнення мати міцну , здорову , дружну сім'ю , потреба мати кілька
дітей , здатність свідомо ставитися до їхнього виховання , розцінювати це як свій
обов'язок перед суспільством в цілому , перед своїми батьками і перед самими дітьми ;

- Виховання почуття поваги до інших людей - не тільки як до людей взагалі , але і як

до представників чоловічої або жіночої статі , здатності враховувати і поважати їх
специфічні інтереси ;

- Виховання здатності і прагнення оцінювати свої вчинки відносно інших людей не

тільки як людей взагалі , але і як представників певної статі , виробити поняття гарного
і поганого вчинку в сфері цих відносин ;

- Виховання відповідального ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших »людей ,

формування переконання про шкоду ранніх статевих зв'язків і неприпустимість
безвідповідальності і легковажності в сфері відносин з представниками іншої статі ;

У системі статевого виховання дітей, зокрема молодшого шкільного віку, можна

визнати наступні методи:

аналізування та обговорення проблемних ситуацій, які повязані з формами поведінки

представників різної статі, із статево-рольовими стереотипами та взаємовідносинами
між дівчатками та хлопчиками;

обговорення дитячих листів, у яких відображені специфічні проблеми, що хвилюють

хлопців та дівчат до 10 років;

обговорення художньої літератури для дітей, завдяки якій збагачується уява учнів про
мужність та жіночність для адекватної статевої поведінки;

ігрові ролі та ігрові ситуації, які формують вміння орієнтуватися у виборі способу
спілкування з людьми іншої статі (дорослі, однолітки);

Фізичне виховання

Фізичне виховання — система заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я людини,

загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь.

До основних засобів фізичного виховання в школі належать:

 — теоретичні відомості (гігієна загальна і фізичних вправ, відомості, необхідні для
самостійних занять фізичними вправами);

— заняття гімнастикою (вправи, що сприяють загальному фізичному розвитку

школярів: загальнорозвиваючі, вправи на формування правильної постави,
акробатичні, танцювальні вправи, вправи на розвиток рівноваги, опорні стрибки);

— заняття з легкої атлетики (різні види бігу, стрибки в довжину й висоту, метання на
дальність); — рухливі ігри (розвиток в учнів кмітливості, спритності, швидкості дій,
виховання дисциплінованості);

— спортивні ігри (баскетбол, волейбол, ручний м’яч, футбол);

— лижна, кросова, ковзанярська підготовка, плавання та ін. У школі існують

різноманітні форми фізичного виховання: уроки з фізичної культури, фізкультурно-
оздоровчі заходи в режимі шкільного дня (фізкультурні хвилинки під час уроку, ігри та
вправи на перервах і в режимі подовженого дня), позакласна спортивно-масова робота
(заняття в гуртках фізичної культури і спортивних секціях, спортивні змагання).

Головним організаційно-методичним принципом здійснення фізичного виховання

школярів є диференційоване застосування засобів фізичної культури на заняттях з
і^нями різного віку та статі з урахуванням стану їх здоров ’я і рівня фізичної
підготовленості. Важливе значення має регулярний лікарський контроль за здоров’ям
школярів. Уроки фізичної культури є основною організаційною формою фізичного
виховання школярів. їх проводять систематично протягом навчального року з
урахуванням пори року для певної місцевості і стану навчально-матеріальної бази.

Характеристика закономірностей та умов виховання.

Основні закономірності процесу виховання
Закономірності виховання - стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв'язки у
вихованні, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості
школяра.
До найсуттєвіших закономірностей виховного процесу належать:
а) органічна пов'язаність виховання із суспільними потребами й умовами виховання.
Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбудова
Української держави, наприклад, потребує формування в підростаючого покоління
національної свідомості, любові до Вітчизни, рідної мови, свого народу, його традицій,
історії та культури;
б) людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Важлива роль у
цьому процесі належить насамперед батькам і педагогам. Найуспішніше він
відбувається в природному для нього національному середовищі. З огляду на це
дитину мають оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції
тощо;
в) результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її
духовність. Це стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних
орієнтацій, емоційної сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати
зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (мотиви, установки,
орієнтації, ставлення);
г) визначальними у вихованні є діяльність і спілкування. Діяльність є головним
чинником єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем навчальної,
трудової, ігрової, спортивної та іншої діяльності.
Ефективність виховання залежить від ставлення особистості до навколишньої
дійсності та до спрямованих на неї педагогічних впливів. Сформовані у процесі
виховання погляди і переконання, мотиви поведінки визначають позицію вихованця
щодо спрямованих на нього педагогічних впливів. За їх несприйняття проводять
спеціальну виховну роботу і лише згодом здійснюють позитивний виховний вплив;
ґ) ефективність виховного процесу залежить від стосунків в учнівському колективі.
Здорова морально-психологічна атмосфера в ньому сприяє формуванню у дітей
позитивних моральних якостей, ефективному взаємовихованню. І навпаки, у колективі
спеціального виправно-виховного закладу за відсутності там належного порядку
відбувається взаємна деморалізація його членів. Особливо важливим у виховному
процесі є поєднання виховання і самовиховання.
Основні принципи виховання
Принципи виховання - керівні положення, що відображають загальні закономірності
процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного
процесу.
Процес виховання ґрунтується на таких принципах:
1. Цілеспрямованість виховання. Передбачає спрямування виховної роботи на
досягнення основної мети виховання - формування всебічно розвиненої особистості,
підготовка її до свідомої та активної трудової діяльності. Умовами реалізації його є
підпорядкованість виховної роботи загальній меті, знання цієї мети вихователями і
вихованцями, недопущення стихійності у вихованні, наявність перспектив,
проектування рівня вихованості особистості відповідно до запланованої мети.
2. Зв'язок виховання з життям. Виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на
узгодження їх життєдіяльності з життям суспільства, посильну участь у ньому,
готувати їх до трудової діяльності. Цьому сприяє використання у виховній роботі
краєзнавчого матеріалу, ознайомлення учнів із суспільно-політичними подіями в
країні, залучення їх до участі в громадській роботі.
3. Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка людини - це її свідомість у
дії. Виховання такої єдності свідомості є складним і суперечливим процесом, оскільки
формування навичок правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання
свідомості. Для подолання цієї суперечності необхідні правильне співвідношення
методів формування свідомості та суспільної поведінки, запобігання відхиленням у
них, вироблення в учнів несприйнятливості до будь-яких негативних впливів,
готовність боротися з ними.
4. Виховання в праці. Цей принцип вибудовується на ідеї, що формування особистості
безпосередньо залежить від її діяльності. Спирається він і на таку психологічну якість,
як прагнення дитини до активної діяльності. Умовою його реалізації є усвідомлення
учнями, що праця - єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб,
усебічного розвитку особистості, а сумлінне ставлення до неї - важлива позитивна
риса.
5. Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується він на діалектичній взаємозалежності
педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань
і змісту, форм, методів і прийомів виховання, а також єдність виховних впливів школи,
сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та
індивідуальних особливостей учнів; єдність виховання і самовиховання; постійне
вивчення рівня вихованості учня і коригування виховної роботи.
6. Виховання особистості в колективі. Індивід стає особистістю завдяки спілкуванню і
пов'язаному з ним відокремленню. Найкращі умови для спілкування й відокремлення
створюються в колективі. Отже, цей принцип виховання зумовлений об'єктивними
закономірностями розвитку дитини і відповідає природі суспільства. Його реалізація
передбачає усвідомлення учнями того, що колектив є могутнім засобом виховання, і
певні риси особистості формуються тільки в колективі. Водночас вони усвідомлюють
значення згуртованості колективу та його думки для виховання школярів,
переконуються, що участь у самоврядуванні сприяє розвиткові самостійності,
самодіяльності, ініціативи та ін. Найбільша виховна цінність колективу полягає у
створенні можливостей для найрізноманітніших стосунків учнів. Йдеться про стосунки
взаємної відповідальності й залежності, організаторів і виконавців, між вихователями і
вихованцями, між старшими й молодшими, про ділові, міжособистісні стосунки
(симпатії, товариськості, дружби, любові).
7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів.
Педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду. А, як
відомо, виховання творчої особистості можливе за існування умов для вияву
самостійності й творчості, схвалення ініціативи та самодіяльності учнів. Це передбачає
безпосередню їх участь у плануванні своїх громадських справ, усвідомлення їх
необхідності й значення, контроль за їх виконанням, оцінювання досягнутих
результатів. При цьому важливо запобігти жорсткому регламентуванню діяльності
дитячого самоврядування, адмініструванню, надмірній опіці.
8. Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього.
Саме у цьому принципі закорінений головний сенс гуманістичної педагогіки щодо
формування необхідних взаємин вихователів і вихованців. Повага до учня втілюється у
шануванні його особистої гідності (педагог має уникати будь-яких дій, висловлювань,
які її принижують), врахуванні його уподобань і бажань при визначенні або
конкретизації цілей навчання і способів їх досягнення, у серйозному ставленні до його
думок. Цей принцип передбачає єдність педагогічних вимог до вихованців, контроль за
їх поведінкою, гуманне ставлення до них, повага їхньої думки та ін. Його реалізація
ускладнюється наявністю серед учнів складних, озлоблених дітей. Однак педагог
повинен бути терплячим до всіх дітей, поважати їх людську гідність. Як зауважував А.
Макаренко, необхідно висувати якнайбільше вимог до людини, але водночас і
виявляти якнайбільше поваги до неї. Розумна вимогливість свідчить і про повагу до
особистості дитини, її виховний потенціал зростає, якщо вона доцільна, породжена
потребами виховного процесу, завданнями всебічного розвитку особистості.
9. Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. Наприклад, важливою вимогою до
організації виховного процесу і однією з умов підвищення його ефективності є
індивідуальна корекція загальної системи виховання. Виховні заходи, які не
враховують цієї вимоги, не зачіпають внутрішніх сторін особистості вихованця, а тому
є малоефективними. Результати виховного процесу залежать від того, наскільки в
ньому враховано вікові та індивідуальні особливості учнів. "Вихователь повинен
прагнути пізнати людину такою, - писав К. Ушинський, - якою вона є насправді, з
усіма її слабкостями і в усій її величі, з усіма її буденними дрібними потребами і з
усіма її великими духовними вимогами... Тоді тільки буде він спроможний черпати в
самій природі людини засоби виховного впливу, - а засоби ці величезні".
10. Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того,
що для формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна
система певних послідовних виховних заходів. Такі якості людської особистості не
можна сформувати, якщо виховний процес являтиме собою випадковий набір
виховних заходів, що матимуть епізодичний, а не системний характер. Реалізація цього
принципу передбачає передусім, що залежно від віку та рівня розвитку учнів педагог
добирає зміст і методику виховної роботи з ними. З віком змінюється педагогічне
керівництво дитячим колективом, що виявляється у наданні йому більшої
самостійності в усіх питаннях його життєдіяльності. Підвищується і вимогливість до
нього вихователів. Важливо прогнозувати можливі наслідки заходів впливу на
школяра. Досвідчені педагоги намагаються бачити кожного учня таким, яким він є, і
відповідно до цього будувати виховну роботу з класом.
11. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Ці вимоги мають
охоплювати всі сторони навчально-виховної роботи школи, всі форми діяльності
учнівського та педагогічного колективів, сім'ї, знаходити свій вияв у змісті, формах
навчання та виховання, у правилах поведінки школярів, у стилі життя школи, її
традиціях. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного процесу. Школа як
провідна ланка в системі виховання учнів повинна не лише залучати до цієї справи
сім'ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами психолого-
педагогічних знань, передовим досвідом виховання, дбати про підвищення
педагогічної культури батьків.
Суспільна спрямованість виховання.
Суспільна спрямованість виховання – виховна діяльність має спонукати вихованців до
участі в житті суспільства вже під час навчання. Важливими аспектами цього
принципу є необхідність формування у вихованців національної свідомості, любові до
свого народу, його традицій, історії, культури.
Зв’язок виховання з життям
Зв'язок виховання з життям – виховання повинно мати зв'язок з можливими умовами і
вимогами подальшого життя людини, що буде сприяти її адаптації, самореалізації у
відповідних життєвих умовах.
Він вимагає від вихователя: 1) широкого й оперативного ознайомлення вихованців з
суспільним та трудовим життям людей, змінами, що в ньому відбуваються; 2)
залучення вихованців до реальних життєвих відносин, різних видів суспільно корисної
діяльності.
Єдність виховних впливів.
Цей принцип називається також принципом координації зусиль школи, сім'ї та
суспільства або в іншому варіанті, принципом спільної діяльності вчителів,
громадських організацій і сім'ї у справі виховання підростаючого покоління, вимагає,
щоб всі особи, організації, суспільні інститути, причетні до виховання, діяли разом,
пред'являли вихованцям узгоджені вимоги, доповнюючи і зміцнюючи педагогічний
вплив. Якщо така єдність і координація зусиль не досягаються, то учасники виховного
процесу уподібнюються персонажам – Раку, Лебедю та Щуці, з відомої байки
І.А.Крилова, що, як відомо, тягнули віз у різні боки. Якщо виховні зусилля не
додаються, а протидіють, то на успіх розраховувати не варто. Вихованець при цьому
відчуває великі психічні перевантаження, оскільки не знає, кому вірити, за ким іти, не
може визначити та обрати серед авторитетних для нього впливів правильні. Звільнити
його від цього перевантаження, додати дії всіх сил, збільшуючи тим самим вплив на
особистість, і вимагає принцип єдності виховних впливів.
Правила реалізації принципу допомагають вихователю охопити всі аспекти виховної
взаємодії:
1. Особистість вихованця формується під впливом сім'ї, товаришів, оточуючих
дорослих людей, суспільних організацій, учнівського колективу. Серед цих
багатоманітних впливів велика роль належить класному колективу і особистості
вихователя, однак, вихователь повинен пам'ятати про інші галузі виховного впливу.
Дуже важливо, щоб вимоги були спільними, єдиними і не суперечили одна одній.
2. Велика роль у формуванні особистості належить сім'ї. Інтимність відносин,
індивідуальність впливів, неповторність підходів до виховання в поєднанні з глибоким
урахуванням особливостей дітей, батьки яких знають їх значно краще, ніж вихователі,
ніякими іншими педагогічними впливами замінити не можна. Недарма більшість педа-
гогів згодні з формулою - по-справжньому в людині виховано лише те, що виховано в
сім'ї. Звідси вимоги: підтримувати та зміцнювати зв'язок з сім'єю, спиратись на неї при
розв'язанні всіх виховних завдань, ретельно узгоджувати всі виховні дії. Перевірений
засіб зв'язку школи з сім'єю – щоденник школяра. Педагогічно правильне ведення
цього документу дозволяє ефективно координувати зусилля батьків та вчителів. Нині в
деяких школах відмовились від щоденників, в інших – вчителі не звертають уваги на
те, що учні ведуть щоденник недбало. Але ж, поки що немає засобів оперативного
зв'язку. Індивідуальні комп'ютерні картки, що використовуються в школах розвинених
країн Західної Європи, навряд чи скоро прийдуть у нашу. Тому треба, навпаки,
підвищити роль щоденника, зробивши його головним оперативним документом, що
відображає життя школяра.
3. Вихователь повинен бути вихований сам. У педагогів немає іншого шляху, як
культивування у себе тих якостей, які б вони хотіли прищеплювати своїм дітям.
4. У практиці виховання нерідко виникають конфліктні ситуації, коли вихователь не
погоджується з діяльністю сім'ї, чи, навпаки, сім'я негативно ставиться до вимог
вихователів. Часто батьки зводять нанівець зусилля педагогів, зніжуючи, надмірно
пестячи своїх дітей, виховуючи у них споживацьку психологію. Усувати
непорозуміння необхідно, спираючись на те, що з'єднує всі виховні зусилля.
5. Буває, що вихователь не згоден з думкою колективу, суспільних організацій,
критикує вчинки та дії інших вихователів і т.п. Все це не може не відбиватися
негативно на формуванні поглядів та переконань особистості. Тому вихователям треба
завжди пам'ятати про необхідність підтримувати розумні вимоги один до одного,
дбайливо ставитись до авторитету колективу.
6. Практична реалізація цього принципу вимагає створення єдиної системи виховання
як на заняттях, так і в поза навчальний час. Систематичність процесу виховання
забезпечується дотриманням послідовності та поступовості у формуванні рис
особистості. У виховній роботі варто спиратися на набуті раніше позитивні якості,
норми поведінки. Поступово і норми, і засоби педагогічного впливу повинні
ускладнюватись. Вихователі стежать за дотриманням цієї вимоги в сім'ї, консультуючи
батьків.
7. Засіб досягнення єдності виховних впливів - координація зусиль причетних до
виховання людей, служб, соціальних інститутів. Ось чому вихователі, класні керівники
не повинні шкодувати зусиль на встановлення та відновлення зв'язків між всіма
причетними до виховання людьми: працівниками молодіжних та спортивних органі-
зацій, творчих спілок.