1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НВЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

КУРСОВА РОБОТА З ТЕОРІЇ ПРАВА

«Зловживання правом»

Виконала:
Студентка 1 курсу 7 групи
факультету прокуратури
Попової Анастасії Андріївни

Науковий керівник:
Професорка, д.ю.н. Дашковська О.Р.
Професор, д.ю.н. Процюк І.В.

Оцінка: Національна шкала

Кількість балів: Оцінка (ECTS):
Члени комісії:

м. Харків 2023 рік

2

Зміст

Вступ………………………………………………………………….……...…….3
1. Поняття, ознаки та види зловживання правом…….………………..…………
5
2. Межі здійснення суб'єктивних прав………………………………….
………..8
3.Співвідношення об'єктивно зловживання правом з неправомірним
діянням……………………………………………………… ………………..
….13
4.Зловживання правом як вид правопорушення, особливості відповідальності
за його вчинення………………………………………………….………..
……..20
5.Причини зловживання правом та засоби його усунення із суспільної
практики………………………………………………………………………….24
Висновки…………………………………………………………………………25
Список використаної літератури…………………………………………….….26
3

Вступ

Актуальність теми. Зловживання правом є однією з найважливіших

проблем сучасної юридичної науки. Поширеність випадків зловживання
правом набуває агресивного, глобального характеру, гальмує процеси
демократизації та розбудови нашої держави. Досягнення стабільності
існуючих суспільних відносин і забезпечення їх подальшого розвитку
неможливе без врахування специфіки та особливостей цього правового
феномену. Зловживання правом є соціально шкідливим явищем, специ-
фічною формою правового нігілізму. Саме тому зловживання правом повинно
бути об’єктом особливої уваги правознавців.
Мета роботи сучасний рівень розробки даної проблеми не відповідає
потребам юридичної теорії та практики. Існуючі теоретичні концепції не
дають одностайної відповіді про правову природу зловживання правом як
об’єктивно існуючого феномену. Науковці, які займаються даною
проблематикою, стоять на різних підходах праворозуміння, що в свою чергу й
обумовлює протилежність їх поглядів щодо суті, поняття, ознак категорії
зловживання правом. Деякі вчені, підкреслюючи занадто абстрактний
характер зловживання правом, взагалі висловлюють сумнів з приводу
доцільності його запровадження в законодавство, або, навіть, категорично
заперечують існування цього поняття. Неоднозначність змістовної
характеристики зловживання правом та суміжних понять справедливості,
добросовісності, розумності, свободи, призначення права та ін. відбивається
в юридичній практиці, обумовлює численні проблеми при функціонуванні
правової системи. Такий плюралізм думок значно ускладнює дослідження
4

зловживання правом у теоретичній та практичній площині, але, разом з тим,

робить дану роботу надзвичайно актуальною.
Об'єктом дослідження курсової роботи є теоретичні аспекти права.
Предмет дослідження - зловживання правом: поняття, ознаки, види.
Завданнями дослідження є розгляд питань:
 Поняття, ознаки та види зловживання правом;
 Межі здійснення суб'єктивних прав;
 Співвідношення об'єктивно зловживання правом з неправомірним
діянням;
 Зловживання правом як вид правопорушення, особливості
відповідальності за його вчинення;
 Причини зловживання правом та засоби його усунення із суспільної
практики.
5

1. Поняття, ознаки та види зловживання правом

Зловживання правом — це особливий вид правової поведінки, який

полягає у використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що
суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода)
суспільству, державі, окремій особі.
Можна назвати два види зловживання правом:
 такі, що не характеризуються явною протиправністю
 такі, що характеризуються явною протиправністю, тобто такі, що
належать до розряду правопорушень
 виражається в соціальне шкідливій поведінці уповноваженої особи, яка
спирається на належне їй суб'єктивне право
 виражається у виході особи за межі встановленого законом обсягу
суб'єктивного права, що спричиняє перекручення призначення права.
Без суб'єктивного права особа не може зловживати їм. Будь-яке
суб'єктивне право має межі, оскільки воно є мірою можливої поведінки
правомочної особи у правовідносинах. Зловживання правом, як правило, —
це використання суб'єктивного права з порушенням меж його дії. Вихід за
встановлені законом межі дії суб'єктивного права спричиняє певні юридичні
наслідки, але лише у разі встановлення його компетентними
правоохоронними органами.
6

Зловживання правом є ненормальним (марним, незвичайним,

шкідливим, аморальним) здійсненням права, що виражається в недозволених
конкретних діях, які завдають шкоди іншій особі або загрожують чужому
праву. Наприклад, зловживанням правом є свідомі дії громадянина, якому
належить будинок на праві приватної власності, спрямовані на погіршення
житлових умов, з метою виселення наймача. Або інший приклад: член сім'ї
наймача жилого приміщення без будь-яких причин не дає згоди на обмін.
Зловживаючи своїм правом, він обмежує права інших членів сім'ї.
Зловживанням правом є удавані (мнимі) угоди, фіктивні шлюби,
зокрема реєстрація шлюбу без наміру створити сім'ю, а з метою незаконного
придбання жилої площі та ін. У наші дні нерідко держава провокує громадян
на зловживання правом. Наприклад, несвоєчасна виплата заробітної плати
громадянам з боку держави як носія владних повноважень спричиняє
зловживання правом громадянами в їх трудових, розрахунково-кредитних,
податкових відносинах з державою. Але навіть у цьому разі зловживання
правом недопустимо, оскільки, як бумеранг, воно «обрушується» на державу і
завдає шкоди всьому суспільству і конкретному громадянину, в тому числі
тому, хто зловживає правом.
Ознаки зловживання правом такі:
1) наявність в особи суб'єктивного права;
2) діяльність, спрямована на здійснення цього права;
3) використання цього права не за його соціальним призначенням, а з
заподіянням шкоди суспільним або особистим інтересам;
4) відсутність порушення конкретних юридичних заборон (тобто їх
додержання) або невиконання обов'язків (тобто їх виконання);
5) встановлення факту зловживання правом компетентними
правозастосовними органами;
6) настання юридичних наслідків.
7

Стримування зловживання правом — це боротьба не з самою

поведінкою, а з конкретними проявами правової поведінки, що завдають
шкоди суспільству і особі.
Протиправність поведінки як юридична ознака правопорушення при
зловживанні правом явно не виражена. Тому деякі вчені не схильні
кваліфікувати зловживання правом як правопорушення. Разом з тим його не
можна вважати і правомірною поведінкою, оскільки остання є соціально
корисним. Врешті-решт, зловживання правом — це феномен або правової
поведінки (тут критерієм оцінки є літера закону) або протиправної поведінки
(тут критерієм оцінки є дух права).
Протиправність поведінки при зловживанні правом полягає в
суперечності не стільки закону, скільки правам та інтересам правопорушника.
Зловживання правом слід віднести до правової поведінки, яка може набути
неправомірного характеру, стати правопорушенням, але не завжди ним стає.
У разі встановлення факту зловживання правом воно не захищається і
не охороняється. Юридичні наслідки зловживання правом не традиційні: тут
відсутня юридична відповідальність, характерна для правопорушення.
Залежно від обставин конкретної справи настають такі наслідки
зловживання правом: визнання їх недійсними (його наслідків), заборона дій,
припинення здійснення суб'єктивного права без його позбавлення тощо.
Запобігання і припинення зловживання правом входить до компетенції всіх
державних органів.
Принцип заборони зловживання правом набув спеціального
законодавчого закріплення у деяких країнах (наприклад, у Росії), хоча в
законодавчих актах ще відсутнє поняття «зловживання правом», не названі
його ознаки. Лише у виняткових випадках — за наявності великого ступеня
суспільної небезпечності зловживання правом — законодавець визначає його
як правопорушення, встановлюючи заборонну норму і забезпечуючи її
юридичною санкцією.
8

2. Межі здійснення суб'єктивних прав

Межі здійснення суб'єктивного цивільного права в загальному

розумінні являють собою спеціально встановлені вимоги, яких зобов'язана
дотримуватися уповноважена особа, здійснюючи своє суб'єктивне цивільне
право.
Зазначені вимоги можуть виступати у вигляді певних обов'язкових
умов, правил, обмежень або заборон.
Тобто так чи інакше межі здійснення суб'єктивного цивільного права
обмежують коло тих дій, які може вчинити уповноважена особа в межах
цього права. За такого підходу слід визнати, що межі здійснення
суб'єктивного цивільного права є межами самого суб'єктивного цивільного
права. Поряд із цим серед меж суб'єктивного права межі здійснення мають
свою специфіку.
На нашу думку, межі суб'єктивного цивільного права доцільно поділяти
на загальні та спеціальні.
Загальні межі суб'єктивного права - це встановлені законодавством чи
договором критерії, що визначають коло тих дій, які може вчинити носій
цього права. Тобто такі межі визначають, що саме може вчинити носій права.
9

Спеціальні межі суб'єктивного права являють собою вимоги до

здійснення суб'єктивного права, що вказують, за дотримання яких умов
можуть бути здійснені ті дії, які передбачені загальними межами.
Спеціальні межі суб'єктивного цивільного права і є межами здійснення
суб'єктивних цивільних прав.
Важливою ознакою межі здійснення суб'єктивного цивільного права є її
конкретність. Це означає, що кожна межа здійснення суб'єктивного
цивільного права повинна бути чітко визначеною за своїм змістом,
зрозумілою як для особи, яка зобов'язана її дотримуватися при здійсненні
свого права, так і для осіб, прав яких це здійснення права може торкнутися.
В іншому випадку обсяг здійснення уповноваженою особою свого
суб'єктивного цивільного права може бути необґрунтовано звужений або
розширений, внаслідок чого може бути завдана істотна шкода носію
суб'єктивного цивільного права або іншим особам. За такої ситуації межа
здійснення суб'єктивного права взагалі не буде виконувати своєї основної
мети і сама перетвориться на засіб порушення суб'єктивних цивільних прав.
Так само, як і загальні межі суб'єктивного права, межі здійснення
суб'єктивного цивільного права можуть бути встановлені в нормативно-
правових актах, що входять до системи цивільного законодавства, або у
договорі. Саме таке положення закріплено у ч. 1 ст. 13 ЦК України.
На підставі викладеного вище можна зробити висновок, відповідно до
якого межа здійснення суб'єктивного цивільного права - це різновид меж
самого суб'єктивного права, що являє собою конкретну, встановлену
законодавством або договором вимогу, якої зобов'язана дотримуватися
уповноважена особа, здійснюючи це суб'єктивне право.
На сьогоднішній день межі здійснення суб'єктивних цивільних прав
можна класифікувати на підставі різних класифікаційних критеріїв.
Так, за змістом можна виділити межі здійснення, що полягають: у
вимозі про недопустимість при здійсненні свого права вчиняти дії, які могли
б порушити права інших осіб (ч. 2 ст. 13, ч. 1 ст. 27, ч. 5 ст. 319 ЦК України та
10

ін.); у вимозі про недопустимість при здійсненні свого права вчиняти дії, які
могли б завдати шкоди довкіллю (ч. 2 ст. 13, ч. 2 ст. 293, ч. 5 ст. 319 ЦК
України та ін.); у вимозі про недопустимість при здійсненні свого права
вчиняти дії, які могли б завдати шкоди культурній спадщині (ч. 2 ст. 13, ч. 1
ст. 352, ч. 3 ст. 727 ЦК України та ін.); вимозі, що випливає із звичаю (п. 1 ч. 1
ст. 444, ч. 2 ст. 846, ст. 529 ЦК України та ін.), у вимозі про відповідність
здійснення права меті та намірам здійснення суб'єктивного цивільного права
(ч. 5 ст. 13, ч. 3 ст. 296, ч. 4 ст. 373 ЦК України та ін.), вимозі про дотримання
або врахування при здійсненні свого права інтересів інших осіб (ч. 3 ст. 44, ч.
3 ст. 78 ЦК України та ін.), вимозі щодо форми правочину (статті 207-210 ЦК
України), вимозі про дотримання моральних засад суспільства (ч. 4 ст. 13,
абз. 2 ч. 1 ст. 19, ч. 2 ст. 300 ЦК України та ін.); вимогах, установлених у
спеціальних правилах, інструкціях, положеннях, на які робиться посилання в
цивільно-правовій нормі (ч. 1 ст. 375, ч. 2 ст. 383 ЦК України та ін.). Крім
того, розглядаючи цю класифікацію меж здійснення суб'єктивних цивільних
прав, доцільно виділити ряд меж, що стосуються здійснення уповноваженою
особою права на захист. Це межі, що полягають у вимогах про відповідність
способу захисту змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно
порушене, та наслідкам, що спричинені порушенням права (ч. 2 ст. 19 ЦК
України).
Залежно від джерела встановлення слід розрізняти межі здійснення
суб'єктивних цивільних прав, встановлені актами цивільного законодавства
та договором. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 383 ЦК України власник квартири
може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для
використання як єдиного цілого, за умови, що ці зміни не призведуть до
порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому
будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації
будинку. У цьому випадку вимога про непорушення власником квартири прав
власників інших квартир та санітарно-технічних вимог і правил експлуатації
11

будинку є встановленими актами законодавства межами здійснення

суб'єктивного цивільного права на здійснення права власності на квартиру.
В іншому випадку сторони за договором майнового найму вправі
передбачити у договорі вимогу про цільове використання майна. Така вимога
про використання майна лише за цільовим призначенням, передбаченим
договором, вважатиметься встановленою договором межею здійснення
наймачем суб'єктивного цивільного права на використання найнятого майна.
За сферою дії межі здійснення поділяються на такі, що стосуються
здійснення всіх суб'єктивних цивільних прав, такі, що стосуються здійснення
певної групи суб'єктивних цивільних прав, і такі, що стосуються лише
окремих суб'єктивних цивільних прав.
Згідно з ч. 2 ст. 13 ЦК України, до меж здійснення, що стосуються
здійснення всіх суб'єктивних цивільних прав, слід віднести вимоги про
непорушення під час здійснення прав інших осіб, недопущення заподіяння
шкоди довкіллю та культурній спадщині.
Поряд з цим вимога про недопущення використання цивільних прав з
метою неправомірного обмеження конкуренції є межею, що стосується лише
здійснення певної групи цивільних прав.
Вимога про користування наймачем річчю відповідно до її призначення
є межею, що стосується лише здійснення суб'єктивного цивільного права на
користування річчю за договором майнового найму.
Залежно від підгалузі цивільного права, до якої належить суб'єктивне
право, для здійснення якого встановлена межа, можна розрізняти межі
здійснення речових прав (наприклад, встановлена ч. 4 ст. 357 ЦК України
вимога про непорушення прав інших співвласників співвласником житлового
будинку, іншої будівлі, споруди при здійсненні ним права на створення у
встановленому законом порядку за свій рахунок добудови (прибудови)),
зобов'язальних прав (наприклад, встановлена ст. 531 ЦК України вимога про
дотримання звичаїв ділового обороту при здійсненні права на дострокове
виконання зобов'язання), спадкових прав (наприклад, встановлена ч. 2 ст.
12

1224 ЦК України вимога про недопущення умисного вчинення особою дій,

спрямованих на перешкоду спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього
зміни або скасувати заповіт, і сприяння цим виникненню права на
спадкування у неї самої), особистих немайнових прав (наприклад,
встановлена ч. 2 ст. 300 ЦК України вимога про відповідність закону форм та
способів прояву своєї індивідуальності, що обираються фізичною особою),
прав, що виникають у сфері інтелектуальної власності (наприклад,
встановлена ч. 2 ст. 442 ЦК України вимога про недопустимість завдання
шкоди громадському порядку, моральності та здоров'ю населення твором).
У цій класифікації вид межі здійснення суб'єктивного цивільного права
визначається залежно від підгалузі цивільного права, до якої належить
суб'єктивне цивільне право, здійснення якого має межу.
13

3.Співвідношення об'єктивно зловживання правом з

неправомірним діянням

Суб'єктами зловживання правом є роботодавець, працівник, органи

державної влади, тобто вповноважена особа, наділена певними
суб'єктивними правами. Адже якщо в особи немає певних прав, вона (що
абсолютно логічно) не може зловживати ними. Ці суб'єкти не порушують
норми права, а діють усупереч призначенню суб'єктивного права.
У своїй роботі А. М. Слюсар доходить висновку, що працівник — це
фізична особа, яка наділена трудовою правосуб'єктністю, працює на підставі
трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної
особи, що використовує найману працю [10, с. 109].
Як сторона трудових правовідносин працівник володіє трудовою
правосуб'єктністю. Необхідно зазначити, що фактична здатність до праці
виникає набагато раніше трудової правосуб'єктності, про наявність якої
можна говорити тоді, коли в громадянина виникає здатність до
систематичної, врегульованої нормами права праці [11, с. 144]. На відміну від
цивільного права, трудова правоздатність і дієздатність виникають одночасно.
Трудова правосуб'єктність (правоздатність і дієздатність) працівників
виникає за загальним правилом із 16 років. Зі згоди одного з батьків або
особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, що
досягли 15 років.
14

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийом на

роботу учнів із 14 років у порядку, передбаченому ст. 188 КЗпП України. Крім
вікового критерію, трудову правосуб'єктність характеризує і вольовий
характер. Схожа позиція відображена в ст. 20 проекту Трудового кодексу
України.
Представником держави у сфері застосування праці є відповідні
міністерства, Держнагляд праці й державні інспекції з контролю за
дотриманням законодавства про зайнятість населення, Фонд соціального
захисту інвалідів, Державна інспекція ядерного регулювання України,
Державний санітарно-епідеміологічний нагляд, Держгірпромнагляд, Фонд
державного майна України, органи місцевого самоврядування тощо.
Колективний власник реалізує своє право власника через загальні збори
працівників. Приватний власник, окремий громадянин реалізує своє право
роботодавця безпосередньо.
П. Д. Пилипенко у монографії "Проблеми теорії трудового права"
визначає три групи роботодавців: а) роботодавці — фізичні особи; б)
роботодавці — юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб; в)
роботодавці — державні органи. Аналізуючи правове становище фізичних
осіб як роботодавців, автор умовно поділяє їх на дві групи: 1) фізичні особи,
які можуть реалізувати своє право найму на роботу, однак використання праці
інших осіб не передбачає одержання доходів, які використовують найманих
працівників для роботи в домашньому господарстві, для догляду за малими
дітьми, важко хворими членами сім'ї тощо; 2) фізичні особи — роботодавці,
вид занять яких потребує використання найманої праці. Здебільшого
суспільно корисна діяльність таких роботодавців пов'язана з одержанням
доходу. Їхнє право найму робочої сили додатково не передбачене
відповідними нормативними актами [7, с. 171].
Порядок праці визначається обов'язками сторін трудових
правовідносин. О. Т. Барабаш визначає зміст порядку праці, дисципліни як
сукупність усіх обов'язків працівників і керівників процесу праці за
15

трудовими правовідносинами, що є основним елементом механізму

правового регулювання цього процесу. Провідним елементом науковець
визначав юридичний обов'язок певних дій. Усе це становить правову модель
поведінки в процесі праці [12, с. 23-24].
Слід зазначити, що вповноважена особа наділена відповідними
правами й обов'язками, недобросовісна реалізація яких призводить до
зловживання правом. Зважаючи на це, при реалізації свого суб'єктивного
права вона не повинна порушувати жодної норми, а має діяти чітко в межах
закону.
Як об'єкт правопорушення визначається насамперед те, що це один із
елементів складу правопорушення. Точне визначення об'єкта дає можливість
визначити юридичну природу трудового правопорушення і дати йому
правильну оцінку.
Під об'єктом правопорушення прийнято розуміти суспільні відносини,
порушення матеріального і нематеріального блага, що охороняються нормами
права, на які посягає правопорушник.
Констатуючи, що деякі вчені об'єктом правопорушення в трудовому
праві вважають трудову дисципліну, А. А. Абрамова зазначає, що термін
"дисципліна" тлумачиться в різних аспектах. В основному ж об'єктом
дисциплінарного проступку виступають суспільні відносини, що виникають у
процесі праці. Безпосереднім об'єктом порушення трудової дисципліни
можуть бути окремі елементи внутрішнього трудового розпорядку, що
стосуються порядку: а) оформлення трудового договору; 6) виконання
трудових обов'язків; в) урахування міри праці; г) оцінки трудової діяльності
працівника; д) загальних правил поведінки, що забезпечують нормальну
обстановку колективної праці; е) охорони майна підприємства тощо [13, с.
119].
Інші науковці об'єктом трудового правопорушення вважають трудові й
пов'язані з ними правовідносини, які зазвичай охороняються правилами
внутрішнього трудового розпорядку.
16

Професор А. С. Пашков указує, що об'єктом правопорушення є трудові

й тісно з ними пов'язані правовідносини, які на конкретному підприємстві
складаються в певну сукупність — внутрішній трудовий розпорядок. Він
підкреслював, що безпосереднім об'єктом дисциплінарних проступків
служать окремі елементи внутрішнього трудового розпорядку у вигляді
однорідних груп правовідносин, пов'язаних із повним і цілісним
використанням робочого часу, забезпеченням майна, що зберігається,
правильної організації управління процесом праці й технологій виробництва,
охороною здоров'я і життя членів трудового колективу [14, с. 224].
Об'єктом зловживання правом можуть бути майнові та особисті
немайнові права та інтереси громадян, юридичних осіб і публічно-правових
утворень, а також соціальні цінності, суспільні відносини та інтереси.
Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від
народження або за законом і не мають економічного змісту. Ці права тісно
пов'язані з фізичною особою, і вона не може бути позбавлена цих прав і
володіє ними довічно. Такі права утворюються в духовній сфері життя
суспільства і мають не майновий, економічний зміст, а особистий характер,
оскільки складаються з приводу особливої категорії об'єктів — немайнових
благ (серед яких життя, здоров'я, особиста недоторканність, ім'я, честь,
гідність тощо), які неможливо відокремити від конкретної особи. Зміст
особистого немайнового права становить можливість фізичної особи на
власний розсуд, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку у сфері
приватного життя. Для забезпечення здійснення особистих немайнових прав
органи державної влади, органи місцевого самоврядування, установи,
підприємства, організації, їх працівники, окремі фізичні особи зобов'язані
утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені. Таким чином,
особисте немайнове право — це суб'єктивне право, яке надає вповноваженій
особі юридично забезпечену можливість вимагати від оточення утримуватися
від дій, якими ці права можуть бути порушені.
17

Щодо майнових прав, то А. М. Слюсар під ними розуміє суб'єктивні

права учасників правовідносин, які пов'язані з володінням, користуванням,
розпорядженням майном, а також із тими матеріальними вимогами, які
виникають між учасниками цивільного обороту щодо обігу товарів, послуг,
виконуваних робіт тощо [10, с. 97]. Можна сказати, що майнові права можуть
виникати з приводу дій та інших юридичних фактів, передбачених чинним
законодавством, а також дій, які хоч і не передбачені законом, але на підставі
загальних засад і змісту чинного законодавства породжують права та
обов'язки.
Суб'єктивна сторона правопорушення виражається у психічному
ставленні порушника трудової дисципліни до своєї протиправної поведінки.
Для визначення протиправної поведінки працівника роботодавець повинен
встановити наявність його вини та ставлення до вчинюваної дії чи
бездіяльності та її наслідків, що виражається у формі умислу або
необережності. Умисел передбачає, що працівник усвідомлював
протиправний характер своєї поведінки, передбачав її шкідливі наслідки й
бажав або свідомо припускав їх настання. Необережність полягає в тому, що
працівник усвідомлював протиправність своєї поведінки, передбачав її
шкідливі наслідки, проте легковажно розраховував на їх відвернення або не
передбачав цього, хоча повинен був і міг їх передбачити [5, с. 53].
Вина — обов'язкова ознака будь-якого правопорушення. Але вона не
дає відповіді на питання, чому і навіщо винний вчинив правопорушення. На
ці питання відповідають мотив і мета, які, на відміну від вини, є не
обов'язковими, а факультативними ознаками суб'єктивної сторони
правопорушення.
Щодо вини, то деякі автори прямо вказують, що вона обов'язково має
бути. Так, на думку О. Т. Барабаша, для того щоб звинуватити працівника в
невиконанні прийнятих ним на себе обов'язків, роботодавець повинен
довести, що воно мало місце не внаслідок його неналежного керування,
18

розпоряджень, незабезпечення необхідності умов праці, а внаслідок вини

працівника [6, с. 7].
Виходячи з викладеного, можна стверджувати, що вина як психічне
ставлення особи до дії чи бездіяльності повинна враховуватися не тільки при
теоретичному і легальному визначенні дисциплінарного проступку.
Елементами вини як психічного ставлення є розум і воля, які
утворюють її зміст.
Юридично значимі форми вини є різними. По-перше, форма вини є
об'єктивною межею, що відділяє допустиму поведінку від караної. По-друге,
форма вини повинна бути для роботодавця критерієм диференціації самого
правопорушення, ступеня відповідальності та міри покарання, що має
застосовуватися. По-третє, вид умислу або необережності може бути
важливим критерієм індивідуалізації виду дисциплінарного стягнення, яке
застосовується.
Слід сказати, що вина, як ознака правопорушення виражена ставленням
правопорушника до вчиненого, тобто до власної поведінки та її наслідків, що
впливає на розмір відповідальності.
Суб'єктивна сторона зловживання правом визначає вину як обов'язкову
ознаку зловживання правом, а мотив, мету та інші чинники як факультативні
ознаки.
Вирішення питання про форму вини при зловживанні правом залежить
від трьох складових. По-перше, етимологічно термін "зловживання" можна
розуміти або як "використання на зло", тобто зі злими намірами
(суб'єктивний критерій), і тоді воно стає можливим лише з прямим чи
непрямим умислом; або як "використання предмета зловживання, що
спричинило зло" (об'єктивний критерій), і тоді воно може отримати форму як
умислу, так і необережності. По-друге, це вид правових відносин, що
належать до певної галузі, підгалузі, інституту тощо, оскільки кожен із них
наділяється своєрідним юридичним інструментарієм. По-третє, це метод
19

правового регулювання, що застосовується в конкретних правовідносинах і

зумовлює юридичну природу предмета зловживання.
Варто погодитися з думкою О. О. Поротикової, що суб'єктивну сторону
зловживання правом характеризує умисна форма вини [17, с. 189]. Слід
зазначити, що суб'єкт діє з прямим наміром отримати позитивні результати
для себе і негативні для свого контрагента. Обґрунтовуючи умисну форму
вини, С. Г. Зайцева вважає, що для того, щоб вчинити дії, які в подальшому
будуть кваліфікуватися як зловживання правом, слід докласти чимало зусиль,
пов'язаних як із розв'язанням непростих інтелектуальних завдань, так і з
вибором тієї чи іншої поведінки. Основним засобом застосування права "на
зло" є юридичні норми, а "мотором" цього є індивідуальне нормативно-
інструментальне мислення [14, с. 82].
В. М. Пашин у своїй праці робить акцент не стільки на тому, що особа
має намір завдати шкоду, скільки на тому, що в особи відсутні власні
позитивні інтереси. У ситуації зловживання правом увага акцентується не на
сутності шкоди, яка може бути завдана, а на тому, що особа використовує
право без особистого інтересу [ 15, с. 59-60].
Із цим твердженням важко погодитися, з огляду на це вважаємо за
необхідне навести такий приклад. При влаштуванні на роботу особа приховує
інформацію про стан свого здоров'я для того, щоб отримати відповідне
робоче місце, що в подальшому при її звільненні може потягти за собою
певні юридичні наслідки саме для роботодавця. Але метою таких
недобросовісних дій працівника є не тільки правомірне бажання отримати
роботу, а й бажання завдати шкоди роботодавцю.
Кваліфікуючою ознакою зловживання правом є мета: отримання
суб'єктом трудових правовідносин необгрунтованих переваг перед іншими
особами й завдавання шкоди іншим особам.
20

4. Зловживання правом як вид правопорушення, особливості

відповідальності за його вчинення

Кодекс адміністративного судочинства України, наповнений великою

кількістю новел. Зокрема, в ньому міститься термін «зловживання
процесуальними правами». Проте чинний КАСУ не містить визначення цього
поняття, а визначає у ст. 45 лише перелік дій, які можуть трактуватися суддею
або колегією суддів за суб’єктивною чи об’єктивною думкою в кожному
конкретному випадку як зловживання процесуальними правами.
Зокрема, в ухвалі Касаційного адміністративного суду у складі ВС від
13.03.2019 р. у справі №814/218/14 зазначено, що враховуючи конкретні
обставини справи, суд може визнати зловживанням процесуальними правами
вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування
чи перешкоджання розгляду справи або виконання судового рішення.
Зловживання правом на подання скарги становить собою такий вид
зловживань процесуальними правами, коли вся процедура розгляду спору є
невиправданою та неефективною, адже особа звертається до суду з метою,
відмінною від захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів. Серед таких зловживань можна виокремити подання
21

сутяжницьких, завідомо безпідставних (явно необґрунтованих) позовів або

скарг.
Умовно можна виокремити найбільш поширені зловживання
процесуальними правами в адміністративному судочинстві:
1) Зловживання процесуальними правами суб’єктами владних
повноважень.
Досить поширені випадки зловживання процесуальними правами
суб’єктами владних повноважень (зокрема, органами місцевого
самоврядування, державної податкової служби). До прикладу у спорах з
органами місцевого самоврядування, державної податкової служби. У разі
задоволення позову приватних осіб, рішення суду оскаржується аж до
касаційної інстанції. Касаційна інстанція викликає на судове засідання, а
орган владних повноважень не з’являється або надає пояснення, що це їхня
позиція. Також можуть суб’єкти владних повноважень зловживати
процесуальними правами, не сплачуючи відповідний судовий збір.
2) Використання нецензурної лексики в офіційних документах.
В ухвалі КАС ВС від 08.04.2019 р. у справі №9901/167/19 Суд вказав на
неприпустимість зловживання процесуальними правами, що є однією з
основних засад (принципів) адміністративного судочинства (п. 9 ч. 3 ст. 2
КАС України).
Учасники справи зобов'язані виявляти повагу до суду та інших
учасників судового процесу (п. 1 ч. 5 ст. 44 КАС України). На переконання
суду, нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи (зокрема, для
надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам
судового процесу, їхнім представникам і суду) не можуть використовуватися
ні у заявах по суті справи, ні у заявах з процесуальних питань, ні в інших
процесуальних документах, виступах учасників судового процесу та їхніх
представників.
Використання учасниками судового процесу та їхніми представниками
нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду
22

документах та під час спілкування з судом, з іншими учасниками процесу,

їхніми представниками, а також вчинення інших аналогічних дій свідчить
про очевидну неповагу до честі, гідності цих осіб з боку осіб, які такі дії
вчиняють. Ці дії суперечать основним засадам (принципам)
адміністративного судочинства, а також його завданню. З огляду на вчинення
таких дій, суд може визнати зловживанням процесуальними правами та
застосувати наслідки, передбачені ч. 3 ст. 45 КАС.
Аналогічна позиція була висловлена Великою Палатою Верховного
Суду у постанові від 14.03.2019 р. у справі №9901/34/19. ЄСПЛ вважає, що
обґрунтування позову з використанням наведених висловлювань виходить за
межі нормальної, коректної та легітимної критики, що тлумачиться як
зловживання правом на подання заяви. Застосовуючи пп. «а» п. 3 ст. 35
Конвенції, Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, якщо
він вважає, що ця заява є зловживанням правом на її подання. Приміром, Суд
вказав на зловживання правом на подання заяви, коли заявник під час
спілкування з ЄСПЛ вживав образливі, погрозливі та провокативні
висловлювання проти уряду-відповідача, його представника, органів влади
держави-відповідача, ЄСПЛ та його суддів.
3) Необґрунтовані клопотання про відводи суддів або колегії суддів.
Трапляються випадки зловживання процесуальними правами
сторонами через вплив на склад суду у справі до та після відкриття
провадження шляхом направлення до суду численних необґрунтованих
клопотань про відводи суддів або колегії суддів, що значно затягує процес
розгляду справи в суді. Однак механізм запобігання та припинення
зловживання процесуальними правами був закріплений у Кодексі
адміністративного судочинства України Законом України від 3 жовтня 2017
року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального
кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу
адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» [24]. З
23

цього часу згідно п.1 ч. 2 ст. 45 КАС України заявлення завідомо

безпідставного відводу визначено як зловживання процесуальними правами.
4) Подання кількох тотожних позовів.
Зловживання процесуальними правами сторонами через подання
тотожних позовів під час вирішення конкретної справи. Мова йде про те, що
касаційна скарга при поданні до суду обґрунтовується тим, що оскаржувані
рішення надають можливість позивачу звернутися з тотожним позовом, що
фактично створює умови для зловживання позивачем своїми процесуальними
правами, спричиняє невизначеність прав та обов’язків особи, що по суті є
втручанням у права третіх осіб на повагу власності на невизначений
проміжок часу.
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно
користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними
правами не повино допускатися. Неприпустимість зловживання
процесуальними правами є однією з основних засад адміністративного
судочинства. Суд визнає зловживанням процесуальними правами звернення із
заявами про внесення виправлень у судові рішення з тотожних підстав.
24

5.Причини зловживання правом та засоби його усунення із

суспільної практики

Одним з вагомих кроків правового регулювання протидії зловживанню

процесуальними правами зокрема і в адміністративному процесі стало
прийняття Верховною Радою України 15 січня 2020 року Закону України
«Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України,
Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного
судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Який був спрямований унеможливити ситуації зловживання учасниками
справи правом на відвід шляхом подачі відводу в день або переддень судового
засідання з метою недопущення його розгляду іншим суддею та скасування
призначеного судового засідання. Адже одним з проявів зловживань
процесуальними правами спрямованими на неналежне проведення всього
судового розгляду є заявлення надуманих відводів суддям, що провели
підготовку справи до судового розгляду та сформували власну думку по
справі.
Основними способами для протидії зловживанню процесуальними
правами шляхом подання необґрунтованих відводів суддям є:
25

- протидія неповазі до суду та інших учасників судового розгляду,

шляхом застосування заходів процесуального примусу, з метою реалізації
завдання судочинства та формування шанобливого ставлення до закону і
суду;
- визнання таких заяв неприйнятними та зловживанням правом на їх
подання відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 45 КАС України;
- повернення позовної заяви, що мітить ознаки неповаги до суду чи до
інших учасників адміністративного процесу;
- залишення необґрунтованої заяви про відвід судді без розгляду;
- дотримання порядку та строків розгляду зав про відводи суддів.

Висновки

Отже, можна зробити висновок, що зловживання правом полягає у

вчиненні уповноваженою особою відповідних дій щодо використання
можливостей, які закладені в її суб’єктивному праві. Зловживання правом
призводить до негативних наслідків для інших осіб. Зловживання правом
однієї людини порушує свободу інших громадян. Важливо зазначити, що
перехід межі реалізації суб’єктивних прав порушує й інші принципи права,
що слугують фундаментом правової держави. Зловживання правом як
правова аномалія може призвести до деформації правосвідомості в
суспільстві, що матиме наслідком поширення таких неправомірних дій.
Поширеним виявом цього явища в сучасному світі є корупція та зловживання
саме службовим становищем. Наприклад, коли особа, що має певні службові
можливості, користується своїм становищем задля досягнення особистої
мети або заради допомоги друзям чи родині.
Отже, боротьба зі зловживанням правом, безперечно, є необхідною.
Задля того, щоб мати можливість викорінити прояви цього явища, необхідно
26

розуміти сутність цього питання та вміти помічати його в повсякденному

житті. Виявлення характерних рис створило основу в розумінні цього аспекту
та допомогло глибше осягнути проблему зловживання правом.

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003р. No 435-IV /

Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України. 2003. No 40 Ст.
356.
2. Грибанов В.П. Здійснення та захист цивільних прав. М.: Статут. 2000. С.
43.
3. Годемі Є. Загальна теорія зобов'язань / пров. з франц. І.Б. Новицького. М.:
Юрид. Вид-во Міністерства Юстиції СРСР. 1948. 511 с.
4. Агарков М.М. Проблема зловживання правом у радянському цивільному
праві. Вісті АН СРСР, Відділення економіки та права. 1946. No 6. С. 424-436.
5. Бару М.І. Про статтю 1 Цивільного кодексу. Радянська держава право.
1958. No 12. С. 117-118.
6. Братусь С.М. Про межі здійснення цивільних прав (ст. 5 Основ цивільного
законодавства Союзу РСР та союзних республік). Правознавство. 1967. No 3.
С. 79-86.
27

7. Шишлов Л. До питання про поняття та сутність зловживання правом

Український юридичний портал. URL:
http://radnuk.info/statti/249-tioriua-gov/14812-2011-01-19-03-16-54.html. (Дата
звернення: 08.05.2020). 8. Хабло О.Ю. Кримінально-процесуальні
правовідносини та проблема зловживання правом. Держава
і право. 2006. Віп. 34. С. 465-470.
9. Малиновський А.А. Зловживання правом. М.: МОЗ - Прес. 2002. 128 с.
10. Ємельянов В.І. Неприпустимість зловживання цивільними правами за
російським законом
нодавству: автореф. дис. на здобуття вчений. ступеня канд. Юрид. наук: спец.
12.00.03 "Громадянське право, сімейне право, підприємницьке право,
міжнародне приватне право" - М., 2001. 22 с.
11. Рєзнікова В. Зловживання правом: поняття та ознаки. Університетські
наукові записки. 2013. No 1 (45). С. 23-35.
12. Курбат О.Я. Принцип неприпустимості зловживання правом: до старих
проблем додалися нові. Закон.
URL:https://publications.hse.ru/mirror/pubs/share/folder/popcaherla/direct/
102115056. (Дата звернення: 08.05.2020).
13. Майданік Р.А. Проблеми довірчих відносин у цивільному праві. К.: Вид.
поліграф. центр «Київськ. ун-т». 2002.
14. Коссак В.М. Здійснення та захист цивільних прав. Цивільне право
України: підручник: у 2-х кн. / за ред. О.В. Дзері, Н.С. Кузнєцової. 2-ге вид.,
допов. і перероб. К., 2003. Кн. 1.
15. Конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада
1950 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004. (Дата звернення:
08.05.2020).
16. Осадчук С., Осадчук М., Форми зловживання цивільним правом.
Актуальні проблеми правознавства. No 4 (8). 2016.
17. Стефанчук М. До питання про форми та види зловживання суб'єктивними
правами за новим ЦК України: матеріали VI Всеукраїнської науково-
28

практичної конференції «Верховенство права у процесі державного та

захисту прав людини в Україні (28–29 квітня 2005 р.) )». Острог: юридичний
факультет Національного університету "Острозька академія", 2005.
18. Садіков О.М. Зловживання правом у Цивільному кодексі Росії.
Господарство право. 2002. No 2.
19. Онищенко Г. Проблема існування категорії «зловживання правом».
Юридичний журнал. 2007. No 2. С. 45-49.
20. Бервено С.М. Принцип неприпустимості зловживання правом на
договірних зобов'язаннях. Вісник Харківського національного університету
внутрішніх справ. 2006. No 32. С. 276-287.
21. Покровський І. А. Основні проблеми громадянського права. Статут, 1998.
- 353 с.
22. Шабуров А.С. Зловживання правом: соціальна природа. Правові проблеми
євроазіатського співробітництва: глобальна та регіональнаний вимір. 1993. С.
18-22.
23. Малиновський А. А. Зловживання суб'єктивним правом (теоретико-
правове дослідження)дування). Юрлітінформ, 2007. 352 с.
24. Принципи, межі, підстави обмеження прав і свобод людини за російським
законодавством та міжнародним правом: круглий стіл. Держава право. 1998.
No 7. С. 20-42.