Тема 4. Хронологія як спеціальна історична дисципліна.

1. Хронологія як спеціальна історична дисципліна.

Хронологія- спеціальна історична дисципліна, що вивчає системи часового

виміру та історію їх розвитку. Назва її походить від грецьких слів "хронос"-
час, та "логос" -наука. Хронологію можна поділити на декілька підрозділів:
- астрономічна (математична) - вивчає і досліджує системи взаємозв’язків рухів
небесних світил задля встановлення точного астрономічного часу,
- історична - визначає дати певних історичних дат, документів, досліджує різні
системи виміру часу та порівнює їх із системами сьогодення. Історична
хронологія як сід дає зв’язок з філософським осмисленням світу та з циклом
дисциплін,що досліджують рух світил.
Початок хронології як науки прийнято відносити до кінця XVI - початку XVII
ст., коли з критикою григоріанської реформи календаря виступив видатний
французький учений-гуманіст Жозеф Скалігер. У своїх працях «Про
поліпшення відліку часу» (1583), «Скарб часів» (1606) та інших розробив
систему уніфікації літочислення, що зробила величезний вплив на подальші
наукові розробки і до цих пір широко застосовується в астрономічних і
хронологічних підрахунках. У його календарі, так званому юліанським
періодом, рахунок днів проводиться безперервно протягом всього періоду від
початку умовної дати і не розділяється на роки. Це дозволило зв'язати різні
календарні ери. Полеміка, викликана працями Скалігера, стимулювала появу
великої кількості робіт з астрономічної та технічної хронології, що містять
великий фактичний матеріал.

У XVIII ст. цей матеріал був узагальнений і доповнений у книзі французьких

бенедиктинців Дантіні і Дюрана «Мистецтво перевірки дат», останнє видання
якого включало 44 томи. У XIX - початку XX ст. наукова хронологія досягла
своєї вершини. До сьогоднішнього дня не втратила свого значення робота
відомого німецького астронома і хронолога Християна-Людвіга Іделера
«Довідник з математичної і технічної хронології», який згодом був
перероблений як “Підручник хронології”. На більш сучасній основі збудовано
працю іншого відомого німецького вченого - Ф. Гінцеля “Handbuch der
mathematischen und technischen Chronologie”. Цінність робіт Х.-Л. Іделера і Ф.
Гінцеля для нас зростає у зв'язку з тим, що в них міститься багатий матеріал з
історії західноєвропейського відліку часу.. Велику допомогу історикам надають
таблиці зіставлення різних календарних систем. Серед них особливе місце
займають «Календаріографічні та хронологічні таблиці» австрійського вченого
Р. Шрама, який через систему відліку часу Скалігера за юліанськими днями
пов'язав різні календарні стилі.
У XVIII-XIXст. робота в галузі хронології була пов’язана із науковими
завданнями. Дослідженням цієї галузі займалися Татищев, Карамзін, Бєляєв,
Шахматов. Та відсутність спеціальної літератури і недостатній рівень вивчення
систем літочислення часто наштовхували їх на невірне датування.

У першій половині XIXст. світ побачили перші довідники з хронології. До робіт

такого типу відносять праці Хавського. У другій половині XIX ст. публікується
серія довідників, присвячених літочисленню.

Також варто виділити роботу Степанова ‘’Календарно-хронологічний

довідник’’, що охоплює проблеми давньоруської хронології.

Серед науковців 20-30х рр..XXст. варто також виділити праці Ідельсона та

Россовської. Вони подають історію календарів різних країн. Саме у цей період
проявляється інтерес до хронології як до СІД.

Устюгов із кінця 30х років розпочинає викладати систематичний курс

спеціальних історичних дисциплін в Історико-архівному інституті, серед яких
важливе місце займає хронологія. Це був перший курс, у якому було
сформульовано головні питання хронології. 1950-60рр. дослідження
активізувались у зв’язку із проектами календаря, що висувала ООН. В
історіографії повоєнного періоду велика увага приділялась історії календаря в
дохристиянському періоді Київської Русі, було продовжено вивчення творчості
Кирика. Технічна сторона хронологічних розрахунків Давньої Русі
розглядаються в роботах Симонова, головні види календарних таблиць; методи
їх використання і проблеми походження розглядаються у статті Пентковського.

2. Особливості відліку часу на українських землях: витоки давнього

слов’янського календаря.

Давньослов'я́ нський календа́ р — умовна назва комплексу календарних

уявлень древніх слов'ян, що існували в язичницькій культурі і вплинули в
період християнізації на формування календарних систем слов'янських народів.
Ці уявлення стосуються способів підрахунку днів, місяців і років.

Історики використовують для реконструкції давньослов'янського календаря

відомості з середньовічних писемних джерел. По-перше, це болгарські та
давньоруські літописні тексти, в яких згадуються назви місяців і ведеться облік
років і тимчасових періодів, починаючи з дохристиянської історії слов'ян. По-
друге, це агіографічна література. Особливу групу складають тексти, що
містять календарні розрахунки. До них належать великодні таблиці і «Вчення
про числа» Кирика Новгородця.
Найважливішим джерелом є так званий народний календар прикмет,
зафіксований у фольклорних текстах нового часу. Він зберіг, як вважають,
найважливіші елементи річного календарного циклу древніх слов'ян і внутрішні
зв'язки між ними.
Б. А. Рибаков, досліджуючи календарні знаки на Черняхівській посудині з с.
Ромашки (IV століття) шляхом зіставлення з народним календарем, дійшов
висновку, що слов'яни лічили час днями, об'єднуючи цей рахунок у невеликі
періоди (тиждень, два тижні, 40 днів, місяць тощо), враховуючи таким чином
порядкове положення дня щодо інших днів і співвідношення усього річного
циклу з астрономічними та природними явищами. Такими явищами на думку
деяких дослідників були дні сонячного рівнодення і сонцестояння —
слов'янські свята Масляна, Купала, Овсень та Коляда.
На Ромашкінському календарі позначений період аграрних робіт з кінця травня
по серпень, відзначені свята Купала (ніч з 23 на 24 червня) і Перуна (12 і 20
липня), а також «русалії» і період жнив.
Висновки Рибакова не розділяються окремими дослідниками,
наприклад, Л. С. Клейном. Клейн критикує Рибакова за натягнутість і
необґрунтованість висновків і за невиправданий пошук «слов'янського
календаря» в звичайних орнаментах Черняхівських посудин, якого там бути не
може.

У давніх слов'ян рік починався з березня, а тому січень є одинадцятим за

рахунком місяцем. Трохи пізніше Новий рік відзначався у вересні, в Семенів
день, після чого січень став п'ятим місяцем року. В основу літочислення на Русі
після прийняття в 988 році християнства був покладений юліанський календар,
який прийшов до нас через Візантію з римськими найменуваннями місяців і
семиденним тижнем. Разом з календарем з тривалістю року в 365, 25 днів
увійшла до вживання і візантійська світова ера, в якій створення світу
відносилося до 5508 до н. е. До кінця XVII ст. новоліття розпочиналося не з
січня, а з березня (як у стародавньому Римі) чи з вересня (як у Візантії). До 1492
року, як вважають дослідники, обидва новоліття існували паралельно, але
переважав березневий стиль. З 1492 року починає переважати вересневий
стиль, який витісняє березневий. Петро I, своїм указом 1699 грудня в 20 день,
призначив початком року вважати 1 січня. Цим указом літочислення слов'ян,
цар вказав замінити на літочислення від Різдва Христового.

3. Особливості датування документів, датованих за юліанським календарем.

4. Григоріянська реформа і календарне питання в Україні XVI-XXI ст..

5. Проблема реформи календаря як цивілізаційний виклик.

6. Практичні аспекти переведення дат на сучасну систему літочислення
(візантійська ера, церковний календар, датування подій за днями тижня за
допомогою кола Сонця і вруцеліта). Застосування хронологічних таблиць.