МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені О.О. БОГОМОЛЬЦЯ

Затверджено на засіданні
кафедри від «___»_______2021р.
Протокол №

Розглянуто та затверджено:
ЦМК з ________дисциплін
Від «___»_______2021р.
Протокол №

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
ДО ПРАКТИЧНИХ (СЕМІНАРСЬКИХ) ЗАНЯТЬ ДЛЯ СТУДЕНТІВ

Навчальна
«Паліативна та хоспісна медицина»
дисципліна
Напрям
Для фахівців другого (магістерського) рівня
підготовки
Спеціальність 222 «Медицина»
Кафедра Загальної хірургії №1
Тема заняття Паліативна допомога у практиці сімейного
№3 лікаря.

Київ 2021
1. Компетенції
 Володіти знаннями з основ онкології;
 Володіти знаннями з основ стадіювання онкологічних захворювань;
 Володіти знаннями з принципами класифікації груп онкологічних
хворих;
 Володіти знаннями з основ паліативної медицини;
 Володіти знаннями з терапевтичних дисциплін, пропедевтики терапії,
пропедевтики педіатрї, пропедевтики хірургії;
 Володіти критерія для визначення пацієнта, що потребує паліативної
допомоги;
 Орієнтуватись в основах деонтології в медицині та принципах
біоетики;
 Володіти знаннями з основ гістології, цитології, клітинної фізіології;
 Володіти знаннями з основ анестезіології та реаніматології;
 Володіти знаннями з історії медицини двадцятого століття;
 Володіти знаннями з основ танатології;

2. Мета заняття
 Розуміти суть та визначення хвороби;
 Розуміти основні закономірності та періоди розвитку, варіанти
завершення;
 Вивчити поняття смерті живого організму: пояснювати різницю між
клінічною та біологічною смертю;
 Орієнтуватись в особливостях термінального періоду життя;
 Давати визначення “Паліативна допомога”;
 Знати мету та засоби надання паліативної та хоспісної допомоги в
Україні;
 Ознайомитись з особливостями надання паліативної та хоспісної
допомоги дітям в Україні;
 Знати критерії для визначення пацієнта, що потребує паліативної
допомоги;
 Вивчити клінічні підходи та методи оцінки якості життя паліативних
пацієнтів;
  Розуміти та вивчити базові клінічні та етичні принципи надання
паліативної допомоги;
 Оволодіти навичками з догляду за важкохворими пацієнтам, що
потребують паліативної допомоги;
 Орієнтуватися в основах танатології;
 Освоїти основи та принципи проведення патологоанатомічних
досліджень в україні;

3. Обладнання:
Електронні носії, електронні книги, підручники, методичні рекомендації,
мультимедійні методичні розробки, протоколи по ПХД, лекційні
матеріали, фото- та відеоматеріали.

4. План та організаційна структура навчального заняття з дисципліни.

Етапи заняття Опис етапу Рівні засвоєння Час

Підготовчий етап Структурована письмова
робота, письмове та
Організація заняття комп’ютерне тестування
Формування Розуміння розпізнавання
мотивації. 60 хв
Контроль вихідного
рівня знань, вмінь та
навичок

Основний етап Фронтальна теоретична

співбесіда.
Формування Практичні завдання
професійних вмінь та Фронтальна теоретична Репродуктивний,
навичок співбесіда, опитування. продуктивний 120 хв
Індивідуальна теоретична
співбесіда, усне опитування,
тестовий контроль, задачі.

Заключний етап Обговорення

Визначення вихідного рівня
сформованості знань та вмінь.
Підведення підсумків. Творчий
Контроль кінцевого Контроль та корекція рівня 60 хв
рівня підготовки професійних вмінь та
 навичок.
Загальна оцінка
навчальної діяльності Домашнє завдання (основна і
студента додаткова література за
темою)
Підведення підсумків
заняття.
Інформування

студентів про тему

наступного зняття

5. ЗМІСТ ТЕМИ
Здавалося б, уже скільки сказано про паліативну допомогу — що це, навіщо вона
потрібна, але, на нашу думку, надати визначення паліативної допомоги ще у цій
публікації не буде зайвим аж ніяк. Це важливо з двох причин. По-перше, паліативна
допомога визначена як така, що надається державою безоплатно — відповідно до
Закону України “Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування
населення”. По-друге, досвід комунікації з лікарями, досвід пацієнтів та їх
близьких, свідчать про досі, на жаль, глибоке нерозуміння суті паліативної
допомоги в Україні — представниками медичної системи.
Паліативна допомога — це вид медичної допомоги для людей із серйозними
хворобами. Завданням цього типу допомоги є полегшити симптоми і зменшити
страждання від серйозної хвороби. Мета — покращити якість життя як пацієнта,
так і сім’ї, рідних та близьких.
Паліативна допомога — це додатковий рівень, або ж шар медичної допомоги, може
надаватися у будь-якому віці, на будь-якому етапі серйозної хвороби, і може
надаватися ОДНОЧАСНО, паралельно із радикальною (куративною) терапією. Її
має надавати спеціально підготовлена команда лікарів, медсестер та інших
фахівців, що працюють разом з іншими лікарями пацієнта.
Покращення якості життя
Як зазначає провідна американська організація Центр розвитку паліативної
допомоги, команди фахівців з паліативної допомоги мають на меті підвищити
якість життя, полегшити симптоми та страждання, спричинені серйозними
хворобами, такими як:
 злоякісні новоутворення;
 хронічна серцева недостатність;
 хронічні обструктивні захворювання легень (ХОЗЛ)
 хвороби нирок
 діабет
 хвороби Альцгеймера та Паркінсона
 багато інших
Паліативна допомога полегшує, зокрема, такі симптоми, від яких страждає пацієнт:
 біль (гострий та хронічний)
 депресія
 задишка, проблеми з диханням
 втома
 закрепи, нудота, втрата апетиту
 безсоння, тривожність
 а також інші симптоми, від яких страждає пацієнт.

Паліативна допомога — часто асоціюється лише з термінальними хворими, з

допомогою в останній період життя невиліковно хворого (що включає, в першу
чергу знеболення). Так, паліативна допомога включає це (те, що називається end-of-
life care, допомога наприкінці життя). Але саме поняття значно ширше.
ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я) дає таке визначення паліативної
допомоги:
“Паліативна допомога — це підхід, який покращує якість життя пацієнтів та їх
сімей, що стоять перед проблемами, пов’язаними з хворобою, що загрожує життю,
через запобігання і полегшення страждань шляхом ранньої ідентифікації та
бездоганної оцінки та лікування болю та інших проблем, фізичних,
психосоціальних і духовних.

Паліативна допомога:
 забезпечує полегшення болю та інших неприємних симптомів;
 є життєствердною та вважає смерть нормальним природним процесом;
 не має наміру ані прискорити, ані відкласти смерть;
 інтегрує психологічні та духовні аспекти догляду за пацієнтами;
 пропонує систему, яка допомагає пацієнтам якнайактивніше жити до смерті;
 пропонує систему підтримки, яка допомагає сім’ї впоратися з хворобою
пацієнта та власним горем втрати;
 використовує командний підхід до задоволення потреб пацієнтів та їх сімей,
у тому числі консультування щодо втрати здоров’я, якщо це вказано;
 підвищує якість життя і може також позитивно вплинути на хід
захворювання;
 застосовується на початку хвороби, у поєднанні з іншими методами
лікування, призначеними для продовження життя, такими як хіміотерапія або
променева терапія, а також включає в себе дослідження, необхідні для кращого
розуміння та лікування складних клінічних ускладнень”.

Як зазначає Національна служба здоров’я Великої Британії (National Health Service,

NHS), паліативна допомога — це не лише для “кінця життя”, пацієнт може
отримувати паліативну допомогу й раніше у ході хвороби, отримуючи інше
лікування тяжкого захворювання. Паліативна допомога може полегшити біль та
інші важкі симптоми, але також включає психологічну, соціальну та духовну
підтримку для пацієнта, його рідних чи доглядальників.
Тому, надзвичайно важливо мислити у парадигмі “паліативного підходу”,
холістичного (цілісного) підходу — що розглядає пацієнта як “цілісну” людину, усю
людину, а не лише якусь її хворобу чи окремі симптоми.

Допомога наприкінці життя

Допомога наприкінці життя (end of life care) має початися тоді, коли пацієнт її
потребує, і може тривати кілька днів, кілька місяців, або ж років. Вважається, що
людина входить у період кінця життя, коли вона з високою ймовірністю може
померти протягом наступних 12 місяців (хоча, очевидно, це не завжди можна
передбачити). Тому, як зазначають фахівці NHS, до людей, що потребують
допомоги наприкінці життя, відносять тих, чия скора смерть є очевидною, а також
тих, хто:
 Має серйозну невиліковну хворобу, таку як рак, деменцію, або хворобу
рухового нейрону;
 Загалом дуже немічний, і має супутні стани, що можуть призвести до смерті
протягом 12 місяців;
 Має високий ризик померти від раптової кризи у наявному стані;
 Має гострий стан, що загрожує життю, спричинений катастрофічною подією
– такою як аварія або інсульт.
Основними складовими паліативної допомоги є медична (симптоматична терапія,
попередження та лікування хронічного больового синдрому, медикаментозна
терапія, надання ефективного знеболення), соціальна (в тому числі надання
соціальної послуги паліативного догляду), духовна і психологічна підтримка
Пацієнта та його сім'ї, інших осіб, що здійснюють догляд за Пацієнтом.
Особливості надання паліативної допомоги дітям

Зростання кількості дітей з інвалідністю потребують організації ефективної

системи надання медико-соціальної допомоги дітям.

Центри медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям - це спеціалізовані

заклади охорони здоров'я, що забезпечуюуть потреби дітей у паліативній допомозі.
Вони також надають консультативну, соціально-психологічну, інформаційну та
амбулаторно-консультативну допомогу щодо паліативної допомоги батькам дитини
або іншим особам, які доглядають за дитиною, дітям з інвалідністю, дітям з
порушеннями розвитку, дітям, які мають невиліковні захворювання, що
прогресують. Дитина має право на перебування у медичному закладі разом із
членами своєї сім'ї.

Заклади охорони здоров’я, незалежно від форми власності, та ФОП, які надають
паліативну допомогу дитині, можуть надавати членам її родини або законним
представникам лікарські засоби та вироби медичного призначення для
використання вдома, організовувати навчання батьків або законних представників
дитини працювати з обладнанням, яке застосовується вдома, та навичкам догляду за
пацієнтом дитячого віку.

КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ ПАЦІЄНТА, ЩО ПОТРЕБУЄ ПАЛІАТИВНОЇ

ДОПОМОГИ

Пацієнт
________________________________________________________________________
(Прізвище, ім'я, по батькові, рік народження)
КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ ПАЦІЄНТА ДИТЯЧОГО ВІКУ, ЩО ПОТРЕБУЄ
ПАЛІАТИВНОЇ ДОПОМОГИ

Пацієнт _________________________________________________________________
(Прізвище, ім'я, по батькові, рік народження)

Первинна паліативна допомога – це паліативна допомога, яка надається

паліативним хворим на первинному рівні надання медико-санітарної допомоги в
амбулаторно-поліклінічних умовах або вдома лікарями загальної практики-сімейної
медицини, дільничними лікарями та лікарями-спеціалістами поліклінік.
Загальна паліативна допомога – це паліативна допомога, яка надається паліативним
хворим лікарями-спеціалістами відповідно до їхньої спеціалізації амбулаторно та у
стаціонарних закладах охорони здоров'я другого і третього рівня.
Спеціалізована паліативна допомога – це комплексна мультидисциплінарна медико-
соціальна та психологічна допомога, яка надається паліативним хворим у закладах
охорони здоров’я особливого типу «Хоспіс», у відділеннях та палатах паліативної
допомоги стаціонарних лікувально-профілактичних закладів лікарями та
молодшими медичними спеціалістами, які одержали спеціальну підготовку з
надання паліативної та хоспісної допомоги, та вдома фахівцями спеціалізованих
мультидисциплінарних мобільних бригад паліативної допомоги із залученням
медичних психологів, соціальних працівників та інших фахівців, за потребою, а
також волонтерів, найближчих родичів або опікунів хворого.
Для забезпечення догляду за важкохворими організовують індивідуальний пост.
Медична сестра весь час повинна знаходитися біля хворого, стежити за його
станом, кольором шкіри, частотою пульсу та дихання, артеріальним тиском,
характером виділень. Індивідуальний пост забезпечують необхідними засобами для
догляду за важкохворими та надання їм невідкладної допомоги.
Для забезпечення важкохворим спокою і щоб не турбувати інших хворих, їх
поміщають у палати на 1 або 2 місця з сигналізацією. Хворому забезпечують зручне
положення в ліжку. Краще використовувати функціональне ліжко. Для запобігання
пролежнів хворому щодня перестеляють ліжко, перемінюють постільну білизну
двічі на день. Простирадла, наволочки, сорочки повинні бути без рубців, швів,
застібок на поверхні, повернутій до тіла хворого. Під сідниці хворого по всій
ширині ліжка підкладають клейонку, зверху її застеляють простирадлом, яке по всій
довжині підгортають під матрац, щоб не збиралися складки. Після сечовипускання
та дефекації обмивають та висушують промежину, щодня оглядають ділянку
лопаток, сідниць, хребта тощо. При нетриманні сечі підкладають гумове судно.
Якщо хворий не може мочитися самостійно, йому ставлять катетер.

Особиста гігієна важкохворих

Ліжко хворого
Оскільки важкохвора людина більшу частину часу проводить у ліжку, дуже
важливо, щоб воно було зручним. Лікарні оснащають двома типами ліжок:
звичайними з пружинною сіткою і функціональними, з допомогою яких можна
підняти головний або ножний кінець тулуба. Ліжка в палаті необхідно
розташовувати так, щоб забезпечити вільний доступ до хворого з усіх сторін.

Підготування постелі хворому. Застеляють ліжко хворого таким чином:

1. Поверх сітки кладуть матрац із наматрацником, який повинен бути
достатньої товщини, рівним, без горбів і впадин. Для важкохворих, хворих з
нетриманням сечі і калу матрац обшивають на 2/3 довжини клейонкою, щоб
запобігти забруднення його екскрементами.
2. Зверху застеляють чисте простирадло, край якого по всій довжині
підгинають під матрац так, щоб воно не збиралося в складки. При
необхідності важкохворим використовують пелюшки або невеликі
простирадла під поперекову ділянку і таз.
3. Під голову хворого підкладають дві подушки: нижню з пір’ями,
верхню – з пуху. На кожну подушку надівають наволочку. Подушки кладуть
 так, щоб нижня лежала рівно і виступала дещо з-під верхньої, а верхня
опиралася об спинку ліжка.
4. Хворого накривають ковдрою з підковдрою. Бажано, щоб ковдра була
бавовняною або вовняною.
5. Забезпечують хворого двома рушниками – для обличчя і для ніг.
Після виписування хворого матрац, ковдру, подушки здають в дезінфекційну
камеру, а постільні приналежності – в пральню.

Надання хворому необхідного положення за допомогою функціонального ліжка

За допомогою ручок, розміщених біля головного і ножного кінців ліжка або
розміщених посередині ліжка, піднімають або опускають секції ліжка та надають
хворому зручне функціональне положення, тобто таке положення, при якому
поліпшується функція хворого органу. Наприклад, при задишці піднімають
головний кінець ліжка, щоб хворий зайняв напівсидяче положення. При різкому
зниженні артеріального тиску головний кінець ліжка опускають до горизонтального
рівня, а ножний кінець ліжка піднімають. Таким чином покращується
кровопостачання головного мозку.

Надання хворому необхідного положення в звичайному ліжку:

1. При можливості використовують спеціальні підголовники.
2. При відсутності підголовника використовують додаткову подушку,
ватяну ковдру або матрац.
3. Для того, щоб хворий не зсувався вниз, на ліжко кладуть опору для ніг,
а зверху покривають її ковдрою і пелюшкою. В такому разі хворий
опирається ступнями ніг. В деяких випадках доцільно під матрац на рівні
колін покласти валик із ковдри – хворий лежить з напівзігнутими ногами.
4. Якщо необхідно надати підвищене положення нижній кінцівці, то під
гомілку підкладають подушку або шину Белера, обшиту пелюшкою.
 5. В разі, коли необхідно збільшити кровопостачання головного мозку,
доцільно під ножний кінець ліжка підставити табурет або стілець.

Зміна постільної та натільної білизни важкохворим

Взагалі змінюють натільну і постільну білизну в стаціонарі один раз на 7-10 днів
або щоразу після забруднення. При зміні постільної білизни, якщо дозволяють
умови і стан хворого, краще посадити його на стілець або перекласти його на інше
ліжко чи кушетку. Мокру від поту білизну слід прати, сушити її не рекомендується.
З метою запобігання передачі інфекції в лікувальних закладах зміну і збирання
брудної білизни необхідно проводити в гумових рукавичках. Білизну, забруднену
кров’ю або виділеннями організму, необхідно згорнути забрудненою поверхнею до
середини і транспортувати в щільних клейончастих мішках. Для сортування
білизни в відділеннях виділяється окрема кімната.

Послідовність зміни постільної білизни важкохворому в разі дозволу йому

повертатися в ліжку:
1. Чисте простирадло згортають валиком по довжині до половини.
2. Піднімають голову хворого і забирають подушку.
3. Підсовують хворого на край ліжка і повертають його на бік
4. Брудне простирадло згортають по довжині в напрямку до хворого.
5. На звільнену частину постелі розстеляють чисте простирадло, щоб
його вільний край дещо звисав із ліжка.
6. Повертають хворого на спину, а потім на другий бік, тобто на частину
ліжка, накриту чистим простирадлом.
7. Забирають брудне простирадло і розправляють чисте.
8. Повертають хворого на спину.
9. Край простирадла заправляють під матрац.
10. Кладуть під голову подушку.
11. Вкривають хворого ковдрою з підковдрою
Послідовність зміни постільної білизни важкохворому, якщо йому заборонено
повертатись на бік:
1. Чисте простирадло згортають до половини валиком.
2. Трохи піднімають верхню половину тіла хворого, забирають подушку і
згортають брудне простирадло з-під голови і спини до крижів.
3. На звільнене місце розстелюють приготовлене чисте простирадло.
4. На чисте простирадло кладуть подушку і опускають на неї голову
хворого.
5. Потім піднімають таз хворого, прибирають з-під нього брудне
простирадло і продовжують розправляти чисте.
6. Піднімають ноги хворого, прибирають брудне простирадло,
розправити чисте і опускають його ноги.
7. Заправляють край простирадла під матрац.
8. Кладуть під голову подушку.

Можна брудне простирадло згорнути двома валиками від голови і від ніг до
середини ліжка і акуратно витягти. Підкласти під таз хворого приготовлене чисте
простирадло і розправити його в напрямку до голови і до ніг. Край простирадла
заправити під матрац. Під голову хворого покласти подушку.

Запам’ятайте! Зміна постільної білизни важкохворому треба здійснювати із

мінімальною затратою сил хворого.

Зміна білизни важкохворому:

1. Підводять руки під крижі хворого, беруть край сорочки і обережно
піднімають її ззаду до потилиці, а спереду – до грудей.
2. Піднімають обидві руки хворого і скатану біля шиї сорочку знімають
через голову хворого, а потім знімають рукава.
 3. Одягають хворого у зворотному порядку: спочатку надягають рукава, а
потім перекидають сорочку через голову і розправляють її на спині хворого і
на грудях.
4. Якщо у пацієнта хвора одна рука, то спочатку знімають рукав зі
здорової, а потім із хворої руки; одягають хворого у зворотному порядку,
починаючи з хворої руки.

Якщо хворому необхідний повний спокій, то використовують сорочку, яка має

розріз уздовж усієї спини. Надягають таку сорочку лише на руки, а край закладають
під спину хворого і розправляють.

Догляд за шкірою важкохворого

Шкіра виконує ряд важливих функцій. Вона бере участь у процесі дихання,
регуляції температури тіла, обміні речовин. Шкіра захищає організм від шкідливих
зовнішніх впливів, а також є важливим органом чуття – шкірним аналізатором.

Головною умовою нормальної життєдіяльності шкіри є її чистота. Виділення

потових і сальних залоз, змішані з поверхневим роговим шаром шкіри, що
відшарується, і пилом, постійно відкладаються на шкірі і перешкоджають
нормальному перебігу фізіологічних процесів. Забрудненість шкіри сприяє
розмноженню мікробів, в тому числі і хвороботворних. Шкіра під пахвових ділянок
додатково забруднюється секретом апокринових залоз, шкіра промежини –
виділеннями сечостатевих органів і кишечника. Взагалі, до шкіри важкохворого
пред’являються підвищені вимоги, в зв’язку з чим утримання її в чистоті набуває
особливого значення.

Хворі, які перебувають на загальному режимі, при відсутності протипоказань

можуть приймати ванну або душ щоденно, через день але не рідше одного разу на
тиждень.
Важкохворим туалет шкіри повинна проводити медична сестра: протирати шкіру
рушником або ватним тампоном чи м’якою губкою, змоченими теплою водою або
теплим розчином камфорного спирту чи оцту (1 столова ложка 9% розчина на 1
склянку води), після цього шкіру витирають сухим рушником.

Умивання важкохворих проводять не рідше двох разів на добу, а при потребі й

частіше. Обличчя протирають м’яким рушником або ватним тампоном, змоченим
теплою водою, потім витирають сухим рушником.

Миття рук важкохворим проводять не рідше трьох разів на добу, а при потребі й
частіше. Біля хворого ставлять миску, набирають у глечик води і ллють її на руки
хворого (якщо хворий спроможний милити рук, він це робить і самостійно змиває
мило). Нерухомому хворому медична сестра милить руки та змиває мило правою
рукою, а лівою – поливає руки хворого з глечика.

Миття ніг важкохворому: медична сестра відгортає нижній кінець матраца, на

сітку ліжка ставить миску з теплою водою і занурює в неї ноги хворого; намиленою
губкою ретельно протирає поверхню ніг до середини гомілки, потім витирає їх
сухим рушником, начинає з міжфалангових проміжок. При наявності грибкових
уражень шкіри ніг ці місця протирають протигрибковим розчином або маззю.

Догляд за волоссям важкохворих. При поганому догляді волоссям стає жирним,

з’являється лупа, утворюються ковтуни. Якщо хворий не може самостійно
розчісуватися – це робить медична сестра двічі на день. У кожного хворого має
бути свій гребінець. Коротке волосся розчісують від корнів до його кінців, а довге
волосся, навпаки, поступово від кінців до корнів.

Миття волосся проводять один раз на тиждень, якщо волосся жирне, і один раз на
10–14 днів – якщо волосся нормальне та сухе. У випадку забруднення волосся під
час блювання, його миють негайно або одразу після покращення стану хворого.
Волосся миють у ліжку (мал. 4.2.):
 1. Головний кінець матраца підгортають під плечі хворого;
2. Під голову та плечі підкладають спеціальну підставку, щоб
голова хворого була піднятою та відкинутою назад;
3. Під голову підставляють миску;
4. Для миття застосують рідкий шампунь або кип’ячену воду з
милом;
5. Воду на голову ллють з глечика;
6. Після миття волосся насухо витирають рушником та розчісують
гребінцем.

Пролежень (змертвіння, некроз) – це дистрофічні, виразково-некротичні зміни

шкіри, підшкірної основи і навіть окістя, які розвиваються внаслідок порушення
місцевого кровопостачання та іннервації. Утворюються пролежні там, де шкіра
тривалий час стискується між кісткою і ліжком.

При лежанні хворого на спині пролежні утворюються переважно в ділянці

потилиці, лопаток, хребта, крижової кістки, сідниць, ліктів та п’яток. Якщо хворий
лежить на боці або животі, некротизуються ділянки великих вертлюгів, колін,
передні поверхні гомілок.

Першою ознакою пролежнів є поблідніння шкіри з наступним почервонінням.

Набряком та відшаруванням епідермісу. Потім з’являються пухирі і шкіра
некротизується.

Послідовність дій при догляді за шкірою важкохворого:

1. При необхідності під хворого підстеляють клейонку.
2. Використовують памперси та прокладки при нетриманні сечі та калу,
своєчасно їх міняють.
3. Полотняну серветку змочують теплою водою з оцтом, віджимають та
протирають поступово шкіру в такій послідовності: обличчя, за вухами,
 шию, передню частину грудної клітки, живіт, руки, спину, сідниці, стегна,
гомілки, ступні. Серветку періодично прополіскують в чистій воді.
4. Особливу увагу звертають на складки шкіри, місця посиленого
потовиділення, статеві органи, ділянку шкіри навколо заднього проходу.
5. Обмивання шкіри здійснюють послідовно і зразу ж ретельно
протирають чистим сухим рушником, щоб хворий не застудився. При
необхідності можливо використати мило, 40% етиловий спирт, одеколон.
6. Використовують для обробки сухої шкіри зволожуючі креми або
масла.
7. При виникненні зопрілостей їх обережно протирають м’яким
тампоном, зволоженим блідо-рожевим розчином калію перманганату,
висушують шкіру «промоканням» і припудрюють дитячою присипкою або
тальком. Час від часу ці ділянки можливо змазувати 1% розчином
діамантового зеленого з наступним припудрюванням. Часткову обробку
шкіру важкохворого здійснюють щоденно вранці і ввечері.
8. Навчають пацієнта самостійно змінювати положення тіла в ліжку.

Профілактика пролежнів

Необхідне устаткування: гідростатичне ліжко з плаваючою поверхнею або

протипролежневі матраци; прокладки із хутра, поролону, подушки, які наповнені
губкою, гелем, повітрям або водою; постільна білизна; памперси для дорослих;
тепла вода, рідке мило; зволожуючі креми або масла, захисні креми (за
призначенням лікаря); графік зміни положення пацієнта, годинник.

Послідовність виконання профілактики пролежнів:

1. Міняють положення пацієнта кожні 2 години, якщо дозволяє його
стан. Пацієнту, що знаходиться в інвалідній колясці або в кріслі допомагають
кожні 15-20 хвилин підніматися або нахилятися.
Запам’ятайте! Вибір положення та їх чергування залежить від захворювання
пацієнта та його стану
2. Стежать за тим, щоб постіль була чиста, суха, рівна, щоб на білизні не
було складок і крихт. Усувають грубі шви на постелі та одязі.
3. Перевіряють стан постелі 3-4 рази на добу, а у пацієнтів з
нетриманням сечі – кожну годину.
4. Під сідниці важкохворого підкладають надувний гумовий круг,
покритий пелюшкою. Під лікті та п’ятки підкладають ватно-марлеві круги.
5. Двічі на день здійснюють часткову обробку шкіри.
6. Місця можливого утворення пролежнів протирають ватним тампоном,
змоченим одним із нижчеперерахованих розчинів: 10% розчин камфорного
спирту, 1% розчин саліцилового спирту, 40% розчин етилового спирту,
слабкий розчин оцтової кислоти (1 столова ложка оцту на склянку води).
7. Щодня кварцують шкіру спини та сідничних ділянок.
8. Дезінфікують використане обладнання
9. Роблять запис про виконання процедури.

Обробка та лікування пролежнів

1. Початкові пролежні в стадії мацерації обмивають холодною
перекип’яченою водою з милом, висушити, протерти 70% етиловим спиртом
і припудрити тальком.
2. При почервонінні шкіри періодично розтирають її сухим рушником
для поліпшення кровообігу і змазують 5% розчином калію перманганату.
3. Пухирі змазують 1% розчином діамантового зеленого, потім
накладають суху асептичну пов’язку.
4. При некрозі змертвілі тканини видаляють, рану закривають
стерильною серветкою, змоченою розчином фурациліну 1:5000. В міру
очищення рани накладають мазеві пов’язки (10% синтоміцинова мазь, 10%
стрептоцидові мазь та інші).
Запам’ятайте! Занесення інфекції у таких хворих може призвести до сепсису і
стати причиною смерті. Поява пролежнів у хворих є незаперечним свідченням
поганого догляду.

Догляд за ротовою порожниною

Самоочищення ротової порожнини відбувається при пережовуванні перш за все
твердої і напівтвердої їжі. У важкохворих самоочищення ротової порожнини
порушується. Крім цього, через слизову оболонку ротової порожнини виділяються
продукти порушеного обміну речовин. Все це сприяє забрудненню слизової
оболонки і призводить до ще більш інтенсивного розмноження мікроорганізмів.
Запальні та гнилісні процесом в ротовій порожнині супроводжуються неприємним
запахом.

Відсутність належного догляду за порожниною рота у важкохворих може призвести

до виникнення стоматиту (запалення слизової оболонки ротової порожнини) або
паротиту (запалення привушної слинної залози).

Послідовність дії при проведені туалету ротової порожнини важкохворим, які

знаходяться у свідомому стані:
1. Допомагають важкохворому вимити руки.
2. Подають йому ниркоподібний лоток.
3. Забезпечують його одним із розчинів для обробки ротової порожнини і
ватними або марлевими тампонами.
4. Зволоженим тампоном хворий за допомогою пальців своїх рук
протирає зуби, а потім прополіскує ротову порожнину.

Послідовність дії при проведені туалету ротової порожнини важкохворим, які

знаходяться у непритомному стані:
 1. Опускають підголівник ліжка, прибирають подушку. Надають хворому
горизонтального положення, щоб промивні води не аспірували в дихальні
шляхи.
2. Під голову підстеляють клейонку або пелюшку, складену в декілька
шарів
3. Голову хворого повертають краще вліво.
4. Під куток рота підставляють ниркоподібний лоток
5. Шпателем відводять щоку.
6. Зволоженим марлевим або ватним тампоном на затискувачеві
обробляють зуби зверху вниз із зовнішньої і, при можливості, – з
внутрішньої сторони.
7. При наявності нальоту на язикові за допомогою язикоутримувача або
зволоженої марлевої серветки частково витягують його і протирають
тампоном, зволоженим не подразнюючим антисептичним розчином.
8. Прополіскують ротову порожнину теплим розчином за допомогою
гумового балона або шприца.
9. Просушують переддвер’я ротової порожнини та губи сухим тампоном.
10. При пересиханні слизову оболонку та язик обробляють звіробійною
або обліпиховою олією. Також можливо використати 10% розчин бури в
гліцерині, рослинну олію або вершкове масло.
11. Обробить ротової порожнини важкохворим здійснюють 2 рази на день.

Запам’ятайте!
 Перед обробкою ротової порожнини при наявності знімних протезів їх
необхідно видалити.
 При протиранні верхніх корінних зубів шпателем відведіть щоку, щоб
не внести інфекцію в вивідний проток привушної слинної залози. З цієї
причини слизову оболонку щоки протирати не бажано.
Догляд за очима

Обробку очей здійснюють у випадках наявності виділень із них, які склеюють вії і
повіки. Промивання очей здійснюють з метою дезінфекції кон’юнктивального
мішка при його запаленні для видалення слизу або гною.

Протирання вій і повік:

1. Ретельно вимивають і обробляють 70% етиловим спиртом руки.
2. Ватний або марлевий стерильний тампон змочують одним із
антисептичних розчинів ( розчин фурациліну 1:5000, розчин калію
перманганату 1:10000, 2% розчин борної кислоти ) і накладають на очну
щілину.
3. Через 1–2 хвилини після розм’якшення кірки другим стерильним,
зволоженим антисептичним тампоном протирають повіки очей у напрямку
від зовнішнього до внутрішнього кута ока.
Запам’ятайте! Для кожного ока використовують окремо стерильні тампони, щоб
попередити перенесення інфекції.

Промивання очей за допомогою ванночки:

1. Знезаражують свої руки.
2. В стерильну ванночку наливають антисептичний розчин.
3. Запропонують хворому взяти ванночку за ніжку, нахилитись над
нею так, щоб повіки знаходились у ванночці і притиснути її до шкіри,
підняти голову, притримуючи ванночку руками. Рідина при цьому не
повинна витікати із ванночки.
4. Просять хворого часто поморгати 1 хвилину, а потім
нахилившись уперед, поставити ванночку на стіл.
5. Міняють розчин у ванночці на свіжий, при необхідності
повторяють процедуру.
Аналогічно проводять лікувальні очні ванночки. При відсутності очної ванночки
очі можливо промити за допомогою піпетки, підставивши ниркоподібний лоток, у
напрямку від зовнішнього кута ока до внутрішнього.

Догляд за вухами
Наявність гною у слуховому проході викликає подразнення і запалення шкіри
слухового проходу. При переломі основи черепу із вух може виділятись кров, яка є
добрим поживним середовищем для мікроорганізмів. Мікроби висхідним шляхом
можуть потрапити у головний мозок і викликати його запалення (енцефаліт). Тому
при наявності гною або кров’яних виділень у слуховому каналі слід своєчасно і
систематично здійснювати очищення його від вмісту.

Послідовність дій при туалеті слухових проходів важкохворому:

1. Голову хворого повертають на бік.
2. Вушну раковину знизу і з боків обкладають пелюшкою.
3. Злегка відтягують вушну раковину вверх і назад, за допомогою
гумового балона або шприца вливають декілька мл теплого 3% розчину
перекису водню.
4. Ватним тампоном або серветкою просушують вушну раковину.
5. Знезараженими руками на кінець тонкого зонда з гвинтовою нарізкою
намотують стерильну гігроскопічну вату.
6. Лівою рукою відтягують вушну раковину трохи назад і вверх, а
правою обережно вводять зонд у зовнішній слуховий канал і легким
обертанням зонда очищають його.
7. При відсутності зонда для очищення слухового проходу
використовують марлеву турундочку. Для її виготовлення беруть смужку
марлі шириною 3 см і довжиною 10 см. Край смужки по довжині загибають і
туго скручують, потім складають вдвоє і ще раз скручують. Таким чином
 отримують нібито джгутик, за допомогою якого обертаючими рухами
чистять слуховий проходу.
8. Аналогічним способом можливо видаляти із слухового каналу вушну
сірку.

Одним з вагомих питань медичної науки взагалі і судової медицини, зокрема, є

питання про кінцевий етап життя – смерть. Цій проблемі присвятили свої праці
багато відомих учених – медиків і біологів: К. Бернар, Р. Вірхов, І. І. Мечников.
Саме І. І. Мечников у 1903 році дав науці про смерть її назву – «танатологія» .
Танатологія (від грец. Thanatos – смерть, lоgоs – вчення) – це розділ теоретичної та
практичної медицини, який вивчає стан організму в кінцевій стадії несприятливого
результату хвороби або ушкодження; динаміку, механізм процесу вмирання,
безпосередні причини смерті, клінічні, біохімічні, морфологічні прояви
поступового припинення життєдіяльності організму. Багаторічне дослідження
цього явища дозволило виділити загальну і спеціальну танатологію. Загальна
танатологія дає визначення поняттю «смерть», вивчає процеси вмирання, ґенез і
причини, діагностичні можливості встановлення факту та часу смерті. Значне місце
у розвитку загальної танатології належить працям Г. В. Шора. Змістом спеціальної
танатології є вивчення комплексу питань, пов’язаних з конкретними причинами
смерті, перебігом цього процесу за різноманітних ушкоджень та хвороб. В даний
час проведено ряд досліджень, які показали перспективність вивчення структурно-
біохімічних основ зупинки серця (молекулярна танатологія), що мають
найважливіше значення для прикладної реаніматології. Судово-медична танатологія
– розділ судової медицини, що вивчає процес помирання та посмертні зміни органів
і тканин стосовно до цілей і завдань судово-медичної експертизи. Судово-медична
танатологія являє наукову основу для вирішення низки спеціальних питань, що
виникають у правоохоронних органів при розслідуванні злочинів, спрямованих
проти життя людини, зокрема встановлення причини смерті в даному конкретному
випадку, давності її настання, прижиттєвого або посмертного походження
виявлених на трупі ушкоджень, давності їх утворення. Поряд з цим, вивчення
танатогенезу при різних причинах насильницької та ненасильницької смерті з
урахуванням впливу ендогенних та екзогенних факторів служить подальшому
розвитку і вдосконаленню лікувально-профілактичної допомоги. Знання
особливостей ушкоджень, заподіяних в агональний і посмертний періоди, що
ґрунтується на вивченні здатності органів і тканин до переживання, сприяє
удосконаленню диференційної діагностики ушкоджень, заподіяних в процесі
проведення реанімаційних заходів. Тісна взаємодія трансплантологів і судових
медиків визначається, крім спільності інтересів у вивченні переживання і вмирання
різних органів і тканин, розробки критеріїв терміну давності настання смерті,
також тим, що у переважній більшості матеріал для пересадки органів отримують
від трупів, що є об’єктами судово-медичної експертизи. Одним з головних питань
танатології є визначення самого терміна «смерть». Смерть – заключна стадія
індивідуального існування організму, внаслідок якої незворотно припиняється його
життєдіяльність. Настанню смерті завжди передують термінальні стани, які можуть
тривати різний час від декількох хвилин до годин і навіть діб. Термінальні стани
(лат. terminalis – відноситься до кінця, граничний) – стани, граничні між життям і
смертю, критичний рівень розладу життєдіяльності з катастрофічним зниженням
артеріального тиску, глибоким порушенням газообміну і метаболізму. Термінальний
стан – зворотний стан згасання функцій організму, який передує біологічній смерті.
До термінальних станів відноситься помирання, що включає кілька стадій.
Помирання являє собою комплекс порушень гомеостазу та функцій основних
систем життєзабезпечення (кровообігу, дихання), які без медичної допомоги не
можуть бути компенсовані і неминуче призводять до смерті. Крім того, до
термінальних станів відносять тяжкий шок (ІІІ- IV ступеня), кома, колапс, а також
стан організму, який оживили після реанімації. Термінальні стани цього типу
виникли у зв’язку з розвитком реаніматології. Якісний перехід від життя до смерті
представляється послідовним закономірним порушенням функцій і систем
організму, що закінчуються їх виключенням. Академік В. О. Нєговський розробив
триступеневу класифікацію термінальних станів. Термінальні стани при вмиранні
включають: - передагональний стан, - агонію, - клінічну смерть. Стадія
термінальної паузи не завжди буває, тому до класифікації не входить, але її все ж
варто враховувати. У виникненні вказаних станів основну роль грає гіпоксія, що
швидко наростає з розвитком ацидозу внаслідок накопичення недоокислених
продуктів обміну речовин. На початку вмирання обов’язково розвивається та форма
гіпоксії, яка пов’язана з недостатністю кровообігу (циркуляторна). Причиною
розвитку термінальної циркуляторної гіпоксії можуть бути: а) первинне ураження
серця або порушення загальної гемодинаміки; б) порушення газообміну, які
пов’язані з ураженням апарату зовнішнього дихання, змінами газового середовища,
порушенням транспорту кисню або його утилізації тканинами; в) ураження мозку,
що призводять до пригнічення дихального та судинного центрів. У другому і
третьому випадках термінальна циркуляторна гіпоксія розвивається вторинно.
Процес вмирання в тій чи іншій мірі захоплює всі системи організму. При цьому
процеси прогресуючого порушення функцій різних систем поєднуються з
поступово згасаючими процесами компенсації цих порушень. При раптовій зупинці
кровообігу (електротравма, гостра коронарна недостатність) механізми компенсації
можуть бути реалізовані лише в незначній мірі і, в основному, на тканинному рівні,
у зв’язку з чим тривалість передагонального періоду і агонії зменшується. При
вмиранні внаслідок поступово наро- 36 стаючої гіпоксії будь-якого типу
(наприклад, при пневмонії, перитоніті, важкій травмі, крововтраті та ін.)
мобілізація компенсаторних механізмів може бути значною, що істотно подовжує
процес вмирання. В основі функціональних змін, що характеризують вмирання,
лежить генералізована гіпоксична патологія метаболізму. Швидше і з найбільшими
наслідками для організму порушення метаболізму розвиваються в головному мозку.
При раптовому припиненні кровообігу основний субстрат енергетичного обміну –
глюкоза – зникає з тканини головного мозку протягом 1 хв., основні запаси
глікогену вичерпуються протягом 5 хв. Енергетичний потенціал мозку досягає
гранично низьких значень через 7,5 хв. після припинення кровообігу. З
пригніченням окислювального метаболізму посилюється гліколіз як основний
тканинний компенсаторний механізм. При цьому вміст лактату в тканині мозку
досягає максимуму протягом 5-10 хв., після чого гліколіз гальмується внаслідок
зменшення кількості глюкози в клітинах. Розвиток гліколізу на тлі пригнічення
окислювальних процесів призводить до ацидозу тканини мозку. З порушеннями
енергетичного метаболізму зміни інших енергозалежних форм обміну речовин,
більш виражені при вмиранні, що розвивається повільно. Одночасно в тканині
мозку накопичуються токсичні речовини: NH4+, ненасичені жирні кислоти,
лізосомальні ферменти. При тривалій глибокій гіпотензії, підвищеному вмісті в
крові глюкози кількість лактату до кінця вмирання досягає в тканині мозку 35
мкмоль/г, стаючи істотним чинником ендогенної інтоксикації. При тривалому
вмиранні в умовах доступу деякої кількості кисню самостійний патогенний перебіг
набуває вільнорадикальне окислення. Пригнічення енергетичного метаболізму є
причиною паралічу енергозалежних іонних насосів, деполяризації клітинних
мембран з виходом із клітин іонів К+, переходом усередину клітин іонів Cl-, Na+ і
Ca++. Іон Са++, крім того, виходить у цитоплазму клітин із мітохондрій та інших
органел клітин. Збільшення кількості Са++ в цитоплазмі надає глибоку шкідливу
дію на фосфоліпідні компоненти внутрішньоклітинних мембран і білки клітин. У
зв’язку з перерозподілом іонів і накопиченням лактату, іонів амонію та інших
продуктів порушеного обміну речовин, відбувається збільшення осмолярності
внутрішньоклітинного сектора, що є причиною внутрішньоклітинного набряку.
Загальний набряк мозку при раптовій зупинці кровообігу не розвивається. При
повільно прогресуючому вмиранні, особливо при поєднанні гіпоксії з гіперкапнією
або підвищенням венозного тиску, може розвинутися набряк мозку, що
супроводжується збільшенням його об’єму. Термінальні стани розрізняються за
ступенем пригнічення функцій ЦНС, в ході якого поступово у низхідному порядку
порушуються функції корково-підкоркових і верхньо-стовбурових відділів
головного мозку, настає спочатку тахікардія і тахіпное, а потім брадикардія та
брадіпное. Артеріальний тиск прогресивно знижується нижче критичного рівня
(80- 60 мм рт. ст.), іноді після попереднього значного, але короткочасного підйому.
Спочатку може спостерігатися загальне рухове збудження, що має рефлекторну
природу. Слідом за фазою збудження розвиваються порушення свідомості та
гіпоксична кома. 37 Порушення свідомості корелюють із закономірними змінами
ЕЕГ. У міру поглиблення коми дельта-активність розпадається на групи, розділені
інтервалами так званого електричного мовчання. Потім електрична активність
мозку повністю зникає. Слідом за передагональним станом розвивається
термінальна пауза (1-4 хв.), Дихання припиняється, розвивається брадикардія, іноді
асистолія, зникають реакції зіниць на світло, корнеальний та інші стовбурові
рефлекси, зіниці розширюються. По закінченні термінальної паузи розвивається
агонія – етап вмирання, який характеризується активністю бульбарних відділів
мозку. Одним з клінічних ознак агонії є термінальне (агональне) дихання з
характерними рідкісними, короткими, глибокими судомними дихальними рухами,
іноді за участю скелетних м’язів. Ефективність зовнішнього дихання різко знижена.
Агонія, що завершується останнім вдихом або останнім скороченням серця,
переходить в клінічну смерть. Клінічна смерть – зворотній етап вмирання. Для
констатації настання клінічної смерті необхідна обов’язкова фіксація трьох
складових: • відсутність дихання; • відсутність кровообігу; • повна відсутність
рефлексів. У цьому стані при зовнішніх ознаках смерті організму зберігається
потенційна можливість відновлення його життєвих функцій за допомогою методів
реанімації. Прийнято вважати (Бабанін А. А., Мішалов В. Д., Біловицький О. В.,
Скребкова О. Ю., 2012), що в звичайних умовах термін клінічної смерті у людини
складає 3-6 хвилин. Необхідно враховувати, що незворотні зміни в історично-
молодих утвореннях головного мозку (кора) настають набагато швидше, ніж у
більш давніх (стовбур, довгастий мозок). При повній відсутності кисню в корі і
мозочку за 2 – 2,5 хв. виникають фокуси змертвіння, а в довгастому мозку навіть
через 10-15 хв. гинуть лише поодинокі клітини. (А. Д. Адо зі співавторами). У
більшості випадків наглої смерті серед потенційно здорових осіб середня
тривалість переживання гіпоксії становить близько 3 хвилин, після чого виникають
незворотні зміни в ЦНС. У практичній реаніматології постійно переглядаються
терміни скорочення періоду переживання гіпоксії, що зумовлене прагненням не
тільки відновити кровообіг і дихання в результаті реанімації, а й повернути людину
до життя як повноцінну особистість. Зростаюче з кожним роком число осіб з
незворотнім ушкодженням ЦНС, які були реанімовані («соціальна смерть»), все
більш важким тягарем лягає на службу охорони здоров’я багатьох країн і ставить
під сумнів доцільність реанімації після повної зупинки серця при термінах, що
перевищують 2-3 хв. Тривалість зворотного стану значно зростає (до 12-15 хв.)
після зупинки серця при утопленні в крижаній воді (захисна дія холоду), а також у
дітей. На тривалість клінічної смерті впливають вид вмирання, його умови та
тривалість, вік вмираючого, ступінь його збудження, температура тіла при вмиранні
та ін. У клінічній практиці при раптовій смерті в умовах нормальної тем- 38
ператури тіла тривалість стану клінічної смерті зазвичай не перевищує 4-5 хв.
Однак, згідно з сучасними даними, повне відновлення функцій організму, в т.ч. і
вищої нервової діяльності, можливо і при більш тривалих термінах клінічної
смерті. В умовах гіпотермії тривалість клінічної смерті може бути збільшена до 2
год.; при тривалому вмиранні від прогресуючої крововтрати, особливо при її
поєднанні із травмою, її тривалість стає рівною нулю, тому зміни, несумісні зі
стійким відновленням життєвих функцій, розвиваються в організмі ще до зупинки
серця. Слідом за клінічною настає біологічна смерть, тобто істинна смерть,
розвиток якої виключає можливість відновлення життєвих функцій і
характеризується незворотніми змінами у корі головного мозку – «смерть мозку».
«Мозкову смерть» як діагноз реєструють при незворотному ушкодженні кори
великих півкуль головного мозку (декортикація). Однак, в ранні терміни (перші
години і добу після клінічної смерті) встановити цей діагноз нелегко. Йому
притаманна тріада симптомів: • Відсутність спонтанного дихання (продовжена
ШВЛ); • Зникнення корнеального та зіничного рефлексів, що відповідає, як
правило, повної арефлексії; • Згасла біоелектрична активність кори великих півкуль
головного мозку, реєстрована у вигляді ізоелектричної лінії на ЕЕГ протягом 3
годин. Цей момент, коли порушується інтегруюча діяльність центральної нервової
системи, і слід вважати початком біологічної смерті. Відновити та підтримувати
штучно діяльність кровообігу і дихання при припиненні діяльності центральної
нервової системи можливо, але відновити діяльність центральної нервової системи
при незворотньому припиненні діяльності серця не можна. Діагноз «смерть мозку»
визначає консиліум лікарів. Для проведення спеціальних досліджень до складу
комісії залучаються анестезіолог та інші спеціалісти зі стажем роботи за фахом не
менше 5 років. Комісія складає два документи «Протокол визначення смерті мозку»
та «Акт констатації смерті людини на підставі смерті мозку», після чого
реанімаційні заходи припиняють. Біологічну смерть в узагальненому вигляді
визначають як незворотнє припинення життєдіяльності, тобто кінцеву стадію
існування живої системи організму. Її об’єктивними ознаками є трупні зміни. В
залежності від вираженості термінальних станів і тривалості термінального періоду
виділяють два темпи настання смерті: смерть агональна і смерть гостра. Агональна
смерть – це смерть, яка супроводжується вираженим термінальним періодом, що
може тривати до декількох діб, і при цьому, можна спостерігати певну
послідовність процесу вмирання. Гостра смерть – це смерть, яка настає протягом
короткого проміжку часу (кілька хвилин) і не супроводжується вираженими
термінальними станами, крім якогось одного.
Додаток 6 до наказу Міністерства охорони здоров'я України від 12.05.1992 р. N81
«Положення про порядок розтину трупів у лікувально-профілактичних закладах».
Всі трупи померлих хворих у лікувально-профілактичних закладах, як правило,
підлягають розтину. Головному лікарю, начальнику патологоанатомічного бюро
належить право відміни розтину тільки в надзвичайних випадках. Про відміну
розтину головний лікар, начальник патологоанатомічного бюро дає письмову
вказівку в карті стаціонарного хворого з обґрунтуванням причин відміни розтину.
Спірні питання щодо розтину трупів вирішуються головним патологоанатомом
області (міста). Терміновий розтин трупів дозволяється проводити одразу ж після
встановлення лікарями лікувального закладу біологічної смерті; розтин
у плановому порядку (впорядкований розтин) проводиться після представлення
карти стаціонарного хворого або медичної карти амбулаторного хворого з візою
головного лікаря чи його заступника по медичній частині про направлення на
патологоанатомічний розтин. Медична документація на померлих з різних лікарень
доставляється в патологоанатомічне бюро (відділення) разом з трупом померлого.
Відміна розтину не дозволяється:
1) у випадках смерті хворих, які пробули в лікувально-профілактичному закладі
менше доби;
2) у випадках, які потребують судово-медичного дослідження;
3) при інфекційних хворобах та підозрі на них;
4) в усіх випадках неясного прижиттєвого діагнозу (незалежно від строку
перебування хворого в лікувальному закладі);
5) у випадках смерті в лікувально-профілактичному закладі після діагностичних
інструментальних досліджень, проведення лікувальних заходів під час або після
операції, переливання крові, неврахування індивідуальної непереносимості
лікувальних препаратів тощо. Трупи померлих, особа яких не встановлена, за
розпорядженням головного лікаря передаються для судово-медичного розтину.
Якщо смерть настала від механічних ушкоджень, отруєння, механічної асфіксії, дії
крайніх температур, електрики, після штучного аборту, проведеного поза
лікувальним закладом, насильницьких дій за умов, коли є свідчення про можливість
однієї із цих причин смерті, головний лікар лікарні в установленому порядку
проводить направлення трупа на судово-медичний розтин незалежно від часу
перебування хворого в лікувальному закладі.
Про кожний подібний випадок у лікарні головний (черговий) лікар лікарні
зобов'язаний повідомити органам прокуратури чи міліції.
Якщо свідчення про одну з причин, перерахованих вище, виявляється при
патологоанатомічному розтині, то розтин припиняється. Лікар, що проводить
розтин, вживає заходи збереження трупа, всіх його тканин для подальшого судово-
медичного дослідження. На виконану частину патологоанатомічного дослідження
складається протокол, в кінці якого обґрунтовується причина для виконання судово-
медичного розтину.
Про кожний випадок припиненого патологоанатомічного розтину лікар відразу ж
зобов'язаний інформувати головного лікаря, який негайно повідомляє про це
в прокуратуру чи районне відділення міліції і чекає розпорядження прокурора або
органів міліції.
Судово-медичний розтин трупів осіб, що померли в лікувальних закладах, може
проводитися в приміщенні патологоанатомічного відділення даного лікувального
закладу штатними судово-медичними експертами або лікарем, призначеним для
цього органами прокуратури.
Отже, відповідно до прав людини, міжнародних стандартів та підходів, паліативна
допомога повинна забезпечити якісне життя пацієнтам із прогресуючими
захворюваннями та обмеженим прогнозом життя, а також членам їхніх родин
шляхом запобігання та полегшення страждань, завдяки ранньому і точному
діагностуванню стану і проблем, проведення адекватного лікування (больового
синдрому, тяжких розладів життєдіяльності тощо), надання психологічної і
соціальної підтримки та духовного супроводу. Відповідно до рекомендацій ВООЗ
та авторитетних міжнародних неурядових фахових організацій, при наданні ПХД
варто застосовувати цілісний мультидисциплінарний та міжсекторальний підхід, за
якого медичні працівники, немедичні фахівці (соціальні працівники, психологи,
юристи тощо) та волонтери, друзі й близькі пацієнта, взаємодоповнюючи один
одного, координують між собою усі види допомоги, що надають паліативному
пацієнту, а також членам його родини. В усьому світі вважають, що існує три
основоположні умови стратегії успішного розвитку паліативної та хоспісної
допомоги. До таких належать державна політика щодо розвитку і впровадження
цього напрямку на всіх рівнях медичної допомоги, забезпечення доступності
лікарських засобів для паліативних па цієнтів (у тому числі й анальгетиків), а також
підготовка кваліфікованих кадрів.
Законодавчою базою для розвитку паліативно-хоспісної допомоги населенню в
нашій державі є насамперед Конституція України й Закон України «Основи
законодавства України про охорону здоров’я», у ст. 33 якого паліативну допомогу
визначено як окремий вид медичної допомоги нарівні з екстреною, первинною,
вторинною (спеціалізованою), третинною (високоспеціалізованою) та медичною
реабілітацією. Також у ст. 354 цього Закону зазначено: «На останніх стадіях
перебігу невиліковних захворювань пацієнтам надається паліативна допомога, яка
включає комплекс заходів, спрямованих на полегшення фізичних та емоційних
страждань пацієнтів, а також надання психосоціальної і моральної підтримки
членам їх сімей. Паліативна допомога надається безоплатно за направленням ЗОЗ, у
якому пацієнту надавалася вторинна (спеціалізована) чи третинна
(високоспеціалізована) медична допомога, із яким укладено договір про медичне
обслуговування населення. Порядок надання паліативної допомоги та перелік
медичних показань для її надання визначаються централь ним органом виконавчої
влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я». З
2011 р. паліативну допомогу як окремий вид медичної допомоги закріплено
законодавчо: Закон України від 07.06.2011 р. № 3611-VI «Про внесення змін до
Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання
медичної допомоги». Основним документом щодо паліативної допомоги в Україні є
наказ Міністерства охорони здоров’я України ISSN 2411-1597.
МЕДСЕСТРИНСТВО. 2019. № 3 29 від 21.01.2013 р. № 41 «Про організацію
паліативної допомоги в Україні». Цим наказом було затверджено «Порядок надання
паліативної допомоги» та «Перелік медичних показань для надання паліативної
допомоги».

Паліатив – це не питання знеболювання, штучного дихання чи підгузків, а питання

гідності.