Семіотичні аспекти перекладу

План
1. Мовні одиниці як знаки.
2. Людська мова як природна знакова система.
3. Поняття про семантичний трикутник.
4. Референційні, прагматичні і внутрішньолінгвістичні відношення
мовних одиниць.
5. Можливості збереження у перекладі референційних, прагматичних
та внутрішньолінгвістичних відношень мовних одиниць.

Семіотика – наука про знаки і знакові системи. Нагадаємо основні

постулати цієї дисципліни.
1. Мова – це знакова (семіотична) система особливого виду,
найскладніша й найуніверсальніша з усіх знакових систем, що існують у
людському суспільстві. Основною функцією мови, як і будь-якої іншої
знакової системи, що визначає її характер і природу, є функція спілкування,
функція комунікації.
2. Мова існує у мовленні, у мовних (мовленнєвих) творах (текстах),
створюваних у процесі мовленнєвої комунікації. Тут увиразнюється
дихотомія: мова і мовлення. Мовлення не зводиться до мови. Мова є
компонентом, причому основним і найважливішим усякого мовленнєвого
твору, тобто, тим матеріалом, з якого він будується.
3. Мовні одиниці, так само, як одиниці будь-якої іншої знакової
системи, є двобічними утвореннями. У них розрізняємо два плани: план
виразу, тобто акустична (на письмі графічна) форма, і план змісту – значення
або зміст цієї мовної одиниці. Ці обидва плани, сторони мови є
взаємозв’язані, взаємозумовлені. Вони передбачають одне одного, бо не існує
форми, що не має значення, і не існує значення, не вираженого через ту чи ту
форму.
 4. З цього випливає, що значення мовних одиниць, так само, як і їхня
формальна (акустична чи графічна) сторона існує у мовленні, у мовленнєвих
творах (текстах).
І дійсно, у прямому спостереженні, у безпосередньому сприйнятті
мовленнєвих творів нам дана лише звукова (акустична) оболонка мовних
одиниць, тобто, потік звуків (на письмі – ланцюжок графем – письмових або
друкованих знаків). Саме формальний, зовнішній бік мовних одиниць і
сприймається нашими органами чуття. Що ж стосується значень мовних
одиниць, то їх ми безпосередньо не сприймаємо, вони не дані нам через наші
чуття ні в акустичних (усне мовлення), ні в зорових (на письмі) образах.
Значення мовних одиниць у мові загалом і в мовленні конкретно
якнайтісніше пов’язані з мисленнєвою категорією поняття, так само, як
мова якнайтісніше пов’язана з мисленням, свідомістю людини, хоча й не
ототожнюється з мисленням.
Так, коли ми чуємо незнайому мову, то нашому сприйняттю
відкривається той самий потік звуків, що й сприйняттю людини, яка знає цю
мову, але ми, не знаючи мови, не розуміємо значень слів (мовних знаків), що
звучать. Тим часом людина, знайома з цією мовою, асоціює даний звуковий
потік з певними значеннями. Чи це підтверджує спірну ідею, що значення
мовних одиниць існують все-таки не в мовленні, а в свідомості людини,
знайомою з цією мовою? Але ж тоді розривається діалектична єдність знака і
значення, форми і змісту!
Розгадка криється у тому, що значення не можна сприймати як таку
собі “сутність”, байдуже, матеріальну чи ідеальну. Значення не є сутність,
значення є відношення. І тут, можливо, лежить ключ до розуміння природи
значення у мові і навіть ширше, у будь-якій знаковій системі.
Що ж таке знак? Будь-який знак є знаком лише тому, що він щось
означає, інакше кажучи, відноситься до чогось іншого, що лежить поза
межею знака. Саме в цьому і полягає природа знака, поза цим відношенням
знак вже перестає бути знаком, бо всякий знак є знаком чогось, тобто певним
матеріальним утворенням (напр. світловий сигнал, фігура, зображена на
папері чи звук мови), що набуває функції знака лише тоді, коли воно
відноситься до чогось іншого, що лежить за межами його самого і, передусім,
відноситься до означуваного, тобто, до того чи того об’єкта дійсності. Це
відношення знака до чогось іншого, що лежить за межами самого знака і є
значенням даного знака. Аби зрозуміти той чи інший знак, необхідно
зіставити його з тим об’єктом, знаком якого він є.
Спробуємо дати визначення:
Знак (слово, морфема, літера, звук) – це матеріальний, чуттєво
сприйнятий предмет (явище, дія, процес), який у спілкуванні людей виступає
замінником іншого предмета, явища, дії, процесу, абстрактного поняття.
Пригадаймо семантичний трикутник
Загальний випадок Конкретне слово
Фонетичне слово лев

(називає) (має зміст)

(м

самець
кошачих
предмет (відноситься) зміст
денотат сигніфікат
референт

На сучасному рівні розвитку семіотичної науки прийнято говорити про

три основні типи відношень, у яких наявний знак.
На першому місці стоїть відношення між знаком і предметом.
Предмети, процеси, якості, явища реальної дійсності прийнято називати
референтами знаків, а відношення між знаком і його референтом –
референційним значенням знака. Тут слід зазначити, що референтом знака,
як правило, є не окремий, індивідуальний, одиничний предмет (денотат), але
ціла множина, цілий клас однорідних предметів, процесів, явищ тощо.
Другим типом відношень, дотичних до знака, – відношення між знаком
і людиною, що користується цим знаком. Так певні слова певної мови
можуть означати одну і ту саму річ як ряд синонімів (спати, хропіти,
дрихнути). Тобто, маються на увазі однакові референційні значення, але вони
відрізняються за тими суб’єктивними відношеннями, що мають місце між
цими конкретними знаками і їхніми користувачами. Ці суб’єктивні (емоційні,
експресивні, стилістичні тощо) відношення називаються прагматичними
значеннями знака.
Принагідно зауважимо, що йдеться не про відношення між знаком та
одним індивідуальним користувачем, а про відношення між знаками і всією
спільнотою користувачів.
Врешті, слід з’ясувати, що будь-який знак, у тому числі і мовний, існує
не сам по собі як ізольований предмет, а як складник певної знакової
системи. В силу цього, всякий знак перебуває у складних різноманітних
відношеннях з іншими знаками тієї самої знакової системи ( у випадку
мовних знаків – зі словами тієї самої мови). Відношення між знаком та
іншими знаками тієї самої знакової системи називаються
внутрішньолінгвістичними. Відповідно, ми будемо говорити про
внутрішньолінгвістичні значення мовних знаків.
Розгляньмо інше питання: чи всі типи мовних знаків набувають усі три
типи значень? Відповідь, вочевидь, буде негативною, І дійсно, як правило, є
знаки, яким притаманні всі три типи значень, але існують і такі знаки, у
котрих представлено не всі три типи. Так, у системі кожної мови є знаки,
позбавлені будь-якого преференційного значення, тобто, знаки, що не дають
інформації про предмет, явище чи ситуацію об’єктивної реальності. Це –
службові слова і формальні граматичні елементи (напр., флективні показники
української чи латинської мови, що правлять лише засобами вираження
синтаксичних зв’язків між словами у структурі речення, ті самі артиклі в
європейських мовах). З другого боку, як видно, будь-який знак обов’язково
посідає внутрішньолінгвістичне значення, оскільки він не може не входити
до якоїсь системи знаків, складником якої він є.
Питання про наявність у всіх без винятку знаків прагматичного
значення виглядає спірним – питання до роздуму і відповіді.

Яким же чином семіотичний аспект відбивається на процесі перекладу?

Тут варто спочатку поставити питання по-іншому: Чи всі типи значень
мовних одиниць зберігаються при перекладі? Інакше кажучи, що ми маємо
на увазі під терміном “значення” і який тип значення ми виносимо на перше
місце? Референційне, прагматичне чи внутрішньолінгвістичне?
Тут є певна складність, оскільки сам термін “значення” можна
трактувати досить розлого, маючи на увазі не тільки референційні значення
мовних одиниць, але й усі інші види відношень, у які вступають мовні
одиниці. Інша річ, про збереження значення незмінними можна говорити
тільки у відносному сенсі, маючи на увазі лише максимально можливу
повноту передачі значень З цього випливає, що завданням перекладача, по-
перше, є якомога повніша передача всіх типів мовних значень –
референційних, прагматичних і внутрішньолінгвістичних; по-друге, при
перекладі неминучі змістові втрати і на це слід також звертати увагу.
Слід, одначе, зазначити, що ступінь “збережуваності” того чи іншого
типа значення (референційного, прагматичного чи
внутрішньолінгвістичного) виявляється неоднаковим і залежить від самого
типу. Найбільшою мірою при перекладі зберігаються референційні
значення. Вони передаються найбільше і найлегше. Причину цього збагнути
неважко: у системі референційних значень мовних одиниць закарбовано весь
практичний досвід мовців, що спілкуються, а оскільки сама реальна
дійсність, що оточує всі мовні колективи, незрівнянно більшою мірою є одна
й та сама для всіх людей, ніж розмежовується, то й референційні значення
слів у всіх людських мовах більшою мірою є одними й тими ж, ніж
розмежованими. Що ж до випадків, коли ті чи інші предмети, явища та
ситуації, наявні в одному мовному колективі, відсутні в іншому, то
дослідники-мовознавці стоять на тому, що будь-яка природна мова
функціонує таким чином, що її засобами можна описати (хоча не завжди
зручно й економно) принципово будь-які явища, предмети і ситуації:
фантастичні казки, міфи, наукова фантастика, теологія тощо. Завдяки такій
будові мови людство має змогу безмежного пізнання світобудови, має
можливість прогресивного розвитку.
Меншою мірою, ніж референційні, піддаються збереженню при
перекладі значення прагматичні. Річ у тім, що хоча самі описувані предмети,
явища та ситуації для носіїв різних мов є, загалом, однакові, то ставлення
різних мовно-культурних психотипів (мовних колективів) до усіх цих речей
може відрізнятися, і прагматичні значення відповідних мовних знаків у
різних мовно-культурних колективах відрізнятимуться теж. Нагадаймо,
прагматичне значення – це відношення знака і користувача.
І врешті, внутрішньолінгвістичні значення за самою своєю сутністю
піддаються збереженню при перекладі мінімальною мірою. І це зрозуміло:
при перекладі відбувається заміна однієї мови іншою, а кожна мова – то є
своєрідна система, елементи якої перебувають між собою у відношеннях,
специфічних для даної мовної системи. Тому в процесі перекладу
внутрішньолінгвістичні значення, притаманні одиницям МД, зникають, і
натомість з’являються внутрішньолінгвістичні значення, притаманні
одиницям МП.
Однак, зважаючи на вищесказане, ми ще не маємо права вибудовувати
певний “порядок черговості” передачі значень. Таке рішення проблеми було
б украй схематичним, бо не враховує іншого дуже важливого чинника, а саме
– характеру самого тексту. Річ у тім, що виділені нами типи мовних значень
відіграють неоднакову роль у текстах різних жанрів: якщо ж для такого
різновиду тексту, як науково-технічна література, характерною є панівна
роль референційних значень (тобто, найсуттєвіша інформація, що міститься у
такого типу текстах, захована саме в референційних значеннях мовних
одиниць), то для художньої літератури, надто, для ліричної поезії,
провідними й основними нерідко виявляються саме прагматичні значення. З
цього випливає, що для адекватного перекладу художніх текстів, а передусім,
поетичних, іноді перекладачеві доводиться приносити в жертву передачу
референційних значень, аби зберегти незрівнянно суттєвішу для даного
жанру інформацію, заховану у виражених цим текстом, саме прагматичних
(емоційних і подібних) значеннях. Ба більше, мають місце випадки (знову ж
таки найчастіше при перекладі поезій), коли найважливіша інформація
виявляється захованою у внутрішньолінгвістичних значеннях текстуальних
одиниць, так що перекладачеві іноді заради передачі
внутрішньолінгвістичних значень доводиться жертвувати значеннями інших
типів, передовсім – референційними.
Відтак, у кожному конкретному випадку перекладач повинен сам
вирішувати, яким значенням слід надати перевагу, а якими можна
пожертвувати, маючи на меті зведення до мінімуму втрат інформації, що є
найсуттєвішою для даного тексту.
 Сприйняття і відтворення тексту як стадії перекладацької
діяльності

Дослідники-перекладознавці випрацювали ряд моделей перекладу, що

відбивають теоретичний підхід до сутності цього процесу, який може бути
зрозумілим у дещо абстрактному плані і не зачіпає фізіології людського
організму (його мозкової чи нервово-клітинної діяльності), хоча й існують
конструкти, напрацьовані фахівцями, що розвивають саме цей аспект, і
мають на меті розкрити механізм синергії (співдію) різнопланових чинників,
яка в результаті породжує нове текстуальне повідомлення на базі
первинного. Але подібні завдання виходять за межі нашого дослідження і
залишаються творчим пошуком психолінгвістів, поле діяльності яких
нестримно розширюється і створює виклики для новітніх відгалужень.
Однак при уважнішому розгляді стає очевидним, що в практиці
перекладу виокремлюються дві стадії процесу. Причому, перша стадія
пов’язується з осмисленням тексту, що пропонується до перекладу, а
наступна – з відтворенням його рідною мовою. Не варто вважати, що перша
стадія стовідсотково складається лише з аналітичної роботи, тим часом як
друга суцільно пов’язана з синтезом. Насправді, когнітивна (пізнавальна) і
будівнича (творча) діяльність людського мозку наявна на кожному з цих
етапів і виявляється неподільною. І відповідно, у процесі відтворення
діалектична єдність цих людських характеристик спрацьовує так само
комплексно.
Першу стадію, або ж цикл, тобто, сприйняття тексту, являє собою
надзвичайно складний сенсорно-мисленнєвий процес, що ґрунтується на
різнобічних видах і формах аналітичної та синтетичної діяльності органів
чуття і мозку. На цій стадії перекладач намагається якомога повніше
зрозуміти першотвір, пережити його, усвідомити його естетичну цінність
(худ. текст) і характер дії на отримувача. І перекладач тут має бути
найтоншим оцінювачем. Він повинен не тільки осмислювати тест, але й
відчувати його образну й емоційну дію.
Отже, рецепція тексту, як виявляється, не буває тотожною в різних
індивідів, оскільки його рецептором завжди буде людина з її неповторною
індивідуальністю. Запас знань і досвіду, своєрідність мислення та чуттів,
виховання й освіти, літературний смак, нахили, рівень володіння рідною
мовою, вплив конкретного суспільного середовища та суспільних інтересів,
специфіка формування світобачення – усе це може відрізнятися навіть у
близнюків. Одначе відносна рівність у сприйнятті, скажімо, літературного
твору, реально існує, завдяки тому, що вказані характеристики можуть
збігатись у різних людей, і ступінь такого зближення збільшується у
представників однієї і тієї ж суспільної групи.
Для перекладача в ролі рецептора є вкрай важливим накопичити
певний рівень як лінгвістичних, так і позалінгвістичних знань для
адекватного сприйняття і глибинного розуміння всього обсягу змісту й
експресії первинного тексту.
Сприйняття перекладачем тексту може виявитися недостатнім, якщо
перекладач посідає обмежений запас знань або в нього невисокий рівень
розвитку емоційної схильності. Коли ж у перекладача немає таких
“прогалин”, то сприйняття оригіналу виявляється відносно повним.
Неоднаковий ступінь сприйняття тексту та індивідуально-особистісні
характеристики самого перекладача можуть призводити до появи різних і
при тому цілком еквівалентних перекладів одного й того самого першотвору.
Кожний тип і вид перекладу має власні особливості та характеристики,
але, коли йдеться про художній переклад, то доцільно підмітити, що тут
можна слід розрізняти принаймні дві фази: доперекладне сприйняття, тобто,
сприйняття художнього твору в першому (іноді в другому і більше) читанні,
коли перекладач намагається глибоко осмислити, відчути першотвір,
усвідомити його художню цінність і визначити його стилістичну своєрідність
у безпосередньому сприйнятті конкретних слів, речень, абзаців тощо саме в
момент перекладу.
У другій стадії сприйняття, коли відбувається пофразна рецепція
першотвору перед його відтворенням іншою мовою перекладач оперує
аналізом і синтезом, сприймаючи зміст окремих елементів (слів і
словосполучень) повідомлення, а відтак зміст кожного речення МД. Навіть
при синхронному перекладі, коли, здавалося б, переклад здійснюється
послівно і словосполученнями, тобто через сприйняття окремих частин
речення, які перекладаються, коли ще невідомий весь зміст речення, все
одно, необхідно зрозуміти (спрогнозувати) загальний зміст і тільки тоді вже
вести “монтаж” перекладених словесних блоків у єдине речення, редагуючи
(коригуючи) його відповідним чином. Психологи і лінгвісти, дослідники
мовленнєвого процесу стверджують, що при сприйнятті і розумінні людина
засвоює не самі слова, а зміст ідеї та поняття. Це стає можливим тільки тому,
що формування поняття вже пройшло вербальну стадію, тобто, воно
сформувалося на основі слова.
Для перекладача художньої літератури на даному етапі сприйняття
важливим стає не тільки розуміння тексту, а й бачення “намальованих”
словами образів та ситуацій. Відомо, що слово завжди узагальнює. Воно
наповнюється конкретним змістом тільки в тому випадку, коли учасники
комунікації ведуть мову про конкретні істоти, предмети й об’єкти, що є
видимі або добре відомі. Тоді у свідомості відправника й отримувача
мовлення виникають цілком конкретні уявлення та образи. Таким же
конкретним буде сприйняття читача щодо тих описуваних у тексті реальних
об’єктів, йому відомих. У решті випадків сприйняття читачем словесного
змісту буде дещо абстрактним.
У художній літературі письменник часто деталізує об’єкт опису при
створенні образу персонажа, осереддя, подію тощо. Будь-який опис героїв,
місця дії, пейзажу, явищ природи тощо – то є засіб їх конкретизації та
індивідуалізації, що породжує у свідомості рецептора образне сприйняття
тексту. Деталізуючи опис, автор перетворює загальне в індивідуальне.
Письменник типізує, зливає в одиничний образ те, що в реальності існує у
багатьох реальних проявах. Утім, такий образ у художній дійсності
літературного твору стає конкретним, єдиним.
Коли зміст фрази літературного твору вже сприйнято, і він існує не
тільки в матеріальній словесній формі, але й у формі “ідеальній”, у вигляді
одиниць мислення – понять, суджень, у вигляді наочних образів, уявлень та
емоцій, тоді і відбувається перехід до другої стадії процесу перекладу, тобто
до відтворення мовою перекладу, сприйнятої фрази оригіналу. І знову в
свідомості перекладача здійснюються складні процеси аналізу та синтезу,
пов’язані з передачею змісту зі сфери мислення уже в іншій матеріальній,
словесній формі. Друга стадія складається не менш ніж із двох фаз:
перевираження та ідентифікації.
Прийнявши семантичну й емоційно-експресивну інформацію, заховану
в реченні, що має бути перекладеним, перекладач відтворює цю інформацію
в матеріальних одиницях мови перекладу, намагаючись зберегти її повний
обсяг. Причому, перекладач не підшуковує, як іноді прийнято думати,
відповідники до кожного слова чи словосполучення, а саме перевисловлює
його зміст. Але оскільки у будь-якій мові зміст речень складається із
значень окремих слів та словосполучень й оскільки існування лексичних,
граматичних та стилістичних відповідників між різними мовами є
об’єктивною данністю, універсальним фактом, то при зіставленні
оригінального і перекладеного текстів виявляються передусім лексичні
міжмовні відповідники. До то ж писемний переклад, зазвичай, виконується
пофразно, не є обмеженим у часі, як усний переклад, і незмінно пов’язується
з матеріально зафіксованим текстом оригіналу, звідки у будь-який момент
можна виокремити для звірки будь-яку фразу, що виявляється неможливим
при усному перекладі. Усе це дозволяє навіть на етапі перевираження
проводити постійне зіставлення для порівняння двох текстів: незмінного
тексту оригіналу та новостворюваного тексту перекладу.
 На практиці після фази перевираження настає період художньої
ідентифікації перекладу, тобто, подальшого опрацювання ТП (тексту
перекладу), яке дало б зрештою перевиражений художній твір, що був би
ідентичний (адекватний) першотворові за своїм змістовим, функціонально-
стилістичним та ідейно-естетичним наповненням. На цьому етапі
здійснюється якнайдетальніше зіставлення перекладних речень, абзаців,
періодів тощо, і це дозволяє побачити втрату інформації. Саме в цей період
можуть виникати труднощі, пов’язані з пошуком потрібного слова та
функціонально-жанрових відповідників, передачею реалій і гри слів,
уточненням синтаксичної структури і шліфовкою перекладу, призначеного
стати вже явищем вітчизняної літератури – “муки творчості”. І тоді залежно
від обсягу, мовних та літературних тонкостей вихідного тексту, а також від
таланту і досвіду перекладача завершується робота над рукописом. При
повторних читаннях до рукопису вносяться лише незначні зміни. Звичайно, у
кожного перекладача випрацьовується власна манера, власні навички роботи
над перекладом, але вищеописані етапи виявляються неминучими, оскільки в
них об’єктивно відбивається процес перекладу як одного з різновидів
мисленнєвою діяльності людини.

Екстралінгвістична та лінгвістична інформація

Дійсно, змістова (семантична) й експресивно-емоційна інформація
суттєво відрізняються одна від одної, але, разом з тим, вони наділені однією
спільною рисою: обидва змістових компонента слова виражають
екстралінгвістичне наповнення, що належить до фактів дійсності. Утім,
добре відомо, що будь-яка лексична одиниця, будь-який мовний елемент
обов’язково тримають у своїй формі певну інформацію суто мовного
характеру. Слово місяченько не лишень викликає асоціативний зв’язок з
реальним світилом та ще й вказує на ставлення до нього з боку автора, але й
додає прозаїчні відомості про конкретну граматичну маркантність, тобто, що
це слово – іменник чоловічого роду, однина, має у своєму складі десять
графем, дев’ять фонем, що може, наприклад, римуватися зі словом
козаченько тощо. А тому, враховуючи обов’язкову віднесеність кожного
слова як з фактами об’єктивної дійсності, матеріальної та духовної
(референційні значення) плюс авторська позиція (прагматичні значення) з
одного боку, так і з мовною системою (внутрішньолінгвістичні значення) – з
другого, виявляється доцільним виокремити в інформативній структурі слова
передусім два основні типи (обсяги) інформації: екстралінгвістичну
(повнозначну) і лінгвістичну (службову). В інформації першого типу
відбиваються поняття та уявлення про факти, будь-які об’єкти дійсності,
характеристики, дії, стани, особливості, якості тощо, притаманні
різноманітним матеріальним та духовним формам природи й суспільства.
Інформація другого типу має внутрішньомовне наповнення, де
віддзеркалюються об’єкти мовної системи, відносини між ними та
закономірності створення мовного потоку. Простіше, під службовою
інформацією ми розуміємо передусім той лінгвістичний зміст, що
виявляється у так званих пустих граматичних категоріях: рід неживих
іменників, рід, число та відмінок прикметників, деякі категорії займенників
тощо.
Подібна службова інформація не передається в перекладі, оскільки
являє собою дані про систему конкретної мови, наявні в одиницях цієї мови.
Незалежно від волі перекладача вона змінюється на лінгвістичну інформацію
мови перекладу, яка не співвідноситься з подібною інформацією про систему
мови оригіналу. Читаючи професійно виконаний переклад, ми не отримуємо
інформації про вихідну мову і не повинні її отримувати. Тільки в окремих
випадках просочуються деякі незначні випадкові безсистемні дані про мову
оригіналу, як скажімо, при транслітерації власних імен. У процесі перекладу
відбувається мимовільна зміна службової інформації, що визначається
інваріантною повнозначною інформацією та системою мови перекладу.
Службова інформація тільки тоді пов’язується з перекладацькою
проблематикою, коли вона якимось чином відбиває екстралінгвістичні
чинники – метафоричне використання роду неживих іменників,
звуконаслідування тощо.
Види екстралінгвістичної інформації
Серед екстралінгвістичної (повнозначної) інформації можна налічити
принаймні п’ять видів. Декотрі дослідники (Виноградов) нараховують шість
видів + диференційна, що може бути спірним.
1. Змістова (денотативна, семантична) інформація. У ній відбиваються
поняття та уявлення про все суще, реальне й абстрактне. Конкретніше, це
тілесні об’єкти (стіл, людина, дім тощо). Потім – феноменальні об’єкти. До
них належать властивості, дії, якості та відносини тілесних об’єктів: політ,
швидкість, вірогідність; просторові та часові відносини: до, після, під, над.
Групу конструктних об’єктів складають неіснуючі в природі та фантастичні
конструкти: дракон, кентавр тощо. Нрешті, сюди належать мовні денотати:
союз, літера, займенник тощо. Змістова інформація – це те, що відбито в ядрі
лексичного значення слова. В інформативній структурі слова вона займає
провідне значення, без неї немає слова. Усі інші види повнозначної
інформації виявляються супутними, додатковими, хоча й теж важливими
елементами словесного змісту.
2. Емоційно-експресивна (стилістична, конотативна) інформація, що
виражає людські почуття. Сам зміст семантичної інформації може емоційно
впливати на реципієнта, але ще не означає, що в ньому міститься емоційно-
експресивна інформація.
3. Соціолокальна (соціальна, стильова, соціогеографічна) інформація
вказує на соціосферу функціонування слова. Відомо, що в розвинутих мовах
за період їхньої історичної еволюції виникли підсистеми, які дістали назву
функціональні стилі. Вони характерні для різноманітних сфер суспільно-
виробничих, громадських і побутових взаємин людини. Своєрідність цих
сфер впливає на характер функціонування мови, а надто, на відбір лексичних
засобів. Тим самим слово не лише виражає змістове й емоційне наповнення, а
й свідчить про свою суспільну належність і локальну поширеність. Носій
мови розрізняє нейтральну лексику від просторіччя, професіоналізм – від
поетизму, жаргонізм – від терміна, діалектне слово – від канцеляризму. Для
перекладача знання таких характеристик слів оригіналу вкрай важливе для
правильного осмислення та сприйняття тексту й адекватного вибору
лексичного відповідника у перекладі.
4. Хронологічна (часова, діахронічна) інформація. Лексика будь-якої
мови незмінно пов’язується з розвитком суспільства та його історією. У мові
завжди є слова або значення слів, які входять чи щойно ввійшли до лексичної
системи, і слова (їхні значення), що сприймаються як застарілі. Йдеться про
неологізми й архаїзми. Притаманна їм часова характеристика в художньому
творі виявляється змістовною та багатофункціональною.
5. Фонова інформація. Правильне розуміння художнього тексту
залежить від знання культури та історії народу, мовою якого створювався
літературний текст. Соціокультурний уклад певної національної спільноти
має свої особливості, що відрізняють його від укладів інших націй та етносів.
Види лінгвістичної інформації
Службова інформація теж не виявляється однорідною. Доцільно її
розділити на граматичну, що відбиває, як вже ми говорили, зміст так званих
пустих граматичних категорій, і формальну, де повідомляються дані про
план вираження слова. Формальна службова інформація визначається
однобічними одиницями мови (фонемами), які не мають зовнішнього плану,
плану змісту. Вони не несуть у собі значення, але це не означає, що вони
неінформативні. Там наявна нееманентна, несемантична інформація про
закономірності співпозиції, комбінаторики (сполучуваності), взаємодії та
варіантності звуків. Над цією проблемою працюють фонологи й фонетисти.
Форма не є простим вмістилищем змісту. У неї складні, подекуди
взаємообумовлені зв’язки зі змістом, а крім того, сама форма є змістовною,
інформативною тим, що в ній заховані дані про саму себе, про зовнішню
структуру форми, розшифрувати які не завжди є легким завданням.
Звуконаслідування, алітерація, різноманітні каламбури гри слів теж
виявляються зовнішньо змістовними, а відтак – пов’язаними з передачею
екстралінгвістичного змісту.