Professional Documents
Culture Documents
лекції всі
лекції всі
4) тенденція, яка стосується змін у змісті загроз міжнародному миру і розширення поняття
безпеки. Той же Дж. Розенау відзначає, що світ "постміжнародної політики"
характеризується хаотичністю і непередбачуваністю, спотворенням ідентичності,
переорієнтацією традиційних зв'язків авторитету і лояльності. Іншими словами, ріст числа
учасників вносить у систему міжнародних відносин велику невпевненість. Тому
забезпечення воєнної безпеки держав продовжує залишатися актуальним завданням.
Причому до нього додаються виклики, пов'язані із зростанням ставок у сфері
економічного змагання, проблемами тероризму в міжнародному масштабі, екології,
інформації, культури. Сьогодні стає все більш очевидним, що ставка на силовий тиск в
цілях національної самооборони перестає бути ефективною. Система колективної
безпеки дозволяє розраховувати в боротьбі з агресором на багатонаціональні сили,
військовий і економічний потенціал інших країн. Це істотно скорочує національні витрати
на військові потреби, обмежуючи їх рівнем розумної достатності.
Розвиток тенденцій міжнародних політичних відносин буде залежати від того, якою
мірою їх підтримують суб’єкти міжнародних політичних відносин, а також від
вдосконалення механізму формування і функціонування самих відносин.
Окреме місце у теорії міжнародних відносин займає аналіз міжнародних відносин з точки
зору функціонування та діяльності суб’єктів (акторів, учасників) міжнародних відносин,
їх взаємодій та діяльності. Окрім згаданих термінів у дослідженнях використовуються такі
поняття, як суб’єкт міжнародного права, учасник, партнер, винуватець, сторона. В
більшості випадків, особливо у прикладних дослідженнях для аналізу конкретних
взаємодій, за основу класифікації береться поняття суб’єкт. Суб’єкт (від латинського, той,
хто впливає на зовнішній світ, є носієм ознак чи якостей) має причинний характер, він
може здійснювати вплив на міжнародні відносини, а учасник має характер виконавчий,
ним може бути носій будь-якої активності на міжнародній арені. Учасником можна бути
поза власною волею, не формуючи міжнародні відносини.
Н.Косолапов вважає, що суб’єкт на відміну від інших складних систем, володіє так званим
керуючим уентром, який допомагає коректувати його поведінку. Таким чином, цей
дослідник трактує суб′єкта як таку реальну форму соціальної структури, яка володіє
одночасно та в цілісності об′єктивною внутрішньою структурно–організаційною єдністю
(об′єктивною системністю), усвідомлює себе як цілісне та неподільне утворення
(системною самосвідомістю та ідеологією), має здатність до цілепокладання, що
відрізняється від суми цілей її компонентів та підсистем (системним цілепокладанням),
здатністю формувати та реалізовувати довготривалі, розраховані на досягнення
віддалених макроцілей, стратегії поведінки (системними стратегіями), та володіє
розвинутим зворотнім зв′язком всередині системи, який дає змогу підкорити діяльність
такої організації та її структуру досягненню загальносистемних цілей (системним
зворотнім зв′язком) [22, с. 127].
Ідеї створення міжнародних організацій існували досить давно (ще з 13 століття), однак їх
втілення та виникнення таких організацій характерне тільки для 19 століття. Причинами
виникнення цих організацій було усвідомлення того, що використання військової сили не
може бути регулятором міжнародних відносин та способом вирішення глобальних
проблем, необхідність виконання цими організаціями певних посередницьких функцій.
Окрім того виникнення системи міжнародних організацій було обумовлено самим
розвитком системи міжнародних відносин та необхідністю більш свідомого регулюваняя
відносин між її елементами.
Основними ознаками міжурядових організацій є:
9. в окремих випадках виконують так звані наднаціональні функції, які полягають у
застосуванні сили щодо окремих держав–членів такої організації, відповідно до
отриманих повноважень на такі дії [43, с. 536].
· роззброєння;
1) політичні і державні діячі, глави держав, воєначальники, вищий істеблішмент. Для цієї
групи особисті мотивації участі мають переважаючий вплив.
В умовах глобалізації держава втрачає частину свого суверенітету і прагне поширити свій
вплив, взяти під контроль зовнішні фактори та укріпити етнічну й політичну ідентичність
громадян тієї політико-територіальної одиниці з чіткими й визнаними міжнародною
спільнотою кордонами, яку вона представляє. У світі продовжує існувати чітка силова
ієрархія держав які прагнуть зміцнити свій суверенітет. Кордони держав проведені з
мінімальним урахуванням етнічних та культурних бажань населення, що спонукає сили
націоналізму до самоствердження. Діяльність транснаціональних акторів на відміну від
держави може обмежуватися часом та відповідальністю.
Абсолютно очевидно, що в цей період у світі існує лише одна наддержава - Сполучені
Штати Америки. (Самі американські теоретики люблять називати її гіпердержавою.) Такий
статус дозволяє США не лише поводитися досить самовпевнено на світовому силовому
полі, але і диктувати/нав'язувати іншим учасникам світового гуртожитку правила
поведінки на міжнародній арені, а в деяких випадках - навіть і правила діяльності уряди
тієї або іншої держави у межах його власної країни.
Цей однополярний світ має чіткий, ясно помітний ідеологічний образ: це тоталітарне
нав'язувана космополітична ліберал-капіталістична модель. На стратегічному рівнях
однополярний світ спирається на військову могутність США. Загалом це нероздільні речі:
стратегічний потенціал США (і специфіка його конфігурації) і ліберал- капіталістична
система у політиці, економіці, соціальному аспекті.
Однополярність підтверджується на обох рівнях (стратегічному й ідеологічному) тим,
що ще сьогодні немає жодної військової сили, симетрично зрівняної з військовою
міццю США, навіть немає єдиної ідеологічної конструкції, так само універсальної,
поширеної, загальновизнаною і загальноприйнятої, як ліберал- капіталістична.
Однополярний світ — даність. Якщо не будемо визнавати цієї даності, будь-які наші
побудови залишаться поза сферою реальності. Визнання цього факту є стартова риса
відповідального міркування такому стані, де знаходиться людство на межі тисячоліть.
Теза Заходу втілився в однополярний світ як раз через процес подолання різноманітних
історичних альтернатив, котрі на різних етапах виступали то, як традиційні суспільства, то,
як націоналістичні режими, то, як соціалістична система.
Двополюсний світ ще тривожніше. Адже мова йде не просто про дві держави, а про два
протиборчих ідеологіях, двох антагоністичних соціальних системах. Мирне співіснування
СРСР і США теоретично не виключало винищувальну війну між ними. Двополюсний світ
характеризується жорсткою блокової дисципліною, дисципліною інтересів та ідеологій.
Головна небезпека суперництва двох центрів сили - постійна гонка озброєнь.
Коротше кажучи, після закінчення холодної війни геополітична карта світу зазнала
очевидні зміни. Але багатополюсність пояснює радше форму, чому суть нової системи
міжнародної взаємодії. Чи означає багатополюсного відновлення в повному обсязі дії
традиційних рушійних сил світової політики і мотивацій поведінки її суб'єктів на
міжнародній арені, характерних більшою чи меншою мірою для всіх етапів Вестфальської
системи?
Найбільш вірогідною і відповідає сучасним реаліям є точка зору, згідно з якою основною
тенденцією міжнародних відносин є перехід від однополярності до
багатополярності. Можна стверджувати, що протягом століття трансформація глобальної
структури міжнародних відносин зробила повний цикл. Від багатополярності, яка
склалася до кінця XIX століття, вона пройшла через двухполярной, яка обіцяла
закінчитися однополярності і на початку XXI століття повернулася до багатополярності.
Події останніх років поки не підтверджують таку логіку багатополюсного світу. По-перше,
Сполучені Штати ведуть себе значно стриманіше, ніж вони могли б дозволити собі за
логікою балансу сил за нинішньої позиції в економічній, технологічній та військовій
галузях. По-друге, при певній автономізації полюсів у західному світі не проглядається
поява нових скільки-радикальних розділових ліній протиборства між Північною
Америкою, Європою та АТР.
Коротше кажучи, після закінчення холодної війни геополітична карта світу зазнала
очевидні зміни. Але багатополюсність пояснює радше форму, чому суть нової системи
міжнародної взаємодії. Чи означає багатополюсного відновлення в повному обсязі дії
традиційних рушійних сил світової політики і мотивацій поведінки її суб'єктів на
міжнародній арені, характерних більшою чи меншою мірою для всіх етапів Вестфальської
системи?
У самому загальному плані склалися два принципово різні уявлення про що формується в
90-ті роки системі міжнародних відносин і, відповідно, ролі в ній військової сили. Перше
виходить з того, що після краху біполярної системи мир розпадається на якісь великі
освіти або спільності, які в цивілізаційному, культурному та політичному відносинах все
більше розходяться один з одним і тому рано чи пізно зіткнуться в запеклих
суперечностях і конфліктах. Найбільш відома концепція такого роду належить великому
американському вченому С. Хантінгтоном. Він охарактеризував майбутню світову
політику як зіткнення цивілізацій, відмінних один від одного мовою, історією, релігією,
традиціями, інститутами та суб'єктивної самоідентифікацією людей. Якщо ця версія
справедлива, то тоді військова сила, може бути, не тільки повернеться до своєї
традиційної ролі, але, можливо, навіть придбає нове, більш важливе значення.
Вона також перегукується з ідеєю багатополюсного світу. Фактично там йдеться про те,
що формуються кілька самостійних «центрів сили» - США, Європа, Росія, Китай і Японія, а
також кілька інших, більш низького рівня - Бразилія, Індія та ін, відносини яких будуть
визначати світову політику. Остання може відтворювати, зрозуміло, стосовно до нових
умов, модель балансу сил, що існувала в Європі в XVIII - XIX ст. Для цієї системи були
характерні нестійкі коаліції, а головний мотив зовнішньої політики - недопущення
військового домінування якогось одного «центру сили». При цьому, однак, у даній системі
періодично виникали збройні конфлікти і війни, в результаті яких встановлювалося
нестійка рівновага, таівшее небезпека нових зіткнень і воєн.
Отже, третя хвиля демократизації, яку зараз переживає людство, почалася в середині 70-х
років в країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-ті роки
збанкрутували диктаторські режими в Чілі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї,
на Філіпінах тощо. Особливе значення мав 1989 рік- рік оксамитових і не тільки
оксамитових ( Румунія ) революційних переходів у країнах Центральної та Східної Європи.
Нарешті, на початку 90-х років з тоталітарними режимами покінчили країни СРСР. Усього
з комуністичним тоталітаризмом порвали 28 держав, що входили до складу СРСР і так
званого соціалістичного табору. Більшість із них обрали шлях демократії.
Таблиця
Термін «глобалізація» вперше вийшов з–під пера Т.Левітта у 1983 році для позначення
феномену злиття ринків певних продуктів, що виробляються великими
багатонаціональними корпораціями. Сьогодні цей термін набув широкого використання
та наповнився більшим набором трактувань.
Процес глобалізації має всеоб′ємний характер, його різні грані належать до предмета
вивчення майже всіх суспільних наукових дисциплін, кожна з яких використовує власну
понятійну мову, свій набір категорій, які часто не стикуються між собою, і водночас часто
перетинаються.
Наука про міжнародні відносини, досліджуючи процес глобалізації, основну увагу звертає
на завершення періоду холодної війни, на пришвидшення процесів транснаціоналізації,
посилення взаємозалежності країн, на становлення міжнародного порядку за допомогою
ООН та інших міжнародних організацій.
Глобалізація є процесом, що формує людство через зв'язки всіх видів і порядків. Таким
чином, відбувається трансформація світу, що проявляється у еволюції суспільств,
економік та світового порядку й має наслідком поступове руйнування відмінностей між
внутрішнім та зовнішнім, між політикою, економікою та культурою.
1. господарсько–технологічний,
Схожу позицію займає і В.Іноземцев, який вважає, що існує принаймні три причини, чому
процес, який називають глобалізацією, є нонсенсом. По–перше, будь–які глобальні зміни
породжуються найбільш розвинутими господарськими системами певної епохи. По–
друге, як і раніше, так і сьогодні ці зміни не знищують бар’єрів, які поділяють світовий
економічний та політичний простір, а ущільнюють їх, замінюючи умовні політичні
кордони економічними перешкодами, які все складніше долати. По–третє, всі ці процеси
є об’єктивними та підкореними тільки господарським закономірностям, в той час як
політичним факторам відводиться роль фіксації вже досягнутих результатів. Таким чином,
глобалізація, на думку цього дослідника, є ідеєю, яку використовують для позначення
процесів формування однополюсного світу, в якості справедливої моделі світового
порядку.
У світі ХХІ століття, таким чином, одночасно відбуваються два взаємозалежних процеси.
По-перше, наростання важливості загальних світових проблем і зростання розуміння
необхідності співпраці в інтересах їх вирішення веде до появи по зовнішньому контуру
взаємодії країн і народів єдиних правил, стандартів та практик, підпорядкованих логіці
співробітництва в інтересах стабільного розвитку всієї планетарної системи. Виник і
розвивається «обрамляє» і синтезуючий пласт загальносвітових відносин, витримуємо в
такому ключі.
Варто наголосити на тому, що порівняльний метод має певну історію свого застосування для
аналізу політичних феноменів. Уже Аристотель, описуючи загальні та специфічні риси
відомих йому держав, спирається на синхронний та діахронний методи і аналізує фактичний
матеріал створеної за його безпосередньої участі серії з 158 історичних доробок, створюючи
свою типологізацію трьох основних систем правління. Значну увагу він приділив і
порівняльному вивченню конституцій грецьких полісів.
Якісний порівняльний аналіз виходить на перший план в ХІХ ст., коли з’являються роботи
А. де Токвіля, Дж. Мілля, К. Маркса і Ф. Енгельса, в яких проводяться паралелі і порівняння
між основними європейськими державами, а також формами правління в Європі та Америці.
Окремі елементи компаративного методу були притаманні історичній школі права Савіньї, а
також тевтонській школі в історіографії. Під впливом останньої наприкінці ХІХ ст.
сформувалася методологія порівняльної політики. Її засновник Е. Фрімен у своїй книзі
«Порівняльна політика», використовуючи методи порівняльної філософії та політики для
вивчення історії конституційних установ, намагався виявити та пояснити подібні риси різних
народів і держав їх походженням із спільних коренів.
На початку ХХ ст. для того, щоб порівняльні дослідження набули наукової обґрунтованості,
багато зробив М. Вебер, що дозволило йому у своїх дослідженнях уникати проведення
формальних аналогій. У середині ХХ ст. найбільш помітний інтерес до порівняльних
досліджень проявився в соціальній антропології та історичній соціології. А. Радкліфф-Браун
як рівнозначні застосовував терміни «соціальна антропологія» та «порівняльна соціологія»
[4, с. 46]. На базі порівняльної культурології у 40-і роки виділяється філософська
компаративістика, яка вже давно визрівала в надрах порівняльних культурологічних та
історичних досліджень [5, с. 17].
Головна особливість політичної науки, подібно як і багатьох інших суспільствознавчих
дисциплін, полягає у тому, що, розвиваючись, вона не може опиратися на дані
експериментальних досліджень та експериментально перевіряти отримані висновки, як це
роблять у природничих науках. Це пов’язано з макро - та мікрорівнем політичного життя.
Тому головним засобом, механізмом отримання наукових знань про політичне життя та
політичні процеси стали порівняльні дослідження. Незалежні держави (понад двісті) і
нагромаджений ними політичний досвід (успішного та проблемного розвитку) є тією базою,
яка допомагає перевіряти існуючі теоретичні концепти, виробляти на підставі практичного
аналізу нові залежності, виділяти тенденції та формулювати теорії, шукати варіанти
розв’язання актуальних політичних ситуацій тощо. Отож, порівняльний метод слугує
головним методом для багатьох складових сучасної політичної науки. Як зазначив П.Меєр,
порівняльний метод започаткував самостійну галузь політичної науки – порівняльну
політологію (компаративістику): “...порівняльна політика не є дисципліною, яка може бути
чітко визначена в термінах окремого, незалежного поля дослідження. Це, швидше, акцент на
самому порівнянні і на тому, як і чому політичні явища можуть порівнюватися, який виділяє
її як окрему галузь політології” [1, 309]. Водночас порівняльна політологія має власний
предмет – іноземні щодо дослідника держави. У цьому полягає відомий парадокс визначення
предмета порівняльної політології, який використовували вже вчені: дослідника з держави
“А”, який вивчає державу “В”, розглядають як компаративіста, а дослідника з держави “В”,
який так само вивчає державу “В”, – ним вже не вважають. Зрозуміло, що одного іноземного
статусу щодо дослідника явно недостатньо для окреслення предмета порівняльної
політології.
Сьогодні існує багато варіантів визначень предмета порівняльної політології особливо серед
науковців з розвинених демократичних країн світу. Подати уніфіковане визначення досить
складно, оскільки розвиток політичної науки в усіх її дисциплінах відбувається за
допомогою, або на підставі порівняльного аналізу. Ми виділимо лише декілька, в яких
окреслюються її головні ознаки. Г.Віарда визначив порівняльну політику як систематичні
дослідження та порівняння політичних систем світу. Системність полягає в тому, що
шукають зразки, закономірності та тенденції щодо всіх цих систем, це порівняння з метою
пояснення подібностей, відмінностей, а також змін, пов’язаних з розвитком цих систем та
між цими системами [ 2, 1]. Д.Менк та Р.Снайдер розглядають порівняльну політологію як
сферу, яка не може бути окреслена на підставі лише одного виміру або узагальнена з
допомогою простих понять, тому що вона (порівняльна політологія – А.Р.): а) звертається до
важливих питань про політичний порядок, політичні режими, соціальні сили, демократичні
та державні інститути, економічні процеси та наднаціональні процеси у всіх регіонах світу;
б) значно більше зорієнтована на емпіричний аналіз, ніж на вироблення теорії; в)
намагається продукувати описове та казуальне знання майже в рівній пропорції; г) не
ставить собі за мету забезпечити знання для прямого впливу на публічну політику; д)
виробляє теорії головно за допомогою індукції; е) опирається значною мірою на якісні
методи емпіричного аналізу [3, 5-31]. Отже, ми під порівняльною політологією розуміємо
самостійну галузь політичної науки, в якій досліджується політичний простір країн
(державна та громадська складові) в різних кількісних комбінаціях, від однієї до всіх
існуючих на момент дослідження, а також в історичній перспективі з допомогою
порівняльного методу для виявлення та пояснення існуючих подібностей і відмінностей,
їхніх причин, чинників та політичних наслідків для досліджуваних країн і для інших.
Спільним для всіх авторів є погляд, що початок п’ятдесятих років був визначальним у
формуванні сучасної моделі порівняльної політичної науки, або, використовуючи
термінологію Девіда Аптера, – “нової” порівняльної політики. Цей висновок пов’язують із
проведенням у 1952 р. Еванстоунського семінару у Північнозахідному університеті (США),
головою та ініціатором якого був Р. Макрідіс [ 12]. Семінар фактично дав поштовх процесу,
який протягом значного періоду готувався у США та європейських державах. Активному
розвиткові порівняльної політології з початку 50-их років сприяло багато чинників.
Передусім розвиток порівняльного методу був пов’язаний із необхідністю оволодіти
коректними знаннями про політичний устрій і механізми функціонування існуючих держав
світу. Парадокс полягав у тому, що (як зазначали у статті “Пропонована стратегія
дослідження західноєвропейського урядування і політики” Г.А.Алмонд, Т. Коль та
Р.К.Макрідіс) на той момент науковцям були доступні лише знання про державні інститути
та механізми управління у США, Англії та частково Франції, решта держав, враховуючи
навіть європейські, були невідомим полем [ 13, 53].
По-третє, звільнення багатьох країн Африки та Азії від колоніальної залежності в 50-их – на
початку 60-их років призвело не тільки до зміни традиційного порядку речей для
“провідних” держав світу, а й мало своїм наслідком – створення Руху неприєднання,
зростання кількості держав в ООН і зміну розкладу сил між державами-членами ООН під час
голосувань. Денкворт А.Рустов у 1957 р. констатував: “...обсяг нових націй збільшується в
переліку незалежних держав і їхня глобальна важливість перевіряється сьогодні
перспективними програмами економічної підтримки, поступовим переміщенням фронту
холодної війни від Європи до Азії й Африки і недавнім перерозподілом голосуючих сил в
Об’єднаних Націях. ...Не так давно Захід керував світом, сьогодні він вивчає його” [ 14, 58].
По-четверте, відчутну роль відіграв також суб’єктивний чинник, який полягав у впливі
значної частини суспільствознавців, які виїхали напередодні та під час Другої світової війни
до США, на розвиток порівняльної політології3. Серед емігрантів були вчені зі світовим
ім’ям: Ханна Аренд, Карл Дойч, Люіс Козер, Пол Лазарсфельд, Лео Лоуенталь, Ганс
Моргентау, Герберт Маркузе, Франц Нойман, Лео Стросс, Йозеф Шумпетер та ін. Вони,
безумовно, сприяли залученню до наукового аналізу в США політичної проблематики
європейських країн, звідки приїхали самі особисто.
На думку багатьох компаративістів [16, 4], які досліджують історію розвитку порівняльної
політології, поворотним пунктом у становленні компаративістики як наукової дисципліни
була публікація у 1955 р. праці Р.Макрідіса “Вивчення порівняльного управління» (“The
Study of Comparative Government”). Він звинуватив попередній етап розвитку порівняльної
політології у винятковій концентарації на вивченні країн Західної Європи, описовості, а не
аналітичності, формалістичності та легалістичності, замість концентрації на динамічних
політичних процесах. Відповідно він окреслив нові перспективи розвитку порівняльної
політології.
Серед принципових праць, які вийшли протягом цього етапу і зумовили якісний подальший
розвиток порівняльної політології, були дослідження Г.Алмонда і Д. Пауелла [ 22], С.
Роккана [ 23; 24], Р. Даля [ 25; 26] та В.Райкера [ 27]. У їхніх працях ми знаходимо
систематичне порівняння існуючих тоді суспільств і державних систем, вивчення широкого
спектру політичних інститутів та складових елементів політичних систем різних країн світу.
Підставою для їхніх досліджень став аналіз значного емпіричного матеріалу, тому ці та інші
науковці мали змогу зробити багато важливих концептуальних висновків. Характеризуючи
бурхливий розвиток порівняльної політології в цей час, відомий російський вчений
компаративіст М.Ільїн дійшов висновку, що на початок 70-их років “...порівняльна
політологія, потіснивши багато інших галузей політичної науки, зайняла провідне місце і
певною мірою почала ототожнюватися з цілою дисципліною.” [ 28, 169].
Розвиток третього етапу порівняльної політичної науки, який розпочався з середини 70-их
років, збігся з кризою біхевіоризму і поширенням постбіхевіорального методу у політичних
дослідженнях. Цьому передувала своєрідна криза в порівняльній політології. Її сутність
полягала в тому, що попри суттєве нагромадження матеріалу / інформації про країни світу,
розуміння політичних процесів, здатність використовувати отримані знання для покращення
передбачення політичного розвитку не відбувалося. Патрік О’Нейл стосовно цього
рубіжного етапу виділив дві найбільш проблемні/критичні площини порівняльної
політології. По-перше, значна увага до біхевіорального методу призвела до зміни акцентів,
коли головним було дотримання вимог методу, що робилося досить часто за рахунок
розуміння явищ і процесів, які досліджували. По-друге, гострої критики зазнало
застосування теорії модернізації. Критика цієї теорії передбачала, що компаративісти “...були
зацікавлені не в розумінні світу, а в поширенні західної моделі модернізації”, що давало
підстави “...розглядати їхні праці як звичайне обслуговування зовнішньої політики
розвинутих країн” [ 29, 12].
У концептуальному плані М.Ільїн виділив у цьому етапі три основні тенденції: перша –
можна назвати радикальною і пов’язана з постмодерною та феміністичною політико-
теоретичною орієнтацією; друга – асоціюється з відновленням значення історико-
порівняльної методології, що пов’язано з сучасним розумінням праць К.Маркса та М.Вебера;
третя – трактується як оновлювальна, тобто розширено інструментарій наукового
порівняльного аналізу, що досягається за рахунок звернення до нових концептуальних
підходів, які можна застосувати та розвивати нагромаджений комплекс засобів
статистичного аналізу, водночас вирішувати проблему єдності кількісних та якісних
досліджень [32].
У 90-ті роки Дж. Сарторі у названій вище праці «Порівняльна конституційна інженерія:
Дослідження структур, мотивів і результатів» здійснив глибоке дослідження важливих
сегментів, що стосуються функціонування політичних систем, дослідивши тенденції в
розвитку виборчих систем, різницю між президентським і парламентським правлінням, а
також проблемні ситуації сучасного політичного розвитку.
Порівняльний аналіз може бути також цінним і в умовах розгляду політичних реформ чи їх
проектів. Вивчення досвіду інших країн допомагає краще зро зуміти їх переваги та недоліки.
Відповідно, увага порівняльно-політологічних досліджень в останні десятиліття переважно
зосереджена довкола пошуку моделей адміністративно-державного управління, виходячи з
динаміки реформ, які останнім часом здійснюються у західних та постсоціалістичних
країнах.
У той же час, необхідно окремо зупинитися на тих проблемах, які, як видно з проведеного
аналізу основних наукових підходів до обраної теми, постають у процесі порівняльного
дослідження.
Опис порівняльного методу у політичному науці слід додати зазначенням на розмаїття видів
порівнянь, що сьогодні у ній практикуються. Види порівнянь встановлюються з допомогою
різних критеріїв (метод, кількість досліджуваних країн, орієнтація), але насправді складно
з'ясувати деяку єдину міру диференціації. У разі звернемо увагу тих види порівнянь, які
найчастіше згадуються і дискутуються у літературі: «case-study», бінарну, регіональне,
глобальне, кросс-темпоральное порівняння.
Б.Петерс виділив п’ять основних різновидів порівнянь [43, 10]: аналіз одиничних держав;
аналіз подібних процесів та інститутів, які належать до обмеженої кількості держав,
відібраних за певними аналітичними критеріями; використання типологій та інших
класифікаційних схем для порівняння груп держав і для вивчення внутрішньої політики в
окремих державах; статистичний або дескриптивний аналіз сукупності держав,
виокремлених переважно на підставі географічних або еволюційних показників, для
перевірки гіпотези щодо змінних у вибірці, яку вивчаємо; статистичний аналіз
загальносвітового рівня, спрямований на виявлення структур і/або тестування відносин щодо
цілого масиву політичних систем.
Порівняння подібних країн дає змогу отримати матеріал для пояснення причинно-
наслідкових зв’язків, з’ясувати особливості дії окремих змінних і виділити маргінальні
особливості, які можуть виявлятися у подібних системах.
Порівняння контрастних країн передбачає зіставлення політій, які мають протилежні,
відмінні характеристики. Ці відмінності повинні бути загальнозначимими. Таке порівняння
переважно передбачає, що об’єктом дослідження вибирають країни з показовими
відмінностями, які повинні становити певний тип, або клас явищ. Шляхом протиставлення
маємо змогу з’ясувати основні особливості властиві політичним системам різних країн і
одночасно визначити сутність, напрям розвитку певного суспільного/політичного процесу.
Отож, порівняльний аналіз передбачає вивчення навіть і однієї країни, але у певному
контексті. Переважно його застосовують щодо двох і більше країн. Одночасно кількість
взятих до аналізу об’єктів може стати обмежувальним чинником щодо порівняльного
аналізу. Невелика кількість країн дає змогу зробити порівняння за максимально можливою
кількістю параметрів, відповідно збільшення завжди призводить до зменшення кількості
параметрів аналізу. Це питання безпосередньо пов’язане з проблемою концептуальної
правдивості. Сутність концептуальної правдивості полягає у тому, що будь-які теорії, або
теоретичні конструкції дещо обмежені, тобто вони здебільшого мають валідність лише щодо
певної кількості випадків і, в жодному разі, не щодо всіх без винятку прикладів політичного
життя. Це зумовлює існування компромісу, коли, з одного боку, дослідник прагне поширити
вироблені гіпотези або прийняті ним теорії на максимальну кількість випадків, з іншого –
поширення теорій або гіпотез на всю існуючу кількість прикладів може призвести до
ситуації, коли результати дослідження не будуть кореспондуватися з прийнятою теорією або
гіпотезою. Як ми зазначали раніше, домінуючими дослідженнями є вивчення однієї, або
декількох країн. Оскільки абсолютна більшість порівняльних досліджень передбачає аналіз
емпіричних матеріалів, то ми вважаємо, що порівняльне дослідження стосується трьох груп
емпіричних явищ. Перша група – це явища, які безпосередньо вивчають і на підставі яких
роблять узагальнення/ висновки. Друга група – явища, які за своїми параметрами подібні з
тими, які безпосередньо були предметом дослідження. Третя група – весь комплекс явищ,
щодо яких існує принаймні певна подібність у характеристиках. На нашу думку, результати,
які отримують на конкретному масиві даних, можуть бути валідними для подібних явищ,
навіть коли їх не розглядали під час дослідження. Водночас вони можуть бути умовно
достовірними, або навіть і не коректними для всієї лінійки явищ, оскільки для певної групи
явищ отримані висновки можуть не бути достовірними/важливими. Прикладом цього
можуть слугувати дослідження таких політичних категорій, як політичні системи. В цьому
випадку висновки, одержані щодо політичних систем європейських країн, можуть добре
кореспондуватися щодо інших демократичних країн (США, Канада, Нова Зеландія,
Австралія тощо) і слабо відповідати стану справ для країн, які лише переходять від
авторитаризму до демократії і роблять перші кроки в політичному розвитку. Спроба
застосувати єдиний категоріальний ряд щодо всіх можливих прикладів у порівняльному
аналізі Дж.Сарторі ввів термін “концептуальних натяжок”, розуміючи під ним спроби
застосувати/ поширити концепти, отримані на підставі аналізу конкретної групи явищ
стосовно аналізу широкого спектра явищ, в середовищі якого існують суттєві відмінності.
Результатом такого порівняльного аналізу виступає втрата точності, поява розмитих значною
мірою невизначених, аморфних концептуалізацій [ 48, 69 -70].
Політична система – це одна з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона
взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною,
правовою, культурною. Центральне місце політичної системи визначається
організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система
суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою,
формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні),
політико-правовим статусом держави та іншими факторами.
Спираючись на зазначені підходи, під час аналізу політичних систем різних суспільств
варто враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі
взаємозв’язки між ними, а саме:
Такої точки зору дотримуються деякі польські політологи. Зокрема, професор А. Лопатка
у праці «Держава та її політичне середовище» зазначає, що політична система
складається з трьох елементів:
• організацій та інститутів;
2) владно-політична;
9) соціально-політичної модернізації;
Чітке уявлення щодо змісту, функції, місця кожного з елементів у структурі політичної
системи, у їхньому взаємозв’язку й взаємозумовленості дає змогу визначати регулюючі
можливості політики.
У США теорія політичної системи почала активно розвиватись від початку 50-х років.
Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський
політолог Девід Істон (нар. 1917 р.). У своїх працях «Політична система» (1953),
«Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), «Системний аналіз
політичного життя» (1965) він доводить можливість і необхідність існування загальної
теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї
теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації
теоретичних положень.
Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель учений використав
біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні
системи. Система зазнає впливу середовища й сама активно впливає на нього для
самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних
систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи —
економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно
відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність
певних меж між нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні
переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і
дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політичної системи.
Основною одиницею аналізу політичної системи у зв'язку з цим Д. Істон визначив
взаємодію. Від інших соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім
середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, що вона спрямована
насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві.
Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й підтримка її суб'єктами
та об'єктами політичного життя. Підтримка пов'язує маси людей з політичною системою.
Вона охоплює всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі, і
проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні
законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим механізмом відбору вимог і
підтримки в сучасному демократичному суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади
та інші подібні форми політичного волевиявлення громадян.
К. Дойч виділяє при цьому три основних типи комунікацій в політичній системі: 1)
особисті, неформальні комунікації (face-to-face), як, наприклад, персональний контакт
кандидата в депутати з виборцем у невимушеній обстановці, 2) комунікації через
організації, коли контакт з урядом здійснюється за допомогою партій, груп тиску та інші,
3) комунікації через ЗМІ, друковані півдня електронні, роль яких у постіндустріальному
суспільстві постійно зростає.
Підхід з позиції теорії комунікацій передбачає, що розвиток зв'язків між державами веде
до утворення більш тісного "спільноти" за умови, що тягар і можливості, що
відкриваються для кожної держави виявляться врівноваженими. Такі фактори, як дружба,
довіра, взаємодоповнюваність і здатність до дій у відповідь контактам, грають роль
допоміжних. За Дойчем, суб'єкти МО - нації, держави. Дойч розглядає народ як велику
групу осіб, об'єднаних можливістю повідомлятися, а країну як "скупчення населення,
об'єднане сіткою з потоків комунікацій і транспортних систем і роз'єднане слабко
заселеними або майже порожніми територіями". Одна з основних вихідних позицій
Дойча - розгляд соціальних груп, дії яких він вважає найважливішим чинником процесу
інтеграції. Він аналізує поведінку цих груп у "мережі комунікацій". Інтеграція - це
головним чином розвиток мережі соціальних зв'язків, що розуміються як комунікація.
Реальним шляхом досягнення інтеграції Дойч вважає створення "спільнот безпеки".
"Спільнота безпеки", за визначенням Дойча, - це група людей, яка стала інтегрованою.
Під інтеграцією він розуміє досягнення в межах якої-небудь території "почуття спільноти",
створення інститутів і звичаїв, досить сильних і достатньо широко поширених, щоб
гарантувати на "довгий" час очікування "мирних змін" серед населення. "Спільнота
безпеки", уточнює Дойч, - це спільнота, в якому існує реальна впевненість у тому, що
члени його не будуть боротися один з одним фізично, але будуть вирішувати спори
іншим шляхом.
Дойч конструює два види "спільнот безпеки", "амальгованих", в яких дві або більше
незалежних раніше політичних одиниць утворюють нову, більш велику одиницю з
загальним унітарною або федеральним урядом, і "плюралістичні", в яких зберігаються
окремі уряду з юридичною незалежністю. У дослідженні Дойча "Аналіз міжнародних
відносин", що з'явився в 1969 р., він наполегливо проводить думку про те, що всі біди, які
загрожують людству, пов'язані з існуванням та діяльністю національних держав. Дойч
намагається дати визначення інтеграції в двох аспектах, пов'язаних з теорією комунікацій
і теорією систем. Він бачить в інтеграції "взаємовідношення між одиницями, в якому вони
взаємозалежні і спільно здійснюють системні якості, якими окремо не мали б". У той же
час "політична інтеграція, - відзначає Дойч, - є інтеграція політичних дійових осіб чи
політичних одиниць, таких, як індивіди, групи, муніципалітети, регіони або країни, щодо їх
політичної поведінки".
На відміну від концепції Д. Істона, де приділено відносно менше уваги такій проблемі, як
політична культура, Г. Алмонд розрізняє політичні системи на основі їхніх структур і
культур, вказуючи на їхню взаємодію. Г. Алмонд розглядає політику як цілісну систему зі
складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні
функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Це система взаємодії, що виконує
функції інтеграції й пристосування за допомогою застосування або загрози застосування
більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як
усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими
суспільствами. Політична система є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює
перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність. Як і будь-яка
інша система політична система виконує два базових набори функцій – входу і виходу .
Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових
набори функцій — входу і виходу. Є чотири функції входу і три — виходу. Функції входу —
це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція
інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам;
агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу — це
розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу
здійснюються недержавними формуваннями — політичними партіями, групами тиску,
засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними органами. Так,
функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування
норм – органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм — судові
органи. Дві функції входу — політична соціалізація і політична комунікація —
передбачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії «політична
система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику.
Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дали
поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів
досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід
до системного аналізу. Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають
мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових
підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, шо виникають всередині її. Суть
другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, шо
він на противагу першому концентрується на розгляді більш загальних характеристик, а
саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між
політичною системою та навколишнім середовищем.
У своїй моделі політичної системи Г. Алмонд виділяє три аналітичні рівні (або блоки),
пов'язуючи групи функцій (або різні функції) макросистеми з діяльністю окремих
інститутів, груп і навіть індивідів, включених у системну організацію як її елементи.
Перший блок, так званий «рівень процесу» (process functions), пов'язаний з «входом»,
тобто з впливом середовища на політичну систему, Це проявляється у здійсненні
політичними інститутами тих чи інших функцій, причому в динамічному, процесуальному
розрізі:
Функції політичної системи за Г. Алмондом. Всі системи виконують два базових набори
функцій: 1) Функції «входу»: - політична соціалізація та залучення до участі; -
артикуляція інтересів; - агрегування інтересів; - політична комунікація; 2) Функції
«виходу»: - розробка норм-законів; - застосування норм; - контроль над дотриманням
норм Функції «входу» здійснюються переважно неурядовими підсистемами, функції
«виходу» - прерогатива уряду.
Як визначає Горлач М. І., існує три основні моделі політичних систем: командна;
змагальна; соціо-примирлива [16].
Кожна з моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолют
но «чистому» вигляді. Типи політичних систем неоднаково виявляли себе у конкретному
часовому періоді й історичному просторі. Тому проблема ефективності їхнього
функціонування завжди буде актуальною. Говорити про історичну життєздатність
зазначених вище типів політичних систем у сучасному світі можна, виходячи з певних
індикаторів ефективності. Індикаторами ефективності політичної системи є
загальнолюдські цінності: суспільний прогрес, демократія, політичні права й свободи
людини, соціальна справедливість, людський вимір політики, всебічний розвиток особи.
Зазначені цінності визначають ефективність функціонування політичної системи [11, с.51-
61].
Системний підхід у політичній науці дає змогу виділити чимало типів та модифікацій
політичних систем, що визначаються своєрідністю співвідношення інститутів політичної
системи, політичних сил, гілок влади, стилів керівництва, форм влади тощо.
Для авторитарної політичної системи притаманна відмова від принципу поділу влад,
посилення виконавчої влади, обмеженість виборності державних органів влади, суттєве
обмеження основних демократичних прав та свобод людини, заборона опозиційних
партій та організацій тощо. Такі системи характеризуються мілітаризацією суспільства,
застосуванням політичних репресій.
ЛЕКЦІЯ 4. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЯК ЕЛЕМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ.
Те, що нині називають політичною культурою, свого часу було предметом особливої
уваги Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля та багатьох інших видатних
учених. Саме поняття "політична культура" впровадив у науковий обіг німецький
мислитель епохи Просвітництва Й. Г. Гердер наприкінці ХУІПст.
Проте активне осмислення цього феномену розпочалося лише з 50-х років XX ст., коли
американські вчені Г. Алмонд і С. Верба розробили сучасну концепцію політичної
культури.
Типи політичних
Критерій оцінки
культур
-українська
Особливості нації як суб'єкта політики
-американська
-патріархальна
-підданська
Рівень політичної участі
-активістська
-громадянська
-гомогенна
-інтегрована
Рівень збігу ціннісних орієнтацій
-фрагментарна
населення
-змішана
-уніфікована
-ринкова
Механізм соціального регулювання
-етатистська
Геополітичний критерій -західна
-східна
-маргінальна
-інтравертна
Рівень відкритості-закритості
-екстравертна
-республіканська
Форма державного правління
-монархічна
-конфронтаційна
Тип поведінки в конфліктах
-консенсусна
-гегемоністська
-мілітарна
Вияв у зовнішній політиці
-миролюбна
-шовіністична тощо
-прогресивна
-реакційна
-динамічна
Ставлення до суспільного прогресу
-застійна
-оптимістична
-песимістична
Залежно від того, яких сфер, інститутів, етапів політичного процесу стосуються ціннісні
орієнтації суб'єктів політики, можна виокремити інші види політичної культури: правова
культура, культура політичного мислення, культура політичної організації, культура
політичної активності, культура електоральної політичної діяльності, культура політичного
лідерства тощо.
— підданський, носії якого беруть участь у політичному житті, але позбавлені будь-якої
можливості впливати на загальнообов'язкові політичні рішення;
— переконаність громадян у тому, що вони мають брати участь у політиці, та їхня віра у
власну здатність впливати на уряд;
Тоталітарна Демократична
Деструктивність способів регулювання
Стимулювання свободою і матеріальним
людських взаємовідносин: заборони,
зацікавленням, самостійність та
покарання, "стимулювання" страхом,
відповідальність особи
залежність особи
Підозрілість у стосунках між людьми Взаємна довіра
Установка на демократичне
Культ влади, сакралізація людей при владі,
функціонування, скептицизм щодо
патерналістські уявлення про роль держави,
"добрих намірів влади", покладання на
яка усіх "утримує" і все "дає"
власні сили
"Ідейні" культури: культ боротьби, культ Прагматизм, орієнтованість на моральну
непримиренності, культ принципів тощо поведінку
Відкритість політичного і суспільного
Тоталітарне засекречування
життя
Інструментальне ставлення до людини як до Суверенність і автономність особи,
"гвинтика системи" гідність простої людини
Беззастережне підкорення владі; відсутність Віра людей у власну компетентність,
напруженості у відносинах особи та держави напруженість у їх стосунках з державою
Зрілість, ініціативність та підприємливість
Інфантивність особи
особи
Культ майбутнього, віра в можливість Цінування теперішнього часу, відсутність
ідеалізованих стосунків між людьми та повної віри в диво та ідеальних людей та їх
суспільної гармонії безконфліктне співіснування
Найвідомішою в сучасній політології єтипологія політичної культури, здійснена Г.
Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу різних політичних культур, які
існують в окремих країнах. На основі дослідження політичної культури США,
Великобританії, Італії, ФРН і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура»
три «чистих типи» політичної культури: паройкіальну, підданську та активістську. Ці типи
характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами
організації влади і не прив'язані жорстко до певної історичної епохи чи соціальної
спільності.
1. Традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча та істотні
обмеження влади вождя.
2. Традиційна теократична культура, в якій володар є Богом або намісником Бога і його
влада обмежується лише тим, як розуміється воля Бога. Ця культура притаманна тим
народам, у яких політична система створювалась пророками нових релігій.
Цитована праця Є. Вятра була написана ще в 70-х роках і, звісно, не відбиває тих
політичних змін, які відбулись у колишніх соціалістичних країнах. За цей час концепція
тоталітаризму, започаткована ще в 50-х роках американськими політологами К. Фрідріхом
і 3. Бжезін-ським. знайшла свій подальший розвиток. Було, зокрема, визнано, шо ті
політичні режими, які утвердились у соціалістичних країнах, с різновидом тоталітаризму.
А значить, політична культура соці&пістичної демократії, про яку говорив Є. Вятр, є
різновидом тоталітарного типу політичної культури. Слід зауважити, шо поділ політичної
культури за характером реалізації владних відносин у суспільстві на демократичну,
авторитарну й тоталітарну, започаткований Є. Вятром і розвинутий стосовно нових
політичних реалій, у сучасній політології досить поширений.
Слід розуміти, якщо суб’єктивні регулятори політичної мотивації (серед яких політичні
цінності – найголовніші) є відсутніми, то політика і галузь влади перетворюється на “поле
гри” егоїстичних політичних інстинктів, що неминуче веде суспільство до краху, а
політичну систему – до руйнування. Відомий російський історик В.С.Соловйов,
підкреслюючи значення ціннісної мотивації в політиці, суттєво наголосив: “Є в народа
інтерес, є в нього і сумління”* , - що означало неможливість встановити поза цими
духовними кордонами якісь важливі речі для людини чи соціальної спільноти.
Серед найбільш значних цінностей - цілей слід назвати: добробут; безпеку (правову,
екологічну, техногенну, військову, інформаційну, економічну); порядок (державно-
політичний, соціальний, правовий); прогрес (розвиток соціальний, технологічний,
культурний); справедливість соціальна і моральна; рівність ( у можливостях, у правах,
політична, соціальна); легітимність; легальність (законність); свобода.
До цінностей такого розряду відносять феномен влади, мир, війну, революцію, реформу,
насильство і авторитет. Політичні цінності не відповідали б своїй природі та
призначенню, якщо б їх тлумачення та використання цілком не залежало від характеру
тих політичних сил чи персон, що їх застосовують. Отже, головне розуміти, що саме в
ціннісній системі координат люди обирають “канали” взаємодії з політичним
середовищем, тут укладаються грунтовні постулати ідеологічних систем, і тут формуються
найважливіші ознаки всіх типів політичних культур і субкультур.
На поведінку людей часто значно більше впливають не стільки самі дії уряду, політичних
партій та діячів, скільки пануюча у суспільстві система символіки, що орієнтує людей на
конкретний тип соціальних відносин. Самі по собі символи, не пов’язані з реальністю, з
центральною ідеєю, пануючою у суспільній свідомості, не можуть правильно пояснити
істинні механізми та мотиви, які визначають та регулюють поведінку окремих індивідів та
соціально-політичних угруповань. Часто різного роду символи створюються штучно, на
основі неповного, упередженого трактування тих чи інших соціальних та суспільно-
політичних процесів та явищ. І все ж таки загальна мова символіки свідчить про єдність
політичної культури даного суспільства.
8) Ідеології — такі системи цінностей, які стають актуальними у час глибоких суспільних
криз (німецький політолог У. Матц). Тоді вони перетворюються в суспільний світогляд з
великим потенціалом віри, орієнтації та сенсів. Хоч політичні переконання і різняться від
релігійних за змістом, але й вони ґрунтуються"на вірі. Віра й сенси спрямовують людину у
майбутнє. Якщо релігія пропонує "рай на небі", то ідеологія — "рай на землі", але обидві
орієнтують на майбутнє. Ідеологи сьогодні відіграють чималу роль в суспільстві, та
майбутнє відкрите суспільство повинно остаточно звільнитись від "цих сурогатів істинної
громадянської віри".
Специфіка ідеології в тому, що вона в структурі свідомості посідає проміжне місце між її
емпірично-буденним та науковим рівнями. Тому вона більше залежить від емоцій,
почувань, пристрастей, переживань, ніж наука. Відмінність між ідеологією і наукою в
тому, що наука (науково-теоретичний рівень свідомості) прагне розкрити внутрішні
закономірні риси явищ та процесів. Ідеологія ж відображає ці явища і процеси через
призму групових інтересів. Тобто об'єкт і науки, і ідеології може бути один і той же. Але
якщо між об'єктом і наукою немає посередників, то між об'єктом та ідеологією таким
посередником є інтерес групи (окрім методів та засобів пізнання). Ідеологія відображає
певне ставлення до предмета знання (явищ, процесів), дає оцінку на основі цінностей, а
наука переважно несе знання. Наука безпристрасна, ідеологія завжди пристрасна. Наука
не може підлаштовуватись під смаки і вподобання когось, бо тоді вона
вироджуватиметься, а ідеологія може змінювати свої акценти залежно від смаків і
вподобань політичних та партійних лідерів, носіїв ідеології. Тож ідеологія більше
спотворює, деформує реальність порівняно з наукою.
Між цими рівнями можуть існувати суперечності в трактуванні одних і тих же ідей,
наприклад, між ідеалами (свободи, рівності, братерства) і засобами їх реалізації (терор і
насильство якобінців у Франції, більшовизму в Росії, військові акції США у В'єтнамі, Іраку).
1) політичні ідеї;
Політична концепція логічно поєднує ідею чи кілька ідей в систему суджень. Хоча
концепція містить глибокі і конкретні знання, вона поступається політичній доктрині та
політичній теорії своєю повнотою.
Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки кожної політичної дії, вчинку,
їх наслідків. Тобто наскільки дана дія, вчинок демократичний, відповідає цінності миру,
свободи, суверенітету, плюралізму, відкритості, чесності тощо. Цінності впливають на
добір та ієрархію політичних пріоритетів, визначають характер аргументації (прихильники
плюралізму відстоюватимуть право політичної опозиції на свободу слова в межах
демократичного закону, а ті, кому властива віронетерпимість, знаходитимуть аргументи
для заборони діяльності "чужинців").
Більш швидкоплинними є політичні лозунги ("Ми разом, нас багато, і нас не подолати",
"Схід і Захід разом!", "Суддям честь!"). Вони можуть мати ситуативний характер і менш
прив'язані до ідеологічних ідеалів та цінностей.
Означені складники політичної ідеології (ідеї, гіпотези, концепції, доктрини, теорії, ідеали,
цінності, гасла, міфи та утопії) в своїй сукупності формують програму політичної діяльності
політичних суб'єктів.
Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного договору та
природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією
угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від
народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя,
свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною в лібералізмі. Саме
свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто
все те, що притаманне буржуазії.
Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав, шо вони не мають
порушувати традиційні засади. Він розмежовував зміни й реформи: якщо перші змінюють
сутність об'єктів, то другі їх сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який, на
превеликий жаль, доводиться застосовувати. Е. Берк віддавав перевагу превентивним
реформам, які покликані упереджувати революції.
Ідея суспільного ладу, за якого всі люди будуть рівноправними трудівниками і власниками
суспільного багатства, є давньою мрією людства. Розрізнені, близькі до соціалізму й
комунізму ідеї у тій чи іншій формі висловлювались ше в докапіталістичну епоху.
Виникнення соціалізму й комунізму як ідейної течії належить до епохи зародження
капіталізму, періоду першопочат-кового нагромадження капіталу. Тоді відбувалась
експропріація дрібних виробників, унаслідок чого створювались великі
сільськогосподарські підприємства, як це було, наприклад, в Англії, котра однією з
перших стала на шлях капіталістичного розвитку. Тому закономірно, що саме в Англії
уперше з'явились систематизовані комуністичні ідеї як відображення протесту мас проти
капіталістичного гніту. Виник утопічний соціалізм, родоначальником якого є видатний
англійський гуманіст, політичний і релігійний діяч Т. Мор. Його «Золота книга, настільки ж
корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія», відома
під скороченою назвою «Утопія» (1516), і дала назву домарксистському етапові
соціалістичних учень. У ній розповідається про острів, на якому існує республіка, де немає
ні багатих, ні бідних, а всі жителі однаковою мірою забезпечені матеріальними благами.
Громадяни республіки, керівники якої обираються демократичним шляхом, усім
володіють спільно, у них немає ніякої особистої власності.
Згубність цих перетворень не забарилася дати про себе знати: різко скоротились обсяги
виробництва, особливо сільськогосподарської продукції, закрились багато заводів і
фабрик, населення Росії, особливо великих міст, жило впроголодь, у багатьох регіонах
відбулися збройні виступи селян, незадоволених реквізицією хліба.
В. І. Ленін прийшов до висновку про необхідність зміни політики на селі, деяких поглядів
на проблеми соціалістичного будівництва взагалі. Розроблена ним нова економічна
політика, прийнята в 1921 р. X з'їздом РКП (б), замінила продрозверстку продовольчим
податком, дозволяла приватну торгівлю і дрібні капіталістичні підприємства, припускала
державний капіталізм у вигляді концесій, оренди дрібних промислових підприємств і
землі під контролем держави. Натуральна оплата праці була замінена грошовою за
кількістю і якістю праці. Селянство отримало можливість продавати хліб і купувати
промислову продукцію.
По суті, нова економічна політика означала деяке повернення до капіталізму, але її
позитивні економічні результати далися взнаки відразу. Проте з кінця 20-х років партія
більшовиків під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна (1879—1953) зробила
ставку на згортання нової економічної політики, товарно-грошових відносин,
приниження матеріальних стимулів до праці, застосування командно-адміністративних
методів, особливо на селі. В результаті реалізації цієї політики, ціною величезних
нестатків і жертв в СРСР був «побудований соціалізм». Політичним знаряддям здійснення
сталінської політики виступала диктатура пролетаріату, яка фактично означала
необмежену владу партійного керівництва, його глави і використовувала терористичні
методи управління країною. «Побудований соціалізм» виявився суспільством
казармового типу, в якому всі сфери і сторони життєдіяльності жорстко регламентувались
державою. Прагнення до соціальної рівності призвело до ліквідації свободи.
Комуністичний рух став впливовою політичною силою. Особливо зріс його вплив під час
Другої світової війни, в якій комуністи проявили себе послідовними й самовідданими
борцями з фашизмом. Після війни у низці країн Європи та Азії були встановлені
комуністичні режими, які здійснили соціалістичні соціально-економічні перетворення.
Утворилась світова соціалістична система. За цих умов Комуністична партія Радянського
Союзу (КПРС), яка претендувала на авангардну роль у комуністичному русі, особливого
значення надавала зміцненню його єдності, виробленню єдиної політичної лінії на основі
її настанов та набутого досвіду. До Другої світової війни це завдання розв'язувалось у
межах Комуністичного Інтернаціоналу (1919—1943), після війни — у межах міжнародних
нарад комуністичних партій.
Світова економічна криза 30-х років і наступ фашизму ослабили позиції соціал-
демократії. В ряді країн вона зазнала поразки в боротьбі з фашизмом, соціал-
демократичні партії були заборонені. Після війни діяльність соціал-демократії
активізувалась. Зросла кількість соціал-демокра-тичних партій, в країнах Західної Європи
їх представники увійшли до складу всіх перших повоєнних урядів. З початком «холодної
війни» більшість соціал-демократичних партій перейшла на позиції антикомунізму.
Ідейним обгрунтуванням цього переходу стала концепція «третього соціальним
експериментуванням, в жертву якому приносяться цілі покоління.
Ідейна криза комунізму зумовила його політичну кризу. На початку 80-х років
комуністичні партії діяли в 97 країнах світу, в 15 з них вони були правлячими. В лавах
компартій налічувалось близько 80 млн чоловік. На початку 90-х років комуністичні партії
перестали бути правлячими в 10 колишніх соціалістичних країнах, а деякі з них,
наприклад КПРС (більш як 18 млн членів), взагалі припинили своє існування. Зменшились
кількісний склад і політичний вплив комуністичних партій у капіталістичних країнах.
Сьогодні жодна з комуністичних партій світу не висуває ідей комуністичного будівництва,
більшість із них відмовилась від формаційного бачення соціалізму й уже перейшла або
переходить на соціал-демократичні позиції. Соціал-демократизм, зародки якого також
кореняться в марксизмі, виявився більш стійкою і перспективною ідейно-політичною
доктриною.
Шляхи й методи боротьби за соціалізм були предметом гострих дискусій від самого
початку виникнення організованого робітничого руху. Як зазначалось вище, К. Маркс і Ф.
Енгельс виходили з необхідності революційної заміни капіталізму соціалізмом. 1875 р. у
праці «Критика Готської програми» К. Маркс запропонував німецькій соціал-демократії
революційний шлях до соціалізму через завоювання політичної влади і встановлення
диктатури пролетаріату. В ході гострих дискусій, які точились між соціал-демократами
навколо цих пропозицій, наприкінці XIX ст. була сформульована цілісна концепція
революції, яка передбачала: завоювання державної влади робітничим класом,
представленим соціал-демократією, як у мирній, парламентській, так і в немирній формі;
утворення пролетарської держави у формі демократичної парламентської республіки;
усуспільнення засобів виробництва шляхом відчуження капіталістичної власності;
добровільне усуспільнення селянської власності шляхом утворення великих колективних
господарств тошо. Концепція стала так званою справою марксистів другого покоління,
особливо одного з лідерів і теоретиків німецької соціал-демократії Карла
Каутського (1854—1938).
Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка суперечить ідеї єдності нації, виступає за
інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство. Прийшовши до влади,
фашисти заборонили робітничі партії, страйки та інші форми й засоби захисту трудящими
своїх інтересів.
Фашизм відіграв вирішальну роль у розв'язанні Другої світової війни, в якій зазнав
нищівної воєнної і морально-політичної поразки. Та ця поразка не поклала край
фашизму. Невдовзі по закінченні війни в деяких західних державах — ФРН, Італії, США,
Великобританії, Франції — він почав відроджуватися вже як неофашизм. Неофашизм
проповідує ті самі ідеологічні й політичні погляди, що й фашизм, спирається на ту ж
соціальну базу — верстви, витіснені ходом суспільного розвитку на обочину життя,
маргиналів. Саме вони легко сприймають екстремістські заклики неофашистів і
поповнюють лави їхніх організацій.
ЛЕКЦІЯ 5. НОРМАТИВНА ПІДСИСТЕМА ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА.
Під конституцією у матеріальному значенні розуміють писаний акт, сукупність таких актів
або конституційних звичаїв, які закріплюють права та свободи людини й громадянина,
основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, організацію влади й
управління на місцях, державну символіку та столицю. Конституція у формальному
значенні – це закон або кілька законів, які мають найвищу юридичну силу щодо решти
законів даної країни. У цьому полягає юридична сутність конституції.
Для зміни конституції чи доповнення її, на відміну від звичай_ них законів, встановлено
особливий ускладнений порядок. Як правило, він закріплений у тексті конституції (див.,
наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 5
Конституції Республіки Болгарія, ст. 64 Конституції КНР). Особ_ ливий порядок зміни
конституції зумовлений тим, що вона закріплює основоположні засади життєдіяльності
людини і суспільства. Можна сказати, що кожна конституція тримається на «трьох китах»:
а) правах і свободах людини; б) формах власності – наріжному камені суспільного ладу; в)
організації верховної влади. Характер і рівень усіх інших блоків суспільних відносин, що
регулюються як самою конституцією, так і нормами інших галузей права, залежать від
того, що являють собою ці три основоположні конституційні засади. Отже, не випадково
у багатьох країнах конституцію називають основним законом, законом законів,
найвищим авторитетом усього законодавства. Академік С. С. Алексєєв порівнює (цілком
слушно, як на нашу думку) конституцію з камертоном, за допомогою якого має бути
налагоджено все правове й політико-державне життя країни. У підготовці та прийнятті
конституцій беруть участь найрізноманітніші соціально_класові, політичні, національні,
релігійні та інші спільності й групи. Тому в кожній конституції знаходить відображення
узгодження соціальних, економічних, політичних, національних та інших інтересів різних
верств суспільства. Поряд з тим, аналізуючи соціально_політичний аспект зарубіжних
конституцій, не можна не враховувати і той факт, що на певних історичних етапах
розвитку будь-якої країни якісь політичні сили домінують, а інші залишаються в тіні (у
стадії становлення, розмежування тощо). Отже, конституція на момент її прийняття – це
не тільки підсумок узгодження інтересів усіх верств суспільства, а й відображення
співвідношення політичних сил у країні. У цьому полягає соціально_політична сутність
будь-якої конституції. Ще в середині XIX ст. таку думку першим у науці висловив
німецький вчений_соціаліст Фердінанд Лассаль. Він наголосив, що «конституція тоді лише
міцна і має значення, коли є точним відбиттям реальних співвідношень суспільних сил». Із
розвитком суспільства і через мінливе співвідношення політичних сил у ньому деякі
конституційні положення можуть застарівати, а інші взагалі стають неможливими для
реалізації. Таким чином, частина конституційних норм є фіктивною.
1. Усі сучасні зарубіжні конституції постають, насамперед, як конституції прав і свобод
людини – «конституції людини». За рівнем прав і свобод людини, закріпленим у
конституції, можна робити висновок про демократичний і гуманістичний характер
держави і суспільства.
Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих
конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, перехідні
й додаткові положення.
Преамбула (лат. ргаеambulus – той, що передує) – це вступна частина конституції. У ній,
зазвичай, викладені завдання, які стоять перед країною, історичні умови прийняття
конституції, про_ голошуються основні принципи, покладені в основу конституційного
матеріалу, інколи декларуються права і свободи. Преамбула може бути надзвичайно
короткою (Конституція Республіки Вірменія 1995 р.), великою (Конституція Японії 1947 р.)
або ж відсутньою зовсім (Конституція Греції 1975 р.). Усі преамбули мають ідеологічну
спрямованість, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули
не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи. Основна
частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу,
організацію влади, управління і суду згідно з принципом поділу влади, а також
організацію території держави. У заключних, перехідних і додаткових положеннях
встанов_ люється порядок набрання конституцією чинності, визначаються терміни
видання законів, до яких відсилає конституція (органічні закони), містяться норми
тлумачення, зазначаються винятки із загальних правил тощо.
Октроїрувані конституції були поширені в XIX ст. Класичним прикладом такої конституції
слід визнати Конституцію Японії 1889 р. (Конституція Мейдзи), яка юридично оформила
союз між монархією, вищою бюрократією, поміщиками та великою буржу_ азією країни.
За наших часів існує лише кілька країн, в яких діють октроїрувані конституції, – це країни,
де зберігається дуалістична монархія як форма правління, наприклад Йорданія
(Конституція 1952 р.) і Непал (Конституція 1990 р.). В обох країнах влада монарха
залишається дуже сильною і впливовою, але все ж таки обмеженою конституцією.
Фундаментальні права людини мають переду_ мовою свого існування, з одного боку,
державу, яка їх гарантує і захищає, з іншого – протистояння саме цієї держави основним
пра_ вам. Суспільство втілюється у державі. Тому додержання інтересів суспільного блага
потрібно враховувати у процесі виправдовуван_ ня основних прав. Держава має
захищати свободу індивіда за умов гарантування достатнього захисту суспільних інтересів.
Для реал_ ізації прав людини потрібні не тільки міжнародно визнані й закрі_ плені
конституцією правові норми, а й відповідні державні та міжна_ родні механізми і
процедури захисту прав людини і громадянина, а також можливість захисту прав від
свого імені в дійсно незалежно_ му суді або в іншій державній чи міжнародній інстанції.
До таких механізмів належить, насамперед, суд. «Кожна людина має право на ефективне
поновлення у правах компетентними національни_ ми судами у разі порушення її
основних прав, наданих їй консти_ туцією і законом», – проголошує ст. 8 Загальної
декларації прав людини. Система судових органів і порядок їх функціонування
визначаються національним правом кожної держави. Національні системи судових
органів об’єднуються у дві основні групи. 1. Континентально-європейська система
(Австрія, Італія, Німеччина, Франція та ін.). У країнах цієї групи діють загальногромадянські
суди, що розглядають позови про порушення прав громадян іншими громадянами, а
також адміністративні суди, що розглядають позови про порушення прав людини
державою, її органами чи посадовими особами.
Принцип рiвностi вiдображений практично в усiх конституцiях. <Усi люди рiвнi перед
законом. Чоловiки i жiнки рiвноправнi. Нiкому не може бути завдано шкоди або вiддано
перевагу за ознаками його статi, йо-го походження, його раси, його мови, його вiтчизни i
мiсця народження, його вiросповiдання, його релiгiйних або полiтичних переконань>, -
за-писано в ст. З Основного закону ФРН.
Однак у змiстi новiтнiх конституцiй виявляються новi пiдходи до цьо-го питання. Так, у ст.
12 Конституцiї Португалiї (<Принцип єдностi прав i обов'язкiв>) записано, що <всi
громадяни користуються правами i мають обов'язки, закрiпленi за ними Конституцiєю>.
Аналогiчнi за характером по-ложення можна знайти в основних законах держав
Центральної i Схiдної Європи, а також тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР.
Конституцiйне закрiплення драв i свобод особи в рiзних країнах має свої особливостi,
зумовленi нацiональними традицiями в розвитку полiтико-правової теорiї i практики.
Переважна бiльшiсть конституцiй мiстить спецiальнi роздiли, в яких фiксуються права i
свободи i якi звичайно пере-дують роздiлам, присвяченим регламентацiї основ
органiзацiї i дiяльностi державного механiзму.
Подiбний пiдхiд до регламентацiї прав i свобод, на вiдмiну вiд прийнятого в iнших країнах,
називають негативним. У цьому випадку норми конституцiйного права не встановлюють
конкретнi права i свобо-ди, а шляхом заборон визначають сферу їх iснування.
До змiсту поняття особистих прав i свобод входять також так званi свободи приватного
життя - недоторканнiсть житла, таємниця кореспон-денцiї, свобода вибору мiсця
проживання, свобода пересування, права i свободи, пов'язанi iз шлюбним станом та
сiмейними вiдносинами тощо. Серед них слiд видiлити таємницю кореспонденцiї.
До цього слiд додати, що свободи приватного життя є об'єктом постiйних посягань з боку
каральних органiв. У боротьбi зi злочиннiстю технiчне перехоплення iнформацiї, зовнiшнє
спостереження або iншi ви-ди подiбної дiяльностi є звичайною полiцейською практикою.
Її основи встановлюються спецiальними законодавчими актами. Однак завжди iснувала й
iснує проблема розмежування легальної та нелегальної прак-тики полiцiї, iнших
каральних органiв, що безпосередньо зачiпає свобо-ди приватного життя. Нерiдко
розв'язанню цiєї проблеми перешкоджа-ють самi законодавчi акти, невизначенiсть
окремих положень яких доз-воляє припускатися рiзних тлумачень. Згадана проблема
нерiдко має не тiльки юридичний, а й полiтичний характер.
На особливу увагу заслуговує таке полiтичне право, як виборче. Наслiдком реалiзацiї його
є формування таких ланок державного ме-ханiзму, як парламент i нерiдко глава держави.
Як зазначалося, саме з наявнiстю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її
громадянства. Однак у деяких країнах припускається можливiсть участi у голосу-ваннi на
мiсцевих i навiть загальних виборах iноземцiв.
Історія
Довгий час посада омбудсмена не була поширена в інших правових системах, окрім
шведської. Проте з часом такий пост за шведським зразком запровадили в інших країнах
Північної Європи: в Фінляндії (1919), Норвегії (1952), Данії (1953). Першою
неєвропейською державою, яка запровадила посаду Омбудсмена, стала Нова
Зеландія (1962), першою соціалістичною — Польща (1987)[1]).
Світова практика
У різних країнах існує понад 100 омбудсменів. В одних державах дана посадова особа
іменується омбудсменом, в інших — посередником або парламентським уповноваженим
з прав людини. Це пояснюється насамперед різним історичним середовищем,
неоднаковою правовою культурою, впливом конституційно-правових систем.
Можна виділити певні ознаки, що об'єднують усіх омбудсменів. Вони полягають у тому,
що статус такої особи характеризується:
Нині у світі існують дві моделі інституту омбудсмена — шведська та англійська. У Швеції є
чотири омбудсмена — шеф-омбудсмен, омбудсмен
юстиції, омбудсмен, що здійснює нагляд за збройними силами та відносинами з різними
цивільними структурами, і омбудсмен з нагляду за
законністю в галузі соціального забезпечення та податків.
Між розглянутими нами моделями є значні відмінності. Важко сказати, яка з них більш
досконала. Адже вони враховують демократичні традиції своїх країн, менталітет їх
народів. Колишні європейські соціалістичні держави намагаються під час запровадження
інституту омбудсмена пристосувати його до своїх умов.
Види Омбудсменів
Омбудсмен з прав дітей. Спеціальний захист прав дітей потрібно через страхітливих та
масових порушень прав дітей та передбачається в ряді актів найвпливовіших
міжнародних організацій. Ця проблема варто з особливою гостротою в найбідніших
країнах. На жаль, вона виявилася значною і в ряді країн перехідного періоду. Деякі з них,
під впливом досвіду розвинених країн і власної оцінки ситуації, прийняли спеціалізовані
закони про захист прав дітей (серед них і Болгарія). Незважаючи на те, що на основі
законодавства створені спеціалізовані адміністративні структури, залишається відкритим
питання про ефективні гарантії захисту прав дітей. У цьому сенсі створення
спеціалізованого омбудсмена з прав дітей не тільки доведена можливість, а й
необхідність. Затверджена практика в цій сфері існує в Норвегії. В іспанській автономній
області Каталонії вже довгі роки в рамках інституту захисника народу, існує і окремий
захисник прав дітей. Омбудсмен Греції має право здійснювати розслідування навіть
фізичних та юридичних осіб приватного сектора у випадках порушення прав дітей, а
захист прав дітей покладено на його першого заступника.
Військовий омбудсмен. У специфічних умовах і в різний час в різних країнах (Швеції,
Норвегії, Німеччини, Чехії та ін) введено омбудсмен спеціалізованої компетентності щодо
здійснення контролю за дотриманням прав військовослужбовців. Вперше військовий
омбудсмен був введений на батьківщині парламентських омбудсмена — у Швеції, в
1915 р., який діючи паралельно з ним, зіграв сильну роль під час двох світових воєн. Після
Другої світової війни, проте, випадки скарг до військового омбудсмену, сильно
зменшилися і в 1968 р. його повноваження переходили до загального парламенських
омбудсмену. У наші дні з дуже сильними повноваженнями відрізняється військовий
омбудсмен у Федеральній Республіці Німеччини. Згідно зі змінами Основного закону,
внесенниі з приводу приєднання до НАТО, і шляхом спеціального закону, в Німеччині
створено повноважний Бундестагу з питань оборони в якості допоміжного органу при
здійсненні парламентського контролю у сфері оборони та безпеки. Призначається
президентом, після того як він отримав підтримку більше половини членів Бундестагу
шляхом таємного голосування, військовий омбудсмен має статус федерального міністра,
може бути сезірован будь-яким солдатом, але може діяти і за своєю ініціативою, за
вказівкою Бундестагу або Комітету оборони. У Норвегії, де давно вже затверджений
інститут парламентського омбудсмена, йому передував інститутом військового
омбудсмена, який продовжує успішно діяти. У Нідерландах і донині діє генеральний
військовий інспектор. У Чехії після демократичних змін створюється громадський
захисник з питань збройних сил.
Подiбний дуалiзм стану громадянства вiдомий праву розвинутих країн, хоч у теорiї
термiни <громадянство> i <державна належнiсть> розрiзняють не завжди. У будь-якому
випадку змiст цих термiнiв пов'яза-ний з юридичне встановленими правами й
обов'язками, з певним спiввiдно-шенням мiж особою i державою, яке у конкретних
випадках може бути рiзним. Водночас треба пiдкреслити, що для визначення самого
сенсу гро-мадянства важливим є не тiльки сполучення прав i обов'язкiв особи i дер-жави,
а й наявнiсть у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, яки-ми є полiтичнi права i
передусiм виборче право. Останнє довгий час взагалi розглядалось як своєрiдна ознака
наявностi стану громадянства.
iсторично першим був прийнятий принцип <права кровi>. Вiн ста-новив ще принцип
римського права. У феодальну епоху народження на територiї, пiдвладнiй конкретному
суверену, призводило до встановлення правового зв'язку пiдданства. Звiдси i виник
принцип <права грунту>, що домiнував у Європi до кiнця XVIII ст. <Право кровi> знову
набуло значен-ня пiсля його закрiплення у французькому Цивiльному кодексi 1804 р.
(кодексi Наполеона).
З юридичної точки зору, умова укорiнення пов'язується з так зва-ним домiцилiєм, який у
даному випадку означає факт постiйного прожи-вання особи у вiдповiднiй країнi, а також
намiр обрати її мiсцем свого постiйного проживання, одруження i, як наслiдок,
натуралiзацiї.
Відомий політолог та економіст Б.Гаврилишин виділив такі три форми сучасної політичної
влади:
1. Влада типу противаги, яка характеризується існуванням в суспільстві правлячої групи
та опозиції, чітким розподілом влади та реалізацією принципу контролю та рівноваги,
періодичністю виборів та прийняттям рішень згідно волевиявлення більшості. Така форма
влади переважає у англосаксонських та англомовних країнах.
Державна влада:
-має монопольне право застосовувати примус на території своєї дії (території держави);
– будь-яка державна влада – завжди політична, хоча не кожна політична влада є владою
державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій).
– тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо (та державна
влада не обов'язково застосовує примус для виконання її настанов, а може домагатися
своїх цілей також іншими засобами – економічними, соціальними, ідеологічними тощо).
2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона – єдине
організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі
державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина.
Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.
5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна
втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних
накреслень.
Влада це завжди вольові відносини: влада над собою, між індивідами, групами, класами в
суспільстві, між громадянином і державою, між державами та ін. Реалізується вона як у
сфері особистої, так і суспільної діяльності – політичної, економічної, правової, релігійної.
„Політична влада” і „державна влада” – поняття не тотожні, однак усяка державна влада є
політичною. Державна влада – головний спосіб здійснення політичної влади. Державна
влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства,
пом’якшує їх протиборство, виконує „спільні справи”. Держава постає центральним
інститутом політичної влади.
Політична й державна влада мають різні механізми здійснення. Так державна влада
характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу.
1) публічна влада, оскільки виступає від імені всього суспільства і має „публічну” основу
своєї діяльності; 2) апаратна влада – концентрується і здійснюється державним апаратом;
3) верховна влада, тобто юридично уособлює загальнообов’язкову волю всього
суспільства; 4) універсальна влада – поширює владні рішення на усе суспільство; 5)
суверенна влада – відділена від всіх інших видів влади і є незалежною від них; 6)
легітимна влада – юридично обґрунтована і визнана народом країни; 7) легальна влада –
узаконена у своїй діяльності, у тому числі у застосуванні сили в межах держави.
— збройні сили;
— розвідка;
- як сукупність людей, які проживають на певній території і об’єднані в єдине ціле
органами влади.
Теорії
походження Представники Основні положення
держави
Патріархальна Конфуцій, Держава виникає у результаті
Аристотель, ускладнення форм спілкування людей:
Р.Філмер розростання сімей у роди, родів у
племена, племен у народи, що творять
державу. На чолі держави стоїть
нащадок глави сім’ї, що здійснює
патріархальну владу від імені всіх і для
загального блага.
Теологічна А.Блаженний, Держава виникає як результат надання
Т.Аквінський Богом права певній особі чи групі
здійснювати управління, реалізувати
божу волю на Землі. Тому владі
держави повинні всі підкорятися. В
свою чергу світська влада є похідною і
підпорядковується духовній владі.
Договірна Г.Гроцій, Т.Гобс, Держава виникає в результаті договору
(конвенціональна Дж.Локк, між громадянами і правителем.
) Ж.Ж.Руссо Основне її завдання – захист природних
прав людини, досягнення загального
блага. Заради цього люди свідомо
йдуть на обмеження своєї свободи на
користь спільних інтересів.
Класова К.Маркс, Держава є результатом історичного
Ф.Енгельс, розвитку суспільства, його
В.Ленін закономірної диференціації на класи,
що відбувається під впливом розвитку
продуктивних сил. Держава виступає
інструментом у руках панівного класу
для експлуатації інших класів.
Завойовницька Л.Гумплович, Держава виникає в результаті
(насильницька) Є.Дюрінг, завоювання сильнішими людськими
К.Каутський спільнотами слабших. Держава
створюється як особливий апарат
примусу для підкорення завойованих
народів.
Психологічна Дж.Фрезер, Держава виникає внаслідок поділу
Л.Петражицьки людей на тих, хто має психологічну
й схильність до влади, і тих, хто, бажаючи
уникнути відповідальності, підкоряється
владі.
Органічна Г.Спенсер Держава – суспільний організм, який
складається з окремих людей, подібно
до того, як живий організм складається
з клітин. Держава ґрунтується на
диференціації (вона виникає і згодом
ускладнюється, розростається) та
спеціалізації (її формування
супроводжується об'єднанням індивідів
у групи-органи, кожна з яких здійснює
певну, тільки їй властиву функцію). У
результаті складається система органів
держави.
Кожна з вищезгаданих концепцій розкриває якусь особливість, сторону створення та
функціонування держави. Сучасна загальна теорія походження держави є юридичною.
Вона пов’язує виникнення держави з правами людини, розглядає її як правову форму
організації і функціонування політичної влади.
Нині у світі є близько 200 держав, які відрізняються одна від одної історією, рівнем
соціально-економічного та культурного розвитку, соціально-політичною організацією,
розміром території, кількісним та якісним складом населення, ступенем впливу на
міжнародній арені. Однак кожна з цих держав є найголовнішим системоутворюючим
елементом політичної системи, її ядром, що охоплює сукупність безпосередніх суб'єктів
політики.
Дослідники різних епох демонстрували сталий інтерес до природи держави, при чому
погляди на державу змінювались історично. У країнах Стародавнього Сходу державу
розглядали як щось святе, що виникає внаслідок Божої волі, а тому потребує
беззаперечного підкорення. До початку XX ст. таке розуміння збереглося в суспільствах з
одноособовою (монархічною) формою влади, що передавалася у спадок. Проте ще у
Стародавній Греції різні філософи та філософські течії починають пов'язувати державу з
вимогами справедливості (піфагорійці), законності (Сократ), турботи про суспільне благо
(Демокріт). Арістотель трактував державу як вищу форму спілкування між людьми. На
думку Арістотеля, держава виникає не лише для господарського обміну і протидії
несправедливості. "Вона з'являється тільки тоді, коли створюється спілкування заради
благого життя між сім'ями і родинами, заради досконалого і достатнього для себе самого
життя". У багатотомній праці "Політика" Арістотель описав 158 грецьких і варварських
державних устроїв. Найбільш вдалою формою держави він вважав конституційну
помірковано-демократичну республіку (політію), що спирається на середні верстви
суспільства, на вільних людей середнього статку і передбачає правління більшості в
інтересах усього суспільства.
Розвиток історичної думки призвів до появи значної кількості іноді навіть протилежних
думок про походження, суть та основне призначення держави. У середні віки, коли
визначальну роль у житті суспільства відігравала Церква, панівною була теологічна
теорія, яка трактувала виникнення держави та державної влади з Божої волі. Звідси
випливає святість, недоторканність держави, покора всіх підданих державній владі.
Патріархальна теорія обґрунтовує патріархально-патерналістичну концепцію держави,
згідно з якою держава — це результат історичного розвитку сім'ї. Природний процес
розростання сім'ї у роди, потім у племена призводить до появи великих спільнот, якими і
стали держави. За цією теорією, спадковий монарх — це нащадок племінних вождів, які
ведуть свій родовід від Адама.
У XVII—XVIII ст. чималої популярності набуває теорія суспільного договору, яка доводить,
що держава виникає на певному етапі історичного розвитку людства як наслідок
укладання угоди між народом і правителем. Держава тут є органом загального
примирення людей, які перебували у природному стані, коли тривала "війна всіх проти
всіх". Концепція суспільного договору існувала у двох різновидах. У першому випадку
наголос на тому, що народ добровільно віддав право керувати суспільством монархові й
тому має добровільно підкорятися, виправдовував абсолютизм. Інша концепція
наголошувала на тому, що в разі невиконання правителем своїх обов'язків, занедбаності
умов угоди народ має право на супротив правителю.
— право представляти інтереси всього суспільства і виступати від його імені як усередині
країни, так і на міжнародній арені (суверенність влади) (рис. 9.2).
Найбільш загальним є поділ функцій держави на дві групи: внутрішні і зовнішні. Тому ми
більш детально зупинимося на характеристиці різновидів внутрішніх і зовнішніх функцій
держави.
До зовнішніх функцій держави належать:
Суспільне призначення держава здійснює через виконання своїх функцій, які традиційно
поділяють на внутрішні та зовнішні. Такий поділ певною мірою є умовним, оскільки
кожна функція держави охоплює і внутрішні, і зовнішні аспекти.
— адміністративно-управлінську;
— нормотворчу;
— правозахисну;
— інтеграційну;
— національно-консолідуючу тощо.
— фінансування з бюджету;
Політична система
Механізм держави Орган держави
суспільства
Комплекс
Сукупність
різноманітних Колектив
різноманітних
державних і службовців,
державних структур,
недержавних чиновників, який
що забезпечують
структур, що є структурним
економічні, соціальні,
реалізують політичну елементом
політичні та
владу та забезпечують апарату держави
правоохоронні функції
політичні інтереси
Особливості розуміння характерних ознак та визначення основних з них зумовлюють
відсутність єдиного розуміння апарату держави в сучасній юридичній літературі. Так, на
думку проф. О. В. Петришина, державний апарат — це «сукупність державних органів, їх
ланок та підрозділів, уповноважених здійснювати державну владу та управління, які
спираються на можливість застосування примусу»; професор О. Ф. Скакун характеризує
апарат держави у вузькому значенні як апарат виконавчої влади та широкому — як
сукупність владних структур, збройних сил, міліції, дипломатичних представництв тощо;
проф. М. Н. Марченко визначає його як систему органів, що здійснюють державну владу;
а проф. В. Авер'янов характеризує державний апарат як сукупність органів, за допомогою
яких практично здійснюється державна влада. Деякі підручники взагалі не вміщують
поняття державного апарату, замінюючи його механізмом держави.
Важливе значення для функціонування апарату держави має посада Президента. В Україні
він є главою держави і виступає від її імені (ст. 102). Він — гарант державного
суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод
людини та громадянина.
ЛЕКЦІЯ 7. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ.
На творення певної форми держави має вплив низка чинників, серед яких:
г) особа державного лідера теж може мати великий вплив на форму держави. Наприклад,
такі особистості як Дж. Вашінгтон, Т. Джеферсон, А. Лінкольн відіграли чималу роль у
становленні президентської форми правління у СІЛА.
— державно-територіальний устрій;
— політичний режим.
Форму правління можна розуміти у вузькому смислі або тлумачити розширено. Форма
правління, що існує у конкретній державі, залежить від організації верховної державної
влади, точніше, від визначення правового становища глави держави. Демократизм або
реакційність, агресивність або миролюбність, централізація або децентралізація, ступінь
злиття правлячої партії з державним апаратом, політичний режим та інші чинники не
мають прямої залежності від форми правління.
Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальності за свої дії.
Усунути його з посади практично неможливо, однак історична практика знає випадки
«добровільного» зречення престолу. Таким чином, слід зазначити, що у кожній окремій
країні парламентарна монархія має свої особливості, характерні риси, які стосуються
повноважень монарха, порядку формування уряду, розстановки політичних сил у
парламенті тощо. Більше того, монарх не несе відповідальності й за свої власні акти,
оскільки в більшості конституційних монархій існує інститут контрасигнатури, який
покладає відповідальність за подібні акти на посадову особу (наприклад главу уряду), яка
своїм підписом скріпила цей документ. Монархи не можуть брати шлюбу без згоди
парламентів, а престолонаступники – без згоди монархів, а фактично, уряду, інакше вони
позбавляються права на трон. На утримання монарха і його двору, а також наступника
престолу парламенти виділяють кошти за цивільним листом на весь час царювання. Крім
того, вони визначають замки та інші володіння і власність, яка передається у власність
монархові. Так, англійська королівська сім’я – одна із найбагатших у світі, її члени –
найбільші землевласники у Великобританії, і загальна вартість маєтків корони складає
близько 1,2 млрд. фунтів стерлінгів.
Виборна монархія. У деяких країнах, що мають систему ви_ щих органів влади на зразок
парламентарної монархії, посада глави держави заміщується незвичним для монарха
шляхом. Так, за Конституцією 1957 р. Малайзія являє собою рідкісний різновид
конституційної монархії – виборну монархію. Глава Федерації Малайзії, якого офіційно
називають Янг ді Пертуан Агонг, дістав владу не в порядку престолонаслідування, а
завдяки обранню терміном на п’ять років. Глава держави обирається нечисленною
колегією – Радою правителів, яка складається з правителів, що входять до федерації
дев’яти монархічних держав. Чотири губернатори зі складу Ради в обранні Верховного
правителя участь не беруть. Більшістю голосів члени Ради правителів обирають (у
порядку черговості) правителя однієї з монархічних держав главою федерації. Монарх
може подати у відставку або бути усуненим з посади Радою правителів. Власне, він має
звичайні повноваження парламентарного монарха. Таким чином, форма правління у
Малайзії являє собою поєднання монархічної та республіканської форм правління за
очевидної переваги першої.
Республіка – це така форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або
обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою.
Республіканська форма правління була відома як рабовласницькій, так і феодальній
державі, однак найбільшого поширення вона зазнала за сучасних умов. Республіка як
форма правління є найзручнішою і досконалою фор_ мою здійснення державної влади.
Практика державного будівництва в зарубіжних країнах знає два основних види
республіканської форми правління – президентську та парламентарну.
Президентська республіка. Історично республіканська форма правління в зарубіжних
країнах виникла, насамперед, у вигляді президентської республіки. Теоретично
президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У
конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими
органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки
структурно відокремлені, а й мають значну самостійність щодо один одного. Такий вид
республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані
повноваження глави держави і глави уряду. Існує і формальна відмінна ознака
президентської республіки – відсутність посади прем’єр-міністра. Глава держави
обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається
президентом і не несе відповідальності перед парламентом. Президент не має права
розпуску парламенту. Уперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до
Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком
для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латинської
Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці,
Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.). Система вищих органів США базується на
принципі «стримувань і противаг», згідно з яким президент, Конгрес і Верховний Суд
наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного.
Поєднуючи у своїх руках функції глави держави і глави уряду, вільного від парламентської
відповідальності, президент, як правило, є також головнокомандуючим збройними
силами республіки, що у сукупності з його правом оголошувати в країні надзвичайне або
військове становище перетворює його, власне, на «суддю останньої інстанції, на
верховного арбітра у державі». Широкі повноваження у сфері законодавства, значна у
низці країн залежність судових органів і органів місцевого управління від глави
виконавчої влади – усе це сприяє ще більшій концентрації влади в руках президента.
Часто він очолює і найвпливовішу партію у державі. Президент має право відкривати й
закривати чергові сесії Конгресу, скликати Конгрес на надзвичайні сесії, припиняти
чергові сесії, коли палати не доходять загальної згоди. Крім того, глава держави наділений
широкими законодавчими повноваженнями. Так, президенту належить виключне право
внесення бюджетних законопроектів, законопроектів з питань судової системи,
державної служби тощо, а також право видання декретів, що мають силу закону, з
допомогою яких регулюються найважливіші сфери соціально-економічного та
політичного життя країни (Конституція Бразилії 1969 р.).
У ФРН президента обирає спеціальна колегія (федеральні збори), до складу якої входять у
рівній кількості члени нижньої палати парламенту і делегати, обрані законодавчими
органами суб'єктів федерації - земель. В індії до складу колегії, що обирає президента,
входять виборні члени обох палат парламенту і виборні члени законодавчих органів
штатів. В Італії президент обирається на спільному засіданні членів парламенту. У виборах
також беруть участь по три делегати від кожної з областей, які, в свою чергу, обираються
обласними радами. Від однієї з областей обирається один делегат. існують і інші варіанти
заміщення політичної посади президента в парламентарних республіках, але у будь-
якому випадку відповідні вибори проводяться за участю парламенту.
На рівні федерації органом виконавчої влади в Швейцарії є союзна рада (уряд), яка
обирається строком на чотири роки на об'єднаному засіданні палат парламенту. Кожний
з членів союзної ради очолює окремий департамент (міністерство). Зі складу союзної
ради парламент щорічно обирає президента союзу і віце-президента. Останні на цих
посадах здійснюють окремі представницькі й почесні функції, зокрема, президент веде
засідання союзної ради. Водночас президент і віце-президент виконують функції
керівників окремих департаментів, включених до структури уряду.
За Конституцією Швейцарії встановлена несумісність депутатського мандата і членства у
складі союзної ради, хоч усі без винятку члени ради можуть брати участь у
парламентських дебатах без права вирішального голосу.
Члени союзної ради (міністри) не йдуть у відставку у випадках, коли їхні пропозиції не
знаходять підтримки в депутатів представницького органу. Більше того, швейцарська
конституція не знає інституту політичної відповідальності уряду перед парламентом, хоча
союзна рада повинна звітувати на кожній сесії представницького органу. Уряд функціонує
протягом усього періоду парламентських повноважень. Такий консенсус між
законодавчою і виконавчою владою зумовлений тим, що до складу союзної ради
звичайно обираються представники всіх основних політичних партій. Характерно, що ні
союзна рада, ні президент не мають права вето на рішення парламенту. Не наділені вони
і правом його розпуску.
Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана
республіканська форма, або, враховуючи різноманітність конкретних форм, змішані
республіканські форми правління, які нерідко називають парламентарно-
президентськими (президентсько-парламентарними) або, що не зовсім вдало,
напівпрезидентськими республіками.
Монократична республіка практично повністю відкидає принцип поділу влад. Тут відсутні
функціональний розподіл між вищими органами держави та більш-менш збалансована
система стримувань і противаг. Водночас для монократичної республіки характерною є
також відмова від багатьох засад парламентаризму, зокрема від участі парламенту у
формуванні уряду та від інституту відповідальності уряду перед представницьким
органом. Президент концентрує в своїх руках усі основні владні повноваження. Його
конституційний статус посилюється тим, що він, як правило, очолює правлячу партію, яка
є єдиною в країні. В умовах юридичне або фактично встановленого однопартійного
режиму відбувається зрощення партійного апарату з державним механізмом. Це також
відбивається на позиціях президента і може сприйматись як характерна ознака значної
частини монократичних республік.
У 1946 р. була утворена Югославська Федерація, до складу якої входили шість республік і
два автономних краї. Події кінця 80_х – початку 90_х років XX ст. призвели до розпаду
федерації у тому вигляді, який був передбачений Конституцією 1974 р., і утворена нова
Югославська Федерація – Союзна Республіка Югославія, суб’єктами якої стали лише дві
республіки – Сербія та Чорногорія. Решта колишніх суб’єктів Югославської Федерації тепер
існує як самостійні національні держави. У 1993 р. завершився довгий процес перетворення
Бельгії з унітарної держави на федеративну.
Так, розділ І і поправка XІV до Конституції США передбачають, що особи, народжені або
натуралізовані у США та підлеглі їх владі, є громадянами США і штатів, де вони
проживають. У конституціях латиноамериканських федерацій (Мексика, Бразилія,
Аргентина, Венесуела) закріплюється союзне громадянство та громадянство суб’єктів. Але
відносини у галузі громадянства регулюються переважно законами федерації. У Конституції
Австрії (п. 1 ст. 6) записано, що для кожної землі існує своє громадянство. Головною
передумовою громадянства землі є належність до однієї з її общин. З набуттям громадянства
землі набувається й громадянство федерації. Кожен громадянин федерації має у будь_якій із
земель такі самі права й обов’язки, що й громадяни цієї землі. Конституція ФРН відносить до
компетенції федеральних органів встановлення громадянства федерації (п. 2 ст. 73), а ст. 74
п. 8 встановлення громадянства земель відносить до конкуруючого законодавства. Кожен
німець має у кожній землі однакові громадянські права та обов’язки (п. 1 ст. 33). З набуттям
федерального громадянства автоматично надається громадянство окремої землі. Конституція
Індії встановлює тільки союзне громадянство.
У сучасному світі нараховується близько двох тисяч великих і малих народів. Серед них
більш як 320 перевищують мільйонне населення. На планеті немає держави, де разом з
основною нацією, яка дала своє ім’я державі, не жили б представники інших націй,
народностей або етнічних груп. Одні національні меншості проживають компактно, інші –
розсіяні серед основної нації. Конституції держав з демократичними традиціями
проголошують рівність громадян, незалежно від їх расової та національної належності, а
національні меншості, що проживають компакт_ но, представлені у різних видах автономії.
Іноді рівноправність у всіх сферах суспільно_політичного, економічного та культурного
життя декларується в інший спосіб. Автономія – це внутрішнє самоврядування певної
держави, яка має географічні, історичні, національні або інші особливості. Автономія
притаманна як унітарним (Італія, Іспанія, Великобританія, Данія, КНР, Португалія,
Фінляндія тощо), так і федеративним (Індія, Росія) державам. За характером автономія буває
національно_територіальною та адміністративно-територіальною.
Серед зазначених держав слід виділити так звані асиметричні федерації. Прикладом такої
федерації може бути Росія, в якій, крім республік, до суб'єктів федерації віднесені за
Конституцією 1993 р. краї, області, міста федерального значення (Москва і Санкт-
Петербург), а також автономна область і автономні округи. і хоч усі названі суб'єкти
визнаються рівноправними, статус республік визначається федеральною конституцією і
конституціями самих республік, а статус інших суб'єктів - федеральною конституцією і
статутами цих суб'єктів, прийнятими відповідними законодавчими (представницькими)
органами. До цього слід додати, що деякі суб'єкти російської федерації входять до складу
інших, наприклад, автономні округи у складі країв і областей.
Проте всі суб'єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позицій визначення їх
політико-правового статусу вони є державними утвореннями. Державні утворення не є
державами, хоча нерідко наділені багатьма відповідними ознаками, крім державного
суверенітету. іншими словами, державні утворення не можуть здійснювати самостійну
внутрішню (з багатьох питань) і зовнішню політику. З цим пов'язане і те, що за суб'єктами
федерацій не визнається право виходу - так зване право сецесії.
3. Основний закон ФРН також встановлює дві сфери компетенції. Це робиться шляхом
визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції. У сфері
конкуруючої компетенції можуть приймати рішення як федеральні органи, так і органи
земель. За суб'єктами федерації, безумовно, залишається тільки право законотворчості з тих
питань, які не включені до двох відповідних переліків.
Конституція Росії також визнає наявність сфери так званих залишкових повноважень, які
перебувають поза предметне визначеними сферами виключної компетенції федерації і
спільної компетенції. Але тут домінують суб'єкти федерації: в цитованій статті основного
закону прямо застережено, що у випадку виникнення протиріччя між федеральним законом і
нормативно-правовим актом суб'єкта, виданим з питань, які віднесені до сфери залишкових
повноважень, діє нормативно-правовий акт суб'єкта федерації.
Вони пройшли шлях від конфедерації (союзу держав) до федерації (союзної держави). Саме
утворення союзу було результатом дій окремих держав - майбутніх суб'єктів федерації. В
Австралії до утворення федеративної держави спричинилося об'єднання самоврядних
колоній, які згодом стали штатами. Подібне відбулось і в Канаді, хоча рівень волевиявлення
населення колоній у процесі формування федерацій у цих двох випадках був різним. Саме до
вищеназваних країн має бути віднесений термін <союзна держава>, який часто невиправдано
застосовується до всіх без винятку федерацій.
Іноді можна знайти реальне сполучення якостей федералізму і конфедералізму. В наші дні
прикладом такого сполучення є Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ). За чинною Конституцією
1971 р., ОАЕ визнаються федеративною державою, до складу якої входять сім еміратів.
Згідно зі ст. 1, кожна незалежна арабська держава може за певних умов приєднатися до ОАЕ.
Самі ж ОАЕ проголошені <частиною великої арабської батьківщини> (ст. 6). За основним
законом емірати суверенні. При цьому зберігається дія всіх міжнародних договорів,
підписаних окремими еміратами до створення ОАЕ, а при укладанні нових договорів, що
зачіпають інтереси або <особливе становище> конкретного емірату, федеральний уряд
повинен враховувати позицію останнього.
В Італії таке право президент реалізує за умов, якщо обласна рада діє не у відповідності до
конституції або грубо порушує закон. Він може розпустити раду і в разі її недієздатності, а
також з міркувань національної безпеки. У Португалії президент наділений правом розпуску
представницьких органів автономії або припинення їхньої діяльності, якщо така діяльність
суперечить конституції. У всіх країнах, де є автономії, діють призначені центральною
владою її представники (губернатори, спеціальні міністри, урядові комісари тощо). До їхньої
компетенції віднесено здійснення від імені держави управління в автономній одиниці і
координації діяльності всіх існуючих тут владних структур.
Однією з причин розвитку міст було відродження європейської торгівлі, тож, як наслідок,
ринки, які виникали навколо феодального замку чи єпископського палацу, ставали ядром
нових міст. Сюди прибувало надлишкове сільське населення, яке ставало ремісниками і
переробляло продукцію сільського господарства. Розвитку міст сприяло те, що в них не було
феодальної залежності, на відміну від сіл.
Більшість європейських міст виникли внаслідок правового акту – хартії вольностей, — тобто
вони не виникали стихійно, а були засновані. Хартія вольностей визначала права громадян і,
зокрема, широке право самоврядування. Наприклад, це означало, що всі люди давали клятву
комуні щодо надання взаємодопомоги, сплачували податки в міську казну, були
військовозобов'язаними щодо захисту міста.
У науковий обіг поняття "місцеве самоврядування" було введено у XІX столітті німецьким
вченим Рудольфом Гнейстом для позначення такого управління на місцях, при якому
територіальні громади, що історично склалися, були наділені правом самостійно (в межах
законів) вирішувати місцеві справи. При цьому діяльність громад залишалася вільною від
втручання представників державної адміністрації.
Західні вчені Г. Холіс і К. Плоккер розуміють під поняттям "місцеве самоврядування" право
демократичної автономної одиниці субнаціонального рівня управління регулювати значну
частину проблем громадськості в її інтересах.
Окрім того існує декілька теорій, які пояснюють сутність місцевого самоврядування.
Першою, у XІX столітті, була обґрунтована теорія вільної громади (теорія природних прав
громади), яка базувалася на ідеях природного права. Вона виходила з того, що право
територіальної громади самостійно вирішувати свої справи має такий самий природний і
невідчужуваний характер, як і права та свободи людини. Таким чином, місцеве
самоврядування розглядалося як автономна щодо державної влади публічна влада
територіальної громади.
Батьківщиною цієї моделі є Велика Британія. Саме в цій країні склалася традиція
самостійності громад та більш крупних історичних спільнот людей щодо управління
місцевими справами в межах законів, але без втручання центральної державної адміністрації
та її представників на місцях. Саме місцеве управління такого роду було названо Рудольфом
Гнейстом місцевим самоврядуванням.
Наприкінці XX століття почала формуватися так звана новітня концепція (модель) місцевого
самоврядування, для якої є притаманним:
1) парламентська;
2) президентська.
Таким чином, сутнісні форми місцевого самоврядування залежать від поєднання багатьох
факторів, найбільш важливими з яких є історичні традиції самоврядності, територіальний
устрій держави, форма правління, рівень політичної культури населення.
Лекція 9
ЛЕКЦІЯ 9. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ
Звичайно, демократичний режим існує і за відсутності тих чи інших властивих йому ознак.
Наприклад, під час буржуазної революції в Англії і після неї, коли виникла вкрай
обмежена елітарна цензова демократія, така її важлива ознака, як конституційність
режиму, складалася і реалізувалася без наявності системи партій, що, як вже
підкреслювалось, є однією з головних ознак демократії. Можливі різні рівні і зміст
демократизму і, безперечно, є значні відмінності між режимами розгорнутої або
обмеженої так званої елітарної демократії, де владним є невеликий прошарок
суспільства, а державне керівництво здійснюється вузьким колом осіб (аристократія,
верхівка бізнесу, фахівці та ін.). Рівень демократизму залежить від питомої ваги примусу в
процесі здійснення державної політики. Щодо розвинутої демократії, то її виникнення
можна очікувати лише тоді, коли влада здійснюється безпосередньо або через
представницький орган широкими верствами населення і коли права кожної особи
надійно захищені, незалежно від того, хто саме у даний момент при владі. Ця захищеність
має спиратися, в першу чергу, не на державний примус, а на високу свідомість
представників державного апарату й усього населення.
Суверенність народу виявляється також у можливості змінити уряд без застосування сили,
виборами. У демократичних суспільствах влада народжується лише з виборів. Уряд
утворюється, відправляється у відставку, періодично замінюється на безпосередню волю
виборців або на обраний ними представницький орган.
Прикладом можуть бути США, де конгрес не тільки суто законодавчий орган, а й виступає
як один з центрів концентрації політичної влади. Сучасна історія цієї країни наочно свідчить,
що за певного розкладу партійно-політичних сил конгрес ефективно конкурує з президентом
у здійсненні державних функцій.
Після Другої світової війни від двопалатної структури парламенту відмовилися Греція,
Данія, Швеція, Португалія, Туреччина, Єгипет, Нова Зеландія, Еквадор та інші країни.
Однопалатній структурі парламенту надала перевагу Об’єднана Республіка Танзанія. На
думку деяких політологів і державознавців, однопалатний парламент більше відповідає
демократичному устрою та однонаціональному складу населення. Він простіший та
ефективніший, законодавча процедура не настільки складна, як у двопалатному парламенті.
Сенат Польщі (100 чоловік) обирається по воєводствах. Кожне із 47 воєводств обирає по два,
а два найбільших за кількістю населення воєводства – по три сенатори; Сенат США
обирається безпосередньо населенням штату за принципом: від кожного штату по два
сенатори. За такими самими принципами обираються сенатори в Австралії, але норма
представництва від кожного штату збільшена до десяти сенаторів. У такому самому порядку
обираються сенатори мексиканського парламенту: по два від кожного штату і по два від
федерального округу. У Швейцарії члени Ради кантонів обираються безпосередньо
населенням кантону, а в одному з кантонів – кантональним парламентом. В Австрії верхня
палата – Федеральна рада – обирається ландтагами земель залежно від кількості населення
землі. Земля з найбільшою кількістю населення обирає 12 членів, а кожна інша земля – таку
частину від цього числа, яка пропорційна відношенню чисельності її громадян до зазначеної
найбільшої їх чисельності, причому остача, що кількісно перевищує половину квоти,
вважається за цілу квоту. Кожна земля повинна мати не менш як три представники (ст. 34
Федерального конституційного закону від 20 листопада 1920 р.). В Індії Рада штатів
обирається легіслатурами (законодавчими зборами) штатів.
Законодавство більшості країн встановлює різні вікові цензи для обрання нижньої та
верхньої палат. Так, депутатами до нижньої палати італійського парламенту – палати
депутатів – може бути обраний будь-який виборець, якому на день виборів виповнилося 25
років, а до верхньої палати – після досягнення 40 років; депутатами Палати представників
США і сенаторами можуть бути обрані громадяни після досягнення відповідно 25 та 30
років; до Національних зборів Франції – після досягнення 23 років, а сенаторами – 35 років.
Термін повноважень однопалатного парламенту складає чотири або п’ять років. В окремих
країнах з двопалатною структурою парламенту (Італія, Іспанія, Польща) термін повноважень
палат збігається. У деяких двопалатних парламентах строк функціонування нижньої та
верхньої палат різний. Так, Палата представників США обирається на 2 роки. Сенат – на 6,
Палата депутатів Мексики – на 3, а Палата сенаторів – на 6, Національні збори Франції – на
5, Сенат – на 9 років, в Японії Палата представників – на 4, а Палата радників – на 6 років і т.
ін. Склад верхньої палати, як правило, не переобирається одночасно, а поновлюється по
частинах: Сенат США, Рада штатів Індії – кожних два роки на одну третину; Сенат Франції –
кожних три роки на одну третину; Палата радників Японії – на половину кожних три роки.
Часткове оновлення складу верхньої палати під час чергових виборів зберігає принцип
наступності в її діяльності. Кількісний склад парламенту визначається безпосередньо
конституціями або іншими законодавчими актами. Конституція, наприклад, Італії закріпила
у кількісному складі палати депутатів 650 чоловік, а сенаторів – 315. Сейм Польщі
складається із 460 депутатів, а Сенат – із 100 сенаторів. Конституції Греції, Іспанії
встановлюють: нижчу та вищу межі кількісного складу парламенту. Кількість членів палати
депутатів Греції не може бути меншою від 200 і більшою від 300 чоловік (ст. 51
Конституції). Конгрес Іспанії нараховує мінімум 300 і максимум 400 депутатів (ст. 68
Конституції).
Закон про вибори до Всекитайських зборів народних представників (ВЗНП) і місцеві збори
народних представників різних ступенів 1986 р. визначає верхню межу депутатів ВЗНП: вона
не повинна перевищувати 3 тис. чоловік (ст. 13). Кількість членів парламенту Японії та
Франції визначається не Конституцією, а законом. Конституції зарубіжних країн
закріплюють термін повноважень парламенту, протягом якого він виконує покладені на
нього функції. Цей термін залишається незмінним або може тривати, скорочуватися за
власним рішенням або рішенням глави держави чи уряду. Так, за конституціями, наприклад,
США, Мексиканських Сполучених Штатів, КНР, Республіки Куба, не існує інституту до_
строкового розпуску парламенту; не може бути розпущена достроково й Національна рада
Швейцарії. Дострокові вибори Національної ради можливі тільки за повної зміни
федеральної конституції, прийнятої лише загальнонаціональним референдумом. Конституція
Австрії надала Національній раді права приймати рішення про свій розпуск (ст. 29, п. 2) до
закінчення строку повноважень на основі звичайного закону.
Таке саме право надає Сейму конституційний закон про відносини між законодавчою та
виконавчою владою Республіки Польща, а також про місцеве самоврядування («Мала
Конституція» 1992 р.): «Сейм може бути розпущений власною постановою, прийнятою не
менш як двома третинами голосів загального складу депутатів» (ст. 4, п. 3). Палата депутатів
Греції розпускається у випадку необрання Президента навіть у третьому турі (ст. 32 п. 4
Конституції). Право розпуску парламенту в цілому чи нижньої його палати належить главі
держави або уряду за виняткових обставин. Так, Президент Італії може розпустити Палату
представників і Сенат або одну з цих палат, заслухавши думку голів палат (ст. 88
Конституції); Президент Республіки Польща може розпустити Сейм після заслуховування
Маршала Сейму та Маршала Сенату; одночасно з розпуском Сейму припиняється термін
повноважень Сенату (ст. 4, п. 4 Конституції).
Право розпуску нижньої палати належить, наприклад, президентам Франції, Індії, Австрії.
Палата представників Японії роз_ пускається імператором за пропозицією та схвалення
Кабінету; англійська Палата громад розпускається королевою за пропозицією Кабінету і т.
ін. У деяких країнах, наприклад, у Франції, Японії тощо, верхні палати розпуску не
підлягають. Не можуть бути розпущені також Рада штатів Індії, Федеральна рада Австрії, які
формуються законодавчими органами суб’єктів федерації. Це положення стосується також
своєрідної палати Німеччини – Бундесрату, – утвореної урядами земель; не підлягають
розпуску й палати, члени яких не обираються (Палата лордів, Сенат Канади). Конституції
окремих країн можуть приймати рішення про продовження терміну своїх повноважень за
наявності своєрідних умов. Такими умовами були в одних країнах війна (Італія),
надзвичайний стан (КНР, Індія), війна, військовий або інший над_ звичайний стан (Болгарія).
Якщо вибори парламенту збіглися з настанням надзвичайного стану, то вибори
відкладаються на строк дії цих умов, а розпущений парламент скликається знову. У
конституціях деяких країн указані підстави для розпуску парламенту.
Шведський Ригсдаг розпускається главою держави, якщо він чотири рази відхилив
пропозицію Тальмана (голови) Ригсдагу про обрання прем’єр-міністра (розд. 6 § 3
Конституції). Генеральні кортеси Іспанії розпускаються королем, якщо протягом двох
місяців після першого голосування жоден з кандидатів на посаду глави уряду не дістав
довіри Конгресу. Підставою для розпуску президентом Народних зборів Болгарії є
неможливість сформувати Раду Міністрів як представника третьої парламентської групи. У
цьому разі президент призначає службовий уряд, розпускає Народні збори та призначає нові
вибори. Під час дії Конституції Республіки Болгарія 1991 р. президент двічі розпускав
Народні збори та призначав нові вибори. Президент Республіки Польща може розпустити
Сейм, якщо той протягом трьох місяців не прийняв закон про бюджет (ст. 21 «Малої
Конституції»). Сейм може виявити недовіру Раді Міністрів і обрати нового голову Ради
Міністрів і запропонований ним склад уряду. Якщо Сейм виявив недовіру Раді Міністрів і не
обрав її голову, то президент має право прийняти відставку уряду або розпустити Сейм (ст.
57– 62 «Малої Конституції»). Так, у 1993 р. президент розпустив Сейм і призначив нові
вибори. Президент Німеччини може розпустити Бундестаг у випадку необрання
федерального канцлера.
У конституціях Бельгії, італії, Казахстану, Молдови, Франції, Чехії, Японії та ряду інших
держав також використовується термін <парламент>. Водночас основні закони Австрії,
Польщі та ФРН такого терміну не знають. Конституції цих держав не позначають обидві
палати як єдиний законодавчий орган - парламент. Це, однак, не означає, що він тут не існує.
Про це свідчать зміст повноважень палат і порядок їх взаємодії, передбачені в
конституційних текстах.
Двопалатність тривалий час була типовою рисою парламентаризму. історично створення або
збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті між буржуазією і
феодальним класом в їхній боротьбі за політичну владу. В наш час існування верхніх палат
передусім пояснюється потребами оптимізації парламентської організації. Акцент звичайно
ставиться на необхідності забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати
їй високого професійного рівня. Нерідко пишуть, що діяльність верхніх палат має
стримувати нижні, створювати такі умови, за яких буде забезпечений зважений
законодавчий процес, виключене прийняття непродуманих та поквапливих рішень і
зберігатиметься рівновага в державному механізмі.
Сьогодні двопалатність вже не має значення типової риси явища парламентаризму. До другої
світової війни- однопалатні парламенти в Західній Європі в умовах демократичного
правління існували лише в Люксембурзі й Фінляндії. У повоєнні роки на засадах
однопалатності були реформовані парламенти в таких європейських країнах, як Греція,
Данія, Португалія і Швеція. Не прийняли принцип бікамералізму у переважній більшості
молоді незалежні країни Азії і Африки. Однопалатні представницькі органи були утворені в
країнах Центральної та Східної Європи (за винятком Югославії). Проте характерно, що в
наші дні Польща, Румунія, Словенія, Чехія і Хорватія звернулися до двопалатної форми
побудови парламентів.
У двопалатних парламентах палати мають різні назви. Однією з найбільш поширених назв
нижніх палат є <палата представників>. Таку назву встановили конституції Австралії,
Бельгії, Ірландії, Уругваю, Філіппін, США, Японії та деяких інших держав. Для парламентів
більшості президентських республік Латинської Америки, Іспанії, Італії та інших
характерною назвою нижніх палат є <палата (асамблея, конгрес) депутатів>. Конституції
фіксують і інші назви нижніх палат: <національні збори> (Франція), <палата громад>
(Великобританія, Канада), <сейм> (Польща) тощо.
Для верхніх палат майже універсальною назвою є <сенат>. Її мають верхні палати
парламентів США і президентських республік Латинської Америки, а також Австралії,
Канади, Філіппін та інших. В Європі таку назву мають верхні палати парламентів Бельгії,
Ірландії, Іспанії, Італії, Польщі, Румунії, Чехії і Франції. Такі назви верхніх палат, як <палата
лордів> (Великобританія), <палата округів> (Хорватія) або <палата радників> (Японія) є
винятком із загального правила. В окремих федераціях назви палат парламентів
відображають не тільки відповідну форму державного устрою, а й різний характер
представництва. Так, в Австрії нижня палата має назву Національної Ради, а верхня -
Союзної Ради. У Швейцарії - відповідно Національна рада і Рада кантонів, у Росії - Державна
Дума і Рада Федерації, в Індії - Народна палата і Палата штатів. Назви палат парламенту
ФРН - союзні збори і союзна рада - засвідчують лише федеральний устрій цієї держави. (У
вітчизняній літературі палати парламенту ФРН називаються відповідно бундестаг і
бундесрат, що є транскрипцією з німецької мови.)
Порядок формування верхніх палат має істотні відмінності і звичайно відрізняється від
прийнятого для нижніх. В ряді країн застосовуються прямі вибори. Їх нерідко проводять не
тільки на основі виборчого права з більш високим віковим цензом, а й з використанням
інших виборчих систем. Зокрема, так формують іспанський, італійський, польський,
румунський і чеський сенати, а також палату радників парламенту Японії.
Свої особливості мають прямі вибори у верхні палати парламентів деяких федеративних
держав. Представництво в таких палатах насамперед враховує наявність суб'єктів федерації.
Від кожного суб'єкта обирається рівна кількість депутатів. Так, сенат конгресу США
обирається безпосередньо виборчим корпусом за принципом <по два сенатори від кожного
штату>. На таких самих засадах відбуваються вибори верхніх палат парламентів Венесуели,
Мексики і Бразилії. У Швейцарії до ради кантонів обирають по два представники від
кожного суб'єкта федерації. Для цього у 22 кантонах проводять прямі вибори, в одному
відповідна процедура відбувається в рамках кантонального представницького органу.
Суб'єкти федерацій мають різну чисельність населення і, отже, різняться кількісним складом
виборчого корпусу. Тому розглянута практика формування верхніх палат призводить до
фактичного порушення принципу рівного представництва у масштабах усієї країни. Проте ці
порушення вважаються об'єктивними.
Свої особливості мають непрямі вибори у верхню палату парламенту Австрії. Законодавчі
органи (ландтаги) земель обирають своїх представників до федеральної ради. Кількість цих
представників залежить від чисельності населення суб'єктів федерації і варіюється від трьох
до дванадцяти. При цьому члени федеральної ради обираються на строки власних
повноважень ландтагів. Враховуючи, що пі строки різняться, депутати верхньої палати
федерального парламенту перебувають не в рівному становищі.
У формуванні верхніх палат використовуються і деякі інші виборчі процедури. В цілому слід
підкреслити, що виборні верхні і нижні палати діють у різних умовах. Як зазначалося, на
виборах у верхні палати віковий ценз для пасивного виборчого права звичайно вищий, ніж у
нижні. Відмінності виявляються і в тому, що строк повноважень (так званий строк
легіслатури) членів верхніх палат нерідко більш тривалий. Так, у конгресі США членів
нижньої палати обирають на два роки, а верхньої - на шість. У парламенті Австралії -
відповідно на три і шість років, у Чехії і Японії - на чотири і шість, у Франції - на п'ять і
дев'ять.
Більш тривалий строк повноважень членів верхніх палат ставить їх у меншу залежність від
виборців у порівнянні з членами нижніх палат. Крім того, це зумовлює більшу стабільність в
роботі, забезпечує депутатам верхніх палат більші можливості для політичного маневру.
Слід також пам'ятати, що в країнах з парламентарними формами правління достроковому
розпуску підлягають, як правило, тільки нижні палати.
Разом з тим принцип часткового переобрання членів верхніх палат створює їм певні
організаційно-функціональні переваги перед нижніми палатами в процесі парламентської
діяльності. Щ переваги можуть мати суттєве значення, наприклад коли верхня палата
відхиляє законопроект, прийнятий нижньою палатою незадовго до закінчення строку її
повноважень. Природно, що немає ніяких гарантій вчасного узгодження цього
законопроекту палатами. Ще більш проблематичним є повторне прийняття законопроекту
новим складом нижньої палати. В умовах часткового переобрання верхня палата набуває
якості постійного елементу парламентської побудови.
У ряді країн, де верхні палати повністю або частково формуються на основі виборчих
процедур, встановлені однакові строки повноважень обох палат. У Бельгії, Іспанії,
Нідерландах, Польщі, Румунії, Хорватії, Швейцарії і Югославії це чотири роки, в Італії та
Ірландії - п'ять років.
Сказане стосується і тих парламентів, верхні палати яких формуються на невиборній основі,
наприклад шляхом призначення. Саме так заміщуються місця в бундесраті ФРН: його члени
призначаються урядами земель із свого власного складу. Кількість членів бундесрату від
кожної землі залежить від кількості її населення і встановлена в межах від трьох до шести.
Під час голосування в бундесраті всі голоси від окремої землі подаються як один голос.
Такий розподіл місць у палаті враховує кількість населення різних провінцій, рівень їх
економічного розвитку та багато інших факторів.
У Росії в ст. 95 Конституції передбачено, що до складу Ради Федерації мають входити по два
представники від кожного суб'єкта федерації: по одному від представницького органу і
органу виконавчої влади. По суті це означає формування верхньої палати парламенту на
змішаній основі.
Особливе місце серед верхніх палат займає палата лордів парламенту Великобританії. Тут
сполучаються практично всі невиборні способи заміщення депутатських місць. До того ж
при формуванні цієї палати застосовуються принципи суто феодального походження. За
своїм складом палата лордів е формально найчисельнішою серед верхніх палат парламентів
країн світу: право займати її лави має приблизно 1200 чоловік. Певні порівняння тут можливі
лише з Всекитайськими зборами народних представників, які за Конституцією КНР є вищим
органом державної влади. До їх складу входить близько трьох тисяч депутатів.
Переважну більшість членів палати лордів становлять так звані спадкові лорди. Зараз їх
приблизно вісімсот, і вони, як і раніше, передають свої титули герцогів, маркізів, графів і
віконтів у спадщину разом з місцем у палаті. З кінця 50-х рокі> XX ст. поступово утворилася
досить значна (нині понад 350 чоловік) група довічних лордів. Такий титул надається
монархом за поданням прем'єр-міністра відставним політикам, діячам науки, культури тощо.
Свій титул і місце в палаті вони зберігають довічно, але не мають права передавати
нащадкам. Довічні лорди є найбільш динамічним елементом палати. Фактично (але вони
забезпечують її збереження як державного інституту, беручи більш-менш активну участь у
парламентській роботі.
Членами палати лордів є також так звані судові лорди, або лорди-юристи, яких призначає
монарх здебільшого з числа суддів одного з вищих судів - апеляційного іуду, та лорди, які є
членами палати на підставах успадкування або довічного призначення і які раніше обіймали
певні судові посади. Статус судового лорда має і лорд-канцлер, який являє собою унікальну
державно-правову фігуру. Він обіймає ряд судових посад, очолює палату лордів в цілому і є
членом кабінету міністрів (уряду), якому підпорядковане державне управління у сфері
юстиції. В його особі поєднуються функції органів трьох влад - законодавчої, виконавчої,
судової.
Лорди-юристи формально наділені тими самими правами, що й інші члени палати. Але
фактично вони не беруть участі в загальних засіданнях палати, якщо там не розглядаються
питання організації судоустрою і судочинства. Засідання самих лордів-юристів визначаються
як форма діяльності вищого суду Великобританії - суду палати лордів.
Нарешті, до складу палати лордів входять так звані духовні лорди. Це ієрархи церкви, які
репрезентують її тут. Наявність такого представництва в палаті відображає особливий
характер зв'язків, що існують між церквою і державою.
Існує певна закономірність: чим ближчий спосіб формування верхніх палат до прямого
волевиявлення народу, тим ширше коло їхніх повноважень, тим ближче вони до обсягу
компетенції нижніх палат. Аналіз змісту реальної компетенції палат та їх співвідношення
дозволяє визначити місце кожної з них у парламентській організації та справжню роль
представницьких органів у здійсненні державної влади.
Велике значення для характеристики організації парламентів мають питання їхнього складу.
За своєю природою парламенти є колегіальними органами, що вже саме по собі створює
умови для їх певної чисельності, яка нерідко прямо визначається в основних законах. У
Греції, Іспанії, Македонії, Португалії, Хорватії та деяких інших країнах встановлено
чисельний мінімум і максимум складу представницького органу.
У федеративних державах чисельність парламентів, точніше їхніх верхніх палат,
визначається по-різному. В тих країнах, де в конституціях фіксується конкретне і рівне
представництво суб'єктів федерації у верхніх палатах (Австралія, США, Швейцарія та інші),
склад останніх, по суті, завжди визначений і залежить лише від самого факту існування цих
суб'єктів. Принцип визначеної норми представництва прямо встановлений в основних
законах Австрії та ФРН. Як зазначалося, тут зафіксовані норми представництва у верхніх
палатах від окремих суб'єктів федерації залежно від чисельності населення останніх.
У цілому ряді країн питання визначення чисельності складу виборних палат парламентів
вирішується на інших засадах. Зокрема, самі конституції або спеціальні закони визначають
норму представництва, тобто середню кількість виборців, яких має представляти в
парламенті один депутат. При цьому норма представництва звичайно періодично
збільшується, що забезпечує більш-менш постійне число членів палати. іноді змінюється
чисельність складу палат, що впливає на саму. норму представництва. У тих випадках, коли
палати формуються іншими, невиборними способами, відповідне число, як правило,
фіксується в конституціях або в законодавстві.
Найчисельнішими за складом є нижні палати парламентів США (435), Росії (450), Польщі
(460), Японії (512), Франції (577), Італії (630), Великобританії (650) та ФРН (662 депутати).
Верхні палати парламентів деяких з цих країн також мають значний чисельний склад.
Наприклад, в Японії, Італії та Франції вони нараховують відповідно 252, 315 і 319 де-путатів
(станом на 01.01.97 р.).
Так, у сенаті парламенту Канади нараховується 112 місць. Водночас у палаті громад (нижня
палата) засідають 295 депутатів. Ще більша диспропорція між кількісним складом палат
парламенту ФРН.
За тривалістю сесії у різних країнах неоднакові. Так, у Фінляндії парламент засідає 120 днів,
у Данії, Португалії - 8 місяців, у Великобританії сесія палати громад триває в середньому 175
днів. Осіння сесія палат іспанських кортесів триває 3-4, весняна - 4-5 місяців. У
національних зборах Франції тривалість першої сесії становить 80, другої - 90 днів. У всіх
парламентах літній період є часом відпусток.
Крім чергових, проводяться надзвичайні, або позачергові, сесії, які, у разі потреби,
скликаються під час канікул або літньої відпустки депутатів. їхні строки обмежені початком
чергових сесій або вирішенням питань порядку денного. На відміну від чергових, які
скликаються за власним правом палати або за формальною ініціативою глави держави,
згідно з датами і строками, встановленими в конституціях, порядок скликання надзвичайних
сесій пов'язаний з волевиявленням ширшого кола суб'єктів конституційно-правових
відносин.
Парламентські фракції звичайно формуються з членів однієї політичної партії, хоч у ряді
розвинутих країн існує практика утворення спільних фракцій з представників кількох партій,
що проводять єдину або близьку лінію в політиці. У деяких країнах (Австрія, Італія)
створюють так звані змішані фракції, до складу яких входять депутати, які не є членами
будь-якої партії або які не побажали стати членами фракцій, що утворилися на партійній
основі.
Фракції мають свою внутрішню організацію. Вони звичайно утворюють керівні органи. Для
розв'язання питань поточної парламентської роботи фракції у своєму складі формують так
звані робочі групи, які, зокрема, вивчають ті питання, що є предметом окремих
законопроектів з порядку денного. Робочі групи мають тимчасовий характер і діють до
розв'язання відповідних питань. Фракції орієнтуються на рекомендації робочих груп, до
складу яких призначають найбільш компетентних депутатів.
Швеції та Югославії. При цьому звичайно йдеться про пропорційне представництво фракцій
у парламентських структурах. У Конституції Порту-галії ці питання регламентуються
докладніше. Вона містить ст. 183 <Парламентські групи>, де визначено головні напрями
їхньої діяльності і права. У Швейцарії питання організації і діяльності парламентських
фракцій врегульовано у спеціальному законі. У більшості країн відповідне регулювання
здійснюється на основі парламентських регламентів.
Однак не завжди існування фракцій передбачено навіть у парламентських регламентах.
інколи в них, як у вищезгадуваних основних законах, про фракції йдеться лише у зв'язку з
функціонуванням парламентських .комісій (Нідерланди, Норвегія, Фінляндія). Причому це
робиться в такій самій непрямій формі, як і у конституційних текстах. іноді в нормах
конституційного права взагалі не згадується про фракції, що, однак, не заперечує Їх. Нині
фракції є невід'ємним елементом парламентської структури практично в усіх країнах з
демократичними політичними режимами.
В усіх англомовних країнах одноосібний голова парламенту або нижньої палати зветься
спікером. Його повноваження і фактичне становище в палаті в різних країнах помітно
різняться. Так, спікер палати громад парламенту Великобританії має широкі повноваження в
питаннях процедури. Він стежить за дотриманням регламенту, керує парламентськими
дебатами, організовує виконання внутрішньопарламентських рішень тощо. Спікер несе
відповідальність за роботу адміністративно-допоміжних служб палати. Важливим є його
право самотужки встановлювати правила парламентської процедури. Так звані правила
спікера становлять важливу частину офіційних регламентів палати громад. Вони діють доти,
поки сама палата спеціальним рішенням їх не скасує.
Крім спікера, в палаті громад парламенту Великобританії працює ще одна важлива особа -
лідер палати. Його призначає прем'єр-міністр з числа політичних діячів - членів кабінету
(уряду). Лідер палати завжди виступає від імені уряду і несе відповідальність тільки перед
його главою. Лідер наділений різноманітними повноваженнями, серед яких слід виділити
право брати участь у визначенні порядку денного роботи палати. Він також інформує палату
про всі урядові справи, що мають загальнодержавне значення.
Дещо вужчими правами наділені спікери в парламентах інших англомовних країн. Різниться
і їхній загальний статус. Так, спікера палати громад парламенту Канади за традицією
обирають з лав правлячої партії, хоча можливі і винятки. На відміну від нижньої палати
британського парламенту, де спікер звичайно займає посаду на весь час його обрання як
депутата, в Канаді строк перебування на цій посаді, як правило, обмежений одним
скликанням, що пов'язано з прийнятим принципом послідовної ротації на посаді спікера
представників англо- і франкомовного населення. До претендента на посаду спікера
ставиться вимога знати обидві державні мови - англійську і французьку. Якщо обраний
палатою спікер є представником однієї з двох мовно-етнічних груп, то його заступник має
обов'язково репрезентувати іншу групу.
Спікер палати представників конгресу США реально є представником своєї партії і діє
відповідно. Тому на цю посаду завжди обирається конгресмен від тієї політичної партії, яка
має більшість у палаті. Спікер палати представників є однією з найважливіших осіб, які
забезпечують реалізацію законодавчих програм партії більшості. і хоча він офіційно не
очолює цю більшість, його рішення і дії користуються великим авторитетом і орієнтують
поведінку багатьох парламентаріїв. На відміну від спікера британської палати громад, він
голосує і тим самим визначає свою партійну позицію.
У верхніх палатах одноосібний керівник, як правило, також обирається. Проте існує й інша
практика. У Канаді відповідна посада заміщується за рішенням генерал-губернатора з
рекомендації прем'єр-міністра. У США офіційним головою верхньої палати є віце-президент.
Водночас сенат обирає так званого тимчасового голову, який, за деякими винятками, веде
засідання палати. У Великобританії керівництво палатою лордів здійснює лорд-канцлер. Як
зазначалося, він займає і ряд судових посад, а також є членом британського уряду (кабінету).
Кількісний склад колегіальних керівних органів палат істотно різниться. У цілому ряді країн
він визначений у межах від трьох до п'яти осіб. Частіше ж колегіальні органи являють собою
більш чисельні і навіть громіздкі структури. Так, у Швейцарії бюро нижньої палати
складається з десяти осіб, а верхньої - з п'яти, у Франції - з двадцяти двох і двадцяти
відповідно. В Італії бюро кожної з палат складається з шістнадцяти членів. Президія
бундестагу ФРН нараховує дев'ятнадцять чоловік. Такі цифри пояснюються тим, що до
складу колегіальних органів палат тут входять не тільки голови та їхні заступники, а й так
звані секретарі і квестори.
Здійснюють голови палат і деякі інші політичні функції. У Казах-стані та Франції голови
обох палат парламенту разом з президентом призначають відповідно по два і три члени
конституційної ради кожний і тим самим формують склад цього органу, що здійснює функції
конституційного контролю. Ці повноваження голів палат, безумовно, надають їм значної
політичної ваги.
На відміну від інших країн, де відповідні парламентські структури діють на постійній основі,
в Італії конференція голів парламентських груп (фракцій) створюється з приводу виникнення
конкретних ситуацій і скликається за ініціативою голови палати, уряду або однієї з груп.
Вона наділена найширшими повноваженнями з питань роботи палати і її постійних комісій.
Завершуючи розгляд парламентських структур, які забезпечують роботу самого
представницького органу, зупинимося на характеристиці адміністративно-допоміжних
служб. Такі служби діють в усіх парламентах, хоча форми і масштаби їхньої діяльності в
різних країнах неоднакові. У Великобританії, Італії, Нідерландах, США, Японії та в ряді
інших країн кожна з палат парламенту має свої окремі адміністративно-до-поміжні служби.
Головна особливість юридичного статусу фактично всіх співробітників цих служб полягає в
тому, що вони визначаються як парламентські службовці і займають свої посади за наймом.
Дещо осторонь стоять фігури керівників таких служб. Вони мають спеціальний титул
генерального секретаря, директора, клерка палати тощо.
До функції постійних комісій також віднесено обговорення інших питань порядку денного
парламенту. В багатьох країнах утворюються постійні комісії, діяльність яких пов'язана з
роботою самого представницького органу: з питань процедури і регламенту, депутатської
етики тощо. Нерідко постійні комісії здійснюють функції зв'язку з міністерствами і контролю
за діяльністю органів виконавчої влади. Тому не дивно, що постійні комісії звичайно мають
спеціалізований характер, а предметна компетенція їх у цілому відповідає загальній
структурі уряду.
Кількість постійних комісій у парламентах помітно різниться: від шести в кожній з палат
парламенту Франції до двадцяти чотирьох у бундестазі ФРН. Число постійних комісій
зафіксоване в конституціях або в парламентських регламентах. Проте в ряді країн комісії
утворюються в такій кількості, яку сам парламент і контролююча його партійна більшість
вважають за доцільну.
Різним є і кількісний склад постійних комісій. Так, у Франції за регламентом нижньої палати
максимальний склад кожної з комісій становить 1/8 або 2/8 загальної кількості членів палати.
Однією з особливостей внутрішньої структури палат парламентів у зв'язку з реалізацією
ними своєї законодавчої компетенції є те, що в деяких з них передбачено створення так
званих секцій. Наприклад, у Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі склад парламенту чи нижньої
палати розподіляється на п'ять або (в останньому випадку) на три секції, які розглядають усі
або окремі законопроекти. Право брати участь у засіданнях кожної секції теоретично має
будь-який депутат, хоча практично здійснити таке право майже нереально: депутат не може
одночасно бути присутнім у кількох місцях, де проходять засідання секцій. Система секцій
палат не підміняє постійні комісії, а діє паралельно з ними. Механізм взаємодії секцій і
комісій у процесі законодавчої роботи має складний характер. Головним призначенням
секцій, як і відповідних комісій, визнається раціоналізація цього процесу.
Крім постійних комісій, в парламентах створюються спеціальні, слідчі та деякі інші комісії
(комітети). Вони здебільшого діють на тимчасовій основі, тобто до вирішення поставленого
завдання.
Для керівництва своєю роботою самі комісії або палати обирають голів комісій. Нерідко для
цього навіть створюється колегіальний орган - бюро комісії. В парламенті Японії голів
постійних комісій обирають палати, а спеціальних - самі комісії. В палаті громад парламенту
Великобританії голів постійних і спеціальних комітетів призначає спікер. Але найбільш
характерним є порядок заміщення місць голів постійних комітетів палат конгресу США.
Призначення голів комітетів залежить від спеціальних органів, створених у рамках
парламентських фракцій, - так звані комітети комітетів. Ці призначення звичайно
здійснюються з урахуванням правила старшинства. Згідно з цим правилом, місце голови
комітету посідає той законодавець, який має найбільший стаж роботи в даному комітеті.
Палата лише формально затверджує зроблене призначення.
Завершуючи розгляд питань внутрішньої структури парламентів, слід згадати про існування
в деяких країнах спеціальних органів палат, які за певних умов беруть на себе окремі функції
останніх. Так, в Австрії нижня палата обирає зі свого складу на основі пропорційного
представництва фракцій так званий головний комітет. Його призначенням є сприяння
контролю представницького органу за органами виконавчої влади на рівні федерації. У
зв'язку з цим певні урядові постанови можуть бути прийняті лише за згодою головного
комітету. У разі потреби головний комітет скликається в період, коли сесія парламенту не
проводиться. Головний комітет обирає зі складу своїх членів постійний підкомітет, який
реалізує його функції, а також деякі повноваження всієї палати здебільшого після
дострокового розпуску палати і до обрання ії нового складу.
Основний закон ФРН припускає можливість створення так званого загального комітету. Він
не має постійного характеру і може бути сформований лише за надзвичайної ситуації, коли
скликання повного складу бундестагу або наявність його кворуму неможливі. До такої
надзвичайної ситуації віднесено констатацію урядом факту озброєної агресії щодо території
держави або безпосередньої загрози такої агресії. В цьому випадку бундестаг або за його
відсутності загальний комітет проголошує стан оборони, що тягне за собою відповідну
перебудову організації державного управління. Загальний комітет складається на дві третини
з депутатів бундестагу і на одну третину - з членів бундесрату, яких призначають палати.
Важливе місце у діяльності парламенту посідає прийняття закону про бюджет. Проект
закону про бюджет, на відміну від інших законопроектів, складається і вноситься на розгляд
до нижньої палати парламенту з нерівноправними палатами тільки урядом. На відміну від
інших законів, що діють протягом тривалого часу, закон про бюджет функціонує лише один
фінансовий рік. Парламенти Угорщини, Греції, Словаччини, Чехії та інших країн обирають
президента, формують уряд, органи конституційного контролю й нагляду, Верховний Суд, їм
належать повноваження у сфері оборони країни та зовнішньої політики. Вони здійснюють
контроль за діяльністю уряду. Види контролю парламенту за діяльністю уряду залежать від
форми правління. У президентських республіках, де уряд формується президентом і не
відповідає перед парламентом, контрольні повноваження останнього не настільки великі, як
у парламентарних республіках. Конституції розрізняють дві форми відповідальності уряду:
політичну й судову. Політична відповідальність означає висловлення недовіри уряду або
його окремим міністрам, внаслідок чого вони мають залишити посади, які обіймають.
Судова відповідальність означає притягнення до суду уряду в цілому або якогось його члена
за вчинений злочин під час виконання своїх обов’язків. Формами контролю за діяльністю
уряду є постановка питання про довіру за ініціативою уряду; пропозиція депутатів про
вираження уряду недовіри; інтерпеляція; усні та письмові запитання; спеціальні форми
парламентського контролю. Відмова парламенту в довірі уряду тягне за собою відставку
останнього.
Група, що кількісно складає від однієї десятої до однієї четвертої всіх депутатів палати, може
внести резолюцію недовіри уряду, за яку має висловитися абсолютна більшість депутатів.
Президентові на_ дається право у разі вираження недовіри уряду прийняти його відставку
або розпустити парламент і призначити нові вибори. Інтерпеляція являє собою звернення у
письмовій формі групи депутатів до уряду з вимогою надати інформацію з найважливіших
питань внутрішньої та зовнішньої політики або з будь-якого конкретного питання, що має
загальнодержавне значення. Відповідь уряду обговорюється на пленарному засіданні палати
і може завершитися прийняттям резолюції недовіри. Запитання письмові та усні є, як
правило, засобом одержання інформації, надання палаті тих або інших документів, критики
діяльності уряду в цілому або окремих міністрів. Відповідають, зазвичай, усно чи письмово,
негайно або на наступному засіданні.
Так, в Італії кожна палата парламенту може прийняти вмотивовану резолюцію про довіру
або недовіру уряду на підставі поіменного голосування. Резолюція має бути підписана не
менш, ніж 1/10 складу палати, вона не може бути поставлена на розгляд до закінчення
триденного строку з моменту її внесення. Це дає змогу уряду мобілізувати своїх
прихильників у парламенті. При цьому в основному законі прямо вказується на різницю між
вотумом недовіри уряду, що обов'язково тягне за собою його відставку, та іншими
голосуваннями в палатах проти будь-якої урядової пропозиції.
У Франції недовіра уряду може бути виражена шляхом прийняття нижньою палатою
резолюції осуду. Така резолюція розглядається лише в тому випадку, коли її підпишуть не
менш, ніж 1/10 загальної кількості депутатів. Голосування можна проводити лише через дві
доби після внесення проекту резолюції. Підраховуються тільки голоси, подані за резолюцію
осуду, а сама резолюція може бути прийнята лише абсолютною більшістю голосів. Усе це
значною мірою зменшує ефективність відповідної процедури і обмежує значення самого
інституту політичної відповідальності уряду.
В усіх країнах з відповідними формами правління рішення про недовіру уряду має бути
прийняте абсолютною більшістю депутатів. Недовіра главі уряду означає недовіру усім його
членам і тягне їх відставку. У більшості країн в основних законах передбачено можливість
розгляду питання про довіру за ініціативою самого уряду. Процедура його розгляду
аналогічна або близька до процедури вотуму недовіри.
Конституції ряду держав обмежують можливості повторного внесення питання про недовіру
уряду протягом певного часу. В Португалії, Румунії і Франції питання про недовіру не може
бути поставлене повторно у період однієї парламентської сесії, у Болгарії і Греції
відповідний строк дорівнює шести, а в Естонії, Хорватії і Польщі трьом місяцям. Разом з тим
у Польщі повторна пропозиція про недовіру уряду може бути внесена достроково за умови її
підтримання 1/4 депутатів від складу нижньої палати.
Резолюція осуду уряду в Швеції може бути прийнята за результатами обговорення урядової
діяльності або розгляду інтерпеляції. існуюча у Швеції практика полягає в тому, що уряд
ніколи не ставить питання про довіру у зв'язку з внесенням ним законодавчих або інших
пропозицій і не йде у відставку, коли парламент відхиляє ці пропозиції. До того ж в усіх
Скандинавських країнах, на відміну від багатьох інших країн, відмова парламенту схвалити
урядові законопроекти не пов'язується з довірою ; уряду. Це не тільки сприяє стабільності
урядів, а й дає змогу депутатам вільно керуватися власними переконаннями у процесі
законотворчості.
Звичайно глава держави не має реальних можливостей виступати в ролі арбітра між
парламентом та урядом і майже автоматично розпускає парламент за поданням прем'єр-
міністра. Однак виникають ситуації, коли розклад партійно-політичних сил у парламенті
уможливлює існування лише коаліційного уряду, а парламентські фракції не можуть дійти
згоди. Тоді глава держави може відіграти вирішальну роль не тільки у формуванні такого
уряду, а й у вирішенні питання про розпуск парламенту.
У деяких країнах право розпуску парламенту багато в чому втратило зв'язок з інститутом
власне політичної відповідальності уряду. Сказане передусім стосується Великобританії, де
уряд фактично в будь-який момент може звернутися до глави держави з проханням
розпустити нижню палату і призначити вибори нового її складу, а глава держави має
задовольнити це прохання. Достроковий розпуск палати тут звичайно пов'язаний не з
відповідальністю уряду, а з його намірами використати сприятливу політичну ситуацію для
проведення виборів з метою забезпечення собі знову парламентської більшості. Знаменно,
що у Великобританії протягом XX ст. жоден склад палати громад не проіснував повний
строк своїх повноважень.
Рішення нижньої палати про висунення обвинувачення і верхньої палати про усунення
президента Росії повинні бути прийняті 2/3 голосів їх загальної кількості. Відповідна
пропозиція розглядається в нижній палаті з ініціативи 1/3 її складу і при наявності висновку
спеціальної комісії, утвореної цією палатою. Саме рішення верхньої палати про усунення
президента з поста має бути прийняте не пізніше, ніж у тримісячний строк після висунення
нижньою палатою обвинувачення. Якщо протягом цього строку рішення верхньої палати не
буде прийняте, обвинувачення проти президента вважається відхиленим.
В Ірландії, згідно зі ст. 12 Конституції, <президент може бути відданий до суду парламентом
за встановлену негідну поведінку>. Обвинувачення формулює будь-яка з палат парламенту.
Пропозиція про таке обвинувачення повинна бути прийнята не менш, ніж 2/3 складу
відповідної палати. Якщо одна з палат висуває обвинувачення проти президента, інша палата
веде розслідування або дає розпорядження про таке розслідування. За результатами цього
розслідування вона може прийняти більшістю у 2/3 голосів ЇЇ' складу резолюцію про
усунення президента з поста.
Практично в усіх розвинутих країнах після висунення проти президента або членів уряду
обвинувачення у вчиненні злочину відповідні) би призупиняють здійснення своїх
повноважень. Це має забезпечити невтручання їх у кримінальний процес і об'єктивний
розгляд справи. і. Загальна картина така: процедури притягнення до конституційної
(кримінальної відповідальності суб'єктів виконавчої політичної влади ревізуються завжди за
участю парламентів. Нерідко ця участь має важливе і навіть вирішальне значення. Наявність
у конституціях і законодавстві відповідних процедур слід пояснити намаганням правлячих
кіл балансувати головні компоненти державного механізму, якими є органи законодавчої і
виконавчої влади.
На відміну від звичайних депутатських запитань, які можуть бути поставлені в процесі
роботи обох палат, інтерпеляції, за деякими винятками, вносяться тільки в нижні палати,
перед якими уряди несуть політичну відповідальність. За процедурою інтерпеляції завжди
проводиться обговорення питання, яке є її предметом. Після цього відбувається голосування,
і приймається резолюція. Наслідком інтерпеляції може бути застосування санкцій до уряду:
за її результатами нерідко в парламенті ставиться питання про недовіру уряду. У Франції, де
процедура інтерпеляції була запроваджена ще в кінці XVІІІ ст., вона практично
ототожнюється з порядком внесення і розгляду резолюції осуду уряду.
Зміст процедури інтерпеляції в різних країнах має свої відмінності. При цьому звичайно
встановлюються різного роду застереження, щоб зменшити можливість використання цієї
процедури для дестабілізації парламентської та урядової діяльності.
Так, у Франції інтерпеляція має бути підтримана 1/10 складу національних зборів. Глава
уряду чи міністр повинні дати відповідь не пізніше п'ятнадцяти днів з моменту її внесення.
Якщо ж авторами інтерпеляції є менша кількість депутатів, у палаті проводиться
обговорення і ї приймається рішення щодо доцільності започаткування відповідної
процедури. Член уряду, до якого звернена інтерпеляція, може повідомити і про свою
неспроможність дати на неї відповідь. Його відмова має бути і вмотивованою і підлягає
розгляду на сесійному засіданні. Палата може прийняти рішення про підготовку
попереднього висновку за змістом і інтерпеляції однією з її постійних комісій. Але в будь-
якому випадку не припускається перенесення розгляду інтерпеляції на наступну сесію.
У Швеції парламент своїм рішенням визначає особу, якій передається інтерпеляція для
підготовки відповіді у чотиритижневий строк. Припускається можливість обмеження
реалізації депутатами свого права на інтерпеляцію. Зокрема, остання інтерпеляція може бути
внесена не пізніше кінця квітня, тобто за місяць-півтора до закінчення парламентської сесії.
Якщо голова парламенту не вважає за потрібне обговорювати інтерпеляцію, він може
запропонувати представницькому органу відхилити її. В свою чергу, член уряду, до якого
звернена інтерпеляція, може, давши пояснення, затримати свою відповідь на невизначений
час. В такому випадку інтерпеляція втрачає, по суті, своє значення. інтерпеляція анулюється,
якщо на неї не було дано відповіді на тій самій сесії, на яку її внесено.
В Італії в нижній палаті парламенту відповідь на інтерпеляцію має бути дана після
закінчення двотижневого строку з правом уряду на такий самий додатковий строк. За згодою
авторів інтерпеляції відповідь може бути перенесена ще на пізніший строк. У сенаті дату
відповіді на інтерпеляцію встановлює голова палати, а у випадку незгоди з нею авторів
інтерпеляції - сама палата. Уряд може відмовитися відповідати, вмотивувавши причину такої
відмови.
В англомовних країнах (крім США) депутат може лише внести пропозицію про скорочення
або скасування того чи іншого податку або збору, але він не вправі пропонувати нові
податки або збільшення ставок вже існуючих податків понад визначені у відповідній заяві
міністра фінансів. Водночас сам представницький орган не вправі змінити запропоновані
урядом статті асигнувань або збільшити суму державних витрат. Він може лише відмовити у
встановленні будь-якого асигнування або зменшити конкретну суму витрат.
Практично в усіх країнах у структурі парламентів створено одну або кілька постійних
комісій (комітетів) з бюджетно-фінансових питань. В них здійснюється відповідна стадія
проходження бюджету в парламенті. Членство в цих комісіях звичайно вважається найбільш
престижним для депутатів. іноді до повноважень спеціально утворюваних комісій відносять
контроль за сферою бюджетно-фінансової діяльності уряду.
Принцип депутатського індемнітету прийнятий в усіх країнах. Проте іноді йому надають
дещо звуженого значення. Зокрема, в Латвії та ФРН депутати на загальних підставах несуть
відповідальність за наклеп, а в Литві - за наклеп і образу. У Греції подібне звинувачення є
підставою для судового переслідування депутатів лише з дозволу самого парламенту.
У цілому ряді країн депутати користуються імунітетом лише під час парламентських сесій. У
Бельгії і Люксембурзі розгляд кримінальної справи депутата може бути припинений на
період сесії за вимогою палати, а сам депутат тимчасово звільнений. В Японії депутат,
заарештований у канікулярний період, повинен бути безумовно звільнений за рішенням
палати. У Франції депутат, переслідуваний за вчинення злочину у період між сесіями, може
бути заарештований лише з санкції бюро палати.
В англомовних країнах статус депутата щодо цього мало чим відрізняється від юридичного
становища звичайних громадян. У Великобританії депутат не може бути позбавлений волі
без санкції палати громад у зв'язку з цивільним процесом у суді (відомо, що в деяких країнах
закон припускає позбавлення волі банкрутів та боржників) у період сесії і сорока днів до її
початку та після її закінчення. Однак він не користується імунітетом проти арешту у зв'язку з
порушенням і розслідуванням кримінальної справи. Зокрема, для арешту парламентарія тут
достатньо формальної згоди голови палати. Аналогічні або близькі за змістом положення
містяться в праві інших країн, що сприйняли засади британської конституційної системи.
іноді цей зв'язок набуває ще більш спрямованого характеру. Зокрема, згідно з регламентом
національних зборів Франції, участь депутата менше, ніж у 2/3 загальної кількості
голосувань, що мали місце на засіданнях під час сесії, є підставою для вирахування
відповідної частини винагороди. Якщо ж депутат брав участь менше, ніж у половині таких
голосувань, то вирахування подвоюється. Проте слід зауважити, що в більшості країн члени
парламенту одержують винагороду незалежно від їхньої присутності на засіданнях або їхньої
роботи в парламентських органах.
В окремих випадках добові є єдиною формою винагороди депутатів. Така практика існує в
палаті лордів парламенту Великобританії. До цих добових також додаються кошти для
компенсації витрат членів палати на дорогу до місця розташування палати і на наймання
квартири під час парламентської сесії тощо. Різні доплати введені і в інших країнах. Зокрема,
парламентарії безкоштовно здійснюють деякі поштові відправлення або отримують
відповідну компенсацію. іноді враховуються їхні витрати на наймання допоміжних
приміщень для роботи секретарів або помічників, а також на утримання самих цих осіб.
Питання про несумісність має ще один аспект, який безпосередньо стосується членів уряду.
В президентських республіках несумісність депутатського мандата та членства в уряді і
взагалі в системі органів виконавчої влади є однією з основ державного ладу, побудованого
на засадах жорсткого поділу влад. У парламентарних за формою правління країнах, навпаки,
більш-менш послідовно діє правило, за яким міністри повинні бути членами парламенту
(звичайно нижніх палат). Вважається, що тим самим створюються умови для реалізації
принципу політичної відповідальності уряду та окремих його членів перед представницьким
органом. Це саме правило прийняте і в багатьох країнах з так званою змішаною
республіканською формою правління.
Інститут заступників депутатів існує також у Норвегії, Швеції та деяких інших країнах, але
має тут дещо інше призначення. Наприклад, у Швеції заступник депутата тимчасово займає
місце в палаті, коли депутат з поважних причин не може брати участь у роботі сесійних
засідань, постійних комісій чи інших парламентських структур більше місяця. Рішення про
таку заміну приймає парламент. В Австрії існує інститут запасних депутатів, яких обирають
понад визначене число членів нижньої палати. Місце в палаті вони займають лише після
появи там вакансії і користуються звичайним статусом депутата аж до закінчення строку
легіслатури.
Державне право зарубіжних країн розглядає главу держави як носія вищої виконавчої
влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин. Однак
між тими значними повноваженнями, якими наділяє главу держави Конституція, і тією
реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни,
нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед, від форми
правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від
історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища,
яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів – й від порядку їх
обрання.
Вакантність престолу, незалежно від її причин, завжди має певні юридичні наслідки.
Одним з таких наслідків може бути встановлення регентства, тобто тимчасового
правління іншої особи або групи осіб (регентська рада) замість монарха. Конституції
багатьох парламентарних монархій регламентують порядок встановлення регентства та
його здійснення. Регентство може бути встановлене і за умов тимчасової недієздатності
монарха, його малолітства та в деяких інших випадках. іноді воно виконує роль гнучкого
політичного інституту.
Одним з особових прав монарха є право на державне утримання за , рахунок так званого
цивільного листа - особливої статті у державному : бюджеті, де визначені кошти на
утримання монарха, а також звичайно і його найближчих родичів та двору. Передбачає
цивільний лист і деякі | інші витрати, пов'язані з інститутом монархії. За своєю природою
він не стосується майна, що є у власності монарха та його сім'ї.
Мимоволі постає питання, чому практичні англійці дозволяють собі витрачати мільйони
на утримання королівської родини та ще й з повним набором середньовічних інститутів і
атрибутів? Головна причина збереження інституту монарха за умов сьогодення полягає в
тому, що він є вигідним певним політичним силам. Незважаючи на те, що в усіх
парламентарних монархіях (а їх абсолютна більшість порівняно з дуалістичними й
абсолютними) спостерігається практична нуліфікація повноважень монарха, сили, що
зацікавлені в монархові, доводять і домагаються збереження цього анахронізму
попередньої епохи. Справа полягає у тому, що прерогативи монарха значно ширші за
президентські. Це й абсолютне вето, яке, на відміну від президентського скасувати не
можна, це й достроковий розпуск нижньої палати парламенту, це й усунення уряду.
Навіть наділений широкими повноваженнями Президент США всім набором таких дієвих
прерогатив не володіє. Збереження монархії і великих повноважень монарха дозволяє у
кризових ситуаціях, за умов різкого загострення соціальних проблем і конфліктів
використовувати цей інститут владними силами. Крім того, слід зазначити, що політичні
сили, які перебувають при владі, за сучасних умов виробили інші шляхи впливу на
вирішення питань зовнішньої та внутрішньої політики в обхід монарха (делеговане
законодавство, лобізм тощо). Саме тому в багатьох країнах монархові прерогативи нібито
перебувають у стані летаргійного сну. Але не викликає сумніву те, що коли цього
вимагатимуть обставини, вони негайно будуть використані. Правлячим колам вигідне
збереження монархів і їхніх широких повноважень на випадок завоювання
демократичними силами більшості у парламенті, представництва в уряді й зміни ними
державного курсу в певному напрямі. Тоді вони зможуть скористатися повноваженнями
монарха як дієвим конституційним резервом.
Звичайно пост президента стає вакантним після закінчення строку повноважень особи,
що його займала. Достроково вакантним цей пост може стати внаслідок смерті,
недієздатності або добровільної відставки президента, а також усунення його з поста
через притягнення до відповідальності у порядку імпічменту або інших подібних
процедур.
Дещо відмінна за своєю природою рада республіки у Греції. Вона не є постійно діючим
інститутом і формується у випадках, передбачених конституцією, або тоді, коли глава
держави вважає це за доцільне. Рада республіки готує президенту висновки з питань
формування уряду, якщо жодна з політичних партій не має абсолютної більшості місць у
парламенті, а також з питань розпуску представницького органу.
До складу рад входять різні посадові та інші особи. Членами державної ради Ірландії є
прем'єр-міністр та його заступник, а також державний радник з юридичних питань, який
водночас представляє державу у судовому процесі (генеральний аторней). Сюди також за
згодою можуть бути введені ті особи, які раніше займали пости і посади президента,
прем'єр-міністра і голови вищого суду. Сам президент має право визначити ще сім членів
державної ради. У Португалії до складу відповідного органу входять голова парламенту,
прем'єр-міністр, голова конституційного суду, проведор юстиції (уповноважений
парламенту з питань прав людини), глави урядів автономій, а також усі колишні
президенти. У Греції потенційними членами ради республіки є прем'єр-міністр, голова
парламенту, лідер головної опозиційної партії і всі колишні президенти та прем'єр-
міністри. Очолюють ці ради глави відповідних держав.
Численні повноваження глави держави можна звести до п’яти основних груп: а) у сфері
управління й формування уряду; б) у законодавчій галузі; в) у плані зовнішньої політики; г)
у судовій галузі; д) надзвичайні повноваження. Глава держави як одноособовий носій
влади щодо управління країною здійснює свою виконавчо-розпорядчу діяльність щодо
впровадження у життя економічного та політичного курсу, законів, спираючись на
урядові структури й адміністративний апарат держави. У зв’язку з цим виявлення його
ролі у справі формування уряду й адміністрації має істотне значення. У президентських
республіках, дуалістичних і абсолютних монархіях глава держави фактично особисто
формує уряд. Тому призначені ним міністри виступають у сфері управління країною в
ролі його радників і помічників, а прийняття політичних рішень залишається
прерогативою виключно глави держави. Глава держави за цих форм правління виступає
практично як одноособовий носій виконавчої влади.
Глави держав наділені широкою регламентарною владою. Видані ними нормативні акти
повинні мати підзаконний характер і загальнообов’язкову силу на всій території країни. У
конституційно_правовій практиці зарубіжних держав, згідно з нормами державного
права, склалися різні методи й форми участі глави держави у законодавчому процесі.
Порівнюючи політичну практику різних держав з урахуванням особливостей кожної
країни, не можна не дійти висновку, що глава держави в змозі чинити й чинить значний
вплив на розробку і прийняття політичних рішень, втілених у формі закону.
Повноваження глави держави у законодавчій галузі стосуються як законодавчої
ініціативи й утвердження законопроектів, так і промульгування (опублікування в
офіційному виданні) законів. Право законодавчої ініціативи глави держави за будь-якої
форми правління є невід’ємною частиною урядової ініціативи, але виявляється вона в
різних країнах по-різному.
Конституції зарубіжних країн встановлюють право глав держав підписати і ввести в дію
законопроект шляхом його промульгування. Для цього главі держави конституцією
конкретної країни визначається термін, протягом якого він повинен або схвалити
законопроект, або відмовити в його підписанні. Як правило, такий термін обмежений 10–
15 днями (ст. І розд. 7 Конституції США; ст. 10 Конституції Франції; ст. 88 розд. 3 Конституції
Болгарії).
За умов стихійного лиха (землетруси, урагани, катастрофи, епідемії, аварії на АЕС) або під
час соціальних вибухів (масові заколоти, міжнаціональні конфлікти) главі держави надане
право на введення у країні або на частині її території надзвичайного стану (ст. 16
Конституції Франції; статті 87, 88 Конституції РФ). Наслідком введення надзвичайного
стану є розширення дискреційних повноважень глави держави, впровадження
авторитарних методів керівництва, заборона мітингів, вуличних процесій, введення
цезури, комендантської години, обмеження або заборона діяльності політичних партій.
Таким чином, глава держави наділяється згідно з нормами державного права зарубіжних
країн досить широкими повноваженнями, особливо у президентських і
напівпрезидентських республіках і дуалістичних монархіях. У парламентарних державах їх
повноваження менш широкі й обмежуються активною урядовою діяльністю.
Між вказаними правами існує відмінність. Вимога нового розгляду закону, яка може бути
висунута главою держави до закінчення строку промульгації, процедурне менше зв'язує
парламент. Вона практично є пропозицією ще раз обговорити зміст закону і провести по
ньому голосування. При цьому парламент може обмежитися голосуванням. Повторно
закон має бути прийнятий абсолютною більшістю голосів, хоч іноді для цього достатньо
простої більшості, тобто більшості кворуму. Прийнятий у такий спосіб закон передається
главі держави, який зобов'язаний його підписати і обнародувати у визначений
конституцією строк. Відповідні процедури встановлені основними законами більшості
держав з парламентарно-республіканською і змішаною республіканською формами
правління.
Право вето глави держави має свої витоки в практиці владних стосунків часів феодалізму.
і в наші дні конституції більшості парламентарних монархій прямо встановлюють або
припускають його використання (Великобританія, Данія, Люксембург, Нідерланди та
Норвегія). Звичайно це вето має абсолютний характер, і у випадку його застосування
закон був би, по суті, скасований. Але на практиці від такого повноваження монарха
відмовились, що підтверджує природу відповідної форми державного правління. До того
ж рішення глави держави про використання права вето тут підлягає контрасигнуванню
урядом. Тим самим теоретично виникає парадоксальна ситуація: уряд, який спирається на
парламентську більшість і в основному ініціює законотворчість, наділяється засобом
стримування її. На думку одних дослідників, право вето монарха є конституційною
фікцією, інші ж вважають його своєрідною резервною зброєю правлячих кіл.
Дещо інший характер має право вето монарха, передбачене в Конституції Норвегії. Для
його подолання закон має бути знову прийнятий парламентом двох скликань, причому
засідання, на яких представницький орган розглядатиме його, повинні бути віддалені
одне від одного щонайменше двома черговими сесіями. Подібне вето називається
відкладальним (суспензивним). У сучасному державно-політичному житті цієї країни були
випадки застосування главою держави вето і подолання його парламентом.
В Ісландії існує своєрідний замінник вето президента. Якщо він не промульгує закон,
останній все ж стає законом і набуває чинності. Проте відповідний закон може бути
винесений на референдум, і у випадку відхилення за його результатами стає недійсним. В
Латвії президент наділений правом відкласти обнародування закону на два місяці.
Відповідний акт виноситься на референдум за вимогою десятої частини виборчого
корпусу. Референдум не проводиться за умов, якщо парламент повторно схвалить закон
більшістю у 3/4 його складу.
Основні закони визначають також і інші передумови розпуску парламентів, Деякі з них
зовні не пов'язані з процедурами формування урядів і вираження їм довіри чи недовіри.
Так, у Греції президент, одержавши висновок ради республіки, може розпустити
парламент, якщо останній є <...у розбіжності з громадською думкою, або його склад не
забезпечує стабільності уряду> (ст. 41 Конституції). В Узбекистані, за умов виникнення у
парламенті <непереборних розбіжностей, що ставлять під загрозу його нормальне
функціонування>, або <неодноразового прийняття ним рішень, які суперечать
Конституції>, президент розпускає представницький орган, узгодивши це питання з
конституційним судом (ст. 95). Проте і в цих випадках реальною передумовою розпуску
парламенту можуть бути конфлікти між законодавчою і виконавчою владою, нездатність
відповідних органів дійти компромісу.
У США глава держави також відіграє певну роль щодо судової влади. Президент
призначає суддів верховного та інших федеральних судів за <порадою і згодою> сенату.
Аналогічний порядок встановлений у Мексиці та в більшості інших президентських
республік. існує і порядок, за яким суддів вищого суду обирає парламент, а роль
президента полягає лише у представленні списку відповідних кандидатур (Венесуела,
Колумбія, Коста-Ріка).
Серед інших повноважень глав держав слід назвати право ініціювати референдуми. Воно
встановлено в конституціях, прийнятих у цілому ряді країн з парламентарно-
республіканською і змішаною республіканською формами правління. Умови реалізації
цього права різняться.
У Франції президент на пропозицію уряду під час сесії парламенту або на спільну
пропозицію обох палат може винести законопроект на референдум. У Румунії після
консультацій з парламентом президент може призначити референдум з питань
<національної значущості>. У Польщі глава держави може зробити це за згодою
верхньої палати парламенту. В Греції, Киргизстані, Молдові й Угорщині глави держав
можуть самостійно призначати референдуми з важливих політичних питань або
ініціювати їх призначення парламентами. У Туреччині президент може виносити на
референдум поправки до конституції. В усіх цих випадках відповідні рішення глав держав
не потребують контрасигнування.
У Болгарії, Італії, Словаччині та в ряді інших країн роль глав держав обмежується
формальним правом призначати референдуми у випадках, прямо передбачених
основними законами.
Своєрідною верхівкою системи виконавчої влади є уряд - звичайно один з вищих органів
держави, компетенція якого лише умовно може бути зведена до виконання законів,
здійснення завдань у сфері управління. Уряду належить виконавча політична влада, яка за
своєю суттю є чи не найважливішою владою в державі.
У багатьох країнах глава уряду після його призначення повинен у встановлений основним
законом строк подати парламенту (нижній палаті) склад уряду й урядову програму з тим,
щоб отримати довіру. Відповідне рішення парламенту приймають абсолютною більшістю
голосів. Така процедура називається інвеститурою уряду. У Бельгії та Італії довіру уряду
має виказати кожна з палат. У Румунії рішення про довіру приймають на спеціальному
засіданні палат більшістю від складу кожної з них. В Угорщині главу уряду обирав
парламент за пропозицією президента. Це означає прийняття парламентом урядової
програми.
Якщо ж і ця особа не буде обрана, то відразу проводять нові вибори канцлера. На цей
раз обраним вважається той, хто просто одержав найбільшу кількість голосів. У тому
випадку, коли ця більшість не є більшістю членів нижньої палати, президент повинен
протягом тижня або призначити відповідну особу канцлером, або розпустити бундестаг.
Тим самим у ФРН юридичне закріплена можливість утворення уряду меншості на підставі
так званої презумпції довіри.
За умов, коли кандидат на посаду глави уряду не одержує визначеної більшості голосів,
через дві доби проводиться нове голосування, і довіра вважається висловленою, якщо за
нового кандидата подана проста більшість голосів. У тому ж випадку, коли після цих двох
голосувань посада глави уряду залишиться не заміщеною, ставиться питання про нову
кандидатуру. Якщо протягом двох місяців жодна з пропонованих кандидатур не одержить
довіри нижньої палати, король розпускає парламент і призначає нові вибори. Подібні за
характером положення містять конституції Естонії, Польщі й Словенії.
Однак перебільшувати значення всіх цих конституційних процедур не слід. Незалежно від
співвідношення і послідовності дій глави держави \ парламенту вирішення питання про
формування уряду зумовлене насамперед не юридичними чинниками, а реальною
розстановкою партійно-політичних сил та їхнім представництвом у парламенті. При
цьому слід пам'ятати, що практична робота по висуненню й узгодженню кандидатур на
урядові посади, по суті, є прерогативою самих політичних партій та їхніх парламентських
фракцій.
Виняток становлять лише ті ситуації, коли жодна з політичних : партій не має більшості в
парламенті. Роль глави держави при визначенні прем'єр-міністра в таких випадках може
бути вирішальною. Саме ж існування уряду залежатиме від реакції парламенту. Особливо
це стосується утворення так званого уряду меншості. Проте і тут багато що вирішується в
процесі узгодження позицій між партіями, представленими у парламенті.
Вже з другої половини XІX ст. було узвичаєне обов'язкове членство у складі кабінету
представників усіх або майже усіх провінцій Канади, а також представників обох
головних мовних груп країни і адептів обох найпоширеніших тут релігійних конфесій -
протестантської і католицької. Нині принцип репрезентативності при формуванні уряду
набув деталізації. Зокрема, звичними стали призначення міністрами франко-канадців не
тільки з Квебеку, а й з будь-якої англомовної провінції, і навпаки. У складі кабінету мають
бути католики різного походження, включаючи франко-канадське. Частина міністрів
повинна бути призначена зі складу депутатів нижньої палати парламенту, обраних у
найбільших містах країни. Якщо неможливо виконати ці вимоги, до складу кабінету
призначаються члени верхньої палати.
У Великобританії глава держави має право призначати прем’єр-міністра, але дане право
суто номінальне, оскільки вибір корони визначається, як згадувалося раніше, партійністю
Палати громад. До складу уряду входять міністри (40–45 чол.) та їхні парламентські
секретарі (40–45 чол.) – разом близько 100 чол. Вживають кілька найменувань для
визначення посадових осіб, які входять до складу уряду. Найчастіше вживають терміни
«державний секретар» і «міністр». Найстаріші відомства (міністерство іноземних справ,
міністерство внутрішніх справ) очолюють державні секретарі. На чолі кількох відомств
стоять посадові особи, традиційну назву яких збережено (канцлер казначейства, генерал-
поштмейстер). Парламентські секретарі вважаються молодшими міністрами. У відомствах,
очолюваних державними секретарями, вони іменуються парламентськими помічниками
державного секретаря.
Зі складу уряду виділяється Кабінет – група найбільш впливових членів уряду (близько 20
чол.). Попередньо встановлених правил членства у Кабінеті немає. Міністри, яких
прем’єр-міністр запрошує стати членами Кабінету, змінюються залежно від зміни уряду.
Останніми роками поширилася практика створення неформального «внутрішнього
Кабінету». Це найбільш наближені до прем’єр-міністра посадові особи (канцлер
казначейства, лорд-охоронець печатки, канцлер герцогства ланкастерського та ін.), які
допомагають йому під час вирішення важливих і невідкладних питань. Рішення Кабінету
самі по собі не спричиняють юридичних наслідків. Якщо уряд має намір надати
юридичної сили рішенням Кабінету, які вимагають внесення змін у закони, він повинен
внести законопроект до однієї з палат парламенту і забезпечити його проходження у
парламенті. В інших випадках лише потрібне підтвердження рішень Кабінету на засіданні
Таємної ради. Фактично Таємна рада (сягає 300 чол.) існує головним чином для надання
юридичної сили «наказам короля у раді», тобто актам Кабінету і актам, що видаються на
підставі королівської прерогативи. У реальній дійсності акти Кабінету схвалюються
самими його членами, засідання оформлюються як засідання членів Таємної ради. Усі
міністри Кабінету та деякі інші міністри складають присягу як члени Таємної ради. До неї
належать і численні радники, що не є міністрами. Суди визнають правову силу за такого
роду актами.
Таким чином, у сучасних зарубіжних країнах залежно від форми правління уряди
формуються позапарламентським чи парламентським способами. Структура урядів дуже
різноманітна, але її можна звести до двох основних систем. Якщо до складу уряду входять
усі глави центральних виконавчих відомств, така система є континентальною. Поза
межами уряду не залишається будь-яких вищих посадових осіб, які очолюють
загальнодержавні виконавчі відомства. Англосаксонська система передбачає, що до
складу уряду у власному смислі слова, тобто Кабінету, входять не всі глави центральних
виконавчих відомств, а лише найважливіші з них. Однією з характерних рис урядової
влади є її централізація, що виявляється у концентрації владних функцій в руках глави
уряду. Це явище спостерігається за різних форм правління.
Питання місця і ролі глави уряду в здійсненні виконавчої влади має принципово важливе
значення для характеристики всього уряду в цілому. Досить суттєвим є і питання
організації самого уряду як колегіального органу. Зазначені питання мають бути віднесені
до сфери державного управління у вузькому значенні цього слова, оскільки
регламентується нормами адміністративного права. Але деякі з них набули певного
конституційного значення.
Існує певний класичний перелік міністерств, які обов'язково входять до складу урядових
колегій. Це насамперед міністерства внутрішніх р закордонних справ, оборони, фінансів,
юстиції та деякі інші. Керівники відповідних міністерств традиційно формували склад
урядової колегії з самого початку розвитку сучасної державності. Проте в процесі цього
розвитку функції держави значно розширилися, і тепер звичайним є перебування в складі
уряду міністрів, до компетенції яких віднесені такі питання, як економіка, трудові
відносини, освіта, наука і техніка, охорона навколишнього середовища тощо.
До складу урядів у зарубіжних країнах можуть входити міністри, які очолюють окремі
урядові департаменти (міністерства), і міністри без портфеля. Останні виконують важливі
урядові функції постійного або термінового характеру. Вони не пов'язані організаційно з
жодним і міністерством чи відомством, але нерідко входять до складу уряду. Міністри
можуть мати різні офіційні титули, значення яких у різних країнах сприймається
неоднаково.
Організація урядів у кожному конкретному випадку має свої особливості. Однак існують і
певні загальні риси, серед яких - створення міжміністерських органів і органів при главі
уряду. Всі вони звичайно функціонують поза формалізованою структурою уряду і так чи
інакше присутні в державному механізмі розвинутих країн з парламентарними і
змішаною республіканською формами правління.
У ФРН так звані урядові комітети формуються на основі рішення федерального уряду. До
їхнього складу входять міністри за профілем проблем, які розглядаються в конкретних
комітетах. Головою кожного такого комітету є канцлер. Головним урядовим комітетом
вважаться федеральна рада з питань безпеки. До неї входять канцлер і найвпливовіші
міністри - оборони, закордонних справ, внутрішніх справ, фінансів, економіки. Рада може
приймати самостійні рішення, якщо це не пов'язане з виданням урядових постанов.
Крім оборонних рад і комітетів, у Франції існує ціла система міжміністерських рад і
комітетів. Відповідні ради очолює президент, роботою комітетів керує прем'єр-міністр. До
їхнього складу входять також міністри і державні секретарі. і хоч утворення таких органів
конституцією не передбачено, вони відіграють важливу роль у сфері державного
управління. Міжміністерські ради і комітети не тільки готують відповідні проекти рішень
уряду Франції, а й у межах своєї компетенції приймають самостійні управлінські рішення.
Ці ради і комітети можна розглядати не тільки як робочі органи уряду, а й як допоміжні
структури при президентові та прем'єр-міністрі. В деяких випадках вони своєю діяльністю
можуть навіть підміняти уряд.
Важливу роль у здійсненні виконавчої влади відіграють так звані служби Єлисейського
палацу, назва яких пов'язана з офіційною резиденцією президента. Ці служби є штатом
його особистих співробітників. Частина з них наділена політичними функціями і
можливостями впливу на урядову діяльність. За своїм характером служби Єлисейського
палацу являють собою своєрідний канал зв'язку президента й уряду та один з важелів у
руках глави держави для реалізації його власних повноважень. Спеціальний апарат існує і
при прем'єр-міністрі.
Становище уряду, де має місце верховенство в системі державних органів, знаходить своє
відображення в його повноваженнях. Для багатьох зарубіжних країн характерним є
розрив між юридичним і фактичним статусом уряду. У більшості конституцій цих країн
положення, що стосуються предметної компетенції уряду, відсутні або сформульовані
досить поверхово. Законодавець керується принципом поділу влади і вважає, що межі
між законодавчою, виконавчою і судовою владою абсолютно очевидні. Конституції
багатьох держав (парламентських) усі виконавчі повноваження доручають не уряду, а
главі держави, що не відповідає дійсності. При цьому уряд інколи наділяється суто
дорадчими функціями при главі держави. Наприклад, конституції Данії і Норвегії,
засновані на принципі поділу влади, надали широкі права у сфері управління
королівській владі. У них прямо зазначено, що виконавча влада належить королю (§ 3
Конституції Данії 1953 р. і § 3 Конституції Норвегії 1914 р.). Виходячи з цього король
вважається джерелом повноважень для всіх органів виконавчої влади. Взагалі це право
монарха сугубо номінальне і не може бути розтлумачене як дискреційне повноваження
корони, тому що вибір визначається результатами парламентських виборів. Не
відповідають реальному стану речей і ті положення Конституції Франції 1958 р., які
визначають компетенцію уряду: «Уряд визначає і здійснює політику нації. У його
розпорядженні знаходяться адміністративні органи і Збройні Сили» (ст. 20). Проте
загальновідомо, що реально влада зосереджена у руках глави держави. У деяких
конституціях містяться статті, що визначають компетенцію уряду, але тільки у загальних
рисах. У федеративних державах (крім Швейцарії), як правило, розмежовується
компетенція між союзом і суб’єктами федерації.
– виконання законів. За теорією поділу влади виконавча влада належить уряду. Він мусить
турбуватися про точне і неухильне дотримання законів, що приймаються;
Лекція 12
ЛЕКЦІЯ 12. СУДОВА ВЛАДА У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ.
2. Гласність, тобто відкритий публічний суд. Закриті судові засідання проводяться лише у
строго визначених законом випадках (якщо зачіпаються питання державної таємниці,
інтимного життя сторін). Але у будь-якому випадку рішення суду оголошуються публічно.
3. Усний характер процесу дає більше можливостей для дослідження усіх обставин справи,
з’ясування позицій усіх учасників процесу (ст. 120 Конституції Іспанії, ст. 90 Конституції
Австрії).
5. Право на захист означає, що особа має право користуватися послугами адвоката з моменту
затримання (у більшості країн) або арешту. Право на захист може передбачати надання
безкоштовної юридичної допомоги у випадках, встановлених законом.
7. Заборона подвійного покарання: ніхто не може бути засуджений повторно за один і той
самий злочин. Серед принципів діяльності суду називають також принцип мотивованості
судових рішень, принцип відповідальності держави за судову помилку, принцип
неможливості використання доказів, отриманих незаконним шляхом, незастосування
зворотної сили закону, що обтяжує відповідальність, тощо.
Системи судових органів. Органи і посадові особи, які сприяють здійсненню судової влади.
Системи загальних судових органів у зарубіжних країнах можуть відрізнятися залежно від
форми державного устрою, тобто в унітарних та федеральних країнах вони можуть бути
неоднаковими. Наявність єдиної судової системи характерна для унітарних держав
(Франція). У федеративних державах може існувати як єдина система (Канада) так і
«подвійна» (США), коли діють і федеральна система судових органів, і система судових
органів суб’єктів федерації (хоча, по суті, останньою, кінцевою інстанцією – є вищий
федеральний суд). Як правило, у більшості країн система загальних судів побудована за
принципом ланковості (інстанційності): суд першої інстанції, апеляція, касація. Обсяг
повноважень судів, що розглядають справи як перша, апеляційна, касаційна інстанції,
здійснюють ревізію рішень нижчих судів, встановлюється поточним законодавством.
Структура судової влади окрім судів може охоплювати і деякі інші державні органи,
установи і посадових осіб, які обслуговують судову владу. Одним із завдань цих органів є
сприяння судовій владі. Це прокуратура, органи попереднього слідства, адвокати, нотаріуси,
судові виконавці, судова поліція.
Залежно від місця прокуратури у системі державних органів можна відмітити такі групи
країн:
Основа судової влади – це, передусім, сукупність судових органів, які можуть бути наділені
різною компетенцією. Слід зауважити, що судова влада належить не судовій установі будь-
якого, навіть найвищого рангу, а судовій колегії (3–5 професійним суддям) або
«одноособовому» судді, які розглядають справу. Як правило, у країнах тоталітарного
соціалізму у процесі беруть участь один суддя та два народних засідателі, у багатьох
європейських країнах – суддя та 6–9 присяжних шеффенів, асизів (Німеччина, Франція), у
країнах англосаксонського права – суддя і 12 присяжних (США). Народні засідателі мають у
процесі однакові з суддею права, і приймають рішення на рівних із ним підставах (хоча, як
правило, фактично лише забезпечують присутність). Присяжні, за рідкісним винятком,
беруть участь лише у кримінальному процесі і вирішують більшістю голосів лише питання
наявності або відсутності вини підсудного (вирішують питання факту, а не права).
а) визначення судової влади як однієї зі складових єдиної системи розподілу влади (місце
судової влади у загальній єдиній системі розподілу влад); б) основні принципи організації і
діяльності судової системи; в) правовий статус судів; г) судові гарантії прав і законних
інтересів громадян. Крім того, у багатьох країнах існує спеціальне законодавство, що
детально розвиває конституційні засади судової влади. Наприклад, це спеціальні закони про
судоустрій: «Закон про судоустрій» 1975 р. у ФРН; «Органічний закон про судову владу»
1981 р. в Іспанії; «Судоустрій і судове провадження» розд. 28 Зводу Законів США; або
закони, що визначають статус суддів: «Органічний закон про статус магістратури» 1978 р. у
Франції.
Роль виконавчої влади щодо судової системи у порівнянні з законодавчою владою дещо
менша. Вона зводиться здебільшого до матеріально-технічного забезпечення діяльності
судів. Ця роль значніша у тих країнах, де на міністерства юстиції покладено деякі функції
управління і керівництва прокуратурою. Наприклад, у Німеччині, на міністерства юстиції
земель покладається обов’язок з призначення значної частини суддів. Однак, необхідно
зауважити, що у другій половині XX ст. міністерства юстиції почали втрачати свою керівну
роль в управлінні судовою системою. Ця тенденція є свідченням посилення суддівського
самоуправління, а отже і самостійності судової влади. Вищі ради магістратури,
загальнодержавні ради суддів, вищі кваліфікаційні суддівські колегії – органи суддівського
самоврядування, створення яких передбачається багатьма новітніми конституціями. На ці
органи покладається вирішення питань формування суддівського корпусу і кар’єри суддів та
прокурорів, призначення на посаду, дисциплінарної відповідальності, реорганізації окремих
судів, інспектування судів у необхідних випадках. У Конституції Польщі 1997 р. у ст. 186,
наприклад, записано: «Всепольська Судова Рада стоїть на сторожі незалежності судів і
незалежності суддів». На відміну від органів виконавчої влади (міністерств юстиції), ради
судів, вищі ради магістратури, ради правосуддя та інші відносяться конституціями до органів
судової влади, хоча судові функції вони не виконують.
Суддя не повинен керуватися політичними мотивами або будь- якими мотивами поза
межами закону і своєї правосвідомості. Однак насправді це не завжди буває так, особливо у
діяльності вищих судових органів, конституційних судів. В умовах тоталітарного соціалізму
діяльність суду часто виступає продовженням партійної політики. У цих країнах широко
використовується т. з. «телефонне право». Не є вільним від впливу політики, суспільної
думки і суд у демократичних країнах. Положення судової гілки влади певною мірою є
суперечливим. З одного боку, це досить сильна влада, оскільки лише вона може здійснювати
такі заходи, які не в змозі здійснювати ані законодавча, ані виконавча влада (наприклад,
позбавити людину свободи, майна). З іншого боку – це досить слабка влада, оскільки не
опирається на безпосередню підтримку виборців, як законодавча влада, хоча у деяких
країнах судді нижчих судів, народні засідателі можуть обиратися громадянами (США, КНР).
Силові механізми судової влади, на відміну від виконавчої влади, або відсутні, або надто
слабкі (судові виконавці). Однак сила судової влади повинна ґрунтуватися на неухильному
дотриманні закону, повазі судового рішення. Таке ставлення до судової влади має
виховуватися протягом тривалого часу й існує, передусім, у країнах з усталеними
демократичними традиціями, де укорінився принцип верховенства права.
Загалом можна сказати, що самостійність судової влади, високий ступінь поваги до неї з
боку усіх членів суспільства – це свідчення руху країни до правової державності. Цілком
зрозуміло, що незалежна судова влада несумісна з самодержавством, авторитарним
(тоталітарним) режимом. У силу історичних особливостей, рівня правосвідомості
суспільства і деяких інших чинників ступінь самостійності, авторитету судової влади можуть
відрізнятися і в тих країнах, які встали на шлях побудови правової держави. Однак і там
очевидним є зростання ролі судової влади, чому сприяє тенденція розширення повноважень
судового контролю за конституційністю і законністю нормативних та інших правових актів.
Особливу гілку судів загальної юрисдикції можуть створювати військові суди, хоча у
більшості країн у мирний час вони не створюються. До судів загальної юрисдикції можуть
належати спеціальні суди: сімейні, патентні, фінансові тощо. Незалежно від моделі судової
системи, у всіх демократичних країнах конституції забороняють створювати надзвичайні
суди, тобто різного роду «особливі наради», «спеціальні трибунали» тощо, які б діяли поза
окресленою законом процедурою. Такі суди часто використовують диктаторські режими для
здійснення репресивної політики. Романо-германська модель судової системи
характеризується також тим, що діяльність судів визначається розвинутим законодавством,
судовий прецедент використовується досить рідко, судова система має багатоступінчастий,
інстанційний характер (про що йтиметься нижче).
Соціалістична модель судової системи, яку також інколи виділяють, має деякі свої
особливості, зумовлені, передусім, специфікою формування суддівського корпусу –
виборність усіх суддів а також народних засідателів; їх особливим правом статусом –
рівність прав суддів, і народних засідателів. Обраний місцевою радою суд діє на одній з нею
території, тобто межі адміністративно-територіальних одиниць та судових округів
співпадають. Наприклад, статті 134–135 Соціалістичної конституції КНДР 1972 р.
визначають, що судді й народні засідателі Центрального суду обираються Постійною радою
Верховних народних зборів; судді й народні засідателі провінційних (міст центрального
підпорядкування) і народних судів – відповідними Народними зборами. Крім того, в межах
території, на якій діє обраний місцевою радою суд, діє і відповідний орган правлячої
(комуністичної) партії. Таким чином, критерієм відокремлення соціалістичної моделі судової
системи виступають особливості політичного режиму, якому не притаманний принцип
розподілу влади, де судова влада майже повністю підконтрольна партійній владі, а члени
суддівського корпусу входять до складу партійної номенклатури. Мусульманська модель
судової системи, яка існує у деяких мусульманських країнах, характеризується тим, що
поряд із державними судами діють суди шаріату. Зазначена модель має персональний
характер: мусульманському суду підлягають лише єдиновірці, або особи, що погодилися на
такий суд; народні засідателі, асизи, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за
канонами шаріату із специфічними формами відповідальності і у цивільному, і у
кримінальному праві. В деяких країнах відсутня процедура оскарження рішень суду,
звертатися можна лише до імама – вищої духовної особи, яким за сумісництвом може бути
монарх. У деяких країнах існують вищі мусульманські суди. До судової системи можуть
також входити суди звичаєвого права – племінні суди, в яких беруть участь вожді та
старійшини. Вони розглядають спори між сусідами, спори про використання земель,
пасовищ, лісів, деякі питання сімейного права на підставі звичаїв племені. Кримінальні
справи такі суди не розглядають. Рішення цих судів, що суперечать законам, є недійсними.
Рішення племінного суду може бути оскаржене у суді загальної юрисдикції.
У деяких країнах існують церковні суди, які, передусім, розглядають справи священиків,
однак можуть накладати стягнення і на прихожан (покаяння, відлучення від церкви). Деякі
завдання правосуддя можуть здійснювати і так звані органи досудового розгляду –
медіатори, консиліатори (посередники, примирителі) – що діють у Франції, Італії. Їх
розглядають як мирових суддів у незначних справах, їх, як правило, призначають органи
місцевого самоврядування (муніципалітети) із кола державних службовців у відставці, які
знайомі із основами права. В Індії існують народні суди, які розглядають справи про
транспортні порушення; у країнах тоталітарного соціалізму і деяких постсоціалістичних
країнах існують товариські суди, які розглядають дрібні спори, незначні правопорушення. У
Італії також існують народні примирителі (у общинах) і комісії примирителів. При незгоді
сторін рішення посередників, громадських судів набувають сили лише після затвердження
державним судом першої інстанції. Функції досудового розгляду можуть виконувати суди
старійшин (аксакалів) та суди звичаєвого права (Казахстан, Киргизстан). Громадськими
судами з досить широкими повноваженнями є адміністративні суди, що створюються при
установах (США). Це, по суті, адміністративні суди, але вони не утворюють єдину систему,
як, наприклад, у Німеччині. У Великобританії адміністративні трибунали розглядають не
лише суто адміністративні справи, а й трудові, податкові спори, спори про оплату житла
тощо. Члени трибуналів не є державними службовцями, а громадськими діячами.
Загальновизнаним у всіх країнах є те, що конституції мають вищу юридичну силу щодо
інших джерел права. З цього випливає принцип конституційної законності, з огляду на який
нормоустановча діяльність має здійснюватися згідно з конституцією та при неухильному її
дотриманні. Кожна правова норма, видана будь-яким державним органом, набирає
юридичної сили тільки тоді, коли правила поведінки, що містяться в ній, не суперечать
приписам конституції. У разі прийняття будь-яким державним органом закону чи іншого
нормативного акта, що суперечить конституційним нормам, він може бути визнаний
юридично зовсім незначуща. Ця функція покладається на інститут конституційного
контролю (нагляду). Розглядаючи поняття «конституційний контроль» (нагляд), слід мати на
увазі, що у конституціях зарубіжних країн використовуються різні найменування цієї
державної функції: конституційний контроль, конституційний нагляд, конституційна
юрисдикція, охорона конституції тощо. Існують також різні погляди з цього питання в
юридичних, наукових і навчальних виданнях. Щоб уникнути різночитань, надалі
застосовуватимемо термін «конституційний контроль», зважаючи на особливу функцію
влади, головним змістом якої є підтримка та забезпечення конституційної законності. У
цьому сенсі під конституційним контролем треба розуміти будь-яку форму перевірки на
відповідність конституції, тобто несуперечливість їй актів і дій органів публічної влади, а
також громадських об’єднань, які виконують публічні функції або беруть участь у здійсненні
публічної влади.
За Конституцією Республіки Болгарія (п. І ст. 150) Конституційний Суд діє за ініціативою не
менш як однієї п’ятої народних представників, Президента, Ради Міністрів, Верховного
касаційного суду, Верховного адміністративного суду та головного прокурора, а також
громадських рад у спорах між органами місцевого самоврядування та центральними
виконавчими органами. Досить широке коло суб’єктів конституційного контролю існує в
Австрії, Іспанії та деяких інших зарубіжних країнах. Скорочення кількості суб’єктів
конституційного контролю (Франція, Ірландія, Італія) приводить до того, що виконавча
влада (глава держави та уряд) уможливлює обмеження повноваження законодавчої влади. У
деяких зарубіжних країнах передбачена процедура розгляду в Конституційному Суді
індивідуальної скарги на порушення конституційних прав (Російська Федерація, Німеччина,
Словаччина та ін.). Як правило, конституційна скарга може бути подана особою,
конституційне право якої порушене, тільки після розгляду справи у звичайному судовому
порядку. Проте слід пам’ятати, що широке коло суб’єктів конституційного контролю
можливе за умов розвинутої правової системи. У тих країнах, де органами конституційного
контролю виступають загальні суди, оспорювати конституційність закону чи іншого акта
може будь-який громадянин, але тільки у зв’язку з розглядом конкретної справи, для
вирішення якої застосовується оспорюваний закон (США, Австрія, Індія та ін.). В Японії
громадяни мають право звертатися до загального суду з позовом про неконституційність
закону.
Уперше судову функцію конституційного контролю було визнано в США ще на початку XІX
ст. Основою для цього стали рішення верховного суду. У подальшому усталився відповідний
звичай. У самому ж основному законі нічого немає про таку функцію судів. і хоч і сьогодні
тут дискутуються питання обсягу повноважень судів у сфері конституційного контролю,
реальність цих повноважень не ставиться під сумнів. Більше того, судова функція
конституційного контролю розглядається як один з найважливіших елементів системи
стримувань і противаг, що доповнює принцип жорсткого поділу влад.
До кінця XІX ст. судова функція конституційного контролю була сприйнята в ряді країн
Латинської Америки і Європи. Новий етап у розвитку конституційного контролю почався
після першої світової війни. Зокрема, в деяких країнах у 20-і роки XX ст. були утворені
конституційні суди. Але справжнє визнання цей інститут одержав після другої світової
війни, коли він знайшов відображення в більшості новітніх конституцій. Відповідний
інститут сприйнятий майже в усіх країнах Центральної та Східної Європи і в тих, що
утворилися на терені колишнього СРСР.
Іноді функція конституційного контролю надана не всьому верховному суду в цілому, а його
спеціальній палаті. існують країни, де для розгляду відповідних питань передбачене
створення спеціального складу верховного суду.
Федеральна судова система США складається з трьох головних ланок - верховного суду,
апеляційних судів і окружних судів. До складу верховного суду входять голова і вісім суддів.
Усі вони, як і судді інших федеральних судів, займають свої посади <доти, доки їхня
поведінка є бездоганною> (розділ перший ст. З Конституції). Судові системи штатів
характеризуються різноманітністю, хоч у кожному з них вищим судом є верховний суд. В
більшості штатів суддів обирає населення, в частині з них - призначає виконавча влада
(губернатори), в деяких - обирає законодавчий орган штату. В цілому ряді штатів суддів
верховних судів призначають довічно. Решта суддів займають посади на строк від чотирьох
до шести років.
Водночас передбачене схвалення призначень суддів верховного суду виборцями під час
парламентських виборів. Така процедура повторюється через кожні десять років. Якщо
більшість виборців проголосує проти кого-небудь з суддів верховного суду, тим самим він
усувається з посади. Що ж стосується суддів інших судів, то їх призначає уряд за списком,
запропонованим верховним судом. Усі вони займають посади протягом десяти років і
можуть бути призначені повторно.
В індії до складу верховного суду входять головний суддя і не більше 17 інших суддів. Крім
цього, сюди на правах тимчасових суддів для вирішення конкретного питання можуть бути
включені колишні судді верховного суду, а також судді вищих судів штатів. Постійних
суддів верховного суду призначає президент, який у вирішенні цього питання
консультується з урядом і з самими суддями. Тимчасових суддів призначає головний суддя
за погодженням з президентом. Судді верховного суду йдуть у відставку після досягнення
65-річного віку.
У Швейцарії суддів союзного суду обирає федеральний парламент. При цьому діє вимога
представництва різних мовних груп населення країни. В Естонії голову державного суду
обирає парламент за поданням президента. інші судові посади також заміщують за рішенням
парламенту, але вже прийнятим за поданням голови самого державного суду.
Свої особливості має порядок формування органів конституційної юстиції. Відмінності
наявні і у принципах їх організації. Так, в Австрії до складу конституційного суду входять
голова, його заступник і 12 інших суддів, а також шість так званих запасних суддів. Голову
конституційного суду, його заступника, шість дійсних суддів і трьох запасних призначає
резидент за пропозицією уряду. Решту вакансій президент замішує з числа кандидатур,
запропонованих палатами федерального парламенту. Судді конституційного суду йдуть у
відставку у 70-річному віці.
В Іспанії до складу конституційного суду, який також складається з двох палат, входить 12
суддів. Усі вони формально призначаються королем: сім - за поданням палат парламенту, два
- за поданням уряду, два - за поданням головної ради судової влади. Судді конституційного
суду призначаються строком на дев'ять років, при цьому його склад оновлюється на третину
кожні три роки. Відповідні призначення роблять з числа інших суддів і прокурорів,
професорів університетів, державних службовців та адвокатів. Усі кандидати мають бути
юристами зі стажем понад 15 років.
В Італії конституційний суд діє в одному складі з 15 членів. По п'ять суддів призначають
президент, парламент на спільному засіданні палат і вища судова адміністрація. Судді
конституційного суду призначаються на дев'ятирічний строк без права займати посаду
повторно. Це можуть бути колишні і дійсні судді вищих судів та професори-юристи, а також
адвокати з 20-річним стажем.
У Франції дев'ять членів конституційної ради призначають строком на дев'ять років, і їхні
повноваження не можуть бути поновлені. По три члени ради призначають президент і голови
палат парламенту. Кожні три роки третина цих членів оновлюється. До складу
конституційної ради за власним правом і довічно входять також усі колишні президенти.
В країнах Центральної і Східної Європи, а також в тих, що утворились на терені колишнього
СРСР, органи конституційної юстиції також формують за різними процедурами. В
Киргизстані, Литві, Македонії, Польщі, Словенії, Угорщині і Хорватії членів цих органів
обирають парламенти або їх нижні палати. При цьому порядок висунення відповідних
кандидатур є різним. В Киргизстані і Словенії їх пропонує президент, у Хорватії - верхня
палата парламенту, в Литві - у рівній кількості президент, голова парламенту і голова
верховного суду, в Угорщині - спеціальна відбіркова комісія, до складу якої входять
представники усіх парламентських фракцій. В Росії суддів конституційного суду призначає
верхня палата парламенту за поданням президента.
Юридичне визначені і деякі інші вимоги щодо організації органів конституційної юстиції.
Практично в усіх країнах передбачена вимога наявності у кандидатів спеціальної
кваліфікації і стажу, встановлені вікові цензи для займання посад членів конституційних
судів. Як і в розвинутих країнах, голів судів обирають самі судді. Проте в Литві голову
конституційного суду з його ж складу призначає парламент за поданням президента. В
Словаччині відповідне призначення здійснює сам президент.
Існує дві основні форми контролю - попередній і наступний. Попередній контроль має місце
на стадіях парламентського розгляду законопроектів до промульгації їх главою держави. У
разі визнання їх неконституційними такі законопроекти не можуть стати законами.
Попередній контроль існує в Румунії, Польщі, Угорщині і у Франції. Він насамперед
віднесений до прийнятих парламентом і переданих президенту на підпис і обнародування
законів. Припускається і здійснення контролю на більш ранніх стадіях законодавчого
процесу у парламенті. При цьому попередньому контролю підлягають проекти як звичайних,
так і органічних законів. Попередній контроль припускається в Італії щодо так званих
обласних законів - актів, прийнятих представницькими органами автономій.
Основний закон ФРН припускає і можливості заборони політичних партій у разі визнання їх
протиконституційними. Подібне передбачене і конституціями Болгарії, Македонії, Молдови,
Румунії, Словаччини, Словенії, Чехії, Югославії та деяких інших держав. У ФРН відповідний
механізм був застосований двічі, що призвело до заборони конституційним судом
праворадикальної і комуністичної партій. Характерно, що ці партії поновили свою діяльність
після реєстрації під новими або дещо зміненими назвами.
Визначені й деякі інші повноваження органів конституційної юстиції. Зокрема, в ряді країн
вони розглядають справи у зв'язку із застосуванням процедур, подібних до імпічменту. В
Казахстані, Литві і Чехії конституційні суди роблять висновок, чи дозволяє стан здоров'я
президентів виконувати надалі їх функції. В Македонії конституційний суд встановлює
конституційність і законність колективних трудових угод, у Білорусі - нормативних актів
верховного суду і генеральної прокуратури, а також будь-якого громадського об'єднання.
Наведеним перелік повноважень органів конституційної юстиції не обмежується.
Ініціатором розгляду справи в органі конституційного контролю може бути і певна частина
депутатського корпусу. В Австрії і ФРН - це третина складу нижньої палати парламенту, в
Болгарії, Казахстані, Литві, Словаччині і Росії - п'ята частина відповідно складу всього
представницького органу або кожної з палат. В Іспанії право ініціювати справу мають 50
депутатів у кожній палаті, в Румунії - 50 депутатів у нижній і 25 у верхній палаті, в Польщі і
Угорщині - 50 у нижній палаті і в цілому парламенті відповідно. У Франції кількість
депутатів у кожній палаті, яким надане таке право, дорівнює 60. Крім того, воно також
належить головам обох палат. В Білорусі та Угорщині до суб'єктів відповідного права
віднесені постійні комісії парламенту.
Політична партія (лат. раrs (рагtіs) – частина, група однодумців) – це добровільна, активна
й організована частина суспільства, створена для виявлення і захисту соціально-
економічних, національних, релігійних та інших інтересів політичними методами, тобто
шляхом завоювання влади, участі в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення. З
усіх громадських об’єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є «найбільш
політичними», оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за
посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі
посади, лідери та члени політичних партій здійснюють управління державою, а через
нього – всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних
і політичних рішень.
За умов багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду)
називається правлячою, а партія, що перебуває в опозиції до неї – опозиційною (лат.
орроsіtіo – протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого
позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність
опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція,
опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона
вчить, як треба керувати країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям
демонструє, що опозиція здатна запропонувати свою концептуальну модель управління,
виходу з кризи, реформ тощо, якщо правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми
в державі. Що професійніша і авторитетніша опозиція, то сумлінніше й обачніше діє
правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про
наближення суспільних потрясінь і т. ін. Яскравим підтвердженням цьому може слугувати
опозиційна діяльність Об’єднання за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 –
початку 90_х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном.
У деяких країнах роль конструктивної опозиції виконують так звані тіньові кабінети.
Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. у Великобританії; у 1960 р. – у ФРН; у
1981 р. – у Франції. Члени «тіньових кабінетів» перебувають на утриманні державної
казни і мають деякі привілеї для діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти
вирішення існуючих проблем в уряді, допомагають громадськості кваліфіковано розуміти
про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих
ешелонах влади.
Усе зазначене вище про діяльність політичних партій в зарубіжних країнах дозволяє
зробити такі висновки: а) політичні партії, які глибоко інтегровані у політичний механізм
влади, чинять дедалі більший вплив на соціально-економічні та політичні процеси, що
відбуваються у суспільстві; б) висновки про діяльність партії слід робити не за назвою,
програмою, передвиборною платформою чи популярними гаслами, які вона висуває під
час виборчих кампаній, а за конкретними справами, коли партія приходить до влади,
працює у владних структурах на коаліційній основі або як опозиційна партія.
Для повного розуміння сутності політичних партій та їхнього місця в політичній системі,
необхідно розглянути їхні суспільні функції. Первинною функцією політичних партій є
виявлення та представництво групових інтересів, їхнє врахування і реалізація через
курси державної політики. Саме політичні партії забезпечують необхідний зв’язок між
народом і представницьким механізмом правління, що носить двосторонній характер.
По-перше, через партії уряд може практично звернутися до народних мас за підтримкою,
по-друге, маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.
1. Кадрові партії, що об’єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які здебільшого є
професійними політиками. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх
підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і
Республіканська партія Франції.
Як серед лівих, так і серед правих політичних сил виділяють найрадикальніші групи й
об’єднання, яких називають крайніми, або екстремістами. Вважається, що крайні ліві
позиції займають комуністи, особливо ті з них, які дотримуються концепції „диктатури
пролетаріату” або схвалюють терор та інші збройні методи боротьби; крайні
праві – непримиренні (фашистські та інші) угрупування, що поділяють ідеї національної
або расової винятковості та готові заради її впровадження на будь-які, у тому числі й
збройні методи захоплення влади. Як крайні праві, так і крайні ліві угрупування негативно
сприймають демократію і прагнуть встановити авторитарний чи тоталітарний режим, що,
на їхню думку, є синонімом сильної влади і порядку.
Базову точку розбіжностей між правими і лівими партіями слід шукати у ставленні до
соціальних проблем. Ліві вважають, що розв’язання соціальних проблем це прерогатива і
функція держави (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш
заможних верств населення, розв’язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення
тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства
порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до
вирівнювання соціально-економічних можливостей.
Слід також звернути увагу на те, що праві значно більшу увагу приділяють відновленню та
розвитку національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації).
Звичайно, що такі характеристики є відносними. Основні цінності та орієнтації лівих і
правих в останні десятиліття часто перетинаються. Наприклад, у 80-ті рр. соціал-
демократичні партії запозичили у лібералів орієнтацію на приватну власність і ринкове
регулювання економіки. Натомість ліберали і консерватори, наслідуючи соціал-
демократів, стали приділяти значну увагу проблемам соціального забезпечення, боротьбі
з безробіттям тощо.
3. Класифікація партійних систем у сучасному світі.
Програма партії – це цілі та завдання, які ставить перед собою політична партія і які вона
зобов’язується втілити у життя, якщо прийде до влади. Вона є стратегічним документом
партії. Питання про партійні програми досить складне. Щоб залучити до партії
якнайбільше рядових членів (адже саме вони вирішують питання про прихід партії до
влади), у партійних програмах часто формулюються такі цілі та завдання, які б відповідали
інтересам не тільки підприємницьких прошарків, що беруть на себе величезні матеріальні
витрати у ході виборчої кампанії, а й рядових членів, що голосують за партійних лідерів і
забезпечують їх прихід до влади. Тому у партійних програмах і з’являються завдання
щодо вирішення певних соціальних питань, забезпечення прав і свобод громадян,
захисту навколишнього середовища, роззброєння тощо. Передвиборна платформа партії
– це цілі та завдання, з якими партія йде на вибори, що мають відбутися. Це – документ
тактичного характеру. Від його продуманих гасел і вимог, уміння зацікавити і переконати
виборців залежить перемога кожної партії на чергових виборах.
4. Затухання руху – повне припинення діяльності руху або утворення на його основі
політичної партії.
3. Рухи-порятунки – ставлять за мету звільнити людей від таких життєвих шляхів, які
розцінюються як гріховні (наприклад, релігійні).
4. Альтернативні рухи – спрямовані на усунення якихось специфічних негативних рис
людей.
Громадські організації та рухи мають різноманітні функції, їх можна поділити на дві групи:
функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі;
функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна
виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов'язані. Діяльність
громадських організацій та рухів утримує сучасні демократичні держави від надмірної
централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна
організація життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних
громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й
допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур.
Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває у стадії
формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого
ставлення до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в
наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури можливостей
своїм членам вирішувати особисті проблеми.
· соціально усвідомлені - жіночі (Союз українок, Союз жінок України та ін.), молодіжні
(Спілка українських студентів, Спілка незалежної української молоді та ін.), економічні
(Український союз промисловців і підприємців, Загальноукраїнське об'єднання приватних
підприємців та ін.);
Друга половина XX ст. ознаменувалася справжнім сплеском, потоком масових рухів. Від
громадських організацій рухи відрізняються такими особливостями: відсутність чіткої
організаційної структури; спільність інтересів громадян, що приєднуються до рухів;
наявність у них груп і течій неоднакових політичних поглядів, світогляду, вірувань;
відсутність індивідуального членства.
Громадсько-політичні рухи можна поділити на дві великі групи: з чітко вираженим
політичним змістом і з переважно загальнодемократичним змістом. Для політичних
громадських рухів характерні такі риси: вони користуються політичними засобами; беруть
участь у боротьбі за владу; беруть участь або справляють вплив на засоби здійснення
влади.
реформаторські;
революційні
По ідеологічної основі Ліберально-демократичні;
консервативні;
соціалістичні
По національному ознакою Національно-визвольні;
за самовизначення нації;
закультурно-національну автономію
По демографічному ознакою Молодіжні;
студентські та інші
За рівнем організації Стихійні;
розрізнені;
слабоорганізовані,
високоорганізовані
За масштабами Міжнародні;
регіональні;
національні
За методами і способам дії Легальні / нелегальні;
формальні / неформальні;
орієнтуються на мирні чи
насильницькі дії
Типологія сучасних суспільно-політичних рухів проводиться також із цілям (соціально-
політичні, культосвітні, етнополітичні, політико-екологічні за масовістю (елітні/масові), за
масштабом (місцеві, регіональні, національні, світові) тощо.
Є різноманітні типи політичних партій. Під типом партії, у політології розуміється система
її істотних ознак, у яких виражаються соціальна природа, ідейна основа, головна
соціально-рольова функція партії, особливості її внутрішнього пристрої і переважний
характер методів діяльності. Слід зазначити, у цілому типологія політичних партій досить
умовна. У конкретної політичного сьогодення партія може мати характерні риси різних
типів партій.
класові;
націоналістичні;
расові;
фашистські;
релігійні;
державно-патріотичні;
народні
По ідейним підставах діяльності Доктринальні (захист своєї власної
ідеології);
прагматичні (орієнтуються на
практичну доцільність дій);
харизматичні (об’єднюються
навколо конкретного політичного
лідера)
За методами виконання програми Революційні (котрі прагнуть
радикальному якісному
перетворенню суспільства);
консервативні;
помірні;
радикальні;
екстремістські
По представництву найвищих Правлячі;
органах
опозиційні (легальні, напівлегальні і
державної влади відношенню нелегальні)
до офіційної політиці
За місцем з політичної спектрі Ліві;
центристські;
праві
Стилістично спілкування між Демократичні;
партійними
антидемократичні
лідерами й рядовими членами
По організаційну структуру Парламентські (як первинних
утворень виступають територіальні
комітети);
авангардні (побудовані за
принципами демократичного
централізму і територіально-
виробничого об'єднання своїх
членів)
За характером членства Кадрові (характеризуються
нечисленністю, вільним членством,
організаційною
неструктурованістю);
особистісного керівництва;
консенсусного керівництва
Це дозволяє брати участь у русі людям, у яких політичні погляди, але які підтримують
конкретну політичну мета, для досягнення якої створюється і діє рух. Це ж обумовлює
здатність рухів набувати великий розмах.
Суспільно-політичні руху
Деякі руху створюються з ініціативи окремих партій чи його блоку. Це відбувається у тому
випадку, коли партіям вдається залучити до боротьбу висунуту політичне завдання
широкий загал безпартійних. Партії можуть брати руху під контроль, керувати ними
(наприклад, за стихійними масовими виступами протесту, соціальної середовищем яких є
найменш соціально захищені верстви, можуть стояти партії, які дотримуються стратегії
дестабілізації громадської системи).
Вибори – це процедура обрання представників влади, коли певна група людей (виборців)
висуває зі свого оточення одного або кількох членів для виконання будь-яких
громадських функцій. Питома вага і значення виборів у політичному житті різних країн
неоднакові. Так, у Великобританії обираються тільки нижня палата парламенту (палата
громад) й місцеві органи (ради адміністративних графств, міст-графств, муніципальних і
немуніципальних міст і парафій). У Франції коло виборних органів дещо ширше. Там
обираються глава держави, дві палати парламенту і органи місцевого самоврядування. У
Болгарії шляхом всенародного голосування обираються президент, Великі Народні збори
(спеціальний установчий орган), Народні збори (парламент), а також органи
самоврядування (ради громад) і органи виконавчої влади у громадах (кмети). Значна
кількість органів і посадових осіб обирається у США.
Ще з давніх часів у суспільстві існувала мрія побудувати такий державний лад, в якому всі
громадяни були б рівними, вільними, добровільно спільно здійснювали управління. В
сучасних умовах практично ця ідея є втілена в демократичному політичному режимі.
Останній вважається найвищим досягненням людського співтовариства. Сучасну
демократію важко уявити без наявності періодичних виборів, які є основним механізмом
формування владних структур.
4) майже все доросле населення має право балотуватися на виборні посади. При
цьому науковець допускає більш жорсткі обмеження щодо реалізації пасивного
виборчого права у порівнянні з активним;
5) громадяни мають право виражати свою точку зору без остраху суворого покарання
за політичними мотивами; об’єктом критики громадян може виступати уряд, режим,
соціально-економічний порядок чи пануюча ідеологія;
Називаючи інститути поліархії, Р. Даль чітко наголошує на тому, що вони потрібні для
найвищих досягнень в демократичному процесі управління державою. При цьому автор
розуміє, що необхідність інститутів поліархії не означає, що їх наявність є достатньою. Він
припускає можливість подальшої демократизації цих країн, які мають інститути поліархії.
Саму ж поліархію Р. Даль не вважає ідеальною, однак він акцентує на тому, що інститути
поліархії «… роблять малоймовірним те, що уряд буде мати змогу довго проводити
політику, яка серйозно зачіпає більшість громадян».
Щодо трактування самих виборів теж існують два підходи. Перший підхід (процедурний)
трактує вибори як процес, формальну процедуру реалізації виборчих прав громадян
через виконання встановленого порядку дій та процедур. Даний підхід залишає поза
увагою суть самих прав громадян. Головним в рамках підходу є забезпечення формальної
відповідальності відповідності процедур, які проводяться, законодавству. Недолік
згаданого підходу в контексті розглядуваної нами проблематики очевидний, адже
виборчий процес не існує сам для себе. Тому ми вважаємо за доцільне у ході
дослідження використовувати другий підхід (ціннісний), згідно з яким «… виборчий
процес є формою реалізації політичної свободи громадян і суспільства в цілому,
процедурою реалізації виборчих прав і свобод людини і громадянина, а стадії виборчого
процесу, які традиційно виділяються, є не що інше, як форма реалізації виборчих прав і
свобод людини і громадянина». Іншими словами, вибори не є простим формальним
механізмом формування органів влади. Вони є інститутом народовладдя, способом
реалізації політичних прав громадян, конституційною платформою демократичного
суспільно-політичного ладу. Використання цього підходу дасть нам змогу розглядати
вибори як атрибут демократичного політичного режиму, а також сам виборчий процес
через призму демократичних/недемократичних характеристик.
Однак, вибори виконуватимуть функцію легітимації влади лише в тому випадку, коли
відбуватимуться у відповідності до норм чинного законодавства та носитимуть
демократичний характер. В іншому випадку вони, навпаки, виконуватимуть функцію
делегітимації. Крім того, у випадку, коли діюча влада на виборах отримує незначну
підтримку громадян, це є свідченням кризи легітимності влади. Нарешті, треба
підкреслити це одну деталь: у країнах, де відсутня стабільна демократія, вибори часто не
здатні забезпечити тривалу легітимність влади, яка швидко втрачає довіру та підтримку
населення.
недійсні – вибори, в ході яких мали місце порушення, які вплинули на результати
голосування.
Враховуючи очевидний факт, що освіченість дає змогу виборцю затрачати менше зусиль
для збирання та аналізу інформації про виборчий процес та його суб’єкти, прихильники
раціональної моделі голосування наголошують на тому, що ймовірність участі у виборах
освічених людей значно вища, ніж менш освічених.
Отже, одночасно в суспільстві можуть діяти кілька (а то й майже всі) перераховані моделі
електоральної поведінки, але їх відсоткове відношення індивідуальне для кожного
окремого суспільства та історичного періоду. Тому виникає необхідність при дослідженні
електоральних пріоритетів населення країни враховувати основні фактори, які можуть
детермінувати той чи інший тип поведінки виборців, а також його поширення. Результати
таких дослідження можна застосовувати в прикладній політології для розробки стратегії
ведення передвиборчої боротьби, складання виборчих програм, формулювання
електоральних прогнозів та ін.
3) технічні чинники.
Іншим політичним чинником абсентеїзму виступає тип виборів: як правило, чим вищий
рівень виборів, тим більшою є участь громадян у голосуванні. Це пояснюється тим, що із
збільшенням рівня виборів зростає і цінність посади, а відповідно і рівень сподівань, які
покладають виборці на об’єкт обрання. Зменшує рівень абсентеїзму також одночасне
проведення виборів різних рівнів. Що ж стосується місцевих виборів, то попри близькість
місцевої влади до виборців, рівень абсентеїзму на місцевих виборах, як правило, є
найбільшим. Такий стан справ складається завдяки тому, зазначає З. Джандубаєва, що
більшість виборців зараховують цю владу до влади “другого сорту” і мало хто з них знає,
як вона функціонує.
Рівень абсентеїзму прямо пропорційно залежить також від рівня конкуренції на виборах.
Якщо немає конкуренції і результат прогнозований, то цінність голосу виборця втрачає
значущість. Водночас високий рівень конкуренції дає виборцям можливість усвідомити,
що від їх голосів може залежати результат виборів.
Рівень абсентеїзму зростає у разі, коли виборча дільниця знаходиться на великій відстані
від місця проживання виборців. Крім того, причиною низької електоральної участі може
бути незадовільна робота виборчих комісій чи відповідних органів державної влади
щодо виборів, які не інформують виборців про місце і час голосування тощо. Ще одним
технічним чинником, що збільшує рівень абсентеїзму, є відсутність у бюлетені графи
“проти всіх”. На рівень абсентеїзму також впливає такий технічний чинник, як
призначення дати виборів. Найоптимальнішим для участі у виборах, як засвідчує
практика, є призначення дати виборів на робочий день з наданням йому статусу
вихідного. У той самий час проведення голосування у робочий день сприятиме
зростанню рівня абсентеїзму.
Рівень абсентеїзму до певної міри може залежати й від ініціативної групи чинників, під
якими розуміють цілеспрямований вплив окремих політичних сил на електорат з метою
збільшення чи зменшення явки на виборах. Наприклад, сприятимуть абсентеїзму заклики
бойкотувати вибори з боку тієї чи іншої політичної сили. Знижуватимуть показник участі у
виборах тиск на виборців, погрози, залякування електорату заворушеннями та
конфліктами під час голосування. З іншого боку, прямі заклики певних політичних сил
щодо мобілізації свого електорату, часто для уникнення декларованої загрози, можуть
позитивно вплинути на рівень участі у виборах. Політичні сили також можуть сприяти
“своїм” виборцям у можливості проголосувати (допомагати в реєстрації, забезпечувати
транспортом для прибуття на виборчу дільницю тощо). Однак такі дії є часто заборонені
законодавством багатьох країн. Тобто існує велика кількість чинників, які впливають на
рівень абсентеїзму у певній країні. До того ж їхній вплив може проявлятися по-різному. В
одних ситуаціях вони можуть по-одному впливати на рівень електоральної участі, а в
інших – призводити до протилежних результатів. Усе залежить від специфіки конкретної
ситуації, країни, електорату.
Він, зокрема, зазначає, що перша категорія абсентеїстів характерна для більшості країн
світу і вона існуватиме завжди. Друга категорія притаманна лише економічно і політично
стабільним державам, де громадяни не беруть участі у виборах у результаті задоволеності
станом справ. Третя категорія зустрічається в країнах, що переживають глибоку кризу та
потрясіння. До цієї категорії науковець також зараховує виборців, які голосують “проти
всіх”.
У ряді країн референдум повинен бути проведений на вимогу певної кількості виборців
(петиційний референдум). Зокрема, у Білорусі референдум призначається президентом
на пропозицію не менш, як 450 тис. виборців. У Словаччині проведення референдуму
оголошує президент на пропозицію парламенту і на вимогу 350 тис. виборців. інститут
петиційного референдуму встановлений у конституціях Італії, Киргизстану, Латвії, Литви,
Словенії, більшості штатів США, Швейцарії та деяких інших держав.
У Франції президент за пропозицією уряду під час сесії парламенту або за спільною
пропозицією обох палат може передати на референдум будь-який законопроект щодо
регулювання питань організації державної влади або щодо ратифікації відповідних
міжнародних договорів.
Мажоритарна виборча система має ряд недоліків. Перший полягає у тому, що голоси,
подані за кандидатів, які зазнали поразки, пропадають. У наведеному прикладі кандидат В
після обрання представлятиме 8100 виборців, що проголосували за нього. Голоси, які
були подані за кандидатів А, Б і Г (7900 голосів), стають недійсними, і виборці, що
проголосували за цих кандидатів, своїх представників у парламенті не матимуть. Другий
недолік цієї системи полягає у тому, що вона вигідна лише для великих партій. Третій
недолік – у тому, що вона нерезультативна. Якщо жоден кандидат не одержить
абсолютної більшості голосів або кілька кандидатів наберуть однакову їх кількість, то
питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб уникнути цього та
зробити систему результативною, вдаються до різних способів. Одним із них є
перебалотування. З числа кандидатів, які раніше балотувалися, до нового бюлетеня
вносять прізвища двох із них, що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним
вважатиметься кандидат, який дістав при перебалотуванні абсолютну кількість голосів.
Якщо ні той, ні інший кандидат не одержав цієї кількості або обидва набрали однакову
кількість голосів, то питання про обрання вирішується жеребкуванням або обраним
вважається кандидат, старший за віком. Інколи проводять другий, третій і т. д. тури
голосування, допускаючи блокування кандидатів і списків до того часу, поки результати
виборів не визначаться. У деяких країнах у другому турі результати визначають за
мажоритарною системою відносної більшості. Такий порядок існує при виборах
президента у Франції, Болгарії, Польщі, а також під час виборів депутатів до Національних
зборів В’єтнаму, Народних зборів усіх ступенів у Китаї (Закон про вибори, ст. 38) та ін.
За мажоритарною системою відносної більшості (вона ще менш демократична) обраним
вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний
окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Мажоритарна система
відносної більшості завжди результативна, тому що хто-небудь із кандидатів завжди
одержить відносну більшість. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів,
то питання щодо обрання вирішується жеребкуванням або у порядку старшинства. Коли у
країні діє дана система, парламент звичайно має усталену більшість, що забезпечує
стабільність уряду. Але ця стабільність штучна, що відкрито спотворює волю виборців.
Мажоритарна система відносної більшості поширена в США, Великобританії, Індії та
інших країнах. Звичайно, за мажоритарною системою відносної більшості вибори
проводяться по уніномінальних округах. Якщо в окрузі було висунуто тільки одного
кандидата, то голосування взагалі не проводиться, оскільки для його обрання досить
одного голосу (кандидат може проголосувати сам за себе). Якщо ж вибори проводяться
згідно з цією системою по поліномінальних округах, то голосування ще більше заходить у
суперечність з його результатами.
8) свобода дій депутата, оскільки він залежить лише від виборців округу.
4) в парламент потрапляють лише великі політичні партії, що, в свою чергу перешкоджає
розвитку малих і середніх партій;
6) обмеження свободи дій депутата, його залежність від партійного керівництва, якому
він завдячує своїм обранням;
· Комулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів, скільки
мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а може віддати
свої голоси лише за одного з кандидатів.
- м’якіша
5) є не стабільною
Залежно від принципу, який домінує при голосуванні та визначенні переможців, виборчі
системи бувають: