5.

Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіону

Складовим елементом ДРЕП є державна регіональна фінансова політика (ДРФП),

тобто сукупність державних фінансових заходів для розв'язання фінансових проблем
регіонів. ДРФП передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій розподілу
доходів і видатків зведеного бюджету між Державним бюджетом і місцевими бюджетами
відповідно до компетенції, функцій та обов'язків, які виконують центральні та місцеві
органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.
Основними інструментами забезпечення цієї політики є частка закріплених за
територіями доходів у бюджетах на всіх рівнях бюджетної системи, місцеві податки і
збори, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а
також дотації, субсидії та субвенції, що надаються місцевим бюджетам.
Проведення ДРФП передбачає застосування відповідної системи бюджетного
регулювання, збалансування доходів і витрат на всіх рівнях бюджетної системи (по
вертикалі і по горизонталі) з урахуванням рівнів забезпечення територій країни об'єктами
соціальної інфраструктури та застосування фінансових нормативів забезпеченості потреб
населення. Важливим щодо цього є створення й використання загальнодержавних,
регіональних і місцевих цільових фондів для вирівнювання доходів територій наданням
відповідних дотацій, субсидій і субвенцій.
Усі заходи ДРФП спрямовано на зміцнення доходної бази депресивних територій,
адміністративно-територіальних одиниць у сільській місцевості, розширення повноважень
і відповідальності представницьких органів і органів місцевого самоврядування у сфері
управління місцевими фінансами та на посилення державного контролю за їх
раціональним використанням.
Регіональні органи управління з метою виконання власних функцій та для
фінансування витрат з реалізації ДРЕП наділяються певними майновими і бюджетно-
фінансовими правами. Ресурсним забезпеченням цих прав стають так звані муніципальні
фінанси. До складу муніципальних фінансів входять місцеві бюджети територіально-
адміністративних одиниць і фінанси суб'єктів господарювання, що використовуються для
задоволення територіальних потреб.
За допомогою муніципальних фінансів держава активно проводить соціальну
політику, здійснює фінансування освіти, охорони здоров'я, будівництво та утримання
доріг, комунальне обслуговування. Також з їх допомогою держава вирівнює соціальний і
економічний розвиток регіонів, які з різних причин відстали від інших регіонів країни.
Для подолання депресивності регіонів розробляються спеціальні програми, кошти на
виконання яких формуються за рахунок доходів місцевих бюджетів і за рахунок держави.
Бюджетні та майнові права, що надані адміністративно-територіальним одиницям
різного рівня, дають їм можливість розробляти, затверджувати й виконувати свої
бюджети, розпоряджатися підпорядкованими підприємствами й отримувати від них
доходи.
Через місцеві бюджети до населення доводяться кінцеві результати виробництва,
розподіляються суспільні фонди споживання між окремими верствами населення,
фінансується розвиток галузей виробничої сфери передовсім місцевої та харчової
промисловості, комунального господарства. Основними функціями місцевих бюджетів є:
• формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів
влади;
• розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки;
• контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств, організацій,
установ, підвідомчих органам місцевого (регіонального) самоврядування.
За своєю структурою місцеві бюджети складаються з дохідної та видаткової
частин.
 Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних і регулюючих джерел
доходів. Термін «власні (закріплені) доходи» означає, що ці кошти належать суб'єкту
бюджетного права або повністю, або у твердо фіксованій частці і надходять до місцевого
бюджету, обминаючи бюджети вищого рівня.
Основу власних доходів становлять місцеві податки і збори, відрахування від
державних податків. У такий спосіб здійснюється бюджетне регулювання, тобто система
відрахувань із вищих бюджетів нижчим, з метою узгодження доходів з витратами. Саме в
балансуванні доходів і витрат регіонів виявляється державне регулювання місцевих
бюджетів.
Регулюючі доходи охоплюють всю сукупність грошових коштів, що передаються з
державного бюджету на місця: проценти відрахувань від державних податків, дотації,
субвенції, кошти, отримані з держбюджету (або вищих бюджетів) за взаєморозрахунками.
Власні доходи місцевих бюджетів формуються за допомогою місцевих податків і
зборів. Усі чинні місцеві податки і збори можна класифікувати за двома ознаками: за
механізмом дії та за ознакою податкової ініціативи. За механізмом дії виділяють ті
податки, які встановлюються й вилучаються лише на даній території та дублюють
загальнодержавні податки, і ті, що є місцевими надбавками до загальнодержавних
податків.
За ознакою податкової ініціативи виокремлюють податки, запровадження яких
санкціонується центральною владою чи погоджується з нею, і ті, що їх установлюють
органи регіонального (місцевого) самоврядування самостійно. Чинна система державного
регулювання місцевих бюджетів уможливлює забезпечення регіонів необхідними
коштами для виконання ними завдань ДРЕП незалежно від продуктивності місцевих
джерел доходів, створює передумови для вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів,
стимулює місцеві органи влади до виконання планів мобілізації державних і місцевих
податків. Недоліком цієї системи можна вважати елементи суб'єктивності у формуванні
регулюючих доходів, можливе необ'єктивне визначення нормативів відрахувань для
різних регіонів. Хоч дотації та субвенції як джерела поповнення місцевих бюджетів
позбавлені стимулюючого впливу на пошуки додаткових джерел надходжень, але
повністю скасувати їх поки що неможливо, бо це може призвести до ускладнення
фінансування регіональних програм.
Видаткова частина місцевих бюджетів найбільш яскраво відображає економічні й
соціальні процеси, що відбуваються в регіонах. Основну діяльність місцевих органів
влади пов'язано з реалізацією планів економічного й соціального розвитку підвідомчих їм
територій. Понад три чверті бюджетних витрат, як правило, спрямовується в соціальну
сферу. Витрати на соціальний захист становлять до сорока і більше процентів, постійно
зростає частка дотацій з місцевого бюджету на утримання комунального господарства та
транспорту. Бюджетна система України реформується способом її децентралізації, що
узгоджується з досвідом інших європейських держав. Кількість держав, що розширюють
бюджетно-податкові повноваження органів регіонального (місцевого) самоврядування,
постійно зростає. Місцеві бюджети є автономними і не входять до складу бюджетів вищих
рівнів.

ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА
Лукінов І. Концептуальні основи регіональної економічної політики / Лукінов // Економіка України. - 1993. -
№ 1. - С. 3-8.
Мазур А.Г. Регіональна економіка: проблеми відтворення та управління.- Вінниця, 2000. - 263 с.
Мельник С.А. Управління регіональною економікою. - К.: КНЕУ, 2000. - 124 с.
Миронова Т.Л., Добровольська О.П., Процай А.Ф., Колодій С. Ю. Управління розвитком регіону. - К.: ЦУЛ,
2006. - 328 с.
Пирожков С, Павлюк А. Адміністративно-територіальна реформа в Україні: актуальні питання методології
та практики // Економіка України. -2005. - №7. - С. 4-14.
 Лекція. Господарський комплекс України, його структура
і трансформація в ринкових умовах. Природний та
трудоресурсний потенціал України.

1. Суть господарського комплексу.

2. Народногосподарський комплекс України.
3. Природні передумови. Природно-ресурсний потенціал України.
4. Демографічні передумови розміщення продуктивних сил.
5. Трудоресурсний потенціал.

1. Суть господарського комплексу

Поняття “господарство” трактується в літературі в широкому та вузькому
розумінні і розглядається на різних територіальних рівнях. При широкому тлумаченні
терміна під господарством розуміють результати усіх видів діяльності людини, в ході якої
створюються споживчі вартості, тобто матеріальні і духовні блага та послуги.
Життєдіяльність людей заснована на праці. Праця – це процес, який відбувається між
людиною і природою з використанням певних засобів виробництва. Важливою
передумовою суспільно корисної праці є її ефективність, тобто здатність до створення
продуктів чи послуг певної кількості та якості. Їх досягнення вимагало уже на світанку
нашої цивілізації суспільного розподілу праці.
У міру розвитку продуктивних сил цей розподіл праці ускладнювався. З’являлись
усе нові виробництва, потім галузі, розширювалось коло природних ресурсів, що
залучалися до виробничого процесу. Відповідно ускладнювалися та ставали все більш
різноманітними види діяльності людини, розгалужувалася структура господарства
окремих країн та світу в цілому. Залежно від рівня розгляду цієї проблеми виділяють:
– народне господарство однієї країни;
– світове господарство як суму господарств усіх країн світу.
Світове господарство формується на основі міжнародного поділу праці та
багатоаспектних інтеграційних процесів, які особливо посилились у другій половині ХХ
століття. Залежно від їх змісту та масштабів просторового прояву в світі формуються
різноманітні суспільно-інтеграційні утворення світового, регіонального, міждержавного
рангу. Так, у сфері фінансово-інформаційної діяльності формуються світові ринки
капіталу та інформації; в економічній сфері – різноманітні транснаціональні компанії, а на
міждержавному рівні – економічні союзи країн. Найбільш яскравим прикладом є
Європейський Союз, Північно-Американська економічна інтеграція та ін. Міждержавні
ринки праці та капіталу формуються на основі міграційних потоків трудових ресурсів та
інвестицій у країнах Європи та Близького Сходу, Західної і Східної Європи і т.д. 
У світовий інтеграційний простір поступово входить і Україна. Віками вона
розвивалась як важлива складова частина Російської імперії, а потім Радянського Союзу.
Це вплинуло на структуру господарства та географію її зовнішніх економічних зв’язків.
80% промислового потенціалу країни не мали замкнутого технологічного циклу на її
території. 70% усіх господарських зв’язків припадало на Росію.
До основних факторів формування господарства України слід віднести:
– високу господарську освоєнність території;
– різноманітний природо-ресурсний потенціал;
– значний трудоресурсний потенціал;
– сприятливе геополітичне та транспортно-географічне положення;
– давню історію розвитку.
Господарство України характеризується такими основними рисами:
– наявність потужної промислової та агропромислової ланки;
– активна участь у міжнародному територіальному поділі праці;
 – високий рівень територіального зосередження господарства більш ніж у 60
великих економічних вузлах;
– надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових
агломераціях; 
– консервативна галузева структура промисловості з переважанням у ній
виробництва засобів виробництва;
– паритетність (рівність) промислового та агропромислового виробництв у
багатьох областях;
– екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими
системами землеробства;
– недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає значному
рекреаційному потенціалу країни;
– наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;
– недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної
інфраструктури;
– слабкий розвиток інноваційного комплексу;
– низька забезпеченість паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами;
– застарілість технологій та зношеність основних виробничих фондів;
– недостатнє використання потужностей сировинної бази (у т.ч. відходів),
зокрема, у будівництві.

2. Народногосподарський комплекс України

Народногосподарський комплекс України виник на основі соціального та

економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних
інтеграційних процесів. До основних з них необхідно віднести територіальне
кооперування, технологічне та інфраструктурне інтегрування. Народногосподарський
комплекс України відзначається складною структурою: галузевою, територіальною,
функціональною та організаційною.
Галузева (компонентна) структура відображає співвідношення, зв’язки і пропорції
між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери – виробнича і невиробнича.
Виробнича сфера складається з окремих ланок (їх ще називають народногосподарськими
галузями). Зокрема, це промисловість (добувна й обробна), сільське господарство,
будівництво та ін.. Сектори (ланки) виробничої сфери поділяють на галузі – крупні і
вузькі. Наприклад, промисловість складається з металургійної, хімічної, машинобудівної,
сільське господарство – з рослинництва і тваринництва.
У невиробничій сфері виділяють п’ять ланок:
– апарат органів державного та громадського управління;
– житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;
– охорона здоров’я, спорт, соціальне забезпечення;
– освіта, культура, наука, мистецтво;
– сфера фінансів, кредитування, страхування.
Найголовніші з них – освіта, наука, охорона здоров’я та ін. Кожна з цих сфер
виконує певні функції. Виробнича – забезпечує саму себе, невиробничу сферу та
населення різноманітними засобами виробництва, товарами та послугами, а невиробнича
– в основному послугами матеріального та нематеріального характеру. Співвідношення
між цими сферами, як правило, характеризується показниками (кількісними, абсолютними
та відносними) зайнятості. У розвинених країнах світу це співвідношення має тенденцію
до збільшення питомої ваги невиробничої (до 55-65%) і зменшення виробничої сфери в
усьому народному господарстві. У невиробничій сфері України і нині зайнято працівників
набагато менше, ніж у розвинених країнах – близько 26%. Це свідчить про недосконалість
структури господарства України. Адже саме рівень розвитку невиробничої сфери є
важливим показником соціально-економічного прогресу. 

3. Природні передумови. Природно-ресурсний потенціал України

Використання природних багатств повністю залежить від рівня розвитку

продуктивних сил й, навпаки, наявність відповідних природних умов і ресурсів істотно
впливає на розвиток продуктивних сил, прискорюючи або сповільнюючи їхню динаміку.
Обґрунтування розміщення продуктивних сил має потребу в урахуванні кількісних
й якісних параметрів природних умов і природних ресурсів або, інакше кажучи,
природно-ресурсного потенціалу певної території.
Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну й організаційну
структури природно-ресурсного потенціалу.
Компонентна структура характеризує внутрішньо- й міжвидові співвідношення
природних ресурсів.
Територіальна - різні форми просторової дислокації природно-ресурсних
комплексів.
Організаційна - можливості відтворення і ефективної експлуатації природних
ресурсів.
Функціональна структура відображає вплив природних ресурсів на формування
спеціалізації територій і певних господарських комплексів.
Природно-ресурсний потенціал розглядається як сукупність усіх можливостей,
засобів, запасів, джерел, які є і можуть бути мобілізовані, використані для досягнення
певної мети. Ресурси визначають як запаси, цінність, можливості й засоби. Поняття
"природно-ресурсний потенціал" найпоширеніше в науках, які вивчають території, є
одним з найважливіших факторів розміщення продуктивних сил і включає тільки вивчені
елементи природного середовища.
Характеристика природно-ресурсного потенціалу України та її регіонів
Мінерально-сировинні ресурси: під мінеральними ресурсами розуміють сукупність
різних видів корисних копалин, які можуть бути використані при сучасному рівні
розвитку продуктивних сил.
За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-
енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового
виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування,
хімічна промисловість та ін.
В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на
північному сході країни, в Прикарпатті й Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси
становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів
становить понад 60%.
Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не-розвіданих
запасів. За існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють
збільшити їх видобуток майже вдвічі.
На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, які зосереджені
переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській,
Черкаській, Хмельницькій, Сумській і Львівській областях.
Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С оцінюються в 27,4
млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основні родовища зосереджені в Криворізькому й
Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна
посідає одне з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28 млрд. т.
Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої
потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській і Дніпропетровській областях,
ртуті — у Донбасі і Закарпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській,
Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів — у
Дніпропетровській області. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і
рідкісноземельних елементів розташовані в Житомирському Поліссі й в Приазов'ї.
Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті. Україна багата на металічні
корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини,
високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих
солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франківській і Львівській областях.
Проблеми раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів України
полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів, виснаженості
найбільш якісної частини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвідувальних
робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних
копалин — золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів,
фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збільшити
експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази й скоротити
імпорт сировини на 60—70% (без урахування вуглеводнів).
Земельні ресурси: є територіальною базою розміщення народногосподарських
об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу
чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового
призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться
до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.
Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал
обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави,
що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного
розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного
функціонального призначення, якісного стану й правового статусу.
За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний
фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного
фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під
промисловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або
3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4
млн. га, або 5,6%).
Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить
диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у
господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській областях. У цілому
земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним
потенціалом, в його структурі висока питома вага грунтів чорноземного типу, що створює
сприятливі умови для продуктивного землеробства. Найвищу сільськогосподарську
освоєність території мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%),
Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської
(81,4%) областей. На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в
сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефективності їх використання та
охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації грунтів та
зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних
системах землекористування; формування продуктивної та високоефективної системи
землекористування як надійної основи розв'язання продовольчої проблеми.
Напрями вирішення цих важливих народногосподарських проблем пов'язані з
посиленням ролі держави в управлінні земельними ресурсами, проведенням ефективної
земельної реформи та відповідної аграрної політики, залученням земельних ресурсів у
активний економічний обіг. У найближчій перспективі необхідно скоротити вилучення
продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості
певних галузей народного господарства до нормативних величин.
 Водні ресурси: виступають джерелом промислового і побутового водопостачання,
а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у
життєдіяльності населення.
Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає
розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів
формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіжжя,
Автономна Республіка Крим, південні області України. Для пом'якшення територіальних
відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис.
водосховищ (повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі.
Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів.
Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та збереження
водних ресурсів України полягають у: забрудненні водних об'єктів шкідливими викидами
та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами;
інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного
призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та
самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі
господарювання, що характеризується високими обсягами залучення водних ресурсів у
виробничу сферу та високою водомісткістю продукції.
Перспективи вирішення указаних проблем полягають у формуванні ефективних
правових, економічних та організаційних передумов раціонального водовикористання,
запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів
водокористування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних
функцій водних джерел. У найближчій перспективі необхідно посилити соціальну
спрямованість водокористування, забезпечивши права людини на сприятливе водне
середовище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних джерел.
Лісові ресурси: відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища
й господарській діяльності людей, слугують важливим сировинним фактором для
розвитку галузей народного господарства.
Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового
фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість
території становить всього 15,6%, причому її рівень територіальне досить
диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до
оптимального вважається показник на рівні 21 — 22%, який дає змогу досягти
збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними
вимогами.
Рекреаційні ресурси: забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини,
витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і
підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища
природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення,
відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі),
кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій
території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.
Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях
України — на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької
областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси
зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській
(Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород),
Вінницькій (Хмельник) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-
Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.
Основні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів України
полягають у: максимально повному задоволенні потреб населення в повноцінному
оздоровленні й лікуванні; охороні й відновленні рекреаційних ресурсів; зростанні якості
послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у
залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби
рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпочинку і
оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреаційної сфери у зростанні
національного доходу країни.
Природні умови й ресурси істотно впливають на особливості й засади
територіальної організації виробництва. Природні умови, що до них зараховують клімат,
рельєф, геологічну будову, географічне положення, можуть в одному випадку гальмувати
розвиток суспільного виробництва (сільське господарство в Сахарі або на Крайній
Півночі, транспорт у гірських районах) та вважатись несприятливими, а в іншому —
створювати додаткові умови для прогресу: нормальне зволоження, достатня річна сума
додатніх температур, родючість рівнинного ґрунту. Металогенічні пояси у гірських
системах сприяють розвитку добувної, а потім — і переробної промисловості.
Існує кілька класифікацій природних ресурсів.
За природною ознакою, за ознакою вичерпності, за напрямком господарського
використання. За визначенням В.П.Руденка природно-ресурсний потенціал - це сукупна
продуктивність природних ресурсів як засобів виробництва та предметів споживання,
виражена в їхній суспільній споживчій вартості.
Класифікація природних ресурсів залежить від поставленої мети. Природні ресурси
— це елементи й сили природи, які можуть використовуватись у виробничій і
невиробничій діяльності людини. Вони поділяються на:
— мінеральні, до яких зараховуються корисні копалини та мінерально-
будівельна сировина. Мінеральні ресурси можуть підрозділятися на паливні, рудні й
нерудні;
— земельні, серед яких виділяють типи ґрунтів, а також типи
господарського використання земель: рілля, сінокоси й пасовища, ліси й чагарники,
малопродуктивні землі тощо;
— водні, які підрозділяються на води Світового океану та води суходолу,
які складаються з поверхневих вод (річки, озера, ставки, водосховища, болота,
льодовики)! підземних вод (ґрунтові та артезіанські);
— біологічні ресурси, що включають рослинний і тваринний світ;
— ресурси Світового океану, що перебувають у воді у розчиненому стані,
на морському дні й під ним — у товщі земної кори;
— рекреаційні, котрі включають природно-кліматичні, бальнеологічні й
заповідні;
— кліматичні й космічні, до яких зараховується сонячна енергія, енергія
вітру, внутрішнє тепло Землі, енергія хвиль, освітленість тощо.
За ступенем вичерпуваності природні ресурси поділяються на невичерпні й
вичерпні. До невичерпних природних ресурсів відносяться: сонячна енергія, внутрішнє
тепло Землі, енергія вітру, води. До вичерпних природних ресурсів зараховуються: ґрунт
(1 см ґрунту відновлюється через 100 років), рослинний і тваринний світ, атмосферне
повітря, вода. До невідновних з погляду людства відносяться корисні копалини й
мінерально-будівельна сировина. Період їхнього відновлення у земній корі налічує
десятки й сотні мільйонів років, що несумірне з життям людини.
Сучасний етап розвитку цивілізації характеризується тим, що дедалі більша
частина природних умов перетворюється на природні ресурси. Сьогодні сонячне тепло,
внутрішнє тепло Землі, опади, клімат і рельєф частіше розглядаються як природний
ресурс, ніж природні умови для життєдіяльності людини.
Треба розрізняти такі поняття: мінеральні ресурси, природні ресурси, сировина й
корисні копалини. Мінеральні ресурси — це сукупність запасів корисних копалин у
надрах Землі (району, країни, регіону, планети), придатних для використання у різних
галузях господарства. Корисні копалини — це мінеральні утворення в земній корі з
певним хімічним складом і фізичними властивостями, які використовуються людиною у
господарській діяльності. Корисні копалини посідають особливе місце серед природних
ресурсів. Корисні копалини розрізняються за якістю, глибиною залягання, вмістом
корисного компонента у породі тощо. Наприклад, вугілля буває буре й кам'яне.. Вугілля
може мати спікність і використовуватись для коксування (вугілля Великобританії, Китаю,
Апалацького басейну в США, Донецького — в Україні, Південно-якутського — в Росії).
Корисні копалини характеризуються глибиною залягання. У деяких випадках
здійснюється відкритий видобуток сировини: Дніпровський та Кансько-Ачинський
бурову-гільні басейни, Кузнецький та Південно-якутський кам'яновугільні басейни, КМА,
Нікопольські й Великотокмацькі поклади марганцевих руд тощо. Видобуток корисних
копалин може також вестись шахтним способом: видобуток алмазів, золота й срібла в
ПАР, видобуток кам'яного вугілля у Донбасі.
Корисні копалини, відомі під однією й тією ж назвою, можуть розрізнятися за
хімічним складом. Наприклад, нафта буває рідка (найчастіше) й густа (Ярезькі поклади у
Печорському басейні, поклади у Швеції та Норвегії), світла (Апшеронська,
Мангишлацька, Сахалінська), чорна й коричнева.
Корисні копалини використовуються як сировина різними галузями промисловості.
Вміст корисного компонента в рудах неоднаковий. Наприклад, у Франції залізна руда
містить ЗО—33% заліза, у Білозірську в Україні — 58—60% . Вміст міді у породі
здебільшого не перевищує 5%>, а алюмінію — 10% .
Один і той самий метал може видобуватися з різних руд. Залізо — з залізних руд,
залізистих кварцитів, магнетитових кварцитів. Алюміній — з бокситів, нефелинів і
алунітів. Мідь — з мідистих піщаників, мідистих сланців, мідного колчедану, мідно-
нікелевих, мідно-молібденових та поліметалевих руд. Золото й срібло зустрічаються у
вигляді самородків, розсипу та у складі з іншими металами.
До природних ресурсів України зараховуються земельні, кліматичні, рекреаційні
ресурси, рослинний та тваринний світ, ресурси Чорного та Азовського морів, корисні
копалини, внутрішні води тощо. В Україні є багато різноманітних мінеральних ресурсів.
Паливні ресурси. Кам'яне вугілля видобувається у Донбасі та Львівсько-волинському
басейні. В Донбасі зосереджено 98% кам'яного вугілля України: 25% коксується, 30% —
антрацити, 30% — довгополу меневе. Глибина залягання — 500—750 м (максимальна —
1200 м), товщина шарів — 0,5—2,0 м. У районі Лисичанська залягає довгополуменеве
вугілля, біля Червоноармійська — газове, біля Донецька, Макіївки та Кадіївки —
коксівне. Львівсько-волинський басейн зосередив 2% вугілля (30% — коксівне): глибина
залягання—300—700 м, товщина шарів—0,5—1,0 м. Буре вугілля буває бурого, жовто-
бурого або чорно-бурого кольору. При згорянні 1 кг бурого вугілля виділяється 6500—
7400 ккал тепла. Використовується як добриво для одержання рідкого палива, побутового
газу, гірського воску.
У Причорномор'ї та Приазов'ї родовища нафти та природного газу відкриті й
експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіцинське, Шмідта, Штормове,
Тарханкутське, Дельфін. Родовища природного газу є на шельфі Азовського моря:
Керченське, Казантипське, Стрілкове. Сучасні потреби України у нафті становлять
приблизно 40—50 млн т, а власні родовища дають до 4 млн т на рік. Шляхи виходу з
кризи: зменшити споживання енергоносіїв, збільшити вихід світлих компонентів при
нафтопереробці, а також добувати нафтопродукти з вугілля. Необхідну технологію
розробив Донецький інститут фізико-органічної хімії та вуглехімії. Бензин можна
одержувати з "солоного" вугілля Західного Донбасу. Його поклади чималі, але через
низьку якість сировини у традиційному варіанті (як паливо) воно нерентабельне. "Рідке
вугілля" протягом кількох десятиріч використовує ПАР, пропонуючи нам свої технології
та інвестиції.
Торф — сировина для паливної та хімічної промисловості. З нього одержують
рідке паливо, феноли, віск, аміак, спирт тощо. З нього також роблять ізоляційні плити й
добриво для ланів. В Україні відомо понад 2500 родовищ торфу, що зосереджені
переважно у Поліссі: у Волинській, Рівненській, Житомирській областях. Невеликі
родовища є у Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій та Сумській областях.
Товщина шарів — 10—12 м. Найбільші родовища: Ірдинське у Черкаській області,
Замглай — у Чернігівській, Брюховецьке — у Львівській.
Металеві корисні копалини. Залізна руда. В Україні відомо чимало родовищ
залізних руд і залізистих кварцитів, що найбільші з них — поклади залізних руд.
Криворізький басейн налічує понад 60 родовищ з загальними запасами 18,7 млрд т. Руди
частково виходять на поверхню, а також залягають до глибини 2500 м; вміст заліза у
верхніх шарах — ЗО—40%, у глибинних — 50— 60. Тут видобувається 90% руди.
Кременчуцький басейн магнетитових кварцитів включає три родовища:
Горішньоплавнинське у Полтавській області, Лавринівське та Еристівське. Вміст заліза —
36% , запаси — 4,5 млрд т. Білозерський залізорудний район. Вміст заліза — 58—60%,
запаси — 2,5 млрд т. Керченський залізорудний район має бурі залізняки з вмістом
ванадію та марганцю; запаси — 1,8 млрд т. Видобуток провадиться відкритим способом,
вміст заліза — 40—45%. Приазовське родовище залізних руд розробляється відкритим
способом, вміст заліза — ЗО—33%.
Марганцеві руди. Нікопольське та Інгулецьке родовища у Запорізькій,
Хощеватське — у Кіровоградській, Бур-штинське — в Івано-Франківській областях,
Чивчинське — у Карпатах тощо. Нікопольське, Велике Токмацьке, Ор-джонікідзевське та
Інгулецьке родовища входять до складу Придніпровського марганцевого басейну, їхня
площа — понад 1000 KB.KM, глибина залягання — 15—120 м, товщина шарів — від 10
см до 6 м. Титан входить до складу майже 70 різних мінералів (ільменіт, рутил,
титаномагнетит тощо). Це легкий метал, що використовується у літако- й
ракетобудуванні. Основні поклади титану — в Житомирській, Київській та Черкаській
областях. Відомі також Іршанське ільменітове й Самотканське титано-цирконієве
родовища. Алюмінієві руди — алуніти, нефеліни й боксити. Боксити є у Смолянському
(Черкаська область) та Високо-пільському (Дніпропетровська область) родовищах,
алуніти — на Закарпатті, нефеліни — у Приазов'ї.
Нікель використовується для виробництва бронзи, латуні, особливих сортів сталі,
чавуну й для покриття металевих поверхонь. Промисловими вважаються запаси з вмістом
металу понад 1%. В Україні відомо 10 невеликих нікелево-кобальтових родовищ.
Розробка покладів здійснюється на Побузькому родовищі в Кіровоградській області й
Придніпровському в Дніпропетровській; глибина залягання — 70—80 м.
В Україні виявлено 10 покладів, а також понад 300 рудовиявлень золота, 7 з яких
вважаються придатними для освоєння. Розташовані вони здебільшого в Закарпатській,
Кіровоградській, Донецькій, Дніпропетровській та Криворізькій областях. Калійні солі
видобуваються у Львівській (Стебник, Борислав) та Івано-Франківській областях (Калуш,
Тростя-нець).
Кухонна сіль зосереджена у Донбасі. Запаси — 9 млрд т, товщина шарів — 40 м
(Слов'янськ, Артемівськ). Зустрічаються також поклади у Передкарпатті й Закарпатті. У
Криму, Причорномор'ї та Приазов'ї є озера й лимани з самосадною кухонною сіллю.
Вапняк є у районі Українського кристалічного щита і в Криму. Він
використовується як будівельний матеріал та при виробництві цукру. Бурштин
зустрічається поблизу селища Клесів Рівненської області. Самоцвіти. На Житомирщині є
родовища топазів, тигрового ока, аквамарину, яшми, опалу. Володарсько-волинська рудня
видобуває "винні" топази, димчастий кварц різних відтінків- Подибуються кристали
топазів вагою до 80 кг. Це унікальне родовище. На південному березі Криму, в районі
згаслого вулкану Карадаг є розсипи агату, яшми, гірського кришталю, аметисту, цитрину,
сердоліку. З 1978 p. Карадаг оголошено заповідником. За кольором і якістю українські
граніти вважаються одними з найкрасивіших у світі. Їх видобувають у Карпатах, на
Українському кристалічному масиві, особливо в Житомирській області.
 До природних ресурсів відносяться також термальні води як джерело теплової
енергії. Їхні виходи найзручніше використовувати у Криму, в Карпатах та на Закарпатті.
Такі води розташовуються на глибині від 450 (t = 40 С) до 1000—2000 м {t = 70—100 С).
Рекреаційні ресурси різноманітні: це мінеральні води, лікувальні грязі, ропа
лиманів, кліматологічні ресурси лісів і морів тощо. В Україні відомо понад 100 джерел
мінеральних вод: "Нафтуся" — у Львівській, "Куяльник" — в Одеській, "Миргородська"
— у Полтавській, зразка "Боржомі" — в Рахівському районі Ужгородської,
"Великодолинський нарзан" — в Одеській областях тощо. Кліматологічні ресурси: у
Карпатах (гірське повітря, хвойні ліси, мінеральні джерела), на південному березі Криму
(сполучення гірського повітря зі степовим, морська вода, геліолікування, грязелікування,
мінеральні джерела, ропа лиманів), у Причорномор'ї та Приазов'ї (поєднання степового й
морського повітря з геліо- та грязелікуванням, морськими купелями).

4. Демографічні передумови розміщення продуктивних сил

У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є

найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси — головна продуктивна сила.
Аналізуючи вплив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба
брати до уваги, що населення — не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній
споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку.
Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці. Демографічні
передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:
— чисельність населення країни (регіону), його динаміка, характер відтворення;
— розміщення населення на території, щільність населення, форми
розселення, міграції;
— статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових
ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;
— структура зайнятості населення;
— національний склад населення;
— демографічна політика держави.
У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних сил
той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним.
Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових
ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону. Певною мірою вона
визначає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця залежність не пряма:
вирішальний вплив на цю величину справляють інші фактори (наприклад, продуктивність
праці). А проте країна з великою кількістю населення, як правило, має чималий валовий
внутрішній продукт (ВВП). Наприклад, за цим показником Індія, що розвивається,
перевершує такі високорозвинуті країни, як Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція. З
тієї ж причини Китай, попри нижчу продуктивність праці, випередив за обсягом
виробництва Німеччину, Великобританію, Францію. Забезпечення потреб (хоча б
елементарних) населення — найголовніший заохочувальний мотив виробництва. Отже,
чисельність населення регіону — один із найважливіших факторів формування
внутрішнього ринку. Іншим важливим фактором є купівельна спроможність населення.
Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба
враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його динаміку в часі. Це
необхідно для визначення цілої низки економічних показників: забезпеченості трудовими
ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання,
обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень
тощо. Навіть власник невеличкого підприємства побутового обслуговування повинен
бодай у загальних рисах знати динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб
планувати свою діяльність. А керівник великих економічних структур повинен мати
інформацію про населення не лише свого регіону й країни, але й інших країн і, навіть,
усього світу.
Коефіцієнти природного руху обчислюються у проміле (%). Народжуваність —
найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту
населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для обчислення, проте вони не
зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не враховують вікову структуру
населення. Точніші сумарні коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно
народжених однією жінкою протягом життя (умовно — від 15 до 50 років; методика
розрахунку цього та інших спеціальних показників відтворення населення розглядається у
курсі демографічної статистики). Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення,
треба аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він повинен
бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і, відповідно, з більшою тривалістю життя)
він понижується. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому)
народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтворення.
Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. У
сторіччі, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується, особливо це
помітно у випадку країн, що розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч у
високорозвинутих країнах світу він почав поволі зростати. У цих країнах загальний
коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих, що розвиваються.
Одним з показників, що найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в
країні, є коефіцієнт смертності немовлят, тобто кількість дітей, які померли у віці до
одного року в перерахунку на 1000 чол. І тут виявляється, що він найнижчий в економічно
розвиненіших країнах. Рівень смертності населення безпосередньо впливає на середню
тривалість життя. Величина середньої тривалості життя показує, в якому віці у
середньому вмиратимуть люди, які народились на момент розрахунку, якщо протягом
усього подальшого їхнього життя рівень смертності у будь-якому віці залишиться таким
самим, як і на момент розрахунку.
Частка осіб працездатного віку в економічно розвинутих країнах вища, ніж у тих,
що розвиваються. Щодо економіки — це позитивний факт. Демографічне навантаження
на працездатне населення тут менше, бо менша частка непрацездатних поколінь, які
потребують соціальної підтримки. Висловлюючись мовою статистики: якщо в Україні на
одного працюючого припадає 0,6 утриманців, то у Кенії — 1,2.
Рівень кваліфікації трудових ресурсів України досить високий. Це випливає з рівня
освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою у
народному господарстві становить 28,7%. Практично всі особи працездатного віку
письменні, що властиво лише високорозвинутим країнам світу.
Територіальне розміщення населення тісно пов'язане з економічними й
природними передумовами розміщення виробництва. Кращі ґрунтово-кліматичні умови
сприяють більшій продуктивності сільського господарства, тому на одиниці території
може прохарчуватись більше населення. До самого початку XX ст. сільське господарство
було провідною галуззю в більшості країн світу, і тому населення концентрувалось у
регіонах з високою природною продуктивністю землі: східні райони Китаю, Індія,
Південно-Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи, Центральна
Америка, долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки тощо. І нині щільність
населення там достатньо висока. З розвитком промислового виробництва, особливо
обробної промисловості, залежність розселення від природних умов почала слабшати.
Лише добувна промисловість концентрує населення у місцях видобутку корисних
копалин: Донбас і Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн тощо. У другій половині
XX ст. населення економічно розвинутих країн має тенденцію концентруватись у регіонах
з м'яким кліматом, проте це вже пов'язано не з рільництвом, а з тяжінням до комфорту.
Слідом за населенням пересувається й виробництво. Зокрема, цей фактор впливає певною
мірою на прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.
 Залежно від структури економіки у деяких країнах щільність населення
визначається передусім сільським населенням, в інших — міським. Найчастіше на ґрунті
чималих ресурсів згодом розвивається обробна промисловість, і щільність населення стає
наслідком дії обох факторів. За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три
регіони, які майже збігаються з економічними районами. У Донецько-придніпровському
районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо щодо цього
виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров'я, Харківська область. Західно-
Український район більшою мірою зазнав впливу фактора сільського розселення, бо
промислове виробництво запанувало тут порівняно пізно. У Південному районі вплив
обох факторів приблизно урівноважений.
Розселення тісно пов'язане з міграціями. Основні види міграцій — зовнішні й
внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні міграції та міграції між
містом і селом. Зовнішньою називається міграція населення між країнами. Люди, які
виїздять з країни, називаються емігрантами, а які приїздять — іммігрантами. Найбільш
інтенсивні потоки міграції спостерігаються сьогодні з країн Північної Африки, Південно-
Східної та Південно-Західної Азії — до країн Західної Європи, з країн Латинської
Америки та Південно-Східної Азії — до США, з України, Білорусі, Росії — до США, ФРН
та Ізраїлю. З внутрішньої міграції найбільшу цікавість становить переселення з села до
міста.
Збільшення питомої ваги міського населення й зростання соціально-економічної
ролі міст називається урбанізацією. У деяких економічно розвинутих країнах світу цей
процес майже завершився, і відсоток міського населення сягнув високих позначок і далі
майже не підвищується. В Україні показник урбанізації становить 68% . Міське населення
більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров'я. Західні регіони
України недостатньо урбанізовані. Поняття урбанізації тісно пов'язане з системами
розселення населення — територіальне цілісними і функціонально взаємопов'язаними
сукупностями поселень. Два основних типи поселень — міські й сільські мають істотні
відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна
характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток
систем розселення — це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в
системі виконує свої соціально-економічні функції.
Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв'язки між її елементами
(поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні,
інформаційні тощо.
За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення
поділяються на локальні й регіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику
територію (в Україні — звичайно область або навіть її частину). Критерієм межування
такої системи є показник транспортної доступності, який визначає відстань (у годинах) від
центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один
кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу
активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним економічним зв'язкам між
об'єктами системи. Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто.
Навколо нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація.
Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і
функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські
центри, селища при фермах тощо).
Регіональні системи розміщуються на досить великих територіях; в Україні вони
включають поселення декількох областей. Часто базою для формування регіональних
систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для Донецької регіональної системи,
що охоплює Донбас). Найбільше місто регіону, найскладніше в функціональному
відношенні, набуває значення регіонального центру. Іноді регіональна система може мати
декілька центрів, якщо вони примірно рівнозначимі.
 Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування
декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони
не являють цілковиту міську забудову території, її "галявини" можуть бути зайняті
селами, рекреаційними об'єктами тощо. Розселення й виробництво мають прямий та
зворотний зв'язок. Довгий час домінуючим фактором було виробництво, яке зумовлювало
певну систему розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість,
наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста "притягують"
виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого
контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних
виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів.
Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна
політика — комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці
процеси у потрібному напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально
протилежні. В усіх країнах Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших
проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для
цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які
мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та
медичного обслуговування. Як правило, в економічно розвинутих країнах застосовують
обидва методи підвищення природного приросту. Але треба відзначити, що одноразові
вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15—
20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.

5. Трудоресурсний потенціал

Поняття «трудові ресурси» вперше запропонував академік С.Г. Струмилін.

Вони складаються переважно з працездатного населення у працездатному віці. До
трудових ресурсів належать також пенсіонери, зайняті в суспільному виробництві, а
також підлітки віком 14-15 років, які з тих чи інших причин працюють у сфері
матеріального виробництва або невиробничій. 3 трудових ресурсів потрібно вилучити
інвалідів праці чи дитинства працездатного віку, які не зайняті в господарстві, а також
незайнятих пенсіонерів працездатного віку. В розвинених країнах ринкової економіки
замість терміна «трудові ресурси» вживається поняття «економічно активне населення».
Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності населення, а
залежить насамперед від його вікової структури. Кількість трудових ресурсів можна
регулювати й за рахунок зміщення меж працездатного віку. Важливим резервом збільшення
трудових ресурсів є поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорони здоров’я, що
сприяють зниженню смертності та інвалідності осіб у працездатному віці, зменшенню
чисельності Збройних сил або скороченню строку служби в армії, ліквідації пільг для
передчасного виходу на пенсію тощо. Істотно впливає на кількість трудових ресурсів
статевий склад населення.
В умовах зниження природного приросту трудових ресурсів велике значення має
поліпшення їх якісного складу. Прогресивною вважається структура трудових ресурсів, у
якій більше осіб віком до 40 років. В умовах науково-технічного прогресу це
найважливіший чинник трудозабезпечення майже всіх галузей економіки. Аналіз
тенденцій природного приросту населення, зрушень у його статево-віковій структурі є
основою для прогнозування на перспективу чисельності и структури трудових ресурсів.
Мета застосування різних методів прогнозування – отримання найбільш
репрезентативних даних про майбутні кількісні та якісні параметри трудового потенціалу.
Під трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову та часову
орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності
їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.
 Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками
(природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю та ін.), потребами
суспільного виробництва в робочій силі й відповідно можливостями задоволення потреби
працездатного населення в робочих місцях.
Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характеризується показниками
якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного робітника або робочої сили.
Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак:
демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних,
психофізичних, моральних та ін.
Чисельність населення в Україні постійно зменшується через від'ємні показники
природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку
за кордон, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі
очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному їх
відтворенні та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.
Нерівномірне розміщення трудових ресурсів у країні, зниження абсолютних розмірів
їх природного приросту в більшості адміністративних районів, низький рівень ефективності
використання робочої сили в галузях матеріального виробництва зумовлюють потребу
в наукових дослідженнях і практичних заходах щодо раціонального використання
ресурсів живої праці не тільки в галузях, але і в окремих районах України. Розв'язання цієї
проблеми можливе завдяки підвищенню продуктивності праці на основі максимального
використання досягнень науково-технічного прогресу. У пропорційному розвитку
економіки важливу роль відіграє економія не тільки затрат живої праці, а й матеріалів,
сировини, енергії, а також раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація
транспортних вантажопотоків на основі науково обґрунтованого розміщення
продуктивних сил. Економія затрат живої праці передбачає впровадження
трудозберігаючих технологій, що дасть змогу зменшити виконання робіт вручну.
У сільському господарстві однією з найважливіших є проблема підвищення
ефективності використання трудових ресурсів. У багатьох адміністративних районах
сільськогосподарські підприємства сезонно потребують додаткової робочої сили,
незважаючи на те, що в цій галузі матеріального виробництва зосереджено майже 5 млн.
осіб, або майже 22,1% середньорічної чисельності зайнятих у господарстві. Причини такого
явища неоднозначні. Насамперед різко погіршилася статево-вікова структура сільського
населення. Низький рівень механізації й електрифікації виробничих процесів зумовлює
значну трудомісткість продукції. Недосконалі також форми організації виробництва та
оплати праці, Все це зумовлює порівняно високий рівень зайнятості населення в
сільському господарстві. Зазначені причини зумовлюють відтік із сіл (особливо
віддалених) родових ресурсів, насамперед молоді та кваліфікованих працівників, за
кордон.
Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з
незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить,
зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні
приступити до неї.
Формування ринкових відносин призвело до зменшення потреби в кадрах у
державних адміністраціях та установах і до одночасного збільшення чисельності
працівників, вивільнених із суспільного виробництва. Значна частина робітників і
службовців перебуває у вимушених відпустках. Для того щоб створити умови для
реалізації права громадян на працю й забезпечити соціальний захист тимчасово
безробітного населення, на всій території України створено обласні, міські та районні
центри зайнятості.
На державну службу зайнятості покладаються:
 1) аналіз ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу,
підготовка із зацікавленими організаціями республіканської та територіальних програм
зайнятості населення, забезпечення їх реалізації;
2) облік громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання їм
допомоги в пошуках роботи та працевлаштуванні;
3) забезпечення населення достовірною, повною, оперативною інформацією про
можливості працевлаштування на основі обліку вільних робочих місць та вакантних
посад;
4) професійна орієнтація та консультування населення, в тому числі молоді;
5) організація професійної підготовки й перепідготовки працівників, вивільнених з
підприємств, установ та організацій, осіб, які відчувають труднощі в працевлаштуванні, та
інших категорій незайнятого населення;
6) надання підприємствам, установам та організаціям, незалежно від форм
власності та господарювання, допомоги в доборі кадрів, консультуванні й забезпеченні їх
інформацією про ринок праці;
7) підготовка пропозицій та висновків щодо використання праці іноземних
громадян в Україні, у виконанні робіт за міжурядовими угодами та ліцензіями;
8) забезпечення у межах компетенції соціального захисту незайнятих громадян;
9) здійснення контролю за виконанням підприємствами, установами та
організаціями, незалежно від форм власності та господарювання, законодавства про
зайнятість населення.

ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА

1. Доценко А.І. Регіональне розселення: проблеми та перспективи. - К.: Науковадумка, 1994. - 195 с.
2. Дудник І.М., Логвин М.М. Працересурсний потенціал Полтавщини: суспільно-географічний аспект. -
Полтава: ПІБ МНТУ, 2004. - 163 с.
3. Заблоцький В.Ф. Розміщення продуктивних сил України. Національна макроекономіка. - К.:
Академвидав, 2003. - 353 с.
4. Іщук СІ. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка. - К.: Вид. Паливода A.B., 2006. - 284 с.
5. Мельник С.А. Управління регіональною економікою. - К.: КНЕУ, 2000. - 124 с.
6. Миронова Т.Л., Добровольська О.П., Процай А.Ф., Колодій С. Ю. Управління розвитком регіону. - К.:
ПУЛ, 2006. - 328 с.
7. Підгрудний Г.П. Особливості, тенденції та перспективні напрямки розвитку промисловості України та її
регіонів // Український географічний журнал. - 2000. - №2. - С.20-25.
8. Регіони України: економіко-статистичні порівняння. - Л., ІРД НАН України. - 2002. - №1.
9. Розміщення продуктивних сил України. Курс лекцій. За ред. І.М. Дудника. - Полтава: РВВ ПКІ, 2000. -
170 с.
10. Розміщення продуктивних сил. За ред. Є.П. Качана. - К.: ВД «Юридична книга", 2004. - 532 с. - 375 с.
11. Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика. - К.: Вікар, 2006. - 396 с.
12. Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка. -
К.: Кондор, 2005. - 344 с.