Professional Documents
Culture Documents
описові голубко
описові голубко
Є багато теорій про походження Київської Русі: Норманська. За «Повістю минулих літ». Заснування
приписують норманам (варягам). За запрошенням місцевих племен прибули норманські брати
Рюрик, Синеус і Трувер, які заснували міста Новгород, Полоцьк, Ростов та інші. Проте Синеус і
Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик, який сів княжити в Новгороді. Під час одного з
завдань Рюрика, його бояри Аскольд і Дір у дорозі побачили городок, який поставили троє братів
Кий, Щек і Хорив. Аскольд і Дір зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською
землею. Антинорманська. На противагу норманській теорії доказувала, що держава існувала ще до
приходу варягів, це підтверджують арабські джерела і літопис Нестора-літописця (легенда про
створення Києва трьома братами Києм, Щеком, Хоривом, які були представниками союзу племен
полян). Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і
видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильники цієї теорії
стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для
створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова
диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові
походи, результатом яких була велика кількість здобичі.
11. Галицьке князівство: друга половина XI ст. – 1199 р. Князювання Ярослава Осмомисла.
Виникнення Галицького князівства, яке почало формуватися в другій половині XI ст., пов'язане з
ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, який заснував династію князів-ізгоїв —
Ростиславичів.У 40-х pp. XII ст. Галицька земля була об'єднана під владою князя Володимира
Володаревича і перетворена ним на значущу політичну одиницю тодішньої Європи зі столицею в
місті Галич (1141 рік). У 1145 році Володимирку довелося відвойовувати місто від зазіхань свого
небожа Івана Ростиславича.Розквіт Галицького князівства припадає на час правління
Володимирового сина, Ярослава Осмомисла (1153-1187 pp.). На початку свого правління він був
змушений обороняти Галицьке князівство від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича й свого
племінника Івана Ростиславича. Прагнучи зміцнення князівської влади, Ярослав Осмомисл боровся й
проти боярської опозиції, яка настільки зміцніла, що не хотіла коритися князеві, стала втручатися в
його взаємини з правителями інших країн і навіть в особисте життя. Свавільні галицькі бояри були
найбагатшими та наймогутнішими серед бояр усіх руських земель. Під їхнім впливом Ярослав був
змушений повернути до Галичини дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) та сина Володимира,
яких він відправив у Суздаль одразу по смерті свого батька Володимирка. За правління Ярослава
Осмомисла галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між
Карпатами, Дністром і пониззям Дунаю. Князь збудував і укріпив багато нових міст, у 1153-1157 pp.
спорудив Успенський собор у Галичі. Ярослав спільно з іншими князями вів боротьбу проти
половців та брав участь у боротьбі за Київ. Уклав союзницький договір з Угорщиною, який 1167
року зміцнив завдяки шлюбу своєї дочки з угорським королем Стефаном III. Уміло будував
відносини з Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та імператором Священної Римської
імперії Фрідріхом І Барбароссою.Лише 1199 року, після смерті галицького князя Володимира
Ярославича, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман об'єднав Галичину й
Волинь у єдину Галицько-Волинську державу зі столицею в Галичі.
12. Галицько-Волинське князівство 1199 – 1264 рр. Правління Романа Мстиславича та Данила
Романовича.
Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної
роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські,
Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія.
Утворилось в 1199 році, внаслідок об’єднання Галицького і Волинського князівств Романом
Мстиславичем (1199-1205). Жорстоко приборкавши непокірних бояр, мав підтримку у міщанства.
Роман Мстиславович намагався подолати роздробленість Київської Русі. Роман загинув влітку 1205
року у битві під Завихостом. Після його смерті Галицько- Волинське князівство до 1238 року
припинило своє існування як єдина держава.
Данило Галицький (1201-1264). Коли загинув Роман, Данило був ще малолітнім. Цим скористались
бояри, які не допустили його до влади. У боротьбу за Галицький престол також втрутились поляки
та угорці.Данилові та його брату Васильку довший час не вдавалося утвердитися на престолі. У 1214
р. Данило утвердився на Волині, сформував хороше військо. У 1237-1238 рр. вдалось закріпитись у
Галичині. Таким чином Данило відновив державу свого батька Романа. У 1238 р. Данило розбив
німецьких-рицарів хрестоносців під Дорогочином, звільнивши це місто. У 1241, здобувши Київ, хан
Батий рушив на Волинь, але похід не був таким вдалим, як попередні. Спустошень галицько-
волинські землі зазнали менше, тому Данило не тільки відбудував міста, але й будував нові. Так було
закладене місто Лева (Львів) 1256 р. Сюди Данило переніс столицю Галицько-Волинського
князівства.
Проте Данило змушений був визнати себе васалом (підданим) хана Золотої орди 1246 р. Наступні
роки правління присвятив боротьбі з Ордою. Монгольська загроза підштовхнула його до
налагодження стосунків з папою Римським. У 1253 р. Данила коронували. Таким чином він
сподівався здобути підтримку від європейських держав у боротьбі з монголами, але так і не
отримав.Наприкінці 50-х рр.. ХIII ст. монгольське військо рушило на Данила і примусили
зруйнувати фортеці. Помер Данило 1264 р.
26. Ліквідація російським царизмом української державності у другій половині XVIII ст.
У другій половині XVIII ст. частина козацької старшини намагалася відновити автономні права
Гетьманщини. Останнім гетьманом став Кирило Розумовський (1750—1764). Він намагався
відстоювати певну свободу Гетьманщини в галузі фінансів, здійснив перетворення у козацькому
війську, провів реформу судової системи, виношував плани про заснування в Батурині університету.
Почали проводитись старшинські з'їзди, де обговорювались питання поточної політики. Як тільки
1762 р. на престол зійшла Катерина ІІ, вона відразу заявила про необхідність скасування
гетьманства. Цариця наказала Розумовському скласти булаву, що той і зробив в 1764 р. Замість
гетьмана була встановлена ІІ Малоросійська колегія. Фактична влада в колегії належала її
президенту, малоросійському генерал-губернатору Румянцеву. На місцях козацьке самоуправління
зберігалось до початку 1780-х років. 1781 р. поділ Лівобережжя на полки й сотні було ліквідовано.
Натомість запроваджувалася загальноросійська адміністративно-територіальна система. 1783 р. було
ліквідовано козацьке військо. З козацького війська створили 10 регулярних полків, російської армії. З
1797 р. серед козаків почали проводитись рекрутські набори. Так само розвивалися події і на
Слобожанщині. Військово-адміністративна реформа 1732—1737 рр. звела нанівець автономію краю.
1762 р. Катерина II призначила слідство над місцевою старшиною, за підсумками якого 1765 р. був
виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобідське
козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено гусарські полки. Поділ території на
полки і сотні був також скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-
Українська губернія. Процес ліквідації автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини
супроводжувався закріпаченням місцевого населення. У 60-70-ті роки XVIII ст. царський уряд видав
низку указів про обмеження права вільних переходів селян з однієї місцевості в іншу. Указ Катерини
II від 3 травня 1785 р. законодавчо закріпив на Лівобережній і Слобідській Україні кріпацтво.
Одночасно на українські землі поширювалась дія «Жалуваної грамоти дворянству», згідно з якою
козацька старшина і українська шляхта зрівнювалися в правах з російськими дворянами, що
виключало її опір ліквідації української автономії у складі Російської імперії. Таким чином, на кінець
XVIII ст. Україна повністю втратила особливу адміністративно-територіальну, військову і соціальну
організацію, ставши звичайною провінцією Російської держави.
28. Пожвавлення національного руху в Україні наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Формування
багатопартійної системи.
Новий етап в історії українського суспільства відкрила перебудова, покликана подолати негативні
тенденції в розвитку Радянського Союзу. В ході перебудови зростала політизація суспільства,яка
виявилася у діяльності так званих неформальних груп та об'єднань, серед яких — Український
культурологічний клуб (УКК), що виник у серпні 1987 р. До нього належало чимало дисидентів та
колишніх політв'язнів.Становлення багатопартійності в Україні пробивалося з великими труднощами
і відбулося в три етапи:
1 етап охоплює 1998 р. В цей час про заснування партії ще не йшлося. В цей період активно
розгорнула роботу Українська Гельсінська група на чолі з Л. Лук'яненко.
2 етап тривав у 1989 р. - на початку 1990 р. Він характеризувався становленням Народного руху
України за перебудову. У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України,виникла
найбільш масова політична організація — Рух .
3 етап — березень-квітень 1990 р. Відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких
Демократичний блок, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію —
Народну Раду.Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної
самосвідомості населення України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про
державний суверенітет України. Правда це положення Декларації в Москві до уваги не бралося.
Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові
політичні партії. Впродовж 1990—1991 pp. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій .
Першими на захист української культури виступали інтелігенція, студентська молодь. Продовжували
повертатися в Україну твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження». Поступово
відкривалася правда (“білі плями”) української історії. Було легалізовано Українську греко-
католицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву.
31. Лібералізація суспільного життя в Україні середини 50-х – початку 60-х рр. ХХ ст.
Шістдесятники.
Після смерті Сталіна в Кремлі починається запекла боротьба за владу і у березні 1953 р. фактично, а
у вересні офіційно першим секретарем ЦК КПРС став Хрущов. Почався «період відлиги» -
тимчасової лібералізації суспільно-політичного життя.У союзних республіках почалися значні
кадрові зміни, перестановки у керівництві. У червні 1953 на посаду голови ЦК КПУ вперше було
обрано українця за походженням – О.Кириченка. Нові радянські лідери оголосили8 ув'язненим на
термін до 5 років. На волю вийшли здебільшого кримінальні елементи (політичні в'язні мали значно
триваліші терміни ув'язнення), що спровокувало вибух злочинності у країні. Однією з ознак
лібералізації стала реабілітація – поновлення в правах незаконно засуджених осіб. Не підлягали
реабілітації: жертви політичних процесів; репресовані до 1934 року; селяни з Західної України, а
також депортовані під час колективізації селяни; засуджені за інакодумство; кримські татари або
інші народності, які були депортовані в Сибір(депортація визнана незаконною, але без права
повернення). Восени 1953 були ліквідовані воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС,
яка мала право проводити висилку, заслання та ув'язнення населення.Кульмінаційним моментом
«відлиги» ставХХ з'їзд КПРС (1956р.), де Хрущов виступив з доповіддю «Про культ особи Сталіна та
його наслідки». Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. М.
Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна. Люди розцінювали його промову
по-різному. Більшість радянського суспільства вітала критику сталінізму, та консервативні кола, а
також чимало людей, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. Через ліберативні дії проти
Хрущова була сформована опозиція, а в 1957 – безуспішна спроба усунути Хрущова від
влади.Безпосереднім проявом лібералізації суспільно-політичного життя стала поява нової генерації
культурних діячів, - «Шістдесятників», серед яких Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч,
М.Вінграновський; В.Чорновіл, А.Горська, Д.Павличко, Б.Олійник, В.Стус, Г.Тютюнник. Саме тоді
почали з'являтися українські позацензурні видання, «самвидав». В 1959 у Києві було засновано клуб
творчої молоді «Супутник», який став центром шістдесятництва; у Львові в 1962 – «Пролісок».
Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади.
З кінця 1962 р. почався масований тиск на шістдесятників, через який частина шістдесятників пішла
накомпроміс із владою, а інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та
відкритого протистояння режимові.
32. Найвпливовіші політичні партії Західної України у міжвоєнний період, їх програмні цілі та
діяльність.
У визвольному русі західноукраїнського населення проти польського панування виділилися три
основні течії: партії з легальними засобами боротьби, націоналістичне підпілля, комуністичний рух.
У краї існували дванадцять українських політичних партій. Найчисленнішим та найвпливовішим
було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) - ліберальна партія, що виступала за
конституційну демократію та незалежність України. Вела боротьбу на міжнародній арені проти
легалізації чужого панування, а у варшавському сеймі та сенаті - за виконання Польщею її
конституційних зобовязань.
Головним виразником соціалістичних тенденцій краю була Радикальна партія. Після її об'єднання в
1926 р. з Українською партією соціалістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична
радикальна партія, лідерами якої були Лев Бачинський та Іван Макух. ЇЇ програма закликала до
справедливого поділу земель серед селян, обмеження приватної власності та відокремлення церкви
від держави. Ці цілі бачили виконанними лише у незалежній Україні. Тому в 20-30 рр. радикали
виступили противниками СРСР і Польщі - головних ворогів української незалежності.
У 1920-ті pp. серед українців краю поширилися прорадянські настрої. Ці симпатії започаткували
декілька легальних та нелегальних організацій. У 1919 р. група галичан утворила Комуністичну
партію Східної Галичини, яка з 1923 р. називалась Комуністичною партією Західної України (КПЗУ)
і під тиском Комінтерну стала автономною частиною Польської комуністичної партії. У 1938 р. за
наказом Сталіна її було розпущено.Серед інших партій у Східній Галичині також діяли Українська
католицька, Руська селянська, Руська аграрна та інші партії.
33. Міжнародне становище УНР на початку 1919 р. Війна більшовицької Росії проти УНР.
Доба Директорії характерна значним погіршенням міжнародного становища України, оточеної з усіх
сторін ворогами. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількісно. Після
повалення гетьманату посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні
зростали російські антибільшовицькі сили під командуванням А.Денікіна. У грудні 1918 р. Антанта
висадила в Одесі й інших чорноморських портах 60-тисячну армію. За умов, що склалися,
український уряд не мав підтримки. Німецька й австро-угорська армії, які, згідно з мирним
договором з Четвірним Союзом, зобов'язувалися охороняти Україну від більшовицької окупації,
були нездатні до боротьби. Використавши важке становище Директорії, більшовики організували
другий похід на Україну. Уряд УНР звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви. На них він
отримав лицемірну відповідь, що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою
війська української радянської влади й Директорії. У січні 1919 р. УНР з усіх боків оточили вороги. З
півночі та сходу почали наступати більшовицькі війська. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну
Радянській Росії. 24 січня на всій території УНР було введено воєнне становище. Червоноармійські
частини після важких боїв біля Харкова, Полтави, Катеринослава, Чернігова зайняли з допомогою
отаманів Н.Махна і Д.Терпила, які перейшли на їх бік, майже всю Лівобережну Україну.
5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія перебралася до Вінниці. У сер.
лютого 1919 р. все Лівобережжя було в руках більшовицької армії. У цій ситуації В.Винниченко
заявив про свій «відхід від політики». Обов'язки голови Директорії взявся виконувати Симон
Петлюра.Під натиском радянських військ Директорія 6 березня переїхала з Вінниці до Проскурова.
Сили її слабнули, а командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало щораз нові
вимоги. У квітні 1919 р. українське військо та залишки державного апарату опинились у Галичині.
Всю Наддніпрянщину зайняли більшовики. Проте їх становище в Україні було дуже непевним.
Озброєні селянські маси, яким більшовики не дозволили ділити панські землі, не хотіли задарма
давати хліб для вивезення в Росію. Навесні 1919 р. в Україні почалися масові повстання (з 1 квітня
по 19 червня 1919 р. - 338 повстань), в основному селянські.
34. Вибух Першої світової війни і ставлення до неї української громадськості.
Могутня хвиля шовінізму охопила всю Європу. Не обійшла вона і Росію, у тому числі й її опозиційні
партії. Частина російської колонії у Парижі вирішила навіть добровільно вступити до французької
армії. На підтримку імперіалістичної війни виступили і політичні партії країни. На ці позиції стали
Товариства українських поступовців (1908 р.), частина Української соціал-демократичної робітничої
партії, яку очолював Симон Петлюра. Керівники ж західноукраїнських національних партій з
початку війни зайняли виразно антимосковську позицію. На початку війни у Львові з представників
трьох політичних партій - національно-демократичної, радикальної й соціал-демократичної - було
засновано Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. Це була організація австрійської
орієнтації. Вона ставила завдання охороняти інтереси українців в Австрії і закликала всіх українців
стати на боці Австрії у війні. Рада створила військову організацію - добровільний легіон Українських
січових стрільців для боротьби з російськими військами.
На початку серпня 1914 р. група політичних емігрантів з України (Наддніпрянщини) заснувала у
Львові «Союз визволення України», який вів пропаганду ідеї самостійності України у таборах
військовополонених українців на території Австро-Угорщини.Рішуче і послідовно виступали проти
тактики оборонства більшовики. Вже 26 липня 1914 р. більшовицька фракція у IV Державній думі
виступила проти війни.
Слід відзначити, що частина громадcькості, політичних сил, особливо із УСДРП, підтримувала
більшовицьку тактику боротьби: перетворення війни імперіалістичної в громадянську.
Отже,Перша світова війна зумовила негативні тенденції в українському національному русі, що
призвело до його розколу в тактиці по відношенні до війни, до майже повної обмеженості легальних
можливостей політичної та культурної діяльності.
37. Боротьба УНР проти агресії більшовицького Раднаркому наприкінці 1917 – початку 1918
рр.
Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського
й Чорноморського флотів; червоної гвардії. Це були добровольці, переважно робітники і матроси,
переконані більшовики, що ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі. Ці об'єднані 160-тисячні
військові сили були «вручені» М. Муравйову.На оборону України встали головним чином підрозділи
Вільного козацтва і добровольчі об'єднання, що створювалися за рішенням Генерального
Секретаріату (26 грудня). Найголовнішими з них були: Гайдамацький Кіш Слобідської України під
командуванням С.Петлюри; Галицький курінь Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.
Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, на
відміну від більшовицької армії.Хід воєнних дій. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про
загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим радянські війська з допомогою місцевих
більшовиків захопили Катеринослав. Потім Полтаву, Херсон, Одесу, Олександрівськ.
Червоноармійські загони з півночі і сходу наближалися до Києва. Саме в ці дні на шляху радянських
військ на станції Крути між Ніжином і Бахмачем став загін із 500 необстріляних київських студентів,
гімназистів та юнкерів 1-ї київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького. Відбувся
жорстокий бій (16 січня 1918 р. ), в ході якого більшість юнаків загинула. Подвиг цих юнаків на чолі
з сотником Омельченко став символом національної честі і назавжди увійшов в історію України.На
допомогу наступаючим військам Муравйова робітники завода «Арсенал» 16 січня 1918 р. почали
збройне повстання, центром якого став завод. Повстання через 5 днів було придушене. Але 26 січня
більшовицькі війська все таки увійшли в столицю УНР. В Києві війська Муравйова вчинили криваву
різанину.
30 січня 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним
Секретаріатом на чолі. Членів ЦР оголошено злочинцями, а майно їхнє реквізовано. ЦР покинула
Київ і переїхала до Житомира.
Причини поразки українських військ були такі: а) перевага більшовицької Росії у чисельності й
озброєнні війська; б) розпорошеність українських сил.
40. Встановлення влади Директорії УНР. Поясніть відмінності у поглядах між В.Винниченком і
С.Петлюрою щодо найважливіших засад внутрішньої і зовнішньої політики УНР.
Директорія УНР — найвищий органдержавноївлади відродженої УкраїнськоїНародноїРеспубліки,
який діяв з 14 листопада1918 року до 10 листопада1920 року.Директорія УНР прийшла на зміну
гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.Єдності поглядів щодо внутрішньої та
зовнішньої політики у членів Директорії не було. Єдине, що їх обєднало - це бажання повалити
гетьманат П. Скоропадського.За своїм світоглядом Винниченко був соціалістом. Він перший в
Європі висунув ідею поєднання капіталізму та комунізму. Також вважав, що регулярні війська для
держави, яка хоче жити в мирі зі своїми сусідами не потрібно. Тому ЦР не створила достатньої
кількості військ. Так Директорія заборонила голосувати не трудящим, до яких відносили і
інтелігенцію. Завдяки такій політиці, Винниченко відштовхнув багато соціальних верств населення.
Винниченка можна віднести до політика соціаліста-експерементатора.Симона Петлюру від
Винниченка відрізняла менша схильність до утопічних поглядів, готовність співпрацювати навіть з
буржуазією заради торжества національної справи. Протягом 1919 р. він все більше віддалявся від
соціалістичних поглядів своєї молодості і еволюціонував у бік націонал-демократичної орієнтаціїї.
Петлюра видав власний універсал з закликом до солдатів підтримати національну справу.
Винниченко розцінив це як дії спрямовані аби зняти його з посади. Прагматизм Петлюри
підтверджувався й тим, що він аби здобути союзника у війні з більшовизмом, погодився віддати
Польщі західну Україну.
41. Антигетьманське повстання, його причини, хід. Історичне значення гетьманату
П.Скоропадського.
Антигетьманське повстання - повстання у грудні 1918 р., в результаті якого в Україні на зміну владі
гетьмана Павла Скоропадського прийшла Директорія Української Народної Республіки.
Передумови. Павло Скоропадський у своїй політиці притримувався консервативних поглядів.
Оскільки політичною опорою гетьмана були великі землевласники, Скоропадський провів деякі
реформи, які не були популярними серед українських селян. Останньою краплею стало
проголошення гетьманом «Федеративної Грамоти», в якій ішлося про майбутню федерацію України
із Росією. 13 листопада в Києві на засіданні соціалістичних партій України було прийняте рішення
про утворення Директорії УНР. Розпочалось антигетьманське повстання. 14 листопада, члени
Директорії прибули до Білої Церкви, яка і стала центром повстання. На той час у Білій Церкві стояв
Окремий загін Січових Стрільців. Однак, відчувався брак добре дисциплінованих та озброєних
солдатів. Учасники повстання боялись зустрітись із німецькою армією в Києві. Але представники
Директорії уклали договір із німецькою армією про нейтралітет. 15 листопада на стінах київських
будинків з'явились листівки Директорії, які закликали до всенародного антигетьманського
повстання. Перші військові дії між гетьманськими військами та Директорією розпочались 16
листопада, коли Січові Стрільці в м. Біла Церква, роззброїли сотню Державної Варти. 14 грудня 1918
- зречення гетьмана П. П. Скоропадського.
Значення. В період Гетьманату історики констатують факт певного економічного та культурного
піднесення. Цьому сприяли реформи гетьмана: відновлення приватної власності, підтримка
гетьманом вільного підприємництва, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У
цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний
бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії; створено понад 150
українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників;
відкрито два державних університети в Києві та Кам'янці-Подільському;відкрито Українську
Академію Наук.
Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан Хмельницьким, що на собі відчув сваволю
польської шляхти. Він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний
гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, у своїх універсалах закликав народ до
повстання.
Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16
травня 1648 р.
13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом
жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, діставши викуп, залишили місто й
рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли, але, дізнавшись про вибори нового
польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я з ним і повернув козацьку армію до
України.
23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Під час переговорів із поляками він
заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади, сформулював
основні принципи національної державної ідеї.
Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. 5-6
серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над
польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася
облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії.
Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й
Польщі й надавала б можливість Криму відігравати провідну роль у Пів-денно-Східній Європі.
8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний
договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію
(самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох
воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.
На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система,
формувалась Українська національна держава - Гетьманщина.
Згідно з умовами договору Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40
000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.
Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б.
Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти
польських урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а
київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на
розгляд сейму.
Підписаний мирний договір не задовольняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони
почали підготовку до нового етапу війни.
52.Воєнні дії козацьких військ під проводом Б.Хмельницького у 1650-1657 рр.
У лютому - березні 1651 р. поляки відновили бойові дії. 18-30 червня 1651 р. у битві під
Берестечком, внаслідок втечі кримського хана, який полонив Б. Хмельницького, козаки зазнали
тяжкої поразки, але основна частина війська була врятована.
18 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський договір, за яким під владу гетьмана
передавалося Київське воєводство, козакам дозволили жити тільки в королівських володіннях,
пани поверталися до своїх маєтків, реєстр встановлювався у 20 тисяч, заборонялося гетьману
зноситися з іншими державами, питання про унію не обговорювалося, Чигирин з округою залишався
при гетьмані.
Білоцерківський договір був вимушеним компромісом, який ще менше влаштовував обидві сторони.
В Україні ж почалася справжня селянська війна. Сейм Речі Посполитої не затвердив Білоцерківський
договір, тому бойові дії відновилися. 22-23 травня 1652 р. у битві під Батогом було розгромлене
двадцятитисячне польське військо. Козацькі війська знову займали Брацлавщину та Чернігівщину.
Восени 1653 р. були відновлені бойові дії. У жовтні - листопаді 1653 р. у боях під Жванцем
повторилася зборівська ситуація, кримський хан врятував польське військо від поразки. Б.
Хмельницький змушений був погодитися на припинення бойових дій, але новий договір не укладає,
бо змінюється зовнішньополітична ситуація.
Б. Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні
Україна подолати Польщу не зможе. Одним із можливих союзників України був турецький султан.
Але татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське
населення. Б. Хмельницький все більше схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати
тільки російський «єдиновірний» цар.
Нова спроба домогтися визволення й об'єднання усіх українських земель в межах національної
держави була зроблена зі спробою обпертися на допомогу Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у
Москві вирішив взяти Військо Запорозьке «під високу государеву руку». Для юридичного
оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В. Бутурліна. 8 січні 1654 р. в Переяславі
спочатку відбулася старшинська рада, а згодом Генеральна військова рада. Було вирішено, що
Гетьманщина перейде під протекторат Росії при збереженні основних прав і вольностей Війська
Запорозького. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві
документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Росією, відомі в літературі як
Переяславський договір 1654 р.
Навесні 1654 р. російська армія розпочала воєнні дії проти польської армії в Білорусі. їй допомагав
20-тисячний козацький корпус I. Золотаренка. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно, I.
Золотаренко захопив південну Білорусь. Але його заходи із запровадження в Білорусі козацького
ладу викликали перший конфлікт з московськими воєводами, які всі здобуті козаками землі вважали
«царськими».
Восени 1654 р. поляки, заручившись підтримкою кримського хана, вирушили в похід на Україну. У
січні 1655 р. проти них виступив Б. Хмельницький з козацьким і московським військом. Вирішальна
битва, що відбулася біля Охматова (на Київщині) в останні дні січня, коштувала великих втрат обом
сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило Надії українців на допомогу царя,
який, до того ж, всіляко намагався через своїх воєвод підкорити Україну своїй волі, а козацьке
військо використати для завоювання Литви й Білорусі.
3 1655 р. Б. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими
зовнішньополітичними зусиллями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема
налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл X
Густав почав війну проти Польщі. Користуючись цим, Б. Хмельницький з українським військом і
корпусом Ф. Бутурліна восени вирушив до Галичини, розгромив польську армію під Городком і
почав облогу Львова. Оскільки Ф. Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали
царю, то Б. Хмельницький не став штурмувати Львів, а обмежився викупом.
Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом відкрилися перспективи
об'єднати всі українські землі під своєю булавою. Але тут на допомогу Польщі знову виступив хан.
Це змусило Б. Хмельницького відступити від Львова. 20 листопада 1655 р. під Озерною татари
атакували українсько-московський табір, і все закінчилося переговорами і втратою досягнень
кампанії 1655 р.
3 кінця 1655 р. Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю
Посполитою, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна. А у
Вільні була підписана угода про перемир'я між Росією і Польщею (1656 р.). На польсько-російські
переговори українська делегація не була допущена. В Україні це було сприйнято як зраду.
Головною турботою Богдана Хмельницького в останній рік його життя було завершення визволення
українських земель. 3 метою створення антипольської коаліції він уклав угоди зі шведським королем
Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм Ракоці II. На початку 1657 р. Україна й
Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню,
Турово-Пінщиною і Берестейщиною.
Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і антипольська коаліція
розпалася. Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у
Чигирині. Його смерть значно ускладнила справу визволення України: вирвалися назовні внутрішні
суперечності українського суспільства; загострилися протиріччя між старшиною, яка прагнула
одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських груп за
владу, яка призвела до Руїни.
53. Переяславський договір 1654 р. з Москвою: причини укладення, зміст та наслідки для
України.
На другому етапі Визвольної війни (1649-1654 pp.) боротьба йшла з перемінним успіхом. У той час,
коли Хмельницький намагався налагодити зв'язки з сусідніми державами – Волощиною,
Трансільванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Московією, поляки 1651 p. розпочали наступ на
Україну. Після того, як козацькі полки були розбиті під Берестечком у 1651 р. і відступили під
тиском литовської армії, Хмельницький підписав Білоцерківський договір (1651 р.), за яким
гетьманське управління обмежувалося тільки Київським воєводством, реєстр скорочувався до 20 тис,
а польська шляхта отримувала право повертатися до своїх маєтків. У 1652 р. польське військо було
розбите під Батогом, але в 1653 р. через зраду кримського хана Хмельницький не зміг розгромити
основні сили польської армії. Оскільки козаки були знесилені численними битвами, Хмельницький
розпочав пошуки воєнного союзника. В 1653 р. Земський собор у Москві після довгих вагань
прийняв рішення про прийняття України «під високу руку» московського царя. 8 січня 1654 р. в
Переяславі відбулася козацька рада, де позитивно було вирішене питання про союз України та
Московії. Після переговорів у Москві в березні-квітні 1654 р. підписано договір «Березневі статті»,
що за московськими дипломатичними нормами був оформлений як повеління московського царя
своєму підданому. Суть статей – підтвердження прав Війська Запорізького на маєтки й землі;
встановлення 60-тисячного реєстру; гетьманський уряд за статтями мав контролювати фінанси й
податки; залишалися недоторканними права органів влади, Київського митрополита. За договором
Московія зобов'язувалася надати воєнну допомогу Україні. Права гетьмана обмежувалися лише в
зносинах з Кримом і Туреччиною. Фактично Україна увійшла під протекторат Росії на правах
широкої автономії.Значення українсько-московського договору 1654 р. :-Попри недосконалість і
недовговічність, українсько-московський договір 1654 р. протягом XVII – XVIII ст. розглядався
українцями як найпереконливіший доказ суверенності України.
-Він дав змогу цілком зберегти самостійність щойно створеної Української гетьманської держави.
-Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти Речі Посполитої, а
отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою.
-У міжнародних відносинах договір засвідчував право України на відокремлення від Польщі.Договір
був також виявом міжнародного визнання самостійності Української держави, недоторканності
встановленої системи соціально-економічних відносин.
55. Берестейський мирний договір УНР з країнами Четверного союзу: причини підписання,
умови, наслідки.
Брестський мирний договір - мирний договір між УНР з одного боку, Німеччиною, Австро-
Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня 1918 у Бресті.
Причини: 1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку
1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М.Муравйова,
Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували
на Східному фронті, для відсічі агресії.
2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий
пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і
цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру.
3. Спроби Центральної Ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані
останньою.
Умови: - Стан війни між державами німецько-австрійського блоку і УН припинився – Німеччина й
Австро-Угорщинами ставали союзниками УНР – Німеччина й Австро-Угорщина зобов’язались
надати допомогу УНР у відновленні контролю над усією територією держави – УНР взяла на себе
зобов’язання поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2 илн пудів худоби
живою вагою, а також картоплю, цукор, сало, інші продукти харчування та сировину і т.к.
Наслідки: Брестський мирний договір був великим успіхом тогочасної української дипломатії, адже
заклав фундамент міжнародно-правовому визнанню Української Народної Республіки як незалежної
країни. На деякий час врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Проте
неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до
наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння
демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.
Ключові дати
1942 р. — створення Українського штабу партизанського руху
14 жовтня 1942 р. - Української Повстанської Армії (УПА)
вересень 1942 р. - січень 1943 р. - діяльність підпільної молодіжної організації в Краснодоні
62. Нацистський окупаційний режим на території України (1941-1944 рр.)
Захопивши Україну, нацисти, перш за все, знищили її цілісність. Територія України була
розчленована нацистами на чотири частини, підлеглі різним державам і адміністративним органам.
- Чернівецька й Ізмаїльська області були включені до складу союзника Німеччини - Румунії. Одеська
область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони
Молдавії нацисти об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також включили до складу Румунії.
- Західні землі - Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області - на правах окремого
дистрикту (округу) за назвою «Галичина» увійшли до складу окремого губернаторства, що включало
також польські землі з центром у м. Кракові.
- Чернігівська, Сумська, Харківська області та Донбас як прифронтові зони безпосередньо
підкорялися німецькому військовому командуванню.
- Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у місті Рівне. Він
поділявся на шість округів. Рейхскомісаром України був призначений Е. Кох.
Закарпатська Україна з 1939 р. була окупована Угорщиною.
Нацисти установили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили
Україну в німецьку колонію, що стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для
«третього рейха». Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів.
Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200
філіями в містах.
Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в аграрно-сировинний придаток рейху,
життєвий простір для колонізації представників «вищої раси». Протягом 30 років планувалося
виселити 65% населення України, на «землі, що звільнилися», переселити німців, а тих місцевих
жителів, які залишаться живими, поступово «онімечити».
Окупаційний режим здійснювався гестапо, військами СС, Службою безпеки (СД). Діяла також
допоміжна адміністрація з місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція). Необхідність
керування окупованими територіями України вимагала великого і розгалуженого адміністративного
апарату, створити який без участі місцевого населення було важко. I в нацистів знаходилися
помічники - колабораціоністи (місцеві жителі, які співробітничали з окупаційною владою).
Більшість із них складали ті, хто став жертвою сталінської репресивної системи, бажав помститися
радянській владі. Вони йшли в окупаційні органи, поліцію, каральні підрозділи. Саме зрадники
сприяли арештам і знищенню антигітлерівського підпілля в Києві, Одесі та інших містах,
допомагали знаходити комуністів, радянських активістів, євреїв, прирікаючи їх на знищення; іноді
колабораціоністи безпосередньо брали участь в «акціях знищення».
Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдатів
додому, але це були способи морально-психологічного тиску, на тлі якого жителі України
оголошувалися громадянами «третього сорту», їхнє життя строго регламентувалося правилами і
наказами, порушення яких призводило до концтаборів або розстрілу.
Великою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу молоді, на роботу в
Німеччину. У 1941-1944 pp. 2,8 млн чоловік були вивезені зі СРСР у нацистське рабство і 2,4 млн із
них були з України. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму.
Частина остарбайтерів, боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину
після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях була організована примусова праця
населення з метою зміцнення економічної могутності «третього рейху».
Людство ніколи не забуде і не пробачить нацистам масового знищення населення. Масовий терор
проти українського народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Підрозділи СС
знищували цілі села. В Україні діяли десятки «таборів смерті», існувало 50 гетто.
Гітлерівці організовували масове знищення військовополонених. У Львівському, Славутському,
Кам'янець-Подільському та інших концтаборах були замучені сотні тисяч чоловік.
Голокост. В Україні антиєврейський геноцид мав особливо жорстоку форму. Це пояснювалось тим,
що, у розумінні нацистів, тут жили не просто євреї, a євреї «більшовицькі», нібито складова основа
радянської влади, які представляли собою рушійну силу світової революції, для запобігання якої і
необхідно було будь-якими способами позбутися від її носіїв.
Напередодні війни за кількістю євреїв, що проживали на її території, -2,7 млн чоловік - Україна (у
сучасних кордонах) займала перше місце в Європі та друге у світі.
Убивства євреїв окупантами почалися в Україні 22 червня 1941 p. і тривали понад три роки. Перші
«єврейські акції» були спрямовані в основному проти єврейської інтелігенції як потенційного
організатора опору окупантам. Першочерговому знищенню також підлягали євреї-партійні
працівники і державні службовці. Далі окупанти перейшли до поголовного знищення всіх євреїв.
Перед знищенням євреї в Східній Галичині, на Волині, у Поділлі, Закарпатській Україні, частково на
Лівобережній Україні були примусово зібрані в гетто.
Гетто, створені нацистами в роки Другої світової війни, були задумані як проміжні місця
проживання на шляху євреїв до «таборів смерті». На іншій території України гетто не створювалися,
оскільки євреї, які залишилися, винищувалися майже відразу після окупації, максимум через кілька
місяців.
Символом Голокосту в Україні став розстріл понад 150 тис. чоловік, більшість із яких були євреями,
у Бабиному Яру (м. Київ). Масові вбивства єврейського населення відбулися також у Львові,
Бердичеві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську та інших містах України. Крім того, значна частина
єврейського населення УРСР була вивезена і знищена на території Польщі - у «таборах смерті»
Освенцім, Майданек, Треблінка та ін.
Загальну кількість загиблих українських євреїв можна оцінити в 1,8 млн осіб. У цілому Україна
втратила близько 70% довоєнного єврейського населення.
Слід особливо зазначити, що багато українців, ризикуючи своїм життям, ховали євреїв у своїх
будинках, рятуючи від неминучої загибелі дітей, жінок і чоловіків. У сучасному Ізраїлі їх, як і
представників інших національностей, називають «Праведниками світу» і віддають данину глибокої
поваги мужності та гуманізму цих людей.